Роль ЗМІ в процесі політичної модернізації

Епоху сучасної газети розпочав у 1447 році німець Йохан Гуттенберг, створивши друкувальну машину. З першої половини XVII ст. газети стали періодичними виданнями. У Німеччині виходила Avisa Relation oder Zeitung (1609), у Франції - Gazette (1631), у Бельгії - Nieuwe Tijdingen (1616), в Англії - London Gazette (1665). Остання існує й досі в якості судового видання. Ці газети інформували населення своїх країн про події в Європі, іноді розміщували новини з Америки і навіть Азії та лише інколи висвітлювали національні новини. Так, англійські видання писали про воєнні помилки Франції, а французькі - про скандали в британському королевському сімействі. Але вже тоді безперечним фактом стало те, що газета є могутнім засобом масової інформації, а також впливання на формування громадської думки.

У 30-40 роки XIX ст. більшість населення планети отримала доступ до друкованих новин. У європейських країнах та в США набула поширення дешева «копійчана» преса. Зважаючи на потреби й вимоги ринку, виробництво новин, а тому і газет дедалі більше ставало індустріальним за характером. Втім, сталося так, що «дух капіталізму», який асоціюється зі свободою, спричинив іншу залежність для преси. Державно-політична еліта і різного роду капітал донині залишаються найважливішими інститутами, які санкціонують певну ідеологічну забарвленість друкованого слова. Проте залежність від влади, елітарних та фінансових груп завжди була тягарем для преси, заважала її внутрішнім комунікаційним інтенціям, які з часом посилювались і починали регулюватись власними правилами.

Швидко з'ясувалося, що газетні повідомлення мають дивовижну здатність не тільки висвітлювати стан речей і транслювати новини суспільного життя за задумами журналістів і видавців, а й створювати соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих правил складання текстів. Формується дещо двозначний статус преси як оперативного джерела інформації і як засобу, за допомогою якого свідомість читачів стає пересічною, насичується стереотипами; цей статус переходить до інших мас-медіа, чиї технологічні тайни і можливості розкрили нові перспективи зв'язку і спілкування, але не усунули суперечності. Тому ЗМІ дуже скоро стали невід'ємною частиною політичного життя будь-якої країни.

Зараз структура будь-якої політичної системи складається з таких складових:

- політичні відносини;

- політична організація суспільства;

- засоби масової інформації;

- політичні принципи та норми;

- політична свідомість і культура.

Політичні відносини формуються в суспільстві в залежності від завоювання та здійснення політичної влади. Це позакласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами). З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

- власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);

- політизовані організації (народні рухи, профспілки);

- неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Як головний інститут політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється й впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов можуть стати політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації (мас-медіа) є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади - після законодавчої, виконавчої та судової [11, с. 48]. Сучасні ЗМІ - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми [2]. ЗМІ стали одним з важливіших інститутів сучасного суспільства, що впливає на всі сфери його діяльності, в тому числі на політику, охорону здоров'я, освіту, релігію тощо. Масова культура в різних її варіантах також формується, розповсюджується й зберігається за допомогою ЗМІ. Величезна їх роль в формуванні, функціонуванні, еволюції суспільної свідомості в цілому. Більш за те, сприйняття та інтеграція важливіших явищ та подій, що відбуваються в країні та в світі, також здійснюються через ЗМІ. Ці обставини стають все актуальнішими та вагомими на фоні все більшого проникання ЗМІ у політичну сферу. Зараз засоби масової інформації перетворюються на один з важливіших інструментів реалізації політичного процесу. ЗМІ намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди так чи інакше домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми призначені для формування політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції [1], законах, кодексах, законодавчих актах, політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму. Політична свідомість і політична культура - важливі елементи політичної системи, які формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура - як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Важливість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створенню широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

2.2 Взаємозв'язок ЗМІ та політичної системи

Всі елементи політичної системи, серед яких не останнє місце займають ЗМІ, взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє з зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Таким чином, специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи, серед яких політологи виділять наступні.

1. Регулятивна, що виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна - вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільна) - розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування - здатність системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації - діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації - залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів - пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів - узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації - припускання різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації - забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом [41].

У реалізації цих функцій суттєву роль відіграють засоби масової інформації.

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. У сучасній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем:

- військові та громадянські;

- консервативні й ті, що трансформуються;

- закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом);

- завершені й незавершені (основний критерій - наявність усіх складових);

- мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

- традиційні й модернізовані;

- демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці [16]. До того ж політична система суспільства - це своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. Характер ЗМІ в країні обумовлений політичним режимом в ній.

Отже, ЗМІ без політики неможливі, як і політика без ЗМІ. Але роль засобів масової інформації не можна оцінювати однозначно, бо вони є складним інститутом з багатьох складових, які забезпечують інформування населення конкретної країни. Головні функції ЗМІ зазначив ще Г. Ласуелл:

нагляд за світом (збір та поширення інформації);

«редагування» (відбір та коментування інформації);

формування громадської думки; поширення культури [34].

Іншими словами, ЗМІ забезпечують розширену форму людської комунікації. До цього можна додати ще одну важливу їх функцію - політизації суспільства і політичного освічення широких прошарків населення.

