Фемінітиви в сучасній українській мові (словотвірно-семантичний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Фемінітиви в сучасній українській мові

(словотвірно-семантичний аспект)

Зміст

Вступ

Розділ І. Дериваційна підсистема жіночих найменувань

1.1 Проблеми словотвірної семантики та мотивації фемінітивів cучасної української мови

1.2 Творення іменників зі значенням жіночої статі

1.2.1 Суфіксація

1.2.2 Префіксація

1.2.3 Конфіксація

1.2.4 Осново- та словоскладання

1.2.5 Субстантивація

Розділ ІІ. Лексико-семантична організація жіночих номінацій

2.1 Лексико-семантичні групи фемінітивів

2.2 Семантичні відношення між апелятивами на позначення назв жіночого роду

Розділ ІІІ. Тенденції розвитку фемінітивної системи сучасної української мови

Висновки

Список використаних джерел

Список використаної літератури

Вступ

Вивчення сучасної української мови спрямоване на встановлення закономірностей функціонування певних мовних систем на синхронічному зрізі. Показовими у цьому плані є словотвірний і лексичний рівні мови. Аналіз дериваційної і лексичної систем забезпечує розкриття усієї складності лексики і словотвору сучасної української мови, закономірності яких визначаються при дослідженні різних категорій слів. Одним з таких номінаційних угрупувань є жіночі назви, які характеризуються специфічними дериваційними і лексико-семантичними особливостями.

Актуальність роботи. Іменники із значенням жіночої статі не раз привертали увагу мовознавців і були об'єктом окремих вітчизняних та зарубіжних лінгвістичних студій. Теоретично осмислювали проблеми граматичного роду Л. Блумфільд, О. Єсперсен, О.О. Потебня та ін. мовознавці. У контексті розвитку і функціонування категорії роду назви жінок розглядалися у роботах А.Т. Аксьонова, Й.П. Мучника, Г.О. Винокура та ін. вчених На матеріалі української мови ці питання ґрунтовно дослідив А.А. Загнітко, зверталися до зазначених проблем Н.Г. Озерова, І.К. Кучеренко, Н.Ф. Клименко, О.О. Тараненко та ін. науковці.

Вагомий внесок у дослідження проблеми творення жіночих найменувань зробили О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький і Т. Ґартнер, О.О. Потебня, Л.А. Булаховський та інші мовознавці. Ряд концептуально важливих положень щодо продукування фемінітивів з'ясував І.І. Ковалик. Опис творення та функціонування назв жіночої статі на історичному матеріалі знаходимо в працях Л.Л. Гумецької і А.В. Майбороди.

Словотвір і семантику загальних жіночих особових номінацій в українській мові XVI - XVII століть вивчала М.П. Брус. І.І. Фекета проаналізував способи творення назв осіб жіночого роду (морфологічні, морфолого-синтаксичний та ін.) в українській мові XX ст. та здійснив їх детальну класифікацію за лексико-семантичними розрядами.

У дослідженнях В.О. Горпинича, В.М. Коломійця, Л.О. Родніної, Л.І. Фенько та ін. розглядалася словотвірна структура найменувань осіб жіночої статі окремих семантичних груп (назви жителів, назви осіб за національністю, назви фахівців у сільському господарстві тощо). В.П. Токар, І.С. Олійник, П.І. Білоусенко, В.В. Німчук дослідили еволюцію окремих фемінізуючих формантів. Аналіз дериваційних та функціональних аспектів назв осіб жіночої статі на матеріалі різних діалектів сучасної української мови здійснено в розвідках Й.О. Дзендзелівського, В.В. Німчука, Я.В. Закревської, З.С. Сікорської, Н.Л. Осташ та ін. Опис творення фемінітивів до чоловічих найменувань осіб за належністю до релігійних напрямків на матеріалі творів І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки-Основ'яненка, Є.П. Гребінки, Т.Г. Шевченка знаходимо в дослідженні О.П. Білих. Об'єктом уваги С.П. Семенюк стала словотвірна система іменників з модифікаційним значенням жіночої статі, формування якої досліджувалося в новій українській мові. Аналіз агентивно-професійних назв жінок у протиставленні двох форм їх існування: лексикографічної та узуальної здійснено в роботах Я.В. Пузиренко.

Досить повно й глибоко описано словотвір іменників - найменувань осіб жіночої статі на загальнослов'янському лексичному матеріалі І.І.Коваликом, який, уперше застосовуючи системний підхід у цій галузі лінгвістики, виділив і розглянув цілий ряд словотвірних типів жіночих особових назв. Л.О.Родніна (автор розділу "Суфіксальний словотвір іменників" колективної монографії "Словотвір сучасної української літературної мови" (1979 р.)) безпосередньо звертається до розгляду іменників з модифікаційним значенням жіночої статі шляхом виділення словотвірних типів.

