Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної публіцистики

Жанрова система сучасної есеїстикі. Концепція індивідуального стилю в есеїстиці. Стильові домінанти есеїстки Ірени Карпи. Творча манера Ірени Карпи як відображення авторської позиції. Саморепрезентація на мовному рівні. Рольові домінанти автора і читача.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 19.06.2015
Размер файла 98,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

Інститут педагогіки і психології

Кафедра педагогіки та методики початкового навчання

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

НА ТЕМУ:

ЕСЕЇСТИКА ІРЕНИ КАРПИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ

КИЇВ - 2015 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Жанрова система сучасної есеїстки

1.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній есеїстці

РОЗДІЛ 2. стильові домінанти есеїстки Ірени Карпи

2.1. Особливості біографізму

2.2. Ознаки “нового журналізму”

РОЗДІЛ 3. творча манера Ірени Карпи як відображення авторської позиції

3.1. Саморепрезентація на мовному рівні

3.2. Рольові домінанти автора і читача

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлене активним входженням нових публіцистичних жанрових форм в сучасний інформаційний простір, зокрема завдяки поширенню мережі Інтернет. Така тенденція створює можливості для вияву творчих потенцій авторів, які формують свій авторитет у інших сферах мистецтва слова. Яскраві, неординарні особистості, що претендують на «звання» «лідерів думок» уже в мережевому середовищі, модифікують, урізноманітнюють, індивідуалізують так популярні жанри, як авторська колонка, блог, есей, щоденник тощо.

Серед подібних феноменів вирізняється творчість Ірени Карпи. Серед різноманіття талантів саме у мережевій публіцистиці вона заявила про себе особливою манерою, атрибутивною інтонацією, яскравою самоіронією, змістовою різноплановістю текстів.

Популярність її блогів, авторських колонок серед широкої аудиторії, неоднозначність реакцій критиків і прихильників її стилю, а також уміння авторки текстуально яскраво зреагувати на злободенні проблеми українського суспільства і привернути до них увагу громадськості - усі ці чинники зумовлюють необхідність системних медіа-досліджень публіцистики Ірени Карпи.

Метою пропонованого наукового дослідження є дослідження особливостей есеїстичних текстів Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики.

Досягнення основної мети передбачає виконання таких завдань:

1) узагальнити та проаналізувати історіографію досліджуваної наукової проблеми;

2) дослідити стильові особливості есеїстки Ірени Карпи;

3) визначити ознаки «нового журналізму» в публіцистичних текстах авторки;

4) проаналізувати особливості біографізму як стильової домінанти;

5) дослідити творчу манеру Ірени Карпи як відображення авторської позиції;

6) вивчити особливості авторської репрезентації на мовному та комунікаційному рівнях.

Об'єктом дослідження є творчість Ірени Карпи.

Предметом наукового аналізу є жанрово-стильові особливості есеїстки Ірени Карпи.

У досліджені застосовано такі методи: описовий, системний, порівняльний методи наукового дослідження. Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності, комплексності та достовірності.

Новизна роботи полягає у комплексному досліджені есеїстики Ірени Карпи через інтерпретацію індивідуального стилю як вияву світоглядних орієнтацій автора; удосконалено методологію вивчення сучасної есеїстки в мережі Інтернет через систематизацію ефективних способів впливу на громадську думку.

Теоретичне значення бакалаврської роботи. Матеріали дослідження мають на меті розширити та поглибити теоретичні знання із запропонованої теми. У кваліфікаційній роботі запропонований багатоаспектний підхід для аналізу публіцистичних мережевих текстів сучасних авторів.

Практичне значення результатів. Висновки та узагальнення дослідження мають перспективу використання для подальшої розробки порушених у роботі проблем. Основні результати дослідження можуть бути використанні в підготовці навчально-методичних комплексів для викладання нормативних журналістикознавчих курсів, спецкурсів із сучасних медійних проблем для студентів вищих навчальних закладів та факультативних занять у загальноосвітніх закладах різних типів.

Структура дослідження. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Жанрова система сучасної есеїстики

Дослідження жанру есе є актуальною проблемою в сучасному літературознавстві.

Наявні теоретичні розвідки щодо жанрової специфіки есею в українській науці можна поділити на два напрями:

- за першим - об'єктом є українська есеїстика як суттєвий і важливий фрагмент національної духовної культури (статті - О. Баган “Есей та есеїзм”, С. Єрмоленко “Мова сучасної української есеїстики”, Ю. Осадча “Есеїстичне та романічне письмо як способи “мислити» літературу”; методичні вказівки - С. Квіт “Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу “Основи герменевтики”, Л. Логвиненко “Художньо-публіцистичні жанри: Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності “Журналістика”; дисертаційне дослідження - Г. Швець «Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика”;

- за другим - наукові дослідження, присвячені есеїстиці іншомовних літературних традицій (В. Ліпіна-Березкіна «Становлення сучасної англійської прози”; Л. Садикова “Лінгвостилістичні параметри тексту есе”; К. Брандес “Лінгвотекстові особливості мовного жанру “художнє есе” (на матеріалі есеїстики С. Моема) та ін.”.

Проблеми, які нині розглядаються вченими, частково стосуються генези жанру есею, його поетики як форми творчості та пізнання світу, а також особливостей розвитку та функціонування в таких галузях, як література, публіцистика, критика, журналістика та мовознавство.

Проте немає одностайності щодо визначення жанру в академічних виданнях. Зокрема, у “Літературознавчому словнику-довіднику” за редакцією Р. Гром'яка зазначається: “Есе - це невеликий за обсягом твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми” [Літературознавчий словник-довідник, с. 249]. Українські дослідники О. Галич, В. Назарець і Є. Васильєв у підручнику “Теорія літератури” визначають есе як проміжний (межовий) жанр, що “лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науковопопуляризаторської) творчості” [Галич 2001: 275]. Наведені дефініції засвідчують широке функціональне поле поняття “есе”.

Есе (з фр. essaі “спроба, нарис”, від лат. exagіum “зважування”) - літературний жанр невеликого обсягу й вільної композиції, що пишеться на єдиному подиху. Це прозаїчний твір, що відтворює індивідуальні враження й роздуми з конкретного приводу й свідомо не претендує на вичерпну відповідь. Це нове, суб'єктивно забарвлене слово про щось, що має філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний, белетристичний або психологічний характер. За законами жанру в есе, як правило, відсутній сюжет. Це своєрідний вільний “потік інформації” [Літературознавчий, с. 674].

