Фонетика і фонологія

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Це стосується передусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/. На підтвердження їх фонематичності можна навести ряд прикладів : був -- дув; пут -- тут --- кут, бав - мав: фон -- сон.

Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим -- тим - зим - цим - ним -- Рим -- чим.

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовній мові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить -- звенить, кукурудза -- кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові і для трактування звука [дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа -- зиґа; дзень --зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення і фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу--вожу, каджу -- кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу--хожу, броджу-- брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору-- кору -- гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати -- драти -- брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава -- кави, ґуля -- куля), за способом творення (ґрати -- грати, ґуля -- гуля, ґніт -- гніт).

М'які /д'/, /т/, /з/, /с'/, /ц'/,/дз/, /л'/, /н'/, /р/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз/) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах -- в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад -- ладь, рад -- радь; там -- тям; брат -- брать; кута -- кутя; лаз -- лазь; рос -- Рось, рис -- рись; лук -- люк, булка -- буль-ка; на кону -- коню, ден -- день; раба -- ряба; гору -- горю.

Приголосні /ц/ -- /ц' / і /дз/ - /дз/ не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц/, /дз/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом'якшені приголосні звуки [б'], [п'], [в'], [м'], [ф'], [ж'], [ч'], [ш'], [дж'], [ґ'], [к'], [х'], [г'], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:

1) внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень) ;

2) як результат історичної фонетичної зміни -- прогресивної асиміляції (зання, життя);

3) внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток--[ш:]иток);

4) у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).

В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.

Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:

а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю--синню, кутя--куття).

Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток -- [ш]иток, розширити -- ро[ш:]ирити, рознісши--розні[ш:]и, вітчим--ві[ч:]им, пасуться --пасу[ц^/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.

За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.

Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.

На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної -- лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.

Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ -- всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.

Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т/, /н/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.

Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними за-днього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.

Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовніші з них такі:

1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.

2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.

3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна -- манка, також Ясси--/йас`с кий/ (Ясьський).

4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / ссадити/. Запозичені білль, тонн вимовляю-ться як [біл'], [тон].

5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.

6. Не можуть стояти поряд свистяча й шипляча фоне-ми : безшовний > \бежшовний\.

Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних

Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).

Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними (лат. sоnоге -- звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу, наприклад: [р], [л], [н] тощо. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним при-голосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.

Класифікація за місцем творення звука грунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.

За участю активннх мовних органів приголосні звуки поділяються передусім на губні, язикові і глоткові, або фарингальні.

Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа - нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.

Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.

За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні .

Класифікація приголосних за способом творення шуму враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.

За способом творення шумні приголосні поділяють на зімкнені ротові й щілинні.

Сонорні приголосні за способом творення можуть бути зімкнені носові, щілинні і дрижачі.

Сонорні щілинні різні за характером і місцем утворення щілини й поділяються на серединні і бокові.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-середньої спинки язика поділяються на тверді й м'які.

М'які приголосні за ступенем вияву м'якості, в свою чергу, поділяють на три типи :

1) власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкаєть-ся твердого піднебіння. У зв'язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;

2) пом'якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною,а додатковою;

3) напівпом'якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.

Класифікація основних алофонів українських приголосних

Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофонів приголосних української мови, можна констатувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:

І. За активним мовним органом:

1. Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/.

2. Передньоязикові: /д/,/д/, /т/, /т/, /з/, /з'/,/ с/, /с'/,/ ц/, /ц/,/дз/,/дз/ , /ж/, /ч/,ш/, /дж/, /л/,/ л'/,/ н/,/ н'/,/ р/,/ р/.

3. Середньоязикові: /й/.

4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.

5. Глоткові (фарингальні): /г/.

II. За пасивним мовним органом губні поділяють на:

1. Губно-губні: /б/,/ п/,/ м/,/ в/.

2.Губно-зубна: /ф/.

III. За пасивним органом передньоязикові поділяють на:

1. Альвеолярні : /ж/,/ч/, /ш/,/ р/, /р'/, /дж/.

2.Зубні: решта передньоязикових приголосних.

IV. За способом творення:

1. Зімкнені: /б/,/ п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/,/ н'/,/ ц/, /ц'/,/дз/,/дз/,/дж/, /ч/, / ґ/, /к/.

2. Щілинні: /в/,/ ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/,/ л/,/ л'/,/й /,/ г/, /х/.

3.Дрижачі: /р/, /р'/.

