Сучасний стан та перспективи розвитку українсько-російських відносин

У відносинах між Україною та Росією енергетична сфера є найважливішою складовою економічного співробітництва. Імпортовані з РФ енергоносії забезпечують більше 60 % українських потреб у нафті. Росія виступає необхідним посередником, що забезпечує транспортування в Україну центральноазійського газу (туркменського і узбекського), а також продає власний газ для українських потреб. Окрім того, на енергетичні матеріали припадає 46,7 % всього українського імпорту з РФ у вартісному еквіваленті. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків [87].

Україна, як відомо, є найбільшим „уламком” Радянського Союзу після Росії. Через її територію проходять основні транзитні шляхи поставок у Європу (і Туреччину) російських нафти та газу, які проектувалися як єдине ціле та управління якими від початку здійснювалося з єдиного центру - Москви. За нинішніх умов Росія змушена платити Україні за транзит вуглеводнів близько 1,5 млрд. дол. на рік. Це не влаштовує Росію, яка вважає себе „правонаступницею” СРСР, і одним із її пріоритетів є мінімізація транзитної залежності.

Конфліктний потенціал було закладено ще в момент розпаду СРСР на незалежні держави, проте його реалізації завадили такі чинники, як відсутність жорсткої еліти в „єльцинській” Росії, зайнятої нагромадженням первинного капіталу, і, відповідно, багатовекторна політика України за часів президентства Л. Кучми. Надалі конфліктний потенціал накопичувався. Так, із приходом В. Путіна - жорсткого прагматика і непоганого стратега - Росія почала відроджувати „імперію” саме з нафтогазової сфери.

На сьогодні існує низка чинників, під впливом яких формувалися взаємовідносини між нашими країнами, а саме:

1) енергетична залежність України (через нижчі за світові ціни на енергоносії), яка створює поле для народження „енергетичного гегемона” на теренах СНД та дозволяє Росії утримувати Україну у власній орбіті;

2) проблематичність підписання середньо- та довгострокових контрактів на поставку енергоресурсів, які б перестраховували ризики від різкого коливання цін.

Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії в енергетичній сфері стали позначатися регулярними конфліктами за участю ВАТ „Газпром” та НАК „Нафтогаз” України [70]. Враховуючи взаємопов'язаність політичної та енергетичної сфер в Росії, а також заполітизованість українсько-російських економічних відносин, багато експертів пов'язують регулярні „газові війни” з переведенням зовнішньополітичного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію в практичну площину [44, c. 20]. Прикладом цього є перекриття в січні 2009 р ВАТ „Газпром” постачання природного газу як в саму Україну, так і в країни ЄС стало серйозним випробуванням для українсько-російських відносин, а також для всієї системи відносин України та Росії з європейськими партнерами.

На сьогодні енергетичне співробітництво характеризується інтенсивним проведенням переговорів щодо врегулювання питань, пов'язаних з цією сферою. Зокрема, це:

- модернізація ГТС відповідно до європейських стандартів;

- зниження ризику подальших переговорів ЄС та Росії відносно побудови газопроводів Nabucco та Південний потік, які проходять в обхід території України;

- збереження контролю над ГТС за Україною та уникнення загрози передачі ГТС під контроль Росії.

Проте, загалом ситуація у співробітництві України та Росії в цій галузі є набагато складнішою. Справа в тому, що Росія будує газопровід „Північний потік”, який проходитиме по території Білорусі - держави-члена ЄЕП. Під час зустрічі з прем'єр-міністром України М. Азаровим, В. Путін заявив, що це не тільки російський проект. В ньому на сьогодні беруть участь Росія. Німеччина, Голландія, приєднується Франція [24].

Щодо газопроводу „Південний потік”, то він є не пріоритетним для Євросоюзу (більш того, він конкурує з пріоритетним для ЄС газопровідним проектом Nabucco), але країни - потенційні учасники цього проекту (Болгарія, Сербія, Угорщина, Австрія та ін.) уже підписали відповідні двосторонні договори з РФ про його реалізацію. Таким чином, склалася алогічна ситуація, коли ряд країн-членів ЄС є учасниками будівництва конкуруючих газопроводів і на практиці не зможуть у повному обсязі виконати свої зобов'язання зі споживання зростаючих обсягів імпортного газу [58].

Сумарна потужність двох обхідних газопроводів („Південний потік” і „Північний потік”) - 118 млрд. кубометрів газу на рік - приблизно відповідає докризовим обсягам, які транспортуються через територію України, та значно перевищує поточні обсяги транзиту української ГТС [15].

З українською газотранспортною системою також існують певні проблеми. З одного боку, енергетичні концерни Європи не хочуть модернізувати всю українську ГТС (і не можуть дозволити собі таку розкіш за умов чинного українського законодавства), яка в довгостроковій перспективі може виявитися напівпорожньою. З іншого - російський „Газпром” не має наміру надалі витрачатися на транзит через Україну, реалізуючи обхідні маршрути.

Таким чином, рішення лежить у площині створення якогось CП з експлуатації української ГТС у тристоронньому форматі. І найприйнятніший варіант такого СП - консорціум компаній з України, РФ і ЄС. Наприклад, „Газпром” - „Нафтогаз України” - RWE (німецька компанія, учасник Nabucco).

Важливим напрямом переговорів, який безумовно відповідає інтересам України, залишається лібералізація транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Встановлення вільного транзитного режиму дозволило б „Нафтогазу України” та іншим компаніям закуповувати газ у Казахстані, Узбекистані й Туркменістані [68].

