Мовні засоби вираження невербальної семіотики: мова міміки

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА РОМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ І ПЕРЕКЛАДУ

Курсова робота з філології

На тему: «Мовні засоби вираження невербальної семіотики: мова міміки»

Виконав: студент 2 курсу, групи 6.0356-ф спеціальності 035 Філологія спеціалізації 035.05 Романські мови та літератури (переклад включно) освітньої програми мова і література (французька) Стасевич Надія Сергіївна

Керівник канд.філол.н., доцент Уділова Т. М.

Запоріжжя - 2018



Зміст

Вступ

1. Знакові системи як предмет наукових досліджень

1.1 Знаки і символи в житті людини

1.2 Семіотика як наука про знакові системи

1.3 Види знакових систем (людський фактор)

2. Невербальна семіотика

2.1 Комунікація за допомогою органів чуття

2.2 Інші невербальні форми обміну інформацією

2.3 Способи вираження невербальної мімічної семіотики в мові

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Невербальна семіотика складає комплекс наук, що займаються вивченням невербальної комунікації людини на всіх рівнях її життя та є складовою семіотики - науки, що вивчає всі знаки та символи, що оточують людину. Оскільки невербальна комунікація є невід'ємною складовою життя людини, багато науковців звертають свою увагу на вивчення цієї теми та роблять свій значущий вклад. Слід зазначити, що невербальна семіотика, оскільки вивчає процеси та засоби комунікації, тісно переплітається з лінгвістикою.

Серед науковців, які заклали початок формування семіотики та, відповідно, невербальної семіотики можна виділити Чарльза Сендерса Пірса (заснував семіотику як науку, виділивши базову для семіотики класифікацію знаків), Фердинанда де Соссюра (у «Курсі загальної лінгвістики» визначає створювану ним семіологію як «науку, що вивчає життя знаків в межах життєдіяльності суспільства») та Чарльза Уільяма Морріса (слідуючи за ідеями Пірса, систематизував семіотику, поділивши її на синтактику, семантику та прагматику). Значний вклад у розвиток семіотики на територіях сучасної СНД зробив Лотман Ю.М., створивши в Естонії Першу літню школу по вивченню знакових систем.

Сучасними представниками вивчення семіотики та невербальної семіотики є Почєпцов Г.Г., Крейдлін Г.Ю., Умберто Еко, Гринев-Гриневич С.В., Айермахер К. тощо.

Попри великий інтерес науковців до вивчення невербальної семіотики, досі залишаються невирішені питання, зокрема через недостатньо розроблені галузі невербальної семіотики як, наприклад, гастика, гаптика, аускультація тощо.

Актуальність роботи полягає у необхідності систематизованого вивчення основних положень семіотики та розгляду на їх основі міміки як одного з проявів невербальної комунікації.

Наукова новизна полягає у спробі самостійного вивчення міміки властивої французькій культурі з точки зору семіотики та невербального спілкування.

Об'єктом дослідження є невербальна комунікація, що здійснюється лицьовими кінемами.

Предметом дослідження є особливості мімічної невербальної комунікації, її різновиди, класифікація та змінюваність у часі та просторі.

Метою дослідження є розкриття особливостей мімічної невербальної комунікації французів, її різновидів, класифікації та змінюваності у часі та просторі.

Для виконання поставленого завдання необхідно:

· Дати визначення поняттям «знак», «символ», «семіотика», «невербальна семіотика»;

· Проаналізувати характеристику семіотики, її особливості, класифікацію;

· З'ясувати основне завдання невербальної семіотики;

· Проаналізувати невербальну семіотику як комплекс наук та проаналізувати найрозвиненіші галузі невербальної семіотики;

· Визначити, яка наука займається вивченням тілесної невербальної комунікації.

· З'ясувати, чи є тілесна невербальна поведінка обумовленою культурно, національно, етнічно, індивідуально тощо.

· Описати головні різновиди кінем, систематизувати їх, навести приклади вираження мімічного спілкування у французькій мові.

Матеріалом дослідження стали мовні елементи, які передають форми лицьової невербальної комунікації у французькій культурі .

Методи дослідження складалися з вивчення основних положень семіотики та вивчення і спостереження на їх основі французьких культурних особливостей невербальної семіотики і їх відображення в мові.

Практичне значення дослідження полягає у можливості його використання на лекційних заняттях у якості прикладів невербальної комунікації у французькій мові, засобів її вираження.

Структура роботи: до складу дослідження входить вступ, два розділи, висновки та список використаної літератури.

У вступі формулюється актуальність дослідження, історична розробленість основного питання дослідження, вказуються об'єкт, предмет, матеріали дослідження, методи дослідження та завдання для його виконання.

Перший розділ містить загальну характеристику знаку та семіотики як науки, що його вивчає. Особлива увага приділяється різновидам знаків та знакових систем.

Другий розділ містить загальну характеристику невербальної семіотики, її складових та їх детальний опис із прикладами.

Висновок складається з узагальнення результатів дослідження.

Для проведення дослідження було використано 13 джерел.



1. Знакові системи як предмет наукових досліджень

1.1 Знаки і символи в житті людини

Знаки і символи оточують людину усюди. Це невід'ємна частина життя людей з самого народження, оскільки навіть крик новонародженої дитини - теж знак.

Отже, спочатку необхідно визначити що ж таке знак, а що - символ.

Знак - предмет, позначка, зображення і т. ін., які вказують на що-небудь, підтверджують, означають щось; сигнал [Гнатюк 1972, с. 639].

Символ - умовне позначення якогось предмета, поняття або явища [Назарова 1978, с. 174]. Іншими словами, символ є підвидом знаку.

Оскільки життя людини систематизоване, а знаки зустрічаються у всіх галузях життя, доцільно казати про цілі знакові системи, а не про знаки як відокремлені явища.

Знакова система - сукупність умовних знаків і правил їх взаємозв'язку у визначеній сфері людської діяльності [Beynon-Davies 2010, р. 185-198].