Незважаючи на те, що українські апелятиви зі значенням жіночої статі були предметом окремих дериватологічних і лексико-семантичних досліджень, у лінгвістиці відсутня узагальнююча праця про словотвірні і лексико-семантичні особливості фемінітивів сучасної української мови. Аналіз структурних і семантичних ознак жіночих назв сучасної української мови дає змогу з'ясувати функціонування словотвірної та лексичної підсистем фемінітивів в сучасній українській мові, визначити формальні та семантичні особливості деривації жіночих найменувань, охарактеризувати лексико-семантичні розряди фемінітивів, семантичні відношення між ними. Вивчення формально-семантичної структури жіночих назв зазначеного періоду важливе для визначення процесу функціонування словотвірної і лексичної підсистем фемінітивів у синхронічному плані. В зв'язку з цим дослідження словотвірних та лексико-семантичних ознак зазначеної групи слів є актуальним у сучасному мовознавстві.

Мета роботи - дослідити закономірності словотвірної і лексичної підсистем жіночих номінацій в сучасній українській мові. Досягнення вказаної мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

1) проаналізувати словотвірну семантику жіночих назв, описати типи їх словотвірних значень;

2) визначити способи словотворення жіночих номінацій у сучасній українській мові, окреслити структурні типи фемінітивів у межах кожного способу деривації, охарактеризувати формально-семантичні особливості мотивації різних за структурою номінацій;

3) виділити та описати лексико-семантичні розряди жіночих найменувань;

4) з'ясувати й охарактеризувати семантичні відношення між апелятивами на позначення особи жіночої статі (полісемію, синонімію, антонімію);

5) встановити тенденції розвитку фемінітивної підсистеми сучасної української мови.

Об'єктом дослідження стали номінації на позначення жіночої статі української мови періоду ХІХ - XXIст.

Предметом дослідження є словотвірна й лексико-семантична структура загальних жіночих найменувань в українській мові ХІХ - XXІст.

Методи дослідження. Мета й завдання роботи зумовили комплексне використання описового, статистичного і компонентного методів.

Матеріал дослідження. Джерелом для вивчення фемінінтивів сучасної української мови стали номінації зафіксовані у найбільших тлумачних, перекладних і діалектних словниках згаданого періоду. Матеріалом для аналізу стали також деривати, виявлені у художніх творах українських письменників, публіцистиці та інших джерелах різних стилів і жанрів.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, списку літератури. Загальний обсяг роботи: 71 сторінка.

Розділ І. Дериваційна підсистема жіночих найменувань

Останнім часом вивчення українського словотвору здебільшого спрямоване на комплексний аналіз структури і функцій дериваційних одиниць. такий системно-функціональний підхід дозволить виявити закономірності в організації дериваційної системи української мови, з'ясувати принципи і способи взаємодії її структурних елементів. Функціональний напрям дослідження словотвору передбачає вивчення словотвірної семантики дериваційних одиниць, визначення їхньої ролі у формуванні й вираженні словотвірних категорій та встановлення функціонального навантаження дериватем у формально-семантичній організації мовлення [Ґрещук 1999, 61].

1.1 Проблеми словотвірної семантики та мотивації фемінітивів сучасної української мови

Проблема семантики похідних займає центральне місце в сучасній дериватології. учені намагаються визначити закономірності формування значень дериватів, розкрити сутність і природу словотвірної семантики, особливості її структури і взаємозв'язки з лексичною і граматичною семантикою, виявити специфіку засобів вираження словотвірних значень і способів їхнього їснування.

Довгий час словотвірне значення ототожнювалося з лексичним чи граматичним. Уперше на необхідність визначення його як самостійного лінгвістичного явища (поряд з лексичним чи граматичним) на початку 60-х років указував І.І.Ковалик [Ковалик 1958]. Пізніше проблема словотвірного значення розглядалась у працях багатьох науковців і на сьогодні можна виділити декілька дефініцій цього поняття, а також принципів його дослідження.

Ідея виділення словотвірного значення як окремого рівня в семантичній структурі мови ґрунтується на твердженні Г.О.Винокура про те, що “значення слів із похідною основою завжди можна визначити через посилання на значення відповідної первісної основи, причому саме таке пояснення, а не прямий опис відповідного предмета дійсності, і становить завдання у визначенні значень слів” [Винокур 1959, 421].

Усі спроби дефініцій словотвірного значення базуються саме на такому семантичному співвідношенні між похідним і твірним словом. ”Розходження стосується вибору різного ступеня узагальнення чи й різнотипних співвідносних компонентів смислової структури слів, феноменологічного тлумачення словотвірного значення, його онтологічної і гносеологічної сутності” [Ґрещук 1991, 35].

Більшість лінгвістів при визначенні словотвірного значення беруть за основу співвідношення лексичних значень похідного і твірного, проте саме співвідношення, як і те, що є носієм словотвірного значення і які компоненти його формують, трактується по-різному.

За визначенням Г.О.Винокура, словотвірне значення міститься в похідній основі і може бути виявлене тільки при зіставленні похідної і твірної основ. Погляд Г.О.Винокура на природу словотвірного значення поділяють у своїх працях І.С.Улуханов, О.А.Земська, В.В.Лопатін, Р.С.Манучарян, І.І.Ковалик, Г.П.Циганенко, А.Д.Звєрев, В.В.Ґрещук.