У сфері ядерної енергетики українсько-російське співробітництво є важливим для України, адже українські АЕС побудовані на основі технологій, розроблених в СРСР. Головними передумовами успішного співробітництва у сфері ядерної енергетики можна вважати використання на українських АЕС ядерних реакторів виключно російського виробництва та спільні роботи щодо продовження термінів їх експлуатації за російськими технологіями та за участю російських фахівців; широка співпраця з російськими компаніями в напрямі створення елементів власного ядерно-паливного циклу; широкі російські плани щодо пріоритетного розвитку власної ядерної енергетики, що передбачають можливість використання для цього українських потужностей з видобутку та первинної переробки урану та цирконію [107].

На сьогодні питання співробітництва в цій галузі є одним із узгоджених в українсько-російських відносинах. 9 червня 2010 року було укладено міжурядову угоду про співпрацю в будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції (угоду підписали генеральний директор державної корпорації „Росатом” С. Кірієнко та Міністр палива та енергетики України Ю. Бойко) [24].

Економічний аспект українсько-російського співробітництва у сфері ядерної енергетики має кілька складових:

- співробітництво щодо продовження ресурсу нині діючих в Україні атомних електростанцій і будівництво нових АЕС;

- співпраця у сфері виробництва ядерного палива, у тому числі спільне освоєння родовищ урану і цирконію, а також участь України в діяльності Міжнародного центру із збагачення урану.

Отже, до головних питань, на які в перспективі має дати відповіді енергетична складова стратегічного партнерства між Україною і Росією, належать: системна координація цінової і тарифної політики в енергетичній сфері; наповнення реальним змістом діяльності міжнародного газотранспортного консорціуму за участю України, Росії та Європейського Союзу, що припускає, зокрема, спільне управління магістральними газопроводами; модернізація існуючих і будівництво нових енерготранспортних коридорів територією України з одночасним доведенням російській стороні економічної недоцільності будівництва альтернативного шляху „Південний потік”; участь українських компаній у розробці нафтових і газових родовищ у Сибіру та Арктиці; спільний розвиток атомної енергетики включно з будівництвом нових, більш безпечних АЕС; спільна розробка і впровадження енергозберігаючих технологій [51, c. 6].

Водночас Україна має зберегти та зміцнити свою роль головного транзитера російських вуглеводнів до Центральної і Західної Європи.

Отже, в цілому, економічний аспект в українсько-російських відносинах на сьогодні є досить суперечливим. З одного боку - співпрацюють в енергетичній та сфері високих технологій, з іншого ж - шукають опонентів для ефективнішого розвитку цих галузей. Тобто відбувається так звана співпраця через сусідство, тому керівництво обох держав усвідомлює, що лише двостороннє співробітництво буде неефективним через часткову відсутність сучасного обладнання на вітчизняних підприємствах. Адже, як зазначається в багатьох виступах українського та російського керівництва, двостороння співпраця має здійснюватись на однакових умовах, тобто партнери економічної сфери мають бути рівноправними.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ

3.1 Врегулювання проблеми перебування Чорноморського флоту на території України

Віхою історичної ваги в українсько-російських відносинах можна розглядати підписання 31 травня 1997 р. главами обох держав політичного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Одним із найважливіших аспектів договору є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності одна одної і непорушності існуючих між двома суверенними країнами кордонів [38, c. 23]. Водночас умовою укладення базового договору Росія висунула підписання трьох угод стосовно Чорноморського флоту. Це - Угода між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р. В ній ідеться про те, що Угода укладається на 20 років від дати її запровадження. Термін дії Угоди автоматично продовжуватиметься на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна з Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії Угоди не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну її дії. Наступний документ - Угода між РФ і Україною про параметр розподілу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р. Стаття 3 Угоди закріпила за ЧФ Росії низку об'єктів: випробувальний центр, аеродром Гвардійське, військовий санаторій „Ялта” у Ялті, пост зв'язку і ретрансляції в Ялті і пункт високочастотного зв'язку в населеному пункті Прибережне Судакського району, склад ракетного палива на станції Мамут та ін. У цьому зв'язку постає питання, як представники української влади „ділили” Чорноморський флот у 1997 р. без проведення необхідної у таких випадках інвентаризації, і чому інвентаризацію об'єктів державної власності не було проведено до 2006 р [80].

Третьою була Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (від 28 травня 1997 р.). В Угоді (ст. 2) зазначено, що „Російська Сторона компенсує Українській Стороні вартість отриманих від неї кораблів, суден і плавзасобів...” шляхом проведення у 1998 р. взаємозаліків загальною сумою 526,509 млн. доларів на погашення заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією відповідно до міжурядових угод від 26 травня 1993 р. і від 20 березня 1995 р., що мають бути погашеними до кінця 2007 р. Згідно з цією статтею Українська Сторона передає Російській Стороні в оренду земельні ділянки і розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт у Севастополі і Феодосійському порту. Сума щорічної погашеної частини державного боргу України становить 97,75 млн. доларів.

Було підписано також Протокол про додаткові заходи щодо виконання угод по Чорноморському Флоту від 28 травня 1997 р. (стосовно трьох причалів у Феодосії і карт перебування ЧФ РФ) [76].

Отже, за цими документами база Чорноморського флоту РФ у Севастополі була здана в оренду Росії на 20 років, а орендною платою з боку Росії стало погашення значної частки заборгованості України перед РФ за енергоносії, загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд. доларів.

Після обрання нового президента в 2010 році, українська зовнішня політика зазнала істотних змін. Сформульовані політичним керівництвом держави цілі та принципи знаходять послідовне втілення в практичній діяльності державних структур. Простежуються успішні спроби встановити чіткий взаємозв'язок між зовнішньополітичними пріоритетами та механізмами їх реалізації. Зазначені зміни безпосередньо стосуються й українсько-російських відносин, які перейшли у фазу пошуку збалансованих форматів у різних сферах політичної взаємодії та економічного співробітництва, включаючи проведення складних технічних переговорів галузевого характеру [68]. Триваючи більше року, така взаємодія призвела до багатьох неоднозначних результатів, серед яких одним із найважливіших є продовження терміну перебування у Севастополі Чорноморського флоту Російської Федерації.

