Неомарксистська теорія міжнародних відносин
Методологія неомарксистської теорії, яка розглядає світову політику у всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу. Особливості світ-системного аналізу І. Валлерстайна.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.05.2010 |
| Размер файла | 85,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У дійсності нічого подібного не спостерігалося.
Очевидно, слід визнати, що І. Валлерстайн у цьому випадку серйозно помилився. СРСР не був напівпериферією КСЕ й взагалі не входив у КСЕ, а був центром іншої світ-системи, яка утворювалася шляхом відколу від КСЕ й де існував експлуататорський лад, відмінний від капіталістичного - індустріально-політарний - результат невдалого будівництва соціалізму у відсталих країнах. Першою КСЕ покинула Росія, потім - Китай, країни Східної Європи й деякі азіатські країни. Їхні правлячі кола прагнули до повної ізоляції своїх країн від КСЕ, що в сучасному світі, зазвичай, неможливо. Вплив КСЕ продовжував відчуватися. Крім того, можливості розвитку індустрополітаризма були невеликі.
Після того, як політарні виробничі відносини перетворилися в перешкоду на шляху розвитку продуктивних сил, індустрополітаризм у СРСР і Східній Європі звалився, причому не без впливу КСЕ, реальним (а не бутафорським) суперником якого була переможена світ-система. СРСР в останні роки свого існування поступово втягувався в залежність від КСЕ; нові незалежні держави, що з'явилися з її уламків, із самого початку виникли як країни залежного капіталізму.
Якщо прийняти таку точку зору, стають зрозумілі й інтервенція держав КСЕ в Радянській Росії в 1918-1922 роках, і «залізна завіса», і Карибська криза і інтеграція країн Східної Європи й СНД до складу КСЕ, яка розпочалася після 1989-1991 років. Інтеграція різних країн, як відомо, відбувається з різною інтенсивністю, і статус нових членів КСЕ буде явно різним; Росія ж, очевидно, у найкращому разі знайде своє старе місце напівпериферії. «Навіть ослаблена Росія занадто небезпечний супротивник, щоб допустити її сповзання на Південь».
Така інтерпретація в принципі не суперечить світ-системному підходу. Ф.Бродель писав про протистояння Венеції (центру європейської світ-економіки) і Туреччини (самостійної світ-економіки): «То був класичний випадок взаємодоповнюючих один одного ворогів - усе їх розділяло, але матеріальний інтерес змушував жити разом, і все більше й більше, у міру того, як поширювалося османське завоювання». Ні в Броделя, ні у Валлерстайна не було сумнівів у тому, що Османська імперія XV-XVI століть була самостійною світ-економікою, а не напівпериферією європейської.
Корінь помилки І.Валлерстайна у випадку зі СРСР - у невизнанні можливості виходу із КСЕ. Із всесвітньої економіки вийти, дійсно, неможливо. Але світ-економіка, як писав Бродель, - не всесвітня економіка. З неї вийти можна. І тепер деякі країни (КНДР,КНР) не входять у КСЕ, хоча, як видно, будуть нею зрештою поглинені.
І.Валлерстайн же, оголосивши про те, що розширення КСЕ закінчене, забіг уперед і сильно примітивізував свою теорію.
Другий напрямок еволюції КСЕ - завоювання й втрата гегемонії. Вони також підлеглі циклам: повільне нагромадження сил претендентами на гегемонію в умовах занепаду діючого гегемона, відносно швидкий кризовий період «війни за гегемонію» ( 1618-1648 рр., 1792-1815 рр., 1914-1945 рр. - щораз близько 30 років) визначення переможця, і повернення до суперництва між, гегемоном, що поступово слабшає і новими претендентами.
Результатом останньої війни за гегемонію (1914-1945 рр.) стало панування США, що хилиться з 1967-1973 рр. до кінця. Найбільш ймовірний майбутній гегемон - Японія. США стануть її молодшим партнером, а Китай - їх загальною напівпериферією. Об'єднана Європа залишиться на другій позиції в ядрі. Її напівпериферією буде Росія. Положення країн третього світу погіршиться: «заново відкритий Китай займе в товарних ланцюжках місце безлічі країн третього світу - від Афганістану й Бангладеш до Алжиру й Замбії. Ті попросту виявляться зайвими для функціонування найбільш потужного трикутника нагромадження капіталу в наступному столітті. Ці країни будуть мати статус «безробітних світового рівня» - вони не будуть мати перспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів». (Цікаво, що говорячи про «заново відкритий Китай», Валлерстайн де-факто визнає, що раніше КНР не входила в КСЕ. Тим більше це вірно для СРСР).
Природно виникає питання про майбутнє КСЕ.