Зімкнені поділяють на:

1. Зімкнені чисті: /б/, /п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/,/ т/,/ н/,/н/, /ґ/, /к/.

2.Африкати: /дж/, /дз/, /дз/, /ц/, /ц/, /ч/.

Щілинні поділяють на:

1. Щілинні серединні: /ф/, /в/, /с/, /с'/, /з/, /з'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/.

2. Щілинні бокові: /л/, /л'/

V. За участю голосу й шуму :

1. Шумні: /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т/', /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /ц/, /ц'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, / ґ/, /г/, /х/, /к/.

2.Сонорні: /м/, /в/, /р/, /р'/, /л/, /л'/, /н/, /н/, /й/.

Шумні за участю голосу й шуму поділяють на:

1. Глухі :/п/, /ф/,/ т/,/т'/, /с/, /с',/ /ц/, /ц/,/ш/, /ч/, /х/, /к/.

2. Дзвінкі: /б/,/ д/,/д/,/з/, /з'/ /дз/, /дз/, / ґ/, /г/, /дж/.

VI. За твердістю-м'якістю:

1. Тверді: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, /ж/, /ш/,/дж/, /ч/, /р/, / л/, /н/, /г/, /х/, к/, / ґ/.

2. М'які: /д/, /т'/, /з'/, /с'/, /дз/, /ц'/, /л'/, /н'/, /р'/,/й/.

VII. За участю носового резонатора:

1. Зімкнені неносові: /б/, /д/, /д/.

2. Зімкнені носові: /м/,/м/, /н'/.

VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на :

1. Свистячі : /с/, /с/,/з/, /з/, /дз/, /дз/, /ц/. /ц/.

2. Шиплячі: /ш/, /ж/, /дж/, /ч/.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 - 7

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969, с. 43 - 49)

Поливанов В.Д. Мягкие согласные// Труды по восточному и общему языкознанию.- М.,1991, с.385- 387.

Дайте відповіді на запитання

1.Які звуки називаються приголосними ?

2.Який основний принцип покладено в основу класифікації приголосних?

3.За якими ознаками класифікуються приголосні української мови ?

4.Як поділяються приголосні за участю шуму і голосу ?

5.Які основні ознаки сонорних приголосних ?

6.Як поділяються приголосні за способом творення ?

7.Як поділяються приголосні за діючим мовним органом ?



Виконайте вправи

1. Назвіть приголосні звуки за такими характеристиками :

- сонорний, передньоязиковий, зімкнений, носовий, пом'якшений ;

- шумний, дзвінкий, передньоязиковий, щілинний, твердий ;

- шумний, глухий, губно-зубний, щілинний, твердий ;

- шумний, глухий, задньоязиковий, твердий ;

- сонорний, середньоязиковий, м'який ;

- шумний, дзвінкий, губний, твердий ;

2. Випишіть з тексту приголосні за такими ознаками : за участю шуму і голосу, за місцем творення, за способом творення

Я глибоко вірю у велике майбутнє українського слова, у його велику красу і силу і вважаю за велике для себе щастя бути в фаланках тих піонерів, які дбають за великий розвиток нашого чарівного слова як зброї трудящих мас. Їхньої зброї і впіхи, джерела радощів. Чари цього слова я помічав на людях (С.Васильченко).

3. Назвіть варіанти (комбінаторні, позиційні) при реалізації фонем.

Він (Шевченко) був як полум'я . Його рядки -

Дзвінкі і небезпечні, наче криця,

Переживуть і жито , і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки

(Л. Кисельов).



Тема 5. Наукова лінгвістична транскрипція

Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХУІ століття.Їх авторами були француз Мегре(1545 р.), англійці Сміт (1568 р.) , Гарт (1569 р.), Пуллокар (1580 р.).Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів:одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні знаки; другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.

У ІІ половині ХІХ та в І половині ХХ століть з”являється цілий ряд систем наукових транскрипцій , запропонованих різними вченими. Так, ще у1855 році німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, що займався дослідженнями старовинних текстів, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних знаків виражались такі відтінки вимови звуків, як довгота, лабіалізація, нескладотворчість голосних, пом”якшення, апікальність, какумінальність приголосних тощо.

У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипціїї, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосував аж 109 знаків зовсім нових.Але й така велика їх кількість не могла відтворитивсіх звукових відтінків, що зустрічалися у мовах світу. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, у якій кожний звук виражався символічною формулою,що за допомогою літер грецького та латинського алфавітів та цифр точно описували місце і спосіб артикуляції звука( перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату. Латинська- нерухомий /місце артикуляції/ , цифра -форму отвору для проходження повітряного струменя і т. д.).

Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних використував І. Зілинський.Польський фонетист В. Яесем виділяє 5 різновидів фонетичної транскрипції.Вітчизняні лінгвісти О.Проп та І.Зілинський застосовували транскрипцію на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На основі українського алфавіту побудована система фонетичної транскрипції М. Наконечного, на її основі, з деякими змінами, будують свої системи М. Кулик та М. Івченко.

У1962 році з метою усунення різнобою між системами транскрипцій при Інституті мовознавства АН України була створена спеціальна комісія у справі транскрипціїї.Вона виробила принципи, на яких має грунтуватися фонетична і фонематична транскрипції української мови, конкретні рекомендації їх реалізації.

Завдання фонетичної транскрипції-якнайточніше передати всі відтінки вимови у записуваному тексті.

Але з появою фонологіїї як науки про функціональні одиницізвукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях

Завдання фонематичної транскрипції-позначати лише фонеми- структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.

Орфографія кожної мови,у тому числі й української, лише приблизно передає вимову окремих звуків. Більше того, не кожен звук має на письмі свій окремий відповідник. Як приклад можна навести такі випадки: літера а може позначати або звук [а] (із м'якістю попереднього приголосного), або [й] + [а] -- два звуки (пор. у словах буря та бур'ян); таке саме значення мають і літери ю та є; окремі літери завжди позначають по два звуки, наприклад, ї позначає [й]+ [і], щ-- [ш] + [ч] і под. З другого боку, деякі звуки передаються на письмі двома літерами. Так, м'які приголосні позначаються відповідною літерою в поєднанні із м”яким знаком

Тому для наукового вивчення звукового складу мови, особливо її орфоепії, для діалектологічних записів користуються спеціальним звуковим письмом, основний принцип якого -- кожному звукові повинен відповідати на письмі свій окремий спеціальний знак.

Система літер разом з додатковими знаками, які служать по можливості для точного відтворення звукової системи даної мови, називається фонетичним алфавітом.

Основні вимоги, що ставляться до фонетичного алфавіту, такі:

1. Кожен звук повинен мати свій особливий знак.

2. Кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук.

3. Система повинна бути до деякої міри аналітичною, тобто давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, наприклад, знак палаталізації для позначення м'якості будь-якого приголосного, знак тривалості -- для позначення подовжених приголосних тощо.

4. Система повинна бути простою і зручною для користування.

Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.

Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.

Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.- розрізняльний) знаки.

Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і вгорі іншою літерою того звука, до якого схильний даний звук, наприклад: /е/ у слові верба у ненаголошеній позиції наближається до /и/, тому у фонетичному записі звучання цієї фонеми буде зображене так [еи ] .

Нескладові звуки позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад:/в/ у слові любов реалізується [у^ ].

Для позначення дифтонгів або злитих звуків (африкат) пишуться дві літери, що відповідають складовим звуковим елементам даного складного звука, з'єднані вгорі дужкою, наприклад: [дж], [дз].

Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту; щілинний звук [г] -- відповідною літерою г, а зімкнений -- літерою г -- [ґ], звук [й] -- літерою й.

Крім того, вживаються такі діакритичні знаки:

' після літери вгорі -- для позначення м'якості приголосного: [л'ак], [с'уди].

'після літери вгорі--для позначення напівм'якості приголосного: [в' ік] , [тх' ір].

' перед знаками голосних -- для позначення і-подібного звучання після м'яких приголосних: [л'ак].

* після знаків голосних--для позначення і-подібного звучання перед м'якими приголосними: [рай].

** над знаками голосних -- для позначення і-подібного початку й кінця голосних між м'якими приголосними: [лут].

після літери позначає подовження звука: [н:], [т:] і под.

над голосним для позначення голосного -- носія головного наголосу: [чи^етати^е].

над голосним для позначення голосного -- носія побічного наголосу: [с'їл'с'когосподар.с'киі].

перед наголошеним складом -- для позначення наголосу акцентної групи: [п'ід стеблом].

для позначення звичайної паузи: [йа бачиу диуний сон]

для позначення тривалої паузи.

Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.

Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: /село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло], [хоУмут], [л' `ал'ка].

У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.

Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.

Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.

Для порівняння наведемо уривок, записаний звичайним письмом, фонетичною та фонематичною транскрипцією.