ЧФ РФ є одним із суперечливих питань у відносинах між Україною та Росією: ще з початку вирішення цієї проблеми існувала безкомпромісна ситуація. Ні одна із сторін не хотіла поступитись іншій. На початку січня 1992 р. Президент Росії Б. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був і залишається російським. У квітні російські газети опублікували заяву Б. Єльцина про можливість узяти Чорноморський флот під юрисдикцію Росії. Подібні заяви український Президент називав прикладом імперського мислення, і зазначав, що Україні не потрібні всі 300 „кораблів”, але власний флот їй все-таки вкрай необхідний.

Крим і Чорноморський флот стали на кілька років проблемою українсько_російських відносин: 9 липня 1993 р. Верховна Рада РФ ухвалила постанову „Про статус міста Севастополя”, оголосивши місто російським і вказавши, що воно є базою єдиного Чорноморського флоту. Верховна Рада України констатувала, що дії Росії суперечать нормам міжнародного права, зобов'язанням, які та взяла на себе як член ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій і, зрештою, - двосторонньому договору між РФ та Україною, і спрямована на порушення територіальної цілісності та суверенітету України [29, c. 359].

На сьогодні це питання є „практично вирішеним”. „Харківські угоди” - спрощена назва Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Її було підписано 21 квітня 2010 року у м. Харкові. Вона передбачає пролонгацію перебування ЧФ РФ на території України в обмін на зниження ціни на російський газ для України на 30 %, якщо ціна за тисячу кубометрів не буде перевищувати 333 долари США; якщо ж ціна буде більшою, то зниження ціни складатиме 100 доларів США за тисячу кубометрів газу [104]. Ще однією цікавою обставиною є те, що ці умови набувають чинність з 28 травня 2017 року. Існують думки, що це є не найкращим варіантом вирішення проблеми, адже Росія може не ставити такої ціни на газ (333 долари США), або ж коли поставить, то для неї ця сума буде не надто великою. Тому Україна не залишиться у виграші за будь-яких обставин.

Зрозумілою також є невдоволеність Ю. Тимошенко, яка вважає підписання цієї угоди „здачею національних інтересів” України. Проте, як не дивно, саме її перебування при владі призвело до підписання газової угоди, яка теж передбачала знижку на газ для України, але лише на 20 % [81].

Отже, договір був підписаний і діє вже 1 рік. За цей час Російська Федерація повинна була вирішити низку питань, пов'язаних з Чорноморським флотом. Зокрема, це:

- узгодження матеріалів інвентаризації земельних ділянок, переданих у користування ЧФ РФ на території України;

- завершення підготовки до підписання міжурядової Угоди про взаємодію при проведенні інспекційних заходів у місцях дислокації ЧФ РФ (в результаті, у місцях дислокації військових формувань ЧФ РФ інспекційні заходи здійснюватимуться спільно представниками обох країн відповідно до чинних міжнародних договорів);

- прискорення опрацювання проекту Протоколу між міністерствами оборони щодо порядку узгодження пересувань, пов'язаних з діяльністю військових формувань ЧФ поза місцями їх дислокації на території України (наразі діють два укази, що регулюють пересування ЧФ РФ поза місцями його дислокації на території України та перетин ним державного кордону України);

- обидві сторони дійшли згоди щодо спільних дій з виконання чинної „Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом РФ з питань забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю у місцях базування ЧФ РФ на території України” від 18 грудня 1998 р. [91];

- розглянуто питання про готовність міжурядової угоди про взаємодію в питаннях попередження надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків в населених пунктах;

- обговорюватиметься питання роботи над міжурядовою угодою про врегулювання питань юрисдикції та надання правової допомоги в кримінальних справах на період перебування ЧФ РФ на території Україні;

- буде розглянутим питання щодо реєстрації військовослужбовців ЧФ РФ і членів їх сімей та ступінь готовності до підписання угоди між урядами України і Росії про навігаційне забезпечення мореплавства в Чорному і Азовському морях і про готовність до підписання меморандуму про співробітництво в галузі інформаційного обміну;

- одним з обговорюваних також є питання реалізації міжурядової угоди про участь Росії в розвитку соціально-економічної сфери Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування ЧФ РФ [96]. 

Отже, в цілому підписання харківських домовленостей не завершило етап вирішення проблеми Чорноморського флоту Російської Федерації. Існує безліч ще не розглянутих і невирішених питань. Водночас, окрім укладання згаданих додаткових двосторонніх угод, доцільно уточнити положення Базових угод або підписати нові Базові угоди на підставі положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів, оскільки самі Базові угоди 1997 р. містять низку питань нормативно-правової невизначеності й потребують уточнення. Підписання нових Базових угод дозволило б Україні уникнути існуючого наразі „пакетного” підходу - прямого зв'язку базових угод по ЧФ з чинним Договором про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р. - і таким чином знизити ризик пред'явлення територіальних претензій Росією у випадку будь-якої спроби України відмовитися від пролонгації Базових угод у майбутньому [29, c. 350].

На разі російська сторона вже давно почала будувати в Новоросійську систему базування для кораблів Чорноморського флоту. Ще рік тому головком ВМФ РФ Володимир Масорін повідомив що через 5 років буде завершено будівництво загороджувальних молів та причалів (три із п'яти вже побудовано, ведуться роботи з будівництва загороджувальних молів). Очікується, що після завершення будівництва в Новоросійську базуватиметься до третини кораблів ЧФ. Крім того, передбачається створити ще один пункт базування - у Темрюку. Проте, підписання Харківських угод стало однією з причин, чому будівництво системи базування продовжиться на невизначений термін.

