«Из внешних признаков жизни в Киеве, пожалуй, больше всего поражают две вещи: число людей и машин с национальными флагами и число автомобильных покрышек на баррикадах, которые остались после революции. Когда я на них смотрел, то думал, что мне тоже хочется ездить на машине с флагом, но почему-то в Москве это желание сразу пропадает. Да и с покрышками тоже, в принципе, можно иметь дело не только в тот момент, когда меняешь зимнюю резину на летнюю» [20]. Через події, які зараз відбуваються в Україні, в серцях громадян України прокинулося або посилилося відчуття патріотизму, і вони усілякими способами намагаються продемонструвати свою любов до Батьківщини. Український приклад заразний і розповсюджується до громадян сусідніх країн. Інші народи, дивлячись на українців з повагою ставляться до такого методу прояву любові до України. Але, повертаючись до звичайного русла, емоції притупляються, і іноземці забувають, що зовсім недавно теж хотіли проїхатися із прапором своєї країни. Можливо, у росіян це бажання є швидкоплинним через неповагу до свого президента? Хоча, яка різниця, хто президент, адже держава - це її народ.

«Во время революции Александр Ройтбурд написал несколько картин. На одной из них, которая называется «Последний день Помпеи», из средневекового рыцарского романа и античной трагедии складывается Майдан: беркутовец-центурион идет на протестующих, а те трубят атаку. Другая создана по крымским мотивам: «Зеленочеловеческое. Слишком зеленочеловеческое». Но меня больше всего тронула картина «Кто не скачет, тот не скачет», которая перефразирует известную присказку про москалей. Чего уж там, мы, москали, действительно не очень-то и скачем. В этом, судя по всему, и есть главное отличие Киева от Москвы. А скакать бы нам, наверное, следовало» [20]. Дмитро Голубовський останніми фразами, особливо в тому моменті, де сказано про «москалів» трохи перебільшив, бо не всі українці живуть у минулому столітті і мають нацистський настрій. Не слід забувати, що і на території Росії мешкають українці, які з повагою ставляться до всіх народностей світу.

«Вглубь и вширь» (17.04. 2013) початкова тема - свободолюбові люди.

«В одном из самых маленьких штатов Америки живет маленький свободолюбивый народ. Эти люди бежали сюда от тирании властей в других штатах, которые давили их налогами, заставляли пристегиваться в машине, не давали вступать в однополые браки и носить оружие. Теперь они избираются в местные органы власти и борются за свободу на своей новой родине. За 10 лет проект «Свободный штат» собрал в Нью-Гэмпшире больше тысячи либертарианцев, в перспективе их должно стать 20 тысяч» [21]. Читаючи цей уривок, виникає питання: про який саме народ йдеться мова? Чи не про росіян? Можливо.

Далі автор показує точку зору особи, яка не має нічого спільного із «свободолюбами»: «Со стороны это выглядит немного нелепо. Сотни человек из года в год бросают работу, дома и едут куда-то на север, чтобы менять жизнь в штате с населением почти в полтора миллиона. Но на переселение в Нью-Гэмпшир у них есть сто одна причина. Для привлечения новых колонистов жители «Свободного штата» составили специальный список. Вот лишь некоторые его пункты» [21]. Спочатку, і справді не зрозуміло, чому люди кидають своє звичне життя? За ради чого так кардинально змінювати своє існування? Невже, на чужині краще, ніж у рідній країні? Лише потім читач починає розуміти, що на все є поважна причина.

«Начнем с самого простого. Причина №49: «Средний доход домохозяйства в Нью-Гэмпшире составляет $63942 в год -- самый высокий показатель в США». В России -- в четыре с половиной раза меньше ($13 911)» [21]. І тут вже картина трохи стає яснішою: по-перше, зрозуміло, що письменник говорить про росіян; а по-друге, фінансовий бік є головною причиною зміни свого життя.

«Причина №11: «Нью-Гэмпшир -- один из четырех штатов, конституция которых защищает право на революцию.

В России конституция не способна даже защитить право людей мирно пройтись по площади, поскольку гарант этой самой конституции слишком боится революции» [21]. Причини для переїзду зрозумілі, але не зрозуміло: чому журналіст не використовує порядкову послідовність, починаючи з першого питання, потім друге, третє і так далі. Чому спочатку «49», а потім «11»? Можливо, через те, що для мешканця Росії саме цифра «49» стоїть на першому місці, а «11» - на другому?