Орфографічний запис:

Летим... Дивлюся--аж світає, Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.(Т. Шевченко).

Фонетична транскрипція:

[ле итим диеул'`ус' 'а \ ажс'в'іта*й еи" \ кра'й неба пала'йеи"|| солове' йко у темн'ім га'йі \ сонцеи зустр'іча'йеи || ]

Фонематична транскрипція:

/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 -17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

Дайте відповіді на запитання

1.Чим викликана потреба в транскрибуванні мовлення?

2.Схарактеризуйте фонетичну і фонематичну транскрипцію.

3.Які діакритичні знаки використовуються у фонетичній та фонематичній транскрипціях?

Виконайте вправи

1. Запишіть текст фонетичною та фонематичною транскрипціями. Підкресліть позиційні варіанти голосних, у якій з двох транскрипцій це треба зробити ?

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Їй приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то б'ють її свяченою вербою - “щоб нечисть не чіплялась”... (О.Воропай).

Тема 6. Основні фонетичні одиниці мовлення

У процесі мовлення мовленнєвий потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини, що виділяються різними фонетичними засобами і становлять певні одиниці.

В українській мові такими фонетичними одиницями є фраза, синтагма, фонетичне слово, склад і звук.

Якої ж довжини повинні бути ці відрізки? На думку О. Волоха відрізок мовного потоку повинен відповідати таким вимогам:

-бути відокремленим виразно тривалими паузами від інших аналогічних відрізків;

-мати певне інтонаційне оформлення;

-містити в собі якесь повідомлення. Тобто виражати якусь думку .

Для виділення і характеристики звукових одиниць звичайно починають із членування мовного потоку на більші відрізки, які потім послідовно членують на менші сегменти.

Фраза - це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що співвідноситься з реченням.

Фраза членується на менші одиниці - синтагми (або мовленнєві такти).

Мовленнєвий такт - це основна одиниця ритміко-інтонаційного членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.

Таким чином, синтагма є відрізком усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.

Закон поділу мовлення на синтагми першим почав вивчати О.Востоков на початку ХІХ ст.

У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів. Фонетичне слово - це відрізок мовлення, що має один словесний наголос. Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).

Клітики - це слова, які не мають самостйного значення., наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними фонетичне слово. В українській мові клітиками є майже всі службові слова.

Ненаголошене слово, яке стоїть перед наголошеним повнозначним, приєднується до нього і називаєьться проклітикою. Проклітиками бувають односкладові прийменники, сполучники і деякі частки.

Ненаголошене слово, що стоїть після повнозначного наголошеного, називається енклітикою . Енклітиками бувають частки.

Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на звуки (найменша мовна одиниця).

Під наголосом звичайно розуміють виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові,-- м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості. Акустично наголос виявляється у зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і тембр, а часом і більша сила. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, кількісний і силовий (динамічний).

Враховуючи відносно невелику різницю в тривалості між наголошеним і ненаголошеним складами, український наголос визначають як не сильноконцентрований

Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки він не виявляється як самостійне явище, а нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці -- фонеми й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності. Отже, наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади.

Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.

Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші -- ненаголошени-ми. Наголос на письмі звичайно не позначається, але в словниках наголос позначається спеціальним знаком (наприклад, перо`).

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: військовозобов'язаний. аерофотознімання. Деякі складні слова (вони звичайно пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова:

діло, робота, молода, випереджати, перепідготовка, перекваліфікація: рука-- руки, бігти -- вибігти, смирний -- смирніший, будувати -- будую.

Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об'єднує звуки в слові і необхідний для узнавання слів і їх форм: р`адій--рад`ій, `обід--об`ід, атл`ас--`атлас, при-кл`ад -- пр`иклад; хат`и -- х`ати; копч`ений -- к`опчений, насип`ати, -- нас`ипати, вилі-т`ати -- в`илітати.

Можливе варіативне наголошення. Варіативне наголошування -- це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око -- власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий -- якісна.

Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мені наголошування характеризується сталою системою і яскртю вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.

Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.

Інтонація визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів:

фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і темпу. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки -- синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вираження модальних значень І емоційного забарвлення відповідних повідомлень.

Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Наголос акцентної групи -- найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово. Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос.

Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слва у реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Він може падати на будь-яке слово в реченні, у тому числі й на неповнозначне, що звичайно не має навіть словесного наголосу.

Логічний наголос сильніший від синтагматичного. Він може падати на будь-яке слово синтагми.

