Енергетична політика ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Енергетична політика ЄС



Вступ

Однією з найважливіших складових економічної безпеки держави є енергетична безпека. Енергетична безпека визначається спроможністю держави гарантовано забезпечувати свої поточні і перспективні потреби у якісній та економічно доступній енергії з урахуванням ймовірності особливих режимів функціонування економіки у надзвичайних ситуаціях.

Основою енергетичної безпеки є усталений розвиток власного паливно-енергетичного комплексу, диверсифікація джерел і шляхів імпорту енергоносіїв, а також ефективне використання енергії на основі широкого застосування енергозберігаючих, екологобезпечних технологій.

За умов вичерпності енергоресурсів, високих цін на них та політичної нестабільності, енергетичну безпеку сьогодні можна поставити в один ряд з безпекою у сфері оборони.

Зважаючи на низький рівень забезпеченості країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення Союзу є особливо актуальною.



1. Політика співтовариства у галузі енергетики

європейський енергетичний союз правовий

Потреба в забезпеченні економік країн - членів ЄС імпортними енергоносіями із зовнішньоторговельної проблеми переведена керівництвом Євросоюзу у проблему наднаціональної безпеки, яка має назву «безпека енергетичного забезпечення Євросоюзу».

З метою забезпечення енергетичної безпеки ЄС з 2000 р. поступово і послідовно формував і в 2007 р. прийняв «Енергетичну політику для Європи». Найважливішою її частиною є зовнішня енергетична політика ЄС, яка в документах 2007 р. вперше була названа «міжнародною енергетичною політикою». Однак, по суті, Євросоюз тим самим прагне підкорити своїм енергетичним інтересам навколишній світ і створити найсприятливіші умови для свого існування.

Останнім часом активно розвивається формування спільної зовнішньої енергетичної політики ЄС. Усі інтеграційні процеси тісно взаємозумовлені, не завершені, перебувають на різних стадіях розвитку та не є безпроблемними, оскільки, з одного боку, енергетичні питання - як такі, що мають стратегічне значення для національної безпеки, держави - члени ЄС неохоче віддають на наднаціональний рівень прийняття рішень. З другого - значні проблеми полягають в узгодженні інтересів споживачів (країн ЄС) і постачальників, головні з яких не є членами Співтовариства.

Однак, попри наявність проблем, на цей час ЄС досяг відчутних успіхів, зокрема, в лібералізації національних газових ринків і встановленні єдиних правил їх функціонування, що забезпечує необхідні передумови створення в перспективі єдиного європейського газового ринку, до якого залучатимуться також країни - сусіди ЄС і його партнери у сфері енергетичного співробітництва.

Забезпечення природним газом національних економік країн ЄС і створення єдиного європейського газового ринку - питання, які останнім часом посідають пріоритетні позиції на порядку денному Співтовариства. Це зумовлено як загальносвітовими тенденціями (зокрема, енергетичними кризами, зростанням конкуренції за енергетичні ресурси з боку країн, що розвиваються, призупиненням ядерних програм і, відповідно, - зміщенням акцентів енергозабезпечення з ядерної енергії на природний газ), так і внутрішнім чинником - високою залежністю країн ЄС від імпорту газу, яка ускладнюється надто вузьким колом постачальників.

ЄС характерна найбільша в сучасному світі концентрація виробничого потенціалу, яка функціонує на найменш об'ємній власній енергетичній базі. ЄС є другим за обсягами споживання і першим імпортером енергії у світі. Самозабезпечення регіону енергією скорочується набагато швидше, ніж у цілому по ОЕСР і в США. Навіть із врахуванням переважання в ЄС інтенсивної, ресурсозберігаючої моделі економічного зростання і того, що темпи такого зростання в прогнозованій перспективі становитимуть усього 2% на рік. Комісія ЄС і Міжнародне енергетичне агентство припускають, що в 2030 р. попит на енергію підвищиться ще на 15%. Очікувані за цей період скорочення місцевого видобування нафти на 73%, газу - на 59% і вугілля - на 41% зумовлять залежність ЄС від імпорту енергії до 70% проти нинішніх 50%.

Концентруючи 7% світового населення, більше чверті ВВП і 20% обсягу світової торгівлі, ЄС має всього 0,5% доведених світових запасів нафти і 1,6% природного газу (2,87 трлн м3), які можуть бути в основному вироблені протягом найближчих 15-20 років. Споживання природного газу в ЄС становить 16,2% від світового (490,1 млрд м3).

У такій ситуації керівництво ЄС дедалі більше зусиль докладає до формування єдиної енергетичної політики Співтовариства (у тому числі її зовнішньої складової), зміцнення внутрішнього газового ринку та розширення його меж за рахунок країн-постачальників і транзитерів газу з метою створення в перспективі єдиного Європейського газового ринку. Однією з країн, яку ЄС бачить партнером у створенні такого ринку, є Україна.

Мотивація створення єдиної енергетичної політики ЄС складається з визнання очевидних фактів:

• відсутності значних запасів нафти, газу і вугілля в надрах держав - членів ЄС;

• зростання потреби в імпортних енергоносіях;

• бажання ЄС впливати на умови поставок (ціни та обсяги) з третіх країн;

• загострююча боротьба за енергоджерела зі старими і новими світовими центрами енергоспоживання.

Мотивацією також є сумнівне твердження про обов'язковість зовнішньої діяльності ЄС на наднаціональному рівні в галузі енергетики внаслідок того, що, по-перше, держави - члени ЄС, так би мовити, не здатні самостійно розв'язати проблему свого внутрішнього енергозабезпечення на двосторонній основі з країнами - експортерами енергоносіїв. По-друге, необхідність застосовування єдиної європейської наднаціональної політики щодо країн-експортерів і країн - транзиту енергоносіїв.

Єврокомісія займає безкомпромісну позицію з питань важливості наднаціональної зовнішньої енергетичної політики для Євросоюзу, що не дивно, адже ЄС найбільший імпортер енергії у світі. Оскліьки питання енергетики стали головними на порядку денному Євросоюзу, то, на думку Брюсселя, має бути єдиною і стійкою позиція з цього питання.

На думку Європарламенту, внаслідок нині існуючої і зростаючої залежності від енергопостачань із нестабільних і недемократичних країн, зусилля, спрямовані на досягнення безпеки енергозабезпечення виключно на національному рівні довели свою неспроможність, а також те, що вони не гарантують збереження довгострокових інтересів всіх держав - членів ЄС.



