Особливості міжнародних економічних відношень

Лідерами тут є:

§ Франція - 8% робочої сили - іноземці. (25% зайнятих у будівництві - іноземці, і третина в автомобілебудуванні - іноземці);

§ Німеччина - 7,5% іноземців серед населення країни.

Навіть уся сфера обслуговування у Німеччині - це: араби, африканці, індійці, китайці. Особливо багато марокканців. У них дуже красиві жінки: офіціантки, перукарки, покоївки, навіть метрдотелі в ресторанах, аеропортах і готелях. Фінансові операції, а саме обмін валют, обмін дорожніх чеків на євро, обслуговування терміналів в аеропортах здійснюють африканці. Вулиці Франкфурта-на-Майні і Берліна - чорні від їх облич і одягу.

Фактори, що сприяють формуванню світового ринку робочої сили:

- інтернаціоналізація господарського життя;

- демографічні процеси (на національному, регіональному та глобальному рівнях);

- розвиток міжнародної економічної інтеграції (МЕІ);

- розвиток науки, техніки та інформаційних технологій.

Основні причини, які прискорюють сьогодні міграційні процеси:

1) збільшення, поглиблення прірви між заможними країнами та країнами, що розвиваються; приклад: у 2002 році в Україні заробітна плата нарахована з розрахунку на одного штатного працівника у промисловості, складала 3 грн. 26 коп. за одну годину. У той же час у Німеччині цей показник у 53 рази був вищий (“Юридичні висновки України” 27 XI - 3. XII. 2004, № 48, с.5).

2) зростання міжнародного руху капіталу, функціонування ТНК;

3) значні відмінності у темпах природного демографічного приросту населення у різних регіонах світу;

4) міжнаціональна, релігійна та політична ворожнеча (Палестина, Косово, Чечня, Ірак, Афганістан тощо).

Розрізнюють п'ять основних міграційних потоків робочої сили у сучасному світі:

із країн, що розвиваються, до промислово розвинених держав;

1) із постсоціалістичних країн до розвинутих держав;

2) в межах розвинутих країн;

3) в межах країн, що розвиваються;

4) із промислово розвинутих в країні, що розвиваються, а також постсоціалістичні країни; приклад - Катерина Чумаченко, перша леді України.

Класифікуємо види трудової міграції за критеріями:

1) за термінами: тимчасова та безповоротна;

2) за характером: пряма і опосередкована, або внутрішньофірмова;

3) за формою трудової угоди: індивідуальне та колективна;

4) за статусом мігранта в країні перебування: асиміляційна (тобто з набуттям громадянства), легальна та нелегальна;

5) за кваліфікаційною структурою: спеціалісти, науковці, підприємці, працівники культури, спортсмени, некваліфіковані.

Вважається, що міграційні процеси мають позитивні наслідки для обох сторін: країн-експортерів робочої сили, та країн-імпортерів її.

У той же час міграція населення нерідко створює дуже гострі конфліктні ситуації і соціально-економічні проблеми в обох групах країн. Приклад. В Україні сьогодні маємо півмільйон нелегальних мігрантів. Кінцева їхня мета - дістатися країн ЄС, а Україна для них - лише транзитна територія. Серед нелегальних мігрантів є й такі, що живуть у нас по 5-6 разів (оскільки вони не мають документів, їх не можна ні видворити, ані зареєструвати). На їх депортацію Україна виділяє щорічно 3 млн. гривень державних коштів. Цих коштів вистачить, щоб, приміром, повернути літаком до Пекіна 50 китайців…

В Україні досі нема системного міграційного законодавства. Відомо, що групи нелегальних мігрантів формуються переважно в Росії. Там в нелегальній міграції задіяні туристичні фірми, аеропорти, дипломатичні установи, які видають візи так званим туристам. Кордони України в Чернігівській, Харківській, Луганській та Донецькій областях потребують упорядкування, зміщення, тобто відповідного облаштування.

Вартість переправлення мігранта по всьому ланцюжку становить сьогодні від 15 до 50 тис. доларів. Лад треба наводити у міліцейському, митному, прикордонному відомствах та службі безпеки. Щороку до України потрапляють до 25 тис. нелегальних мігрантів. Трапляються серед них люди хворі, жінки-вагітні, усіх треба годувати, лікувати, а коштів нема… Існуючі пункти їх утримання не відповідають найелементарнішим вимогам. Пропонується обладнати нові пункти (окрім Закарпаття), у Чернігівській та Волинській областях на базі колишніх військових містечок.

Країни-імпортери робочої сили зацікавлені в нейтралізації негативних наслідків від трудової міграції. Вони проводять державну політику, спрямовану на посилення позитивного ефекту від трудової міграції.

Для цього країни-імпортери робочої сили:

· використовують пільгову для мігрантів митну політику;

· посилюють вимоги до фірм-вербувальниць робочої сили;

· регулюють видачу закордонних паспортів (вводять еміграційні квоти, забороняють, або обмежують в'їзд окремим категоріям працівників, тощо).

· регулюють грошово-валютну та кредитно політику стосовно мігрантів (а саме: стимулюють валютні перекази, надають пільги по депозитам, звільняють від податків, надають пільгові кредити на будівництво та придбання житла, відкриття власного бізнесу, тощо).

2. Міграційні процеси регулюються на двох рівнях: національному та міжнародному.

Спеціальні міжнародні організації опікуються сьогодні проблемами міграції населення:

1) Комісія ООН з народонаселення;

2) МОП - міжнародна організація праці;

3) ВООЗ - всесвітня організація охорони здоров'я;

4) МОМ - міжнародна організація з міграції;

5) Міжнародний комітет з питань міграції (для Західної Європи).