Емфатичний наголос -- це виділення важливої з смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.

Емфатичний наголос найчастіше пиражається подовженням приголосного, голосного, а також своєрідною мелодикою.

Пауза - більш або менш тривалії артикуляційна й акустична зупинка в мовленнєвому потоці. Паузи використовуються як засіб смислового та емоційного виділення слова або синтагми. У зв'язку з цим розрізняють паузи логічні і психологічні. Найбільші паузи виступають у кінці речень різного типу. Вони в і транскрипції позначаються знаком. Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з другого--вони виконують чисто фізіологічну функцію, даючи мовцеві можливість поповнити повітря в легенях.

Менш виразні паузи виступають звичайно в кінці складного (складносурядного чи складнопідрядного) речення, а також у середині речення між синтагмами. У транскрипції така пауза позначається знаком [)]. Пауза може бути і в межах синтагми, наприклад між підметом і присудком, після звертання тощо.

Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. На місці розділового знака паузи фактично може й не бути. Разом з тим пауза може виступати в місці, де немає жодного розділового знака. Наприклад, у реченні Пахне м'ята, хліба, радіючи, цвітуть (М. Рильський) відокремлений дієприслівник «радіючи» зовсім не виділяється паузами. Між підметом і присудком завжди є невелика пауза, а розділові знаки, як правило, не ставляться. Немає паузи перед звертаннями, які стоять у кінці речення або в середині синтагми, хоч комами вони виділяються обов'язково.

Іноді від місця паузи в реченні залежить його зміст. Пор., наприклад, такі речення:

Я не раджу вам вірити Я не раджу вам вірити Паузи можуть використовуватися як засоби передачі:

а) незакінченої, обірваної мови: / в рільництві, і в бджільництві. і в птахівництві, і в свинарстві, і... і... (О. Вишня);

б) хвилювання: Коли запитають... коли не хочете сказати про мене доброго слова... то прошу вас... від щирого серця прошу... пожалійте гонимого... не кажіть нічого зайвого, не чорніть старого... (Ю. Збанацький); в) несподіваного змістового переходу; Якась хвилина і... ні пуху ні пера! Літак уже в повітрі (Ф. Маківчук).

Основним елементом інтонації є мелодика. Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності і питальну мелодику.

Якщо висловлюється закінчена думка, таке речення вимовляється з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.

Якщо мелодика протягом усього речення тримається на приблизно однаковому рівні, а особливо тоді, коли вона в кінці речення тримається на рівні, характерному для попередньої частини, це означає, що думка не закін-чена. Вона має бути або може бути закінчена. Це мелодика незавершеності, характерна для нскінцевих синтагм.

Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягла найвищого рівня, це означає, що висловлено питання, яке вимагає відповіді.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 -17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б. М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

Дайте відповіді на запитання

1.Назвіть основні фонетичні одиниці мовлення .

2.Дайте визначення наголосу, схарактеризуйте його артикуляційну та акустичну природу. Чому наголос називається словесним ?

3.На який склад у слові може припадати наголос ? Як за цією ознакою називають український наголос ?

4.Яку смилову, формотворчу і словотвірну функцію виконує словесний наголос?

Який наголос називається фразовим ?

6.Що таке фонетичне слово? Які слова української мови звичайно виступають як проклітики та енклітики ?

7.З'ясуйте поняття синтагми.

8.З'ясуйте поняття логічного наголосу.

9.З'ясуйте поняття емфатичного наголосу.

Виконайте вправи

1. Розбийте подані слова на склади. Обгрунтуйте складову межу в середині групи приголосних.

Адреса, азбест, Андрій, бастіон, батальйон, вразливий, бойкот, бомбардувальник, вертлявий, верхів'я.

2. Розбийте слова на склади. Із скількох звуків складається в них перший склад?

Їжа, юшка, яблуко, єдиний, юрба, Євген, Юрко, яма, їдкий.

3. Розбийте слова на склади, схарактеризуйте їх.

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті...

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі

(О.Олесь).

Тема 7. Позиційні зміни голосних і приголосних фонем у мовному потоці.

Модифікації фонем

Усі фонетичні зміни, що виникають внаслідок модифікації, можуть бути комбінаторні й позиційні.

