В пам'ять до легендарної особи, як Олексій Герман - старший Михайло Ідов присвятив свою статтю «Последний сеанс» в лютневому номері 2013 р.

«Герман начинал гиперреалистом…» [14] - так характеризує головний редактор режисера Германа. Творча діяльність Олексія змальовується в історії кінорежисури різними ознаками, але жодна з цих ознак до «поганих» не відносять.

Новина про смерть О. Германа була несподіваною для шанувальників справжнього кіно, і М. Ідов - не виключення: «Первая моя реакция на смерть Германа испугала меня самого…» [14].

Смерть творчої людини - це ще не смерть його творчих робіт, а навіть навпаки, - переродження: «Неудивительно, что, скорбя о смерти первого, я тихо радуюсь рождению второго» [14].

В інтерв'ю із Милою Куніс («Ладно, напьемся вместе. Полезно же» 02.08.2012) основний акцент було зроблено на те, як проста провінційна дівчина досягла світового успіху у галузі кіноіндустрії: «Трудно поверить, что уроженка города Черновцы Мила Кунис стала суперзвездой только после «Черного лебедя», а, скажем, не десятью годами раньше» [15].

«Ну, это все-таки была не совсем деревня, -- заперечує, хихикаючи, Кунис. -- У нас был кинотеатр. Асфальтированные улицы, нормальная школа»[15], - таке собі містечко Чернівці очима суперзіркової акторки.

В своєму інтерв'ю М. Куніс розповідала про своє життя і про те, як почала свою акторську кар'єру. Зі її слів акторська діяльність - випадковість, тобто Міла не планувала працювати у сфері кіно. Вона говорить, що дитинство було складним, а саме у другому класі, коли маленька Куніс із своєю сім'єю іммігрувала у Лос-Анджелес, бо через незнання англійської мови її спілкування із однолітками було неможливим. І як нормальна дитина Міла Куніс докладала багато зусиль, щоб знайти собі друзів: «А по радио рекламировали актерскую студию -- как место, где можно пообщаться с другими детьми» [15]. Саме тут Міла познайомилася із Сьюзен Кертіс, яка працювала на декількома рекламними проектами, в одному з них прийняла участь і маленька Куніс. Це була її перша подія, пов'язана із акторським мистецтвом. Роль «Барбі», котру грала Міла Куніс, назавжди залишиться у пам'яті, як світлий спогад.

Про своїх друзів - колег Міла Куніс каже: «Я к концу дня никакая, притом что занималась только одним делом -- играла. А он прочел две книги, провел мастер-класс, написал картину, снял фильм и еще короткометражку» [15].

Життя кіноактриси виявилось для читачів дуже цікавим і має велику кількість несподіваних подій. Мілу, судячи з її розповіді, можна віднести до категорії людей, котрих, зазвичай, називають «улюбленцями долі».

Міла Куніс, на відміну від багатьох зіркових істот, не приписує собі зайвої майстерності або неймовірного мистецтва: «Я знаю, что не изобретаю лекарство от рака. Я ничего такого не делаю. Я суечусь и изображаю из себя кого-то другого двенадцать часов в день. Потом возвращаюсь домой и смотрю MTV» [15].

Житлу відомої актриси Михайло Ідов встановив свій діагноз: «Квартира Милы -- холостяцкое логово отсутствующего владельца самого здания. На стенах висят мужицкие реликвии типа гитары Ингви Мальмстина»[15].

Читач в цьому інтерв'ю бачить не super star, а звичайну жінку, яка просто живе і насолоджується своїм життям.

Лист головного редактора Михайла Ідова «Жизнь других» (24.01.2013) розкривається тема проблеми «життю поза домівкою».

«Готов поспорить, что большинство из вас встретили Новый год не там, где вы его проживете» [16], - іноді читач дивуються, звідки така здатність передбачати майбутнє! Більш того, прогнози М. Ідова реально збуваються.

