Міжнародні стратегії економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru

1

Размещено на http://www.allbest.ru

«Міжнародні стратегії економічного розвитку»

Реферат з дисципліни: «Політекономія»



Зміст

Вступ

Розділ 1. Зміст поняття «стратегія економічного розвитку»

Розділ 2. Середовище формування стратегій розвитку

Розділ 3. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації

Розділ 4. Система міжнародного регулювання світової економіки

Розділ 5. Формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

Розділ 6. Специфіка економічних стратегій країн, що розвиваються

Розділ 7. Стратегії макрорегіональних інтеграційних об'єднан

Висновок

Список літератури



Вступ

міжнародна стратегія економічна глобалізація

Кожна країна має ідею перспективного розвитку національної економіки. Для її досягнення необхідно сформувати стратегію роз-витку, тобто чітко визначити цілі й розробити ефективні методи їх-ньої реалізації.

Стратегія економічного розвитку є невід'ємною складовою системи політичного, економічного й соціального регулювання країни. Стратегія являє собою, якої прагне досягнути політикум і суспільство країни, а також методи, способи реалізації мети. Грамотно сформульовані стратегічні цілі й успішне їх досягнення надають суттєвий поштовх в подальшому розвитку держави, у вирішенні важливих економічних і соціальних проблем.

В той же час слід мати на увазі, що економіка кожної країни роз-вивається не в узамкненому просторі. В умовах глобалізації відбу-вається дедалі зростаюча інтеграція національних економік в єдине ціле, в систему світової економіки. Формуються наднаціональні рівні й механізми регулювання економіки, якими підпорядковується пев-на частина національних інтересів країни. В цьому процесі особливо значною є роль міжнародних організацій і транснаціональних корпо-рацій. З цим явищем слід рахуватися, розробляючи стратегії. Таким чином, національні стратегії стають частиною системи міжнародних стратегій. Насамперед, ця система функціонує за рахунок тих еле-ментів національних стратегій, які безпосередньо пов'язані з міжна-родними економічними відносинами: це політика в галузі зовнішньої торгівлі, валютно-кредитних відносин, міжнародного обміну техно-логіями тощо.

Економічні стратегії не розробляються «навмання»; вони ґрунту-ються на наукових теоріях, які розроблені вченими протягом століть. Для формування національних стратегій залучаються фахівціекономісти, політики, громадські діячі; для цього часто створюються відповідні науково-дослідні заклади. В процесі розробки стратегій враховуються всі фактори, які уможливлюють досягнення стратегічних цілей: природно-ресурсний потенціал країни, виробнича база, галузева структура, трудові ресурси, науково-технічний рівень. Великий внесок у вивчення міжнародних стратегій економічного розвитку зробили такі відчизняні економісти, як Д.Г. Лук'яненко, Ю.Н. Пахомов, О.Г. Білоус, О.С. Філипенкр; та зарубіжні економісти - Г. Міцберг, Б. Альстренд, Дж. Лемпет та інші.



Розділ 1. Зміст поняття «стратегія економічного розвитку»

Сучасна світова економіка розвивається в умовах дедалі зростаючого поглиблення міжнародного поділу праці, зміцнення й поширення інтеграційних процесів як на галузевому, так і на регіональному рівнях, інтернаціоналізації національних економік, прискорення процесу глобалізації. Проте диверсифікація між країнами світу взагалі все ще досить виразна, і обумовлюється вона неоднаковим забезпеченням факторами виробництва, історико-економічними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Ось чому, незважаючи на посилення інтернаціоналізації, сьогодні не існує єдиної для всіх країн моделі економічного розвитку. Намагання урядів окремих країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою повністю копіювати моделі найрозвиненіших країн чи виконувати всі пропозиції й вимоги таких міжнародних організацій, як МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі, часто виявляються або неспроможними, або дають протилежний ефект. Тому кожна країна мусить узгоджувати вимоги об'єктивного процесу глобалізації в сфері економіки з особливостями своєї національної економіки.

Що стосуеться поняття «стратегія», то воно все частіше застосовується у сфері економічної теорії, економічної політики і бізнесу. Проте якоїсь однієї усталеної дефініції цього поняття немає. Найчастіше використовується таке визначення: «Стратегія - це плани вищого керівництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно цілям і завданням організації». Зарубіжні фахівці зі стратегічного менеджменту Г.Мінцберг, Б. Альстренд і Дж. Лемпел пропонують п'ять атрибутів економічної стратегії: Генри Минцберг, Брюс Альстрэнд, Джозеф Лэмпел. Школы стратегий. Стратегическое сафари: экскурсия по дебрям стратегий менеджмента. - «Питер». - Санкт-Петербург. - 2001. - С.16-19

стратегія - план, орієнтир, напрямок розвитку;

стратегія - це принцип поведінки, дотримання певної моделі поведінки;

стратегія - це позиція, тобто утворення найвигіднішого сполучення елементів економічної політики або бізнесу;

стратегія - це перспектива, тобто основний спосіб дії організації або теорія бізнесу;

стратегія - це засіб, маневр, за допомогою якого можна перехитрувати конкурента.

