Неомарксистська теорія міжнародних відносин

Методологія неомарксистської теорії, яка розглядає світову політику у всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу. Особливості світ-системного аналізу І. Валлерстайна.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 30.05.2010
Размер файла 85,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Методологічні основи теорії неомарксизму
  • 1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму
  • 1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму
  • Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин
  • 2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу
  • 2.2 Світ системний аналіз І. Валлерстайна
  • 2.2 Теорія залежності світової системи
  • 2.3 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна
  • Висновки
  • Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Останні два десятиліття, відзначені такими подіями, як катастрофа СРСР і формування однополярного світу, породили питання не тільки про причини даних подій, але й про майбутній розвиток системи міжнародних відносин. Особливо це актуально зараз, коли США починають здавати свої позиції безумовного лідера у світовій політиці.

Не підлягає сумніву, що процеси, спостережувані на сьогоднішній момент, мають свій початок у світових війнах першої половини XX століття. Створена за результатами II світової війни Ялтинско-Потсдамская система міжнародних відносин продовжує своє існування дотепер. Однак сучасні тенденції глобалізації й впровадження інформаційних технологій ведуть до руйнування даної системи. У зв'язку із цим виникає необхідність детально розглянути політичні процеси післявоєнного періоду, щоб виявити тенденції еволюції міжнародних відносин у другій половині XX -- початку XXI ст.

Системний аналіз міжнародних відносин був запропонований сучасним неомарксизмом. Дана теорія відрізняється чіткістю й послідовністю в структуруванні світових процесів, тим самим підвищуючи ефективність прогнозування глобальних тенденцій історії. Однак використання методів неомарксизму у вітчизняних дослідженнях обмежене по масштабах.

Основні положення неомарксистів -- це несиметричність взаємозалежності у світовій системі; різниця в положенні між «центром» і «периферією»; експлуатація «третього світу» (Півдня) з боку «першого світу» (Півночі); капіталістична «світ - система» і «світ-економіка» (І.Валерстайн); соціальні сили й світові порядки (Р. Кокс).

Дослідження представників неомарксизму орієнтовані на вивчення розвитку системи міжнародних відносин, яка формується, у першу чергу передовими державами. Завдяки технологічному відриву й великої військової сили вони мають інструменти тиску на інших акторів міжнародних відносин і можливість визначати світову політику в цілому. Природно, абсолютизувати ступінь їх домінування було б помилковим. Однак саме в розвинених державах відбувається генерація інновацій, які охоплюють не тільки науково-технологічну, але й політичну сферу. На підставі цього закономірно припустити, що основні тенденції трансформації сучасної світової системи закладаються провідними державами. Не можна заперечувати можливість зародження нових тенденцій в інших державах, однак для їхнього втілення ці країни не мають достатніх, у порівнянні із провідними державами, ресурсів. Дане положення обумовило концентрацію уваги на міжнародній політиці держав «ядра».

Об'єкт дослідження -- неомарксистська концепція міжнародних відносин, основні її положення, сучасна світ-система (у деяких джерелах світосистема), або капіталістична світ-економіка.

Предмет дослідження -- теоретико-методологічні основи неомарксизму і їх застосування в теорії міжнародних відносин.

Мета і завдання курсової роботи. Метою даної наукової роботи є узагальнення й аналіз концепцій неомарксизму, їх обгрінтування світової політики, дослідження поглядів основних предстваників неомарксизму у міжнародних відносинах.

Для реалізації поставленої мети необхідне виконання наступних завдань:

1. Дати визначення поняттю неомарксизм, простежити лінію його становлення;

2. Охарактеризувати погляди основних представників неомарксистів щодо міжнародних відносин у світі.

3. Уточнити поняття сучасної світ-системи й визначити основні характеристики її розвитку.

4. Порівняти методи й методики, запропоновані представниками різних напрямків неомарксизму.

5. Простежити розвиток відносин між державами «ядра» і співвіднести з виділеними етапами розвитку сучасної світ-системи.

6. Оцінити ефективність методів аналізу неомарксизму для дослідження сучасних міждержавних відносин.

Методологічна й теоретична основа. У якості методологічної основи дослідження виступають теоретичні погляди основних представників неомарксизму, а також концепції світ-системного аналізу, розроблені представниками класичного й порівняльного напрямків неомарксизму й школи «постійного розвитку». Дані концепції ґрунтуються на міждисциплінарному підході до аналізу еволюції сучасної світ-системи. Головним методом неомарксизму є виділення циклічності в розвитку світових систем. У дослідженнях короткострокових тенденцій і процесів неомарксизм опирається на порівняльний аналіз політичних подій.

Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження неомарксистської теорії міжнародних відносин.

Практичне значення дослідження та одержаних в ході дослідження теми результатів полягає в тому, що концептуальні теоретичні і методологічні підходи, застосовані в роботі, можна використовувати для вивчення процесу становлення і розвитку ідей представників неомарксистської течії, а також у вивчені сучасного багатостороннього міждержавного співробітництва з точки зору неомарксистів. Основні положення, узагальнення і висновки роботи, зібраний фактичний матеріал можуть бути також використані для написання наукових робіт, статей тощо з історії і теорії міжнародних відносин країнознавства, політології та інших суміжних до теми дослідження дисциплін.

Структура курсової роботи. Дослідження побудоване на основі проблемно-тематичного підходу та складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 40 бібліографічних позицій.

Розділ 1. Методологічні основи теорії неомарксизму

1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму

В Радянському Союзі інтерес до неомарксизму вперше виник в 1980-х рр. у рамках розробки концепцій багатоукладності економіки (А.І. Левковський) [33, 156], залежного розвитку (В.В. Крилов, В.А. Яшкин) [33, 153] синтезу традиційного й сучасного (Н.А.Симонія) [33, 154], макроформаційної концепції (Чешков М.А.) [39]. Дані концепції опиралися в основному на дослідження представників теорій нерозвиненості й залежності, і в меншому ступнені - представників світ-системного аналізу. У зазначений період були переведені окремі роботи деяких авторів неомарксизма, наприклад: С. Аміна і Ф.Броделя.