3.2 Проблема визначення міждержавного кордону

Проблема міждержавного українсько-російського кордону є однією з небагатьох, але досить серйозних невирішених питань в українсько-російських відносинах. Його історія триває ще з 1991 р., коли утворилась нова незалежна держава - Україна. Тоді ж постала проблема встановлення кордону між двома колишніми радянськими республіками, які багато років співіснували без чітко визначеної його лінії.

Українсько-російський кордон є колишнім адміністративним кордоном між УРСР і РРФСР, тому питання його облаштування необхідно було вирішувати Україні фактично наново [9, c. 36]. Позиція України полягала в тому, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Остаточно прийняти під охорону 2292 кілометри кордону з Російською Федерацією вдалося лише в січні 1993 р. Але й досі реальний статус його відрізняється від статусу західних кордонів Української держави - колишніх західних кордонів СРСР. Питання делімітації (опису) і демаркації (позначення на місцевості) українсько-російського кордону значно затягнулося. У 1998-1999 p. вдалося лише в загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб'єктів господарювання в прикордонних областях РФ і України. Проблема ускладнювалася й тим, що питання делімітації кордону не знайшло закріплення в базовому Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство РФ і України (31 травня 1997 p.), оскільки керівники держав, щоб прискорити підписання цього документа, вилучили згадані питання для подальшого їх розгляду окремою угодою. Взнаки далися й поступки України щодо питання демаркації кордону - відкладення самого процесу на невизначений термін, що створило підґрунтя для різних претензій з боку Росії [76].

Відсутність офіційно визначеного українсько-російського державного кордону, особливо його вододільної частини в акваторії Азовського та Чорного морів і Керченської протоки залишається передумовою для виникнення напруження у двосторонніх українсько-російських відносинах.

У політичному плані затягування переговорного процесу пояснюється насамперед інтересом Росії у використанні цієї ситуації як інструменту впливу на Україну. Така неконструктивна позиція з боку РФ змусила Україну висловлювати готовність до початку демаркації в односторонньому порядку сухопутної ділянки українсько-російського кордону [44, c.19]. 

Рішучість української сторони зумовлена насамперед високим рівнем загрози національній безпеці, яку несе в собі невизначеність кордону між двома країнами. Зокрема, йдеться про:

* потужний потік нелегальних мігрантів, більше 90% яких (переважно з країн Азії) потрапляють в Україну через „прозорий” українсько-російський кордон;

* збереження умов для проявів торгівлі людьми, контрабанди, зв'язків між злочинними угрупованнями;

* загрозу втрати Україною покладів корисних копалин (питання поділу акваторії Азовського моря).

Проблема демаркації сухопутної частини українсько-російського кордону кілька років залишалася „замороженим питанням” у двосторонніх відносинах. Але вже в ході свого першого візиту до Москви Президент України В. Янукович домовився із Президентом Росії Д. Медведєвим про необхідність розблокувати цю проблему. 17 травня 2010 р. було підписано Угоду між Україною і Російською Федерацією про демаркацію українсько-російського державного кордону, яка набула чинності 29 липня 2010 року [23].

Указом Президента України від 14.12.2010 № 1122/2010 „Про деякі заходи з демаркації державного кордону між Україною і Російською Федерацією” утворено делегацію України у Спільній українсько-російській демаркаційній комісії [102].

Тобто на цей момент проблему демаркації українсько-російського кордону в нормативно-правовому аспекті можна вважати вичерпаною. Проте існує ще одне, менш важливе, проте досить клопітке питання - нанесення кордону на місцевості, тобто спорудження різного роду інженерних споруд. Ще минулого року, 28 травня, Віктор Янукович заявив про необхідність завершити процес демаркації кордонів з Білоруссю, Росією та іншими сусідами України. Він висловив готовність активно брати участь у цьому процесі, щоб якомога швидше завершити цю роботу. Слідом за президентом висловив свої прогнози Голова Державної прикордонної служби Миколи Литвина. Він зазначив, що демаркація українсько-російського сухопутного кордону відбудеться швидко і без проблем.

Каменем спотикання у процесі вирішення питань, пов'язаних із державним кордоном України є проблема делімітації міждержавного морського кордону. Справа в тому, що Керченська протока дуже мілка, і судна можуть проходити нею лише по штучно прокладеному Керч-Єнікальському каналу глибиною 8 метрів.

Він належить Керченському морському торговому портові, і портовики постійно поглиблюють і прочищають його дно. Цей канал розташований на південний захід від Коси Тузли, між цим островом і містом та портом Керч. У протоці також існують два мілководні, до 3 метрів глибини, фарватери в її російській частині, але придатні вони лише для проходу невеликих, малотонажних плавзасобів [110].

Пересування суден Керченською протокою без лоцмана ще з радянських часів заборонене, а вартість проходу українським каналом удвічі вища, аніж російськими фарватерами. Щороку тут проходять близько 9 тис. суден. Значна частина з них іде до російських портів Азов, Ростов-на-Дону, Таганрог, Єйськ і Темрюк. За неофіційними даними, російські судновласники платять Керченському портові за проведення суден Керч-Єнікальським каналом до 180 мільйонів американських доларів. Як вважають кримські експерти, це ще одна з багатьох причин небажання росіян визнавати кордон у Керченській протоці.