Наприклад, серед найпоширеніших знакових систем можна виділити:

· Мову (це повноцінна знакова система, де знаками є літери та пунктуаційні символи, а правила їх взаємодії визначаються фонетикою, орфографією, граматикою тощо);

· Правила дорожнього руху (дорожні знаки, світлофор, жести регулювальника, дорожня розмітка та ін.);

· Жести, міміку, тон, висоту голосу та ін. (ці знаки допомагають нам визначити емоції та їх тонкості, які у свою чергу є складовими іншої знакової системи);

· Державні символи;

· Субкультури;

· Музику;

· Живопис;

· Художні засоби в літературі;

· Наукові терміни;

· Умовні позначення на картах, у формулах;

Тощо.

Як ми бачимо знаковою системою можна назвати майже будь-яку діяльність людини, або результат цієї діяльності. Складові різних знакових систем можуть бути різними за своєю формою, але виражати ті ж самі поняття, емоції тощо (наприклад, в музиці та в живописі - окремо їх складові мають нейтральне забарвлення, але у сукупності з іншими частинами своєї знакової системи створюють певний настрій; в музиці це мажорні, мінорні акорди, розміри, висота нот, соло, взаємодія партій та ін.; в живописі - відтінок кольору, техніка виконання, вид фарби, сюжет, експозиція і т.д.).

Таким чином, виходячи з вищесказаного, ми можемо зробити висновок, що знаки і знакові системи не тільки займають важливе місце в людському житті, а складають його основу, саме життя людини і всіх (всього), хто (що) її оточує побудоване навколо знакових систем.

1.2 Семіотика як наука про знакові системи

Семіотика вивчає знакові системи. Різноманіття знакових систем ми можемо уявити собі вже по багатоманітності назв дослідницьких робіт: семіотика кіно, семіотика живопису, семіотика театру, соціальна семіотика тощо. Характерною особливістю всіх цих сфер людського буття є необхідність попереднього вивчення їх норм. Вони не обумовлені біологічно, а виникають в результаті соціального навчання. Відсторонений спостерігач (представник іншого племені, народу, цивілізації) не зможе збагнути, наприклад, прийом їжі за допомогою виделки чи ложки, носіння краватки, заборону на пильний погляд або проїзд на червоне світло, як і більшість інших дозволених/заборонених дій, котрими оточило себе людство.

Знакові системи задають певні моделі світу, які дають змогу людині, що ними володіє, здійснювати більш ефективну поведінку, ніж якби вона обходилася без них. Слідування відповідним законам знакової системи одягу може допомогти людині знайти роботу чи увійти до колективу панків. Знакові системи впорядковують світ навколо нас та роблять його більш передбачуваним. Тарусько-московська школа семіотики на чолі з Ю. Лотманом трактувала культуру як генератор знакових систем [Почепцов 2002, с. 13-14].

Оскільки семіотика вивчає знакові системи, в її основі повинні бути знаки, котрі, як ми казали, визначають поєднання форми та змісту. Коли ми випишемо всі форми в один рядок, а всі змісти - в інший, відповідності між ними називатимуться кодом. Тобто сума цих способів переходу між формою та змістом і складає код. Не може бути однієї форми без змісту, оскільки тоді у нас буде просто набір абстрактних поєднань, на зразок скелець в дитячому калейдоскопі. Не може бути й лише змісту без форми, оскільки таку неструктуровану масу ми не зможемо ані передати комусь іншому, ані самі її зрозуміти. Це буде щось невимовне, на рівні почуття, але недостатньо чітке, щоб сформулювати, що саме. Таким чином, наше мислення та наша комунікація потребує кодів [Почепцов 2002, с. 14].

Знак задає один з можливих альтернативних варіантів відповідності форми та змісту, звідси його принципова не біологічність, а соціальність, оскільки немає єдиного правильного поєднання форми та змісту. Якщо в межах української культури «ні» та «так» можуть виражатися у міміці одним засобом, то болгари застосовують для цього інший варіант.

Звідси виходять дві істотні особливості знаків:

· Знаки мають альтернативну форму, але можуть співпадати на рівні змісту,

· Знаки - системні, немає систем, що складаються з одного знаку [Почепцов 2002, с. 16].

В якості об'єктів для вивчення семіотику цікавлять інтенсивні комунікативні процеси з активним акцентом на формі. Збільшена увага до форми, а не до змісту обумовлена тим, що зміст по своєму можливому різноманіттю наближається до нескінченності, тоді як форма, безсумнівно, обмежена. Подібне поєднання змісту та форми говорить про можливі когнітивні структури людини. Структурованістю змісту з точки зору переробки людиною інформації займається когнітивна семіотика.

Семіотику можна розглядати у двох можливих аспектах: структурному та комунікативному. В першому випадку семіотичне дослідження розглядає процес руху від форми до змісту, і таким чином на перший план виходять формальні, структурні аспекти. У другому випадку вивчається напрямок руху від змісту до форми, повторюючи шлях породження людиною повідомлення.

Ще один аспект семіотики отримав назву соціального, де мова йде про різноманітні контексти функціонування знаків, що використовуються суспільством. Соціальна семіотика добре розроблена на Заході (наприклад, праці Дж. Фіске, Р. Ходжа, Г. Кресса), у той час як структурна семіотика серйозно вивчалася в колишньому СРСР (напр, роботи Ю. Лотмана). Структурна семіотика в цьому плані виглядає як більш «рафінована», оскільки вона уникає конкретних контекстів функціонування знаків. Соціальна семіотика опинилася в більш складній ситуації, тому що потребує аналізу виключно побутових контекстів людини, мало пристосованих для залучення наукових методів. Ми просто не звикли дивитися на них з наукової точки зору. Дж. Фіске, наприклад, намагався аналізувати джинси як знаковий елемент [Почепцов 2002, с.18].