1.1 Основні принципи та завдання енергетичної політики ЕС

Енергетична політика, як і всі інші дії співтовариства, оцінюється за тим внеском, що вона зробила у досягненні основних цілей Маастрихтського договору - створення єдиного ринку, підтримка стійкого і стабільного енергетичного росту, створення нових робочих місць і процвітання громадян.

У зв'язку з цим, найбільш важливим для енергетичного сектора є досягнення наступних цілей як:

• загальна конкурентноздатність;

• зближення законодавства держав-членів ЄС з метою забезпечення функціонування внутрішнього ринку;

• розвиток транс'європейських енергетичних інфраструктур;

• зменшення залежності ЄС від імпорту енергоносіїв;

• географічна диверсифікованість закордонних постачань,

• забезпечення їхньої безпеки і стабільності.

Розглядаючи правові основи і цілі енергетичної політики ЄС, варто відзначити концептуальні положення і цілі енергетичної політики. Важливу роль відіграє Енергетична Хартія. Договір до Енергетичної Хартії був підписаний у грудні 1994 року і набрав сили у квітні 1998 року. Він підписаний 51 країною Європи та Азії. Цей Договір є багатобічним, юридично обов'язковим інструментом міжурядового співробітництва в області енергетики. Його метою є вироблення універсальних правил торгівлі енергією.

У розробці і прийнятті рішень в енергетичній політиці беруть участь усі керівні органи ЄС, але головну роль відіграє Єврокомісія, один із членів якої безпосередньо відповідає за вироблення загальної енергетичної політики ЄС. Питаннями оперативного характеру займається Генеральний директорат з енергетики і транспорту.

Сучасна структура енергопостачання розставляє пріоритети у правовому реґулюванні цієї сфери. Постачання електроенергією, газо- і нафтопостачання складають основу енергетичного ринку для країн ЄС сьогодні, відсуваючи далеко на задній план усі інші інфраструктури, в тому числі і ринок вугілля. Аналіз енергетичного законодавства ЄС дозволяє виділити кілька основних принципів ведення енергетичної політики ЄС:

Ш принцип недискримінації, що випливає із загального принципу недискримінації і для енергетичної сфери означає, в першу чергу, недискримінацію умов у договорі про енергопостачання, забезпечення «доступу третьої сторони»;

Ш принцип транспарентності, що забезпечує «прозорість» ситуації на внутрішньому енергетичному ринку можливість одержання інформації споживачами про рівень цін на енергоносії, а також спостереження Співтовариством за постачаннями і транзитом енергоресурсів;

Ш принцип неспричинення шкоди навколишньому середовищу, що відбиває необхідність проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища при здійсненні діяльності з енергопостачання;

Ш принцип обліку соціального фактора в енергетичній політиці, що вимагає приділяти увагу залежності рівня безробіття в енергетику від кон'юнктури ринку, забезпеченню безпеки працівників в енергетичній сфері.

У березні 2007 р. Європейська рада прийняла «Енергетичну політику для Європи». Згідно з цим документом Єврокомісія має дотримуватися трьох внутрішніх принципів енергетичної політики:

1. Поважати вибір країнами - членами ЄС поєднання енергоносіїв для використання.

2. Поважати суверенітет країн - членів ЄС щодо власних первинних енергоресурсів.

3. Дух солідарності між країнами - членами ЄС для досягнення трьох цілей.

У Резолюції про формування загальної європейської політики в галузі енергетики говориться, що тут солідарність може стати прецедентом для майбутньої солідарності в інших галузях і таким чином сприяти посиленню ролі Євросоюзу в його зовнішніх відносинах.

1.2 Правова основа енергетичної політики ЕС

Енергетичне законодавство ЄС є частиною законодавства Євросоюзу та, мабуть, найпотужнішим засобом формування спільної політики ЄС. Його суть як засобу фомування спільної політики полягає у виробленні та прийнятті на наднаціональному рівні певних нормативно-правових актів, до яких адаптовуються національні законодавства, внаслідок чого досягається їх уніфікація. Сфери та ступінь гармонізації законодавства країн-членів також визначаються відповідними правовими актами ЄС.

Реалізація спільної енергетичної політики потребує не лише відповідного законодавства, а й ефективно функціонуючих інституційних структур. В енергетичному секторі діють: загальні інститути, що виконують функції на рівні ЄС (Рада ЄС, Європейська Комісія, Європейський Парламент і ін.); міждержавні структури, до складу яких входять не лише країни-члени ЄС, а й інші країни (МАГАТЕ, Міжнародне енергетичне агенство); інститути, призначені для виконання функцій в енергетичному секторі (Генеральна дирекція з енергетики та транспорту).
Генеральна дирекція з енергетики та транспорту є головною ініціативною та виконавчою структурою у сфері енергетики ЄС і входить до складу ЕК. Вона створена шляхом об'єднання двох дирекцій: транспорту та енергетики. Розпочала роботу 1 січня 2000 р., в червні 2002 р. до складу цієї дирекції увійшов Комітет з безпеки Євроатому. Пріоритетні завдання Дирекції у сфері енергетики випливають із завдань енергетичної політики ЄС і зводяться до:

· завершення формування внутрішнього енергетичного ринку,

· забезпечення сталого розвитку енергетичного сектора,

· розвиток енерготранспортних мереж,

· підвищення рівня енергетичної безпеки,

· підтримка розширення ЄС,

· розвиток міжнародного співробітництва.

У процесі європейської інтеграції від Європейських співтовариств до Європейського Союзу країнами-членами накопичений значний обсяг правових норм, що отримав назву acquis communautare та є обов'язковим для дотримання країнами-членами та імплементації національними законодавствами країн-кандидатів.

Для правового нормування енергетичного сектора використовуються традиційні для ЄС види нормативно-правових актів (міждержавні угоди,
регламента, директиви, рішення, пропозиції, рекомендації), документи політичного характеру (Європейська енергетична хартія), а також так звані Білі та Зелені книги, в яких наводиться інформація про стан виконанння заходів спільної енергетичної політики та декларуються стратегія і конкретні заходи на перспективу (Біла книга про внутрішній ринок 1985 p., Зелена книга «Назустріч Європейській стратегії безпеки енергопостачань» 2000 p., Біла книга про відновлювані джерела енергії).