Людина, сама того не усвідомлюючи, перебуває у подорожах і не сприймає це, як цікаву подію або пригоду, а як належне, бо дороги і перебування за межами свого будинку - це більш необхідність, ніж бажання пізнати світ. «Мы живем в мире, в котором путешествие перестало быть одним из ключевых событий в жизни человека, став просто одним из условий этой жизни» [16].

З часом сенс подорожей втрачають свою унікальність, певну новизну. І це провина не людей, а проблема сучасності, яка надає змогу отримати інформацію в режимі «онлайн». Туристу вже не потрібен гід чи навігатор. На всі його питання можуть відповісти пошукові системи або соціальні мережі. Ще у минулому столітті багато іноземців шукали тимчасове пристанище у комфортабельних готелях. А зараз людина надає перевагу квартирам, адже так дешевше і зручніше, тим самим не помічає, що втрачається смак справжнього туризму, і подорож приймає форму повсякденного життя: «Квартиры, которые я выбирал, были слишком похожи друг на друга -- и на мою» [16]. І що при цьому змінилося? Нічого, окрім географічної території та мови спілкування.

«Трудно передать, с каким удовольствием я в следующей же поездке остановился в самом дорогом, старомодном и чопорном отеле, который только смог найти» [16]. Такий вчинок є вдалим прикладом для всіх нас. Якщо людина хоче відчути смак справжньої подорожі, то вона прислухається до цієї поради.

Компонуючи всі роботи Михайла Ідова в одне ціле, можна зробити висновки: - тема кожної його роботи - це щось нове, і не схоже на попередній варіант. Проте, принцип висвітлення того або іншого явища всюди однаковий, а саме:

1. Колумніст розкриває проблему та додає шляхи її вирішення. (Чудовий приклад, статті «Жизнь других», «Тень победы» та багато інших);

2. Журналіст показує конкретну тему очима російського громадянина та баченням мешканців західних держав. Такий принцип характеристики дозволяє читачеві зробити власний вибір «або-або»;

3. Автор не соромиться висловлювати свою точку зору, не дивлячись на стереотип «журналіст має бути об'єктивним». Аналізуючи роботи М. Ідова, ми дійшли висновку, що така концепція застаріла, якщо письменник хоче донести своє бачення до кожної людини;

4. Михайло Ідов говорить із своїм читачем, звертається до нього, формуючи таким чином діалог, бо одностороннє мовлення не викликає такої довіри, як бесіда на «ти».

- авторський стиль. У кожного письменника є свій власний почерк, який являє собою, свого роду візитну карту автора. Так, наприклад, твори Тургенєва, Маяковського, Достоєвського, завдяки, власно обраному стилю, впізнаванні для читачів. Так само, і Михайло Ідов дотримується до особисто розроблених меж, які властиві тільки йому одному.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «ESQUIRE»

2.1 Життя та творчість Дмитра Голубовського

Головним редактором російської версії журналу Esquire призначений Дмитро Голубовський, який раніше займав пост заступника головреда. Такі його проекти, як: Легальний Бізнес loyalhotelside.com, Децл і Bad B Альянс вивели хип-хоп і RnB культуру на інший, більш якісний, рівень.

«Новый главный редактор российского Esquire Дмитрий Голубовский в журнале работает почти с 2005 года. За это время Esquire стал не просто качественным глянцем, а ввёл моду на критику власти. При этом журнал не терялся среди других оппозиционно настроенных российских СМИ, так как умел критиковать очень колко и язвительно». [17] Саме такими словами характеризують Дмитра Голубовського, як редактора.