Розвиток семіотики почався з робіт двох видатних особистостей: на європейському континенті - Фердінанд де Соссюр, а на американському - Чарльз Пірс. «Курс загальної лінгвістики» Фердінанда де Соссюра (книга відтворена з матеріалів студентських конспектів прочитаних ним лекцій) задав парадигму гуманітарної думки, в першу чергу це стосується лінгвістики. Соссюр розглядав лінгвістику як частину семіотики, що вивчає знаки мови.

Сучасний дослідник семіотики Карл Айермахер запропонував свій погляд на співвідношення семіотики та приватних наук, який полягає в тому, що семіотика дійсно більше займається загальними основами статусу знаку, утворення знаку та елементарних знакових процесів, в той час як приватні науки аналізують специфічні властивості свого предмету. Приватні науки відмовляються від надто загального формулювання своїх результатів, відрізняючись у цьому плані від семіотики. Окрім цього, схоже що діє правило, поки результати приватних наук не сформульовані мовою семіотики або, принаймні, не можуть бути інтерпретовані цією мовою, вони виявляються для семіотики нерелевантними або недостатньо «систематичними», щоб вони могли їх прийняти [Айермахер 1998, с. 72].

Тобто семіотика зміщується в бік загальних закономірностей знаків та знакових процесів. Але, по суті, семіотика «підкорила» всіх саме завдяки своєму універсалізму, вона виступила чимось на зразок загальної теорії систем, початки якої були викладені біологом Л. Берталанфі [Почепцов 2002, с. 21-22].

Джон Фіске розподіляє семіотику на наступні три сфери:

· Знак як він є;

· Коди або системи, що організовують знаки;

· Культура, в межах якої реалізуються ці коди [Fiske J. 1990, p. 40].

Умберто Еко бачить у складі загальної семіотики теорію кодів та теорію виробництва знаків [Eco U. 1976]. Він виділяє два розділи семіотики: семіотику сигніфікації та семіотику комунікації. При цьому семіотика сигніфікації незалежна від семіотики комунікації, тоді як семіотика комунікації неможлива без семіотики сигніфікації.

Перед нами з'являються дві доволі «прозорі» аспекти семіотики:

· Комунікація

· Сигніфікація

Теорія знаків майже завжди спирається на теорію комунікацій. Теоретично ми можемо собі уявити ситуацію створення знаків тількі з боку Мовця за відсутності Слухача. Але така система має умовний характер. Система, що функціонує передбачає включення всіх компонентів.

Почєпцов наводить думки різних науковців щодо міждисциплінарності семіотики, з чого виводить наступне правило: знакову систему можна спостерігати тільки з позицій іншої знакової системи [Почепцов 2002, с. 26-28].

В цій самій площині, певно, ми повинні шукати відповідь на питання, що виникають у дослідженнях з семіотики: чи випадково спостерігаються співпадіння між структуралізмом та семіотикою? К. Айермахер підкреслюючи, що структуралізм в лінгвістиці серйозно вплинув на дослідження семіотики [Айермахер 1998, с. 73], все ж розділяє структуралізм та семіотику.

Ми також повинні звернути увагу на те, що міжкодові переходи, що є значимими для семіотики, завжди є і міжструктурними переходами. Ю.Лотман писав про непереведений залишок між текстами, що створювалися в межах різних каналів комунікації (наприклад, балет, що поставлений за романом). Але з цього випливає, що все інше більш-меньш адекватно перекодовується. Тобто, спостерігається високий ступінь стуктурного вподобання гуманітарних об'єктів.

З розвитком людства зростає ступінь семіотичності (символічності) оточуючого його світу. Виникнення таких потужних каналів породження знаковості як телебачення різко збільшило маштаби цих процесів. Людина все більше оточує себе віртуальним світом, що носить принципово знаковий характер. Вона кращє знає подробиці життя віртуальних героїв, ніж своїх сусідів. На цих тенденціях будуються різні футурологічні прогнози. Зростання в оточуючому людину світі ролі знаковості веде до збільшення значення семіотики.



1.3 Види знакових систем (людський фактор)

Об'єднання знаків в систему грунтується на кількох критеріях: спільності функцій, схожості форм і подібності структур. Знакова система складається з набору елементарних знаків, відносин між ними, правил їх комбінування і функціонування.

До комунікативних знакових систем належать природні мови, мови програмування, грошова система, мова жестів, обряди, твори мистецтва («мови» кіно, театру, музики, живопису) і т.д. При комунікації знакові системи можуть взаємодіяти: в процесі мовленнєвого спілкування зазвичай використовується не тільки мова, але і жести й міміка, причому знаки різних знакових систем певним чином корелюють між собою.

Відносини, які існують між знаками в знаковій системі, називаються парадигматическими. Серед найважливіших парадигматичних відносин - синонімія, гіпонімія, антонімія та ін. Поряд з парадигматичними відносинами між знаками існує і синтагматичний тип відносин. Синтагматичними називаються відносини між знаками, що виникають в процесі їх поєднання в мові. Саме синтагматичні відношення забезпечують існування тексту - результату дії знакової системи в процесі комунікації.

У період розвитку семіотики розвивалася і типологія знакових систем. Так, Ю.В. Роджєствєнскій на початку 1970-х років пропонував розрізняти три типи знакових систем:

1) знакові системи, що відображають модель поведінки - мова, пластика і танець;

2) знакові системи, що відображають модель світу - музика і образотворчі мистецтва;

3) знакові системи, що відображають індивідуальні особливості особистості - костюм і татуювання [Гринев-Гриневич 2012, с. 192].

Оригінальну розгорнуту класифікацію семіотичних систем запропонував Ю.В. Рождєствєнскій в 1980-ті роки. На його думку, семіотичні системи передусім поділяються на інтегральні та спеціальні.