Д. Синиця в дослідженні “Художньо-публіцистичні жанри у літературі російського зарубіжжя (творча спадщина І. О. Ільїна)” стверджує, що “жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів” [Синиця: 190]. Дисертація Н. Іванової “Есеїститичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-х років” подає широке розуміння цього епічного жанру. В першому розділі “Зникомий” есей: становлення експериментального жанру в Європі” дослідниця пише: “Есей - інтелектуальна подія, що відкриває можливість винаходу, творчого виклику в нових царинах досвіду, в закутах культурної дійсності, представлених читачеві під оригінальним авторським кутом зору” [Іванова 2009: 5]. Щодо комунікативних та текстових стратегій есеїстики, то російський психолінгвіст Н. Славянська в кандидатській дисертації “Реалізація функції впливу в тексті есе” розглядає есеїстичний твір як акт комунікативної діяльності, певну дію, що “визначається як мовна дія” і “реалізовується у формі тексту” [Славянская 2009].

Дослідниця творчості Василя Барки Г. Швець у роботі “Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика» визначає жанр «як специфічну форму на помежів'ях літератури й інших форм свідомості, в якій синкретично поєднується начала епосу та лірики з нехудожніми й неестетичними елементами і суттю якої є суб'єктивація авторським «я» різноманітних явищ культури” [Швець 2006: 33].

Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: “есе має “межовий” характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення” [Квіт, с. 4].

Г. Швець розглядає есей “як специфічну форму на помежів'ях літератури й інших форм свідомості” [Швець, с. 33].

Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей «жанром літературної критики, статтею-начерком», «якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу» [Бурляй, с. 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.

У дисертаційній роботі О. Іванова, присвяченій есе як жанру європейської літератури, наголошується, що “есеїстка не піддається точному визначенню своєї специфіки, виступаючи радше як якась особлива жанрова система” [Іванов, с. 50]. Окремі жанри цієї системи об'єднує спільна характерна риса - невизначеність” [Там само]. Дослідник припускає, що вона “складає саму природу есеїстичних творів” [Там само]. Саме жанрова невизначеність творів стає, на думку О. Іванова, ознакою належності твору до жанрової системи есе.

Білоруський науковець О. Маськова пропонує бачення есею як “художньо-публіцистичного жанру, в якому глибокий задум органічно поєднується із вільною, невимушеною манерою викладу і якому властиві авторська відкритість і суб'єктивність, експресивність і образність, попередність і емпіричність, лаконічність і вишуканість стилю” [Маськова, с.12].

Сучасні ж українські дослідники вважають, що есе - це «прозовий твір із довільною композицією, якому властива белетризація зафіксованих індивідуальних вражень, асоціацій чи інформації, отриманої з різних галузей знань, несистематичне поєднання філософських, літературно-критичних, науково-популярних, іноді специфічно наукових елементів» [Літератур.енцикл, с. 347].

Деякими теоретиками есе розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури. Загалом специфіка есе “як літературного жанру полягає в тому, що внаслідок належності до ліро-епічних форм вона поєднує імпульсивність поезії і можливості прози, будучи по суті, за спостереженнями есеїстів-практиків і теоретиків, сублімацією першого і другого” [Шебеліст, особливості розвитку, с. 93].

Схожої точки зору щодо меж есеїстики дотримується і М. Епштейн [Епштейн, парадокс, с. 341]. Дослідник вважає есе однією з форм літературної творчості, що отримала особливий статус у сучасній літературі: “багатожанровість і навіть міждисциплінарність не лише право, а й обов'язок есеїстичної творчості” [Там само, с. 343]. “Міждисциплінарність”, неможливість включити есе в одну галузь культури, так само як для О.Іванова “невизначеність”, є для М. Епштейна відмінною рисою есеїстики. За твердженням останнього, “Парадокс есеїстичного жанру полягає в тому, що він не входить у жодну з глобальних систем, або дисциплін, людського духу (як роман включається в художню літературу), а, навпаки, включає способи і знаряддя цих дисциплін в якості своїх складових” [Там само]. Автор використовує поняття “есеізм”, щоб відзначити дію низки факторів у сучасній культурі в цілому. “Есеізм - це синтез різноманітних форм культури на основі самосвідомості особистості <...>” [Епштейн, закон, с. 148]. Передумовою дії ессеізму є «культурна розчленованість навколишнього світу». Цим зумовлюється поява багатьох різновидів есеїстики. Отже, визнання есеїстики особливою жанровою системою пов'язане з різноманіттям тематичних і функціональних різновидів жанру, а також специфікою, що рівною мірою відрізняє есеїстику від новелістики та публіцистики.

Можливість прояву рис есеїстики в творах інших жанрів пов'язана з іншою передумовою - індивідуалізацією, характерною для сучасного суспільства. Незвідність есе до традиційних форм художньої прози та пов'язані з цим труднощі, що виникають при спробі аналізу есеїстичних творів, призвели до того, що жанр есе в сучасному літературознавстві розглядається як позародова форма.

Так, В. Халізєв описує позародові форми як галузь літератури, що не піддається точному визначенню, але є стійкою в своїх базових характеристиках: “... літературні твори всіх епох ... мають певну родову специфіку (форму епічну, драматичну, ліричну або звичайні для XX століття форми нарису, “потоку свідомості”, есе)” [Хализев, с. 332]. Специфіка родової приналежності, на яку звертає увагу В. Халізєв у наведеному фрагменті, є важливою ознакою есе і слугує для сучасних дослідників есе певною точкою відліку при вивченні жанру.

Близькість есеїстики до жанрів публіцистики зумовила появу досліджень, в яких есе розглядається саме як публіцистична форма. У своїй монографії “Есе: стилістичний портрет” Л. Кайда [Кайда] дотримується цієї точки зору і простежує історію есе, починаючи з давньогрецької літератури. Автор знаходить ознаки жанру в “Діалогах” Платона і відзначає прояви есеїстики в європейській літературі у творах всіх історичних періодів. Характерно, що вивчення есе в якості публіцистичного жанру не змінює погляду на жанровоутворюючі риси: суб'єктивність і специфічна риторична установка.