Перші систематизовані огляди праць представників неомарксизма та свті-системного аналізу з'явилися в 1980-початку 1990-х рр. Невелика група вчених на чолі з М.А.Чешковим випустила ряд збірників, присвячених роботам неомарксистів [39]. У даних роботах акценти робляться тільки на деякі аспекти світ-системного аналізу й не проводиться систематизація теорії як такової. Тільки М.А.Чешков [39] публікує огляди робіт неомарксистів, які вийшли в 1980-х рр. і відслідковує критику висунутих І.Валлерстайном положень із боку інших представників світ-системного аналізу.

У середині 1990-х рр. виходять реферативні й оглядові збірники, підготовлені російським вченим А.І. Фурсовим, присвячені теорії, яку розробив І.Валлерстайн і його послідовниками. Але не відслідковуються інші напрямки неомарксизму та світ-системного аналізу.

Зосередженість винятково на роботах І.Валлерстайна спостерігається й по сьогоднішній день. З кінця 1990-х був переведений ряд робіт І.Валлерстайна, які містили окремі статті, а також і фундаментальні роботи, присвячені сучасним політичним реаліям [9], [10], [11], [12], [13], [14].

Деякі дослідники теорії, які були розроблені у рамках неомарксизма, розділяють на п'ять напрямків. Даний поділ враховує наведену В.Р.Томпсоном типологію.

Класичний напрямок представлений такими авторами, як І. Валлерстайн, Самін, Дж. Аррігі, Дж. Дрангель, Т.К. Хопкінс, Дж. Голдстейн, В.В. Вагар і ін. Вони активно розробляють теорію довгих циклів і циклів гегемонії, розглядають основні характеристики капіталістичної світ-системи в процесі її розвитку в сучасному світі.

У порівняльному напрямку у визначенні світ-системи дотримуються концептів, схожих з уживаними в класичному напрямку. Однак основна увага приділяється порівняльному аналізу історичних систем, що існували із прадавніх часів. Щодо політичного розвитку світ-систем представники даного напрямку дотримуються якісних, а не кількісних показників. Порівняльний напрямок розробляють такі автори, як К. Чейз-Данн, Т.Д. Хол, Б. Подобник.

У школі «постійного розвитку» прийнята теорія про існування однієї світ-системи протягом усієї історії людського суспільства. Відносно теорії гегемонистських циклів представники даного напрямку дотримуються більш гнучких, у порівнянні із класичним напрямком, поглядів, затверджуючи можливість існування не тільки одного супергегемона, але й одночасно декількох гегемонів. До школи «постійного розвитку» віднесені А.Г. Франк, Б.К. Гіллс і Дж. Фридман [26, 160].

Дослідження представників наведених трьох напрямків неомарксизма, в основному, зосереджені на політичних факторах розвитку світ-системи. Наступні еволюційний напрямок і школа «поглинання» являють собою соціокультурні теорії: представники даних напрямків займаються переважно дослідженнями соціальних і культурних аспектів розвитку світ-систем.

Засновником еволюційного напрямку є Г. Модельскі [26, 171]. Він розробляє теорію взаємозалежних культурних, соціальних, економічних і політичних циклів. Побудована на підставі цього модель являє собою жорстко детерміновану систему. У дослідженнях політичних процесів представники еволюційного напрямку розглядають глобальні тенденції. Тому в рамках даного напрямку неможливий аналіз періоду менш двох сторіч.

Засновник школи «поглинання» Д. Вілкинсон [26, 171] зосередився на культурно-соціальних, а точніше цивілізаційних, показниках розвитку світ-системи. У даному напрямку розділяється точка зору представників школи «постійного розвитку» про час виникнення сучасної світ-системи. Але при цьому не заперечується можливість як послідовного, так і паралельного існування інших світ-систем.

Центрами розробок перерахованих напрямків неомарксизму є університети у Бімхемтоні й Колорадо (класичний і порівняльний напрямки й школа «постійного розвитку»), у Вашингтоні (еволюційний напрямок) і в Каліфорнії (школа «поглинання»). Постійні публікації неомарксистів здійснюються в журналі «Journal of World System Research». Окремі роботи можна зустріти в різних тематичних збірниках.

1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму

У розвитку сучасного неомарксизма можна виділити три стадії. Свій початок він бере в роботах марксистів і марксистів-ленінців XIX - початку XX ст. У період між двома світовими війнами центром розробки основних постулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. Після Другої світової війни ідеї Франкфуртської школи були використані «новими лівими» в 1960- початку 1970-х рр. Наступним етапом у становленні сучасного неомарксизму є розвиток теорії нерозвиненості й залежності. Саме в її рамках і виник сучасний неомарксизм, або світ-системний аналіз.

У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головним чином розвивалися два напрямки [29, 183]:

1. Економічний аналіз і пояснення змін капіталістичного способу виробництва, які породжують монополізацію й імперіалізм;

2. Розвиток теорії «Капіталу».

Приймаючи до уваги той факт, що у рамках даної роботи неможливо розглянути всю теоретичну спадщину класиків марксизму, основна увага буде приділена темам, які надалі лягли в основу сучасного неомарксизму.

Першою можна виділити тему взаємодії людину й природи. З одного боку, вона стосувалася проблеми свободи й природньої необхідності. Як стверджували марксисти, розвиток людства веде до прогресивного звільнення людського суспільства від тиранії природньої необхідності. В сучасному світі плоди цього звільнення привласнюються панівними експлуататорськими класами, що обмежує свободу в людському суспільстві. Із приходом же комунізму ці плоди будуть привласнюватися самими виробниками, що приведе до суспільства загального достатку, повного панування над природою, тобто до царства свободи. У сучасному же капіталістичному суспільстві людство вже подолало особисту залежність, характерну для античного й феодального суспільств, однак ще збереглася речова залежність.