Таким чином, стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціальноекономічного розвитку. Економічна стратегія - це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.

Розробка економічної стратегії починається з визначення головної цілі розвитку. Це - найбільш складний і відповідальний елемент стратегії. Ціль (мета) повинна відповідати таким вимогам:

Стратегічна мета визначається як подолання несприятливого (або недостатньо сприятливого) сьогоднішнього стану економіки країни й досягнення більш високих параметрів її розвитку. Найчастіше стратегії розробляються тоді, коли економіка країни знаходиться у складному, а то й кризовому становищі. Вони мають за мету вихід із скрутного становища. В умовах, коли економіка країни перебуває у нормальному стані, метою стратегії є або стабілізація економіки, або досягнення ще вищого рівня її розвитку.

Звичайно розробка стратегій, визначення головної мети і підпорядкованих цілей здійснюється у декілька етапів: Див.: Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. / За ред. Д.Г. Лук`яненка. - К. - 2001. - С. 453454.

обґрунтовується необхідність зміни пріоритетів розвитку;

визначається напрямок стратегічних змін;

формується основна мета, яку необхідно досягнути в результаті трансформаційних змін;

визначаються цільові орієнтири, принципи та завдання розвитку;

визначається послідовність дій намічених планів розвитку.

Після визначення головної мети наступним етапом розробки стратегії є визначення методів її досягнення (рис. 1.1.). Сукупність заходів, що застосовує уряд для досягнення стратегічної мети, є стратегічною політикою.

Стратегічна політика починається з визначення необхідних фінансових, виробничих і людських ресурсів, які необхідні для реалізації поставлених цілей. Далі розробляється механізм реалізації стратегічної мети, тобто виявляються заходи уряду по регулюванню економіки в основних її сферах, створюються необхідні інститути, фонди, залучаються (в разі необхідності) іноземні й міжнародні кошти для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.

В процесі реалізації стратегії уряд вирішує низку задач. Серед основних завдань на макрорівні є забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, економічного росту, рівноваги платіжного балансу; на мікрорівні - ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, виокремлюються пріоритетні цілі на кожному етапі здійснення стратегії (економічні, соціальні й екологічні).



Размещено на http://www.allbest.ru

1

Размещено на http://www.allbest.ru

Рис. 1.1. Схема формування національної стратегії економічного розвитку

При розробці стратегії необхідно перш за все виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища на економічний розвиток країни дуже сильний. Тому навіть найталановитіші розробітники стратегії найрозвинутіших країн мусять зважати на резонанс, який вона матиме серед іноземних партнерів їх країни, міжнародних організацій, ТНК, політичних кіл наймогутніших країн.

Отже, національна стратегія розвитку розробляється й здійснюється виходячи з інтересів і можливостей країни, але з обов'язковим урахуванням впливу міжнародних факторів. Оскільки національні економіки є елементами системи світового господарства, вони залежать одна від одної і взаємно впливають одна на одну; кожній системі притаманна взаємодія і взаємозалежність її елементів. Тому економічна стратегія кожної країни сьогодні так чи інакше впливає на динаміку розвитку міжнародної економіки, і це не байдуже для інших суб'єктів світового господарства. Економічна стратегія окремої держави може сприйматися схвально або негативно її партнерами, іншими державами та міжнародними організаціями. В процесі інтернаціоналізації економіки здійснюється зближення національних стратегій, вони набувають багатьох спільних рис, зокрема, в механізмі досягнення цілей. Таким чином, національні стратегії водночас є міжнародними стратегіями.

Важливим напрямком, складовою частиною національних стратегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобального простору міжнародних економічних відносин. Але й внутрішня економічна політика держави формує хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії (наприклад, впливаючи на темпи економічного зростання, галузеву структуру народного господарства, рівень цін на товари та послуги, ємкість внутрішнього ринку тощо).

Що стосовно поняття «економічний розвиток», - воно є багатогранним, але можна виокремити найсуттєвіші риси:

економіка повинна бути збалансованою по усім сферам;

економіка має бути здатною до саморегулювання;

економіка повинна характеризуватися поступальним динамізмом зростання позитивних показників;

зростання економічних показників (ВВП, обсяги виробництва тощо) повинно супроводжуватися підвищенням життєвого рівня населення та покращенням інших соціальних показників.

Міжнародний аспект стратегічного розвитку національної економіки вимагає наголошення на розвитку зовнішньоекономічної діяльності, що включає міжнародний рух товарів, послуг, капіталу, робочої сили, участі держави в міжнародних економічних проектах тощо. Національна стратегія економічного розвитку стає міжнародною саме тоді, коли вона корелюється із загальним напрямком розвитку світового господарства і є активним елементом його системи.