Найпоширенішими актами, що використовуються в сфері регулювання енергетичного сектора ЄС є директиви. Це означає, що спільна енергетична політика ЄС перебуває на стадії становлення і тому надає значну свободу дій національним органам влади у виборі термінів і засобів виконання прийнятих на наднаціональному рівні рішень.

З 1 липня 2004 року основним нормативно-правовим актом ЄС, що регулює функціонування європейського газового ринку, стала прийнята 26 червня 2003 року директива 2003/55/ЄС (Друга газова директива), спрямована на заміну Першої директиви ЄС/30/ЄС від 22 червня 1998 року.

З липня 2004 року всі промислові покупці були наділені правом вибору постачальників газу. А з липня 2007 року ринки стали цілком відкриті для всіх споживачів без винятку. Відкриття національних газових ринків ЄС розширює юридичні можливості виробників газу для прямого виходу на європейського споживача, минаючи посередників, компанії-перепродувачі. Вимоги Другої газової директиви стали частиною національного законодавства країн-членів.

Ціль директиви полягає в прискоренні створення єдиного газового ринку ЄС на основі інтеґрації національних газових ринків держав-членів ЄС. У відповідності з Другою директивою довгострокові контракти будуть залишатися важливою частиною газопостачання держав-членів. У березні 2006 року була опублікована «Зелена книга», що мала за мету стати основою єдиної енергетичної політики ЄС. У ній проголошуються основні принципи подальшого розвитку європейської енергетики. Цей документ став основою подальшої дискусії і консультацій із країнах ЄС з питань енергетики, також став важливим етапом на шляху розвитку енергетичного діалогу є формування єдиного енергетичного ринку.

У січні 2007 року був прийнятий інтеґрований пакет дій, спрямований на реформування енергетичного сектора і формування єдиної енергетичної політики. В цьому документі викладені три основні цілі:

1) боротьба зі зміною клімату;

2) розвиток інфраструктури;

3) зниження зовнішньої енергетичної уразливості ЄС.

Документ розглядав можливості зниження цін на енергоносії, а саме: створення вільної конкуренції на внутрішньому енергетичному ринку, реформування вертикальне інтеґрованих енергетичних концернів, щоб не допускати енергетичні компанії одночасно і до видобутку і доставки енергоносіїв, і до їх збуту. З врахуванням цього Єврокомісія пропонує два варіанти рішення питання. Відповідно до першого, великі концерни будуть змушені цілком відмовитися від розподільних мереж. Другий варіант передбачає передачу цих мереж у керування незалежним компаніям. При цьому нинішні власники збережуть право власності на мережі, однак не зможуть самостійно вирішувати ряд питань, наприклад, про інвестиції.

Створення загального ринку енергії є дуже ефективним засобом підвищення конкуренції і зниження цін. У ролі ж «ринку ринків» енергетичні біржі можуть стати дуже зручним інструментом.

На теперішній час в ЄС розроблено значна кількість нормативно-правових актів, що реґулюють конкретні питання у сфері енергетики у межах Євросоюзу та у міжнародних зв'язках. У сфері економічних інструментів енергетичної політики основну роль відіграють реґулюючі заходи, що є юридично обов'язковими для всіх країн-членів як за цілями, так і за засобами реалізації; директиви, що обов'язкові для країн ЄС у плані досягнення поставлених цілей, але не обов'язкові за засобами реалізації. Крім того, розробляються юридично обов'язкові для конкретних країн рішення, а також рекомендації. Існують торгові і технічні стандарти, імпортні квоти, система керування цінами, субсидії й інвестиційні кредити.



2. Сучасний стан енергетичної політики ЄС

За умов вичерпності ресурсів, високих цін на них та політичної нестабільності енергетичну безпеку сьогодні можна поставити в один ряд з безпекою в сфері оборони. Зважаючи на низький рівень забезпеченості країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення Союзу є вельми актуальною. Енергетична залежність Європейського Союзу від імпорту нафти та газу є неприпустимо великою, що становить загрозу національній безпеці країн ЄС. Власне виробництво нафти та природного газу складає відповідно 21% та 46%. Лише три країни ЄС з двадцяти п'яти - Великобританія, Данія та Нідерланди експортують газ і тільки дві - Великобританія та Данія - нафту. При цьому країни ЄС споживають 15 млн. барелей нафти на день, в той час, як власне виробництво не перевищує 3 млн. барелей. Окрім цього, очікується, що впродовж найближчих п'яти років споживання газу країнами Європейського Союзу збільшуватиметься щорічно на 2%. Загроза значно посилюється й тим, що імпорт енергоресурсів поки що не є достатньо диверсифікованим та збалансованим, адже частка російських нафти та газу є завеликою. Більш того, враховуючи дефіцит газу в РФ, що має тенденцію до подальшого збільшення, ЄС має ефективно та невідкладно вести розбудову диверсифікованих маршрутів транспортування вуглеводнів і шукати альтернативні джерела їхнього постачання.

На сьогодні основні потреби в енергоресурсах Європейський Союз покриває за рахунок нафти (37,2%), газу (23,9%), вугілля (17%) та ядерної енергетики (14,5%). Природний газ до ЄС постачають Росія (24%), Норвегія (13%), Алжир (10%), інші країни (7%). В Європі споживають 27% російської, 19% близькосхідної, 16% норвезької, 12% північно-африканської та приблизно 5% нафти з інших регіонів.

Очікується, що нафта залишиться головним джерелом енергії (34%), а частка споживання газу сягне приблизно 27%, при чому 90% попиту ЄС на нафту та 80% попиту на газ мають забезпечуватись за рахунок імпорту з третіх країн.

Євросоюз не наділений енергетичними багатствами, за його межами сконцентровано майже 80% світових запасів енергоресурсів: у Норвегії, країнах південного Середземномор'я, Чорного і Каспійського морів, Ближнього Сходу і Персидської затоки. Енергетичні запаси цих регіонів Євросоюз прагне використовувати у своїх інтересах. Євросоюз залучає навколишні та сусідні з ними держави в наднаціональний внутрішній енергетичний ринок шляхом розповсюдження і впровадження в них принципів і норм енергетичного права ЄС.