Так, І.С.Улуханов словотвірне значення розуміє як узагальнене значення похідних, яким воно відрізняється від їхніх твірних.

О.А. Земська ототожнює словотвірне значення зі значенням похідних слів. Дослідниця вважає, що словотвірне (дериваційне) значення є загальним для похідних певного типу й визначається на основі семантичного співвідношення похідних і твірних [Земская 1973, 184].

Г.П. Циганенко описала словотвірне значення як інтуїтивно встановлювану на певному рівні абстракції шукану величину, яку необхідно встановити на основі співвідношення похідного слова з твірним, і яка у плані змісту являє собою референтне значення похідного слова (ряду слів), тобто вказівку на відображений у свідомості елемент об'єктивної дійсності, об'єкт (клас об'єктів) назви, а в плані вираження - значення, виражене двочленною структурою деривата [Циганенко 1983, 5-17].

У дефініції Р.С.Манучаряна словотвірне значення - це спільна для ряду похідних слів семантична реляція їхніх структурних компонентів, яка базується на співвідношенні цих похідних і їхніх твірних.

В.В. Лопатін визначає словотвірне значення як “узагальнене значення, яке виявляється в рамках словотвірного типу й відрізняє всі мотивовані слова певного типу від їхніх мотивуючих” [Лопатин 1976, 12].

І.І. Ковалик трактує словотвірне значення як “узагальнене значення, спільне для певного лексико-семантичного розряду слів, виражене за допомогою певної словотвірної форми” [Ковалик 1979, 38].

Як структурний елемент семантики похідного слова, розглядає словотвірне значення А.Д.Звєрев. Для нього це також узагальнене лексичне значення ряду похідних, його інваріант; воно ґрунтується на основі співвідношення однотипних похідних до їхніх твірних [Звєрев 1981, 24-36]. Подібної точки зору дотримується В.В.Ґрещук: “Як би не інтерпретувати словотвірне значення, якою б метамовою при цьому не послуговуватись, не можна не бачити, що ті семантичні величини, яким приписується статус словотвірних, є не чим іншим, як узагальненим лексичним значенням ряду слів.

Словотвірним значення стає у зв'язку з його відношенням до творення похідних слів, його вираженістю словотвірними структурами.

Дещо інакше інтерпретує словотвірне значення Н.Ф.Клименко. Дослідниця розуміє його як організовані відповідно до особливої формальної схеми, тобто словотвірної моделі, значення у їхньому взаємозв'язку.

Схоже визначення подає Н.А.Янко-Триницька, яка розглядає словотвірне значення як значення словотвірного зразка, найменшої самостійної одиниці системи словотворення, який є різновидом словотвірної моделі і визначається семантикою твірної основи й афіксами.

Дослідниця слушно відзначає, що словотвірне значення “створюється сукупністю всіх структурних компонентів похідного слова”

Прихильниками аплікативної граматики [Шаумян С.К, Соболева П.А.] словотвірне значення пояснюється на основі взаємодії загальнокатегоріальних, частиномовних значень. “При утворенні словотвірних значень головна роль належить категоріальним значенням. У найзагальнішому вигляді словотвірні значення треба формулювати як “субстанція, що має відношення до іншої субстанції”, “субстанція, що має відношення до процесу”, “процес, що має відношення до субстанції.

Подібної точки зору дотримується В.М.Хохлачова: “словотвірне значення - значення, зумовлене семантичною (категоріальною) взаємодією одиниць твірних і похідних специфічне для кожного словотвірного типу, але єдине з точки зору загальних принципів своєї зумовленості.

За О.С. Кубряковою, словотвірні значення - це такі “категоріально-ідентифікуючі значення, які утворюються шляхом указівки на відношення одного категоріального значення до іншого.

Відповідно до цього формою існування словотвірного значення є структура, яка може відображати конкретний результат взаємодії сполучуваних категорій, з яких одне, головне в ієрархії поєднуваних значень, дає вказівку на ту частину мови, під яку в словотворчому акті підводиться позначуване, а друге, підпорядковане, указує на ту частину мови, з якої безпосередньо було взяте мотивуюче слово і до якої воно саме належить.

О.С. Кубрякова намагається наблизити універсальний опис можливих словотвірних значень до опису реальних словотвірних значень, які існують у словотвірних системах окремих мов.

На думку І.О. Ширшова, опис словотвірного значення в термінах категоріального значення не з'ясовує істинної картини, не дозволяє виявити специфіку словотвірної семантики, а саме словотвірне значення залишається не визначеним. Власне словотвірне значення, тобто прирощення семантики в словотворчому акті, виявляється в іншій підсистемі словотворення - лексичній деривації, а таке значення в категоріальних термінах описати не вдається.

Досить неоднозначною є дефініція словотвірного значення МЛ. Гловінської. Під словотвірним значенням мовознавець розуміє то суму значень афікса і твірної основи, плюс фразеологічне нарощення, якщо останнє має місце, то тільки словотвірне значення суфікса.

