Безумовно, есеї Ірени Карпи (відповідно, і її публіцистичний доробок загалом) вписуються у постфеміністичну риторику. Вдаючись до прийому автобіографізму, авторка переважно вводить у дієгезис наратора дієтетичного типу, що є учасником подій історії, про яку розповідає. Завдяки такій внутрішній фокалізації у розглянутих наративах яскраво виражена активна позиція однотипної героїні-наратора.

Найвиразнішй образ жінки, представлений в есеях Ірени Карпи є цілеспрямованим борцями, людьми активної дії, які протистоять буденній реальності і намагаються збагнути сенс життя, не втративши при цьому гармонії із зовнішнім світом. Зважаючи на пов'язаність явища однотипності жіночих образів і наявності автобіографем у творчості Ірени Карпи, зокрема, і в публіцистичній, не можна не торкнутися питання автофікціональності - особливого модусу літератури, де “писання-про-себе” переростає в “писання-себе”. Критики зазначають, що ця специфічна форма фікціоналізації власного життя як своєрідний “соmback” автобіографії в літературну площину” актуалізувалася саме в постмодернізмі, в якому відбулося стирання кордонів між дійсністю і фікцією, як аналогічно - між елітарним та масовим [Скляр, 47].

Оскільки оповідь є власною історією героїні - Карпи - і вона є безпосереднім учасником подій, про які розповідає, такий тип наратора є гомодієгетичним. Цей гомодієгетичний оповідач є домінантною оповідною інстанцією, а тому його судження сприймаються читачем як такі, що стосуються авторового “я”. Так як наратор в есеях виступає персонажем власної оповіді, він певною мірою поступається розгортанням власної ідентичності заради конституювання ідентичності персонажа. Важливим засобом у процесі самопізнання виступає самохарактеристика головної героїні, що проектується на саму авторку. Але самопізнання в цьому випадку не означає повернення до власної суті. Це лише спроба побачити себе очима стороннього спостерігача в процесі текстового посередництва, де й виявляються ідентифікаційні моменти [Кривопишна, Наративні, с. 74-75].

Приміром, письменниця вкладає частку себе, свого сприйняття і розуміння світу не лише в образи героїв (позитивних чи негативних), але й в предмети і явища, що їх оточують. Так, в есе “Кілька травневих подивів” знаходимо:

Днями поїхали ми відпочивати на природу, де любі товариші діти здивували мене кожна по-своєму.

Коли довго мучить безсоння, працює старий-добрий рецепт: спробувати поспати в місці сили. Чи бодай полежати там на траві в тиші. (Ну чи у відносній тиші, якщо ваша базова комплектація подібна на мою: Карпа = Ірена+Кора+Кая+Карма). В мене є таке місце - під Києвом на Дніпровських кручах, із виглядом на сотні острівців і гладь води, під соснами, коло козацької каплиці і пагорба, де колись стояло язичницьке капище [Карпа, кілька травненвих].

Творчість Ірени Карпи позначена філософічністю, поліфонізмом, поетизацією прекрасного в житті людини. Наприклад, досліджуючи внутрішній світ сучасника в есе “Сни Ієрихона”, Карпа роздумує над людською сутністю, над такими вічними категоріями, як добро і зло, честь і безчестя, духовність і бездуховність, совість і справедливість. Вона прагне відтворити драматизм протиборства добра і зла:

…Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі, як і жінка, що її породила. Вони спалили мій дім і волосся на моїй голові. Я не плакав [Карпа, сни]

Ірена Карпа не просто не завуальовує автобіографічність у своїх есе, а навпаки - відверто про це заявляє у ЗМІ, проте, звичайно, залишає певний відсоток неозначених зв'язків між фактуальним та фікціональним - як простір для гри з уявою читача. Відтак, образ незалежної, розкутої і цинічної молодої жінки, яким приписано відповідні авторські біографеми, накладаються на читацькі інтенції щодо образу цієї авторки. З іншого боку, саме такий образ культивується в літературному піарі.

Завдяки біографічності кожен новий текст Ірени Карпи, яка власну особу бере за прототип, прочитується як певне продовження попередньої оповіді, водночас особа завжди контролює ситуацію, епатажна, антигламурна, сексуально розкута і має культовий статус. Автобіографічні есе в їх різноманітних тематичних розгалуженнях була головним полем художнього самовияву Ірени Капри. У есеях найбільш зримо виступають її ідейні та художні вподобання, і те глибинне, стрижневе, що визначає цілісний у всіх відмінностях характер, індивідуальність письменниці, його творчу особистість.

2.2 Ознаки “нового журналізму”

Нова журналістика (англ. new journalism) - напрямок журналістики, що передбачає використання у текстах літературних технік. Набув поширення в американській друкованій пресі 1960-70 років. Його основоположником вважають журналіста Тома Вульфа. Сам термін він вперше вжив у 1973 році у виданому ним збірнику статей “Нова журналістика”.

Нову журналістику називають також нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою. Проте, її не слід плутати з есеїстикою: нова журналістика оперує лише фактами, передбачає сюжети й діалоги, есеїстка ж - це рефлексія та потік свідомості.

Дифузія різних дискурсивних практик - одна з характерних ознак інформаційної доби: на сучасний художній дискурс неодмінно (і великою мірою, як ніколи досі) накладаються позахудожні конотації, адже його взаємодія з літературно-критичним, публіцистичним, рекламним та іншими дискурсами неуникна в інформаційному суспільстві. Багато хто з письменників, використовуючи таку ситуацію, намагається коригувати рецепцію своїх творів, спрямовувати її в потрібному напрямі. У контексті попкультури споживацьке сприйняття літератури як продукту книжкової індустрії, а отже, як товару, виявляється у тарі епатажних текстів і розкручуванні імен-брендів. Відзначаючи зміщення уваги критики з твору на автора, Ніна Герасименко акцентує такі явища: “Тут маємо на увазі не винесення на перший план культурних стратегій, політичних уподобань, цілісності автора як естетичної фігури, що має вартісний козир “меседж”, - ні, Ідеться швидше про оперування віком, зовнішністю, приватним життям письменників. Тобто всім, що становить коло інтересів «жовтої» преси, але з певних причин стає сьогодні категоріями нормального сприйняття сучасної української літератури” [Герасименко, 43].