Також, очевидно, що російське законодавство обмежує права громадян Росії. Росіяни, над відміну, від громадян інших держав не мають змоги висловити свою точку зору, показати своє обурення. Влада боїться свого народу, тому і забороняє людям мати свободу, тому люди і тікають, в пошуках кращого життя.

«Причина №41: «Местные выборы -- внепартийные». Для либертарианцев, которые не входят ни в одну из двух основных партий США, это вопрос принципиальный. В России куда более принципиальный вопрос -- как сделать так, чтобы выборы не были однопартийными, но единственную организацию, которая пытается за этим следить -- негосударственную ассоциацию «Голос», -- пытаются закрыть из-за того, что она получила международную премию Сахарова» [21]. Різниця між США та Росією очевидна. В РФ, не дивлячись на те, що комунізму вже багато років не існує і країна теоретично вільна, вона і досі перебуває у стані радянського союзу, коли був один вождь Сталін, і іншого не буде, доки «смерть не розлучить нас». Дивна картина вимальовується: Д. Голубовський, не називаючи конкретних прізвищ, а тільки конкретні факти, демонструє, хто в Росії є тираном і диктатором.

«Причина №94: «Население штата относится к самым толерантным в США. 73% жителей считают, что люди, исповедующие другие религии, тоже могут обрести вечную жизнь после смерти». Россия по части толерантности занимает в развитом мире третье место с конца, и страшно представить, где окажется, когда будет реализована госпрограмма «укрепления межнационального и межконфессионального единства страны» стоимостью 500 млн рублей» [21]. Єдина релігія, єдиний вождь, що далі? Люди пережили перебудову не для того, щоб знову опинитися у «полоні», політичні реформи передбачали у першу чергу соціальну свободу. Чому за людину хтось повинен вирішувати, до якого віросповідну їй належить? Навіть, в ісламських країнах є християнські церкви. Чому ж в Росії влада не дає волі вибору своїм громадянам?

«Причина №24: «14 человек, представляющих интересы „Свободного штата“, заседают в нижней палате законодательного собрания Нью-Гэмпшира». На 450 депутатов Госдумы едва ли наберется и четыре человека, которые представляют хоть чьи-то интересы, кроме собственных» [21], і це справедливо автор підмітив. Російська влада піклується лише про свою особистість, народ її не цікавить. А чи не спадало людям на думку, що Америка навмисно в якості «приманки» використовує оптимальні умови для громадян інших держав? Хоча, з іншого боку, США вигідно «збільшитися» у своїй чисельності, адже більше людей - більше аналогів - більше прибутків.

Ще один цікавий момент, про який не забув загадати Дмитро Голубовський: «Причина №2: «В штате нет налога на личные доходы». В России он есть, и депутаты вот-вот примут закон, по которому за счет него, как и всех остальных налогов, которые идут в бюджет, будет компенсироваться отсуженная у них за рубежом собственность -- значительная ее часть располагается в американских штатах гораздо южнее Нью-Гэмпшира» [21]. Знов таки, розмова про «покращення» у майбутньому часі. Де гарантія, що це не чергові обіцянки?

«По всему получается, что нужно срочно переезжать в нью-гэмпширский «Свободный штат», или Шир, как его называют сами колонисты. Джон Рональд Руэл Толкин не только дал самое точное определение российской бюрократической системы («Гоблины -- не злодеи, у них просто высокий уровень коррупции»), но и подсчитал, что площадь Хоббитании, то есть Шира, составляет 47 тысяч квадратных километров -- ровно столько же, сколько Москва и Московская область вместе взятые и чуть меньше, чем Астраханская или Смоленская области. Может, не надо никуда ехать, а попробовать прямо здесь? «Свободный штат, -- говорят его жители, -- это не столько физическое место, сколько идея» [21]. Шир может быть где угодно» - мрії. Люди хочуть жити на своїй території. Але влада не спроможна надати необхідних для нормального життя умов. Люди вже через пресу намагаються докричатися до своїх політиків, поки ще «табу» не розповсюдилося на свободу слова у пресі (хоча, і тут можна посперечатися). Навіть, у Туреччині - в ісламській країні, люди мають право мітингувати, навіть, Єгипті є геї, навіть… І це «навіть» можна обговорювати без кінця.