Д. Голубовський став головним редактором, не маючи журналістської освіти. Зі слів самого редактору зрозуміло, що не освіта головне, а вміння писати, якому ніхто не навчить, якщо у людини немає до цього схильності. У Д. Голубовського освіта історика. І на питання, як з такою освітою він здобув слави у журналістській сфері, Дмитро відповів: «Со второго курса я работал в «Коммерсанте». А после этого меня позвал в Esquire мой друг Филипп Дзядко, с которым мы вместе учились в университете. Это было где-то через полгода после выхода первого номера Esquire». [18]

Головний редактор і колумніст водночас, Дмитро починав свою діяльність у журналі «Esquire» зі статті про дев'яту роту - фільм Бондарчука. Далі він зарекомендував себе, як грамотний колумніст рубрики «Правила жизни».

Сам же журналіст про цю колонку говорить, як про втілення моральних принципів щодо висвітлення правди. Він вважає, що краще взагалі нічого не писати, ніж писати те, що диктує влада або представники інших впливових сфер у суспільному житті країни. «Медведев мне лично, честно говоря, не очень интересен, Путин интереснее. Наша позиция всегда была такой, что, если тот или иной человек, который нам интересен, соглашается дать нам интервью на тех условиях, которые нас устраивают, то почему нет. Другое дело, не думаю, что Путин захочет и сможет ответить на все наши вопросы. У нас в «Правилах жизни» были самые разные люди: от Брюса Уиллиса до Усамы бен Ладена. Спектр очень широкий, и туда может попасть кто угодно» [18].

2.2 Аналіз статей Дмитра Голубовського

Стаття за 4 лютого «Спокойной Сочи, малыши» Дмитра Голубовського розкриває соціальну тему: «Мимо пустой школы проезжает полицейский патруль. За ним еще один. Их теперь много: военные и полиция буквально наводнили город. На каждом втором шагу КПП, люди выворачивают карманы. Проехать без пропуска невозможно, да и пешком пройти -- тоже. Говорить по телефону надо осторожнее: за любым разговором могут следить спецслужбы» [19]. соціальний національний редакторський рубрика

Жах і паніка охоплює людей під час небезпечних ситуацій у суспільстві. Адже, страшно уявити собі присутність озброєних людей. Що саме відчуває людина, яка бачить порожню школу в оточенні військових та поліцейських? Що відчувають батьки школярів? Саме ці емоції та питання автор викликає своїми словами у цій статті.

«Осада одного из домов на окраине идет третий час. Внутри -- три десятка человек. Переговоры ни к чему не привели, и начинается штурм. Когда удается нейтрализовать главаря, дело сделано. Уже к утру от дома не останется и следа» [19], - Дмитро Голубовський має дуже специфічну тенденцію висловлювання тому, що його фрази, прямо таки, викрикують о можливість погрози розповсюдитися.

Тема «штурму» більш ніж актуальна на сьогоднішній момент, а для деяких є дуже болісною. Під час облави можуть постраждати невинні люди, а іноді і діти. Шокуюча новина про події, які, м'яко кажучи, є загрозливими для суспільства торкнулася сердець багатьох людей. А найстрашніше те, що це ще не все:

«Море бурлит. Гигантские девятибалльные волны крушат бетон. Пристани затоплены. Мол разрушен. Огромные строительные краны падают в воду. Четверо погибших. Изуродованное побережье, уничтоженные леса, сотни разрушенных зданий» [19].

Знищення лісів та розруха будівель - явища, які впливають і на економіку в країні. Проте подібні події - виправні. А щодо людського життя, нажаль, незмінне.

«Президент в бешенстве: «Ситуация очень плохая. Переселены чуть более полутора тысяч человек из запланированных сорока двух тысяч. Это просто недопустимо». Можно было бы подумать, что Владимир Путин произнес эти слова полтора года назад в Крымске или полгода назад на Дальнем Востоке. Но произошло это всего месяц назад, и говорил он про главный русский курорт. В городе Сочи начинается Олимпиада, и по всем признакам это самая серьезная чрезвычайная ситуация, которая здесь когда-либо случалась» [19]. Незмога тримати себе у руках (мова йдеться про Путіна) вже не вперше зустрічається в матеріалах засобів масової інформації. І тут автор не приховує свого ставлення до президента Російської Федерації. «Скажений» Володимимр Володимирович знов таки не виправдовує сподівань свого народу. Люди налякані, а президент не спроможний надати елементарну допомогу людям.