Антиномією світової світ-системи (СМС) Валлерстайн називає «експлуатацію й відмову визнати експлуатацію необхідною або слушною». Природно, з боку експлуатованих. 6/7 населення світу до 1945 р. жили гірше, ніж їх предки до входження в КСЕ, і розрив між багатими й бідними регіонами продовжував збільшуватися. Неминуча боротьба, неминуче оформлення сил, що прагнуть зруйнувати КСЕ, особливо після того, як закінчилися його територіальне розширення, що давало «верхам» ядра необмежені можливості для маніпулювання «низами» своїх країн.
Антисистемні (або «революційні») рухи, що організаційно оформилися в XIX столітті, діляться на соціальні й національні. Ціль тих і інших - рівність людей (human equality), що виявляється недосяжним в умовах КСЕ, яка має ієрархічну структуру й базована на нерівності.
Розглянемо історію боротьби КСЕ проти антисистемних рухів .
Для КСЕ існувало завдання не тільки зовнішньої експансії, але й внутрішньої - інтеграції трудящих у свою політичну систему. Вона вирішувалася за допомогою ліберальної ідеології.
Лібералізм, як і соціалізм, і консерватизм (відповідно - центр, ліві, праві) виникає, з погляду Валлерстайна, після Великої французької революції, коли стає можливим поширення світської ідеології. В 1848-1914 роках лібералізм беззастережно панує, впливаючи на своїх ідеологічних конкурентів і породжуючи спочатку ліберальних консерваторів (Дизраелі, Бісмарк), а потім і ліберальних соціалістів (Бернштейн, Жорес). Метою лібералів і їх союзників була інтеграція робітничого класу ядра в політичну систему капіталізму. Першим засобом було загальне виборче право, організоване таким чином, що результати його здійснення приводили лише до мінімальних змін державних інститутів. Другим - передача робочим частини прибавочного продукту, але так, щоб основна частина зберігалася в руках пануючих шарів. Ціль була досягнута - робітничий клас ядра втратив революційність [20, 71-73].
І.Валлерстайн підносить ці події так, начебто робітничий клас не домагався загального виборчого права й соціальних гарантій, а був відвернений ним буржуазіями від головного завдання - знищення капіталізму. Такий погляд явно антиісторичний - робітничий клас XIX століття, при тодішньому рівні розвитку продуктивних сил, не міг знищити КСЕ, але міг вирвати (у завзятій боротьбі) певні поступки в буржуазії. Ці поступки були кроком на шляху винищування капіталізму, хоча, звичайно, буржуазії зробила все, щоб її відступ був мінімальним.
Після першої світової війни метою буржуазії стала ідеологічна інтеграція працюючих напівпериферії й периферії. Засоби цієї інтеграції були продовженням колишніх засобів: «самовизначення націй» як загальне виборче право в масштабі КСЕ й «національний розвиток» як підвищення добробуту, теж у масштабі КСЕ. Авторами ( можливо, мимовільними) цих засобів І.Валлерстайн вважає В.Вільсона й В.І.Леніна. Питання про відносини СРСР і КСЕ було розглянуте вище; тут же помітимо, що Валлерстайн знову бачить лише виверту буржуазію і не бачить реальної боротьби пригноблених ( у цьому випадку - народів периферії) за свої права. Природно, вони не мають сил добитися максимуму - загибелі КСЕ (бажаної не стільки ними, скільки лівою інтелігенцією ядра, подібної Валлерстайну), але те, що вони змушують буржуазію йти на поступки - уже прогрес.
Крім того, як справедливо помітив А.І. Фурсов, Валлерстайн проігнорував існування фашизму (націонал-соціалізму) - очевидно, тому, що той не вписувався в схему «національного розвитку» як єдиної ліберальної теорії.
В 1918-1989 роках «глобальний лібералізм» діяв успішно, хоча й не в такому ступені, як його європейський попередник XIX століття. Національно-визвольні сили, приходячи до влади, змушені були підкорятися законам КСЕ. В умовах, коли місця в ядрі були вже зайняті, «національний розвиток» не приводило, як правив, ні до чого. Як капіталістами можуть бути лише кілька відсотків населення, а інші - переважна більшість - капіталістами ніколи не стануть, так і країн ядра («світових капіталістів») завжди буде небагато. Інші залишаться «світовими пролетарями» або навіть «світовими безробітними» з усіма соціальними наслідками цього положення.
Валлерстайн підкреслює, що Маркс був правий, говорячи, що капіталізм веде до абсолютного, а не тільки відносного зубожіння більшості. «Велика ілюзія теорій модернізації полягала в обіцянці зробити всю систему ядром, без периферій. Сьогодні цілком очевидно, що це нездійсненне». Зникнення різкої поляризації в країнах ядра, видаване апологетами системи за подолання протиріч капіталізму, - лише наслідок посилення поляризації в масштабі КСЕ.
У ситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землі стерпні умови життя, неминуче закінчення його світового панування й «вичерпання» пануючої ідеології - лібералізму.
Таке вичерпання поступове наступає в 1968-1989 роках.