Ключовою вимогою України на всіх раундах переговорів двох держав було проведення водного кордону в Азовському морі і Керченській протоці на основі адміністративного ділення між РРФСР і УРСР [95]. У такому разі приблизно 2/3 акваторії Азовського моря знаходилося б під юрисдикцією України, як і судноплавний Керч-Єнікальський канал Керченської протоки, що відкриває шлях до Азова. Натомість Київ був готовий йти на низку поступок з питань судноплавства (безкоштовне проходження російських судів через канал), екологічної безпеки, використання протоки оборонними відомствами тощо. Проте Росія повністю відкидає такий принцип ділення. „Російська Федерація не може погодитися з тим, щоб Україна контролювала канал”, - констатує Екс-голова МЗС України Володимир Огризко [105].

Проте, російська сторона наполягає, що законодавство СРСР не передбачало розмежування внутрішніх вод і, відповідно, адміністративний кордон по воді не проходив. Звідси пропозиція Кремля: провести кордон по так званій модифікованій серединній лінії. Ця лінія базується на основі рівного віддалення від берегів двох країн, але при цьому враховує острови, геологічні структури та інше. Для України це означає істотний зсув водного кордону з Росією на захід від лінії адміністративного ділення між колишніми союзними республіками. При цьому вододіл Азовського моря і Керченської протоки зміститься як по воді, так і по дну - це означає, що на користь Москви зміниться доступ країни до покладів нафти і газу.

Україна раніше займала жорстку позицію і відмовлялася на переговорах від самої можливості модифікувати серединну лінію. Проте після підписання угоди про демаркацію сухопутного кордону такий хід подій стає одним з найбільш вірогідних. Адже тепер у Києві готові до певних компромісів заради того, щоб нарешті повністю завершити юридичне оформлення кордону. А це необхідно зробити, оскільки в інтересах держави мати міжнародно визнані кордони, оформлені належним чином. Це, по-перше, підвищить надійність охорони наших кордонів від нелегальної міграції та контрабанди: прикордонники повинні чітко знати, де закінчується українська земля і розпочинається чужа територія. По-друге, дасть змогу вирішити з росіянами низку питань, пов'язаних і з безпекою судноплавства, і з рибальством. По-третє, делімітація та демаркація кордону мають посилити позиції нашої країни в переговорах про лібералізацію візового режиму з Європейським Союзом [31].

Проте Росію, яка впродовж років не могла вмовити Київ уступити свій суверенітет над Керч-Єнікальським каналом, цілком улаштовувала ця невизначеність із проходженням кордону: росіяни можуть дозволити собі вести переговори десятиліттями, не відступаючи від своєї позиції. Адже в розмежуванні азово-керченської акваторії більше зацікавлені українці. А російські кораблі нерідко проходять каналом, не сплачуючи лоцманського збору нашій країні, російські рибалки часто ловлять рибу в українській зоні відповідальності. „Продавлений” же російськими дипломатами в 2003 році договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки передбачає, що ці акваторії є внутрішніми водами України і Росії [105]. Та й психологічно складно російській людині змиритися з тим, що Москва піде на поступку Україні і проведе кордон, який відріже Крим від РФ.

Четвертого травня в Брянську відбулася зустріч міністрів транспорту України та РФ Костянтина Єфименка та Ігоря Левітіна. Там було вирішено створити спільну комісію з питань спільної експлуатації каналу. Ігор Левітін, російський міністр транспорту, повідомив, що це буде зроблено для того, щоб разом планувати обсяг роботи та інвестицій, визначати лоцманські технології. За його словами, це важливо і для безпеки судноплавства - „щоб ми не припускалися помилок при судноплавстві на нерозмежованій території”.

Плани створити комісію з питань спільної експлуатації каналу не викликали захвату в асоціації лоцманів України. Її президент Віктор Бездольний уже заявив, що в Керч-Єнікальського каналу має бути один господар. На його думку, оскільки канал перебуває на балансі українського господарюючого суб'єкта, саме Керченський порт несе всю відповідальність у сфері безпеки мореплавання. Разом з тим „комісія, навіть міжнародна, яка не є по суті господарюючим суб'єктом, не має права втручатися в господарську діяльність українського підприємства, а також виконувати функції української виконавчої влади. Тому теза про спільну експлуатацію Керч-Єнікальського каналу спільною комісією не відповідає національному і міжнародному праву” [31].

На сьогоднішній день, Державна прикордонна служба України здійснює охорону державного кордону в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці по лінії, визначеній у розпорядженні Президента України від 06.08.99 № 187 „Про охорону державного кордону України в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці та забезпечення прав України у виключній (морській) економічній зоні та континентальному шельфі у північно-східній частині Чорного моря”. Якщо ж говорити про проблему безпеки мореплавання в цьому районі, що є приводом для ініціатив РФ, то ціна питання не надто велика. Керч-Єнікальський канал (КЄК), за яким здійснюється прохід суден через протоку, перебуває на балансі Керченського морського торговельного порту. А щоб зняти всі питання навіть про теоретичну загрозу безпеки мореплавання, необхідно направити на реконструкцію каналу (його модернізація давно не проводилася) близько 50 млн. грн. [2, c. 13].

Можливими варіантами вирішення проблеми є поступка або РФ, або ж України. З боку нашої держави існують думки щодо пошуку компромісів, на які чекає Росія, адже вона ні за яких обставин не відмовиться від багатих та досить значущих (для неї) українських територій.

Отже, в цілому формування системи кордонів України є одним з пріоритетних державотворчих процесів, оскільки без чітко зафіксованих кордонів територіальний суверенітет держави є неповним і водночас стає дестабілізуючим чинником у відносинах нашої країни з безпосередніми сусідами, а також на регіональному і глобальному рівнях. Окрім того, ефективно реалізована прикордонна політика є запорукою соціально-економічного розвитку прикордонних (окраїнних) територій. Тому, врегульовані кордони мають і внутрішнє, і зовнішнє значення [68].