Кожна стаття Дмитра Голубовського має один початок, а закінчення - зовсім інше. Читаючи його твори ніколи не знаєш, чим вони закінчаться. На початку тексту здається, що тема має зовсім невинний характер, а доходячи до завершальної думки, розумієш, що журналіст забуває про ставлення російських політиків до свобідної думки. Проте, саме таких журналістів Росії і не вистачає. Правда - вона завжди не приємна, але саме для цього і існують ЗМІ, щоб тримати людей у кірсі подій.

Дмитро Голубовський не боїться заборони щодо свобідного висловлювання своєї позиції. Він вже сплачував штрафні санкції з приводу своїх методів надання інформації.

Дмитро Голубовський в своїх статтях має дві головні теми: соціальні і політичні, які міцно пов'язані із собою.

Мета колумніста не полити брудом владу Росії, а вказати на її неповагу до народу, яку народ помічає, бо не сліпий.

В своїй рубриці «Правила жизни» (14.03.2012) Дмитро Голубовський робить свій висновок у бік президента Росії: «Не думаю, что Путин сможет ответить на все наши вопросы». [22]

Таким чином журналіст ставить під сумнів репутацію президента. Читач задається двома питаннями: Д. Голубовський має на увазі, що Путін не чесний по відношенні до свого народу? Або Путін просто не встигає відповісти на таку велику кількість питань?

Головний редактор російського Esquire - про Путіна, Навальний, своєму графіку роботи, про те, звідки беруться теми для журналу, і інших цікавих речах

Новий головний редактор російського Esquire Дмитро Голубовський в журналі працює майже з 2005 року. За цей час Esquire став не просто якісним глянцем, а ввів моду на критику влади. При цьому журнал не губився серед інших опозиційно налаштованих російських ЗМІ, так як умів критикувати дуже уїдливо.

На відміну від Михайла Ідова Дмитро Голубовський має особливість бачити у всьому «погане» і передавати це вміння читачам. Дмитро хоче відкрити очі громадян Росії (які ще не побачили, хто є хто). Для тих, хто вже зрозумів істинну позицію Російської Влади, автор доводить, що вони не одні.

Кожний авторський принцип освітлення - це новий підхід до аудиторії. Завдяки його експресивності, інформація легко запам'ятовується і довго не забувається.

Читаючи статті Голубовського видно, що він піклується про свій народ і бажає йому кращого життя. Журналісту боляче дивитися, як росіяни шукають щастя на території інших держав. Він звертається до влади з проханням змінитися (зрозуміло, що не прямо). Він вірить, що коли-небудь до нього прислухаються.

Так само і у статті «Все это браки» (18.02.2014), розкриваючи соціальну проблематику, але тема э більш делікатна «сім'я»: «Вам, наверное, знакомо это чувство: зима, вы наконец уехали в отпуск, сидите на балконе где-нибудь в теплых краях, все, как положено, и тут вам приходит сообщение: «Меня вызвали в Следственный комитет». Ну с кем нынче не бывает. Сплошь и рядом, по любому поводу. В случае с моей свояченицей Верой, которая прислала ровно такое сообщение несколько недель назад, повод заключался в том, что восемь лет назад она написала детскую книжку. Писательница Людмила Улицкая издавала серию о терпимом отношении к другим людям и попросила Веру, которая тогда была аспирантом-антропологом, написать про семью» [23].

Читач не встигає уловити думку письменника, бо на початку стикається із «зимою», потім зі «слідчим комітетом», потім із «сім'єю»

«Книга называлась «Семья у нас и у других», и в ней рассказывалась история русского мальчика Кирилла и его одноклассника, абхазца Даута. Семьи у них были устроены очень по-разному: у одного -- строгий, но обаятельный патриархат, у другого -- веселое хитросплетение родных и приемных родителей, сводных, единокровных и единоутробных братьев и сестер. Параллельно описывались семейные обычаи и особенности разных народов и времен -- от Библии и царя Эдипа до разрешения гомосексуальных браков в Голландии и запрета на браки однофамильцев в дореволюционной России. Следователи позвали Веру, потому что проверяли 200 жалоб от родителей, которые пришли на книгу. Но беспокоил их не царь Эдип, а африканский народ азанде (раньше их еще называли ньямньям, но сейчас это считается обидным)» [23]. У книжці ведеться розповідь про міжнаціональні стосунки. Ця тема на сьогодні є досить актуальною, оскільки зараз не існує жодної держави, де мешкала б одна національна категорія людей. Люди повинні толерантно ставитися один до одного, не зважаючи на національну різність. Кожен народ має свої традиції, свої звички, навіть у сімейних відносинах. Повага до чужої культури - є першим кроком у суспільному порозумінні.