Першим етапом у цьому напрямі стало створення регіонального енергетичного ринку Південно-Східної Європи (ПСЄ) у формі Енергетичного співтовариства. Співтовариство має підвищити надійність постачань енергоресурсів у Євросоюз, створивши потужності для транспортування природного газу із Каспійського регіону, Північної Африки і Ближнього Сходу, а також розробляти розташовані в регіоні поклади природного газу і вугілля. Підписавши Договір Енергетичного співтовариства, сторони взяли на себе зобов'язання дотримуватися елементів європейської енергетичної політики, що стало початком процесу в перспективі приближення до Євросоюзу Південно-Східної Європи, яка завдяки своєму географічному положенню знаходиться на перетині основних енергетичних шляхів.

Договір про заснування Енергетичного співтовариства між ЄС і дев'ятьма державами: Албанією, Болгарією, Боснією і Герцеговиною, Македонією, Румунією, Сербією, Хорватією, Чорногорією і Тимчасовою місією ООН по управлінню Косово - був підписаний в Афінах 25 жовтня 2005 р. і вступив у силу 1 липня 2006 р. На сьогодні повна участь у договорі обмежується країнами Південно-Східної Європи, однак, в результаті активної діяльності Євросоюзу по залученню нових членів, на міністерській раді Енергетичного співтовариства в Скопьє в листопаді 2006 р. статус спостерігача було надано чотирьом країнам: Молдові, Норвегії, Туреччині та Україні. Цим документом передбачається підключення Греції до ринків газу і електроенергії континентального Євросоюзу, а також створення інфраструктури на Балканах для отримання ЄС доступу до джерел енергоносіїв у Каспійському регіоні, Північній Африці і на Ближньому Сході.

Інтегрування енергетичних систем країн Південно-Східної Європи в європейську означають створення шляхів для постачання в Євросоюз енергоносіїв, які можуть транспортуватися в Європу зі Сходу, Південного Сходу і Півдня.

Позитивний досвід створення енергетичного співтовариства Південно-Східної Європи дав привід Євросоюзу перейти до створення європейського енергетичного співтовариства - подальшому поширенню на навколишні та сусідні з ними країни принципів та права Європейського Союзу в галузі енергетики шляхом укладання надєвропейського договору енергетичного співробітництва і створення тим самим енергетичного ринку для забезпечення поставок енергоносіїв в країни - члени ЄС і стимулюванні інвестицій в енергетичну інфраструктуру Союзу.

2.1 Російська енергетична політика щодо ЄС

Для досягнення встановленої цілі зовнішньої енергетичної політики Євросоюзом вирішуються завдання: збереження і розвиток відносин з Росією - основним постачальником енергоносіїв у держави ЄС.

Традиційно ЄС використовує вісім так званих енергоконекторів, через які енергоресурси надходять до країн Спільноти. Три з них («Східний», «Російсько-Босфорський» та «Російсько-Балтійський») утворюють «Євразійський» енергоресурсний мегаконектор, що перебуває під контролем Російської Федерації. Понад 30% нафти та 33% газу від загального обсягу імпорту ЄС надходять до Європи саме через нього.

Росія, яка має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, що є базою розвитку економіки й інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, чотири роки тому ухвалила «Енергетичну стратегію до 2020 року». Російська Федерація, як один з провідних та найвпливовіших експортерів нафти та газу, прагне варіювати обсягами та напрямами експорту енергоресурсів з метою досягнення тих чи інших преференцій політичного та економічного характеру, а також ефективних впливів на міжнародну політику. Спекулюючи обсягами постачання на різні ринки, передусім, європейський, штучно провокуючи дефіцити енергоресурсів на них, Росія розраховує на максимізацію вартості та ціновий диктат.

У контексті європейської дискусії про спільну зовнішню енергетичну політику ЄС, Міністерству промисловості та енергетики РФ доручено скорегувати стратегію з урахуванням змін, що відбуваються, а також розширити і часові рамки - до 2030 року. Росія має на меті отримати опосередкований контроль над ринком ЄС та створити замкнуті енергетичні цикли (видобуток енергоносіїв - транспортування - переробка - розподілення енергопродуктів). Якщо ще кілька років тому йшлося про контроль над трубопроводами, що становлять транспортну ланку постачання енергоресурсів до Європи, то нині питання стоїть значно ширше.

РФ намагається сконцентрувати у своїх руках вплив на енергоресурсно важливі для ЄС країни, щоб зробити їх інструментом впливу на ЄС. Зокрема, РФ зв'язує Алжир, який має стратегічне значення для постачання газу в ЄС, поставками озброєнь та військової техніки. У березні 2006 року відбувся візит В. Путіна до Алжиру, під час якого російська сторона запропонувала стратегічне співробітництво арабській країні в розробці нових покладів нафти і газу, координацію зусиль на європейському ринку в обмін на модернізацію алжирської армії, включно з постачанням літаків, кораблів, артилерії. «Газпром» та «Сонатрак» в свою чергу підписали меморандум, який передбачає взаємодію сторін при реалізації газу в треті країни. «Газпром» робить усе можливе для придбання максимальних обсягів газу в Центральній Азії та монополізації шляхів їхнього транспортування, адже, в 2007 році в Росії виникне дефіцит газу, який становитиме 4,2 млрд. кубометрів, а до 2015 року сягне 46,6 млрд. кубометрів. Москва також тисне на Брюссель, оприлюднивши свої плани масштабної переорієнтації експорту енергоресурсів в Азію.

Після затвердження Європарламентом і Радою Європи у 2009 р. пакета документів, що встановлюють головні принципи третього етапу реформування (лібералізації) ринків електроенергії і природного газу ЄС (згаданий вище «Третій Енергетичний пакет»).

У цьому документі закладений принцип обмеження інвестицій в енергетичну інфраструктуру ЄС з боку компаній-монополістів, які не забезпечили відокремлення функцій видобутку, транспортування та постачання. Він становить серйозну загрозу для втілення довгострокової стратегії РФ з придбання енергетичних активів ЄС та будівництва нових газопроводів з метою зниження транзитної залежності від суміжних країн.

Затвердження Третього пакета значно загострило протиріччя у відносинах Росії з ЄС, але не завадило їй продовжувати співпрацювати з окремими країнами ЄС у реалізації проекту «Південний потік», який є для РФ стратегічним пріоритетом. Це свідчить про певну неузгодженість енергетичної політики всередині ЄС, яку РФ намагається використати, нав'язавши економічно необгрунтований та політично мотивований проект.