Проблема жанрового визначення есе також була відзначена в публікаціях К. Зацепіна. Слідом за попередниками в галузі вивчення есеїстики, К. Зацепін в своїй статті “Есе: від філософії до літератури» зазначає: есе “... потрапило в розряд периферійних жанрів під такими назвами, як “художня публіцистика”, “художньо-документальна література” або “література факту”. На думку дослідника, саме “через відсутність чітких методологічних розбіжностей, які дозволили б описати цей жанр як літературно-мистецький, не було розроблено метамови формально-естетичного аналізу поетики есе”[Зацепін].

Таким чином, переважна більшість сучасних дослідників есеїстики сходяться на думці, що есе існує на межі різних дисциплін і галузей знання і, залежно від зближення з тим чи іншим жанром певної галузі, приймає характерні риси, які відрізняють один різновид есе від іншого.

При спроби класифікації різновидів жанру дослідник неминуче стикається з проблемою “нездоланності” есеїстики [Іванов], ризикуючи змішати характерні ознаки жанру, ознаки його різновидів і риси авторського стилю. Доречним, на наш погляд, є такий формат досліджень української есеїстики, коли вони мають здійснюватися за напрямами сфер свого існування: літературознавство, лінгвістика, публіцистика, журналістика, філософія, культурологія, оскільки саме на такому шляху можливим є коректне наукове осмислення теоретичних та історичних проблем цього жанру. Розгляд цього питання в такому форматі - достатньо новітній підхід щодо відбудови історії вітчизняної есеїстики, оскільки передбачає перегляд статусу есею в українській культурній традиції, який тривалий час уважався периферійним жанром дослідження.

Есе у своїх різних варіантах може володіти рисами літературного, публіцистичного, наукового твору. Така “уривчастість” [Гаспаров] есеїстики призводить до додаткових труднощів з визначенням жанрового ядра, висуваючи на перший план риси стилю автора або функціонального стилю мовлення.

Оригінальна класифікація видів есеїстики належить А. Дмитровському, який, спираючись на тип духовності, пропонує розрізняти пізнавальний, ліричний і виховний види есе [Дмитровський, с. 110] залежно від переваги однієї з перерахованих складових у творі. Опора на єдиний несуперечливий критерій може значно посприяти становленню теорії жанру, проте тісний зв'язок жанрових модифікацій з мінливим літературним процесом і той факт, що есе описує те, що безпосередньо переживається, ускладнює виділення подібного критерію. Так, при спробі застосування запропонованого дослідником критерію виникає утруднення, що полягає в перетині виділених видів есе. Причому зустріти подібне накладання можна при роботі з есеїстикою одного автора.

Типології, засновані на літературній приналежності та родовій віднесеності, підтверджують міждисциплінарний і позародовий статус есеїстики [Іванов, с. 53].

У сучасних дослідженнях, присвячених проблематиці есе, автори часто спираються на усталені уявлення і термінологію, згідно з якими виокремимо два найбільш поширених терміна, що характеризують різновиди есе: “літературно-критичне есе” [Руженцева] і “художнє есе” [Брандес]. При характеристиці тематичного розмаїття есе також використовуються терміни “есе про мистецтво” [Загороднева], “есе про культуру”, “есе про літературу” і т. п. Найзви “літературно-критичне есе” і “художнє есе” мають найбільшу термінологічну точність і позначають поняття різного змісту і обсягу. Найбільш продуктивним при роботі з есеїстикою видається, на наш погляд, виділення тематичних різновидів есеїстики, пов'язаних з індивідуальним авторським стилем - автобіографічне, біографічне есе, есе-мандрівка.

Найбільш досконалу типологію розроблено західними дослідниками. В українській науці найповніший огляд західних концепцій подає О. Ципоруха. У її інтерпретації типологічна структура есе виглядає так:

І. Неформальне, або літературне есе: 1) афористичне; 2) періодичне (характерне (скетч); звичаєописувальне; просвітницьке; дидактичне); 3) соціально-пропагандистське (особистісне; описове, художнє або белетристичне).

ІІ. Формальне есе: 1) критичне (огляд); 2) літературно-критичне; 3) дослідницьке; 4) інформативне [Ципоруха, с. 61-62].

Ось найголовніші частини її типології. Так, наприклад, неформальне есе вважається єдиним істинно літературним типом. Його відмінні якості проявляються у високому ступені особистісного, де думка автора про предмет обговорення важливіша, ніж сам предмет. Сутність таких творів становлять короткі, дискусійні, глибоко суб'єктивні та індивідуальні тези, для яких характерні розмовний тон і невимушена структура. Підвид неформального есе - інтимне, що містить реакцію особи на досвід, об'єкт, подію, де частини поєднано за асоціативним принципом. Риси інтимного есея - ліризм, поетична схвильованість, напружена інтроспективність. Неформальне есе може бути оповідкою, описом, анекдотом, роздумами, мрією.

Афористичне есе характерне для ХVІ - ХVІІ століть. Спершу воно було дуже коротким, складалося зі збірки сентенцій та власних нотаток автора до них, у яких пропонувалися корисні поради щодо життєвої філософії. Пізніше Френсис Бекон доповнив його різноманіттям цитацій та ілюстрацій.

Періодичне есе значно коротше, менш афористичне, але більш індивідуалістичне, інтелектуальне, інтроспективне, що вряди-годи не цуралося сатири і гумору та обіймало ширший спектр тем. Саме цей жанр увів у тексти такі прийоми, як вигадані персонажі та місця події, уявні кореспонденти.

Приклад дидактичного есе - робота Коттона Мезера “Як робити добро, або Боніфацій…” (1710). Вона надихнула до суспільного благодіяння Бенджаміна Франкліна. У своїй серії есе “Сайленс Дуґуд” він описав звичаї мешканців Бостона, піддавши критиці усе - від поганої поезії до проституції [Ципоруха, с. 61].