І.Валлерстайн дуже високо оцінює події 1968 року (у ЧССР, Франції, Китаї - усі разом як єдине ціле), вбачаючи в них «всесвітню» революцію, що змінила вигляд КСЕ. В історії, на його думку, було тільки дві «всесвітні» революції - 1848 і 1968 років. 1989 рік завершує справа 1968 року, наносячи удар по самому міцному до цього часу бастіоні КСЕ - його напівпериферії. Дивно, але Валлерстайн не говорить про те, хто переміг в «всесвітніх» революціях. Очевидно, не антисистемні сили, раз КСЕ встояла і навіть стала більш агресивною. Але, у той же час, не сказане, що «всесвітні» революції зазнали поразки. Можливо, справа в тому, що Валлерстайн знову бачить в «революціях» не соціальне, а світоглядне зрушення, зміни в суспільній свідомості. (Для 1848 року - усвідомлення експлуатованими групами необхідності створення «антисистемної бюрократичної контрорганізації для захоплення державної влади», що й було втілено згодом у діях «старих лівих», вінцем яких стала перемога РСДРП(б) в 1917 році. Для 1968 року - усвідомлення необхідності боротьби із КСЕ не на національному, а на світовому рівні й виникнення «нового лівого» руху, який, на думку Валлерстайна, повинен вести таку боротьбу. А також - ослаблення культурно-психологічної влади Заходу над Сходом, «більшості» - над меншостями, капіталу - над працею, держави - над громадянським суспільством.) Так оголошене Валлерстайном «подолання поділу соціальної реальності на політику, економіку й культуру» закономірно обернулося відомістю політики й економіки до культури. Крім того, Валлерстайн знову ігнорує існування соціоісторичних організмів - адже події 1968 року, не говорячи вже про 1848-й, позначилися по-різному в різних країнах. В одних був сильний «старий лівий» рух, в інших - «новий», у третіх - і те, і інше, у четвертих - ні те, ні інше і т.д. Дійсність знову виявляється складніше схеми Валлерстайна.
Період мирного розвитку КСЕ, пише Валлерстайн, закінчений. Подальше розширення політичних прав і перерозподіл матеріальних благ поставлять під загрозу систему капіталістичного нагромадження. Тепер буржуазія буде опиратися тільки на силу. Вирішальним поворотом у політиці ядра КСЕ Валлерстайн вважає війну в Перській затоці 1991 року, коли Південь відкрито виступив проти влади Півночі на глобальному рівні й програв. У майбутньому Валлерстайн бачить три варіанти боротьби периферії проти центру: світський мілітаризм Хусейна, релігійний фундаменталізм Хомейні й масову міграцію жителів Півдня на Північ, не вважаючи, однак, що ці шляхи ведуть до подолання капіталізму.
Отже, дві «великі стратегії» розтрощення КСЕ - класова боротьба робітничого класу і боротьба за національне звільнення - при часткових удачах не досягли мети: КСЕ продовжує існувати. Чому? Щоб зрозуміти, як Валлерстайн відповідає на етап питання, необхідно глянути на проблему розвитку КСЕ.
Залишивши осторонь декларації І. Валлерстайна про необхідність відмови від поняття «розвитку", можна виділити головне в світ-системному підході: розвиток світ-системи як цілої, а не суми розвинутих окремих країн або цивілізацій. Якщо подивитися із цього погляду, виявиться, що той саме розвиток приніс одним народам багатство, іншим - убогість; те, що для одних країн стало зльотом, для інших обернулося занепадом, і без одного не було б іншого. Це неможливо побачити, якщо вважати єдиними суб'єктами історії соціально-історичні організми - тоді видні тільки «випередження» і «відставання», обумовлені якимись незрозумілими другорядними причинами. Світ-системний підхід відкриває шлях до розуміння розвитку як суперечливого процесу, у цілому - всупереч Валлерстайну - прогресивного.
Саме в орієнтації на рівень окремих держав, вважає І. Валлерстайн, полягала фатальна й неминуча помилка антисистемних сил. Вони мислили в масштабах своїх країн, їх же супротивники - у масштабі світ-системи (адже капітал вільно перетікає із країни в країну). Цю помилку й вважає за потрібне виправити Валлерстайн. Тут виникає необхідність відповісти на питання про долю КСЕ в майбутньому.
«Розвиток» як «національний розвиток» І. Валлерстайн справедливо вважає ілюзією. Поки існує КСЕ, існує і його ядро, яке не може розширитися, якщо не розширюється КСЕ, а йому тепер розширюватися нікуди. Коли КСЕ займає увесь світ, ядро стабільно - якщо одна країна займе в ньому місце, це буде означати, що інша країна його втратить, тільки й усього. При цьому розрив доходів між секторами КСЕ як єдиного цілого може навіть збільшитися.