Головним завданням МОП є розробка конвенцій і рекомендацій стосовно функціонування міжнародного ринку праці. Передусім це:

· підтримка мігрантів під час їхнього виїзду, переміщення та в'їзду в країну призначення;

· розміщення на місці дотримання певних умов праці, способів найму і звільнення з роботи;

· оплати праці;

· надання відпусток;

· соціального страхування;

· ввезення особистого майна;

· переведення на батьківщину заробітків та заощаджень;

· рівність прав мігрантів і громадян країни-перебування щодо отримання мінімальної заробітної плати;

· збереження прав трудящих-мігрантів у соціальному забезпеченні (з урахуванням рівня розвитку економіки країни-перебування).

Західна Європа має власні документи щодо регулювання міграційних процесів. У 1989 році тут була прийнята “Хартія основних соціальних прав робітників Європейського економічного співтовариства”. Нею надається право вільного переміщення працівників в кордонах Європейського Союзу, рівність його громадян і мігрантів в питаннях працевлаштування, умов праці і соціального захисту.

Одночасно фахівці висловлюють припущення, що Хартія з часом сприятиме концентрації висококваліфікованої робочої сили, науковців в найбільш розвинених регіонах Європейського Союзу.

3. Як вже зазначалося раніше, країни, що приймають робочу силу, - як правило, економічно розвинені держави, що проводять активну міграційну політику. Вони опікуються регулюванням як кількісного, так й якісного складу міграції.

При цьому використовують такі інструменти:

1) Квотування імпорту робочої сили. Приміром, у США (1995 р.) серед тих, хто в'їхав до країни, 71% - родичі громадян США; 20% - спеціалісти на яких є попит в країні; 9% - інші групи мігрантів.

“Відплив мозків” є специфічним видом трудової міграції. Це люди, які мали на батьківщині роботу та пристойну зарплату (у порівнянні із співвітчизниками). Але вони поїхали працювати за кордон. Чому? Причин декілька. В індустріальних країнах спеціалісти знаходять кращі умови для наукових досліджень: сучасне обладнання, перспективи творчого зростання, соціальний захист, більш висока винагорода за кваліфіковану працю. І це стосується не тільки фізиків або математиків. Закон США про імміграцію (1996р.) значно підвищив вимоги щодо якісних характеристик працівників, які мають намір знайти роботу в США.

США задовольняють свою потребу у математиках на 50% за рахунок іммігрантів, переважно з колишнього СРСР.

Син М.С. Хрущова знайшов притулок у США. За фахом він фізик. Йому та його родині надали американське громадянство. Це стосується й ліриків (Євген Євтушенко - поет), постійно мешкає у Великій Британії. Працівник мистецтва: Майя Плісецька - балерина, Олена Образцова - співачка. Багато висококваліфікованих лікарів з колишнього СРСР також працює за кордоном.

Причини “відпливу мозків” об'єктивні:

1) нерівномірність опанування досягнень НТР окремими країнами;

2) відмінності у рівні капіталовкладень у розвиток освіти, науки й техніки.

“Відплив мозків” з менш розвинених країн до високорозвинених дуже вигідне для останніх явище. Лише за останні 20 років із менш розвинених країн до США, Великої Британії та Канади переїхало понад 500 тис. висококваліфікованих спеціалістів різного профілю. Розвинені країни мають від процесу “витикання мозків” велику економію коштів на підготовку кваліфікованих спеціалістів. Підрахунки показують, що приймаюча країна від залучення одного середньостатистичного вченого-гуманітарія виграє 230 тис. дол.. США, інженера-253 тис., лікаря-646 тис. дол. В національній академії наук США 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії у США третина - іммігранти. У підсумку суттєво постраждали цілі наукові напрями в таких країнах як Франція, Німеччина та Італія.

2) Наявність міжнародних сертифікованих документів щодо кваліфікації мігрантів. У США обов'язковою вимогою є наявність професійного стажу роботи не менше 5 років.

3) Введення вікового цензу. Приміром, в Норвегії і Швеції вік мігрантів не може перевищувати 30-40 років.

4) Добрий стан здоров'я.

5) Обмеження психологічного характеру. Наприклад, претендент на громадянство Південно-Африканської республіки повинен мати “добрий характер”.

6) Обмеження терміну роботи в країні, що приймає мігрантів.

7) Заборона мігрантам займатися певними видами професійної діяльності.

Вплив міграційних процесів на країни-імпортери робочої сили має позитивний характер. Це не тільки підвищення конкурентоспроможності національного виробника за рахунок зменшення витрат на підготовку робочої сили. Це не тільки зростання внутрішнього попиту на товари і послуги за рахунок мігрантів. Цей й омолодження трудових ресурсів країни-імпортера робочої сили.

Одночасно імпорт робочої сили має й негативні наслідки: зростає безробіття; загострюється конкуренція між резидентами і мігрантами з приводу робочих місць; відпливає валюта за кордон; загострюються конфлікти на національному, расовому, релігійному ґрунті.

Країни-експортери робочої сили у своїй еміграційній політиці переслідують власні цілі:

- скорочення безробіття;

- забезпечення країни конвертованою валютою;

- отримання емігрантами за кордоном сучасної освіти, високотехнологічного виробничого досвіду;

- професійне зростання;

- досвід міжнародного співробітництва;

- збагачення національної культури за рахунок засвоєння надбань інших культур;

- підвищення життєвого рівня мігрантів та їх родин, що залишаються на батьківщині.

За роки незалежності в Україні значно активізувалися міграційні процеси.

За різними підрахунками зараз за кордоном перебуває 6-7 млн. співвітчизників.

Причини відомі:

§ безробіття (особливо приховане);

§ низька заробітна плата;

§ зменшення зайнятості в наукомістких галузях економіки;

§ недостатня підтримка державою малого та середнього бізнесу.