З іншого боку, тема взаємодії людину й природи містить у собі матеріалістичну ідею практики. Згідно К.Марксу, людина не просто існує, підкоряючись природним умовам, але практично перетворює оточуючий її світ. Зміна природи, і, у тому числі, перетворення суспільних відносин, здійснюється через працю. Таким чином, практика є основною рисою людського світу.

Практика первинна стосовно духовного світу. Вона носить суспільний характер, тобто її немає поза людським спілкуванням. Практика історична в тому розумінні, що полягає в безперервному перетворенні людьми умов свого існування й самих себе. Також практика є предметною діяльністю, оскільки людям доводиться перетворювати те, що створила природа або суспільство, тобто предмети. Оскільки людина може мислити тільки про те, що вже ввійшло в коло практичних проблем, тільки історична практика може служити обґрунтуванням або спростуванням теоретичних викладень.

Немаловажне місце в теорії марксизму займає поняття «відчуження». У марксизмі виділяється п'ять видів відчуження [32, 94-97]:

1. Відчуження діяльності - діяльність людини стає далекою їй: не приносить радості, задоволення;

2. Відчуження умов праці від самої праці - робітнику у формі капіталу протистоять умови його праці, від нього відчужене управління виробництвом, науковий розвиток, знаряддя праці;

3. Відчуження результатів праці - вони переходять у чужу власність;

4. Відчуження соціальних інститутів і норм - норми соціального життя приписуються трудящим ззовні;

5. Відчуження духовного життя - духовна діяльність відособлена від людини у вигляді релігії, абстрактної моралі, професійного мистецтва, ідеології, і не є вільним, «живим» результатом її діяльності.

Марксисти приділяли велику увагу проблемі розвитку людського суспільства. У рамках досліджень по даній темі було розроблене поняття суспільно-економічної формації. К.Маркс виділяв три великі суспільні формації [32, 99]:

1. Первинну - загальна власність. Ця суспільна формація характеризується тим, що відносини загальної власності й виробничі відносини не мають окремих форм і проявляються через родові зв'язки.

2. Вторинну -- приватна власність. Ця формація позначається як «економічна суспільна формація». У якості «прогресивних епох» даної формації представлені азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.

3. Третинну - суспільна власність. Втіленням даної формації є комунізм, де можливий «самобутній і вільний розвиток індивіда».

Визначення формації тісно пов'язане з поняттями базису й надбудови. У суспільному виробництві життя люди вступають у виробничі відносини, які відповідають певному щаблю розвитку матеріальних продуктивних сил. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства - базис, над яким розташовується політична і юридична надбудова [37, 44]. У певний момент продуктивні сили заходять у суперечність із виробничими відносинами, і тоді наступає епоха соціальної революції. Капіталізм кінця XIX століття розглядався марксистами як період загострення протистояння двох класів - пролетаріату й буржуазії, що повинно було з неминучістю привести до революційної зміни суспільно-економічної формації.

В 90-х рр. XIX століття деякі положення марксизму були переглянуті в рамках ревізіонізму, представниками якого є Є. Бернштейн, А. Бебель, В. Либкнехт, Л. Березнів і ін. Критиці піддалися положення марксизму про прогресивне зубожіння пролетаріату у міру розвитку капіталізму й росту класових протиріч, про концентрацію капіталу, а також про революційну зміну суспільно-економічних формацій.

Опираючись на нові дані господарського розвитку, ревізіоністи доводили, що, по-перше, витиснення великим капіталом дрібного сповільнилося, а, по-друге, трести й картелі допомагають капіталізму усунути кризи. На підставі цього вони стверджували, що наприкінці XIX століття спостерігається пом'якшення протиріч капіталізму. Наслідком цього в практичному відношенні є можливість поліпшення становища робітничого класу шляхом соціальних реформ. Тим самим і забезпечується мирний перехід від капіталізму до соціалізму [30, 128-135].

Наступні розвиток марксизму в рамках марксизму-ленінізму, представниками якого є В. Ленін, Р. Люксембург, Л. Троцький, М. Бухарін і ін., сприяло розробці понять «класи» і «імперіалізм». Дані поняття стали основними для досліджень міжнародної економіки й політичної ситуації у світі.

Як стверджували марксисти-ленінці, кожному історично певному способу виробництва відповідає й свій специфічний тип обладнання суспільства, обумовлений наявністю певних класів. Класичне визначення класів дав В.І. Ленін [30, 136]: «Класами називаються великі групи людей, що відрізняються за їхнім місцем в певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим й оформленим в законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання й розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розташовують. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої, завдяки відмінності їх місця в певному укладі суспільного багатства».

Марксисти-Ленінці вважали, що в капіталістичному суспільстві неминуча інтернаціоналізація пролетаріату й буржуазії, оскільки з розвитком міжнародних зв'язків інтереси й умови життя в різних країнах усе більше. і більше зрівнюються. Даний процес обумовлює світовий характер нової соціалістичної революції.