2.3 Вплив ЗМІ на розвиток демократії

Мас-медіа мають певний вплив на електорат будь-якої країни, в тому числі і на українців. Цивілізаційний процес породжує суспільну відкритість, тому у політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації, які забезпечують цю відкритість та гласність. Під ЗМІ розуміють друковані періодичні видання (газети, журнали тощо), телерадіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, Інтернет-видання, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. У демократичному суспільстві ЗМІ є компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом, але їх називають «четвертою владою» не в розумінні «четверта державна», а в розумінні «влада громадянського суспільства» [11, с. 38]. Хоча це і образний чи метафоричний вислів, але він свідчить, що преса - влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із державним інститутом. Ця своєрідність полягає насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до відповідальності, але вони здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій й донесення позицій опозиційних партій до електорату. ЗМІ виконують роль своєрідного громадського контролю і оприлюднення його результатів [16, с. 22].

За часи свого існування ЗМІ зазнали багато змін та реформ. Так, на протязі століть для широкої публіки головним джерелом інформації була преса - газети і журнали. Багато з них з'явилися у якості органів тих чи інших політичних сил, або в якійсь формі були втягнуті в політичний процес. Значення мало також і те, що газети пропонували не тільки політичну та економічну інформацію. Надаючи читачу місцеві новини і навіть матеріали розважального характеру, преса привчила простих людей розглядати її як частину більш широкого світу, що навіть може впливати на події.

Значно поширило можливості використання ЗМІ радіо - винахід кінця XIX ст. Напередодні Другої світової війни радіо стало одним з головних засобів інформування, політичної мобілізації суспільства й важливішим інструментом пропаганди. Хоча б по фільмах про війну ми знаємо, як населення очікувало фронтових повідомлень - настрій та сподівання людей залежали від отриманих з ефіру новин. Ще важливішою стала роль радіо у післявоєнний період, коли провідний інформатор прийшов практично в усі віддалені куточки великої багатонаціональної країни. Навіть з виникненням телебачення радіо довго залишалося інформаційним лідером, бо телеприймач був розкішшю, та й об'єм та якість відеосюжетів не вражали глядачів. Ера телебачення в політиці почалася в 1952 році, коли ТБ вперше використали для висвітлення президентської виборчої кампанії в США. Американські політологи вважають, що у 1960 році телевізійні дебати між кандидатами в президенти США Дж. Кеннеді і Р. Ніксоном відіграли вирішальну роль у голосуванні громадян, яким більш перспективним та привабливим тоді показався Кеннеді. До речі, зараз, тобто через 50 років, теледебати між конкурентами-кандидатами на вищі пости стали дуже «модними» у розвинутих країнах, особливо під час передвиборчих кампаній. У 70-80-х роках ХХ ст. телебачення «обійшло» радіо і поступово стало домінуючим засобом масової інформації. Але тепер на п'яти телебаченню наступають Інтернет-видання - породження сучасності - і стають конкурентами всім ЗМІ, намагаючись стати лідерами серед інформаторів. Не можна також не згадати про такий «жанр» у пресі, як інфографіка, яка «народилася» у 1982 році, коли на ринку США з'явилася нова національна газета USA Today, що значну частину площі відвела під т.зв. «інформаційні малюнки». Успіх USA Today у читачів, звичних до коміксів, зумовив швидке поширення інфографіки у США, а потім і в Європі. Сьогодні у Європі і Америці практично немає журналів чи газет, які не використовують інформаційних малюнків. Це стосується як загальнонаціональних видань, так і маленьких місцевих газет. Інфографіка, за визначенням психологів, належить до «рівня суперчитабельності». Іншими словами, читач газети чи журналу, гортаючи сторінки, насамперед звертає увагу на яскраву ілюстрацію, насичену інформацією - а це і є інфографіка. Конкурувати з інфографікою за увагу читача можуть лише крупні заголовки і великі фотографії. Тобто вона потрібна для кращого сприйняття інформації. Наприклад, інфографіка є незамінною тоді, коли треба доступно розповісти про катастрофи, винаходи чи політичні рейтинги. Інфографіку можна подавати разом із статтею або як самостійний інформаційний продукт. У кожному випадку вона стає ключовим елементом на шпальті. До інфографіки відносять таблиці, графіки, складні малюнки, схеми тощо.

Приклад інфографіки з російського новинного сайту РиаНовости (http://www.rian.ru/infografika/20101126/301156545.html), що ілюструє матеріал з приводу зустрічі президента України Віктора Януковича з президентом Росії Дмитром Медведєвим у листопаді 2010 року, надано у додатку А [62].

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів різних прошарків суспільства, думок і прагнень різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність ЗМІ має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації адресований аудиторії, визначає великою мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій. В основі громадської участі лежить інформування: з одного боку, громадянин має бути проінформованим, а з іншого боку, вільний доступ до відкритої інформації щодо процесів підготовки та ухвалення рішень, а також їх втілення у життя - одна з найважливіших передумов забезпечення прозорості та підзвітності органів влади на різних рівнях [14, с. 55]. Так, недостатня інформованість українців щодо змін до Податкового кодексу у грудні 2010 року призвела до масових виступів підприємців малого бізнесу на захист своїх прав. Розглянемо роль та особливості впливу засобів масової інформації на формування політичної системи країни.