За таких умов в Україні її громадяни вимушені шукати роботу за кордоном. Серед країн-імпортерів робочої сили з України виділяють Польщу - 18,7%, Чехію - 16,9%, Італію - 8,5%. Загалом в Західній Європі перебуває зараз понад 40% українських мігрантів. Зростає потік їх у США, Канаду, країни Близького Сходу. Серед українських мігрантів 50% мають вищу освіту, 30% з професійно-технічною освітою, 18,6 %мають повну середню освіту. В 90-ті роки минуло століття Україна втратила майже 20% свого інтелектуального потенціалу. “Відплив мозків” з України здійснюється переважно у США., Канаду, Велику Британію та Росію. Наслідки цього явища дуже загрозливі: це й втрата конкурентоздатності національної економіки, це й в перспективі, можливе банкрутство цілих галузей, які визначають економічну безпеку країни.

Тема 14. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ

1. Міжнародні економічні відносини неможливі без грошових відносин між державами. Це зумовлено передусім інтернаціоналізацією господарських зв'язків. Валютні відносини супроводжують торгівлю, вивіз капіталу, науково-технічне співробітництво, міграцію робочої сили, туризм, культурні зв'язки, кредитування, надання економічної допомоги.

Суб'єктами валютних відносин бувають: підприємства, банки та інші організації, юридичні особи, держави. Здійснюються валютні відносини завдяки валютній системі.

Валюта (англ. currency, італ. Valuta) перекладається як ціна, вартість, тобто грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товарів.

Валютою називають:

- національну грошову одиницю (гривня);

- грошові знаки іноземних держав;

- міжнародні облікові грошові одиниці, наприклад, СДР - спеціальні права запозичення, які використовує МВФ у своїх розрахунках.

Міжнародна валютна система (МВС) - це сукупність валютно-грошових і кредитних відносин, що сформувалися між країнами та закріплені у міждержавних договорах і державно-правових нормах.

Конвертованість валюти означає її здатність обмінюватися на валюти інших держав за певними валютним курсом. На валютному ринку використовують два курси.

Курс продавця - це курс, за яким продається іноземна валюта за національну.

Курс покупця - це курс, за яким купується іноземна валюта за національну.

Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею.

За рахунок маржі банк покриває видатки по валютних операціях і формує прибуток.

За рівнем конвертованості валют (тобто їхньої здатності обмінюватися на іноземну валюту) розрізнюють:

1. Вільно конвертовані валюти; обмін їх здійснюється без обмежень. Такий статус мають валюти більшості промислово розвинених країн світу. Він закріплений юридично в зобов'язаннях перед МВФ.

2. Частково конвертовані валюти; для них зберігаються певні валютні обмеження

3. Неконвертовані валюти. Для них існують валютні обмеження на всі валютні операції як для резидентів, так і нерезидентів.

Розрізняють міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту.

Перша використовується як засіб здійснення експортних-імпортних операцій. Функцією міжнародної резервної валюти є створення державних валютних резервів для забезпечення стабільності національної валюти шляхом інтервенції на внутрішньому та міжнаціональному ринках. Резервними є валюти країн з могутнім фінансовим потенціалом. Ці країни мають розвинену і розгалужену по всьому світі банківську систему. Така валюта вільно обмінюється на будь-які товари у всіх куточках світу.

Сьогодні конвертованими вважаються понад 60-ти валют, а резервними - декілька: долар США, євро, японська ієна, англ. фунт стерлінгів, швейцарський франк… Водночас роль світових грошей повною мірою виконує сьогодні одна валюта - долар США.

Ступінь і характер конвертованості валюти безпосередньо пов'язані з системою державного регулювання економіки країни. Кожна країна здійснює власну певну валютну політику. Її метою є вплив на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом.

Валютна політика буває 2^х видів: облікова (або дисконтна) та девізна.

Перша спрямована на регулювання валютного курсу через зміну відсотку за кредит. Підвищення його сприяє припливу капіталів із країн, в яких такі ставки відсотку нижчі. Це підвищує курс національної валюти і поліпшує стан платіжного балансу країни. У разі зниження відсоткових ставок у країні відбувається відплив капіталу в інші країни і, відповідно, зниження курсу національної валюти.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти (девізу). За умов падіння курсу національної валюти Центральний банк здійснює продаж на грошовому ринку певних сум іноземної валюти. Це призводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Навпаки, скуповування іноземної валюти зумовлює падіння курсу національної валюти.

Валютна інтервенція - особливий вид валютної політики.

Це пряме втручання держави (через центральний банк або державу скарбницю) в операції на валютному ринку. Мета такої політики - вплив на курс валюти своєї країни (чи іноземні) шляхом продажу (або купівлі) іноземної валюти (чи золота) з одночасним уведенням обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

МВС має такі елементи:

• світовий грошовий товар;

• міжнародна ліквідність;

• валютний курс;

• валютні ринки;

• міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар - це загальновизнаний носій міжнародних валютно-грошових відносин. Історично це було золото. Пізніше кредитні гроші: векселі, банкноти, чеки та депозити. У 70 ^х роках XX ст. з'явилися спеціальні міжнародні й регіональні платіжні одиниці: СДР - спеціальні права запозичення, ЕКЮ, зараз євро.

Міжнародна ліквідність - це сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані у міжнародних розрахунках.

Валютний курс - це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн. Валютні курси бувають фіксованими (твердими) та плаваючими (гнучкими). Перші засновані на монетному паритеті (тобто ваговому вмісті золота у національній грошовій одиниці). Другі не пов'язані з монетним паритетом. Вони визначаються зіставленням паритетів купівельної сили валют. Тобто оцінюються в національних грошах вартості однойменного “кошика” товарів і послуг.

Першим з валютних ринків був ринок золота. На ньому метал продавався за офіційною ціною, яка була закріплена міжнародним договором. Наприклад, золото 583 проби містило 58,3% чистого золота, решта - інші домішки: срібло, мідь, тощо. Проби 1000 практично не буває!