«Дело в том, что у этого народа были так называемые «мальчики-жены» -- азанде практиковали многоженство, и женщин на всех не хватало, поэтому многие воины брали себе в жены юношей 12-20 лет, которые, повзрослев, сами становились воинами и мужьями. Уже после того, как Вера поговорила со следователем, оказалось, что ее книгу проверяют на предмет пропаганды гомосексуализма еще и в Ульяновске: в прокуратуру пожаловались, что книга оказалась в местной библиотеке» [23]. Проблема гомосексуалізму завжди турбувала людей, але в Росії новий закон забороняє розповсюджувати будь-які факти, пов'язані с нетрадиційно орієнтацією. Історія - є історія, навіть, якщо там є елементи анти моралі (саме так сприймає гомосексуалізм російська влада), неможна це приховувати від народу.

«Страшно представить, что бы случилось с родителями, следователями, прокурорами и библиотекарями, если бы они узнали подробности жизни азанде, которых в книге нет. Антрополог Эдвард Эван Эванс-Притчард рисует такую картину их быта: юноши собирали листья для ложа своих мужей, носили им воду, поддерживали очаг в доме и помогали на огородах. Они готовили маниок и сладкий картофель, а перед общей трапезой, по заведенному среди всех порядочных жен-азанде обычаю, припрятывали самые лакомые куски, чтобы муж мог поесть позже, когда снова проголодается» [23]. Сучасній людині дивно уявити собі ситуацію, коли чоловік-дружина піклується про свого коханого, і при цьому ніхто косо не дивиться. В наші часи завжди знайдеться особа, котра критично поставиться до одностатевих стосунків. Проте, якщо вдуматися, а що в цьому такого? Якщо людину влаштовують такі сімейні відносини, чом би і ні! Вона ж не краде, не ґвалтує, не вбиває. Все відбувається за взаємною згодою.

Вже вдруге ми стикаємося з тим, що Дмитро Голубовський засуджує сьогоднішнє керівництво Росії за антитолірантість. Він показує, що гомосексуалізм існував ще за довго до поняття «гомофобство». І цілком нормально, що і зараз геї і лесбіянки існують у суспільному життя.

«Лесбийские отношения у азанде тоже были, но тут их нравственные установки куда ближе к современным российским. Они считали это чем-то сродни черной магии, которую называли «адандара»: женщины, вступившие в связь друг с другом, наносят порчу на своих мужей. По преданиям несколько азандских королей -- Базингби, Гбудве, Вандо и другие -- умерли, узнав, что в их гаремах есть лесбиянки. Наверное, именно этого и боятся люди, которые пишут жалобы в Следственный комитет и требуют убрать книги из библиотек. Адандара -- страшная штука. Увидишь или прочитаешь что-нибудь не то -- так и умереть не долго» [23].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Ідов Михайло

2. Михайлов С. Колумністика // Журналіст. - 1998 №11-12

3. Михаил Идов

4. Уривки з роману «Кофемолка»

5. Стаття «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе»

6. Cтаття «Там, где снимали «Во все тяжкие»»

7. Cтаття «Дельные люди» Cтаття «Наши мальчики устали»

8. Cтаття «Гадкий я»

9. Cтаття «Как перестать стесняться своих побед и начать получать за них лайки»

10. Cтаття «Олимпийское спокойствие»

11. Cтаття «Тень победы»

12. Cтаття «На смерть стритстайлу»

13. Cтаття «Последний сеанс»

14. Cтаття «Ладно, напьемся вместе. Полезно же»

15. Cтаття «Жизнь других»

16. Cтаття Про Голубовського

17. Стаття Прохорової І. Про Д. Голубовського

18. Cтаття «Спокойной Сочи, малыши»

19. Cтаття «Вежливые люди»

20. Cтаття «Вглубь и вширь»

21. Стаття-Інтерв'ю Медіапросвіта

22. Стаття «Все это браки»

Размещено на Allbest.ru