Дослідження ролі засобів масової інформації в політичній системі є актуальним і всебічно висвітлено у спеціальній літературі. За загальним визнанням українських дослідників В. Бебика, В. Лісничого, В. Лугового, В. Мартиненка, Ю. Свєженцевої, С. Телешуна, В. Шевченка та ін. [10], засоби масової інформації не тільки інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим самим беруть участь у соціальному управлінні, забезпечують владі інформаційний супровід. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. ЗМІ в якості засобу масового зв'язку між тими, хто керує, і тими, хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - друкують та коментують закони, накази, постанови, розпорядження, укази тощо. Тобто вони передають волю влади, її вимоги. Разом з тим, ЗМІ є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей усіх сфер життя суспільства, а тому є своєрідним барометром громадської думки.

Отже, основними функціями мас-медіа в ліберально-демократичному суспільстві є контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою й суспільством. Утім, в авторитарно-тоталітарних режимах, де ідеологія та преса одержавлені, засоби масової інформації дійсно є лише інструментом державної (чи партійно-державної) влади, бо газета, радіо - чи телеканал - не тільки колективний пропагандист й колективний агітатор, але також і колективний організатор. Судячи по результатам соціологічних опитувань, ЗМІ непогано справляються з цією функцією.

3. Особливості функціонування ЗМІ в Україні

3.1 Особливості функціонування ЗМІ в процесі становлення демократії в Україні

Загальна кількість ЗМІ в Україні за останні роки значно зросла. В Україні існують державні та приватні ЗМІ. Частка недержавного сектора у телерадіоінформаційному просторі перевищує 96%. За даними Української Асоціації Видавників Періодичної Преси (УАВПП) http://www.uapp.net/, кількість друкованих газет та журналів в Україні складає близько 4200, але зареєстровано більш ніж 30 тисяч. Це значить, що друкується лише сьома-восьма частина зареєстрованих видань. За оцінками Держкомстату, ЗМІ дещо більше: друком виходять більше 5,3 тисяч найменувань періодичних видань. За підрахунками УАВПП, в Україні друкується приблизно 2400 газет (з них більше 50 - щоденні, три з котрих - безкоштовні) і більше 1700 журналів, 90% з яких мають українську реєстрацію й розповсюдження. Безкоштовні видання складають близько 11% накладу. 11 млн. газет розносяться за підпискою. Це значить, що на чотирьох українців припадає одна газета. Більшість з них є суспільно-політичними. У нашій країні працює близько 6000 торгових точок, які займаються реалізацією преси, тобто - один кіоск на 8000 громадян (в Європі - на 1500-2000 людей). Обсяг ринку реклами, в тому числі політичної, в друкованих ЗМІ можна порівнювати з обсягом реклами на телебаченні, який зараз досягає більше $500 млн.

Із розвитком ІТ-технологій та поширенням Інтернету з'явилися незалежні, тобто недержавні Інтернет-видання. Але часто ці видання заангажовані, або навіть ініційовані окремими партійними силами. Напередодні президентських виборів та місцевих виборів 2010 року було зареєстровано досить багато нових друкованих та Інтернет-газет, сайтів, теле - та радіоканалів, деякі з котрих зникли одразу після виборів. Це закономірність, що кількість видань зростає в періоди виборчих кампаній за рахунок партійних друкованих та електронних засобів масової інформації.

Тобто діяльність друкованих, електронних та інших ЗМІ - це вагомий вплив на розуми українських читачів. Але зараз на першому місці за впливом на українців стоїть все ж таки телебачення. За даними компанії ADV-Energy www.adv-tnergy.com.ua/, найбільш популярний в Україні телеканал - «Інтер», щоденна аудиторія якого складає близько 16,3 млн. дорослих українців. Канал «1+1» дивляться 15,97 млн. глядачів щоденно, третій за популярністю - Новий канал, який збирає біля телевізорів 15,08 млн., четвертий - СТБ - 14,6 млн. глядачів. А кількість користувачів Інтернетом весною 2010 року була рекордною - 7,7 млн. Точно підрахувати, скільки у нас електронних ЗМІ, неможливо, але тільки до моніторингу InfoPoint входять більше 2000, значить, фактично їх як мінімум вдвічі більше. Центральним органом влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах є Державний комітет телебачення та радіомовлення України http://www.comin.kmu.gov.ua/

Діяльність ЗМІ в Україні регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [2], «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» [3] та низкою інших.

Здійснення функцій ЗМІ пов'язане не стільки з їх кількістю, скільки з їх незалежністю. Зараз серед періодичних видань, що видаються в Україні, державними є лише близько 5%, всі інші належать недержавному сектору. Стрімко розвивається Інтернет, яким користуються все більше українців. Так, у 2005 році його регулярно використовували 18% громадян України, і лише за рік це число зросло вдвічі. А напередодні виборів до органів самоврядування, ЗМІ стають все потрібніше, наклади їх ростуть. Владі вони потрібні як діалогове вікно між нею та електоратом, громадянам - як джерело інформації про кандидатів.