З 1837 до 1934 р. р. тройська унція золота (31,1035г чистого золота) коштувала 20 дол. 67 центів; у 1944-1967 р.р. - 35$, у 1968 - 38$. Остання ціна (до серпня 1971 року) - 42,22 дол., після чого офіційні ціни на золото було ліквідовано. Тепер ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

2. Тривалий час співвідношення валют між країнами визначалося взаємним паритетом дорогоцінних металів, станом платіжного балансу країн тощо.

До середини XIX століття функціонували локальні валютні системи з центрами в Амстердамі, Антверпені, Генуї, Венеції, Лондоні.

Перша міжнародна валютна система отримала назву “золотий стандарт”. Юридично оформлена ця глобальна валютна система була на Міжнародній конференції в Парижі у 1867 році і проіснувала до початку 20-х. рр. XX століття. Важливою ознакою Паризької системи “золотого стандарту” було визначення золота єдиною формою світових (міжнародних) грошей. Такі країни, як Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія, Росія, Японія, США офіційно закріпили золотий зміст в одиниці національної валюти, а також зобов'язали центральні банки купувати і продавати національну валюту за золото. У зазначених країнах паперові банкноти вільно обмінювалися на золото до початку І світової війни. В умовах золотого стандарту англійський фунт стерлінгів вміщував 113, 0016 г. чистого золота. Американський долар був рівний 23,22 г. оскільки обидві валюти були прив'язані до золота, то один фунт дорівнював $ 4,87.

Така система функціонувала досить успішно. Але І світова війна зруйнувала “золотий вік” у розвитку міжнародної валютної системи.

Друга міжнародна валютна система, або система золотовалютного стандарту, виникла у 1922 році на Генуезькій міжнародній економічній конференції. І тому на відміну від першої МВС, яку називають Паризькою (1867), другу величають Генуезькою (1922). Суть її полягала у накопиченні державами для своїх зовнішньоекономічних розрахунків іноземних валют економічно найсильніших країн світу (передусім, США, Великої Британії, Франції).

Девізи - це платіжні засоби в іноземній валюти, що призначені для міжнародних розрахунків. Золотодевізний стандарт - офіційно встановлений фінансовий паритет валют до долару США. Останній був конвертований в золото по офіційному курсу. Країни, що приєдналися до золотовалютного стандарту зберігали свої авуари у Нью-Йорку і Лондоні.

Але Генуезька МВС проіснувала недовго. Велика депресія 1929-33 р.р. суттєво розхитала систему фіксованих курсів.

Третя МВС з'явилася в місті Бреттон-Вудс (США) у липні 1944 р. Це так звана Бреттон-Вудська МВС. Вона нібито свідчила про посилення економічних позицій США у світі після ІІ світової війни. На той час у США було зосереджено більше половини промислового виробництва капіталістичного світу, третина світового капіталістичного експорту і майже ³/₄ золотих резервів.

Суть Бреттон-Вудської МВС полягала у тому, що валюти окремих країн повинні були пристосовуватися до валютних систем провідних держав - США і Великої Британії. Основними інструментами міжнародних розрахунків стали золото і так звані резервні валюти (американський долар і британський фунт стерлінгів). Оскільки Велика Британія мала незначний запас золота, фунт стерлінгів почав виконувати роль резервної валюти частково, а саме в колоніях і домініонах Великої Британії.

Офіційно нова МВС мала назву “золотовалютний стандарт”. Неофіційно її називали “золотодоларовим стандартом” (обмін на золото здійснювався тільки через долар і лише Центральними банками). На Бреттон-Вудській конференції були створені дві валютно-фінансові і кредитні організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

МВФ почав діяти з березня 1947 року. Членами його зараз є понад 170 країн світу. Україна вступила до нього в 1992 р. Капітал МВФ створюється з внесків країн-членів організації згідно зі затвердженими квотами. Відповідно до квот розподіляються й голоси у керованих органах фонду. Найбільшу кількість їх мають США - 19,7%. Десять найбільших країн мають 52% голосів. Квота України становить 0,69% у загальному капіталі МВФ. Бреттон-Вудська МВС ввела фіксований валютний курс і ціну на золото 35 доларів за одну тройську унцію (це 1/12 англійського монетного фунта (373,2 г), тобто 31,1035.

Жорстка прив'язка всіх валют до долара сприяла твердій фіксації курсу валют.

З березня 1947 р. до серпня 1971 року США регулювали (точніше, вирівнювали) ціну на золото шляхом купівлі його та продажу на світовому ринку. На практиці ж відбувалося вимивання золота з міжнародних розрахунків, його перелив у приватний сектор. Фіксована ціна на золото свідомо була заниженою, оскільки основними виробниками золота у світі були СРСР і Південно-Африканська республіка.

У 60-ті роки XX століття позиції США у світовій економіці послабилися: загострилися суперечності між США і Японією, ФРН, Францією. У 70-ті роки виникає системна криза (з серпня 1971 р. США припиняють обмін доларів на золото) і Бреттон-Вудська МВС розпадається.

Четверта МВС народилася у січні 1976 р. і отримала назву Ямайської, оскільки відповідна угода була підписана у місті Кінгстоні (Ямайка, Кінгстонська міжнародна валютна система). Ця система заснована не на одній, а на кількох валютах, тому її називають ще “багатовалютним стандартом”. Золото перестало бути еталоном вартості в МВС. Офіційна його ціна була відмінена. Відбулася повна демонетаризація золота. Об'єктивно ж золото продовжує впливати на курси валют і є важливим резервним активом. Одночасно кожній з валют країн-учасниць Кінгстонської системи надано право виконувати роль резервної валюти.