До інтегральних систем відносять мову, обряди, ігри та засоби обчислення. Основна їх властивість полягає в тому, що ними користуються всі члени суспільства на рівних правах, тобто всі члени суспільства є творцями і одержувачами цих знаків. Наприклад, всі люди можуть говорити і слухати; у всіх людей є ім'я, що дається і закріплюється за обрядом; всі так чи інакше беруть участь в іграх і, нарешті, всі користуються обчисленням, звертаючись для цього до найрізноманітніших засобів (скажімо, до власних пальців).

Спеціальні семіотичні системи створюються, як правило, професіоналами, фахівцями; не всі члени суспільства обов'язково користуються цими системами.

Спеціальні семіотичні системи підрозділяються на чотири основних розряди. Розглянемо це на семіотичних системах дописемного суспільства.

1.Система прогностики - прикмети, знамення, ворожіння. Тут представлені зазвичай об'єкти природи, що інтерпретуються як якісь образи майбутнього, що містять знання, яке можна використовувати для передбачення і тлумачення прийдешніх подій. Системи прогностики складають основу планувальної діяльності людини.

2. Системи неприкладних мистецтв - музика, танець, зображення та орнамент. У них виражається абстрактна модель відносин людей з навколишнім світом та одного з одним, реалізується образна думка людини.

3. Системи прикладних мистецтв - костюм, архітектура, дизайн. Прикладні мистецтва створюють штучний світ речей, що оточують людину, складових його середовища. Речі, стаючи предметами прикладних мистецтв, знаходять знаковий сенс. В об'єктах прикладних мистецтв матеріалізується ідеальне уявлення про прекрасний світ речей.

4. Системи управління - міри, орієнтири, сигнали й команди. Знаки цих систем визначають діяльність людей (як індивідуальну, так і колективну) через складні процеси організації та управління, існуючі в суспільстві.

Семіотичні системи демонструють можливості суспільства по організації колективної роботи в умовах поділу праці: системи прогностики представляють задум образу, системи непрікладних мистецтв - його одухотворення, системи прикладних мистецтв - його матеріалізацію (у вигляді речі), системи управління організують дії з цією річчю.

Всіма цими знаковими системами завідує мова, і разом з тим, сама будучи знаковою системою, вона має особливі властивості.

Підводячи підсумки, можна сказати, що аж до недавнього часу в загальній семіотиці виділялися тільки три основних типи знаків - ознаки, сигнали і символи - і три аспекти їх розгляду: семантика, синтактика і прагматика. Разом з тим надзвичайно плідним виявилося введення розмежування природних і штучних знаків та спроби застосування загальної теорії знаків до різноманітних областей знань. Останнє, втім, сприяло розмиванню поняття семіотики, в яку часто стали включати суміжні, але зовсім інші галузі дослідження, такі як структурна поетика, теорія комунікації (інформації), теорія тексту і дискурсу і т.д [Гринев-Гриневич 2012, с. 197-202].



2. Невербальна семіотика

Перш за все, слід визначити, що таке невербальна семіотика.

Невербальна семіотика - це комплекс наук, що займаються вивченням знаків невербальної комунікації. Невербальною комунікацією, в свою чергу, є обмін комунікативними сигналами (знаками) без використання слів. Таке визначення невербальної семіотики можна дати при подальшому вивченні її складових наук та при визначенні основних завдань цих наук, що описані нижче.

Невербальна семіотика має у своєму складі безліч приватних наук, що займаються вивченням окремих елементів невербальної комунікації. Найпопулярнішими серед них є:

· Паралінгвістика - наука про звукові коди невербальної комунікації.

· Кінесика - наука про жести та жестові рухи, жестові системи та жестові процеси.

· Окулесика - наука про мову очей та візуальній поведінці людей під час спілкування.

· Аускультація - наука про слухове сприймання звуків та аудіальну поведінку людей під час спілкування.

· Гаптика - наука про мову дотиків і тактильну комунікацію.

· Гастика - наука про знакові та комунікативні функції їжі та напоїв, про прийом їжі, культурні та комунікативні функції зіль та частувань.

· Ольфакція - наука про мову запахів, значень, що передаються за допомогою запахів та ролі запахів у комунікації.

· Проксеміка - наука про простір комунікації, його структуру та функції.

· Хронеміка - наука про час комунікації, його структурні, семіотичні та культурні функції.

· Системологія - наука про системи об'єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та значення, що виражають ці об'єкти в процесі комунікації [Крейдлин 2002, с. 22].

Серед цих наук основними двома розділами, що були беззаперечно визнані всіма дослідниками є паралінгвістика та кінесика. Так склалося тому, що не всім розділам невербальної семіотики приділялося достатньо уваги і, відповідно, тому, що не всі вони вивчені однаково добре. Основні розділи невербальної семіотики більш «старі»; понятійний апарат, теоретичні підходи та методи дослідження в таких галузях як паралінгвістика та кінесика є найбільш розробленими. Найменьш дослідженими залишаються п'ять розділів невербальної семіотики: аускультація, гастика, ольфакція, хронеміка і системологія [Крейдлин 2002, с. 23].

2.1 Комунікація за допомогою органів чуття

Для більш чіткого структурування невербальної семіотики виокремлені в першу чергу ті з цих дисциплін, які базуються на безпосередньому контакті за допомогою органів почуттів. Це в першу чергу окулесика, гаптика, ольфакція, гастика. Аускультацію окремо ми розглядати також не будемо, бо вона, як було сказано в передмові, пов'язана з іншими формами діяльності людини.

Окулесика - наука про мову очей та про інтерактивну зорову, або візуальну, поведінку людей в комунікації. У межах однієї культури і однієї мови жестів вирази очей мають незмінне значення. При розмові відбуваються мовні акти не тільки вербальні, але і через мову очей, у зв'язку з чим в різних культурах створений ряд правил етикету стосовно зорових контактів людей. Наприклад, в європейській культурі, слухаючи співрозмовника, прийнято дивитися мовцю прямо в очі. Якщо сказане зрозуміло, то зазвичай слухач киває. Якщо ж він обурюється, то лице дещо підкидається, очі розкриваються більше, ніж зазвичай.