Засновником теорії імперіалізму є Р. Гильфердинг, представник австромарксизму. Він одним з перших звернув увагу на протиріччя між загальним, універсальним характером капіталу (у силу своєї природи капіталізм прагне до вирівняння норм прибутків, цін на різні товари, заробітної плати і т.д.) і твердими національними границями, які перешкоджають зазначеному вирівнюванню [30, 137]. Надалі теорію імперіалізму розробляли О. Бауер, К. Каутський, Р. Люксембург, Н.І. Бухарін і ін. В.І. Ленін конкретизував визначення монополістичного імперіалізму [30, 137], який є останньою фазою експансіоністського розвитку капіталізму. Дана фаза характеризується концентрацією виробництва й капіталу в руках монополій; злиттям банківського капіталу із промисловим і створенням на базі цього фінансового капіталу, фінансової олігархії; вивозом капіталу, а не товарів; утворенням міжнародних монополістичних союзів капіталістів; закінченням територіального розділу землі найбільшими капіталістичними державами. Але якщо Р. Гильфердинг визнавав можливість мирного розвитку імперіалізму й розв'язання зазначеного ним протиріччя, то В.І.Ленін такий варіант заперечував. До того ж марксисти-ленінці стверджували, що експансія капіталу, яка проявляється в охопленні все більших територій, у розширенні міжнародних зв'язків і інтернаціоналізації класів капіталістів і пролетаріату, має свої географічні границі (Р. Люксембург), досягши яких, капіталізм із неминучістю загине.

Наступним етапом розвитку марксизму є період I і II світових воєн. У цей час марксистські ідеї розбудовує Франкфуртська школа (Інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (з 1931 р.), «Журнал соціальних досліджень» (з 1932 р.)). Її представниками є К. Корш, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, А. Лефевр, Т. Адорно, Ю. Хабермас і ін. Паралельно «критичній теорії» переосмислення навчання К. Маркса відбувається в рамках «ревізіонізму», представленого такими іменами, як Д. Лукач, А. Грамши, Л. Альтюссер і ін. Ідеї Франкфуртської школи вплинули на ідеологів руху «нових лівих» 1960 - початку 1970-х рр. -- Г. Маркузе, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Ф. Фанона, Р. Дебре й ін.

Після першої світової війни неомарксизм виступає як ліворадикальний напрямок. При цьому соціал-демократичне трактування марксизму вважається неприйнятним, а сама соціал-демократія розглядається, як така, що інтегрувалася в капіталістичний світ, що і визначило негативне до неї відношення з боку неомарксистів. Поряд із цим простежується й неприйняття радянського варіанта марксизму. У першій половині XX століття неомарксисти акцентують увагу на критичній спрямованості філософії К. Маркса, його критиці капіталістичної цивілізації і її культури, комбінації наукового аналізу з морально-світоглядними установками [28, 107].

Представників Франкфуртської школи відрізняє «структурне відділення від політичної практики», тобто неомарксисти відходять від практичної діяльності й обмежуються теоретичними вишукуваннями. Створення Інституту соціальних досліджень у Франкфурті знаменує інституціональне відділення теорії від політики. Серед другого покоління марксистів тільки Д. Лукач,. К. Корш і А. Грамши на початку своєї кар'єри були великими політичними діячами. В 1934-1939 рр. інституціональний центр франкфуртської школи розташовувався в Женеві, потім у Парижі. В 1939 році Інститут переїжджає в США в Колумбійський Університет у Нью-Йорку, де й розташовується до закінчення II світової війни. Після того Інститут вертається в Німеччину у Франкфурт-на-Майні. Однак у Німеччині заборонена комуністична партія, а соціал-демократична партія формально рве зв'язки з марксизмом. Усе це сприяє остаточній деполітизації Інституту.

У якості основних рис Франкфуртської школи виділяють наступні:

1. Проблематика відчуження витлумачується в дусі гегелівського ототожнення відчуження й опредмечування, відчуження й об'єктивації.

2. Антипозитивізм набирає саму крайню форму - заперечення всієї «традиційної» науки ( як природньої, так і соціальної), розцінюваної як основний інструмент капіталістичної експлуатації й гноблення, та найбільш адекватне втілення буржуазної ідеології.

3. Об'єктом вивчення стає «надбудова», тобто у фокусі досліджень виявляється культура, а не економіка. Представники Франкфуртської школи замовчують буржуазну політичну систему й нічого не говорять про способи її повалення.

4. Якщо в класичному марксизмі розвиток людства веде до прогресивного звільнення від тиранії природньої необхідності й із приходом комунізму - до царства свободи, то Т. Адорно й М. Хоркхаймер зтверджують, що підпорядкування природи відбувалося одночасно з формуванням класів. Наслідком останнього з'явилося підпорядкування більшості людей соціальному порядку, нав'язаному ним у вигляді безжалісної другої природи над ними. Розвиток техніки тільки вдосконалює механізм тиранії [28, 131].

Вплив Франкфуртської школи особливо помітний в 1970-ті рр. Значну роль теоретики цієї школи зіграли в ідеологічному оформленні руху «нових лівих» ( 1960-ті - початок 1970-х рр.). Даний рух одержав широке поширення в Західній Європі й Америці. «Нові ліві» виступили з різкою критикою пізнього капіталізму, «суспільства благоденства», і «споживчого суспільства», яке в той час встановилося. Вони вважали, що складається нова революційна ситуація, яка приведе до катастрофи існуючого соціального обладнання й покладе кінець світу відчуження й буржуазності.

Розвитку руху «нових лівих» сприяла соціальна напруженість 1970-х рр., яка визначалася війною у В'єтнамі, боротьбою афро-американців за цивільні права в США, широким розвитком національно-визвольного руху, а також молодіжним і жіночим рухом.

Основними напрямками теоретичної діяльності неомарксистів Франкфуртскої школи стали критика сучасного суспільства, вироблення шляхів його перетворення, а також розробка поняття гегемонії.

Критика сучасного капіталістичного порядку, і цінностей, що його цінностей торкалася наступних аспектів: основи пізньокапіталістичного суспільства, його порівняння із суспільством «реального соціалізму», проблема відчуження людини, оцінка ролі масової культури.

Основи пізньокапіталістичного суспільства. Протистояння раціоналізму й ірраціоналізму. Тоталітаризм і глобальне відчуження людини виступають як загальна характеристика XX століття [6, 329]. Громадський порядок цього періоду характеризується як той, що «опирається на приватні корпорації капіталізм» при пануванні фінансових тузів і верхівки бюрократії. Людина є винтиком суспільства, позбавлена свободи, уяви й здатності до творчості. Цінності раціональності, калькуляції й бюрократизму є домінуючими в сучасному суспільстві. Для скинення їх тотального контролю над людиною необхідно звернутися до їхньої протилежності, а саме до спонтанності, іраціонально-міфічного (Г. Маркузе).