Замість золотодевізного стандарту був введений стандарт СДР (спеціальні права запозичення). Вартість однієї одиниці СДР визначається на основі валютного кошику. До його складу у той час (тобто до введення євро) входили такі валюти у наступному співвідношенні: американський долар - 39%; японська ієна - 18%; німецька марка - 21%; англійський фунт стерлінгів - 11%; французький франт - 11%.

Європейська валютна система (тепер Європейський валютний Союз) створена в березні 1979 року. У своєму розвитку вона пройшла деякі етапи. З червня 1990 року були скасовані обмеження щодо руху капіталів. Із 1 січня 1994 р. встановлено жорсткий обмінний курс європейських валют; було створено європейську систему центральних банків (“Єврофед”). З 1 січня 1999 р. почався процес введення безготівкового євро, який завершився 1 січня 2002 р. з впровадженням готівкової європейської валюти. Було також засновано Єдиний центральний банк, незалежний від урядів.

Тема 15. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ І РУХ МІЖНАРОДНОГО КАПІТАЛУ

1. Міжнародний кредит (далі МК) є другою формою міжнародного руху капіталу, тобто рухом позичкового капіталу у сфері МЄВ. Сутність його полягає у наданні валютних і товарних ресурсів на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості.

МК бере участь у кругообігу капіталу і послідовно приймає такі форми: грошову (авансований капітал), виробничу, товарну, знову грошову (з додатковою вартістю).

МК виконує у світовому господарстві такі функції:

• забезпечення перерозподілу ресурсів (фінансових і матеріальних) між країнами. Це сприяє їх ефективному використанню;

• прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово для фінансування капіталовкладень в інші держави;

• прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;

• фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів.

Фактори, що обумовлюють поширення у МЕВ кредитних відносин:

1) інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

2) активізація і поглиблення міжнародних економічних зв'язків;

3) зміцнення позицій ТНК;

4) наслідки науково-технічних здобутків;

5) досягнення у сфері комунікаційних технологій.

За цільовим призначення розрізнюють дві основні форми МК:

- зв'язані кредити, які надаються на конкретні цілі, що визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об'єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу);

- фінансові кредити (не мають цільового призначення і можуть використовуватись позичальником на будь-які цілі).

МК за джерелами можуть бути внутрішніми, зовнішніми (іноземними) та змішаними кредитами.

За суб`єктами розрізнюють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

За формами кредитування бувають товарні та валютні кредити.

Фірмовий кредит - це позика, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг (має цільове призначення, закріплене в угоді, оформляється векселем або надається за відкритим рахунком).

Факторинг - це купівля фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію.

Форфейтинг - це купівля на певний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів. У цих випадках банк купує цінні папери, виплачуючи експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фінансової облікової ставки.

Лізинг - це різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. Лізинг буває фінансовий та оперативний.

2. Світовий ринок позичкових капіталів - це грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. Світовий ринок позичок капіталів - комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів.

Структура сучасного світового ринку позичкового капіталу складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.

Так, приміром, географічна структура відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.

В аспекті географічної структури відокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Кайманові острови тощо).

Інституціональна структура в визначається:

1) вкладниками, тобто суб'єктами ринку, чиї кошти акумулюються (населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, тощо);

2) позичальниками, тобто споживачами капіталу (ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації);

3) посередниками (транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи).

Функціональна структура складається з грошового ринку (тобто сукупності попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринку капіталів (який забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів. Останній диференціюється щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та інші).

Валютна структура відображає частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому.

Тут відрізняють такі ринкові сегменти: національний, міжнародний, євроринок кредитних ресурсів.

На євроринку здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента. Євроринок має такі характерні риси:

1) відсутність чітких географічних та часових меж;

2) універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;

3) специфіка відсоткових ставок (за депозитами вони вище, а за кредитами нижче від національних);

4) високі бар'єри входження на євроринок внаслідок його монополізації;

5) спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом, тощо.

3. Проблема зовнішньої заборгованості виникає у зв'язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг. Зумовлена така неможливість надмірним і неврегульованим залученням в країну кредитного капіталу, включаючи позики міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).

Рівень зовнішнього боргу визначають як суму зобов'язання держави перед зовнішніми кредиторами. Для його розрахунку залучають різні показники. Це можуть бути абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту. Можуть використовуватися такі індикатори: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (це відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг).

Чинники, що зумовлюють виникнення проблеми зовнішньої заборгованості. наступні:

- невеликі обсяги внутрішніх заощаджень,

- від'ємне сальдо за торговельними операціями,

- значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.

До початку 70^х років минулого століття сума боргу слаборозвинених держав вважалася відносно невеликою. Вона була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового Банку і регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалася за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів. На початку 80 ^х років становище різко змінюється: до процесу кредитування слаборозвинених країн підключилися комерційні банки. За останні роки ціна отриманих ресурсів настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.

Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування. Вона включає амортизацію (виплату основної суми) і виплату відсотків.

Зобов'язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються:

• за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту,

• через нові запозичення.

За 32 роки (1970-2002) зовнішній борг країни, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд. дол.. до 2,6 трлн. дол., тобто на 2000%. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90 ^х років XX ст. 169 млрд. дол. 16 країн мають сьогодні високі рівні зовнішньої заборгованості: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща та інші.

Вийти із скрутного становища можна двома способами:

1) скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики, що гальмує темпи заборгованості;

2) фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню нових зовнішніх позик.