Оскільки різні групи країн світу мають неоднаковий стан економічного розвитку, то й стратегічні цілі також неоднакові для високорозвинутих країн, країн, що розвиваються, й країн з транзитивною економікою.



Розділ 2. Середовище формування стратегій розвитку

Національні стратегії розвитку розробляються й реалізуються, як вже зазначалося, не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Національне господарство країни входить в світове господарство як його структурний елемент, додає до нього свою частку, збагачуючи світову ринкову систему; водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно вимогам світового господарства, яке безперервно еволюціонує.

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок в своєму розвитку пройшов такі стадії:

внутрішній ринок - початкова форма ринкових відносин країни; всі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

національні ринки - характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іноземних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київської Русі;

міжнародні ринки - являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов'язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор'ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза);

нарешті, світовий ринок утворився під впливом Великих географічних відкриттів та промислової революції; він сформувався, в основному, в ХІХ столітті.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном товарів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Розвиток продуктивних сил і міжнародної торгівлі у світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виробництва. Так виникло світове господарство на зламі ХІХ й ХХ століть. Отже, світове господарство - це сукупність національних економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об'єднуються в такі групи:

природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);

трудові ресурси (робоча сила);

капітал;

технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють ще на такі дві групи:

Основні, такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку, - географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила;

Розвинуті, такі, що набуті країною внаслідок прогресивного економічного розвитку - сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база. Ця група факторів більш мобільна, ніж перша.

Обидві групи факторів є важливими для економічного розвитку країни. В залежності від забезпеченості тими або іншими факторами уряд країни розробляє свою економічну стратегію. Проте в умовах науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва друга група факторів має набагато більше значення.

Крім факторів виробництва на вибір економічних стратегій розвитку великий вплив справляє динаміка процесів у світовій економіці. Серед них найважливішими є: еволюція цивілізаційних стадій економічного розвитку; інтернаціоналізація господарського життя; науково-технічний прогрес; світова економічна інтеграція; глобалізація економічного розвитку.

У сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації, яким відповідають три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного, - аграрний (доіндустріальний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний). Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення країни до того чи іншого типу слугує показник питомої ваги сільського господарства, промисловості й послуг в галузевій структурі народного господарства. Цей показник розраховується двома способам: 1) як частка вартості виробленої продукції чи послуг у ВВП; 2) як частка зайнятих у галузі відносно усіх зайнятих в народному господарстві.

На аграрній стадії сьогодні залишилося небагато країн; це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. Наприклад, частина сільського господарства у ВВП складає: в Центральноафриканській Республіці - 55%, Ліберії - 77%, Малі - 45%, Мозамбіку - 28,8%, Сомалі - 65%, Танзанії - 41,6%, Непалі - 33%, Ефіопії - 42,9%, М'янмі - 43%, Республіці Чад - 50,5%, Гвінеї-Бісау - 62%. У структурі зайнятості картина ще більш вражаюча. Так, у сільському господарстві Афганістану зайнято 78,6% усіх робітників, в Анголі - 85%, Ефіопії - 85%, Гані - 56%, Гаїті - 66%, Лаосі - 80%, Непалі - 75%, БуркінаФасо - 90% (дані за 2009 р.) www.cia.gov . У країнах аграрного типу відзначається найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінансової допомоги.

Варіацій при розробці стратегій в таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки сільськогосподарської продукції (часто монокультури), тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду. В багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає понад половину валютних надходжень. Так, на експорт сільськогосподарської продукції БуркінаФасо (бавовна, арахіс) припадає 95% валютних надходжень в країну.

З другої половини ХІХ століття більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку. Індустріальний тип економіки стає пануючим для розвинутих держав в першій половині ХХ століття. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію. На перші позиції висуваються металургія, електроенергетика, транспортне машинобудування (виробництво локомотивів, вагонів, суден). Швидкими темпами нарощують потужності хімічна промисловість (особливо хімія органічного синтезу), верстатобудування, автомобільна й авіаційна промисловість.

З другої половини ХХ століття відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної й металургійної промисловості. Натомість з'являються й швидко поширюються такі галузі, як атомна енергетика, електроніка, авіакосмічна техніка, виробництво роботів, фармацевтика, лазерна техніка. Наприкінці ХХ століття промисловість для найрозвиненіших країн вже не відіграє провідної ролі з огляду на її місце в структурі народного господарства. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 23%, Німеччини - 27%, Франції - 18,8%, Великої Британії - 24%, США - 21,9%. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно 28%; 29,7%; 24,3%; 18,2%; 20,3%.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Високою є її частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона і поступається вже послугам. В Китаї частка промисловості становить у ВВП 43,4%, у числі зайнятих - 27,2%; в Північній Кореї відповідно 43% і 43%; в Південній Кореї - 39% і 25,1%; у Філіппінах - 31% і 15%; в Сінгапурі - 31% і 23,8%, Таїланді - 44 і 19,7, Індонезії - 47 і 18,6.