Газопроводи «Північний потік» і «Південний потік» у поєднанні з укладанням довгострокових контрактів можуть ще більшою мірою «прив'язати» європейських споживачів до російського газу. Така ситуація створює реальні загрози процесам диверсифікації і розвитку конкуренції на ринку Європи, а також - суперечить енергетичній політиці ЄС із забезпечення пріоритетності прав споживачів, порівняно з газопостачальними, газотранспортними та газовидобувними компаніями.



2.2 Нова енергетична стратегія ЄС

10 січня 2007 року Європейська Комісія оприлюднила документ «Європейська енергетична політика», в якому визначені пріоритети нової енергетичної стратегії Європейського Союзу у ХХI столітті, спрямованої на створення диверсіфікованих ринків енергоносіїв, зменшення енергоспоживання та енергозалежності економічного простору «ЄС-25+». Як висловився Президент Єврокомісії Х.М. Баррозо: «Енергетична політика була провідною галуззю з початку формування європейського проекту (маються на увазі Угоди зі сталлі та вугілля, а також про Євроатом) і наразі ми маємо поставити її в центр нашої уваги».

Серед превентивних заходів, спрямованих на формування менш вразливої до енергетичних потрясінь економіки, можна виділити наступні:

а) внутрішні складові:

1) розробка системи та ефективного механізму енергозбереження;

2) використання нетрадиційних, альтернативних джерел і відновлюваних видів енергії;

б) зовнішні складові:

3) стимулювання видобутку основних видів палива та виробництва електроенергії;

4) диверсифікація джерел надходження енергоносіїв.

Розглянемо зовнішні складові нового енергетичного плану ЄС, запорукою ефективної реалізації якого має стати здійснення спільної й узгодженої зовнішньої енергетичної політики.

Окрім вже зазначених трьох російських енергоконекторів, Європейський Союз також використовує або планує використовувати наступні:

1) Північноморський - надходження газу та нафти з шельфу Північного моря, експортує Норвегія (частка споживання в країнах ЄС - відповідно 13% та 16%). Видобутком також займаються декілька країн-членів Європейського Союзу. За оцінками аналітиків, ера нафти Північного моря підходить до завершення.

2) Північноафриканський - 21,2% газу та 10% нафти з Алжиру та Лівії. Як зазначалося вище, з минулого року Алжир зв'язаний з Російською Федерацією зобов'язаннями щодо узгодженого експорту енергоресурсів у треті країни.

3) Суецький - приблизно 20% нафти ЄС імпортує з країн Перської затоки (Ірану та Саудівської Аравії).

4) Малоазіатський (Турецький) - з Азербайджану по трубопроводах Баку-Тбілісі-Джейхан та Баку-Тбілісі-Ерзурум (через територію Туреччини) нафта і газ надходять до території країн-членів ЄС (Газові проекти «Набукко» та «Блакитний потік-2», нафтовий проект Самсун-Джейхан).

5) Чорноморський - ресурс - Каспійські газ та нафта. Перебуває в стадії розробки.

Отже, оскільки ресурси Північного моря швидко вичерпуються, а залежність від російських постачань зростає дуже швидкими темпами, Європейська Комісія спрямувала свою увагу на енергоресурси Каспію. Елементи спільного підходу країн ЄС, стратегічні цілі, а також конкретні кроки з їх реалізації, містяться у Плані дій, що лежить в основі прийнятого 10 січня 2007 року документу «Європейська енергетична політика». Деякі його положення:

1) впровадження єдиних технічних стандартів та правил транскордонної торгівлі енергоносіями, а також прозорості єдиного енергетичного ринку ЄС, що передбачає обмін інформацією та унеможливлює маніпуляцію за допомогою цін.

2) визначення до 2013 року щодо головних ланок інфраструктури, які необхідно побудувати.

3) досягнення домовленості щодо терміну, впродовж якого мають бути завершені процедури планування та узгодження проектів, що становлять інтерес для Європи.

4) призначення Європейських координаторів для реалізації пріоритетних проектів:

4.1. будівництва електромережі між Німеччиною, Польщею та Литвою;

4.2. розширення співробітництва у форматі Африкансько-Європейського енергетичного партнерства, зокрема, започаткування в цьому форматі діалогу з питань безпеки постачання;

4.3. розширення відносин в енергетичній сфері та створення нового регіонального енергетичного ринку із залученням країн-сусідів ЄС, включаючи Україну. Основою має стати співробітництво в рамках Договору про Енергетичне Співтовариство;

4.4. об'єднання електромереж Іспанії та Франції;

4.5. прокладення газопроводу НАБУККО для постачання природного газу з Каспійського регіону до Європи. Слід зазначити, що у 2000-2005 роках було введено в експлуатацію наступні газопроводи:

a) Trans-Med (Алжир-Італія, 2003 рік),

b) Magrib Europa Pipelines (Алжир-Іспанія, 2004 рік),

c) «Зелений потік» (Лівія-Італія, 2004 рік),

d) MedGas (Алжир-Іспанія-Франція-Австрія, 2004 рік) загальною вартістю 35 млрд. доларів.

Проект НАБУККО, спрямований на забезпечення поставок каспійських енегоресурсів до Європи через Туреччину, обминаючи Росію, є п'ятим за рахунком проектом ЄС, що має на меті зниження газової залежності від РФ. Початок будування 3 300-километрового газопроводу з Середнього Сходу (Іран) та країн Каспійського регіону (Азербайджан, Туркменістан) через територію Туреччини, Болгарії, Румунії, Угорщини до австрійського Баумгартена планується на 2008 рік. Завершення очікується у 2011 році. В проекті мають взяти участь компанії з п'яти країн:

· австрійська `OMV';

· угорська `MOL';

· румунська `Transgaz';

· болгарська `Bulgargaz';

· турецька `BOTAS'.

Свою зацікавленність в участі в цьому проекті висловили французькі компанії `Gaz de France' і `Total', а також німецькі `EON Ruhrgas' та `RWE'.

Прагнучи законтракувати весь ценральноазійський газ і не допустити функціонування НАБУККО, російський «Газпром» виступив з проектом спорудження газопроводу «Блакитний потік-2», що проходитиме дном Чорного моря і фактично співпадає з маршрутом НАБУККО. Російський проект передбачає постачання газу за декількома можливими маршрутами: до Італії, Греції, Болгарії, Румунії, Угорщини, Австрії. Позитивним чинником є те, що спорудження НАБУККО очікується в 2011 році, «Блакитного потіку-2» - роком пізніше; негативним - налаштованність світового товариства, особливо Сполучених Штатів та Ізраїлю, проти Ірану, газ якого передбачається транспортувати газопроводом НАБУККО.