Будь-яка влада, незалежно від її характеру, не в змозі існувати без ЗМІ і залишається нестабільною без постійного діалогу між виборцями і управлінцями як місцевого самоврядування, так і державної влади. Подібні ствердження важливі насамперед для демократичних режимів, які за своєю суттю мають потребу в постійному спілкуванні між певною частиною суспільства і тими, кого вони представляють. Такий діалог можна визначити як комунікативний процес, що впливає на характер відносин між представниками влади і пересічними громадянами. У тій або іншій формі подібний діалог існує за недемократичних режимів, де він покликаний гарантувати визнання панування діючої влади. Так чи інакше, і за демократичних, і за недемократичних режимів засоби масової інформації складають один із найважливіших компонентів у взаєминах між керуючою і керованою сторонами та є найважливішим елементом громадянського суспільства. Бо в будь-якій державі кожен свідомий громадянин - це один голос «за» або «проти», що особливо велику роль грає у вирішальні політичні моменти. Ведучі американські соціологи П. Лазарсфельд і Р. Мертон вважали, що ті, хто контролює погляди і переконання в суспільстві, звертаються менш до насилля і більш - до навіювання. «Радіопрограми й реклама замінюють залякування й насильство», - писали вони. Кара-Мурза, посилається на спеціаліста з ЗМІ З. Фрейре, який визначив, що «до пробудження народу нема маніпуляції, а є тотальне пригнічення. Поки пригнічені повністю задавлені дійсністю, немає необхідності маніпулювати ними» [30, с. 121]. Оскільки український народ безперечно вже прокинувся, і пригніченим назвати його вже не можна, маніпулювання його свідомістю повинно бути інструментом впливання на його поведінку. Звідси витікає необхідність ЗМІ.

Всі політичні процеси, і в першу чергу демократичні, можна розглядати як двосторонні процеси обміну інформацією: виборці передають своїм обранцям свої побажання, вимоги, думки і висловлюють підтримку, а обрані ними представники приймають ці «послання», засвоюють, переробляють і створюють уже свої власні у формі декларацій та політичних рішень. Вивчаючи політичну роль засобів масової інформації, необхідно розрізняти періоди виборчих кампаній, коли зростає інтенсивність використання мас-медіа політичними структурами, і часом між виборами, коли у відносинах між двома інститутами панує відносний спокій [13, с. 25].

Зараз в Україні панує саме той міжвиборчий період, який, правда, протримається недовго: до парламентських виборів, які можуть відбутися у березні 2011 року. Затихли дебати між партіями та їх представниками, які балотувалися спочатку у президенти, а потім до органів місцевого самоврядування. Але нинішній спокій дійсно відносний: багато політичних, економічних та соціальних питань вимагають термінового вирішення, і в цьому постають різні точки зору політиків (причому кожна партія має свій погляд) і їх електорату. І від того, в якому світлі представлять нагальність проблеми пересічному громадянину, залежить реакція людей (Гюстав Лебон використав би тут поняття «натовп» [35, с. 88]), а від цього - спосіб та результат вирішення цих питань, відношення громадян до існуючої влади, політична ситуація в країні. Ось тут і відіграють свою роль засоби масової інформації, з яких пересічний українець отримує інформацію.

Згадаємо знову «свіжі» події, пов'язані з прийняттям Податкового кодексу. Те, що можна було вирішити цивілізовано, переросло у черговий Майдан, порушило роботу уряду, підприємців, правоохоронних органів. Різні ЗМІ по-різному освічували ці події. Наприклад, в державному «Урядовому кур'єрі» автори (економісти, політики, експерти та інші) досить позитивно висловлюються про Податковий кодекс. Зокрема, у електронній версії цієї газети від 24 червня 2010 року в статті Л. Дацюк, В. Чепіжко, А. Шиканової «Нова податкова конституція: як збалансувати інтереси держави та бізнесу?» всі учасники круглого столу високо оцінили проект нового кодексу. Так, президент Української асоціації управління проектами, доктор технічних наук Сергій Бушуєв назвав одним із головних і важливіших завдань у напрацюванні Податкового кодексу підготовку інвестиційно-інноваційного розвитку держави. «У цій царині ми вивчили найкращий світовий досвід, консультувалися з найвідомішими фахівцями. Насамперед, на чому ми зосередили увагу при розробці Податкового і Бюджетного кодексів: вони мають бути зорієнтованими на кінцевого споживача, на суспільство. Така орієнтація зроблена на системі цінностей, які були задекларовані у передвиборній програмі Президента держави, - зазначив він. - Найголовніше у проекті нинішнього Податкового кодексу - соціальний захист громадян, стійке економічне зростання, системне відновлення суспільних відносин, підтримка базових галузей економіки, успішна реалізація інфраструктурних проектів, стабільність фінансової та податкової системи. Крім того, ми визначили головні інноваційні механізми, які мають бути започатковані, та спрофілювали систему напрямків» [53]. Проте деякі українські видання, особливо недержавні, висловлюють іншу думку стосовно змін у Податковому кодексі. Ось у газеті «Дзеркало тижня» №45 (825) 4 - 10 грудня 2010 партнер фірми «КМ Партнери» Олександр Шемяткін у статті «Спасибі, що майже не гірше… Але де ж податкова реформа?» називає податкову реформу подачкою, кинутою народу з пафосом та посиланням на Конституцію України. «Не можна не зазначити, що в кодексі є речі, які усувають ряд старих проблем щодо податку на прибуток і ПДВ. Але для цього не треба було ухвалювати кодекс. Для цього достатньо було б прийняти закон про внесення змін до законів про оподаткування, як це було, наприклад, у 2005 році, - пише він. - Що ж ми маємо в остаточній редакції ПК? Кількість декларацій не зменшилася; подавати їх треба так само, як і зараз; платити податки стільки ж разів, як і зараз; кількість перевірок не зменшилася; податкова міліція нікуди не ділася. Абсолютно нічого не сталося для того, щоб поліпшити своє 181-ше місце в рейтингу легкості сплати податків. У такому разі чому країні, яка прокинеться в новому році з таким кодексом, Світовий банк має дати гроші? Що, власне, змінилося в питаннях адміністрування податків? Кодексу можуть аплодувати тільки чиновники. Адже він ними для них самих і писався» [56]. Те ж саме бачимо при обговоренні пенсійної реформи, Житлового кодексу, «інновацій» в освіті.