Тема 16. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН

1. Міжнародний валютний фонд (МВФ), було створено на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р., розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Відповідно до Уставу МВФ його офіційними цілями є:

· сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням;

· сприяння багатосторонній системі платежів і усуненню валютних обмежень;

· надання державам-членам коштів у іноземній валюті для урівноваження платіжних балансів;

· організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Група Світового Банку (СБ) об'єднує п`ять пов'язаних між собою фінансових установ:

- Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), створений першим на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р. працюючий з 1946 р.;

- Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);

- Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);

- Багатостороннє агентство гарантій інвестиціям (БАГІ);

- Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Головна мета діяльності СБ - сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових кредитів (терміном до 20 років під гарантію урядів) і гарантування приватних інвестицій. До 1/3 кредитів надається на умовах спільного фінансування.

Крім того, здійснюється страхування інвестицій від некомерційних ризиків (війна, націоналізація, громадянські заворушення). Також надаються консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучити приватні інвестиції.

2. Банк міжнародних розрахунків (БМР) був створений у 1930 р. у Базелі (Швейцарія) для спрощення розрахунків по операційних платежах Німеччини і воєнних боргах.

У сучасних умовах його основна функція - сприяння співробітництву центральних банків і розрахункам між ними. Об'єднує центральні банки 30 країн.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) створена у 1961р. Попередником ОЕСР була Організація Європейського економічного співробітництва, створена у 1948 р. для реалізації “плану Маршалла”, а потім переорієнтована на забезпечення діяльності Європейського платіжного союзу (1950-1958 рр.).

Мета ОЕСР - сприяння економічному зростанню, фінансовій стабілізації, вільній торгівлі та розвитку молодих держав.

Лондонський клуб кредиторів, розпочавши діяльність у 1976 р., є міжнародним об'єднанням майже 600 приватних комерційних банків, яке координує дії своїх членів у вирішенні питань заборгованості перед ними.

Паризький клуб країн-кредиторів розпочав діяльність у 1956 р. як організація промислово розвинених країн, що розглядає проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державних боргах країн.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958р., надає кредити на термін від 20 до 25 років під найнижчу з можливих процентних ставок для освоєння відсталих регіонів, здійснення міждержавних проектів, модернізації галузевої структури виробництва, поліпшення систем зв'язку та охорони довкілля.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), створений у 1973р., надає кредити країнам - членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), створений у 1990р., надає кредити країнам Східної і Центральної Європи при переході до ринкової економіки під великі проекти (вартістю не менше 15-17 млн. дол.. США) в галузях енергетики, транспорту, зв'язку, охорони довкілля тощо. Перевага надається кредитуванню приватного сектора.

Максимальний річний процент - 16-18%.

Інші регіональні банки розвитку вирішують проблеми структурної перебудови економіки країн, що розвиваються, за допомогою інвестицій розвинених країн, зокрема:

- Міжамериканський банк розвитку (1949 р.), об'єднує 27 учасників з країн, що розвиваються, і з 16 розвинених країн;

- Азіатський банк розвитку, створений у 1966 р., об'єднує 31 країну, що розвивається, і 14 розвинених країн;

- Африканський банк розвитку, створений у 1964р., об'єднує 50 країн, що розвиваються, і 25 розвинених країн.

Тема 17. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ЯК ГОЛОВНА ФОРМА МЕВ ТА ЇЇ РЕГУЛЮВАННЯ

1. П'ята частина (20%) виробленої у світі продукції проходить щорічно через зовнішню (міжнародну) торгівлю (далі МТ).

МТ являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Складається вона з оплачуваних експорту та імпорту товарів і послуг (або зовнішньоторговельного обороту). Темпи її зростання перевищують темпи зростання світового ВВП. Цьому сприяють:

1) Розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва (номенклатура продукції, що виготовляється сьогодні у світі нараховує більше 20 млн. видів. У виготовлені літака „Боїнг - 747” використовується 4,5 млн. різних комплектуючих (деталей та вузлів). В їх виробництві зайнято 16тис. компаній.)

2) НТР, яка спричинила оновлення капіталу, створила нові галузі економіки.

3) Активна діяльність ТНК на світовому ринку.

4) Регулювання, що тотожне лібералізації міжнародної торгівлі в межах ГАТТ/СОТ

5) Утворення вільних економічних зон сприяло посиленню лібералізації МТ, тобто скасуванню кількісних обмежень імпорту, істотному зниженню митних стягнень тощо.

6) Розвиток економічної інтеграції обумовило:

- усунення регіональних бар'єрів;

- формування спільних ринків;

- створення нових зон вільної торгівлі.

7) Здобуття політичної незалежності колишніми підлеглими колоніальними територіями. Серед них сьогодні бачимо навіть так звані „нові індустріальні країни”. Їхні економічні моделі зорієнтовані переважно на зовнішній ринок.

8) Розпад СРСР, поява нових постсоціалістичних країн також сприяло зростанню МТ. (Наприклад, для України важливим є відміна США поправки Джексона-Веніка до закону, що обмежував зовнішньоекономічні зв'язки між країнами.)

Стан зовнішньої торгівлі будь-якої країни характеризує система наступних показників:

- обсягу міжнародних торгових відносин: експорт, імпорт, зовнішньоторговельний оборот, реекспорт, реімпорт;

- структури МТ: товарної, географічної, видової, інституціональної;

- динаміки МТ:

· темпи росту експорту:

Т р.е. = (Е з.п/ Е б.п)Ч100, де

Т р.е. - темпи росту експорту;

Е з.п. - експорт у звітному періоді;

Е б.п - експорт у базисному періоді;

аналогічно розраховуються темпи росту імпорту та зовнішньоторговельного обороту;

· темпи приросту експорту Т пр.е:

Т пр.е = Т р.е.-100%.

- результативності МТ:

· сальдо торговельного балансу (С т.б.) як різниця між обсягом товарів експорту (Е) та імпорту (І) країни: С т.б. = Е - І;

· сальдо балансу послуг: С б.п. = Е п - І п;

· величина експорту на душу населення: Е д.н. = Е/ кількість населення;

аналогічно розраховується показники щодо впливу імпорту та зовнішньоторговельного обороту.