Особистісне есе - заснований на власному досвіді автора, розкриває аспекти авторської індивідуальності, вирізняється високим ступенем художньої ідеї, створює досвід для читача через суб'єктивний погляд, контекст або мотив. Його завдання - швидше подати, ніж розкрити, тому може набувати форми спогаду або сповіді;

Описове есе - у вигляді короткого біографічного нарису про місцевість або події. Він інтригує читача незвичною темою опису, поглядом із нової перспективи на відомий предмет. Розвиток подій у такому есеї теж має описовий характер із живими образами, з географічно чіткими деталями та зрозумілими аналогіями, з фактами, розсіяними серед описів і діалогів;

Інформативне есе - водночас пояснює, розкриває, досліджує та визначає. У ньому увага сконцентрована на поясненні авторської ідеї, досвіду або погляду;

Критичне есе - аналізує та оцінює твір чи подію, водночас інформативне і переконливе. Мета автора - краще пояснити читачеві предмет обговорення та переконати пристати на бік його власних оцінок. Тут загалом використовуються порівняльні та контрастні приклади для демонстрації власної оцінки, присутні гра слів, дошкульні випади;

Порівняльне есе - досліджує відмінність і подібність, обґрунтовує особисті переваги та вибір, описує світогляд і життєву філософію. До певної міри це есе вважається не окремим видом, а лише особливим модусом висвітлення будь якої теми в будь-якому жанрі, тому що цей вид слугує для інформування, переконання, аналізу;

Літературне есе (художнє, белетристичне) - твір нехудожньої літератури вишуканого стилю та елегантної образності зі свідомим прагненням до ефекту художньої літератури та вдумливим ставленням до предмета [Ципоруха, с. 62].

Проте західна типологія в інтерпретації О. Ципорухи занадто деталізована і не може бути транспольована на українську есеїстичну традицію. Хоча в українських дослідженнях з журналістської жанрології внутрішньожанрова типологія есея представлена в зародковому стані, все ж можна спостерегти й окремі продуктивні спроби. Спираючись на них, М. Баклицький запропонував таку більш пристосовану до реальної української практики і потреб типологію есе:

- загальне есе. Воно може поєднувати подорож, філософію, рецепцію прочитаної літератури. В Україні цей жанр запроваджує сентименталізм. Прикладом цього виду можуть бути “Мои безделицы” Івана Вернета;

- есе-лист, що передбачає адресата і розмову з ним. Уже згадувався “Відкритий лист до Івана Виргана” М. Рильського;

- есе-замальовка має невеликий розмір і присвячена одній темі -тематичноцентрична: ті ж пейзажні замальовки з виразним авторським струменем;

- есе-стаття, що зазвичай має дидактичний імператив («Над озером. Баварія” Юрія Шереха);

- есе-лекція, промова, доповідь. В Україні твори такого кшталту лунають на присвоєнні звання почесного доктора Києво-Могилянської академії - та ж “Гуманітарна аура нації” Ліни Костенко;

- есе-щоденник - хроніка, зосереджена не на подіях чи ділових нотатках, а на вираженні авторського бачення світу (щоденникова есеїстика Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Аркадія Любченка, “блокноти” Володимира Брюггена та ін.) [Баклицький, с. 31-32].

Окрім згаданих різновидів есею, існують ще й інші класифікації жанру. Так, західні критики виокремлюють розповідний, драматичний і поетичний есе. У першому з них автор стає оповідачем, який говорить про людей і події. У другому, що має форму діалогу чи полілогу, есеїст присутній незримо. І, нарешті, третій різновид пишеться швидше для себе, ніж для інших. Ближче до журналістики лежить поділ на есе-колонку (газетна колонка, подана в есеїстичній формі, так звана “колумністика”), есе-пояснення, есе-статтю, есе-лист (есе, написаний в епістолярній формі), есе-журнал (щось середнє між есе і щоденником мандрів). Також останнім часом дослідники виокремлюють есе-переконання, есе-роздум, есе-розповідь, есе-розмову, есе-монолог, есе-діалог і есе як комбінацію попередніх видів [Шебеліст, с.Теоретичні, с. 53].

Таким чином, у дослідженнях сучасних літературознавців поняття “есе” трактується гранично широко, що призводить до сприйняття його як особливої і багатоманітної жанрової системи або навіть сфери мислення, індивідаульно-авторського стилю, індивідуального суб'єктивізму автора..

1.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній естеїстиці

есеїстика карпа творчий аваторський

На сучасному етапі жанр есе є одним з найбільш популярних. Тексти сучасних есеїстів (О. Багана, О. Войченко О. Забужко, Я. Гояна, І. Карпи, В. Медведя, Є. Пашковського, В. Цибулька, та багатьох інших) демонструють широкі можливості жанру, такі, як інтелектуалізм і пристрасність, поетичність та епатажність, філософічність та інтимність.

Автори “Літературознавчого словник-довідника” Р. Гром'як, Ю. Ковалів, В. Теремко наголошують, що есе характеризується такими стильовими особливостями, як образність; афористичність; парадоксальність. Для передачі особливостей сприйняття, освоєння світу автор есе залучає численні приклади; проводить паралелі; підбирає аналогії; використовує різні асоціації, різні засоби художньої виразності (метафори; алегоричні і притчові образи; символи). За мовленнєвою побудовою есе - це динамічне чергування полемічних висловлювань, запитань, установка на розмовну інтонацію й лексику. Відтак, на їхню думку, специфіка жанру есе полягає в тому, що:

- заголовок есе не перебуває в прямої залежності від теми: крім відображення змісту роботи він може бути відправною крапкою в міркуваннях автора, виражати відношення частини й цілого;

- в есе індивідуальний авторський стиль - вимога жанру;

- вільна композиція есе підлегла своїй внутрішній логіці, а основну думку есе варто шукати в “строкатому мереживі” міркувань автора;

- якщо у творі на літературну тему повинне переважати раціональне сполучення аналізу художнього твору із власними міркуваннями, то в есе - яскраво виражена авторська позиція [Літературознавчий, с.675].