Журналістика, від слова “день”, (від лат. diurna, а потім фр. jour) нині не встигає за секундною стрілкою і, відповідно, за щосекундним оновленням інформації в мережі. Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін. Інтернет-журналістика, далебі, - це вже “секундалістика”. Із періодичної вона поступово перетворюється на постійну, поточну, на безперервний потік знаків, на навалу вже не мас (за Ортегою), а символів. Реципієнт не здатний опрацювати цей потік, що більше, він втрачає здатність осмислити прочитане. Відтак, сучасна журналістика розгерметизовується. Вона стає прозорою, доступною, діалогічною, дискусійною, “багаторазовою” й умовно кажучи вічною (допоки зберігатиметься в архівах Інтернету) [Титаренко].

Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін У контексті сучасної журналістики ми маємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах - 1) так званий “Інтернет-самвидав”; 2) електронні версії друкованої періодики.

На сайтах “Інтернет-самвидаву” кожен може викласти свою прозу та поезію. Справжнє ж ім'я автора переважно приховане за вигаданим іменем (нікнейм). Можливо, така риса Інтернет-письма, як домінування стилю, подібного до «щоденникового», викликана тим, що автор, незважаючи на ймовірність миттєвої реакції, відгуку на твір, все ж віддає свій текст, виповідає себе, “сповідає” найперше безкінечній, безликій мережі, а вже потім - реципієнтові-читачу. Зорієнтовані ж проекти “самвидаву” найчастіше на вільну творчість, часто не обмежену жодними рамками.

Водночас, на зміну анонімності (яка надовго осіла в чатах та форумах) у мережевий простір прийшла її протилежність, а саме - яскрава індивідуальність, неприховане авторське “я”, що його найпростіше оприсутнити в найінтимнішому літературно-публіцистичному жанрі - у щоденнику. На цьому рівні відбувся синергізм і змісту, і форми. Передовсім щоденник змінив своє посутнє призначення - він став персонально-публічним і навіть змінив назву на “блоґ” (від англ. weblog). Веб-щоденники є цільово публічними, що зумовлює стильові, композиційні (пости), змістові (контент), структурні (поділ за категоріями) та інші зміни. Причому блоґи передбачають коментарі читачів - і це не чи не найвагоміша ознака, що перетворює традиційну монологічну форму щоденника на полілогічну, а відтак дає підстави зарахувати блоґи до публіцистики нового зразка [Титаренко].

За словами американського дослідника, одного із укладачів антології “Літературна журналістика”, Нормана Сімса, суттєвою перевагою літературної журналістики перед звичайним репортерством є те, що коли “репортерство приховує голос автора”, то літературна журналістика “дозволяє краще проникнути в історію та висвітлити її, часто навіть іронічно” [Sims, с. 3].

Отже, можна нині шукати точки дотику між “інтернет-літературою” і творчістю молодих авторів.

Яскравим представником у вітчизняному медійному просторі такої літератури сьогодні є Ірена Карпа, відома, з-поміж іншого, і як блогер, і як дописувач авторської колонки відомих веб-ресурсів. Зокрема, відзначимо її авторські колонки на “Радіо “Свобода”, на “Сумно”, в “Українській правді”, а також “Бебі-блог Ірени Карпи” та музичний блог “QARPA”.

Особливості нової журналістики в публіцистиці Ірени Карпи, насамперед, виявляється в тому, що кожна її стаття має: по-перше, відкрите поле для відгуків читачів та водночас відповіді на відгуки самого автора; по-друге, електронну адресу автора; по-третє, на основі статті видання може започаткувати дискусію на іншому (своєму) форумі. Окрім того, статтю можуть використовувати інші мережеві ресурси із посиланням на джерело. Нарешті, і стаття, і коментарі до неї, залишаться доступними в архіві мережі. Характерна ознака багатьох прозових текстів, створених для чи у мережі (“нет-література”, “література онлайн”, “власне мережеві літературні проекти”, “мережева література”) - відсутність сюжету, своєрідний “щоденниковий стиль”, незакінченість, відкритість для безкінечних продовжень, доповнень як самим автором, так і читачами-користувачами.

Том Вульф визначив чотири основні літературні прийоми, що використовуються у новій журналістиці і є її ознаками:

1. Кінематографізм: побудова тексту зі сцен, що швидко змінюють одна одну, не обов'язково у хронологічному порядку. Динамічність. По прочитанні тексту в читачів має з'явитися відчуття, ніби вони переглянули фільм.

2. Діалогізм: наситити текст якомога більшою кількістю діалогів. Читачі мають чути голоси героїв.

3. Ракурс третьої особи або прийом хамелеона: Автор намагається втілитись у свого героя, щоб його вустами розповісти про подію.

4. Увага до деталей: слід багато уваги приділяти деталям, що характеризують героїв матеріалів і їх поведінку: зовнішній вигляд, манери, міміка тощо.

Означені риси притаманні і публіцистиці Ірени Карпи. Так, ознаки кінематографізму виразно простежуємо в таких її блогах, як “QARPA” (музичний блог) та “Бебі-блог Ірени Карпи”.

Наприклад, музичний блог “QARPA” містить чотири історії, які викладені в хронологічному порядку, що відображено в назвах: “Історія перша. Про те, як…”, “Історія друга. Про те, як…”, “Історія третя. Каучукові дерева, мусульмани і фігурно запечені плечі”, “Історія четверта. Луан Прабан, фашисти, парєво і істина з жуком”. У них в щоденниковій формі висвітлено епізоди подорожі авторки до Бангкока, що містять детальний опис історії, звичаїв країн та національної кухні, і дозволяє віднести ці есе Карпи до яскравих зразків української тревел-журналістики. Кожен новий текст Ірени Карпи прочитується як своєрідне продовження попередньої оповіді.