Під час виборчих кампаній політичні структури широко користуються послугами засобів масової інформації, насамперед з метою передвиборної агітації. С. Кара-Мурза вважає, що зараз досить добре розроблена технологія «створення» політиків з опорою на стереотипи: «Жаргонне слово «раскрутка» означає цілу систему методів просування на вищі рівні політики людей незалежно від його особистих якостей або вже існуючої популярності. Одним з складних стереотипів є імідж - спеціально збудований в ході цілої програми дій стереотипний образ політика чи громадського діяча. Як пишуть в підручниках, у іміджі головне не те, що є у реальності, а те, що ми хочемо бачити, що нам потрібне. Тобто, імідж повинен відповідати активним очікуванням людей - активним стереотипам масової свідомості. Автор виступів Ніксона в його передвиборчій кампанії 1968 року Р. Прайс писав: «Нам треба змінювати не людину, а враження, що сприймається. А це враження звичайно залежить більш від засобів масової інформації, ніж від самого кандидата» [30, с. 218].

Насправді ЗМІ лише поширюють, впроваджують у свідомість образ, розроблений спеціалістами. Вони вибирають головні риси цього образа або виходячи з вже готових й «розігрітих» стереотипів масової свідомості, або, якщо дозволяють час і кошти, завчасно видозмінюють, добудовують і підсилюють потрібні стереотипи» [30, с. 80].

Одночасно політики прагнуть жорсткіше контролювати всілякого роду інформацію. Це прагнення цілком зрозуміле, оскільки публікації в мас-медіа можуть прямо вплинути на результати виборів. Багато ЗМІ під час виборів бувають заангажовані якоюсь політичною силою, а то й декількома одразу. А бувають незаангажовані видання, можна навіть сказати, аполітичні, які просто заробляють гроші під час виборів, розміщуючи рекламу всіх бажаючих політиків. Візьмемо, наприклад, перший, який попався, «передвиборчий» номер сумської недержавної щотижневої газети «Панорама» - №40 (616) від 29 вересня-6 жовтня 2010 року. До виборів у місцеві органи самоврядування залишилося три тижні, тому «незаполітизованого» місця на шпальтах нема - партійні сили, що висувають своїх кандидатів на різні посади, лаються за рекламне місце. Якщо раніше вони крутили носом щодо розміщення їхньої політичної реклами (то їх не влаштовувало місце поруч з матеріалом «про мусорку», то не подобалося сусідство зі статтею про вбивство тощо), то ближче до виборів були згодні друкуватися навіть на полосі «Юмор». В результаті для міських новин в газеті майже не залишилося місця, що викликало обурення читачів, проте шпальти розмаїли портретами кандидатів, їхніми цитатами та обіцянками. Ось, наприклад, дві сусідні полоси: А12 (Додаток Б), А13 (Додаток Б, продовження), на яких повинні бути міські матеріали. Зараз їх нема, замість новин - всілякі партії. Стаття «Единый Центр продвигает новые энергетические технологии» на А12 запевнює читачів, що тільки ця партія гідна збудувати європейську Україну. Сусідня стаття «Під гаслом прагматизму» розповідає про дуже ефективну діяльність Президента України Віктора Януковича, і освічений читач розуміє, що на місцевих виборах 31 жовтня він повинен віддати свій голос за кандидатів від Партії регіонів. Поруч - «сенсаційне журналістське розслідування» під назвою «Як формувалися статки родини Азарових» (автор невідомий), у якому «прем'єр-міністра аргументовано підозрюють у здирництві та рекеті». Тобто дві сусідні статті виконують протилежні цілі, хоча мали одну спільну. На сторінці А13 розміщені три матеріали. У двох йдеться про гідність «Фронту змін» взагалі і про значущість лідера партії Арсенія Яценюка, який між іншим тут висловлює незадоволення Податковим кодексом та діяльність прем'єр-міністра: «Как тут не вспомнить слова того же Николая Азарова о том, что новый Налоговый кодекс не может всех устраивать и всех радовать. И вот это уж точно правда. Правительство олигархов он устраивает. А вот для простых украинцев новый Налоговый кодекс обернется лишь ухудшением их жизни» [52]. Далі читача знайомлять з кандидатами до міської та обласної рад від «Фронту змін». Але є на полосі й «ложка дьогтю»: у лівому верхньому куті «затаївся» регіонал - сумський губернатор Юрій Чмирь, який буцімто відроджує цукрові заводи на Сумщині (стаття Дмитра Мірошниченка «Возрождение сахарной столицы»). Думати, що це звичайна новинна стаття, не дозволяє рубрика «PR». До речі, і достовірність матеріалу викликає сумнів [52].