Комбінаторні зміни -- це зміни, що залежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основу вивчення комбінаторних змін звуків покладено вчення про три фази вимовленого звука: екскурсію-- коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку -- коли мовні органи перебувають у відносно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію -- коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази наявні лише у звука, вимовленого ізольовано. Якщо кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуляції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї тривалості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Крім того, в мові розрізняють два типи пристосування (адаптації) звуків:

Акомодація (від лат. пристосування) -- зміни, що відбуваються між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /п/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Асиміляція (від лат. уподібнення) --це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними, наприклад [с] під впливом [н'] в слові сніг теж м'який /с'н'іг/. Асиміляція теж може бути прогресивною й регресивною залежно від того, чи впливає попередній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, навпаки, наступний звук впливає на попередній (регресивна асиміляція)..

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що складаються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би.

До найголовніших видозмін (модифікацій) українських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до сусідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених голосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокальна асиміляція (інакше -- вокальна гармонія, або гармонійна асиміляція); у консонантизмі -- акомодація (пристосування приголосних до сусідніх голосних) і асиміляція (уподібнення) приголосних у групах приголосних.

Модифікації голосних. Комбінаторні модифікації голосних. Акомодація

Артикуляція кожного голосного в позиції між приголосними має постійну закономірність, яка виявляється в тому, що початкова й кінцева фази його залежать від артикуляції попереднього або наступного приго-лосного.

Коли попередній приголосний видозмінює початкову фазу наступного голосного,-- це прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний приголосний видозмінює кінцеву фазу попереднього голосного,-- це регресивна акомодація. У мовному потоці вони, як правило, діють одночасно, позначаючись на якості початку голосного і його кінця. Разом з тим дія акомодації в обох випадках неоднакова: перша перехідна фаза голосного завжди зазнає більшого впливу попереднього приголосного, ніж друга -- наступного.

Загалом ступінь вияву акомодації голосних найбільше визначається місцем творення сусіднього приголосного, точніше тим, наскільки близькі за місцем творення артикуляції голосного й сусіднього приголосного. Так, вплив задньоязикових на голосні [о], [у] менший, ніж вплив на них передньоязикових. З цієї ж причини спостерігається незначний вплив на артикуляцію [о], [у] губних приголосних. З другого боку, наприклад, пом'якшені передньоязикові більше впливають на голосні заднього ряду, ніж на голосні переднього ряду і особливо на [і], де цей вплив майже зовсім не відчувається.



Позиційні модифікації голосних

Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв'язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін.

Характерною особливістю ненаголошених алофонів е те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у ненаголошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім.

Тверде чи м'яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголошених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідних, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо підняття спинки язика зберігається, причому виділяється чотири ступені підняття, як і в наголошених

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и], наприклад: [зеирнина]. З другого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е], наприклад: [жиевут'], [диетина] й под. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й більше чи менше наближається своїм звучанням до голосного [у]: [коужух],[гоУлубка] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі і якісні, і кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні різко не відрізняються своєю вимовою від наголошених, і усі складові голосні української мови в усіх позиціях зберігають повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах. Різке скорочення, ослаблення, напів-глуха вимова голосного -- рідке й нетипове для укра-їнської мови явище.



Редукція голосних

Ненаголошеність безпосередньо пов'язана з редукцією звуків. Редукція (від лат. скорочую) -- видозміна звуків, що є наслідком меншої напру-женості й тривалості артикуляції.

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна.

Під кількісною редукцією розуміють зменшення тривалості голосних при збереженні характерного тембру.

Наслідки експериментального дослідження тривалості голосних переконливо доводять, що в усіх позиціях (крім позиції абсолютного кінця слова) ненаголошені голосні в 2--3 рази коротші за наголошені, що є яскра-вим свідченням наявності в українській мові кількісної редукції голосних.

Якісна редукція виявляється в тому, що ненаголошені голосні втрачають напруженість і утворюються при нейтральному або більш чи менш близькому до нейтрального положення мовних органів, що змінює якісні характеристики голосних.

Звичайно кількісна і якісна редукція виявляються одночасно. Більше того, вважають, що якісна редукція є безпосереднім наслідком кількісної редукції.

Асиміляція голосних (гармонійна асиміляція)

Випадків суміжної асиміляції голосних в українській літературній мові звичайно не буває, оскільки всередині морфем немає їх збігу. Зате характерна особливість українського ненаголошеного вокалізму -- гар-монійна асиміляція (інакше -- дистантна асиміляція, або вокальна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного. В результаті вокальної гармонії відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми. Зміни відбуваються в артикуляційному аспекті за ознаками підняття, ряду й лабіалізації.