Слід окремо зазначити, що 11 квітня 2007 р. Європейська Комісія оприлюднила свою ініціативу створення нового регіонального виміру Європейської політики сусідства в Чорноморському регіоні - «Black Sea Synergy» («synergy» - успішні спільні дії або істотне підвищення ефективності підприємства), що поміж іншого передбачає співробітництво з енергетичних питань між країнами ЄС, чорноморськими державами, Азербайджаном, Вірменією та Молдовою. Планується використання існуючих чорноморських організацій та структур (ГУАМ, СДВ. ЄС, зокрема, прагне отримати статус спостерігача в ОЧЕС). «Black Sea Synergy» має бути схвалена під час червневого самміту Європейського Союзу і таким чином може стати третім проектом співробітництва ЄС в басейнах стратегічних європейських морів (після балтійського «Північного виміру» та Середземноморського «Євромед» (Барселонського процесу)).



2.3 Забезпечення енергетичної безпеки країн-членів ЄС

Метою антикризових заходів є запобігання кризовим явищам в економіці у випадку надзвичайних ситуацій.

Створення запасів нафти, нафтопродуктів і природного газу.

Створення стратегічних запасів нафти започатковане в Європі після нафтової кризи 1973-1974 pp. Запаси нафти існують у таких формах: запаси компаній (обов'язкові та комерційні); державні запаси (створення фінансується з державних бюджетів); запаси спеціальних агенств (державно-приватні).

Загальне планування спільних стратегічних запасів та управління ними здійснює Міжнародне Енергетичне Агентство (MEА). Нинішній сумарний запас становить понад 500 млн. т нафти, що відповідає 114-денній потребі в імпорті. Близько двох третин сумарних запасів створено приватними компаніями, решта - урядами та спеціальними агентствами.

Зараз Європейська Комісія розробляє програму екстренних заходів на випадок великомасштабної енергетичної кризи. ЄК має намір досягти домовленості про те, щоб за умов можливої кризи європейські виробники нафти припинили всі поставки за межі Європи та зосередили зусилля на постачанні до країн ЄС. Крім того, пропонується збільшити стратегічні запаси нафти до обсягу 120-денного споживання та створення стратегічних запасів природного газу. Початковий обсяг запасу визначений на рівні 60-денного споживання.

2.4 Підвищення енергетичної ефективності

Метою підвищення енергетичної ефективності є зниження споживання енергії без зменшення її використання. Реалізація заходів з підвищення енергетичної ефективності не лише зміцнює енергетичну безпеку, а й дає значний екологічний ефект (зокрема сприяє зменшенню викидів парникових газів).

При цьому ЄС провадить послідовну політику, що передбачає як активізацію наукових досліджень, так і реалізацію конкретних заходів із залученням законодавчих та економічних механізмів її стимулювання. Внаслідок цього країни ЄС мають один з найнижчих показників енергоємкості ВВП.

Головними завданнями спільної енергетичної політики ЄС є забезпечення енергетичної безпеки та стійкості енергетичного ринку. Вимоги виконання цих завдань ЄС поширює і на майбутніх членів, що матиме відповідні наслідки (як позитивні, так і негативні) для структури та ефективності їх енергетичних секторів.

Також серед головних завдань э зниження рівня енергоспоживання на 13% до 2020 року і довести частку поновлюваних джерел енергії до 20% з нинішніх 7%, зменшити викиди вуглекислого газу на 20%.



3. «Енергетичний трикутник» ЄС-Україна-Росія: взаемовідносини, інтереси, протиріччя

Виробництво та постачання енергоносіїв із Західного Сибіру до країн Європи здійснюється в єдиному технологічному ланцюжку, який об'єктивно пов'язує Росію (виробництво), Україну (транзит) та ЄС (споживання) в неформалізований «енергетичний трикутник». Особливо суттєва взаємозалежність між його сторонами спостерігається в газовій галузі, оскільки останніми роками близько 100 млрд. м3 російського газу транспортувалося територією України. Вказані обсяги - це понад 70% усього експорту газу з Росії і близько 20% його споживання країнами ЄС.

Сторони «трикутника» об'єктивно мали б бути зацікавлені в координації зусиль з важливих питань енергетичної політики (розвиток видобувних потужностей, безпека транзиту та постачання енергоносіїв, лібералізація енергетичних ринків, захист прав споживачів тощо). Це сприяло б переходу на новий якісний рівень європейської енергетичної політики та суттєвому покращенню загального політичного клімату в Європі.

Проте на практиці впродовж 2000-2011 рр. спільних узгоджених дій між сторонами не спостерігалося через їх суперечливі інтереси¹. На цей час ситуація не змінилася на краще, особливо - для України, оскільки після підписання Харківської угоди коридор можливостей її традиційної політики маневрування між енергетичними просторами ЄС і РФ істотно звузився.

Реформування національного енергетичного комплексу на засадах законодавства ЄС підміняється декларативними заявами урядовців, за якими ховається підтримка монополістичнихутворень, заснованих на зрощенні бізнесу і влади та корупційних схемах. Така спотворена енергетична політика призвела до стагнації енергетичного комплексу та збільшення до критичного рівня загрози поглинання стратегічних підприємств України енергетичними монополіями РФ.



3.1 Позиціювання сторін у «трикутнику»

Інтереси сторін формуються залежно від особливостей їх енергетичної політики, соціальних пріоритетів, природних умов, географічного розташування та фінансових можливостей.

Енергетична стратегія РФ базується на величезних запасах вуглеводнів та інших природних ресурсів.

ЄС вибудовує енергетичну політику з урахуванням дефіциту власних енергоресурсів, використання переваг одного з найбільших у світі ринків та інноваційного потенціалу.

Україна, будучи дещо більш залежною від імпорту органічного палива, порівняно з ЄС-27, має водночас ємний ринок енергоносіїв, транзитні можливості, значні запаси природного газу, вугілля та урану, великий потенціал енергозбереження - які, втім, використовує явно недостатньою мірою.

Через подібність проблем залежності від імпорту паливно-енергетичних ресурсів, інтереси ЄС та України щодо регулювання ринків енергоносіїв збігаються. Обидві сторони зацікавлені у зниженні енергоємності ВВП та у створенні демонополізованого «ринку споживача» з високою конкуренцію між постачальниками. Головними правовими механізмами реалізації цих інтересів слугують документи: Європейська Енергетична хартія та Договір до Енергетичної Хартії; Договір про заснування Енергетичного Співтовариства; Третій Енергетичний пакет, План ЄС «20-20-20».