Передвиборча агітація в останні роки набула надзвичайної політичної й інформаційної важливості. Дедалі більш різноманітними стають і самі засоби інформації. Засоби міжособистісної комунікації, що слугували цілям передвиборчої пропаганди в перші роки після державотворення, поступилися місцем більш витонченим засобам масової інформації.

Оскільки велика частина виборців визначає свої електоральні переваги ще до початку виборчої кампанії, особливо важливою стає роль засобів масової інформації в період між виборами. У цей час політики вільні від необхідності забезпечувати постійну підтримку виборців, а контроль над засобами масової інформації значно слабшає в порівнянні з періодом виборів. При цьому змінюється і співвідношення й функції засобів масової інформації - їх вплив виявляється в інших сферах: задоволенні комунікативних потреб населення, формуванні «суспільного порядку денного», створення образу політичної реальності.

Політичний вплив засобів інформації полягає в їх здатності задовольняти комунікативні потреби населення. Чим цінніша інформація, надана мас-медіа, тим більшого значення набуває засіб масової інформації, підсилюються його політичні позиції, поглиблюється залежність від нього «споживачів». Це положення виведене з теоретичної концепції «задоволення потреб», яка стверджує, що різні моделі сприйняття і використання засобів масової інформації формуються відповідно до комунікативних потреб населення і того, як воно оцінює здатність мас-медіа задовольняти їхні запити [16].

3.2 ЗМІ України в структурі політичних та владних відносин

Соціологічні дослідження стверджують, що психологічна сприйнятливість українського суспільства та українських політиків досить висока [31, c. 7]. Неформальний обмін інформацією між представниками різних політичних структур і журналістами є важливим комунікативним каналом, тому що журналісти не тільки одержують робочий матеріал від політичних діячів, але й, у свою чергу, забезпечують тих інформацією, добутою з різних джерел. Слід враховувати також форму власності ЗМІ та його відношення з існуючими політичними силами. Так, в Україні лише близько 4% ЗМІ відносяться до державного сектора. Серед українських друкованих засобів масової інформації (преси: газет, журналів тощо), які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року, незначну частку складають державні видання. Головне з них - газета органів виконавчої влади України «Урядовий кур'єр», перший номер якої вийшов 1 січня 1991 року. Звичайно, парламентська газета виражає на шпальтах та на своєму офіційному сайті позицію державної влади.

За словами юриста Інституту Медіа Права Ольги Сушко (стаття «Чи готова влада розповісти про фінансування державних ЗМІ?» на сайті ІМП), у червні 2010 року Інститут Медіа Права звернувся до 59 органів державної влади із інформаційними запитами щодо ЗМІ, які вони видають. Питання стосувалося насамперед фінансування державних ЗМІ. Відповіді отримали ледь на половину запитів, і більшість з них досить незрозумілі. Тобто точно назвати кількість українських державних видань складно. Навіть Державний комітет телебачення та радіомовлення України не дає точної цифри, не визначився з нею і Держкомстат. За інформацією Ольги Сушко, лише десять державних органів зазначили конкретні показники фінансування. Насамперед це газета «Голос України» та журнал «Віче», на які Верховна Рада України щорічно витрачає майже 14 млн. грн.; журнал «Вісник Верховного Суду України», збірник «Рішення Верховного Суду України» за фінансуванням Верховного Суду України (лише 35 210 грн.); журнал «Економіка України» Міністерства економіки (38 900 грн.); журнал «Політика і час» Міністерства закордонних справ України (60 000 грн.) тощо [54].

Як показало дослідження ІМП, частина державних органів зуміла організувати процес видавництва таким чином, що воно стало самоокупним. Наприклад, «Офіційний вісник України» (видання Міністерства юстиції), на який не витрачаються кошти з державного бюджету. «Інші ж установи потребують десятків і сотень тисяч гривень на свої ЗМІ. Позитивний досвід є і у Вищої ради юстиції, яка веде свій вісник лише в електронному вигляді на своєму сайті, - пише Ольга Сушко. - Однак парламентарі вважають інакше. У 2010 році заплановане значне збільшення видатків з бюджету на деякі державні ЗМІ. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік», фінансову підтримку газети «Урядовий кур'єр» буде збільшено майже у три рази (у 2009 році передбачалося фінансування в сумі 3 567 800 грн., а у 2010 - вже 9 567 800 грн.). Велике збільшення видатків планувалося для видань Міністерства економіки: на журнал «Економіка України» заплановано виділити 1 116 900 грн., а на бюлетень «Вісник державних закупівель» та відповідний веб-портал - 2 662 400 грн. (для порівняння із фінансуванням у 2009 році див. таблицю нижче). У сумі 400 000 грн. передбачена підтримка журналу «Право України», який минулого року взагалі не отримував дотацій із бюджету. Водночас, на 800 000 грн. зменшені видатки на газету «Голос України» та журнал «Віче». Однак фінансування цих парламентських видань все одно значне - понад 13 млн. грн. На інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України» протягом 2009 і 2010 років заплановано виділити одну й ту ж суму - 1 772 000 грн. Що стосується державних телерадіокомпаній, то на виробництво, розповсюдження і трансляцію у 2010 році призначено кошти у розмірі 545 106 000 грн., тобто порівняно із 2009 роком фінансування має зрости більш ніж на 18 млн. грн.» [54]. Дані Інституту Медіа Права про фінансування деяких українських державних ЗМІ у 2009 році наведені у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 - Розмір фінансування державних ЗМІ у 2009 році

Тобто саме «головне» за масштабами розповсюдження українське друковане видання - газета «Урядовий кур'єр», загальний наклад якої становить 500 тис. примірників на тиждень. «Урядовий кур'єр» оперативно інформує про найголовніші події у політичному, економічному, громадському, культурному житті країни та світу.