«Собственно, понятно это стало уже довольно давно. Штурм дома случился еще в 2011 году -- судебные приставы выселяли из него Владимира Ткаченко, отца двоих детей и ветерана спецназа, за которого тщетно пытались заступиться его соседи. Строившийся к Олимпиаде порт был разрушен девятибалльным штормом в 2009 году, а в 2013-м это чуть не повторилось -- к счастью, без человеческих жертв. А полицейские патрули и пустые школы -- это то, что происходит в Сочи сейчас и будет продолжаться ближайший месяц» [19], - Д. Голубовський ще раз підкреслив про байдужість влади до людей. Читач задається питанням: як можна заплющувати очі під час реальної катастрофи? Батько двох дітей, ветеран не може дочекатися від своєї влади конкретних дій, порятунку.

Чим далі людина читає, тим сильніше її охоплює обурення: «Десятки законов, которые власти принимали специально к Олимпиаде, в деталях повторяют федеральный конституционный закон «О чрезвычайном положении». Запрещены митинги, макароны по-флотски и тюбики с лекарствами, закрыт проход и проезд, введен карантин, регулируются цены. Немногие послабления сделаны от безысходности: в Сочи не стали официально менять местную власть и запрещать политические партии, видимо, за их отсутствием» [19]. Отже, ми бачимо, як російська влада ставиться до своїх громадян, як люди в момент проведення Олімпіади відчувають себе ніби в полоні. «Озерніться!», - так і викрикує автор.

«Мы уже знаем примерно, во что обойдется в итоге сочинское чрезвычайное происшествие -- $50 млрд. Это ровно столько же, сколько составил ущерб от крупнейшего за последние десятилетия наводнения, которое случилось в 1998 году на реке Янцзы, -- и всего в три раза меньше, чем ущерб от урагана «Катрина». Последствия наводнения на Дальнем Востоке -- 40 млрд. руб. по оценке Минрегиона -- стоили стране, вероятно, меньше, чем шпалы для железнодорожной ветки в Красную Поляну. Самое долгожданное ЧП в новейшей истории оказалось самой большой экономической катастрофой» [19], - страшний удар по економіці Росії, особливо це помітно, якщо порівняти наведену подію із іншими масштабними катастрофами.

Недовіра до закону і виконавчої влади - це гірше, ніж надзвичайні події: «Если верить закону, первая цель чрезвычайного положения -- устранение обстоятельств, послуживших основанием для его введения. Так что тем, кто не сможет поехать в Сочи -- а туда и пускают совсем не всех, -- остается одно. Болеть за Алессию Афи Дипол, которая будет защищать цвета, того в женском слаломе, за бермудского лыжника Таккера Мерфи или саночника Бруно Банани из Тонги, не говоря уже о российских лыжных двоеборцах и керлингистах. Надеяться, что они будут сильнее бросать шайбы, выше прыгать с трамплина и главное -- ехать быстрее. Как можно быстрее. Лишь бы это все скорее кончилось. Как можно думать о чьих-то победах, пока мы не устранили обстоятельства, которые привели к этому чрезвычайному положению». Журналіст правильно почав речення: «якщо вірити…» [19]. А як можна вірити, коли люди бачать абсолютну бездіяльність, а лише обіцянки, які видно тільки на папірці.

«Вежливые люди» (24.04.2014) розповідає про взаємну не любов двох жінок - сусідок: «Брижит Боже очень не любит свою соседку Вивьен Карла, та отвечает ей взаимностью» [20].

Люди на порожньому місці створюють ворожбу, замість того, щоб намагатися один одного зрозуміти та піти на компроміс: «Вивьен постоянно брала у нее без спросу бытовые приборы, и однажды, когда соседка покусилась на хлебопечку, то получила решительный отказ. Дружбе пришел конец. Со злости Вивьен даже вылила хлорки на цветы Брижит» [20].