Необхідний інший напрямок розвитку - не кількісний ріст, а досягнення більшої рівності. Для цього «трудящим слід сконцентруватися на завданні втримання як можна більшої частки прибавочного продукту. Один зі шляхів - збільшення ціни робочої сили або ціни продуктів, вироблених безпосередніми виробниками. Іншими словами, якщо завтра у всіх нових індустріальних країнах робітники текстильної промисловості доб'ються збільшення зарплати на 20%, покупці їх продукції повинні будуть звернутися до настільки ж «дорогих» зон або знайти інші «нові індустріальні країни».
Розподіл світ-економіки на ядро й периферію зникає не в результаті включення в ядро нових країн, а внаслідок поступового витиснення капіталізму. «Слабість капіталізму - у втіленні його ж цілей, у його повній самореалізації. У міру того, як його система в цілому стає усе більш товарною, зменшується його здатність до нерівного розподілу й, отже, до нагромадження капіталів, тому що зникає відмінність між центром і периферією. Однак товаризація не означає автоматичної загибелі капіталізму: надані самим собі, сили, що панують у КСЕ постараються загальмувати темп розвитку, і програми національного розвитку можуть у цих умовах стати засобом такого рятівного для капіталізму гальмування».
Повинна бути знищена вся капіталістична система цілком, а не окремі її ланки. Тільки такий розвиток гарантує остаточне зникнення капіталізму.
Розвиток, який пішов по шляху знищення капіталістичного присвоєння, по шляху переходу засобів виробництва в руки безпосередніх виробників, може стати не ілюзією, а дороговказною зіркою (lodestar). Але цей варіант, як підкреслює І.Валлерстайн, не гарантований, а може бути тільки завойований, причому в завзятій боротьбі.
Таким чином, Валлерстайн приходить до висновків, досить схожих на висновки К. Маркса, але приходить своїм шляхом. Ми маємо справу тут не з варіантом марксизму, а з незалежним підтвердженням правоти деяких положень К. Маркса, які прийшли з боку концепції (неомарксизм), що претендувала на те, щоб замінити марксизм.
2.3 Теорія залежності світової системи
Теорія залежності була сформульована Франком ( A. G. Frank ) і іншими дослідниками й стала популярною в 1970 х. Група вчених соціальних наук стверджувала, що капіталістична світова система відповідальна за бідність нерозвинених країн. Одним із провідних прихильників цього підходу є Пребиш (R. Prebisch (1950) ), що запропонував модель відносини центра-перефирії для пояснення розриву між багатими та бідними країнами. Країни центра це багаті , індустріалізовані країни, які змогли використати їхню економічну міць для одержання переваг у міжнародній торгівлі й для експлуатації перефирійних країн в Африці, Азії й Латинській Америці. Сингер (H. W. Singer (1950) ) запропонував схожу теорію. Відповідно до думок Пребиша і Сінгера, нерівні умови торгівлі з Латино Американськими країнами й іншими менш розвиненими країнами привели до перетіканню доходу від бідних до багатих країн. Їхній висновок полягає в тому, що ця ситуація може бути переборена шляхом введення протекціоністських заходів для захисту місцевих виробництв і проведення політики імпортозаміщення [18, 95]. Теорія залежності має свої коріння в Ленінській теорії експлуатації імперіалістичного капіталізму економічно нерозвинених країн. Баран ( P. A. Baran (1952, 1957, 1975)) був провідним прихильником марксистського підходу в 1950-ті й використав ленінські концепції імперіалізму й міжнародного класового конфлікту для пояснення економічного росту й застою. Відповідно до його пояснень, відсталі співтовариства залишалися недорозвиненими із за того, що домінуючі класи власників не мали зацікавленості в індустріалізації й трансформації периферійних економік, і внаслідок того, що іноземні й національні власники капіталу, зі своїх причин були супротивниками розвитку. Баран наголошує на важливості інтересів місцевих класів, але він також бере до уваги міжнародну економічну систему, стверджуючи, що розвиток економічно відсталих соціумів суперечить домінуючим інтересам капіталістичних країн. Він рекомендував для нерозвинених країн широке втручання держави для просування контрольованої індустріалізації. Неомарксистські теорії розвитку й недорозвиненості привели до створення нової теорії залежності в 1960-х та 1970-х рр. Франк (A. G. Frank ) виявився найбільш видним теоретиком цього напрямку. Він особливо був здивований проблемами недорозвиненості країн Латинської Америки. У передмові до його книги «Капіталізм і недорозвиненість у Латинській Америці» ( Capitalism and Underdevelopment in Latin America (1967)), Франк стверджував: « Я вірю, разом з Паулем Бараном, що саме капіталізм, національний і міжнародний, приводив до недорозвиненості в минулому й він дотепер є причиною недорозвиненості в сучасності». Франк проводить лінію поділу тим часом, що він називає економічно розвиненими «метрополіями» й економічно нерозвиненими «супутниками» . Він прийшов до висновку, що «історичні дослідження вказують, що нерозвиненість у більшій частині є історичним продуктом минулого й триваючих економічних й інших відносин між нерозвиненими супутниками ( сателітами ) і розвиненими до теперішнього часу метрополіями. (Франк Frank, 1969, p. 160). Інакше кажучи, домінуючі капіталістичні країни сприяли зубожінню нерозвинених країн сателітів і привели до збільшення розриву між бідними й багатими країнами. Він також стверджує, що ці відносини - метрополія-сателіт не обмежуються імперським або міжнародним рівнем але пронизують й структурують все економічне, політичне й соціальне життя Латиноамериканських колоній і країн [18, 96].