Як офіційна газета органів державної виконавчої влади України, «Урядовий кур'єр» першим отримує найповнішу та ексклюзивну інформацію про діяльність Президента і Уряду України, друкує на своїх сторінках повні тексти законів України, Указів Президента, постанов та розпоряджень Кабінету міністрів, нормативні документи міністерств і відомств та коментарі до них. Значна частина цих документів вступає у дію з дня публікації в «Урядовому кур'єрі».

На другому місці за популярністю - газета Верховної Ради «Голос України». Третя - недержавна газета «Дзеркало тижня». Рейтинг популярності друкованих видань продовжують газета «День», «Газета по-українськи», «Інвестиційна газета», журнал «Корреспондент», газети «Коммерсантъ-Украина», «Сегодня», «24» та інші.

Державні канали телебачення та радіомовлення України - це Перший національний телеканал; Національна радіокомпанія України; Державна телерадіокомпанія, всесвітня служба. Фінансує їх Державний комітет телебачення та радіомовлення України. Найбільші недержавні канали телебачення та радіомовлення - це телеканал «Інтер», Новий канал, телеканал 1+1, 5 канал, телеканал СТБ, ТРК «Україна», телеканал ІCTV, телеканал НТН, Gala-радіо, радіо «Європа FМ», радіо «Свобода», радіо «Хіт-FM», радіо «Ера-FM». Майже всі названі телеканали мають свої сайти новин. Велику роль в інформуванні населення України відіграють інформаційні агентства, найзначнішими з яких є Українське національне інформаційне агентство (Укрінформ - www.ukrinform.ua); УНІАН - www.unian.net; Інтерфакс-Україна - www.interfax.com.ua; Українські новини - www.ukranews.com та інші. До сітьових ЗМІ відносяться Українська правда - www.pravda.com.ua; Главред - http:glavred.info; From-Ua.com - www.from-ua.com; Обозреватель www.obozrevatel.com; ForUm - www.for-ua.com; РБК - http://www.rbc.ua; ЛігаБізнесІнформ - http://news.liga.net/ukr. Більшість Інтернет-ЗМІ оновлюється щодня або навіть безперервно протягом дня. Завдяки цієї оперативності Інтернет-ЗМІ часто використовуються як джерела інформації для звичайних ЗМІ. Перелічені ЗМІ належать до загальноукраїнських, але кожний регіон України має свої видання всіх видів.

Також в Україні існує досить багато громадських медіа, які часто пов'язані з «громадськими комунікаціями» та можуть приймати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути пов'язані з великим числом різних напрямків. В той же час громадські медіа уявляють собою спосіб для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об'єднані певними цілями. Головна риса громадських медій в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та популярних тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медій, які можуть або пропонувати відкриту редакційну політику, або більш сфокусований на залученні громадян. При такій кількості ЗМІ важко знайти українця, «неохопленого» інформацією. Питання в тому, яка інформація до нього доходить. Тому у формуванні політичних поглядів населення всі ЗМІ грають вагому роль.

Багато політиків-початківців змушені «загравати» із журналістами, щоб завоювати увагу преси або телебачення, а за відсутності альтернативних джерел інформації, вони змушені спиратися на відомості, отримані від «своїх» журналістів-інформаторів. Нинішній політичний діяч мусить боротися за своїх прихильників, щоб вони віддали йому свої голоси. Коли засоби масової інформації часто звертають увагу на певного кандидата, це може забезпечити йому суспільне визнання, що потім вплине на результати виборів і на його політичний статус. Рецепт загальновідомий: чим частіше претендент на будь-яку посаду з'являється на телеекрані, в радіоефірі та на шпальтах періодичних видань, тим більше в нього шансів бути обраним, тому політики так прагнуть прорватися до мікрофонів і телекамер [8]. Варто відзначити, що навіть не дуже позитивна інформація іноді надає популярності політикам, дає шанс «засвітитися» в пресі або перед камерою, а інколи навіть стати відомим. Яскравий приклад - конфлікт за участю Юрія Луценка у аеропорті Франкфурта, де він начебто перебував у стані алкогольного сп'яніння і чинив спротив службі безпеки аеропорту. Тоді українці навіть розділилися на захисників та обвинувачів екс-міністра МВС.

Треба також відмітити, що одну й ту ж саму подію можна висвітлити по-різному, чим іноді користуються журналісти. С. Кара-Мурза наводить жарт-приклад «конструювання» повідомлення з «шматочків» правди, який призвів до викривлення факту. Начебто коли Папа римський приїхав до однієї з європейських країн, його спитали, як він ставиться до публічних будинків. «А хіба вони у вас є?» - здивувався той. Наступного дня в газетах було надруковане термінове повідомлення: «Перше, що спитав Папа римський, ступивши на нашу землю: чи є у нас публічні будинки» [30, с. 424].