Знаковість мови очей залежить від таких ознак, як тривалість, інтенсивність, статичність / динамічність поглядів. В окулесиці прийнято виділяти наступні види поглядів: односторонній погляд, погляд в обличчя, прямий погляд в очі, спільний погляд, контакт очей (візуальний контакт), уникнення погляду, пропускання погляду. Головними характеристиками стають напрямок погляду, тип погляду (спосіб візуального впливу). Це може бути прямий погляд в очі, який зазвичай трактується як погляд виклику. Він може бути гіпнотичним або агресивним, тим що викликає у адресата збудження, ставить його у складне становище. Тому правилами етикету прийнято, щоб прямий погляд був коротким за тривалістю.

Далі описуються основні комунікативні функції очей описані Крейдліним Григорієм Юхимовичем:

o Пізнавальна функція проявляється в тому, що співрозмовник прагне передати деяку інформацію і прочитати її відгук в очах адресата.

o Емотивна функція передає знаковість виразу очей і зчитування з них почуттів.

o Наступна функція - контролююча. Це перевірка, як сприйняте і чи зрозуміле передане повідомлення.

o Регулятивна функція - очима виражається вимога відреагувати на передане повідомлення.

Відповідно до функцій, вирази очей можуть мати такі значення: готовність до комунікації; пригнічення волі або впливу іншого, контроль над партнером і його поведінкою; бажання встановлення контакту і отримання інформації; вираження почуттів. Багато авторів підкреслюють вплив статі на візуальну комунікативну поведінку людей. Так, чоловіки частіше кидають погляди в бік жінок зі збільшенням відстані між ними, в той час як для жінок співвідношення між числом поглядів і відстанню між чоловіком і жінкою обернено пропорційне. Контакт очей в бесіді жінок зазвичай більший, ніж між чоловіками, що ведуть розмову. У змішаних парах жінки дивляться довше на чоловіка, ніж навпаки, навіть якщо цей чоловік їм не подобається. Це пояснюється тим, що жінки більш емоційні, прагнуть зберегти «тепло» бесіди, шукають участі з боку чоловіків, прагнуть отримати схвалення, прояв залежного положення.

Особливу увагу в спілкуванні людей займають зіниці. Як правило, вони розширюються при підвищеному емоційному стані, при здивуванні. Дівчат з великими зіницями сприймають гарними, жіночними і привабливими, з маленькими - злими, егоїстичними, холодними.

Окуляри з семіотичної точки зору створюють ефект подвоєння очей і породжують цілий комплекс додаткових семантичних значень його власнику. Окуляри з'явилися досить давно. І сьогодні форма окулярів, їх величина, забарвленість, манера надягати й знімати, дають додаткову інформацію в комунікації людей.

Ольфакція - наука про мову запахів, значення, передані за допомогою запахів, і роль запахів в комунікації. У романі Патріка Зюскінда «Парфумер» стверджується: «Хто володіє запахом, той володіє серцями людей». І це багато в чому відповідає дійсності. Нюх - найінтимніше з людських почуттів, і є тим, що дуже запам'ятовується. Запах допомагає зберігати спогади надійніше, ніж зір і слух. Людина здатна розпізнавати більше відтінків запаху, ніж звуків. Запахи відіграють величезну роль в нашому житті.

За багато століть люди виділили шість основних типів запахів: квітковий, фруктовий, смердючий, пряний, смолистий (як запах скипидару) і запах гару.

Легенди про чарівну силу запахів - атрибут будь-якої культури. Сагайдак індуїстського бога любові Ками був наповнений квітами замість стріл. Афродіта змушувала людей закохуватися один в одного за допомогою пряних ароматів.

Сприйняття запахів залежить від контексту. Кондитерські запахи - ваніль, кориця, кардамон, карамель - для багатьох привабливі. Вони нагадують їм дитинство. Прямо протилежні запахи - «кисневі», чуттєві. Це запахи талої води з легкою домішкою гудрону, мокрої деревини і прілої землі. Вони викликають почуття туги, але одночасно відчуття захоплення і передчуття змін.

Сучасні дослідники показали, що певні аромати мають здатність викликати конкретні емоції, непідвладні нашій свідомості. Американський психіатр Алан Хірш встановив, що певні запахи викликають конкретні дії і поведінку людей. Так, за допомогою впливу запахів він допомагав людям скинути зайву вагу, за допомогою запахів він навчився підвищувати або знижувати кров'яний тиск, сповільнювати або прискорювати серцебиття, збуджувати чи присипляти людей. Запахи здатні впливати на продуктивність праці. Деякі аромати знімають депресію, покращують настрій. Але у людей різних культур один і той же запах може викликати різні асоціації.

В плином історії змінювалась також і манера наносити ароматичні речовини: якщо у XVIII столітті духи наносили на шкіру, то в XIX столітті належало душити предмети туалету: носові хустки, віяла, рукавички, мітенки, мережива. Білизна в будинку повинна була пахнути свіжим запахом лаванди.

Запах - гранично еластична культурна модель. Щоразу вона отримує нове символічне наповнення в залежності від вимог моменту.

Кожній людині притаманні певні переваги в ароматах. Світлана Махліна виділяє таку відповідність типів характеру запахам, що їх приваблюють: люди мрійливі, романтичні більше надають перевагу ароматам солодкуватим; свіжі аромати більше приваблюють людей, що визначають поточну смугу життя як не найбільш вдалу; квіткові аромати привабливі для людей, незадоволених собою; терпкі аромати звуть за собою людей сильних і пристрасних; аромати бальзамічні залучають людей мислячих; гіркі - властиві натурам незвичайним.

Гаптика - наука про дотики в комунікації людей, їх форми, значення та функції. Г. Ю. Крейдлін виділяє лікувальні (терапевтичні) дотики та диявольські дотики. До лікувальних відносяться такі, що розглядаються людиною як ті, що знімають біль, хворобу. Так, в Англії дотик короля до золотушного розглядався як той, що несе оздоровлюючий ефект. В сучасному світі до них можна віднести мануальну терапію, діяльність хілерів та екстрасенсів.