Провінціальні столиці, які самі є сателітами національних метрополій, у свою чергу є провінційними центрами, навколо яких обертаються їхні власні супутники сателіти. Кожний із сателітів служить інструментом висмоктування капіталу й економічного прибутку з його супутників і передає частину у світові метрополії , сателітами яких вони є самі. Отже, сьогоднішнє нерозвинене становище Латинської Америки це результат їй багатовікової участі у світовому капіталістичному розвитку (Франк Frank, 1969, стор. 161-162) . Оскільки контакти з метрополіями викликають процеси перетворення в сателіти й приводять до недорозвиненості, Франк твердить, що нерозвинені країни повинні розірвати зв'язки з США й іншими індустріалізованими країнами. Він стверджує, що Африканські, Азіатські й Латино Американські країни, які в меншому ступені інтегровані у світову систему виявляються найбільш розвиненими. Отже, Франк приходить до висновку, що ізоляція від світового ринку буде кращою стратегією розвитку для країн третього світу.
Теорія залежності, сформульована Франком й іншими теоретиками залежності стала популярною в 1970-ті р. Дос Сантос, бразильський економіст визначає залежність як ситуацію в якій економіка певних країн визначається розвитком і розширенням іншої економіки, який вона підлегла. Він акцентує увагу на те, що неомарксистська теорія імперіалізму допомагає зрозуміти наслідки залежності, тому що коли вона вживає спроби проаналізувати відсталість як нездатність сприйняти більш просунуті моделі виробництва або модернізуватися, то це є не більш ніж ідеологією, замаскованою під науку. Бідним країнам він рекомендує встановлення народних революційних урядів, які відкриті соціалізму [18, 98].
Отже, центральна теза теорії залежності є наступною «недорозвиненість периферії є прямим результатом розвитку центра й навпаки». Нарешті, згідно із цими теоріями, бідність третього світу викликається країнами центра через процес експлуатації.
2.4 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна
Процес світосистемних змін після другої світової війни можна умовно розділити на три етапи. На першому етапі - 1945-й - початок 1970-х - у світ-системі встановилася безперечна гегемонія США. На другому - 2000-ті роки - Америка стала поступатися позиціями лідера, але відбувалося це поступово внаслідок спроб США сповільнити даний процес і мінімізувати збиток від економічного спаду. На третьому етапі - в 2001-2025 роках - США спробують відновити колишню велич за допомогою більш незалежної й агресивної політики, яка проте обернеться проти них, прискорюючи й збільшуючи падіння їх світового авторитету.
Америка-2025
Нова зовнішня політика, що проводилася президентом Бушем-Молодшим, прискорила падіння світового авторитету США, а не сповільнила його, як передбачалося. У світ-системі відбувся неструктурований багатобічний поділ геополітичних сил. Основними центрами влади стали США, Великобританія, країни Західної Європи, Росія, Китай, Японія, Індія, Іран і меншою мірою Бразилія. Жоден із цих центрів не має явної економічної, політичної, військової або культурно-ідеологічної переваги. Сьогодні немає й сильної міжнародної коаліції, яка могла б знайти лідерство в розв'язку геополітичних питань, хоча незабаром вона може сформуватися.
Які загальні напрямки й тенденції розвитку світ-системи можна виділити, спробувавши заглянути в 2025 рік? По-перше, зазнає повний крах програма ядерного роззброювання: на додаток до існуючих з'явиться десятка два нових невеликих ядерних держав. Різкий спад впливу США на світовій арені й зіткнення інтересів численних центрів влади приведуть до того, що країни, що згорнули ядерні розробки в 2000-х роках, знову запустять ядерні програми, і це удержить багато країн світу від військових вторгнень, зробивши значно більш небезпечними їхні наслідки.
У сфері світових фінансів буде поступово зменшуватися вплив американського долара, місце якого займе багатовалютна система. Очевидно, що євро й ієна стануть частіше використовуватися для операцій на фінансових і товарних ринках. Складно сказати, які саме валюти ввійдуть у список найпоширеніших, і оцінити ступінь нестабільності (або, принаймні, підвищення волатильності) економічної системи в результаті цього. У кожному разі зниження впливу долара у світовій економіці збільшить проблеми США з виплатою державного боргу, який нагромадився, і, можливо, приведе до зниження рівня життя населення в Сполучених Штатах [40, 24].