У свою чергу, С. Шебеліст наголошує, що жанру есе притаманні такі ознаки, як:

- логічність викладу думок;

- дбайливе ставлення до художньої форми;

- вираження нового, суб'єктивного судження про щось (на першому плані -суб'єктивність особистості автора);

- образність, афористичність, використання свіжих метафор, нових поетичних образів;

- розмовна інтонація та лексика;

- розмаїте тематичне спрямування - філософське, історико-біографічне, публіцистичне, літературно-критичне, науково-популярне, власне белетристичне есе (суміжні жанри: поезія у прозі, науковий нарис, філософський трактат, листи, бесіди, роздуми).

Оригінальний підхід до особливостей жанру пропонує Б. Матіяш, указуючи, що сьогодні есеїстика перетворюється на одного з китів гуманітарного знання, що “здатний тримати на собі не один десяток “справжніх наукових праць”, автори яких покликатимуться на “геть несерйозні” есеї” [Матяш, с. 27].

Підтвердження цієї думки можемо знайти у статті “Чому я не культуролог?” М. Стріхи, де він запитує: “Чи є, строго кажучи, літературознавчими працями Еліотів “Священний ліс поетів”? Мандельштамова “Розмова про Данте”? Чи Маланюкова “Книга спостережень”? Безумовно, що ні. Це - вельми талановиті (й дуже суб'єктивні) есеї. Проте (принаймні так мені здається) їхні автори зазирнули до предмета своєї цікавості глибше, аніж багато дипломованих докторів літератури. І ці тексти мали глибший вплив на розвиток гуманітарного знання, аніж багато дисертацій чи монографій. Отже, не слід соромитися слова “есей”. Чи маскувати його в недолугі шати “культурології” (чи “політології”)”[Стріха, с. 27].

Крім того, наголошує Б. Матіяш, “сучасна есеїстика розширює творчі горизонти, відкриває можливості для різних експериментів, робить літературу інтимнішою, опертою на приватне переживання, у ній розкриваються ті питання, про які автор хотів би розповісти друзям або запитати самого себе”[Матящ, с. 27].

Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Втім, на відміну від іншого жанру, який адресується будь-якому читачеві, есе - це ближче до репліки, що адресується підготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі [як написати успішне, с. 7].

Есе розглядається в сучасній теорії літератури як суб'єктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення. Суб'єктивність, яка є однією з жанровоутворюючих рис есеїстики, визначає зв'язок тематики есе та особливостей його функціонування. Вона дозволяє зберігати ядро «ессеізму» в творі, не змінюючи важливі для есеїстики принципи, такі як лейтмотивна організації тексту і первинність функції навіювання [Маслаков, с. 53]. При цьому тематика твору визначає різноманітність есеїстики, що вступає у взаємодію з жанрами різних галузей літератури. У силу своїх текст-типологічних особливостей есе дозволяє швидше реагувати на зміни, що відбуваються в соціумі. Коротка форма і невимушений стиль розповіді робить його привабливим видом творчості для авторів, доступним і зрозумілим для широкого кола читачів, що, у свою чергу, сприяє його резонанcності. Таким чином, есе виступає одним із способів комунікації з питань, які хвилювали суспільство, що в цілому й зумовлює його соціально-етичну та естетичну тематику [Дьяченко, с. 156].

Отож есе як жанр художньої публіцистики - це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад суб'єктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності [Грисюк].Таким чином, основними рисами, які дозволяють віднести твори до есеїстики, є чітко виражена авторська позиція, багатогранність авторського “я”, суб'єктивність оцінних суджень, рефлективний характер дослідження теми і ґрунтовність її аналізу, пристрасність викладу й витонченість стилю. Саме в есе на передньому плані - особистість з її неповторним “я” як “самість”, філософська рефлексія з приводу саморозвитку індивідуального, самобутнього духу, діалог із самим собою.

Змістовність есе цілком правильно описав англійський есеїст XVII століття Девід Х'юм у своєму есе “Of the dignity or meanness of human nature” (“Про гідність або убозтві людської натури”): “the dignity of human nature trouble philosophers and poets from the beginning of the world to this day” («велич людської натури хвилює філософів і поетів з початку світу і до сьогодні») [Hume David, с. 76]. Загальний зміст есеїстики як потужного культурологічного феномена - складний життєвий матеріал і серйозні морально-етичні проблеми життя. Питання загальнолюдського характеру - місце людини у світі, її розуміння власної особистості, ставлення до навколишньої дійсності, до людства, пошуки культурної та національної ідентичності - складають нерв есеїстичних творів, автори яких гостро відчувають переваги цієї літературної форми, хоча і не завжди називають свої твори есе.

Сьогодні ж вітчизняна есеїстика, вже позбавлена надривної суспільної патетики, - це структуроване явище, яке динамічно розвивається за кількома основними тематичними напрямками. Цікаві та нестандартні літературознавчі есеї пишуть Г. Грабович, К. Москалець, І. Андрусяк, І. Бондар-Терещенко й О. Бойченко. Культурологічну проблематику порушують О. Пахльовська, О. Гриценко, В.Скуратівський, О.Забужко й Л. Ушкалов. Дражливі історичні теми знаходять відображення у творах Я. Грицака та Ю. Шаповала. Філософську течію жанру презентують імена М. Мариновича, Т. Возняка і М. Поповича. Одні з провідних політологів-есеїстів - М. Рябчук і М.Стріха. Чимало власне літературних есе створили Т. Прохасько, В. Неборак, В. Єшкілєв, особливо продуктивний у цьому сенсі Ю.Андрухович [Шебеліст, теоретичні, с. 56]. З-поміж вказаних авторів сьогодні осібно викристалізовується постать Ірени Карпи - людини, відкритої до сміливих думок та дій, есе якої символізують утілення енергії творення, потік “іншої” свідомості - відвертої, неприховано брутальної, витончено оригінальної.

Особливості її індивідуально-авторської концепції ми узагальнимо в наступному розділі дослідження.

Отже, незважаючи на те що есеїстичний жанр відсвяткував нещодавно своє чотирьохсотріччя, він залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. “Що таке есе, ніколи в точно не було визначено”, - стверджує один літературознавчий словник [Dictionary, с. 106], а інший додає ще більш категорично: “Есе не може бути приведене до якої-небудь дефініції” [Current, с. 98]. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони.

Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку - з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію.