В.І. Максимов трактує словотвірне значення як “загальне значення, яке надають суфікси цілій групі однотипних слів” [Максимов 1975, 25]. Таким чином словотвірне значення виявляється в похідних словах і є компонентом семантичної структури слова. Але далі В.І.Максимов пише, що “... словотвірне значення властиве не самим похідним, а афіксам, які беруть участь у їх творенні” [Там само, 23]. Проте, як слушно зауважує Г.О.Винокур, “ніякий афікс сам по собі не має значення, у тому плані, у якому ми говоримо про значення основ. Йому властиве значення лише тою мірою, якою він перетворює значенняя первинної основи в значення похідної, вносить у значення першої ту чи іншу модифікацію.

Кожен носій мови у своїй мисленнєво-мовленнєвій практиці автоматично послуговується словотвірними значеннями. Це відбувається в тих випадках, коли “слухач, намагаючись осмислити незнайоме - не обов'язково нове утворення, здійснює аналіз його структури.

Словотвірне значення є “лише одним із семантичних компонентів у складній структурі лінгвалізації об'єктивної дійсності, опосередкованої поняттєво-категоріальною структурою мислення” [Ґрещук 1991, 41]. Ця особливість повинна обов'язково враховуватися при дефініції словотвірного значення, з'ясуванні його сутності.

У своїй роботі виходимо з розуміння словотвірного значення як узагальненого значення, спільного для певного лексико-семантичного розряду слів, вираженого за допомогою певної словотвірної форми.

Дослідження дериваційних значень ґрунтується на аналізі співвідношень мотивованого і мотивуючого слів. Основу таких співвідношень формують словотвірні процеси, серед яких дериватологи виділяють мутацію, транспозицію та модифікацію. Урахування цих процесів при визначенні словотвірної семантики похідних дає змогу не тільки зрозуміти, у який спосіб слово набуває дериваційного значення, а й головне, - для чого.

Відповідно до зазначених словотворчих процесів розрізняются мутаційні, транспозиційні та модифікаційні словотвірні значення.

Мутаційне словотвірне значення - це таке смислове співвідношення між членами словотвірної пари, при якому відбувається зміна лексико-номінаційного значення мотивуючого слова, при цьому категоріальний аспект ролі не відіграє. Наприклад: ліс - лісник, хліб - хлібниця, гітара - гітарист.

Під транспозиційним словотвірним значенням розуміють смислове співвідношення між мотивованим і мотивуючим словом, при якому зберігається лексико-номінаційне значення твірного, але змінюється його частиномовна сема. Наприклад: прибирати - прибирання, молодий - молодець, строгий - строгість, читати - читання.

У процесі розвитку теоретичних засад дериватології сформувалося поняття “словотвірна модифікація” як тип словотвірного значення. Модифікаційне словотвірне значення відображає смислове співвідношення між членами словотвірної пари, при якому категоріальна приналежність, а також лексико-номінаційне значення мотивуючого слова не змінюється, до його значення додається певна модифікаційна ознака. У сфері іменника, наприклад, до модифікаційних відносять процеси появи в структурі значення сем зменшеності, збільшеності, суб'єктивної оцінки, збірності, одиничності, жіночості, недорослості.

Наприклад: білий -білесенький; гілка - гілочка; кулак - кулачище; спати спатоньки.

Більшості фемінітивів сучасної української мови притаманне модифікаційне словотвірне значення. Модифікаційна деривація фемінітивів являє собою словотворчий процес, у якому твірне слово набуває додаткової ознаки фемінітивності.

Характерною її особливістю є обов'язковий збіг частиномовної належності твірних і похідних слів. Твірні слова і похідні жіночі назви спільні за семантикою, їм властивий спільний об'єкт номінацій - особа за відношенням, станом тощо, проте означення її здійснюється за допомогою різних, але співвідносних, словотворчих засобів у межах однієї й тієї ж частини мови. Наприклад, іменник опікунка позначає особу за тією ж ознакою, що й слово опікун - за ставленням до людей, але він характеризується певною семантичною відмінністю від останньої назви, зокрема позначає особу іншої статі - жіночої. Отже, у модифікаційних жіночих дериватах до значення їх твірних слів додається ознака жіночої статі.

Переважна частина особових фемінітивів має значення жіночості. Виникнення його зумовлене створенням жіночого відповідника до чоловічої назви. До складу відіменникових дериватів з таким значенням відносимо імена:

- назви осіб жіночого роду, мотивовані іменниками чоловічого роду зі значенням особи;

- найменування зі значенням “дружина особи, названої мотивуючим словом”;

- назви самиць тварин, мотивовані найменуванням самців. Формування словотвірного значення жіночості відбувається за допомогою суфіксів -к(а), -иц(а), -ниц(а), -овиц(а), -ин(я) та ін., префіксів пра-, по-, конфікса па-иц(а), напр.: повелитель - повелительниця, грек - грекиня, отрокъ - отроковица, баба - прабаба, сестра - посестра “однодумниця”, дочерь - падчериця.