За допомогою ЗМІ можна повернути симпатію глядачів, слухачів або читачів до одного кандидата та навпаки відвернути їх від другого, звернувши увагу на негативні звички чи дії одного, залишивши в стороні гідні якості та дії іншого. При цьому не брехати, а говорити, як кажуть, «чисту правду». Так робили PR-служби кандидатів в президенти України на останніх президентських виборах. Такі ж технології використовували й на місцевих виборах 2010 року: облити брудом конкурента, а себе показати з кращої сторони. Оскільки всі кандидати діють однаково, бувають кумедні випадки, коли, наприклад, на сусідніх шпальтах газети розміщено статті про конкуруючих політиків, в яких вони лають один одного та хвалять кожен себе. Або на телеканалі низкою йде реклама різних кандидатів.

Незважаючи на постійне збільшення каналів трансляції, політичні діячі повинні докладати певних зусиль, щоб домогтися представництва на телебаченні. Виникнення нових каналів підвищило ймовірність появи того чи іншого політика на телеекрані, але, на відміну від досвіду минулих років, для створення привабливого іміджу йому необхідно брати участь у передачах не одного, а декількох телеканалів і найбільш рейтингових. Звідси випливає, що залежність політичних діячів від окремих засобів інформації невелика, а в цілому вона досить серйозна.

В останні роки у процесі задоволення комунікативних потреб населення намітилася така тенденція, як готовність політичних діячів поводитися відповідно до установок різних засобів масової інформації. Велика частина депутатів з'являється в будь-яких програмах телебачення, дає інтерв'ю за першої ж нагоди, приймає участь у різних ток-шоу та круглих столах, говорить і поводиться відповідно до побажань журналістів, і все це тільки заради того, щоб їм був гарантований екранний час або газетна площа. Так, сумчани, що їздили до Києва для участі в програмі «Шустер live» (вони сиділи в залі, а декому навіть дозволили щось сказати в мікрофон), дуже дивувалися, побачивши, як політики, які ледь не побилися перед операторською камерою, після програми разом курили, дружньо спілкувалися і навіть сміялися. Така «економність» іноді виходить боком, коли телегерой має кумедний вигляд на екрані, або розповідає всій країні якусь нісенітницю. Буває кумедно, коли політик запрошує журналістів додому та демонструє свою «демократичність» у маєтку, про який пересічний українець навіть мріяти боїться. Або коли політик-олігарх обурено говорить про підвищення цін на продукти, а сам навіть гадки не має, які вони є, ті ціни. Так, на одній з прес-конференцій напередодні останніх виборів президента України кандидата на цю посаду Сергія Тигіпка журналісти спитали, чи знає він, скільки коштує в наших магазинах хлібина, - він не зміг відповісти.

Український електорат дуже чутливий до матеріалів, представлених у засобах масової інформації, особливо на радіо і телебаченні, адже у більшості випадків мас-медіа не можуть диктувати людям, що тим слід думати, хоча вміло підказують їм, про що думати. Мабуть, гострота реагування політичних структур на виступи засобів масової інформації співвідноситься, в першу чергу, з високою оцінкою їх здатності впливати на суспільну думку. Чим ширша сфера дії засобів масової інформації, тим більший вплив їм приписується і тим наполегливіше політичні структури прагнуть контролювати мас-медіа. І навпаки, чим вужче поле діяльності інформаційних засобів, тим слабша потреба реагувати на них з боку політичних структур. З точки зору засобів масової інформації, віра в їх силу надзвичайно велика, але вплив засобів масової інформації на формування порядку денного суспільства відносно невеликий [17, с. 211].

У рамках розглянутої концепції спроби контролю за інформацією (цензури) можна розглядати як протистояння груп, що представляють інтереси різних політичних сил, з одного боку, і засобів інформації - з іншого, за визначення тематики суспільних дискусій. Картина стає особливо складною, коли відкриваються внутрішні розбіжності в самій політичній структурі з приводу того, яку інформацію допустити або не допустити до публікації. У цьому випадку засоби масової інформації іноді опиняється в центрі боротьби між різними групами інтересів і перетворюються на мішень для критичних стріл з боку груп, що програли. Варто враховувати те, що критика на адресу засобів масової інформації не завжди стосується суті справи. Найчастіше причина критичних виступів пов'язана з невдачею певних політичних фігур у торгах за встановлення ключових тем «порядку денного» суспільства.

Наприклад, пряма трансляція засідань Верховної Ради тільки підкреслює і ускладнює наслідки втручання засобів масової інформації в порядок роботи даного представницького органу. У цьому відношенні Україна не відрізняється від західних демократій, де прийнято транслювати по телебаченню парламентські дискусії. Такі передачі зменшують політичний тиск на канали трансляції ще й тому, що кожному депутатові надається рівна можливість з'явитися на екранах телевізорів. Але в якому ракурсі - це вже інше питання. Таким чином, сьогодні немає нічого дивного в тому, що багато депутатів мають звичай просити слова, аби «померехтіти» на екрані.