РОЗДІЛ 2. СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ ЕСЕЇСТКИ ІРЕНИ КАРПИ

2.1 Особливості біографізму

У літературознавстві XXІ ст. виникає потреба дослідження елементів біографізму. Біографізм - комплекс літературознавчих понять, що мають відношення до життєвого шляху письменника та його творчості. Включає він власне біографію, автобіографію, бібліографію. Як літературознавча проблема, біографізм має безпосереднє відношення до концептів «автор і авторство», до невичерпної складності поняття «суб'єкт творчості», тісного і багатопланового зв'язку між письменником і його твором [Храпченко,с. 218].

Багатовимірність авторської присутності в тексті, співіснування різних підходів до розуміння проблеми автора значною мірою породжують велику кількість термінів, якими дослідники намагаються позначити різні іпостасі автора й окреслити сфери його функціонування. У теоретико-концептуальному контексті висвітлення проблеми біографічних структурантів (життєві враження, відчуття та переживання письменника) ґрунтується на базі синергетичного розуміння інформації, яку залишає по собі письменник, і того, як вона сприймається іншими. Як відомо, синерген-онтологічно завершений життєвий, автобіографічний час. Це - життєво-творчий світ письменника, відтворений у певний часо-просторовий, історично-визначений доленосний момент [Дуб, с.18].

У дискусіях навколо творчості сучасних молодих авторів - і в тому числі Ірени Карпи - час від часу виринає питання біографізму. Якщо основа літературної біографії - життя автора, логічно, що основою творів молодої людини стає особистий досвід: усе побачене, почуте, пережите часто абсолютизується чи гіпертрофується, адже світогляд ґрунтується на єдиному, своєму, унікальному житті.

Для того, щоб з'ясувати особливості есеїстки Ірени Карпи, збагнути стильові домінанти її публіцистики, необхідно коротко дослідити її біографію.

“Вікіпедія” визначає Ірену Карпу трьома дефініціями: відома українська письменниця, співачка, журналістка. Карпа Ірена Ігорівна народилася 8 грудня 1980 р. в м. Черкаси, хоча дитинство переважно провела в Івано-Франківську та на Закарпатті. Ще із малечку вона захоплювалася мистецтвом та проявляла неабиякий талант. Тож батьки прийняли рішення віддати дівчину до художньої школи.

У 1998 р. І. Карпа стає студенткою одного із найпрестижніших столичних вищих навчальних закладів (Київський національний лінгвістичний університет) за фахом “французька філологія”. А вже наступного року стає засновницею та солісткою популярного серед молоді гурту “Фактично самі” (з 2007 “Qarpa”), музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.

Друкувалася в часопис “Четвер”. Першою її книгою стала “Знес Паленого”, виданої у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість “50 хвилин трави” та есе “Сни Ієрихона”, які разом з есе “Ґанеша і Синкопа” та так званим інтерактивним романом “Полювання в Гельсінкі” склали видану в 2004 р. книгу “50 хвилин трави”.

Закінчивши навчання 2003 року, Ірена отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацією “Англійська та французька мови, зарубіжна література”. Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман “Фройд би плакав”.

У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали “ICTV”, “Інтер”, з вересня 2007 року по серпень 2008 року - “MTV Ukraine”).

Четвертою її книгою став ще один роман - “Перламутрове порно”, який вийшов у 2005, п'ятою - роман “Btches Get Everything” в 2006-му. В цьому ж році Карпа випробувала себе як акторка (“Аутизм”, реж. О. Анпілогов, Україна, “Компот”, реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно “Kyiv. Limited Edition”, знімається в еротичних фотосесіях для журналів “Plyboy”, “Penthouse”, “FHM”.

У травні 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом, але вже восени 2009 року Ірена, розійшовшись першим чоловіком, вдруге вийшла заміж - за американського фінансиста Нормана Пола Генсена, в шлюбі з яким виховує двох доньок.

13 вересня 2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано нову книгу Ірени Карпи “Добро і Зло”. На початку 2009 року цю книгу було визнано книжкою-невдахою року - вона здобула приз “Золота булька”. Водночас, за рейтингом читачів журналу “Кореспондент”, “Добло і Зло” ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.

До бібліографії письменниці входять і такі твори, як “Піца «Гімалаї” (2011), “Суки отримують все” (2012), “З роси, з води, із калабані” (2012), “Історії моїх жінок” (2013), “Baby travel. Подорожі с дітьми або, Як не стати куркою” (2014), “Волонтери. Мобілізація добра” (2015).

Зараз Карпа входить до п'ятірки найбільш затребуваних українських прозаїків. Незважаючи на досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік. “Я пишу, - говорить вона, - як живу - просто і нічого не приховуючи, не зображаючи з себе прекрасну принцесу. Всі люди жеруть, серуть, трахаються, в них течуть соплі, коли застудяться, вони відригують, пітніють, збуджуються і трусяться, коли бояться. Хто думає, що все це брутально, грубо, неестетично - той малює квіточки у вазонках”.

Враження про автобіографізм творів Ірени Карпи виникає завдяки ефекту “щоденникового письма”. Звісно, поняттям “літературна автобіографія”, як і поняттям “літературний щоденник” під час дослідження молодої української прози варто послуговуватися лише умовно. Та беручи за зразок, скажімо, запропоноване Г. Костюком означення класичних типів літературного щоденника, можна окреслити й характерні особливості “щоденникового стилю” Ірени Карпи. Г. Костюк говорить про форму, зміст, призначення щоденника як мемуарного жанру літератури та вирізняє наступні чотири його типи:

1) щоденник, свідомо писаний для публікації, що акцентує на головних питаннях часу та оминає особисті дражливі деталі;

2) нотатки суто особистісного характеру, “виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, непристойними”. Автора таких щоденників часто зовнішній світ ніби не цікавить, він для нього ніби не існує. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях»

3) докладні, стислі сухі “телеграфічні” письменницькі нотатки, записані для себе дрібниці, події, епізоди тощо;

4) своєрідний художньо-літературний записник, “мовний банк” письменника - нотатки рідкісних висловів, народних говорів, схоплення пейзажів, портретів [Костюк, с. 14].