Модифікуючою ознакою при деривації фемінітивів може бути й суб'єктивна оцінка особи, зокрема гіпокористичність, напр..: сестра - сестричка. Модифікаційне значення гіпокористичності реалізує порівняно невелика кількість фемінітивів. Це значення виявляється у процесі творення жіночих дериватів з емоційно-експресивним відтінком, внаслідок ускладнення твірного слова вираженням суб'єктивного ставлення мовця до жінки. У формуванні його беруть участь форманти: -енк(а), -очк(а), -ичк(а), -ус(я), -уньк(а),-інк(а) тощо, напр..: жінка - жіночка, раба - рабичка, баба - бабуся, мати - матунька, матінка.

Мутація є малопродуктивним видом словотвірної деривації фемінітивів. Мутаційна деривація охоплює відношення, які полягають у творенні жіночого деривата з новою лексичною семантикою, відмінною від значення твірного слова. Мутаційні відношення виявляються між твірними і похідними словами однієї або різної частиномовної належності. Проте у будь-якому випадку мотивуючі і мотивовані жіночі деривати виражають неоднакові лексичні значення. Для них характерні різні об'єкти номінацій - один для твірного, а інший - для похідного, незважаючи на те, з допомогою яких словотворчих засобів оформлюється мутаційне словотвірне значення. Прикладом між частиномовної мутаційної деривації жіночих номінацій є пара породити - породілля. Слово породити означає дію, яка характеризує процес народження дитини, а дериват породілля позначає особу, яка народила дитину. Отже творення жіночої назви з новим лексичним значенням є обов'язковою умовою мутаційної деривації. [Брус 2001, 26]

Мутаційні жіночі деривати мають словотвірні значення: “жінка за процесуальною ознакою, названою твірним словом”, “жінка за статичною ознакою, названою твірним словом”, “дружина чоловіка за діяльністю, названою мотивуючим словом” і “дочка чоловіка за діяльністю, названою мотивуючим словом”.Творення фемінітивів з таким значенням відбувається за участю суфіксів -к(а), -лиц(а). -ниц(а), -н(а), -евн(а), -овн(а), -ин(ая), -их(а), ов(ая) тощо, напр.: ворожити - ворожка, пан - панна “дочка пана”, цар - царівна “дочка царя”, коваль - ковалиха “дружина коваля”, староста - старостиная “дружина старости”.

До мутаційних словотвірних значень відносять також фемінітиви, утворені шляхом осново-, словоскладання. При формування їх відбувається перехід словосполучення в однослівну конструкцію шляхом злиття основ із порушенням лексичного складу вивідної сполуки. Особливості деривації складних фемінітивів позначаються і на їх словотвірному значенні, у якому відображаються значення основ вихідного словосполучення з урахуванням особливостей властивих їм валентних зв'язків. В основі формування значення складних фемінітивів лежить не лише характер процесу їх творення, але й співвідношення значень твірного і похідного. Частина похідних мають значення, відмінні від значень вивідних сполук, напр.: Бога родити - богородиця [Брус 2001, 28]

Мутаційним словотвірним значенням характеризуються також фемінітиви, утворені способом субстантивації прикметників і дієприкметників, оскільки вони, як і інші мутаційні деривати, набувають значень відмінних від значень твірних слів, напр.: кохана - кохана “ дівчина, яку кохають”.

У межах апелятивів зі значенням особи жіночої статі виділяється кілька полісемантичних фемінітивів, які за одними лексико-семантичними варіантами є мутаційними дериватами, а за іншими лексико-семантичними варіантами - модифікаційними утвореннями, напр.: князь - княгиня “дружина князя”, “титул жінки”. Такі багатозначні фемінітиви належать до окремого розряду дериватів за словотвірною семантикою - мутаційно-модифікаційного [Брус 2001, 28].

Таким чином, словотвірна семантика відображає семантичний аспект процесу словотворення фемінітивів сучасної української мови. Основна частина жіночих назв реалізує у процесі деривації модифікаційні значення жіночості, меншій кількості фемінітивів притаманне модифікаційне значення гіпокористичності та мутаційні значення.

Концептуально важливим у дослідженні системи іменників з модифікаційним значенням жіночої статі є питання про твірні основи згаданих найменувань. В сучасному мовознавстві існують різні підходи щодо розв'язання цієї проблеми. Так, загальноприйнятою на сьогодні є думка про те, що суфіксальні жіночі особові найменування на означення жінки за професією (типу лікарка, льотчиця, суддиха та под.) творяться різними способами від співвідносних назв осіб чоловічого роду, оскільки через соціально-економічні причини згаданий рід заняття був притаманний спочатку чоловікам, а пізніше - жінкам. У працях багатьох дослідників (В.В.Виноградова, Л.А.Булаховського, Л.Л.Гумецької, І.І.Фекети, С.П.Бевзенка, І.Ф.Протченка, З.А.Потіхи та ін.) простежується думка, що, скажімо, найменування жінок на -ух-а мотивуються безпосередньо дієслівними основами (бігти - бігуха, говорити - говоруха, співати - співуха). Прихильники іншої точки зору (О.О.Потебня, І.І.Ковалик, І.Г.Милославський та ін.) вважають, що такі деривати співвідносяться з віддієслівними іменниками - назвами осіб чоловічого роду з суфіксом -ун (-юн) (балакун - балакуха, реготун - реготуха, цокотун - цокотуха). В.Н.Хохлачова, І.А.Мельчук та ін. обстоюють положення, що спільнокореневі іменники чоловічого і жіночого роду в одних випадках перебувають у відношеннях похідності (піонер - піонерка, співак - співачка), в інших - у відношеннях “рівнопохідності” (кодеривації) від якоїсь третьої основи (вчити - вчитель, вчити - вчителька; щебетати - щебетун, щебетати - щебетуха).