Державні кордони, погоджені з сусідніми державами, вважають міжнародно визнаними та міжнародно встановленими. Встановленими вважають кордони, якщо вони делімітовані (лінію їх проходження позначено на великомасштабних топографічних картах та описано) і демарковані (лінію їх проходження позначено на місцевості, описано в протоколах про демаркацію кордону та відображено на великомасштабній топографічній карті).

Загалом, питання кордону є суперечливим і серед російських експертів, і серед українських. Адже Російська Федерація не має бажання поступатись стратегічно важливими територіями, так само, як і Україна. Тобто, на сьогодні питання міждержавного кордону (морської його частини) залишається відкритим, тому подальший перебіг подій є непередбачуваним.

3.3 Посилення інформаційної присутності Росії в Україні

Формування української державної інформаційної політики - досить тривалий та складний процес, який включає такі етапи: становлення та розвиток інформаційного простору та гарантування його безпеки [70].

Відповідно до українського законодавства державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації. Головними напрямами і способами інформаційної політики держави є:

забезпечення доступу громадян до інформації;

створення національних систем і мереж інформації;

зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

забезпечення ефективного використання інформації;

сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

створення загальної системи охорони інформації;

сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і

гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції [84]. Проте, насправді, інформаційна політика України істотно відрізняється від того, як окреслюється в документах. Адже, якщо інформаційний простір є достатньо сформованим, то його інформаційна безпека є слаборозвинутою. Це пояснюється перш за все тим, що Україна тривалий час перебувала у складі Радянського союзу.

До 1991 року українські та російські ЗМІ належали до потужної загальносоюзної системи, що перебувала під жорстким контролем держави. В цей час інформаційна політика держави охоплювала, в основному, проблеми, пов'язані з діяльністю ЗМІ. Після розпаду СРСР преса почала частково звільнятися від офіційної регламентації і диктату, опановувати форми та методи вільного поширення масової інформації, котрі здавна використовувалися мас-медіа країн із сталими демократичними традиційними та розвинутими комунікативними системи.

Однак Росія та Україна після розпаду СРСР опинилися не в однаковому положенні: оскільки Україна була по-суті провінційним елементом загальносоюзної пропагандистської машинерії, то більша частина систем ЗМІ колишнього СРСР успадкована РФ, а не Україною. Через це в Україні є недостатньою матеріально-технічна база національних ЗМІ.

Нині Україна активно й у значному обсязі використовує спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей не тільки зумовлює значні вигоди, а й водночас породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір [36].

Не менш як 80 % громадян України називають телебачення своїм головним джерелом інформації. Але значна частина населення нашої країни не тільки існує в інформаційному полі Росії, а, більш того, надає саме йому перевагу. Ці тенденції донедавна були притаманні багатьом державам СНД. Внаслідок цього російські електронні ЗМІ не тільки одноосібно формують уявлення про Україну на величезних просторах Співдружності, а й досить часто стають активними учасниками внутрішньополітичних процесів у самій Україні. Тому, медіа-політика російських ЗМІ стає суттєвим чинником українсько-російських відносин [90].

Варто також зазначити те, що прихід до влади нового керівництва ознаменувався прийняттям низки законів і, зокрема, таких, які пов'язані з питанням про державну мову України. У передвиборчій кампанії тоді ще кандидата у президенти йшлося про те, що він буде подавати на розгляд законопроект про затвердження російської мови як другої української державної мови. На сьогодні вже кілька раз згадувалось про це, навіть 7 вересня 2011 року було зареєстровано проект закону „Про мови в Україні”, який фактично впроваджує другу державну мову в Україні. Проте, закон буде прийнято влітку цього року [109]. Як зазначала представник адміністрації президента Ганна Герман, для введення другої державної мови, потрібно, щоб у Верховній раді України була конституційна більшість, яка б підтримала цей закон. Тому, поки що, його прийняти неможливо [82].

Не менш важливою є українська проблема книговидавництва та преси. Адже більшість журналів, газет, книг та ін.. видається російською мовою. Тобто інформаційна політика Росії в Україні має успіх, який в свою чергу істотно підвищує авторитет РФ на міжнародній арені

Щодо Іnternet, то на сьогодні присутність в цій мережі визначає імідж держави у світовому інформаційному і культурному просторі. А оскільки мова є одним із основних атрибутів державності, то ця місія репрезентувати національну спільноту світові частково лягає і на неї.

Але якщо говорити про „українську присутність” в Internet у межах території нашої держави, то тут ситуація набуває особливого звучання і принциповості. На сучасному етапі розвитку, коли відбувається становлення української держави і самовизначення української культури, так важливо, поєднуючи ці важливі націотворчі процеси, уникнути злиття в єдину гомогенну масу „користувачів” (зрештою, масових користувачів - тобто в кінцевому рахунку тих, хто творить безособову маскультуру) і зберегти власну ідентичність. Internet - один із каналів цього процесу [100].

Вочевидь, те, що автори „універсальних” сайтів (тобто сайтів пошукових, які не орієнтуються на специфічні інтереси користувачів і аудиторія яких є найбільш „масовою”) у виборі стартової версії сторінки надають перевагу саме російській, свідчить про погляд на цю мову як на мову „масового” чи „універсального” вжитку в Україні. Безумовно, такий підхід не є етично коректним і, за великим рахунком, практично нічим не мотивований - адже, як уже вказувалося, користувачі Internet являють собою аудиторію освічену і не переймаються питаннями мови. А для більшості з них гіперпростір узагалі виступає як тримовний - і без жодної долі дискомфорту. Так, за інформацією „Мети”, мовами, які найбільше представлені в українському Internet, є російська (52%), англійська (31%) і на третьому місці - 15% української. Це може пояснюватись лише тим, що більшість населення країни не україномовне, або ж навпаки - простіше подати інформацію на російській мові, яка є зрозумілою для всіх громадян.