У країнах з перехідною економікою, особливо СНД, у зв'язку з глибокою кризою, що вразила перш за все промисловість, її частка знизилася. Все ж таки вона залишається досить високою. Так, частка промисловості у

ВВП Білорусії становить 41,8%, Казахстану - 38%, Росії - 32,9%, України - 31,3%. Частка у числі зайнятих відповідно по країнах: 34,7%, 18,4%, 31,9%, 18,5%.

З останньої чверті ХХ століття в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку. При наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у народному господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 76,9%, Великої Британії -77,1%, Японії - 76,5%, Німеччини - 72,6%, Франції - 79,4%. До сфери послуг сучасна міжнародна статистика відносить не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага приділяється сьогодні інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері.

Таблиця 2.1. Галузева структура ВВП деяких країн світу (2012 р., %) iee.org.ua

Країна	Сільське господарство	Промисловість	Послуги
Афганістан	29	21	50
Австралія	2	25	73
Білорусь	11,2	40,8	52
Бермуди	1	7	92
Бразилія	8	29	63
Канада	2,3	29,7	68
Китай	8,5	49	42,5
Ефіопія	42	16,3	41,7
Франція	1,2	19,8	79
Росія	5	38	57
США	1	25	74
Україна	12	27	61



Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або у числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 84,1% від ВВП, у Барбадосі - 78%, на Бермудах - 89%. Але ці країни не знаходилися на стадії індустріалізації, вони її обминули; назвати їх постіндустріальними не можна з тієї причини, що їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.

В постіндустріальних країнах сьогодні частка послуг також досить висока. В Росії вона становить 62,4% у ВВП, в Україні - 58,3%, Польщі - 63,7%, Казахстані - 51,2%, Естонії - 71%. Але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості. Отже, неправомірно говорити про те, що ці країни вже перейшли до постіндустріального етапу. На цій стадії економічної еволюції, по суті, знаходяться поки що тільки високорозвинуті держави, які контролюють світовий інформаційний простір і потоки капіталу.

Зміцнення економічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці призводять до інтернаціоналізації світового господарства. Інтернаціоналізація як процес має такі основні прояви:

інтернаціоналізація виробництва;

інтернаціоналізація капіталу;

утворення транснаціональних корпорацій.

Інтернаціоналізація виробництва полягає у встановленні стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн. Ці зв'язки ґрунтуються на поглибленні спеціалізації й кооперування. Сьогодні практично кожній країні немає сенсу виробляти абсолютно всі товари та послуги, що споживаються нею; вона спеціалізується на таких, які виробляються з витратами, нижчими за середньосвітові, а решту одержує на міжнародних ринках. Це зекономлює кошти, робочу силу, час і ресурси. Багато є галузей народного господарства, де ефективним є тільки масове виробництво товару; велика його кількість не може бути поглинута внутрішнім ринком, і тому виробництво заздалегідь орієнтується в значній мірі на ринки інших країн. Це ще більше підсилює спеціалізацію, яка, у свою чергу, стимулює виробниче кооперування. Особливого розмаху кооперативні зв'язки досягли в автомобілебудуванні, електроніці та авіакосмічній техніці. Інтернаціоналізація виробництва призводить до взаємозалежності національних економік як на рівні окремих підприємств, так і на галузевих рівнях.

В науковій літературі поширена так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Згідно з нею виокремлюється п'ять основних типів міжнародного виробництва в залежності від домінуючих факторів:

Виробництва, які ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технологій, ринків;

Виробництва ринкової основи, які також спільно володіють капіталами, технологією, інформацією, а крім того використовують сучасний менеджмент і організаційний досвід;

Виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продукції або технологічних процесів;

Виробництва, що пов'язані з торгівлею й розподілом продукту; джерелом економії при цьому є скорочення витрат на виробництві й доступ на місцеві ринки, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

Змішані виробництва, які складаються із різних комбінацій перших чотирьох. Див.: Dunning J.N. The Theory of International Production // The International Trade Journal. - 1998. - №1. - Р.36-55. ² Міжнародні фінанси. Навч. посібник/ за ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Ржепішевського К.І. - К.: ЦУЛ. - 2003. - С.109

Інтернаціоналізація капіталу має прояв у посиленні міжнародного руху капіталу, в переливі капіталу за національні межі країни, у зміцненні контактів між великими банками різних країн, в контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, у формуванні великих ринків і центрів операцій з валютою. Транснаціональні банки контролюють сотні мільярдів доларів. Найбільшими ТНБ є банки США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Як не дивно, обсяги фінансових угод набагато перевищують число реальних угод. Сьогодні розрив між фінансовими і товарними ринками настільки збільшився, що перші втрачають безпосередній зв'язок з другими. На частку фінансів, що обслуговують реальний сектор або потік товарних благ, припадає не більше 10-12% загального обороту світових фінансових ресурсів; решта - це спекулятивний капітал, що немає реального наповнення. Д.С. Львов. Экономика развития. - С. 190. Така ситуація дуже небезпечна, бо вона дестабілізує фінансові ринки й часто ставить ті або інші країни на грань фінансового краху.