Немає одностайної щодо питання мотивації національних і територіальних назв жінок. Дериваційною базою жіночих особових найменувань цієї групи визначають: 1) співвідносні чоловічі найменування; 2) основи іменників, які означають країну, частину світу або народ; 3) множинні назви; 4) прикметникові основи на -ськ-.

Розглядаючи лексеми типу моргун - моргуха, говорун - говоруха, цокотун - цокотуха та под., можна вважати, що і чоловічі, і жіночі назви утворено від дієслівних основ. Причому у силу певних особливостей семантики іменників такого типу фемінітиви творилися значно раніше, ніж найменування осіб чоловічого роду. Однак під впливом лінгвістичних та екстралінгвістичних чинників між чоловічими і жіночими особовими назвами встановлюється словотвірна симетрія, тобто відбувається зміна мотиваційної співвіднесеності. Значеннєве і формальне узгодження найменувань осіб чоловічого і жіночого роду (за М.Докулілом) спричинило те, що дериваційною базою жіночих особових назв починають виступати іменники чоловічого роду.

В роботі вивчення дериваційної системи фемінітивів відбувається в синхронічному аспекті.

Більшість науковців під синхронічним словотворенням розуміють “науку про те, як зараз відчувається будова слів, як вони в сучасній мові мотивуються з погляду формального і семантичного” [Волоцкая 1966, 233].

Поняття мотивованості ґрунтується на семантичному виведенні одного слова з іншого. Словотвірна мотивація - це “відношення, які виникають між двома (або, рідше, декількома) синхронно співіснуючими одиницями, з яких одна сприймається як первинна, мотивуюча, а друга - як вторинна, або мотивована. Відношення синхронічної похідності спостерігаються, таким чином, там і тоді, коли одне слово (основу) можна розглядати як базове для іншого (іншої)” [Кубрякова 1969, 4].

Однак деякі деривати можуть структурно й семантично співвідноситися з двома й більше мотивуючими основами. У дериватології таке явище кваліфікується як множинність словотвірної мотивації, а похідні дістали статус полімотивованих структур або структур з множинною мотивацією.

У лінгвістичній літературі немає єдиної точки зору на явище множинної мотивації. Теорія полімотивованості має як своїх прихильників.

Явище множинної мотивації має під собою історичне підґрунтя. Нові похідні слова утворюються, як правило, на базі конкретних твірних слів. Однак з часом похідне може встановлювати відношення з різними словами. Унаслідок чого воно втрачає попередню мотивацію й закріплює нові структурно-семантичні зв'язки або ж, навпаки, може втратити нові відношення і зберегти первинні. Також можливе збереження обох мотивацій, що призводить до подвійної співвіднесеності похідних слів (неодиничної мотивації).

Синхронічний характер мотивації виявляється в суб'єктивному сприйманні мовцями словотвірних процесів. “...творення ряду слів уявляється носіями мови по-різному, множинні мотиваційні зв'язки - це не лише різне бачення різними індивідами словотвірних відношень. Невизначеність (багатоаспектність) у встановленні мотивованої основи притаманна часто і для однієї людини. Тобто множинність мотивацій - це явище, яке постійно супроводжує словотвірний процес.

З огляду на це доходимо висновку, що систему словотворення не можна уявляти тільки як упорядковану, визначену до кінця сукупність словотворчих моделей, типів, значень тощо, які вже існують у мові. Окремі словотвірні процеси, словотвірна структура слів, словотвірні відношення уявляються носіями мови не такими, якими вони є в реальності. Тому необхідно враховувати особливості усвідомлення носіями мови реальних мовних одиниць та способів їхнього творення. Для цього П.Білоусенко вважає за доцільне, крім основного питання словотвору “як зроблені слова”, сформулювати й увести в науковий обіг його допоміжний варіант, а саме: “як уявляються зробленими слова” [Там само, 18].

Словотвірні відношення виконують структурно-уніфікуючу і потенційно-процесуальну функцію. Остання функція на осі часу, в точці, яка формулюється поняттям “тепер”, нереалізована, тому виявлення словотвірних відношень сучасного стану мови має опиратися на уявлення широкого кола носіїв мови, тобто на психолого-лінгвістичні дослідження, свідоме прийняття множинних мотивацій. Інакше реальні словотвірні відношення на догоду теоретичним концепціям будуть підмінятися несправжніми, які не мають словотвірної перспективи, адже те, що уявляється сьогодні носіями мови, завтра може бути реалізоване в творенні нових слів і стане фактом мови.