Порівняння капіталістичного суспільства й суспільства «реального соціалізму». Для неомарксистів першої половини XX століття суспільство «реального соціалізму» не є протилежністю суспільству капіталістичному. В обох суспільствах в основі лежить регламентація, централізація, панування економічної й політичної бюрократії. І те, і інше виступають як тоталітарні суспільства, у яких неможлива свобода індивіда. Капіталістичне суспільство- і суспільство «реального соціалізму» підтримуються індустріальними країнами, з високим рівнем технологічного розвитку. Таким чином, обидві системи виявляються схожими, а отже, цілком реальна їхня конвергенція.

Відчуження людини. Розвинене індустріальне суспільство, технічний прогрес дає об'єктивні передумови для створення вільного суспільства, а також для діяльності вільної людини. Вільна людина має «двовимірне» мислення, тобто вона здатна виходити за рамки навколишньої дійсності й боротися за подолання даної дійсності заради здійснення кращих можливостей. Але масова культура не дає можливості сучасній людині виробити внутрішні, суб'єктивні умови. Щодо цього відбулося повне відчуження духовного життя людини [6, 332].

Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин

2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу

Події, що відбувся після закінчення « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо за перший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, а також психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизм заявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми. Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Як стверджують неомарксисти, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються в агентів, що передають національним економікам вимоги світ-економіки з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. Але існують і процеси, протилежні глобалізації, -- диверсифікованість економічних, політичних, суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки шляхів розвитку. На думку представників неомарксизму, радикально-ліберальна ідеологія прагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізації немає, що в основі, твердої конкуренції, яка спостерігаються на світовій арені, дерегламентації взаємодій і егоїзму лежить економічна логіка.

На думку ідеологів неомарксизму, гіперліберальна світ-економіка потребує лідера, здатного змусити поважати її правила. Після «холодної війни» роль лідера привласнили собі США, що дозволяє претендувати на привілеї у вигляді виключень із загальних правил поведінки на міжнародній арені. Будучи найбільшим у світі боржником, США розраховують на подальше одержання кредитів і продовжують жити, витрачаючи набагато більше, ніж це дозволяють їхні власні можливості. Їхні лідери пояснюють це «вагою військової ноші», яку Сполучені Штати змушені нести, захищаючи решту людства (і насамперед західний світ) від численних погроз його безпеки. Насправді міжнародні відносини здобувають залежний від США характер. Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійних зон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тільки її «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни Східної Азії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних «центрів системи», як Японія й Західна Європа. Погоджуючись і підтримуючи політику Вашингтона, Японія й Західна Європа ризикують у довгостроковій перспективі загострити цим не тільки японсько-європейське суперництво, але, протиріччя між західноєвропейськими країнами, які пом'якшилися в останнє десятиліття [26, 137].

Однак, як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багато в чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн і регіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері як внутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору цій стратегії з боку трудящих.

Таким чином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму,вважають не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.

Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функція держави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас держава поступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як «протекціоністське втручання», що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов'язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішення їхніх проблем.

Суверенітет у термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки він стосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світової політичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушені грати за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так, представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічно малорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причому економічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усім державам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.

Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку, міжнародної спільноти «вбудованого лібералізму» [26, 139]. Саме суверенітет поступово знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність держави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міри такі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, в основному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичну систему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам у світовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосована практично до всіх держав світу.

2.2 Світ системний аналіз І. Валлерстайна

Світ-системний аналіз досліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів, на відміну від попередніх соціологічних підходів, у рамках яких теорії соціальної еволюції розглядали розвиток насамперед окремих суспільств, а не їхніх систем. У цьому світ-системний підхід подібний із цивілізаційним, але йде трохи далі, досліджуючи не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але й такі системи, які охоплюють більш однієї цивілізації або навіть усі цивілізації світу. Цей підхід був розроблений в 1970-ті рр. А. Г. Франком, І. Валлерстайном, С. Аміном, Дж. Арриги і Т. дос Сантосом. У якості найважливішого попередника світ-системного підходу, який заклав його основи, зазвичай розглядається Ф. Бродель. Тому не випадково, що головний світовий центр світ-системного аналізу (у м. Бінгхемптон, при Університеті штату Нью-Йорк) має ім'я Фернана Броделя [20, 42].

Найпоширеніша версія світ-системного аналізу, розроблена І. Валлерстайном. Згідно І.Валлерстайну, сучасна світ-система зародилася в т.зв. «довгому 16-му столітті» (приблизно 1450-- 1650 рр.) і поступово охопила собою увесь світ. До цього часу у світі одночасно співіснувала безліч світ-систем. Ці світ-системи Валлерстайн підрозділяє на три типи: мінісистеми, світ-економіки й світи-імперії. Мінісистеми були характерні для первісних суспільств. Для складних аграрних суспільств характерні світ-економіки й світи-імперії. Світ-економіки являють собою системи суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, які виступають у якості певних одиниць, що еволюціонують, але не об'єднані в єдине політичне об'єднання. Згідно Валлерстайну, усі докапіталістичні світ-економіки рано або пізно перетворювалися в світ-імперії через їхнє політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдине виключення із цього правила -- це середньовічна європейська світ-економіка, яка перетворилися не в світ-імперію, а в сучасну капіталістичну світ-систему.