Читач стає ніби учасником події. Зокрема, він дізнається, що Карпа з друзями “Якось … вирішили піти собі в SKY BAR. Посидіти на високому поверсі бангкокського хмарочосу, подивитися на річку й нічні панорами через скляну підлогу” [Карпа, історія перша].

Динамічність у публіцистиці досягається за рахунок прийому “тексту в тексті”, такої собі панорамності. Ірена Карпа розбиває публіцистичні есе на мікроісторії, які виокремлені короткими назвами, але складають єдину смислову єдність. Наприклад, “Історія друга...” містить чотири такі мікроісторії - Хепі енд масаж, Блядо-бари пукета, Дрес-коди празношатающихся. Опанас зловісно: “Там кацапи...”, Hot hot baby..., за назвами котрих можна збагнути зміст і настрій публікації.

Насичені історії Карпи й діалогами. Так, у її авторській колонці на “Українській правді” у публікації “Наші в Раші, або Шарік в гостях у Бобіка” (2012 р.) Ірена Карпа категорично не сприймає культових заробітчан- емігрантів українського шоу-бізнесу:

- Здраствуйтє, - віталася з друзями-геями Евеліна Бльоданс, зірка “Масок-Шоу”, - ето я і наше тєлєвідєніє із Хахляндії.

- Да, вот такая я хахлюся... - зітхала співачка Анастасія Стоцька, славнозвісна протеже Кіркорова.

На мої переконливі зауваження щодо того, що не варто себе так опускати перед московською тусовкою, обидві жіночки лише плечима знизали: ми так завжди кажемо. Що ж, вочевидь, правий був святий отець у нашій парафії: гординя - моя особиста проблема номер один [Карпа, Наші].

Цей поліфонізм думок, що став ніби передмовою до роздуму журналістки щодо життя наших співвітчизників за кордоном, може доповнюватися відгуками інших людей, які читають і осмислюють статтю. Тут очевидний вплив специфічного Інтернет-письма - своєрідного комп'ютерного тексту-набору, відкритого для продовжень і дописувань, нанизування думок та імпресій тощо.

Так званий “прийом хамелеона” яскраво ілюструє есе Ірени Карпи “День Перемоги і пропаганда країни-агресора” на “Радіо “Свобода” (Рубрика “Точка зору”). В ній письменниця розмірковує над актуальною темою російської агресії та використання телебачення як ресурсу інформаційної війни. Стаття містить кілька мікроісторій, що створюють єдину картину сприйняття авторкою подій, що відбуваються. На основі власних спогадів дитинства, роздумів та спроб рефлексії сучасних подій Ірена Карпа підводить читача до думки про те, що війна - це жахіття, а прагнення перемоги об'єднує багатьох людей, навіть коли вони на відстані один від одного (просторово, ментально, соціально). Розуміння цього приходить, коли авторка вводить у текст, поряд із образом дідуся, учасника Великої Вітчизняної війни, образ свого друга, нашого сучасника і учасника АТО:

Все моє раннє дитинство я гралася в солдатиків. Вдягала дідового кашкета, медалі, пілотки, мундири. Хотіла бути рядовим і щоб мене звали Сашею. Доживши в дорослому віці до реальної війни - війни з таким «братнім» народом, - я розумію, що ніколи б не хотіла бути солдатиком реальним, як би романтично в іграх це не виглядало. Я спокійно дивлюся, як мої доньки грають у дурнуватих принцес у рожевих сукнях, і не сміюся з них. Я неспокійно піднімаю слухавку, коли мені з АТО телефонує друг, що водив мене в дитсадок за руку і з котрим ми грали в тих самих солдатиків. Чого я можу побажати йому там? Закінчення, просто закінчення цього жахіття, в якому перебувають зараз наші чоловіки, брати, сини й кохані. Свою перемогу вони здобувають щодня, залишаючись живими [Карпа, День перемоги].

Стосовно насиченості публіцистики Ірени Карпи деталями відзначимо, що акцентування уваги на деталях, які характеризують героїв, притаманна всім її прозовим творам. Як і в романах, в публіцистичній есеїстиці це дає змогу не лише загострити сюжет оповіді, а й побачити і навіть відчути читачеві світ таким, як його бачить авторка. Наприклад, мандруючи з Карпою Бангкоком, перед нами розгортається така картина:

Сидячі в очікуванні бангкокського автобусу на зупинці, за півгодини я побачила більше real life, ніж за останніх 9 днів. Вантажівка повезла кудись обліплені мушлями заіржавілі останки затонулої баржі, тайський гуцул з вусами замовив собі третє пиво й витер руки об джинси «армані», а ще кольори, конструкції, деталі. Певний час все знову сприймається так, ніби вперше бачиш світ широкий. Так що все невипадково [Карпа, історія третя].

У такий спосіб готовий твір робить промоцію, насамперед, самому авторові, що і помічаємо на прикладі творчості Ірени Карпи. Її причетність до медійного простору і знання його правил із середини, тобто з позиції журналіста, спрацьовує на підтвердження тези щодо вибудовування нею стратегії автофікціональної презентації через нарацію, марковану автобюграфізмом. Я-нарація цих текстів, а також розростання мас-медійних дискурсів, які дедалі частіше і більше відкривають завісу біографічного, забезпечують проекцію образу героїні на інстанцію імпліцитної авторки, тобто абстрактного її конструкта в уяві реципієнта. Останньому передається відчуття, що у маркованому автобіографізмом тексті він має змогу зазирнути у чуже життя, простежити думки, почуття, події, взаємини іншої особистості.