Виключно велику роль в інтернаціоналізації капіталу відіграють міжнародні фінансові і банківські організації, в першу чергу, Міжнародний валютний фонд (МВФ); Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), інші великі регіональні банки розвитку. Вони не тільки здійснюють регулювання міжнародних потоків капіталу, а й втягують в міжнародний капіталообмін нові країни, становлять їх у сувору залежність від інтернаціоналізації, об'єктивних вимог світового ринку капіталу. При цьому країна вже частково втрачає суверенітет над певними сферами економічної діяльності; натомість в міжнародних відносинах утворюються наднаціональні структури, які вже являють собою елемент глобалізації.

Інтернаціоналізація виробництва й капіталу створює умови для транснаціоналізації економічних відносин. Сплетіння виробництва й капіталу у великих масштабах веде до потужних корпорацій, головна компанія яких належить капіталу однієї країни, а філії розкидані по багатьох країнах. Частка ТНК у світовому промисловому виробництві становить близько 50%, близько 70% у його вільних валютних і промислових коштах. За деякими підрахунками, ТНК контролюють 70-90% світових ринків, послуг, технологій, а загальний обсяг реалізації 200 найкрупніших з них складає понад 30% світового валового внутрішнього продукту. Глобалізація й безпека розвитку. / Під кер. О.Г. Білоруса. - К. - 2001. - С. 341.

Саме діяльність ТНК посилює переплив капіталу, особливо в його підприємницькій формі, від одних країн до інших. Хоча переважна більшість прямих зарубіжних інвестицій припадає на розвинуті країни, проте в багатьох країнах, що розвиваються, позиції ТНК настільки сильні, що вони часто контролюють економіку й політику цих країн. Процес транснаціоналізації веде до того, що економічна влада держави над підприємствами слабішає, а ТНК здобувають реальну незалежність від своїх урядів. Економіка розвинутих країн і нових індустріальних країн є глибоко транснаціоналізованою. Транснаціоналізація поступово охоплює і країни з перехідною економікою. В деяких з них з'являються свої ТНК.

Інтернаціоналізація світової економіки супроводжується випереджаючими темпами міжнародної торгівлі. В 2007 р. світовий експорт складав 13,6 трлн. дол. Порівняно з 2006 р. він збільшився на 8%, тоді як світовий валовий продукт - тільки на 5%. При цьому експорт сільськогосподарської продукції збільшився на 6%, палива й мінералів - на 3%, а продукції обробної промисловості - на 10%. Якщо в 1900 р. обсяг світової торгівлі відносно світового валового продукту становив 12%, то в 2007 р. - 27% Ю.Н. Пахомов и др. Международные стратегии экономического развития. - ДНУ: Киев- Донецк. - 2001. - С. 21. ; www.cia.gov .

Світова економічна криза значно знизила темпи міжнародної торгівлі та її обсяг. В 2009 році експорт становив 12,14 трлн. дол. Падіння становило порівняно з 2008 роком 12%. У 2010 році ситуація дещо покращилася - світовий експорт становив 14,9 трлн. дол.

Останнє десятиліття внесло політичні зміни щодо частки провідних країн у світовій торгівлі. На перше місце за експортом вийшов Китай, випередивши Німеччину та США; Південна Корея увійшла в першу десятку найбільших експортерів, одинадцятою стала Росія.

Таблиця 2.2. Найбільші експортери та імпортери товарів (2012р.)

Країна	Експорт	Імпорт
	млрд. дол.	%	млрд. дол.	%
1. Китай	1219	9,8	1198	8,7
2. Німеччина	990	9,0	955	8,0
3. США	1136	8,5	1507	13,0
4. Японія	620	4,8	569	6,0
5. Франція	514	4,0	398	3,8
6. Нідерланди	409	3,5	305	2,5
7. Італія	340	2,9	285	2,1
8. Р. Корея	465	4,0	392	3,2
9. Велика Британія	312	2,2	488	4,0
10. Канада	343	3,7	256	2,0

Під впливом науково-технічного прогресу змінюється структура міжнародної торгівлі. За останні два десятиліття минулого століття питома вага товарів, виготовлених за високими технологіями, зросла в міжнародній торгівлі вдвічі (з 11 до 22%), за середніми технологіями - в 1,5 рази (з 22 до 32%) при одночасному скороченні товарів, виготовлених за низькою технологією (з 21 до 18%) і первинних продуктів (з 34% до 19%) (табл. 2.3.)

Дедалі більшого значення набуває торгівля послугами. Якщо пересічний показник приросту експорту у світі становив в 1990 - 99 рр. 5%, то щодо послуг відповідне значення було 6%. За період 2004-2006 рр. експорт товарів збільшився на 20%, а експорт послуг - на 25%. Провідне місце в міжнародній торгівлі посідає західна Європа. Її частка в експорті товарів у 2009 р. становила 41,2%, а в експорті послуг - 48%. Частка Північної Америки становила відповідно 13,2% і 19,2%.