«Світ-Система - соціальна система, що має границі, структуру, правила легітимації й погодженість (соherence)». Це - організм, чиє життя визначається конфліктуючими силами; організм, що має життєвий простір (life-span), понад який його характеристики міняються в одному відношенні й не міняються в іншому. Критерій світу-системи - самодостатність (self-contained) його існування. «Світ - система» - не «світова система», а «система», що є «світом». Самодостатність - теоретичний абсолют (як вакуум), що не існує в реальності, але, що робить вимірними явища реальності.

Найбільш стійкі світ-системи - «свти-імперії» (Китай, Рим і т. д) Спосіб виробництва, який є їх основою, - редистрибутивно-данницький (redistributive-tributary) або просто данницький (tributary) [20, 44].

«Лейтмотив (key-note) цього способу виробництва - політична єдність економіки, яка існує не тільки при наявності високої адміністративної централізації («імперська» форма), але й при її відсутності («феодальна» форма)».

Практично І. Валлерстайн у першому випадку має на увазі спосіб виробництва, який зазвичай називають «азіатським» (більш вірним представляється термін «політарний», запропонований Ю.І.Семеновим), у другому - феодальний. Але в теоретичному плані, ніяких способів виробництва, крім винайдених ним самим, І. Валлерстайн не визнає. Самі по собі світи-імперії І. Валлерстайн також не розглядає.

Поряд з світами-імперіями виникають інші світи-системи - світ-економіки.

Світ-економіка - це система, принципово відмінна й від міні-системи, і від світ-імперії. У світ-економіці немає соціальних обмежень для розвитку виробництва, що стає можливим, за Валлерстайном, при звільненню економіки з-під диктату політичної влади. Такий диктат - сутність світ-імперії. Його скасування це перемога нового «способу виробництва» - капіталістичного.

Неміцні світ-економіки минулого швидко гинули, трансформуючись у мирі-імперії. Така доля світ-економік Китаю, Персії, Рима й інших. Вони також перебувають поза полем зору І. Валлерстайна - він досліджує одну і тільки одну світ-систему: сучасну світ-систему (СМС), вона ж - капіталістична світ-економіка (КСЕ), єдина з світ-економік, що не тільки вижив, але й перемогла інші соціальні системи, «втягнувши» їх у себе.

Виникнення КСЕ відноситься до XVI століття. Капіталістична світ-економіка базується на великому (extensive) поділі праці (меншою мірою обумовленому географічно, у більшій - соціально). Його складові частини - ядро, напівпериферія й периферія.

У розробці проблем відносин центру й периферії Валлерстайн іде за прихильниками концепції «залежного розвитку». Ядро в результаті нееквівалентного обміну виграє (розвинені капіталістичні країни), периферія - програє («третій світ»), напівпериферія займає проміжне положення (наприклад, Росія). У ядрі існує світовий лідер - гегемон. У ролі гегемона виступали в XVII-XVIII століттях - Голландія, в XIX столітті - Великобританія, в XX столітті - США. Навколо КСЕ перебували інший світ-системи - зовнішні арени - які були нею згодом поглинені. Населення КСЕ становлять «статусні групи» і «класи». «Класами» Валлерстайн називає «статусні групи», які усвідомлюють свої інтереси, й борються за них. «Класів» може бути не більш двох [12, 62].

Така, у короткому викладі, методологія І. Валлерстайна. При дослідженні проблем КСЕ вона виявляється досить плідною. Безсумнівним досягненням є вивчення горизонтальних зв'язків усередині світ-економіки. Але безсумнівною проблемою для світ-системного підходу виявилося співвідношення світ-економіки й окремих суспільств.

Існування окремих суспільств (Валлерстайн називає їх «національними державами») вважається вторинним, похідним від існування соціальних систем. На думку Валлерстайна, не соціально-історичні організми поєднуються в системи, а, навпаки, системи породжують соціально-історичні організми. Безсумнівно, цей погляд пов'язаний з тим, що головний предмет досліджень Валлерстайна - сучасність. Саме для сучасності характерний досить сильний зворотний вплив міждержавної системи на складові національної держави; Валлерстайн переніс цю ситуацію на минуле, коли подібний вплив був значний слабшим.

Незважаючи на те, що Валлерстайн виділяє різні типи соціальних систем і різні способи виробництва, стадіальної типології в нього немає - він не вважає, як можна було б припустити, що людство розвивається від стадії міні-систем до стадії світ-систем. Валлерстайн заперечує поняття «прогрес» і «розвиток», вбачаючи в історії тільки зміни, які не мають ніякої спрямованості.

Це помітно при поясненні ним причин появи КСЕ в Європі, що одночасно було, поясненням причин невиникнення КСЕ в інших місцях і в інші часи.

Видалося б, виникнення капіталізму нерозривно пов'язане з виникненням буржуазій із середньовічного бюргерства, зі специфікою європейського міста і т.д. І. Валлерстайн із цим не згодний. Це, на його думку, не більш, ніж «міф XIX століття», що не пояснює ні відставання одних країн від інших, ні способів ліквідації цього відставання. Корінь міфу він бачить у визнанні існування двох пар антагоністичних соціальних груп (буржуазії - пролетаріат, земельна аристократія - селянство), з яких перша пара належить капіталізму, друга - успадкована від минулого. Замість «міфу XIX століття» ним пропонується «Казка Нашого Часу», сюжет якої зводиться до твердження, що феодали перетворилися в капіталістів, а не були ними переможені.

Але ця гіпотеза не пояснює, чому одні феодали перетворилися в буржуа, а інші - ні. Тим більше вразлива «казка» Валлерстайна для пояснення невиникнення КСЕ в Азії. (А таке пояснення Валлерстайну необхідно було представити - адже для нього немає принципової різниці між європейським феодалізмом і іншими «світ-імперіями»: усюди існують «протокапіталістичні елементи» і має місце їх «блокування» політичною владою, отже, капіталістична світ-економіка в принципі може виникнути де завгодно й коли завгодно, необхідний лише сприятливий збіг обставин. Валлерстайн доводить, що такий збіг обставин мав місце в Європі XIV-XVI століть, але не доводить, що він не мав місце в Азії, Африці, доколумбовій Америці в будь-який інший час.) [12, 67].