Дотики розподіляються на різні типи культурних та побутових дотиків. Побутові супроводжують нас усе життя - від першої материнської ласки до останнього дотику до чола померлого. Вони поділяються на наступні типи: вираження дружби, участі або піклування; вираження інтимного відношення, встановлення контакту. Найчастіше побутові дотики проявляються в актах комунікації соціально нерівних партнерів. Наприклад, це можуть бути вчитель - ученик, доктор - пацієнт, хазяїн - слуга тощо. При цьому, високий статус дозволяє зробити першому прояв такого дотику, а от така ж дія з боку людини нижчого статусу сприймається як порушення субординації та оцінюється як ненормативне.

Є культури, що люблять дотики. Це арабська, італійська, турецька та латиноамериканська культури. У деяких народів тактильна практика жорстко регламентована. Часто порушення правил тактильної поведінки у ряді культур карається вельми суворо. Таким чином, в Китаї на вулиці не прийнято зустрічати людину ані поцілунком, ані обіймами, у Єгипті чоловік може цілувати жінку у присутності інших людей тільки в тому випадку, якщо вона йому мати, дружина або сестра. В українській культурі дотики - це завжди вторгнення в особистий простір іншої людини. Однак з відсутністю достатньої кількості дотиків пов'язані емоційні порушення, неврози. Має значення й близькість людей. Ми не терпимо, якщо до нас доторкаються чужі, за виключенням доктора, парикмахера, масажиста, косметолога і т.п. Різниця тактильної поведінки може призвести до трагічних наслідків при контакті людей з різних культур [Махлина 2010, с. 325 - 338].

2.2 Інші невербальні форми обміну інформацією

Кінесика. Жест - «демонстративний виразний рух людського тіла або деякого органу, що щось сигналізує», кінема. Мови жестів є природною формою вираження індивідуально-психологічних і суспільних процесів. Жести з плином часу можуть змінюватися або навіть зникнути. Жести можуть повторювати мовну інформацію, можуть їй суперечити, заміщати мовне висловлювання, підкреслювати або посилювати якісь компоненти мови, доповнювати мову в смисловому плані, регулювати мовне спілкування. При цьому значущим виявляється контекст: людина, що стоїть з піднятим догори кулаком - цей знак може інтерпретуватися як вітання, загроза, або політичний символ.

Функції жестів в комунікації дуже різноманітні. Вони можуть регулювати і керувати вербальною поведінкою мовця і слухача. Вони можуть відображати в комунікативному акті актуальні мовні дії, передавати адресату смислову інформацію, а також репрезентувати психологічний стан мовця. Крім того, жести можуть виконувати дейктичну функцію - наприклад, вказувати на місце розташування людини або об'єкта, зображати параметри об'єкта. Особлива функція жестів - риторична, коли крім передачі значення вони беруть участь в обробці виконання повідомлення, коли акцент переноситься на візуальний образ, який породжує слово.

Кожен народ і кожна культура має свій набір жестів. Невідповідність жестових знаків породжує потенційні складності перекладу їх мовних позначень. Таким чином, в Австрії формою «вказівний палець у нижньої повіки» передається презирство до адресата. У Флоренції цей жест виражає доброзичливість, в Іспанії - недовіру, а у Франції - це жест, що висловлює обуреність щодо сказаної брехні.

Творцем кинесики вважається американський антрополог Рей Бірдвістел, що видав в 1952 р. монографію «Введення в кінесику: анотована система запису рухів рук і тіла». Дослідження у кинесиці поділяють на три великі групи. Прекінесіка займається аналізом фізіології і морфологічної будови жестових рухів, їх межами і кордонами, а також можливостями і умовами переходу одних жестів в інші. Мікрокінесика досліджує мінімальні одиниці мови жестів - кіни і кинеми і їх об'єднанням в більші одиниці і класи. Макрокінесика або соціокінесика описує функціонування жестів в соціальному контексті.

Серед знакових форм кинесики виділяють жести, міміку, пози, рухи тіла і манери.

Кіни - найдрібніші, далі не подільні, найменш помітні рухи, мають малу тривалість. Розробив і описав систему кін Рей Бірдвістел. Зазвичай люди використовують (Бірдвістел це виявив на прикладі американської культури) 50-60 кін. Це кивки, повороти голови, рухи брів, носа, рота, язика, підборіддя. Наприклад, брови можна підняти вгору, зігнути, зрушити, нахмурити, опустити, підняти або опустити одну і т.п.

Кінеми - одиниці рухів людини, за допомогою яких відбувається реальне спілкування людей. Кінеми утворюють структуру і об'єднуються в більш великі одиниці - кінеморфи, кінеморфеми та кінесинтагми [Махлина 2010].

2.3 Способи вираження невербальної мімічної семіотики в мові

Тепер, коли ми виявили основні положення семіотики та невербальної семіотики, можна перейти до безпосереднього розглядання та аналізу прикладів невербального спілкування в житті людей. Як приклад ми візьмемо міміку французів, її особливості, схожості та відмінності в культурно-національному плані з українською культурою та як вона перетинається з іншими аспектами невербальної поведінки.

Розвиток вивчення міміки як наслідок певних рис характеру людини та того, які емоції зумовлені цими рисами з наукової точки зору почався з опублікованого Йоганом Каспаром Лафатером у Цюріху «Есе з фізиогноміки» у 1792 р. Сам Лафатер визначає фізиогноміку у своїй книзі «Сто правил фізиогноміки» як науку осягнення характеру людини в найширшому сенсі цього слова (тільки не слід змішувати характер з мінливістю долі і його величністю випадком) [Лафатер 2008, с. 9]. Його ідеї набули широкого поширення: з ними були знайомі Н. М. Карамзін, А. Н. Радищев, М. Ю. Лермонтов, що відбилося в їхніх творах. Лафатер вважав, що негарне обличчя видає погану людину, краса і неподобство мають свої кореляти в поведінці людини. Одним з опонентів Лафатера був Георг Крістоф Ліхтенберг, що критикував його за надто спрощений підхід до физиогноміки. Одним з перших, хто зацікавився виразом емоцій на людському обличчі, був Чарльз Белл, анатом, нейрофізіолог, хірург і художник. Пізніше з'явилися роботи про вплив біологічних ознак на формування певного людського типу (Кречмер, Дарвін) [Махлина 2010].