Отже, україно-російські відносини у інформаційній сфері характеризуються певним домінуванням РФ, яка використовує свої можливості задля здійснення інформаційного впливу на Україну. Наша ж держава переважно обороняється, особливо характерне це проявилося у інформаційному протиборстві навколо Криму та Севастополю на початку становлення української незалежності. Адже політика Росії щодо України - це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю.

Тому необхідно дотримуватись інформаційної безпеки - це захищеність інформаційного простору від інформаційної агресії. У деяких країнах існують доктрини інформаційних війн, створені спеціальні структури для розробки і проведення підривних інформаційних операцій. Сьогодні український інформаційний простір зазнає систематичної агресії ззовні і майже тотально контролюється російськими ЗМІ. Серед „вразливих точок” українського медіапростору, зменшення кількості українського сегменту в книговидавництві та ЗМІ, це свідчить про необхідність законодавчих змін для захисту та зміцнення національного інформаційного простору [90].

Можемо стверджувати, що негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, неефективність державної інформаційної політики, кризовий стан економіки країни створюють передумови для експансії інформаційного простору України російськими ЗМІ.

Як висновок, можна зазначити, що політична сфера є досить проблематичним питанням у відносинах України та Російської Федерації. Більш менш стабільна ситуація, яка простежується після підписання Харківських угод діє на противагу нестабільності щодо питання поділу міждержавного кордону, вирішення якого на сьогодні вважається неможливим.

ЧФ РФ - „яблуко розбрату” в українсько-російських відносинах. Після кожного приходу нового президента в Україні, відбувається перегляд підписаних раніше домовленостей щодо перебування флоту РФ. І сьогодні, через рік після підписання нової угоди, безліч політологів, експертів, а також представників влади коментують цю подію з позитивної та негативної сторін [91].

Щодо проблеми міждержавного кордону, то одним з ключових аспектів є неспроможність знайти компроміс, тому що ні одна із сторін не має бажання поступитись іншій. Зрозумілою також є їх позиція. Адже і Україна не бажає віддати частиною своєї території, яка багата на поклади нафти, і Росія не проти того, щоб отримати безперешкодний вихід до Чорного, а через нього до Середземного морів.

Український інформаційний простір дотепер є об'єктом агресивного впливу Росії. Як зазначає Г. Перепелиця, одним із завдань в гуманітарно-культурній сфері Росія ставить „насадження в суспільну свідомість населення України російської державної ідеології і російських політичних стереотипів мислення, а також формування малоросійської ідентичності українського суспільства” [50]. Зважаючи на сучасну роль ЗМІ, доречною є констатація аналітиків Центру політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова: „Ненормована та безконтрольна присутність в українському інформаційному просторі закордонних, передусім російських ЗМІ, утворила потужний канал впливу на свідомість українських громадян, він є інструментом просування на територію України інтересів сусідньої держави, використовується для забезпечення її ідеологічної та політичної присутності” [54, c. 25].

ВИСНОВКИ

В цілому відносини України з РФ залишаються складними. Ціла низка чинників - велика залежність України від постачання енергоносіїв з РФ, промислово-технологічна взаємопов'язаність, чимала частка російської продукції в загальному товарообігу України, значний інформаційний вплив з боку російських мас-медіа, прозорість кордонів тощо - створюють загрозу національним інтересам України.

Україні слід розробити комплексну програму всебічного послаблення економічної залежності від РФ, враховуючи досвід Естонії, яка успішно реалізувала власну програму виходу з економічної залежності від РФ, зменшивши необхідний російський імпорт до Естонії з 80 до 20 відсотків.

Залишається також актуальною і певна залежність України від російської зовнішньої політики, що заважає більш ефективному просуванню нашої держави на шляху інтеграції до європейської спільноти, її включенню до системи європейської безпеки. РФ не залишає спроб усіляко протидіяти партнерському співробітництву України з НАТО, нав'язати їй своє бачення міжнародних проблем і втягнути Україну до фарватеру власного зовнішньополітичного курсу.

Отже, відповідно до поставлених завдань, ми дійти до наступних висновків:

1. Геополітичні стратегії обох держав є досить невизначеними по відношенню одна до одної. Україна ставить головним пріоритетом країни Європи, а також приєднання до західних структур, таких як ЄС та НАТО. Росія ж намагається стати домінуючою державою на азійській частині Євразії, не забуваючи також про Україну, яка довгі роки перебувала під владою Російської імперії, а пізніше у складі СРСР. Водночас, дві держави геополітично не можуть існувати одна без одної. Існують кілька чинників, які формують основні причини цього:

- Україна та Росія розташовані одна біля одної, що створює певні фактори впливу РФ на Україну;

- спільність історії та культури;

- часткова залежність Росії від України (вихід через неї до країн Європи)

- залежність України від Росії (енергоносії, неврегульованість у питаннях кордону та ЧФ РФ, що не дають можливості Україні отримати членство у європейських структурах: ЄС, НАТО, тощо).