Представляється, що Валлерстайн, побачивши (на конкретному матеріалі) тенденцію «вбудовування» європейської знаті в капіталістичний ринок, дав цій тенденції невірне тлумачення. Влада дворянства на периферії зв'язана владою буржуазії у ядрі. Існування КСЕ для Валлерстайна первинно стосовно існування окремих суспільств. Виходить, що дворянство й буржуазія становлять єдине ціле. Таким чином, Валлерстайн виявився заручником своєї теоретичної схеми. Можливо, свою роль зіграли і його політичні переконання, у рамках яких припустимо розглядати історичний процес, що направляється злою волею панівного класу - найбільш звичним для Валлерстайна є «однокласовий» стан світ-системи, при якому свої інтереси усвідомлює тільки панівний клас, а інші шари суспільства залишаються «статусними групами».

Валлерстайн, виходячи з висновків про тотожність дворянства й буржуазії, заперечує факт буржуазних революцій. Так, в III томі «Сучасної світ-системи», дійшовши до Великої Французької революції, він відмовляється бачити в ній соціальну революцію, що відбувся у Франції. Валлерстайн заявляє наступне: «Французька революція не відзначена ні базисними економічними, ні базисними політичними трансформаціями. Французька революція, у термінах капіталістичної світ-економіки, це момент, коли ідеологічна суперструктура наздогнала економічний базис». Тобто це не соціальна революція, а світоглядне зрушення, притому яке мало місце не у Франції, а у світ-економіці в цілому. Антиаристократичні гасла Французької революції для нього - гігантське відволікання уваги (diversion), «жарт і ігри» (fun and games), розпочате «аристократією-буржуазіями» для обдурювання селян і санкюлотів [13, 271].

Основних напрямків в еволюції КСЕ з XVII століття до наших днів було два - територіальне розширення, що означало периферизацію, земель, що підкоряються зовнішній арені, і боротьба за гегемонію в ядрі. Обидва процеси протікали відповідно до економічних циклів - за періодом експансії (А-Фаза) випливав період застою ( Б-Фаза). Періоди розширення КСЕ - 1620-1660 рр., 1750-1815 рр., 1880-1900 рр.

І.Валлерстайн і Т.К..Хопкінс у статті «Капіталізм і включення нових зон у світ-економіку» дають наступну картину розширення КСЕ.

В XVI столітті до її складу входить більша частина Європи ( крім Росії й Туреччини) і Іберійська ( іспанська й португальська) Америка.

В XVII столітті включаються Північна Америка й Кариби.

В XVIII столітті - Росія, Туреччина, Індія, узбережжя Західної Африки.

У другій половині XIX століття - інша Азія, Африка й Океанія.

У першу чергу включаються географічно близькі й політично слабкі арени, такі, як Східна Європа. Віддалені, але слабкі Америка й Кариби включаються швидше, ніж близька, але сильна Османська імперія. Ще більш сильна Росія включається в якості напівпериферії, а не периферії.

Включення йде поступово, у міру того, як ядро КСЕ сильнішає. Морська техніка європейців уже в XVI столітті забезпечувала перевагу в Індійському океані, а сухопутна - тільки в XVIII столітті дозволила завоювати Індію. Включення означало, по-перше, переорієнтацію виробництва для роботи на світовий ринок (розвиток гірничодобувної промисловості й плантаційного сільського господарства) і, по-друге, політичні зміни. Державні структури, «класи» і статусні групи уніфікувалися у відповідності зі стандартами КСЕ. Держава (там, де вона зберігалася) змінювалася таким чином,що її структури функціонували тепер «як члени міждержавної системи й під її керівництвом», втрачаючи частину суверенітету.

Час політичної й економічної трансформації кожної нової зони становив 50-75 років.

Включення нових зон у світ-економіку, пише Валлерстайн у III томі «Сучасної світ-системи», супроводжувалося перетворенням сусідніх зон у зовнішні арени. «З погляду капіталістичної світ-економіки, зовнішня арена була зоною, у продукції якої капіталістична світ-економіка бідувала, але яка пручалася ( можливо, лише культурно) ввозу мануфактурної продукції у відповідь і досить сильно підтримувала свої переваги політично». Коли була включена Індія, Китай знайшов якість зовнішньої арени, коли були включені одні частини Османської імперії - Балкани, Анатолія, Єгипет, то інші - «Благодатний півмісяць», Магриб - стали зовнішніми аренами. Те ж відбулося із Центральною Азією після включення Росії, із західноафриканською саваною - після включення західноафриканського узбережжя. Але зрештою опір усіх зовнішніх арен був зломлений і вони були включені в КСЕ [20, 66].

Поки зберігалася можливість екстенсивного росту КСЕ, йшов процес колонізації. В XX столітті, коли ці можливості були вичерпані, КСЕ, переживши кризу, прийшла до нової форми відносин ядра й периферії - неоколоніалізму. Хоча колоніальної системи в сучасному світі немає, відношення «центр-периферія» зберігається.

Здається, що з поля зору І.Валлерстайна випала проблема існування так званого «реального соціалізму» і його взаємин із КСЕ.Але це не так - у Валлерстайна є своя інтерпретація СРСР: це - напівпериферія КСЕ, така ж, як Російська імперія - до й Російська Федерація - після.

Щоб зробити зрозумілою логіку І.Валлерстайна, яка привела його до настільки ексцентричного висновку, необхідно розглянути історію інтеграції Росії в КСЕ і її становище там після інтеграції.