Отже, полімотивація - об'єктивно існуюче явище, що спостерігається при дериватологічному аналізі похідних слів, причина виникнення якого - різна спрямованість семантичних зв'язків похідного слова й асиметричний дуалізм лінгвістичного знака [Каспришин 1989, 17].

Інколи множинність словотвірної мотивації супроводжується множинністю словотвірної структури похідного. Наприклад: перший тип словотвірної структури дієслова комп'ютеризувати представлений непохідною основою комп'ютер і дієслівним суфіксом -изува, що виступає виразником основних словотвірних значень “забезпечувати тим або перетворювати в те, на що вказує твірна іменникова основа”, а другий - іменниковою основою іншомовного походження із суфіксом -изацій, що поєднується з дієслівним суфіксом -ува, який виражає словотвірне значення “здійснювати те, на що вказує твірна іменникова основа”. В інших випадках множинність словотвірної мотивації не знаходить формального вираження в структурі дериватів, наприклад: контролер від контроль і контролювати.

Як видно з попередніх прикладів, співвіднесеність полімотивованого слова з двома і більше мотивуючими, що належать до різних словотвірних типів, передбачає наявність у них декількох словотвірних значень. “У полімотивованому слові можуть поєднуватися загальне та часткове, лексикалізоване словотвірне значення. Якщо мотивуючі належать до однієї частини мови, похідні іменники мають тотожне значення.

1.2 Творення іменників зі значенням жіночої статі

До групи іменників зі значенням жіночої статі належать назви осіб, мотивовані іменниками чоловічого роду зі значенням особи, та назви самиць тварин, мотивовані загальними назвами тварин або назвами самців.

Назви осіб жіночої статі без паралельних відповідників чоловічого роду зустрічаються рідко (напр.: модистка, пряля тощо).

Для групи назв осіб за основним заняттям звичайним є вживання назв чоловічого роду на означення осіб жіночої статі. Далеко не всі найменування професій мають відповідники з формальними ознаками жіночого роду, а в тих випадках, коли такі відповідники існують, вони нерідко наложать до розмовного стилю, тоді як в офіційно-діловому або нейтральному стилі використовуються відповідні утворення чоловічого роду.

1.2.1 Суфіксація

В сучасній українській мові найбільш продуктивним морфологічним способом творення фемінітивів є суфіксація, значно менша кількість дериватів утворилася префіксацією та конфіксацією.

Сучасна мова налічує понад 25 фемінізуючих суфіксів та їх похідних, структурну організацію яких вона органічно успадкувала переважно з праслов'янської доби. Треба зазначити, що в різні періоди сучасної української мови спостерігається зміна продуктивності окремих суфіксів, яка відбулася за причини впливу як зовнішньомовних, так і внутрішньомовних факторів (Семенюк 2000, 6).

Найбільш активним у сучасній українській мові є суфікс -к(а) та його похідні -івк(а), -анк(а), -янк(а). Протягом другої половини XIX ст. цей формант поступово стає найпродуктивнішим фемінізуючим засобом. Значно розширилося коло дериватів, що творяться від назв осіб чоловічого роду за характерними зовнішніми та внутрішніми ознаками (глухман - глушманка -Голов 480; слїпак - слїпачка - Ж II 884; довгоший - довгошийка - Гр I 402), за національною належністю та територіальним походженням (литвин - литвинка - ЛексФр 115; ангелянин - ангелянка - Гр I 7; болгар - болгарка - 83), за соціальним станом (дюк - дючка - Голов 536; хлоп - хлопка - Ж II 1040; злидар - злидарка - Гр II 158). Істотно зросла чисельність андронімів (султан - султанка - Ж II 934; вугляр - вуглярка - Гр I 258; десятник - десятничка - 373). Рідше в цей період суфікс -к-а модифікує найменування осіб чоловічої статі за функціональною ознакою (артист - артистка - СМШ I 12; лікар - лікарка - Писк 127; запроданець - запроданка - Л.Укр 31). Ці факти свідчать про інтенсивне формування в уснорозмовному мовленні системи назв, які використовувалися в публіцистиці та художній літературі. З середини XIX ст. в писемні джерела поступово проникають жіночі відповідники на -к-а до назв осіб чоловічого роду за віком та станом здоров'я (варіят “хворий на голову” - варіятка - Голов 383; юнак - юначка - Писк 301), за належністю до певного ідеологічного, політичного, філософського та релігійного напрямків (гетьманист - гетьманистка - Писк 51; конфедерат - конфедератка - ЛексФр 107), членів різних за характером колективів (громадянин - громадянка - Писк 60; контрабандист - контрабандистка - Кирич II 370; хорист - хористка - СУМ XI, 126).