Таким чином, художній та мас-медійний дискурси взаємодіють, оскільки на обидва поширюється автофікціональність, до якої вдається Ірена Карпа.

Отже, “біографічність” творів Ірени Карпи цілком може бути імітацією автобіографічності - своєрідним атрибутом авторської маски, хоча використання прийомів цитати, алюзії, використання стилю “щоденникового письма” нагадують спробу приміряти на себе “чужий літературний одяг”.

Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-«щоденникового» стилю письма, частково - наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема “совкізму”, пов'язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо.

Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. Разом з тим, її неожурналістика єінтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією.

РОЗДІЛ 3. ТВОРЧА МАНЕРА ІРЕНИ КАРПИ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ

3.1 Саморепрезентація на мовному рівні

Вивчення оповідних структур постмодерного твору надає значні можливості для розуміння способів конструювання ідентичності як різновекторного наративного процесу. Проблема пошуку власного “Я” залежно від певної культурної епохи та панування певної філософії вирішувалась по-різному. Сьогодні питання про ідентичність особливо увиразнюється внаслідок актуалізації автобіографічної манери письма. Пошук власної ідентичності письменниками-постмодерністами доводить плинність та хисткі межі цієї категорії. В основному користуючись прийомами реалізму, постмодерна література обігрує принцип справжності зображення. У результаті такої гри персонажі вдягають різноманітні маски, видають себе за когось іншого, що значно утруднює сам процес формування ідентичності.

Центральною категорією лінгвістики, яка втілює взаємозв'язок між мовою й мовленням, є категорія суб'єкта у всій сукупності її семантичних, синтаксичних, комунікативних і прагматичних параметрів. Виявлення шляхів і способів самопрезентації суб'єкта мовлення у публіцистиці набуває актуальності в контексті досліджень сучасного літературного дискурсу. Категорію суб'єкта ми розглядаємо як сукупність мовних і мовленнєвих засобів самопрезентації мовця в тексті.

Провідною метою публіцистичних текстів, на думку науковців, є вплив на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику: “При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність” [Здоровега, с. 30]. Характерною ознакою є емоційність: “публіцистика оперує засобами логічного мислення та емоційного впливу” [Вартанов, с. 42]. Для публіциста вкрай важливою є його автономність, приватний погляд на речі та їх авторське тлумачення. Чітка авторська позиція здебільшого вирізняє якісну публіцистику [Гевків, с. 96]. Саме до такої публіцистики уналежнюють публіцистику Ірени Карпи.

Так, у власних публіцистичних есе авторка вдається до емоційного вислову, до промовистих художніх образів, апелює до моралі та естетики, застосовує різноманітні літературні прийоми для щонайбільшого впливу на аудиторію.

Оригінальність стилю Ірени Карпи відбивається і в особливостях мови її творів. Аналіз її есеїв допоможе нам скласти цілісну картину про особливості творчої манери нашої сучасниці, бо якраз вони є типовим зразком індивідуального авторського стилю. Як лексичні, так і синтаксичні одиниці, що використовує авторка для передачі ідейно-тематичного задуму своїх творів, неймовірно різноманітні.

Ознакою індивідуального стилю Ірени Карпи є ритмічність її прози. Своєрідний, так би мовити карпівський, ритм прози є складовою частиною художньої цілісності публіцистики Ірени. Він підпорядковується цій цілісності і певною мірою визначається нею. Частим прийомом створення ритмічності прози Ірени Карпи є «нанизування» однотипних двоскладних речень. Наприклад в есе “Ганеша і Синекоп”:

Маркіян з неприємністю усвідомлював, що смертельно боїться. Жінка тим часом лягла біля нього і підсувалася все ближче. Тепер він уже відчував її дихання у себе на грудях. На чолі в Маркіяна виступив зимний піт [Карпа, Ганеша].

Часто Ірена Карпа ніби переплітає двоскладні та односкладні прості речення, що забезпечують динамічність, «членованість» тексту:

Йога в Барселоні особлива. Мало того, що напруга значно менша, ніж у моїй київській йога-студії (хоча і там все було ніжно, а порівняно з тутешньою то просто курс спецназу був), так ще й заняття проводить француженка іспанською мовою... Важкувато буває розібрати гібриди слів. Зате ми тут разом з іншими пузячницями співаємо-танцюємо, ніхто нічого не встидається, і взагалі ступінь відкритості вражає [Карпа, Є така].

Використання І. Карпою номінативних та вокативних речень вносить ефект експресії, художньої образності. Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних структур - це створення статичних описів. Потрібна міра динамічності при цьому компенсується суміжними реченнями:

Фак. Фак... Де ж ти, в біса, ховаєшся? - то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна [Карпа, ганеша ].

Номінативні та безособові речення можуть переривати оповідь, щоб уповільнити її, зупинитися на окремих деталях, звернути увагу на тло подій чи авторські роздуми:

І коли я вивчу їхню мову, холєра? Брак мотивації, курва. Як і брак музичної освіти. Е-ле-мен-тар-но-ї. [Карпа, ганеша ]

Ритмічний малюнок прози Ірени Карпи створюють окремі звуки чи склади, що вимовляються з певною протяжністю чи навпаки динамічністю: ...Все-все; Ги-ги; А-а-а; Ха-ха!!; Брр, Мм..; тощо. Ці елементи зумовлюють своєрідну «членованість» тексту, його певну уповільненість та, навпаки, динаміку мовлення в залежності від ситуації у творі. Такий тип синтаксичної організації не лише впливає на ритм творів, а й сприяє виділенню, увиразненню оцінних характеристик. Наприклад,

Сіняя птіца. - Кажу сам на себе. Зненацька волоссям (в мене там деколи очі проростають, як у равликів, ги-ги) уздріваю якусь руханку навпроти. Опа! Пенелопа! [Карпа, стоянка]