При виникненні КСЕ Росія залишалася зовнішньою ареною. Московське царство, створене Іваном Грозним, було одним з багатьох світів-імперій. Перше зіткнення цього світу-імперії й КСЕ - Ливонські війни - закінчилося внічию. «Якби цар Іван переміг - і значна частина Європи ввійшла б у його світ-імперію й перестала б бути капіталістичною, як це трапилося з Новгородською республікою. Якби переміг Захід - це швидше за все переросло б в остаточний розпад імперії, виникнення слабких держав з наступним включенням їх до складу периферії. Така добре нам відома історична траєкторія Моравії, Речі Посполитої, пізніше Китаю, імперій Османів і Великих Моголів. Периферійне положення у світ-економіці несумісне з існуванням сильної держави. На периферії попросту не вистачає ресурсів для підтримки ефективної системи влади. Московія ж за XVII століття приєднала Сибір, створила потужну для свого часу мануфактурну промисловість,і це дозволило їй при Петрі I увійти в європейську геополітику «зі щитом» [20, 68].

Росія була інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I і Катерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичний приклад не периферії, а саме напівпериферії - держави, що вигадливо поєднує як риси ядра,так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й у всьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій Росія XVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал, розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна було призвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах, починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спроби перешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».

Час між правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умов обміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію. Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росію розвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюче накладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу й наростаюче політичне шумування... У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідувати курсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чисто реакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньою поразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна - «індустріалізація, що бюрократично направляється» - не були доведені до кінця.

Що ж змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофа зруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ, блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917 року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу, ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що в Росії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагнення до імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальних гарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва, ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того,що є в межах КСЕ».

Також майже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Просто «всесвітня криза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичну модернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабість радянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму - капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація в сучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку - її колишній капіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не має значення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного у світовий ринок).

«Холодна війна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством» наддержав і навіть більш того - «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою, яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна й чому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, - СРСР, а, навпаки, сприяли його загибелі (яка їм - по логіці Валлерстайна - була не потрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну» серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?

CCCР - напівпериферія КСЕ. Одночасно він - друга наддержава, що визнає й Валлерстайн: «Росія дала приголомшливий приклад, коли здобула титул наддержави на тлі післявоєнного перетворення європейських країн у клієнтів США». Але «клієнти США», не цілком самостійні країни, - ядро, а СРСР, цілком самостійна країна - напівпериферія. Напівпериферія, яка змагається з гегемоном. Напівпериферія, яка всі 70 років свого існування (за виключенням змушеного співробітництва в 1941-45 роках) перебуває в стані конфлікту з ядром. Не з однією з держав ядра (як на початку століття - з Німеччиною), а з усім ядром. При цьому Валлерстайн стверджує, що СРСР, як усяка напівпериферія, передає на периферію вплив центру. Тобто радянський субімперіалізм передає вплив американського імперіалізму в Афганістан, В'єтнам, Китай і т.д. По цій логіці Варшавський Договір був молодшим партнером НАТО, а радянські війська повинні були б підтримувати американців при висадженні на Кубу або Гренаду [20, 69].


Подобные документы

  • Вестфальська модель світу, основні характеристики та періодизація. Особливості Віденської системи міжнародних відносин. Характеристика Постфранкфуртської системи міжнародних відносин. Повоєнна біполярна Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.

    реферат [31,8 K], добавлен 21.10.2011

  • Аналіз сучасного викладення основ методології теоретичного моделювання міжнародних відносин – системи методологічних принципів. Умови та переваги застосування принципу інтерференції при визначенні правил формування типологічних груп міжнародних відносин.

    статья [28,9 K], добавлен 19.09.2017

  • Історія розвитку капіталістичної світосистеми, відповідно до концепції І. Валлерстайна та його прихильників. Сутність та значення гегемонії, головні претенденти на місце світового гегемона. Характеристика конкуренції Японії й Європейського Союзу.

    статья [38,0 K], добавлен 18.08.2017

  • Міжнародні відносини та зовнішня політика. Класифікація та принципи міжнародних відносин. Функції, засоби та принципи зовнішньої політики. Принцип відповідності нормам міжнародного права та поважання прав людини. Тенденції у зовнішній політиці держав.

    реферат [38,9 K], добавлен 14.01.2009

  • Транснаціональні корпорації як продукт міжнародних економічних відносин. Сучасна теорія управління, методологія системного підходу, статистичний метод. Процеси транснаціоналізації в світовому господарстві. Аналіз руху прямих іноземних інвестицій.

    курсовая работа [151,6 K], добавлен 14.05.2009

  • Суть та наслідки глобалізації і транснаціоналізації світової економіки. Глобальні інвестиційні цикли; дослідження ролі іноземних вкладів. Транснаціональні альянси та співробітництво міжнародних корпорацій як особливості транснаціоналізації економіки.

    контрольная работа [22,2 K], добавлен 27.08.2013

  • Вивчення сутності міжнародних відносин та місця школи неореалізму у них. Класифікація неореалістичних концепцій: структурний реалізм К. Уолца, теорія довгих циклів, теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина, історико-системний напрямок неореалізму.

    курсовая работа [73,2 K], добавлен 30.05.2010

  • Сучасна характеристика країн третього світу. Грошово-кредитні системі країн третього світу. Економічні стратегії країн Третього світу. Стратегія "економічного дива" в нових індустріальних країнах та Туреччині. Відносини України з країнами Третього світу.

    курсовая работа [83,4 K], добавлен 30.03.2007

  • Сутність світової економіки і міжнародних економічних відносин, їх форми, фактори і показники розвитку. Головні економічні закони розвитку світового господарства і міжнародних економічних відносин. Місце України в міжнародному розвитку світової економіки.

    курс лекций [92,5 K], добавлен 07.09.2008

  • Світове господарство, його сутність та етапи розвитку. Міжнародні економічні відносини і поділ праці, форми міграції. Теорії зовнішньої торгівлі. Особливості її сучасного розвитку. Міграція робочої сили. Еволюція світової валютно-фінансової системи.

    презентация [179,8 K], добавлен 24.09.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.