Г. Костюк наголошує на значенні щоденника для пізнання письменника як людини, - його характеру, звичок, думок, світогляду. Дослідник (аналізуючи “Щоденник” В. Винниченка) ставить питання: наскільки така праця здатна відбити щирий, безпосередній, правдивий внутрішній світ письменника, якою мірою у своїх записах автор є щирим, “чесним із собою” та майбутнім читачем? Есеїстиці Ірени Карпи, на наш погляд, приступній перший тип літературного щоденника, як його визначає Г Костюк - “нотатки суто особистісного характеру”. Утім, можна виділити й такий жанр, як “notes” - мандрівні нотатки, “травел-есе” [Костюк, с. 15].

Виникнення автобіографем у творчості Ірени Карпи практично неуникне. Карпа давно вже стала символом сучасного літературного бунтарства, сміливості говорити що хочеш і як хочеш, вживати ненормативну лексику і всіляко відходити від затертих канонів “якою має бути жінка”. У ланцюзі таких творів Ірени Карпи, як “50 хвилин трави” - “Фройд би плакав” - “Перламутрове порно” - “Bitches Gel Everything” - “Добро і зло”, героїні, навколо яких центрується наратив, відзначаються певною однотипністю: їх наділено схожою зовнішністю, а також спільними поглядами на світ і рисами характеру, які мотивують непередбачуваність їхньої поведінки, а відтак, і розвитку подій [Дрогойлович, с. 201].

У творах Ірени Карпи щоденниковий стиль є своєрідним послідовним “занотовуванням” того, що відбувається у душі героїні оповідей, і того, що її оточує. Так, Юрій Андрухович у передмові до роману “Перламутрове порно” сказав про це так: “Настільки мені подобається це первинно наївне (і наївно наявне) “Як живу, так і пишу”. Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного “Што віжу, о том пою”. Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами” [Андрухович, с. 5].

Означене твердження цілком правомірно, на нашу думку, можна віднести й до есеїв Ірени Карпи. Однак, “як живу, так і пишу” у Ірени Карпи навряд чи має щось спільне із безпосереднім, простодушним сприйняттям світу.

Так, саме з періодичного есе “Помішані - діти з багатонаціональним корінням” вона оповідає про:

- свою родину:

У моїй родині все дуже попсово -- з обох боків питомі українці.

Я народилася в Черкасах, якийсь час жила в Івано-Франківську, а потім ми переїхали до Яремчі, де й досі живуть і працюють мої батьки. Моя родина дуже принципова -- ми завжди виживали завдяки своїй кмітливості та порядності, а не через “пригибочки” [Карпа, Помішані - діти];

- про особливості виховання:

Нас усіх виховали із почуттям провини, на якому будується вся християнська традиція. Що ти замочив Христа і будеш горіти у пеклі за свої гріхи. Мені це пояснював священник у вісім років, з ентузіазмом випитуючи: “А чи не було в тебе тілесних гріхів?” [Карпа, Помішані - діти];

- про сприйняття себе і світу навколо:

У мені домінує ген R7, який відповідає за авантюризм і пошук чогось нового <…>. Я - не типова українка, важко сказати по мені, звідки я. <…>. Я вважаю, що маю нейтральний тип, але за кордоном, наприклад не кажуть, що в мене russian facе [Карпа, Помішані - діти],

А також про свого чоловіка та своїх дітей.

Поряд із цим наголосимо, що в черговому інтерв'ю Карпа не приховувала роздратування з приводу біографізму її творчості: «Я послуговуюся життєвим досвідом, бо саме так я вправі “штовхати” якісь свої ідеї” [Карпа, з сучасних].

Основне місце у творчості Ірени Карпи є “думко-стани” авторки. У сучасну добу розвинених інформаційних технологій важко ігнорувати участь контексту сприйняття художнього твору. Відповідно, доступність інформації про реального, емпіричного автора (яка включає, зокрема, біографічні дані й такий компонент, як літературна репутація, і є частиною загальнокультурного дискурсу) призводить до постійного розширення рецепції конкретного твору за рахунок “документальних” конотацій. Питання автобіографізму виринає при аналізі прози багатьох сучасних письменників, оскільки вони самі акцентують на цьому увагу в численних автокоментарях та інтерв'ю. Ірена Карпа не лише не цурається таких акцентів, а й ставить їх на службу епатажу.

Так, для її текстів характерна внутрішня фокалізація (оповідь ведеться з точки зору персонажа).

Наприклад, у есе “Білявчик” перед нами молода дівчина, яка живе сьогодні і зараз, переживає негаразди в особистому житті і, пливучи течією, здійснює спроби віднайти свій шлях:

…Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.

-- Може б то коханця собі знайти? -- спитала я пенсіонерку перед під'їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала.

-- А що, ідейка -- люкс! -- і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось не дуже… [Карпа, білявчик]

У філософському есе “Сни Ієрихона”, де оповідь ведеться від чоловічої особи, авторка занурює читача у внутрішній світ особистості через сновидіння, де головний герой - жінка:

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля…[Карпа, сни]

Разом з тим впадає у вічі раціональність письма, безкомпромісність критичних, часто різких оцінок, неприйняття, цілковите заперечення, іноді й цинічне відкидання того, що не є “своїм”. Наприклад, у критичному есе “Мене дивує” авторка категорично засуджує байдужість, інертність соціуму, пусті й приземлені прагнення людей, які бажають гарного життя, а натомість не бажають помічати справді дивовижних речей і відповідно змінювати своє життя:

Мене дивує, що при масовому невдоволенні умовами життя в Україні вуличні протести з будь-якого приводу настільки не масові. Мене дивує, що люди настільки не впевнені у своїх силах і досі не зрозуміли простої речі: проти ста тисяч людей, зібраних в одному місці, не зможе встояти жодна армія….

Мене дивує, що в Україні, де рівень нещасності зашкалює, й при тому, скільки разів озвучувався простий рецепт щастя - допоможи ближньому, так мало людей приходить на благодійні концерти та інші заходи доброї волі. І так багато людей страждає через те, що їм не вистачає головної пострадянської бутафорії - “статусності”. І що вони готові влізати в кредити й відмовляти собі в простих речах, як то свобода, подорож, безхмарність сумління, аби лиш мати щось більше-дорожче-новіше і “саатвєтствавать [Карпа, мене дивує].