На відміну від інфінітивних і безособових речень Ірена Карпа часто вживає у художньому мовленні означено-особові речення, які вказують на те, що увага зосереджується не на виконавцеві, а на самій дії. Ці ознаки є характерними для ритмічності та мелодики мовлення авторки. Наприклад:

Жінка вдоволено захуркотіла і задерла Маркіянову футболку аж йому на обличчя. Відтак узялася до джинсів. Вони в Маркіяна були не на блискавці, а на ґудзиках, тому їй довелося трохи помучитися [Карпа, ганеша ]

Також необхідно звернути увагу на те, що заголовки як до самих есе, так і до частин твору Ірена Карпа добирає прості, але в той же час подеколи незрозумілі доти, доки не заглибишся у сам зміст твору. Наприклад: есе “LOVE TIMING”; есе “Таємниця імені розкрита” та його частини: Kailash Hildegardis Hansen, Мідл-нейм, Таємне, тибетське ім'я тощо. Часто заголовки написані англійською мовою, що також вирізняє Ірену від інших сучасних письменників. Поєднання таких заголовків зі змістом твору створює своєрідний ритмоінтонаційний рух мови, відтворює стрімкий розвиток подій, швидку зміну зображуваних картин, створює панорамне спостереження дійсності.

Дуже багато, за нашими спостереженнями, у текстах есеїв іншомовних слів, словосполучень, речень, тексти пісень як англійською й французькою, так і українською мовами. Все це - англіцизми. Наприклад, “Excuse me? -- перепитав вилупок” [Карпа, білявчик]), “Керуака вкупі з Міллером, наслухавшись Іґґі Попа вкупі з DOORS, врубавши канонічне “Riders on the storm”, Маркіян далеко не заїхав” [Карпа, Ганеша], “Les cons! - Крізь зуби продушила кралюся, свято впевнена, що середньостатистичний західноукраїнський лох французької знати апріорі не може. - Gardez vous, ma poule, ca peut vous couter encore plus ...Ну що, вона трохи припухла. Шкода, ненадовго.” [Карпа, стоянка ]

Характерним для есеїстики Карпи є те, що поняття, які передають англіцизми, не є сталими, і в нашій мові існують їх відповідники, може навіть набагато точніші і влучніші. Можливо, авторка вводить ці запозичення у канву тексту, щоб читання не перетворювалося просто на розвагу, а ставало інтелектуальною працею. З іншого боку, герої есе, як правило, люди сучасні, що підпадають під вплив глобалізаційних процесів. Вони знають багато мов і часто мислять неукраїнською, а саме - англійською. Використані Іреною Карпою англіцизми допомагають охарактеризувати героїв і, взагалі, сучасне суспільство , зокрема, той соціум, в якому перебуває сама авторка. Наприклад:

Коли виповнювалося 300 років Санкт-Петербургу, міська влада найняла професійну піар-компанію Ketchum, щоб та раз і назавжди пояснила імпортним громадянам, що тут не всіх звати Іван, не кожен ходить в шапці-вушанці (москоу-хет в народі) [Карпа, Бренд] тощо.

Багато у текстовій канві вульгаризмів і особливо ненормативної лексики (грубих, брутальних слів). Наприклад:

- Вотс ап? - Підходить Юрко.

- Чьоткий міньєт - 10 літрів, всьо про всьо - 30 літрів.

- Ого, ти розщедрився! - Дивуюсь я. - За двох... - Згадує він бородатий ґабрівський анекдот. Міс лярва-пенелопа тим часом мовчки розв'язує хустку. Ну так, фарбоване волосся [Карпа, стоянка ]

Або:

Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев'ять днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїм диким безладом [Карпа, Лове].

Це лише незначна частина такого типу слів. Насправді, авторка їх використовує дуже багато. Можливо, вона прагне відтворити ту істинну картину, яка існує сьогодні на вулиці, у спілкуванні між людьми. Але звучить

це занадто згрубіло, хоча і реалістично.

Есеї Ірени Карпи рясніють професіоналізмами. Професійні слова передають або особливості професій героїв, або ж просто інтелектуальний рівень та інтереси персонажів (любов до мистецтва, книг, культури, релігійність, літературні захоплення тощо). Наприклад: в есе “LOVE TIMING” одни з героїв Антон (23 роки) - “дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером в конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно.” [Карпа, LOVE].

Іноді в есе зустрічаються діалектизми (більшість із них відображають мову Західної України, звідки Ірена Карпа). Наприклад:

То, може, то ти, курво, втєла мені голосу, би-м лиш сичєти міг?”; “Тогди я взєв та й собі утєв перста на лівій руці. ..

Та й таки крикнув, і враз згадав, як кричєти треба. Відтак хтів їй втєти корінь, а вона як зачєла си просити [Карпа, сни ієрихона].

Належать вони частіше за все не мові автора і не власній мові героїв, а другорядним персонажам, які самі не ведуть розмови у творі, але про них згадують головні герої і цитують їх.

Говорячи про діалектизми, хочеться відмітити, що особливістю творів Ірени Карпи є те, що вона часто передає суржикову мову героїв так, як вона звучить у дійсності. Наприклад:

…коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: “Ну што, паєхалі, малишкі?” А малишкі: “Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!” Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. “Мальчікі” встають і йдуть [Карпа, LOVE].

Багато у творах риторичних фігур, особливо питань. Наприклад:

Холєра, куди поділося моє лахміття? Я тупо роззирався довкола, і, здається, гарчав. Жодних довкола запахів, анінайменшого шелесту. Балкон станції був порожнім, ба навіть із середини не долинало жодного натяку на рух. Я плюнув на все (як то тільки я міг зробити - плюнути?) і знова заквапився до хати. Ну і хай собі стукає пазуряччя дерев'яними сходами, нехай вода із чорної шерсті стікає патьоками (хм, я поміж тим, мав би вже і висохнути!) - мушу побігти перевірити ту кляту кімнату на другому поверсі [Карпа, стоянка].