Європа-2025
Особливу увагу слід приділити розгляду трьох регіонів, що характеризуються зараз досить нестабільною політичною ситуацією. Це Європа, Південно-Східна Азія й Південна Америка. Наслідки подій, що відбуваються там сьогодні суттєво перетворять світову геополітичну структуру.
У Європі зміни в цей момент перебувають у найактивнішій фазі. З 2001 по 2005 рік тут відбулися дві важливі події. Перше стало прямим наслідком зміни курсу зовнішньої політики США: Франція й Німеччина з деякими іншими країнами офіційно виступили проти вторгнення в Ірак. У той же час вони зміцнювали політичні відносини з Росією, у результаті чого утворювалася геополітична вісь Париж-Берлин-Москва. У відповідь на це США за підтримки Великобританії організували інший блок, переманивши на свою сторону більшу частину країн Центральної Європи. Дональд Рамсфельд назвав цю ситуацію протистоянням «старої» і «нової» Європи. Країни Центральної Європи прагнуть до більш тісного співробітництва з США через свій острах Росії, який склався історично.
Другою важливою подією став провал проекту по введенню загальноєвропейської конституції, проти якого проголосувала більшість на референдумах у Франції й Нідерландах. Неприйняття проекту викликано двома причинами. Одні голосували проти в силу опозиції неоліберальному курсу й побоювань, що в конституції будуть міститися неоліберальні принципи.
Інші голосували проти, побоюючись негативних наслідків можливого розширення Євросоюзу на схід (особливо вступу в нього Туреччини). Але в остаточному підсумку й ті й інші виступали за збереження незалежності Європи від США.
Проте дві ці події перешкодили створенню більш сильної, згуртованої й незалежної Європи. Складно сказати, чи буде в наступні десять років запропонований новий проект конституції, розроблений на більш твердій інституціональній і національній основі. Також не ясно: якщо все-таки проект буде знову запущений, чи приведе це до зближення з Росією й чи можна буде говорити про їхній геополітичний союз? [40, 27]
Азія-2025
Сценарій розвитку країн Південно-Східної Азії значно відрізняється від європейського. Насамперед ми маємо тут справу тільки із трьома великими країнами: Китаєм, Кореєю і Японією. Зараз дві з них розділені, і їх уряди, безсумнівно, планують у майбутньому об'єднатися (Північна й Південна Корея, КНР і Тайвань). І першого, і другого об'єднання добитися буде непросто, але до 2025 року це, швидше за все, відбудеться.
У тенденціях розвитку Південно-Східної Азії спостерігається ще одна відмінність. У Європі політичні розбіжності між Францією й Німеччиною, які склалися історично, в значній мірі усунуті, чого не можна сказати про Японію, Китай і Кореї. З іншого боку, занадто вже великі економічні вигоди від зближення трьох країн, і, можливо, саме це змусить їх забути минулі образи. Залишається ще одне складне питання: хто стане лідером майбутньої Східно-Азіатської коаліції - Китай або Японія? Для досягнення позиції лідера від їхніх урядів буде потрібно проведення дуже розумної й осмисленої політики у військовій і фінансовій сферах, а також в області культури.
Але якщо всі перешкоди будуть усунуті, країни Південно-Східної Азії об'єднаються в одну із найвпливовіших сил тріади -- Північної Америки, Європи й Східної Азії. І якщо це об'єднання все-таки відбудеться, то їм, можливо, вдасться залучити у свій табір США в якості «досвідченого політичного гравця» і «молодшого партнера». Не про таку роль мріяв уряд Буша, а тепер Обами але, очевидно, до 2025 року для США це буде найпривабливішим варіантом.
Нарешті, Південна Америка може стати серйозним гравцем, відособленим від США, об'єднати країни континенту в одну економічну зону. Особливий прогрес у політичному впливі регіону (на шкоду владі США) відбудеться, якщо в такий союз вдасться втягнути Мексику. Складніше всього представити, яке місце в новому геополітичному поділі світу займуть Індія, Іран, Індонезія й Південна Африка. Вирішальними тут стануть такі економічні переваги, як запаси енергії й води -- досить значимі в умовах назріваючих екологічних проблем і потенційної кризи надвиробництва. Між цими країнами розвернеться запекле суперництво за гідне місце в світ-системі, і результат його буде залежати не тільки від геополітичних маневрів [40, 29].
Висновки
Неомарксистська теорія (Ім. Валлерстайн, П. Суізі,П. Баран) розглядає світову політику у системно всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму модифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистської школи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділу світової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідно саме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсяг формальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності. Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях, властивий світ-системний економічний детермінізм.
Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність в оцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистської традиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбування перших другими.
Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму, неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державами незалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів і нерівномірності розвитку. Так, «центр» залежить у своєму розвитку від сировини й ресурсів «периферії». У свою чергу, периферійні країни є споживачами промислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, і потрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічного розвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з боку розвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин стало для країн «третього світу» основою ідеї про необхідність запровадження нового світового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права та обов'язки держав.