Завдяки цьому наративні практики “писання-про-себе” надзвичайно популярні в сучасній українській літературі, зокрема серед генерації “двотисячників”. Критиками помічено, що часто літературна продукція українських молодих авторів подібна до вирваних сторінок із щоденника або скопійованого тексту із Живого Журналу. Читачі ж на літературних форумах, подекуди сприймаючи автобіографічність як “вип'ячування его”, називають її наступним після лайливої лексики ґанджем сучасної української літератури і вважають це явищем минущим, підлітковим. Разом з тим, в українській пострадянській посттоталітарній дійсності воно видасться природним і виправданим. “Сучасний світ у певному сенсі переживає кризу гуманності. Народжується болісне відчуття суб'єктивності власного “я”. І українські автори, які намагаються говорити про себе, іноді не хочуть чути нікого, крім себе самого. Вони спрямовані на саморекламу, самооголення, але в цьому також є елемент гри, пози. Таким чином вони компенсують брак суб'єктивності, біографічності в літературі до цього”, - каже в інтерв'ю Тамара Гундурова [Гундорова].

Таким чином, на творення ефекту біографізму працює індивідуалізована оповідь дієтетичного наратора - “щоденниковий стиль”. Найбільш точно конституює досвід, інтегрує його у власну історію автобіографічне письмо. Твір, що виник на основі автобіографічних записів, не повторює пережитого фактично, а уможливлює його прочитання як набутого досвіду, для якого визначальним є розрив у часі. “Те, як оповідачка впізнає себе у своїй історії, говорить про автентичність пригаданого. Ідеться про відтворення спогадів як досвіду в його суб'єктивній автентичності, тобто в поєднанні життя й творчості, минулого й майбутнього, фактичного та вигаданого” [Мацена, с.73].

Есеї Ірени Карпи є сукупністю вражень, відчуттів, міркувань, ситуацій, тобто виростає з усього, що “потрапило під руку”. Тексти авторки справді виповнені інтимними фактами - оголеними, дражливими. Здається, що заглиблену в себе оповідачку зовнішній світ з його проблемами не цікавить, - вона вся в собі, у своїх переживаннях та пристрастях. Крім того, варто зазначити, що своєрідний “душевний стриптиз”, характерний для “щоденникового” наративу в прозі Ірени Карпи, відбувається паралельно з “оголенням низу”: помітне акцентування на сексі, часто порнографічне, підвищена увага до тіла, всі процеси якого, як правило, подаються з надмірною натуралістичністю і з використанням обсценної лексики. Утому ж-таки есе “Білявичк” читаємо:

-- Як же мене дістала ця спека! -- пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.

-- Може, попірнати? -- ліниво мовила я.

-- В тебе? -- пожвавішав Білявчик. [Карпа, білявчик]

Водночас її есеї жіночі, оскільки автентично показує жінку зсередини: все в них ніби побачено крізь призму тіла, тією чи іншою мірою дотичне до нього, пропущено через відчуття. Відповідно щодо есеїв Ірени Карпи варто говорити про варіацію з префіксом “пост-”. Постфемінізм - молода течія без чітких програмних установок (на відміну від фемінізму), яка виходить із права жінки самій робити вибір між кар'єрою чи сім'єю або ж комбінованим варіантом, а також із небажання підпорядковувати власне життя пуританській та чоловіконенависницькій ідеології феміністок. Разом з тим, як зазначає Марія Ревакович. “постфемінізм не є рівнозначний антифемінізму”, скоріше це “соціокультурний простір, у якому жінки (особливо молодшого покоління) сприймають гендерну рівність або як річ уже досягнуту, або як щось, що їм законно належить, і уникають активізму, характерного для руху за права жінок, що його пропагував фемінізм другої хвилі: тепер, здається їм, уже просто немає такої потреби”[Ревакович].

Так, в “Індійських нотатках: колорит, дешева популярність і санітарна ситуація” Ірена Карпа пише:

Одна, без чоловіка, з двома манюніми дітьми?! Ну ти й смілива... - час від часу з сумішшю захоплення і співчуття хитали головами гражданє отдихающі.

- Я би скоріше сказала... божевільна - відповідала я, бо не дуже певна, як англійською точно перекласти “їб****а”.


Подобные документы

  • Авторська позиція в журналістському творі. Образ автора як загальнокультурна категорія. Факти як основа журналістської творчості. Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Вплив політики та ідеології на журналістику.

    курсовая работа [54,1 K], добавлен 10.03.2011

  • Проблемно-змістовий дискурс статей збірника "Теле- та радіожурналістика". Феномен впливу та сприймання дітьми телепередач. Концепція рекламного впливу на телебаченні. Мовна проблематика сучасної радіожурналістики. Жанрові новації українського журналізму.

    дипломная работа [1,7 M], добавлен 27.05.2014

  • Розглядається поняття релігійної публіцистики. Проведений дискурс-аналіз релігійної публіцистики Романа Рахманного та встановлення авторської особливості розкриття питань релігії як чинника формування не лише образу Церкви, але й України загалом.

    статья [30,3 K], добавлен 06.09.2017

  • Аналіз друкованих і електронних медіа, які позиціонуються як православні, їх головної теми і ідеї. Доведення пропагандистського підґрунтя аналізованих медіа завдяки комунікаційним технологіям. Домінанти, на яких основується ідеологія "русского мира".

    статья [26,7 K], добавлен 19.09.2017

  • Специфіка засобів масової комунікації як основного способу передачі соціальної інформації. Роль медіакомунікацій в забезпеченні сталого функціонування сучасного суспільства. Специфіка сучасної журналістики в контексті комунікацій нових цифрових медіа.

    контрольная работа [69,4 K], добавлен 19.02.2021

  • Життєва і творча біографія М. Євшана - одного з діячів національної журналістики Східної України початку ХХ століття, його особистість у літературно-критичному громадському місячнику "Українська хата". Аналіз публіцистичного доробку цього часопису.

    реферат [19,9 K], добавлен 14.05.2009

  • Еволюційні процеси дротового радіо в Україні та м. Запоріжжя. Перспективи розвитку проводового радіо на регіональному рівні. Дротове радіомовлення Запорізької області у контексті звітів представника Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

    курсовая работа [68,1 K], добавлен 26.11.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.