Обсяг МТ визначають в натуральних і вартісних показниках. Останні розраховуються в національній валюті, а потім переводяться у долари США (для порівнянь).

Експорт розраховують за показником цін ФОБ (Free on Board - „вільний на борт судна”). За цією ціною подавець зобов'язується доставити товар у порт та завантажити його на борт судна.

Імпорт оцінюють за цінами СІФ („вартість, страхування, фрахт”), тобто продавець за власний рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

Таким чином, вартість світового експорту завжди менша від вартості імпорту на розмір витрат. пов'язаних з перевезенням та страхуванням вантажів.

Фізичний обсяг МТ оцінюють у тонах, кілограмах, фунтах (англіський торговий фунт = 453,6 г) або барелях ( нафтовий барель = 158,76 л), бушелях (англійський імперський бушель = 36,238 л), мішках.

Товарна структура характеризує саме товарне наповнення експорту та імпорту. Це можуть бути переважно сировинні матеріали (наприклад, „кругляк” щодо деревини), або меблі, промислові продукти, або переважно сільськогосподарська продукція.

НТП призвів до змін у товарній структурі міжнародної торгівлі:

- збільшилась частка готових виробів;

- скоротилась питома вага продовольства і сировини, окрім палива.

Які причини призвели до таких змін?

1) Збільшилось виробництво синтетичних матеріалів - замінників завдяки розвитку хімічної промисловості.

2) Здійснився перехід до ресурсозберігаючих технологій (у розвинутих країнах).

3) Поширилися прогресивні методи обробки первинних матеріалів.

4) Зростає використання сировини вітчизняними підприємствами, а від так високими темпами зростає частка готових виробів у зовнішньоторговельному обороті.

Одночасно різко зростає торгівля мінеральним паливом, насамперед, нафтою і газом. Зростають ціни на них. Зумовлено це розвитком хімічної, металургійної, автомобільної промисловості, де газ і нафта відіграють важливу роль.

З НТР пов'язано поглиблення міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва. Сьогодні триває перехід від міжгалузевої спеціалізації до внутрішньогалузевої; від виготовлення готової кінцевої продукції до проміжних видів виробів. Різко зростає обмін деталями, вузлами, комплектуючими, які виготовляються у різних країнах. Вироблена продукція дедалі частіше становиться результатом міжнародних коопераційних зв'язків. Зовнішня торгівля все більше перетворюється на сполучну ланку виробничого процесу.

Швидке оновлення асортименту веде до спеціалізації наукових досліджень. Приміром, у сфері ЕОМ цикл „життя” продукції становить 3 - 5 років, в обробній промисловості - 8 - 9 років, а колись він дорівнював 20 рокам.

У минулому десятиріччі на світовому ринку було оновлено 80% товарів.

Сьогодні прискорюється процес інтелектуалізації МТ. Наприклад, в експорті США, Японії, маленької Швейцарії понад 20% припадає на високотехнологічну продукцію. Це не „кругляк”, або нафта і газ, це лазерна техніка, швидкодіючі комп'ютери, обладнання для АЕС тощо. У Німеччині і Франції такої продукції близько 15%. За прогнозами фахівців, найбільш конкурентоспроможними країнами у найближчі роки залишаться США та Японія, до них приєднається Китай, а далі Німеччина, Сінгапур, Південна Корея, Індія, Тайвань, Малайзія, Швейцарія і деякі інші.

Ступінь активності країни у МТ можуть визначати також такі показники, як експортна квота (відношення обсягу експорту до ВВП), або імпортна квота (відношення обсягу імпорту до ВВП). Іноді використовують і такі співставлення: частка країни у світовому виробництві літаків становить 5%, у той же час частка її у МТ літаками не перевищує 1%. Висновок: галузь малорозвинена, а якість літаків не відповідає світовим стандартам.

2. Відомі два типи зовнішньоторговельної політики держави:

- політика фритредерства (вільної торгівлі);

- політика протекціонізму у зовнішній торгівлі.

Перша - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Митні органи при цьому виконують лише реєстраційну функцію. Така політика притаманна розвиненим країнам. Тут місцеві підприємці здатні витримувати світову конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції засобами обмежень імпорту. Існують різні форми протекціонізму:

· селективний (спрямований проти окремих країн або товарів);

· галузевий, що захищає окремі галузі народного господарства (приміром, сільське господарство);

· колективний як об'єднання одних країн проти інших, що не входять до створених об'єднань;

· прихований із здійсненням методів внутрішньої економічної політики.

Який з двох типів зовнішньоторговельної політики кращий?

Відповідь на це питання залежить від багатьох обставин. З одного боку, можна відмежуватися від світового ринку, консервуючи власну відсталість, з іншого боку, можна, відкривши кордони, заподіяти шкоду вітчизняному товаровиробнику. Тому більшість країн світу намагаються проводити гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони використовують одночасно методи як першої, так й другої. Україна сьогодні більше схильна до протекціонізму. Але вступ її до СОТ вимагатиме певних змін у здійсненні зовнішньоторговельній політиці. Якщо зробити загальний висновок стосовно розвитку зовнішньої торгівлі, можна сказати, що на сучасному етапі перемагає її лібералізація з умовою використання більш гнучкої протекціоністської політики.

Однією з форм протекціонізму є стимулювання експорту, зокрема:

- фінансування державою науково-технічних розробок;

- підвищення відсотка амортизаційних відрахувань для устаткування;

- пряме субсидіювання експорту (це стосується передусім сільськогосподарських товарів);

- експортне кредитування і страхування;

- підтримка державного відкриття представництв за кордоном, які надають маркетингові послуги (часто держава оплачує маркетингові дослідження);

- організація за рахунок держави міжнародних виставок.