Натомість інтереси Росії полягають у підвищенні цін на енергоносії через монополізацію ринків, тому вона намагається закріпити систему довгострокових контрактів купівлі-продажу газу, перешкоджає зростанню частки спотової торгівлі на газовому ринку, блокує реалізацію диверсифікаційних проектів, активно просуває нові трубопровідні маршрути з експорту вуглеводнів російськими компаніями та чинить активний спротив процесу лібералізації на енергетичних ринках Європи.

Про небажання діяти за європейськими правилами свідчить вихід РФ з Договору до Енергетичної Хартії. На заміну цього документа у 2009 р. Тодішній Президент РФ Д. Медведєв висунув ініціативу під назвою «Концептуальний підхід до нової правової бази міжнародного співробітництва у сфері енергетики (цілі і принципи)». Ініціатива передбачає зміну пріоритетів, визначених у Договорі до Енергетичної хартії, і розроблена в інтересах вертикально інтегрованих компаній та без належного врахування захисту прав споживачів.

3.2 Енергодіалог України та ЄС

У 2005 р. були підписані два документи, важливі для реалізації європейської енергетичної політики загалом і для взаємовідносин ЄС та України зокрема: Договір про заснування Енергетичного Співтовариства (ДЕС) та Меморандум «Про взаєморозуміння й співробітництво в енергетичній сфері між Україною і ЄС» (далі - Меморандум). Головна мета цих документів полягає в поступовому створенні єдиного європейського прозорого ринку електроенергії та газу, що функціонує і розвивається за уніфікованими та гармонізованими правилами між ЄС та іншими європейськими країнами, зацікавленими в інтеграції і лібералізації своїх ринків.

Меморандум визначив стратегію співпраці України з ЄС у сфері енергетики та був підготовчою сходинкою до її приєднання до ДЕС, який регламентує весь спектр діяльності ринків газу та електроенергії - від ціноутворення до питань безпеки та формування стратегічних резервів країнами-членами.

Крім того, газові кризи 2006 р. і 2009 р. спонукали ЄС до переосмислення ситуації навколо енергетичної безпеки Європи та зумовили підписання Спільної Декларації з реконструкції і модернізації української ГТС (Брюссельська декларація). Декларація визначила «дорожню карту» кардинальних перетворень газової галузі в цілому на засадах прозорості, розвитку конкуренції, безпеки газопостачання і створення інвестиційно-привабливих умов, відповідних вимогам Директив ЄС.

Для України Декларація стала першим конкретним кроком з наближення українського газового сектору до норм і правил, за якими працюють держави ЄС. У разі здійснення Україною відповідних реформ, європейські фінансові інституції взяли на себе функцію із залучення інвестицій в підвищення рівня надійності української ГТС на суму, яка оцінюється експертами в $3-5 млрд., та є приблизно вчетверо меншою, ніж вартість спорудження «Південного потоку».

У рамках виконання згаданого вище Меморандуму Парламент України у 2010 р. ухвалив Закон «Про засади функціонування ринку природного газу», що стало важливим етапом на шляху адаптації українського законодавства до Директив ЄС, які торкаються енергетичної галузі. Закон створив правові механізми врегулювання таких ключових питань, як надання рівного доступу суб'єктам газового ринку до Єдиної газотранспортної системи, розмежування функцій з видобутку, транспортування, розподілу та поставок газу.

У 2010 р. був також успішно завершений передбачений Меморандумом Спільний проект ЄК-МАГАТЕ-Україна з оцінки стану безпеки українських АЕС.

Головним підсумком поточного виконання завдань Меморандуму стало приєднання України до ДЕС 1 лютого 2011 р.

Однак, процес входження України до єдиного енергетичного простору з ЄС не завершився підписанням відповідних документів, оскільки він пов'язаний насамперед з імплементацією законодавства. Для України адаптаційний період становить майже вісім років. Отже, головну роботу з імплементації законодавства належить зробити Уряду. Найбільшого реформування потребують два сектори української енергетики - нафтогазовий та електро-енергетичний.

Нафтогазовий сектор. У нафтогазовому секторі вдосконалення та якісного впровадження потребує Закон «Про засади функціонування ринку природного газу», прийнятий у 2010 р. У квітні 2012 р. НКРЕ затверджено Порядок доступу до Єдиної газотранспортної системи України, розроблений з метою імплементації європейського Регламенту 1775/2005.

Однак, для повної відповідності Директиві 2003/55/ЄC необхідно, щоб Уряд і НКРЕ затвердили ряд підзаконних актів, спрямованих на підвищення конкуренції і захист споживачів.

Найбільш гострим питанням, що стоїть на порядку денному, є реформування НАК «Нафтогаз України». Компанія з непрозорою структурою, яка, прикриваючись державними інтересами, займається перерозподілом фінансових і матеріальних ресурсів на користь провладного бізнесу, повинна трансформуватись у прозору для потенційних інвесторів сучасну бізнес-компанію з високоюякістю корпоративного управління.

Натомість, Уряд зволікає з реформуванням Компанії і не виконав взяте Україною зобов'язання з виокремлення оператора ГТС як самостійної юридичної особи, незалежної від НАК «Нафтогаз України». Без фінансової та юридичної самостійності ДК «Укртрансгаз» не зможе досягти фінансової стабільності та залучити потрібні кошти інвесторів на модернізацію магістральних газопроводів і підземних сховищ газу.

Прийнятий 13 квітня 2012 р. Закон «Про внесення змін до Закону України «Про трубопровідний транспорт» (щодо реформування нафтогазового комплексу)» надає виняткове право на реорганізацію НАК «Нафтогаз України» Уряду. За своєю суттю він є декларативним і не наближає українське законодавства до норм і правил ЄС.

Електроенергетичний сектор. До 1 січня 2012 р. українське законодавство мало бути приведене у відповідність до Директиви 2003/54/ЄC про загальні правила функціонування внутрішнього ринку електроенергії, яка спрямована на лібералізацію ринку електроенергії за трьома основними напрямами: вільний доступ до мереж, прозорість і ринковий характер тарифів, відкритість ринку. Але проект Закону «Про засади функціонування ринку електричної енергії в Україні» досі навіть не подано на розгляд Парламенту.