Таблиця 2.3. Товарна структура світового експорту (2009 р.)

Товари	Світовий експорт, млрд. дол.	Світовий експорт, %
Сільгосппродукти:	1169	9,6
Мінерали, у т.ч. паливо	2263 1808	18,6 14,8
Продукція обробної промисловості, у т.ч. чорні метали; хімічна продукція; інші напівфабрикати; машини й обладнання; тканини; одяг.	8355 326 1447 1323 847 211 316	68,6 2,7 11,9 10,9 7,0 1,7 2,6

Одним з найважливіших проявів інтернаціоналізації світової економіки є міжнародна економічна інтеграція. Вона характеризує найвищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин. Економічна інтеграція відбувається на двох рівнях. На мікрорівні вона виявляється у злитті фірм, що, зокрема, веде до утворення ТНК. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виникають регіональні інтеграційні утворення. Основними формами регіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політичний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю.

Серед найвідоміших регіональних об'єднань слід назвати Європейський Союз (ЄС), Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Спільний ринок Південного Конусу (МЕРКОСУР) та Співтовариство Незалежних Держав (СНД). Їхні основні параметри:

Таблиця 2.4. Частка регіональних об'єднань у світових економічних показниках (2009, %) www.en.wikipedia.org

Економічні показники	ЄС	ЄАВТ	НАФТА	СНД	МЕРКОСУР
Населення	7,4	0,2	6,7	4,2	4,0
ВВП (за ПКС)	28,0	0,9	24,4	4,4	4,5
Експорт	38,5	2,6	12,5	3,6	1,9

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні такі особливості: Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін.. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ. - 2001. - С. 336.

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і реакцію країн світу на розвиток окремих інтеграційних угрупувань;

нерівномірність розвитку й реалізації форми міжнародної економічної інтеграції, яка спричинена проявами очевидних відмінностей

економічного розвитку країн і регіонів світу;

розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Подальший розвиток інтернаціоналізації обумовлює становлення інтеграції на глобальний рівень, тобто наслідком цього процесу стане глобальна економічна інтеграція, яка вбере в собі регіональні інтеграційні осередки.

Найрозвиненішим проявом інтернаціоналізації є глобалізація. В сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості.

Стимулюючою силою для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріально розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва і капіталу. Інформаційно-комунікативні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію.

Глобалізацію характеризують такі основні риси:

посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі;

територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ;

універсалізація міжнародних економічних процесів;

зростання масштабу виробництва, концентрація і централізація капіталу;

поглиблення науково-технічного прогресу, що супроводжується інформаційною революцією;

посилення міжнародної економічної інтеграції і регіоналізації міжнародних відносин.

Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. В цілому її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством.

Однією з найгостріших проблем, що несе глобалізація, є поступова втрата країнами частки національного суверенітету над економікою внаслідок її дерегуляції відповідно з вимогами ТНК, ТБН і міжнародних фінансових організацій. Особливо вразливо наслідки дерегуляції виявляються на світових фінансових ринках. Глобальний грошовий обіг і біржові трансакції за 1995 - 2000 роки збільшили у 10 разів. Небаченого розмаху набули глобальні валютні спекуляції, які завдають величезної шкоди валютам бідних країн. Глобальні фінансові системи все більше відриваються від реальної економіки. Так, номінальна вартість «віртуальних» деривативних угод сягає 50 трильйонів доларів, що вдвічі більше річного світового доходу. В таких умовах який-небудь потужний фінансовий центр може спровокувати глобальну фінансову кризу, що вже неодноразово мало місце. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін.. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ. - 2001. - С. 43 ² Там само. - С. 44.

Іншою проблемою є зростання нерівності між розвинутими й найменш розвинутими країнами, між найбагатшим й найбіднішим населення світу. Так, на сьогоднішній час, 225 найзаможніших людей світу володіють багатством, приблизно, у один трильйон доларів, що дорівнює річному доходу 47% людства.

Деякі дослідники вбачають загрозу в тому, що через розвиток системи інформації (зокрема, через Інтернет) людина може стати знаряддям маніпуляції наднаціональних або недемократичних сил.

Ці та інші проблеми глобалізації чекають свого вирішення, проте сам процес глобалізації об'єктивний і неминучий. Розробляючи стратегію розвитку країни, її уряд, науковці й політичні діячі повинні зважувати на особливості цього процесу, щоб скористатися перевагами глобалізації й уникнути її вад.

Розділ 3. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації

Отже, глобалізація трансформує функціональну структуру держави як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях, причому її вплив здійснюється у протилежних напрямках. З одного боку, держава поступається деякими своїми функціями на користь наддержавних структур, з іншого - її позиції зміцнюються у певних сферах. Принаймні, в оглядовому майбутньому держава буде існувати як важливий суб'єкт світової економіки. Водночас уряд кожної країни мусить враховувати зміни умов, що відбуваються в процесі глобалізації, при розробці національних стратегій розвитку.