Приклади, наведені нами, - це і живопис, і музика карпівського слова, це її власний стиль. І ніби все так просто. Але тут кожне слово, кожна кома “працюють”, створюючи дивний світ художнього слова - пронизаний почуттями й думками автора, оголений, іноді брутальний, вульгарний, але водночас і відверто вразливий. Це визначає певне коло читацької аудиторії публіцистики Ірени Карпи.

Це питання більш детально розглянемо в наступному розділі дослідження.

3.2 Рольові домінанти автора і читача

Література постмодернізму шокує авторською прямотою і відвертістю щодо зображення найбільш табуйованих виявів суспільного чи індивідуального життя людини: вільні статеві стосунки, екстремальні вчинки, вживання нецензурної лексики, алкоголю, наркотиків.

В. Куріцин висловив думку, що “постмодерн сьогодні не просто мода, він - стан атмосфери, він може подобатись чи не подобатись, але саме і тільки він зараз актуальний” [Куріцин, с. 227]. Юне покоління буквально “їсть” літературу сучасних молодих авторів. Воно захоплюється героями, тому що дуже часто бачить себе на їхньому місті і стикається з такими ж проблемами у реальному житті. Старше покоління здебільшого не сприймає і не розуміє такої літератури, тому що звикло до більш консервативної або, класичної літератури, естетичні орієнтири якої ґрунтуються на традиційних канонах. Постмодернізм - навпаки, є явищем, покликаним епатувати консервативну публіку.

Одним із яскравих представників сучасного українського постмодернізму є Ірена Карпа. Молодь читає Карпу з “відкритим ротом”, а представники старшого покоління категорично не сприймають цю літературу, вбачаючи у ній передусім вульгарність, брутальність та шокуючий спосіб самовираження розбещеної молоді.

Таке різке протиставлення читацької аудиторії вже само собою є доволі цікавим феноменом, який потребував би фахової оцінки. Передусім поглянемо, як сама авторка позиціонує свій текст стосовно читачів, та чи зацікавлена вона у певній селекції власної читацької аудиторії

Усю публіцистику І. Карпи можна читати як спосіб художнього відмежування “своїх” і “чужих”, як пошук “свого” читача, який вартує того, щоб розуміти і творчі пошуки, і інтелектуальну гру автора.

Як правило, вже назви її есеїв (що, як ми зазначали вище часто мають незвичайні назви, або де автор використовує іноземні слова чи вислови) одразу відкидають тих, хто не володіє англійською мовою (і не даремно, тому що у романі багато англомовних лексем, цитат, які авторка подає без перекладу).

Наступним кроком є відмежування від надто цнотливого читача, адже з перших сторінок публіцистики складається враження, що Ірена Карпа навмисно згущує фарби і докладає неабияких зусиль, аби шокувати аморальною поведінкою героїв, яка суперечить усім нормам соціуму, а подекуди, навіть, нормам здорового глузду. Читачу інколи важко зрозуміти чи описані автором сцени зображають психічні розлади, чи змальовують надзвичайно екзотичний спосіб життя:

Фух! -- я всілась на диван і витерла піт. З п'ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса.

-- У-у-у, прощавай, єдиний друже… -- я заплакала.

-- Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… -- завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.

-- Га?

-- В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м'ясоїдів?

-- Нє… Я їм тільки гречку з цибулею.

-- Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.

-- Ой бо… -- я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири. [Карпа, Білявчик].

Таким чином Ірена Карпа формує перше наближення до власної самоідентичності. Це протиставлення двох поколінь: молодого, яке виражається через пропагування власних життєвих цінностей та старшого, яке відстоює традиційні, усталені моральні норми.

Другим протиставленням своїх і чужих є протиставлення в межах свого покоління. Це відбувається шляхом протиставлення тих, хто не сприймає як гостру проблему важливість власної самоідентифікації та представників молодіжної субкультури, ототожнюючи себе з останніми. Насамперед, Ірена Карпа відмежовує себе від сірої маси героїв дуже просто: освіченістю, епатажністю, байдужістю стосовно думки інших щодо їхньої поведінки, і, що найголовніше - виваженим патріотизмом до своєї рідної держави. В одному з інтерв'ю Ірена Карпа репрезентувала своє бачення з цього приводу так:

Я не мислю чорно-білими категоріями. Суспільство складається з окремих особистостей, виділяти когось за ознаками крові, як мінімум, тупо. З-поміж справжніх українців, за яких мені не соромно як громадянці, у мене купа знайомих етнічних євреїв, росіян, поляків, болгарів, татарів. Важливий культурний, свідомий, цивілізаційний рівень людини, а циклення лише на одному аспекті - це ознака обмеженості [Ірена Карпа].

Персонажний дискурс творів Ірени Карпи дає змогу простежити декілька характеристик її жіночих образів. Авторка часто вдається до навмисного заниження почуттів, які можуть, нібито, “скомпрометувати” героя, засвідчити слабкість її характеру, тому на першому плані - епатажна відвертість, негативізм. Тут вступає в дію знаковий для сучасної молодіжної літератури фактор - “стьоб”. “Стьоб” як похідне від “стібатися над чимось”, тобто цинічно й злісно щось висміювати, так і від “вистьобуватися”, при чому підкреслюється активізація авторської его-позиції; замкнутість тексту на авторському “я”, декларування суб'єктивної думки за допомогою “стьобу”, часто безапеляційність, безкомпромісність оцінки, але, насамперед, самоствердження [Поліщук, с. 149].