У рамках неомарксизму розвиваються такі парадигми як «світ-системна теорія», а також «теорія залежності». Відповідно до першої світ ділиться не тільки на держави, але й на три частини залежно від економічних показників: центр(ядро), периферію, напівпериферію. Ті, країни, які опинилися в центрі мають значно більш високий життєвий рівень і домінують над іншими, використовуючи дешеву робочу силу, ресурси й ринки збуту останніх. Таким чином, розвиток ядра відбувається за рахунок інших країн. Цілком природно, що перифирія й напівпериферія намагаються піднімати повстання проти такої політики. Цікаво, що незважаючи на боротьбу між центрами ядра за світову гегемонію, у їхніх відносинах з периферією домінують загальні цілі, обумовлені приналежністю до тому самому «клубу». У цілому «світ-системна» теорія підкреслює поляризацію світу по лінії «багата Північ - бідний Південь», що веде до потенційних конфліктів.
Міркуючи про «теорію залежності» не можна забувати про те, що згідно з нею економічна розвиненість або відсталість не є природними етапами розвитку людства, які властиві всім державам, а виникли в результаті нерівноправних міждержавних відносин. Досить довгий перерозподіл прибавочного продукту походив від периферії (колоній і напівколоній) на користь центру - метрополій. Як підсумок ми можемо спостерігати «залежну відсталість» периферію («Півдня»), яка могла б успішно функціонувати, будь вона орієнтована на власний розвиток. По суті, те, що відбувається можна позначити як «неоколоніалізм», що базується не на силовому, а на економічному примусі. Також у цьому випадку має місце феномен «дворівневої економіки», який породжується взаємодією розвинених країн з, тими, що розвиваються, у результаті чого в останніх відбувається супересучасний розвиток одних галузей і в той же час збереження інших - традиційних з відсталими способами виробництва.
Характерною для неомарксизму є концепція «мирного співіснування», яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькій конференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирний договір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо нових умов ядерної єри та «холодної війни» концепція «мирного співіснування держав з різним соціально-політичним устроєм» була обгрунтована радянським керівництвом на XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.
Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирного співіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу «реального соціалізму», але неомарксистська концепція мирного співіснування і сьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.
Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції, - а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й інших напрямів міжнародних відносин, - розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесу формування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства - сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій на світовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм, завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.
Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливі положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнародних відносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели до їх синтезу.
Список використаної літератури
1. Арон Р. Мир і війна між націями. -- К., 2000.
2. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности = Race, nation, class. Ambiguous identities / Общая ред. Д. Скопина, Б. Кагарлицкого.-- М.: Логос-Альтера, Ессе Homo, 2003.-- 272 с.
3. Бек У. Что такое глобализация? -- М.: Прогресс Традиция, 2001.
4. Бжезінський З. Велика шахівниця. -- К., 2000.
5. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. -- М., 2004.
6. Богатуров А. Д., Косолапов Н. А., Хрусталев М. А. Очерки теории и политческого анализа международных отношений. -- М., 2002.
7. Большой российский энциклопедический словарь. ? М.: Изд-во «Большая Российская энциклопедия», 2005.
8. Ваисс М. Международные отношения после 1945 года. ? М.: Городец, 2005. ? 605 с.
9. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер с англ. П. М. Кудюкина под общей ред. Б. Ю. Кагарлицкого. -- СПб.: Университетская книга, 2001.-- 416 с.
10. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. Б. Л. Иноземцева; Центр исследований постиндустриального общества. -- М.: Логос, 2003. -- 368 с.
11. Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. № 409'98. Серия: Философия.
12. Валлерстайн И. Миро-системный анализ // Время мира. Альманах современных исследований по теоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых систем и цивилизаций / Под ред. Н. С. Розова. - Новосибирск, 1998. - Выпуск 1
13. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / пер. Н. Тюкиной. -- М.: Издательский дом «Территирия будущего», 2006.-- 248 с.
14. Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ. М. М. Гурвица, П. М. Кудюкина, Л. В. Феденко под ред. Б. Ю. Кагарлицкого.-- М.: Едиториал УРСС, 2003.-- 256 с.
15. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. -- М., 2002.
16. Гаджиев К. С. Политология.: учебник ? М.: Высшее образование, 2007. - 460 с.
17. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. -- М., 2002.
18. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. -- М., 2006.
19. Дугин А. Основы геополитики. -- М., 1998.
20. Завалько Г.А. Иммануэль Валлерстайн. После либерализма // Философия и общество. - 2004. - №2.
21. Зосименко И. А. Политология.: учебно-методический комплекс. - Ульяновск.: УлГТУ, 2003. ? 138 с.
22. Зюганов Г. А. Глобализация и судьба человечества. ? М.: Мол. Гвардия, 2002. ? 446 с.
23. Ирхин Ю. В. Политология: учебник. - М,: Экзамен. 2006. - 686 с.
24. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. -- М., 2001.
25. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. --К., 1997.
26. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. -- Львів, 2002.
27. Международные отношения: социологическиее подходы / Рук.авт. кол. проф. П. А Цыганков.-- М., 1998.
28. Мировая политика и международные отношения: учеб. пособие /под ред.С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. - СПб.: Питер, 2005. ? 443 с.
29. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Отв. ред. А. А. Кокошин, А. Д. Богатуров.-- М., 2005.
30. Политология: учебник / А. Н. Мельвиль и др. -- М.: ООО «ТК Велби», 2005. - 618 с.
31. Современные международные отношения: учебник / под ред. А. В.Торкунова ? М:РОСМЭН, 2000. ? 584 с.
32. Теория международных отношений на рубеже столетий: пер. с англ. / под ред. К. Буга и С. Смита. ? М.: Гардарики, 2002. ? 362 с.
33. Теория международных отношений: учеб. пособие для вузов: хрестоматия / науч. ред. П. А. Цыганков. ? М.: Гардарики, 2002. - 398 с.
34. Уткин А. Й. Глобализация: процесс осмысления. -- М., 2001.
35. Хантингтон С. Политический порядок в изменяющихся обществах / Пер. с англ. -- М., 2004.
36. Хантингтон Самуэль. Столкновение цивилизаций: пер. с англ. ? М. : АСТ, 2005. ? 605 с.
37. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. -- К.: Академ-Пресс, 2005.
38. Цыганков П. А. Теория международных отношений: учебное пособие. ? М.: Гардарики, 2006. ? 590 с.
39. Чешков, М. А. Критика миросистемного подхода и концепции капитализма И. Валлерстайна. Науч.-аналит. обзор. - М.: ИНИОН, 1992.
40. Ялі М. Х. Цивілізаційна парадигма в дослідженні системи міжнародних відносин // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. Вип. 1. -- К.: ІСЕМВ НАН України, 2005.
Подобные документы
Вестфальська модель світу, основні характеристики та періодизація. Особливості Віденської системи міжнародних відносин. Характеристика Постфранкфуртської системи міжнародних відносин. Повоєнна біполярна Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.
реферат [31,8 K], добавлен 21.10.2011Аналіз сучасного викладення основ методології теоретичного моделювання міжнародних відносин – системи методологічних принципів. Умови та переваги застосування принципу інтерференції при визначенні правил формування типологічних груп міжнародних відносин.
статья [28,9 K], добавлен 19.09.2017Історія розвитку капіталістичної світосистеми, відповідно до концепції І. Валлерстайна та його прихильників. Сутність та значення гегемонії, головні претенденти на місце світового гегемона. Характеристика конкуренції Японії й Європейського Союзу.
статья [38,0 K], добавлен 18.08.2017Міжнародні відносини та зовнішня політика. Класифікація та принципи міжнародних відносин. Функції, засоби та принципи зовнішньої політики. Принцип відповідності нормам міжнародного права та поважання прав людини. Тенденції у зовнішній політиці держав.
реферат [38,9 K], добавлен 14.01.2009Транснаціональні корпорації як продукт міжнародних економічних відносин. Сучасна теорія управління, методологія системного підходу, статистичний метод. Процеси транснаціоналізації в світовому господарстві. Аналіз руху прямих іноземних інвестицій.
курсовая работа [151,6 K], добавлен 14.05.2009Суть та наслідки глобалізації і транснаціоналізації світової економіки. Глобальні інвестиційні цикли; дослідження ролі іноземних вкладів. Транснаціональні альянси та співробітництво міжнародних корпорацій як особливості транснаціоналізації економіки.
контрольная работа [22,2 K], добавлен 27.08.2013Вивчення сутності міжнародних відносин та місця школи неореалізму у них. Класифікація неореалістичних концепцій: структурний реалізм К. Уолца, теорія довгих циклів, теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина, історико-системний напрямок неореалізму.
курсовая работа [73,2 K], добавлен 30.05.2010Сучасна характеристика країн третього світу. Грошово-кредитні системі країн третього світу. Економічні стратегії країн Третього світу. Стратегія "економічного дива" в нових індустріальних країнах та Туреччині. Відносини України з країнами Третього світу.
курсовая работа [83,4 K], добавлен 30.03.2007Сутність світової економіки і міжнародних економічних відносин, їх форми, фактори і показники розвитку. Головні економічні закони розвитку світового господарства і міжнародних економічних відносин. Місце України в міжнародному розвитку світової економіки.
курс лекций [92,5 K], добавлен 07.09.2008Світове господарство, його сутність та етапи розвитку. Міжнародні економічні відносини і поділ праці, форми міграції. Теорії зовнішньої торгівлі. Особливості її сучасного розвитку. Міграція робочої сили. Еволюція світової валютно-фінансової системи.
презентация [179,8 K], добавлен 24.09.2015