Одним з найголовніших завдань економічної політики держави в умовах глобалізації стає створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національної економіки. В першу чергу, необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Американський економіст М. Портер визначив чотири основні детермінанти, що забезпечують конкурентні переваги: Див.: Porter M. The Competitive Advantages of Nations. - N.Y. - 1990.

параметри факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, запаси сировини, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал);

наявність конкурентоспроможних споріднених галузей;

характер попиту на внутрішньому ринку;

стратегія фірм.

Ці детермінанти в сукупності утворюють «національний ромб» (в графічному вираженні). Особливе значення має активізація урядом такої складової «ромбу», як інтелектуальний потенціал країни, професійна майстерність, науково - технічна база. Кваліфіковані кадри формуються всередині країни. Держава, як вже відзначалося, може надати імпульс інноваційному розвитку економіки, фінансувати наукоємне виробництво. Саме держава витрачає найбільші кошти на розвиток «людського чинника» економіки - на освіту, охорону здоров`я, соціальне забезпечення.

Підтримка інноваційної діяльності фірм з боку держави сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності на світовому ринку нових технологій і зміцнює їх позиції на внутрішньому ринку. Державні інвестиції в економіку мають бути націлені на прогресивні зміни в її галузевій структурі, на випереджаючі темпи розвитку конкурентоспроможних галузей і виробництв. Держава концентрує зусилля на формуванні інноваційної структури національної економіки - створення технологічних парків, венчурних фондів, бізнес-інкубаторів.

Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що зокрема, включає систему гарантії прав власності і обов'язкового виконання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражається в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм.

Держава вирішує проблеми, які інші ринкові суб'єкти, навіть ТНК, вирішити не в змозі або байдужі до них. Це екологічні проблеми, проведення базових наукових досліджень, розвиток соціально-економічної інфраструктури (комунікації, освіта, охорона здоров`я тощо).

Основні завдання стратегій розвинутих держав можна згуртувати по трьох напрямках: Див. А.Эльянов. Государство и развитие. // МЭ и МО. - №1. - 2003. - С..8-9.

Створення загальних передумов для економічного зростання й ефективного господарювання.

Задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок.

Ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.

Ці завдання вирішуються застосуванням комплексу заходів, що становлять її основні функції. В узагальненому вигляді вони поділяються на такі групи:

законодавча і правоохоронна діяльність по захисту приватної власності й підприємництва;

виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів, каналізація й водопостачання тощо);

розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здоров`я;

захист навколишнього середовища;

забезпечення умов для безперервної ринкової конкуренції, регулювання діяльності природних монополій (енергетика, транспорт, зв'язок та ін.)

соціальні витрати;

антиінфляційне й антициклічне регулювання.

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

У нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успіхів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися у розвиток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій. Великою була роль урядів в процесі перетворення економік цих країн з імпортозаміщуючих на експортоорієнтовані.

У багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індустріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.

Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відповідають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівності населення й забезпечення соціальної стабільності.

Одним з найгостріших питань для урядів країн, що розвиваються, є ступінь відкритості економіки. Глобалізація, як вже зазначалося, супроводжується лібералізацією міжнародних економічних відносин й зростаючою тенденцією до відкритості національних ринків. Проте, оскільки менш розвинуті країни знаходяться в нерівних стартових умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється у незахищеному становищі. З іншого боку, спроби «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК також можуть мати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться дуже вправно «балансувати» між лібералізацією й протекціонізмом в економічній політиці.

Важливою проблемою країн, що розвиваються, є їх величезна зовнішня заборгованість. Так, наприклад, за даними на 2009 р. заборгованість Аргентини складала 109 млрд. дол., що дорівнює 20% від ВВП; Туреччини відповідно 279 млрд. дол. (32%); Іраку 50 млрд. дол. (45%). www.cia.gov Слід визнати, що глобалізація провокує її зростання. Розширення діяльності Міжнародного валютного фонду, Світового банку, транснаціональних банків, формування глобального фінансового ринку роблять міжнародні кредити більш доступними. Але уряди багатьох країн, що розвиваються, використовують їх неефективно. Вони часто витрачають гроші на престижні з політичної , але недоцільні з економічної точки зору проекти (стадіони, розкішні палаци тощо). Багато коштів втрачається через брак висококваліфікованих фахівців, менеджерів, що вміли б розпорядитися отриманими грошима. Нарешті, має місце корупція, тобто крадіжка досить великих коштів, що надаються державі із зовні. Отже, однією з найважливіших цілей стратегій найменш розвинутих країн є упорядкування відносин з міжнародними валютнокредитними організаціями, суб'єктами міжнародного фінансового ринку - з одного боку, і в наведення порядку у використанні одержаних коштів - з іншого боку.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинилися в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, постають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації співпало з докорінною перебудовою економічних відносин в колишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням виробництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Для вирівнювання положення й забезпечення економічного ривка необхідний час, але глобалізація «не могла чекати», оскільки світові економічні процеси поступальні й незворотні.