Наприклад, в есе “LOVE TIMING” авторка критично засуджує пустих жінок, життя яких - постійна дешева суєта:

Свєта Банько - 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути “спартівнай і штоби аттєнялся загар”, любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м'язів без фізичного навантаження, має власний бізнес - продає турецьке золото на Троєщинському ринку. <…> І вона поїхала з чоловіком до Єгипту (“все за 300 баксів”), щоби розвіятися і поїсти в “ультра-ол-інклюзіві”. А ще позайматися в басейні з аніматорами: “Бай-бай-целю-літ! [Карпа, LOVE]

Так само відкидає Ірена Карпа жіночок-модниць, які за дорогезним вбранням навіть не приховують своєї “пустоти”. Приміром, в есе “Стоянка AMOR FATI” авторка глузує над стилем вбрання представниці т.з. золотої молоді - кричущо багатої та безмежно пихатої:

- Моє ім'я Пенелопа Вейтс, - презентувалася чорнявка у великих сонячних окулярах. Власне, звідки ми взяли, що вона була чорнявкою? Швидше, волосся вона мала темно-руде, до того ж, його покривала темно-золотих відтінків хустка, пов'язана а-ля рання Мадонна.

---

Пенелопа:

окуляри GUCCI - 1499 грн

хустка Ives Saint Laurent - 1299 грн

джинси шкіряні Nina Ricci - 1569 грн

бюстгалтер Ives Saint Laurent - 321 грн 99 коп

черевики Karlo Pazzolini - 1348 uh

---

- Ого... - Подумав, мабуть, Юрко, підпалюючи цигарку.

- ... - Промовчав я.

- Ну? - Нетерпілося їй.

„А якого, власне, біса, треба представляти себе, коли хочеш заправитись пальним?” Зненацька я чомусь уявив, як діваха витягає пістоля і робить нам веселі танці”.

- Дуже вражаюче... - Спромігся Юрко.

- І не менш приємно! - згадав ввічливість я.

- Карочє, чуваки, - вона помітно додала грудних ноток в голос, -- мені треба заправитись. 40 літрів.

- Будь ласка! - підвівся Юрко. …[Карпа, LOVE]

Ганна Черненко у такому нігілістичному “стьобі” Ірени Карпи у поєднанні з іншими текстуальними чинниками вбачає гендерну квазі-інверсію: авторка, зберігаючи жіночне начало, обростає маскулінними рисами [Черненко, 78-79].

Схожу характеристику дає Ірена Карпа героїні есе «LOVE TIMING» Марті, якій виповнилося повних 24 роки:

Висока білявка, в вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка-початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє -- ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (Ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев'ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.

Таким чином авторка чітко відмежовує таких “чувіх” - яскравих представниць богемної субкультури міської молоді, зі своєї читацької аудиторії.

Одним із найцікавіших для нас є поділ на “своїх” і “чужих”, який проводить письменниця за інтелектуальним критерієм. В есе “LOVE TIMING” ми з подивом дізнаємося, яке важливе місце займає в житті Карпи творчість, активність, вдумливість і ранимість, глибина щирість почуттів, висока життєва мета, відкритість змінам. Так, один з героїв твору характеризується авторкою з теплотою і симпатією:

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, в футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску… Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно -- життя зовсім юне. Саме три роки минуло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. “Ти забереш мене від батьків?” -- спитала з надією вона. “Заберу!” -- впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями -- бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала -- навіщо їй від нього йти? [Карпа, LOVE].

Варто також вказати, що для сучасної Ірени Карпи актуальні теми сьогодення, зокрема, проблеми розвитку культури, мистецтва, функціонування української мови, ставлення до історичної спадщини. Авторка визначає причини проблем, відчуває ледь помітні тенденції їхнього розвитку, чітко проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. За назвами її публікацій ми можемо окреслити коло проблем, які хвилюють Карпу: “Україна, моя сестра, “Руській “мір” і Непал”, “Так нужен лі нам руській язик?”, “Бренд України: свині версус Голівуд”, “Кіно, Одеса і бандерівська окрошка”, “День Перемоги і пропаганда країни-агресора”, “Клара Цеткін, целофан і Індія”, “День Незалежності і “старший брат” на літеру Х” тощо.

В цих та інших есе письменниця критикує так званий «руський мір» так само як і всіх, хто себе до нього зараховує і те, що до нього відноситься.

Приміром, у публіцистичному есе “Кіно, Одеса і бандерівська окрошка” авторка іронічно і водночас з гіркотою показує читачеві таких собі звичайних обивателів, для яких усе українське - вороже:

- До Опери, будь ласка.

- А шо у вас там? - коситься таксист на фестивальний бейдж моєї колеги-редакторки.

- Червона доріжка. Одеський кінофестиваль.

- І хто там будєт?

- Ну... Зануссі, Роднянський, Кустуріца.

- Та шо там тот Кустуріца? Нє знаєт єго ніхто. Вот єслі б Міхалков...

Що ж, у кожного свої зірки. Особисто я, йдучи червоною доріжкою в статусі «українська письменниця», була щиро і приємно здивована тим, що мене, не глянцеву, теж вітали глядачі дійства.

Варто мені було почати тонути в щасті від такої народної затребуваності рідного слова, як наперед протиснулася колоритна жіночка з вогнем в очах і певним браком зубів у роті.

- Адєса нє любіт бандеравцев! - закричала вона. - Вон атсюда, фашистка!

Я ще за інерцією їй посміхалася.

- Да, да! - запевнила пані. - Я тєбя нєнавіжу! Слишиш?!

Та «слишу», куди ж я дінуся. Та ще й бачу. «Прости меня, царь батюшка!» - писало на велетенській, на цілий балкон розтяжці під канонічним портретом Романова. На одній із ближніх вулиць. Що ж, в Одеси складна історія, подумала я. І, зрештою, мене тут завжди приймали дуже непогано. Офіціанти старалися перейти на українську мову, вся ця лейд-бек атмосфера південного міста в принципі дозволяє почуватися досить розслаблено, старі дерева, колоритні дворики... Я невтомно серед перших позицій рейтингу «Що навідати в Україні» називала іноземцям Одесу. За що і поплатилась [Карпа, Кіно, Одеса].