2. Характеризуючи основні етапи становлення українсько-російських відносин, варто зазначити, що протягом цього часу простежувались певні періоди потепління і похолодання. Перший етап - повна нестабільність, пристосування однієї держави до іншої. Другий та третій періоди можна охарактеризувати тим, що вони істотно відрізняються - спочатку, після обрання нового президента України було потепління у відносинах, а після приходу до влади нового президента в Росії, відбулась певна дестабілізація українсько-російського співробітництва, адже Україна частково втратила свою домінуючу роль у політиці РФ. Підсумовуючи характер українсько-російської співпраці протягом 2005-2009 рр., можна зазначити, що вона перебувала переважно в кризовому становищі, що зумовлено принциповими розходженнями у зовнішньополітичних цілях двох держав. Україна прагнула реалізовувати суверенну зовнішню політику, в той час як Російська Федерація вважала утвердження українського суверенітету загрозою власним інтересам.

3. Співробітництво в енергетичній та сфері високих технологій є досить важливим як для України, так і для Росії. Без українських комплектуючих неможливе виробництво російського продукту. Для України, яка не спроможна сама виготовляти свій продукт, важливе співробітництво з РФ. Хоча можливість створення спільних підприємств з Росією, дещо насторожує, адже внаслідок цього Україна може стати більш залежною від свого східного сусіда. Проте співпраця з країнами Заходу дає можливість покращити своє економічне становище

Енергетична сфера є також однією з проблемних ланок українсько-російського співробітництва. Не модернізовані ГТС та можливе будівництво Росією нових трубопроводів в обхід України дає підстави для стривоженості українського керівництва. Результатом цього стало формування питань, які мають бути вирішені в перспективі щодо енергетичної складової стратегічного партнерства Росії та України.

4. ЧФ РФ - одна з невирішених проблем українсько-російських відносин. Підписання минулого року Харківських домовленостей залишило багато нерозглянутих та невирішених питань. Адже Чорноморський флот займає значні українські території, які могли б ефективно бути використаними Україною. Проте, недоцільні пояснення з російської сторони про непідготовленість систем базування для кораблів ЧФ РФ можна зрозуміти як небажання Росії виводити флот з території нашої держави.

5. Українсько-російський кордон є найбільш актуальною проблемою відносин. Порівняно з питання перебування ЧФ РФ на території України, яке було вирішено підписанням минулого року Харківських домовленостей, відносно кордону було підписано лише Угоду про делімітацію та демаркацію міждержавного сухопутного кордону. Морський кордон на сьогодні не є де лімітованим. Було тільки створено комісію з питань спільної експлуатації каналу. Таке вирішення питання загалом не задовольняє представників асоціації лоцманів України.

6. Україна успадкувала після розпаду СРСР спільний інформаційний простір з РФ, що певною мірою не дає підстав очікувати на позитивні результати, адже це може викликати загрозу українській інформаційній безпеці. Тим більше посилений інтерес російських ЗМІ на ситуацію, яка зараз відбувається в Україні, намагання безповоротно витіснити державну мову з ТБ не отримують зворотного зв'язку від українських посадовців.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрущенко Т.В. Україна - Росія: у пошуках оптимальних відносин / Т.В. Андрущенко // Трибуна. - 2005. - № 3-4. - С. 23-25.

2. Арбузов О. Україна віддає шельф Росії / Олександр Арбузов // Коментарі. - 2010. - № 18(218). - С. 13, 14 травня.

3. Баган О. Україна ХХІ століття: геополітичні виклики / Олег Баган // Універсум. - 2011. - № 1-2.

4. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / Збигнев Казимеж Бжезинский. - М. : Международные отношения, 2005. - 110 с.

5. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / Збігнєв Казімеж Бжезинський // Політика і час. - 1997.- № 9.- С. 24-28.

6. Богданович В. Що ж буде після паузи? / Володимир Богданович // Політика і час. - 2005. - № 3. - С. 37-40.

7. Василенко М. Україно-російські відносини: реалії, становлення і час досвіду / Микола Василенко, Світлана Василенко // Віче. - 2003. - № 9. - С. 63-68.

8. Гальчинський А. „Обережно!” - Росія / Анатолій Гальчинський // Віче. - 2003. - № 7. - С. 48-55.

9. Гельман В.Я. Уроки украинского / Владимир Яковлевич Гельман // ПОЛИС. - 2005. - № 7. - С. 36.

10. Геополітичні орієнтири сучасної України. - Політологія: навчально-методичний комплекс/ За ред.. Ф.М. Кирилюка. - К., 2005.

11. Гнатюк М. Росія - Україна: неореалістський підхід / Микола Гнатюк // Зовнішні справи. - 2008. - № 5. - С. 16-18.

12. Гончар М. Російська енергетична політика: обриси експансії / М. Гончар // Політика і час. - 2007. - № 2. - С. 9-15.

13. Грановський В. Україна - Росія: війна нервів / Володимир Грановський // Дзеркало тижня. - 2003. - № 16. - С. 3.

14. Гринкевич О. Після шести років протистояння. Українсько-російські взаємини: перспективи після підписання широкомасштабного договору / Олександр Гринкевич, Юрій Стасюк // Політика і час. - 1997. - № 7. - С. 8-15.

15. Грищенко К. Україна: від пострадянської до європейської держави / Константин Грищенко // Зовнішні справи. - 2011. - № 3.

16. Деменко О. Українська геополітика ХХІ ст..: євразійство чи євроінтеграція // Людина і політика. - 2004. - № 1.

17. Дергачев А. Украинско-российские отношения - европейский и евразийский контекст / Александр Дергачев // ПОЛИС. - 2000. - № 6. - С. 110-121.

18. Дергачов О. Україна в європейському контексті / Олександр Дергачов // Дзеркало тижня. - 2000. - № 29. - С. 4, 22 липня.

19. Дергачов О. Українсько-російські відносини: осінь десятиліття / Олександр Дергачов // Дзеркало тижня. - 2004. - № 33. - С. 1-4, 21 серпня.