Глибина економічного «відката» в колишніх радянських республіках вражаюча. За роки економічної перебудови (1991-1999 рр.), наприклад, в Україні, ВВП скоротися на 60%; виробництво товарів та послуг складало в 1999 р. лише 48% від рівня 1989 р.; інвестиції в основні фонди в 2000 р. складали 24% від рівня 1990 р.; чисельність зайнятих продуктивною працею зменшилася за 1990-2000 роки з 24 млн. чол. до 16,3 млн. чол. або на 32%. Гош. А. Определяющий фактор возрождения производительных сил Украины. // Экономика Украины. -

№6 . - 2003. - С.52.

Практично всі соціалістичні країни напередодні соціально-економічних перебудов перебували на індустріальній стадії розвитку. Їх перехід до постіндустріальної стадії, як це вимагає об'єктивний хід глобалізації, ще більше загальмувався, оскільки в багатьох з них відбуваються негативні зрушення в структурі економіки. Частка високотехнологічних виробництв падає, а зростає натомість частка матеріалоємних і енергоємних галузей, що йде у розріз із основним напрямком науково-технічного прогресу. Такі умови погрожують серйозним відставанням країн перехідної економіки від високорозвинутих країн.

Однією з першочергових і найскладніших задач є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресові й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.

Структурно-інноваційний тип економіки для свого становлення вимагає неабияких організаційних зусиль і коштів. Уряд повинен стимулювати розвиток новітніх галузей і виробництв шляхом надання податкових пільг та інвестиційних «вливань». У власності держави повинні залишатися стратегічно важливі підприємства, що виробляють продукцію на найвищому світовому рівні; тому роздержавлення повинне здійснюватися розумно й обережно. Держава повинна всіляко підтримувати науководослідний сектор, піклуватися про збереження й зростання інтелектуального потенціалу нації; необхідно різко збільшити кошти на науково-дослідницькі роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів для науки й виробництва.

Іншою проблемою при розробці економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. З самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, практично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнародної лібералізації, що виявилося, зокрема, у зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт і експорт, усунення перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір. Така політика, крім того, узгоджувалася з положеннями «Вашингтонського консенсусу», який передбачає максимальну відкритість економіки країни.

Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн перехідної економіки. Вони знаходяться в нерівному положенні з розвинутими країнами, які просунулися значно далі на шляху модернізації своєї економіки. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість організованого проникнення на чужі ринки набагато більші. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн були «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн перехідної економіки своєю негативною стороною.

Вирішення проблеми захисту національної економіки в умовах глобалізації для цієї групи країн полягає в посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньоекономічних відносин повинна здійснюватися обережно й зважено. Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що, до речі, практикується і розвинутими країнами. Уряд зобов'язаний поставити перешкоди для проникнення в країну недоброякісних товарів, що не відповідають технічним, екологічним й санітарним вимогам. Ця проблема є актуальною й для України, споживачі якої потерпають через недостатні заходи уряду щодо сертифікації імпорту й контролю за якістю імпортованої продукції. Див.: В Новицкий. Национальные интересы Украины в контексте цивилизационных детерминант и экономической глобализации. // Экономика Украины. - № 7. - 2003. - С. 18.

Із лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов'язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями. Такі організації, як МВФ, Світовий банк, СОТ наполягають на дотриманні всіма державами положень «Вашингтонського консенсусу», в тому числі на політиці максимальної відкритості національних економік. Спираючись на зростання своєї могутності у міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові ринки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об'єктивно обумовлено глобалізацією, і держави перехідної економіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співробітництво з ними необхідно будувати на засадах, які б не зачіпали національних інтересів.

Узагальнюючи аналіз ролі держави в умовах глобалізації, можна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Регулююча роль держави повинна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб'єктами економічних відносин.

Глобалізація супроводжується посиленням регіоналізації світової економіки. На перший погляд, ці два процеси є такими, що виключають один одного. Але слід згадати, що в основі регіоналізації полягає міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобалізацією. Регіональні економічні угруповання можна розглядати як осередки, що складають глобальний економічний простір; в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація усіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж в цілому на Земній кулі.

У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створено єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце в ЄС. Наднаціональні органи регулювання економікою в таких об'єднаннях набувають досить великих владних позицій. Так, усі права на проведення кредитно-грошової політики Європейського Союзу передано Центральному Європейському банку. Таким чином, утворюються структури регіонального об'єднання, які беруть на себе важливі функції урядів країн ЄС. Посилюється координація і в інших галузях - правовій, екологічній, інформаційній, - де також утворюються відповідні наддержавні органи.