Крім того, перш ніж перейти до власне аналізу міміки французів, слід визначити як розрізняти жести та міміку як різновиди невербальної комунікації. знаковий невербальний мімічний семіотика

Жестами прийнято вважати різноманітні рухи руками і головою, що передають невербальне повідомлення мовця слухачу або групі слухачів.

Міміка - це рухи саме м'язів обличчя.

Скорочення лицьових м'язів змінює вираз обличчя і сигналізує про емоційний стан людини. Тому основним в міміці виступає прояв почуттів. Так, фахівці відзначають більше 20 000 описів виразу обличчя, які наповнені цілісністю і динамізмом. Це свідчить про те, що в мімічному вираженні особою семи основних емоційних станів всі рухи м'язів обличчя досить скоординовані.

Емоційні прояви складаються з спонтанних і довільних реакцій. Цей механізм подвійної регуляції зовнішніх виразів емоцій пояснив і описав видатний вчений П. Анохін. Міміка аналізується не тільки за довільними і спонтанними компонентами. Вона диференціюється: за фізіологічними проявами (сила, тонус, динаміка, амплітуда, комбінації м'язових скорочень); в соціальному і соціально-психологічному контексті (за виразами, що належить певній національній культурі або декільком культурам, за індивідуальним стилем вираження або стилю, прийнятому в певній соціальній групі), фрагментарно (за окремими зонами: чоло, рот, очі, вуха). Разом з цим, слід зазначити, що найбільше інформативне навантаження несуть брови, губи і чоло.

Мімічна характеристика особистості може складатися з таких характеристик: сильна - слабка; невизначена - красномовна; безладна - гармонійна; стереотипна - індивідуальна; різноманітні мімічні вирази, швидкість їх зміни [Гарькавец 2015, с. 49-50].

Пол Екман виділяє у своїх дослідженнях 7 основних, так званих «базових» емоцій, що за його думкою властиві людині з народження, і які мають у всіх людей приблизно однакове мімічне вираження, оскільки воно обумовлене біологічно вродженими руховими активностями :

· Радість (вдоволення) - губи викривлені а їх куточки відтягнуті назад, рот закритий або трохи відкритий, біля очей невеликі зморшки, очі блищать, прищурені або розкриті, на чолі видніються горизонтальні складки.

· Подив - трохи підняті брови, що утворюють горизонтальні зморшки на лобі, очі розширюються або округлюються, і іноді трохи відкритий рот набуває овальної форми.

· Сум - внутрішні кінчики брів трохи підняті та зведені у переніссі, очі дещо звужені, а куточки рота опущені, можливе тремтіння трохи висунутого підборіддя.

· Гнів (злість) - м'язи чола зсунуті усередину та вниз, що придає очам загрозливий або похмурий вигляд, очі блищать, розкриті або прищурені, ніздрі розширені, крила носа припідняті, губи щільно стиснуті або відтягнуті назад, приймаючи прямокутну форму та оголюючи стиснуті зуби (оскал).

· Відраза - насуплені брови та зморщений ніс, дещо піднята верхня губа та опущена нижня, округла форма рота, язик трохи висунутий, ніби виштовхуючи неприємну речовину, що потрапила до рота.

· Презирство - брови підняті, лице витягнуте, голова трохи піднята, ніби людина дивиться на когось зверху вниз, рот закритий, куточки губ опущені, очі тьмяні та звужені.

· Страх - брови трохи підняті, але мають пряму форму, їх внутрішні кутки зведені, по чолу проходять горизонтальні зморшки, очі без блиску та розширені, при чому нижнє повіко напружене, а верхнє трохи підняте, рот може бути відкритий, а його кутки відведені назад, натягуючи та розпрямляючи губи над зубами.

Що стосується міміки характерної саме для французів, основними її характеристиками є експресивність та постійна супроводжуваність жестами.

У якості прикладів можна навести наступні вирази:

· Bouche en coeur (en cul de poule) - зробити губки бантиком, мати манірний вигляд.

· Faire la moue - «З мене досить»: типовий французький вираз обличчя, що виражає невдоволеність.

· Faire la petite bouche - піджимати губи, триматися презирливо.

· Rire dans la barbe - посміюватися.

· Rire а belles dents - реготіти, весело сміятися.

· Faire bonne / mauvaise figure - виглядати вдоволеним / невдоволеним; не сумувати / сумувати.

· Faire longue figure - ходити з витягнутим лицем, сумуючим виглядом.

· Dresser l'oreille - рос. «навострить уши», що означає почати слухати уважніше, з інтересом.

· Avoir les lиvres gercйes - вимушено стримувати сміх.

· Parles du bout des lиvres - цідити крізь зуби.

· Faire des mines - маніритися.

· Baisser le nez - повісити носа, зажуритися, опустити очі додолу.

· Faire un long nez - зробити кислу міну, скривити лице.

· Piquer le nez - клювати носом, засинати на ходу.

· Regarder qn sous le nez - зухвало дивитися на когось [Кумилева 2011].

Елементом людської міміки, що заслуговує окремої уваги є посмішка. Вона може свідчити про добрий настрій або самопочуття людини, нею може виражатися іронія, презирство, втома, сум тощо. Все це залежить від того, якими ще мімічними засобами супроводжується посмішка та у якій ситуації.