В іншому творі - “Бренд України: свині версус Голівуд”, ніби в продовження, зазначає (і знову з іронією), що українське - це престижно:

Я от запросто можу собі уявити гіпотетичного іноземця, котрий в результаті такої «виховної роботи» замість свого: “А, Україна, це там, де Чорнобиль?”, скаже мені: “А, так, я чув, у вас така родюча земля, що вже й китайці внадилися”. Чи: “О, так це ж країна соняшників! Я бачив фото - яка краса! І олія ця... хотів би спробувати!” Або: “Як же вам пощастило! У вас найдовші в світі гіпсові печери, мій син мріє туди поїхати”. Ну чи щось на злобу дня: “О, славнозвісні українські програмісти. Кажуть, вся силіконова долина на них тримається”. Чи цілком приземлене: “У вас же є ця чудова, дешева і міцна хо-ріл-ка! Я правильно вимовляю?..” [Карпа, Бренд].

Звідси - нелюбов Ірени Карпи до людей штибу “коломийської бички”, а ще більше - “коломийської бички, зрусифікованої в Києві” [Карпа, Стоянка Амор]

Отже, Ірена Карпа вдається до іронічного зображення ситуації з метою вираження власного ставлення до проблем, причому іронія залучає емоції як того, хто висловлюється, так і того, хто сприймає публіцистичний виступ. На думку О. Федоренко, важливим фактором ефективного використання іронії в сучасній українській пресі є можливість завуалювати думку, зовні не конфліктуючи ні з традицією, ні з законом. Абсурдні ситуації, які людина переживає постійно, привертають увагу знову й знову, примушуючи шукати спосіб виходу з них [Федоренко].

Таким чином, оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів.

Антропологічний підхід до аналізу текстів есе та публікацій Ірени Карпи демонструє нам, що автор намагається вибудувати власну самоідентифікацію за допомогою ряду бінарних опозицій, послідовно ототожнюючи себе із однією ланкою протиставлення. Усіх читачів публіцистики Ірени Карпи можна поділити на тих, що володіють іноземними мовами і на тих, що не володіють. Не читатиме Ірену Карпу і занадто цнотливий читач, якого шокуватимуть відверто брутальні подробиці з життя головних героїв. Ірена Карпа прагне відмежуватися від читацької аудиторії, здатної бачити у її творах лише чорнуху, її співрозмовниками можуть бути лише інтелектуали, здатні оцінити гру та іронію автора. Серед представників “свого” кола проходить наступний поділ: українці - патріоти, здатні взяти відповідальність і змінити своє життя в руслі європейського вектору і “ватніки” - представники та апологети “рускава міра”. Як бачимо, Ірена Карпа увесь час поділяє читачів на “своїх” і “чужих”, тим самим демонструючи схильність до такого типу бачення світу.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження з проблеми есеїстики Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики дозволяють зробити такі висновки:

1. Аналіз наукової літератури дослідження дає підстави стверджувати, що есеїстичний жанр залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони.

2. Дослідження вчених довели, що концепція індивідуального стилю в сучасній естетиці полягає в тому, що есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку - з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію.

3. Вивчення публіцистики Ірени Карпи дозволяє відзначити, що “біографічність“ її творів цілком може бути імітацією автобіографічності - своєрідного атрибуту авторської маски, що забезпечується завдяки використанню прийомів цитати, алюзії. Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-“щоденникового” стилю письма, частково - наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема “совкізму”, пов'язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо.

4. Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. У контексті сучасної журналістики в творчості Ірени Карпи ми спостерігаємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах - 1) так званий “Інтернет-самвидав” (блоги, соціальні мережі); 2) електронні версії друкованої періодики (авторські колонки в електронних журналах). Завдяки цьому її неожурналістика є інтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією.

5. Оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів. Творчу манеру нашої сучасності, насамперед, репрезентують: ритмічність її прози (“нанизування” однотипних двоскладних речень; переплітає двоскладні та односкладні прості речення, що забезпечують динамічність, “членованість” тексту; використання номінативних і вокативних речень, окремих звуків чи складів, що вимовляються з певною протяжністю чи навпаки динамічністю, риторичних фігур, особливо питань), використання промовистих і багатозначних заголовків, вживання іншомовної лексики, діалогізмів, професіоналізмів, молодіжного сленгу, вульгаризмів, ненормативної лексики (грубих, брутальних слів) тощо.

6. Антропологічний підхід до аналізу текстів есе та публікацій Ірени Карпи демонструє нам, що автор намагається вибудувати власну самоідентифікацію за допомогою ряду бінарних опозицій, послідовно ототожнюючи себе із однією ланкою протиставлення. Усіх читачів публіцистики Ірени Карпи можна поділити на тих, що володіють іноземними мовами і на тих, що не володіють. Не читатиме Ірену Карпу і занадто цнотливий читач, якого шокуватимуть відверто брутальні подробиці з життя головних героїв. Ірена Карпа прагне відмежуватися від читацької аудиторії, здатної бачити у її творах лише чорнуху, її співрозмовниками можуть бути лише інтелектуали, здатні оцінити гру та іронію автора. Серед представників “свого” кола проходить наступний поділ: українці - патріоти, здатні взяти відповідальність і змінити своє життя в руслі європейського вектору і “ватнікі” - представники та апологети “рускава міра”. Як бачимо, Ірена Карпа увесь час поділяє читачів на “своїх” і “чужих”, тим самим демонструючи схильність до такого типу бачення світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрухович Ю. Переломні модельки світосприйняття [Електронний ресурс] / Юрій Андрухович. - Режим доступу: http//erlib.com/Ирена_Карпа/Перламутрове_порно/1/ (дата звернення: 15.04.2015). - Назва з екрану.

2. Баган О. Есей та есеїзм / О. Баган // Українські проблеми. - 1995. - Ч. 1. - 215 с.