3. Існує дві основні групи заходів, за допомогою яких держава впливає на зовнішньоекономічну діяльність. Перша група включає економічні, або митно-тарифні заходи регулювання, а друга група представлена адміністративними, або нетарифними, заходами.

У свою чергу економічні методи регулювання бувають:

1) прямими, а саме: збори митного тарифу, податки і збори, які підвищують ціни на імпортні товари;

2) опосередкованими, зокрема:

- стимулювання НТП;

- податкові важелі;

- кредитна політика;

- дотації та гарантії держави по експорту.

Митний тариф - це перелік ставок мит, якими обкладаються товари, що перетинають митний кордон. Останній може не співпадати з державним кордоном, якщо створено митний союз держав або якщо в країні існують вільні експортні зони.

Митний тариф складається з двох елементів: товарної номенклатури й ставок мита. Мито - це обов'язковий грошовий внесок. Збирається він державою за перетин товаром митний кордон. Розмір певної плати за це називають ставкою мита.

Існують такі види мита за певними критеріями:

1) за способом стягнення: адвалерні (у відсотках від цін товару); специфічні (у вартісних одиницях); комбіновані (включають два попередні способи);

2) за характером стягнення: сезонні; антидемпінгові; компенсаційні.

3) за об'єктом оподаткування: експортні; імпортні; транзитні;

4) за походженням: автономні; конвенційні (договірні); преференційні (пільгові);

5) за типами ставок: постійні; змінні;

6) за способом обчислення: номінальні; ефективні.

Тарифне регулювання зовнішньоторговельної діяльності встановлюється державою законодавчо (в Україні Верховною Радою).

Нетарифне, або адміністративне, регулювання запроваджується органами виконавчої та місцевої влади. Метою нетарифних обмежень є:

- захист вітчизняної економіки;

- дотримання міжнародної безпеки;

- охорона життя і здоров'я людей;

- виконання міжнародних зобов'язань;

- підтримка стабільності міжнародної торгівельної системи тощо.

Кількісні інструменти нетарифних обмежень складаються з ембарго; квотування; ліцензування; „добровільних” обмежень.

Ембарго - це заборона імпорту (або експорту).

Квотування - це кількісне лімітування розміру імпорту або експорту. Квота - конкретна верхня межа обмеження обсягів продукції. Визначимо основні види квот за певними критеріями:

1) за охопленням: глобальні; групові; індивідуальні;

2) за напрямком дії: імпортні; експортні;

3) за характером: сезонні; тарифні; спеціальні; антидемпінгові; компенсаційні.

Ліцензування експорту та імпорту означає надання державою імпортеру (експортеру) дозволу (тобто ліцензії) на певні дії стосовно певних товарів у певні строки. Існують такі види ліцензій:

1) за охопленням та строком дії: генеральні; разові індивідуальні; відкриті індивідуальні; глобальні;

2) за напрямком дії: імпортні та експортні;

3) за характером: антидемпінгові та компенсаційні;

4) за порядком видачі: дозвільні; заявочні; автоматичні.

„Добровільне” обмеження експорту - це угода між урядами країн про обмеження поставок товару в обмін на відмову від введення жорстких обмежень на імпорт. Сьогодні існує понад 100 таких угод.

Існують ще приховані методи регулювання зовнішньоторговельної діяльності, зокрема:

1) технічні бар'єри;

2) внутрішні податки і збори;

3) державні закупки;

4) вимоги про вміст місцевих компонентів як законодавче встановлення частки участі вітчизняного виробника у виробництві імпортного товару.

Існують такі джерела фінансування експорту:

- держбюджет;

- неурядові установи: банки, фонди, спілки;

- приватні експортери;

- банки, які обслуговують останніх.

До фінансових методів регулювання ЗЕД відносять: субсидування, експортне кредитування, демпінг.

Субсидія - є фінансовою підтримкою урядом зовнішньоторговельних операцій. Існує багато різноманітних субсидій (прямі, непрямі, перехресні).

Експортне кредитування являє собою одну з форм прихованого субсидування експорту. Воно передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту вітчизняними виробниками.

Демпінг - це продаж товару за кордоном за ціною , нижчою його „нормальної ціни”. Останньою є ціна аналогічного товару в країні - експортері при нормальному розвитку торгових операцій. Для усунення цінової дискримінації використовують антидемпінгове мито.

До валютно-кредитних інструментів регулювання ЗЕД належать:

1) зміна валютного курсу шляхом його ревальвації або девальвації;

2) валютні обмеження;

3) валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та процентними ставками;

4) маневрування банківськими процентними ставками;

5) набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках.

Правові інструменти регулювання міжнародної торгівлі базується передусім на спеціальних галузевих принципах міжнародного економічного права.

До них відносять такі принципи:

1) найбільшого сприяння;

2) національного режиму;

3) преференційного режиму;

4) свободи транзиту;

5) транспарентності (тобто прозорості регулювання ЗЕД);

6) нотифікації (інформування партнерів щодо системи та правил використання певних заходів і змін у системі регулювання ЗЕД).

4. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) була створена у 1947 р. в Женеві як глобальна організація для регулювання митно-тарифних питань світової торгівлі. Під егідою США нею проводиться після ІІ світової війни політика створення стабільних визнаних усіма партнерами правил світової торгівлі.

Головним положенням Угоди є домовленість про „режим найбільшого сприяння”. Другий принцип Угоди полягає у визнанні митних зборів єдиним засобом регулювання зовнішньої торгівлі. Усі інші заходи, тобто нетарифного регулювання, розглядалися ГАТТ як виняткові й тимчасові дії. ГАТТ не рекомендувало країнам-учасницям використовувати у своїй зовнішньоторговельній політиці квоти, а також імпортні або експортні ліцензії.