Дослідники вважають, що чим більше людина посміхається, тим більше радості вона несе оточуючим, що дозволяє тому, хто посміхається пом'якшити ставлення оточуючих до себе. Так, згідно з дослідженнями, що були проведені в залі суду, після вибачень, що були вимовлені з посмішкою, винні були покарані значно м'якше, ніж після вибачень без посмішки. Іншим аспектом посмішки як мімічного вираження є висловлення підкорення [Гарьковец 2015].

Посмішка також може свідчити про недобрі наміри людини. Пол Екман, створивши систему кодування лицьових рухів (Facial Affect Scoring Technique - FAST), визначив, що людина, яка бреше, посміхається частіше звичайного та визначив які ще лицьові м'язи задіяні, коли людина знаходиться в тому чи іншому стані.

Але повернімося до семіотичного аспекту міміки. Григорій Крейдлін виділяє три класи кінем: ті, що мають самостійне лексичне навантаження, та можуть передавати смисл незалежно від контексту (емблематичні кінеми, або емблеми); ті, що зумовлені контекстуально, та виділяють якийсь мовленнєвий або інший фрагмент комунікації (ілюстратори); ті, що керують ходом комунікативного процесу, слугують для встановлення, підтримання чи завершення контакту (регулятори) [Крейдлин 2002, с. 79].

Таким чином, серед наведених прикладів ми бачимо, що, крім посмішок, інші мімічні вирази є ілюстраторами (Табл. 2.1):



Таблиця 2.1 Розподілення мімічних виразів за їх функціями

Емблеми	Ілюстратори	Регулятори
-	Bouche en coeur ; Dresser l'oreille; Faire la moue ; Faire la petite bouche; Rire а belles dents; Avoir les lиvres gercйes; Piquer le nez….	Посмішки при зустрічі (бажання встановити контакт) та при розставанні («було приємно поспілкуватися, до побачення»)

Окрім розподілення за функціями, існує також традиційне розподілення за позитивним / негативним характером повідомлення, яке несе те чи інше мімічне вираження. Таким чином, до позитивних ми можемо віднести «Rire а belles dents», «Faire bonne figure», радісну посмішку при зустрічі та прощанні; до негативних в свою чергу відносяться: «Bouche en coeur», «Faire des mines», «Faire la moue» або натягнута посмішка, якщо людина не радіє бачити когось, але змушена обов'язком або випадком.

Порівнюючи міміку та взагалі кінеми конкретних культур, необхідно враховувати, що на спосіб відтворення того чи іншого повідомлення невербальними засобами перш за все впливають національно-етнічні фактори, що оточують мовця. Так, ми, українці, в цілому можемо зрозуміти, що має на увазі людина, надуваючи губи та прикриваючи очі, показуючи своє невдоволення («Faire la moue»), але для цього необхідний контекст. Так само і французам знадобиться контекст для кращого розуміння нашого вираження скепсису та недовіри, коли людина киває головою та холодно посміхається («Співай, ластівко, співай»).



Висновки

У ході дослідження, уточнюючи поняття «невербальна семіотика», ми з'ясували, що до складу невербальної семіотики входять безліч приватних наук, серед яких основними є ті, що вивчають, як невербальна комунікація виражена в мові: це кінесика та паралінгвістика. Таким чином, ми виявили, що наукою, яка займається тілесним вираженням невербальних повідомлень є кінесика. Її основними поняттями є «кіни» та «кінеми». Кінами називають найдрібніші, далі не подільні, найменш помітні рухи, що мають малу тривалість. Кінемами прийнято вважати одиниці рухів людини, за допомогою яких відбувається реальне спілкування людей. Кінеми утворюють структуру і об'єднуються в більш великі одиниці. Таким чином, ми досліджували міміку як сукупність кінем та класифікували їх функції за тим же принципом, що Г. Ю. Крейдлін класифікує інші види кінем (жести, пози). Отже, серед мімічних кінем, що несуть повідомлення у невербальному спілкуванні, виділяють емблеми (мають самостійне лексичне значення), іллюстратори (що супроводжуються або підкріплюють вербальну інформацію) та регулятори (керують процесом комунікації). Всі наведені приклади мімічної невербальної комунікації у французькі мові ми класифікували за функціями та емоційним навантаженням повідомлення та дійшли висновку, що вони обумовлені національно-культурним середовищем та індивідуально.



Список використаної літератури

Список використаних теоретичних джерел

1. Айермахер К. Знак. Текст. Культура. - М., 1998 г., 394 с.

2. Гарькавец С. А. Психология невербального общения: учебное пособие - Северодонецк : Изд-во «Петит», 2015. - 214 с.

3. Гринев-Гриневич С.В., Сорокина Э.А. Основы семиотики: учебное пособие - М. : ФЛИНТА : Наука, 2012. - 256 с.

4. Крейдлин Г.Е. Невербальная семиотика: язык тела и естественный язык - М.: Новое литературное обозрение, 2002, 592 с.

5. Лафатер И.К. Сто правил физиогномики. Пер. с немецкого Никиты Скородума. -- М.: Мир Урании, 2008. -- 152 с.

6. Махлина С.Т. Лекции по семиотике культуры и лингвистике - СПб: СПбКО, 2010, 468 с.

7. Почепцов Г.Г. Семиотика. - М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2002 г., 432 с.

8. Beynon-Davies P. «Dances with bees: exploring the relevance of the study of animal communication to informatics». International Journal of Information Management 30: 185-198. - 2010

9. Eco U. A theory of semiotics - Bloomington etc., 1976, 354 р.

10. Fiske J. Introduction to communication studies - London etc., 1990, 203 р.

Список лексикографічних джерел

11. Кумилева Т.М. Самая современная фразеология французского языка - Астрель, АСТ; 2011 - 147 с.

12. Новый французско-русский словарь / Гак В.Г, Ганшина К.А. Москва, "Русский язык" - 1998г.

13. Pauliat P. Larousse. Dictionnaire russe. 135 000 mots - Larousse, 2008. - 967 p.

Размещено на Allbest.ru