Можливо, комусь ця історія здається смішною, але факт існування невдалих стосунків через непорозуміння давно не новина, і ніколи не втратить свою актуальність. Дмитро Голубовський хоче вплинути на свідомість людей, та пояснити, що побутові проблеми - це дрібниці, які слід пробачати і навчитися слухати своїх оточуючих.

Кожна людина і кожна сім'я має свої забобони, «плюси» і «мінуси». Але спілкування між людьми, особливо між сусідами, вимагає певних умов, де перше - це порозуміння: «Поддерживать добрососедские отношения не так-то и просто. У соседа всегда есть хлебопечка, или корова, или фен, или жена, или даже бутылка на буфете. Что-нибудь полезное, что -- в силу географии общей судьбы -- так сразу и не разберешь, кому принадлежит. Требуется некоторая выдержка, чтобы не залезть в чужой шкаф». Крім того, зайва цікавість і заздрість завжди були головними противниками нормальних дружніх стосунків. Якщо ми звернемося до самих себе, то обов'язково згадаємо допитливу сусідку, яка своїми незручними питаннями намагається з'ясувати «де?», «коли?», «що?», «з ким?» і так далі. Може, ця особа нічого поганого і не думає про нас, але завищена цікавість завжди насторожує та ображає. Але ми повинні, зрозуміти людини і водночас не йти у неї на поводу, а то потім взагалі «на голову сядуть». І з цими проблемами щодня стикаються сотні, а може і сотні тисяч людей зі всього світу.

«Зато, если сделать над собой это маленькое усилие, если признать, что у соседа есть собственная жизнь и свое пространство, окажется, что он совсем не так плох. Он и говорит на твоем языке, и от жизни хочет того же, что и ты. Отциклевать пол, покрасить туалет, поменять плитку в ванной. Может быть, даже поменять занавески. Жить по-человечески. Ходить в гости -- к соседям. По-настоящему вежливый человек именно так и поступает» [20]. Кожен з нас це розуміє, проте, кожен з нас робить одну і ту ж саму помилку - ніколи не робить так, як слід. Ми завжди сприймаємо все, як щось «погане». Нам ніколи не спадало на думку, що людина можливо не знає іншого способу із нами заговорити. Ми ж робимо так само. Ми так само, не подумавши, можемо образити людину, а головне, що ніколи не визнаємо своєї провини. А, якщо ми скажемо просте «вибач», і стосунки зміняться?

Ми вже звикли звинувачувати у всьому інших, а за собою не помічаємо, як ми заздримо гарній машині, або іншим придбанням сусідів. Перед нами ніхто не винен, що ми не маємо теж саме.

«С художником Александром Ройтбурдом мы беседовали через два дня после того, как приехали в Киев делать материал про Украину, и через три дня после того, как были подведены итоги референдума в Крыму. Ройтбурд сказал, что совершенно не понимает, как в его стране может быть такой результат -- 97% «за». И в этот момент я задумался: а ведь я тоже не понимаю, как такое может быть в моей стране, и мне этого совершенно не хочется -- не важно, где так голосуют: в Поволжье, на Кавказе или на какой-нибудь вновь обретенной территории. Потому что так не бывает, если выборы честные» [20]. Дмитро Голубовський говорячи про сусідів різко перейшов на політичну тему - події у Криму, де він прямо стверджує, що не вірить у справжність і чесність проведення референдуму. Як може 97% сказати «за», якщо із 100% є віруючи люди, котрі взагалі ніколи не приймають участі у виборчих процес (наприклад, свідки Ієгови); люди, які не визнають законність проведення референдуму; люди, які побоялися прийти на місце виборчих подій; і завжди знайдуться люди, що скажуть «проти». Таким чином Д. Голубовський ще раз говорить про свою недовіру до В.В. Путіна та його дій.