Також не наблизилась Україна до стандартів ЄС у питанні створення незалежного регуляторного органу. Проект закону про регулятора в енергетиці безуспішно розглядається Верховною Радою з 2007 р. Натомість, Указом Президента «Про національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики» №1059 від 23 листопада 2011 р. Зазначена комісія (НКРЕ) була підпорядкована безпосередньо Президенту, що посилює її політичну залежність та не відповідає вимогам законодавства ЄС.

Імплементація вимог Директиви 2005/89/ЄС, яка стосується заходів з безпеки інвестування в системи електропостачання і спрямована на створення рамкових умов для формування ефективної політики з безперебійності постачання електроенергії, потребує внесення відповідних змін до Закону «Про електроенергетику».

До липня 2011 р. мав бути затверджений План імплементації Директиви 2001/77/ЄС із створення сприятливих умов продажу електроенергії, виробленої з відновлювальних джерел енергії (ВДЕ) на внутрішньому ринку електричної енергії. Проект Плану розроблено, але інформації про його затвердження немає.

Один із пріоритетів енергетичної євроінтеграції - синхронізація Об'єднаної енергетичної системи України (ОЕС) з європейським Союзом з координації передачі електроенергії (European Network of Transmission System Operators for Electricity, ENTSO-E).

Проте, не дивлячись на актуальність реалізації проекту, процес приєднання, започаткований у травні 2006 р., досі не приніс позитивних результатів.

Вступ до Енергетичного Співтовариства відкрив для України нові можливості повноцінного входження в єдиний енергетичний простір ЄС.

Нормативно-правова сумісність внутрішнього газового ринку України та ЄС могла б сприяти конкуренції і безпеці поставок газу як для власних споживачів, так і надійності його транзиту докраїн Європи, а також - посиленню переговорних позицій України з країнами-постачальниками.

Однак імплементація енергетичного законодавства ЄС в Україні відбувається в імітаційному режимі. На внутрішніх ринках газу та електроенергії, замість розвитку конкуренції, забезпечення захисту прав споживачів та інвесторів, продовжується домінування корупційних схем, що базуються на зрощенні влади і крупного бізнесу.

3.3 Стратегічні інтереси сторін «трикутника» та їх реалізація

Стратегічні інтереси ЄС

Після газових російсько-українських конфліктів 2006 р. та 2009 р. ЄС зробив акцент на реалізації диверсифікаційних проектів, підвищенні конкуренціїна газовому ринку, інтеграції енергетичної інфраструктури і збільшенні виробництва електроенергії із ВДЕ.

1. У 2009-2010 рр. потужності СПГ-терміналів у ЄС збільшилися на 60 млрд. м³, або більш ніж на 40%. Прогнозується, що у 2012-2020 рр. ЄС, разом із країнами Північно-Східної Азії, буде найпотужнішим «двигуном» зростання попиту на СПГ у світі. Передбачається, що у 2020 р. його споживання на ринку ЄС зросте на 50-70 млрд. м³, порівняно з 2010 р.

2. ЄС активізував роботу зі створення альтернативних джерел поставок газу з Каспійського регіону в рамках «Південного коридору», який охоплює проекти: Nabucco, «Трансадріатичний газопровід» (ТАР), газопровід Туреччина-Греція-Італія (ITGI), White Stream (Білий потік). Крім того, Румунія намагається розвивати СПГ-проект, яким передбачається отримувати азербайджанський газ через Грузію (проект AGRI). Наразі найбільш реальними серед цих проектів вважаються Nabucco та ТАР.

Водночас, через дефіцит ресурсів у Азербайджану «Південний коридор» може виконати своє призначення лише в разі будівництва Транскаспійського газопроводу, який дозволить залучити ресурси Туркменістану. Спорудження цього з'єднувального газопроводу затримується, оскільки не вирішена проблема статусу Каспію.

3. На ринку ЄС збільшується частка спотової торгівлі газом, яка за останні 10 років зросла більш ніж удвічі і становить наразі близько 30%. Європейські енергетичні компанії за допомогою правових інструментів у 2009-2010 рр. домоглися від ВАТ «Газпром» перегляду довгострокових контрактів з урахуванням можливості купівлі істотної частки газу за спотовими цінами. Наразі в ЄС розглядаються пропозиції з перегляду моделі ціноутворення з прив'язкою вартості газу до ціни нафтопродуктів.

4. Після прийняття «Третього пакета» ЄС впроваджує стратегію з обмеження інвестицій в енергетичну інфраструктуру з боку вертикально-інтегрованих компаній та посилює антимонопольні заходи. Так, у вересні 2011 р. ЄС розпочав розслідування діяльності європейських енергетичних компаній, співвласником яких є ВАТ «Газпром», на предмет зловживання монопольним становищем у країнах Центральної Європи.

У І кварталі 2012 р. ЄС прийняв рішення про резервування значних потужностей для третіх осіб на газопроводах NEL та OPAL. Рішення спрямоване на активізацію конкуренції на ринку і впливає на інтереси ВАТ «Газпром» у проекті «Північний потік».

5. Відбувається інтеграція окремих газопроводів у єдину газотранспортну систему ЄС. Її метою є створення умов для розширення можливостей вибору споживачами постачальників газу, підвищення надійності газозабезпечення за рахунок оптимізації режимів роботи ГТС і зниження «газової залежності» ЄС від третіх країн.

6. Країни ЄС надають великої уваги виробництву енергії із ВДЕ. Згідно з Планом «20-20-20» частка виробництва енергії з використанням ВДЕ до 2020 р. в енергетичному балансі країн-членів повинна складати не менше 20%. Станом на 2010 р., вона в середньому становила 11%. У 2000-2010 рр. споживання енергії в ЄС, виробленої із ВДЕ, зросло з 14,1 млн. т н.е. до 66,9 млн. т н.е., збільшивсь у 4,7 разу. Для порівняння: в пострадянських країнах у 2010 р. було використано лише 0,3 млн. т н.е. енергії із ВДЕ.

Стратегічні інтереси Росії

1. Росія зацікавлена в отриманні контролю над експортними маршрутами нафти і природного газу за напрямом Схід-Захід з метою збільшення доходів та посилення політичного впливу на європейські країни. Для цього вона вдається, зокрема до блокування диверсифікаційних проектів ЄС і монополізації поставок вуглеводнів з країн Центральної Азії.