Жіночі назви з суфіксом -к(а) (-івк-а, анк-а, -янк-а, -енк-а) в сучасній мові творяться від повних або усічених основ відповідних іменників, що означають осіб чоловічої статі. Суфікс -к(а) надає значення жіночої статі повним основам безсуфіксних іменників чоловічого роду (напр., пасажирка, делегатка, піонерка, вірменка, циганка) Тут і далі приклади без паспортизації подані за Родніна Л.О. Суфіксальний словотвір іменників у сучасній українській мові // Словотвір сучасної української мови. -- К.: Наук. думка, 1979. - С. 95 - 98., іменників з суфіксами -ар (-яр) (бібліотекарка, володарка, куховарка; малярка, школярка, ювілярка та ін.), -ач (-яч) (позивачка, спостерігачка, укладачка, шукачка; діячка, сіячка та ін.), -тель (визволителька, гнобителька, мучителька, приятелька, учителька та ін.), -ич (дідичка, костромичка, москвичка, родичка та ін.), -ій (крутійка, ласійка, мудрійка, палійка, плаксійка та ін.), -ун (частково) (віщунка, опікунка, шпигунка), -ай (-яй) (глитайка, шахрайка), а також з суфіксами іншомовного походження -атор (-ятор, -итор) (агітаторка, імпровізаторка, конспіраторка, інвеститорка та ін.), -ер (-ор, -тор, -онер) (гастролерка, революціонерка, тренерка, фантазерка, дикторка, інструкторка, пенсіонерка та ін.), -ист (-іст) (віолончелістка (пор. арфістка - відповідник чоловічого роду арфіст не вживається), гімназистка, журналістка, комуністка, хористка та ін.). -ант (-янт, -ент) (демонстрантка, дисертантка, емігрантка, лаборантка, сектантка, спекулянтка, кореспондентка, опонентка та ін.), -ат (адресатка, делегатка), -ир (касирка, дебоширка), -ал (провінціалка, професіоналка, театралка), -ит (одеситка), -от (кіпріотка). Так само утворюються назви жіночого роду від складних іменників і абревіатур, що мають значення осіб чоловічої статі (напр.: профактивістка, хліборобка, душогубка, есерка). Кінцеве к суфіксів іменників чоловічого роду -ак (-як), -ук (-юк), -ик (-ік), частково -ник, -овик перед суфіксом -к(а) чергується з ч (єдиначка, жебрачка, рибачка, словачка; австріячка, гордячка, землячка; селючка, чистючка; істеричка, подагричка, медичка, фізичка; алкоголічка, неврастенічка, хімічка; двірничка, мельничка, хутряничка; більшовичка, передовичка, степовичка та ін.) [Родніна, 96].

В інших випадках суфікс -к(а) приєднується до усіченої основи назв чоловічого роду з суфіксом -ець. (американець - американка, вузівець - вузівка; африканка, біженка, зв'язківка, мешканка, незнайомка, торговка та ін., пор. нерегулярне співвідношення швець - швачка з відмінною семантикою), причому деякі назви осіб жіночої статі за національністю утворені суфіксом -анка (-янка) (китаянка, кореянка), і суфіксом -анин (-янин), де усічений елемент -ин (заробітчанка, прочанка, селянка, магометанка, християнка, горянка, парижанка, єгиптянка, римлянка та ін.).

Ряд назв жіночого роду за національністю утворено з похідним суфіксом -анк-а (-янк-а) (грек - гречанка, курд - курдянка; турчанка, тюрчанка, чукчанка(пор. француз - француженка)), з чергуванням к/ч перед суфіксом. Окремі деривати мають похідний суфікс -івк(а) (хлист - хлистівка; пор. покоївка, що не має відповідної назви чоловічого роду).

Слід відзначити ще кілька нерегулярних співвідношень у назвах чоловічого і жіночого родів цього словотвірного типу: буржуа - буржуазка, гувернер - гувернантка, баск - басконка, евенк - евенкійка, негр - негритянка, перс - персіянка, поляк - полька (поряд з полячка) [Родніна, 96].

Деривати з суфіксом -к(а) зрідка мають значення “дружина особи, названої мотивуючим словом” (напр., солдатка, рекрутка, морячка).

Ряд назв цього типу вживається у значенні “самиця тварини (переважно птаха)” (голуб - голубка; перепілка, гуска, лебідка, тетерка; також з чергуванням к/ч: індик - індичка).

У першій половині XX ст. стрімко зростає продуктивність модифікації суфіксом -к(а) чоловічих найменувань усіх лексико-словотвірних типів. Ці фемінітиви, поряд з іншими стилями, використовуються також у науковому та офіційно-діловому. Зменшується лише кількість андронімів та назв самок, оскільки старі найменування поступово виходять з ужитку, а нові не творяться. Отже, обслуговуючи всі функціональні стилі нової української мови, формант -к(а) зберігає статус найпродуктивнішого фемінізуючого засобу.

Серед іменників з модифікаційним значенням жіночої статі словотвірний тип з суфіксом -иц(я) та його похідними -ниц(я), -чиц(я), -щиц(я), -лиц(я) - один з найчисленніших. Деривати цього типу утворені від співвідносних назв чоловічого роду за різними моделями.

Невелика група фемінітивів мотивується повними основами назв осіб чоловічої статі (спорядитель - спорядительниця - Б-Н 337; цар - цариця - СМШ II 393; короп - коропиця - Чаб II 203). У більшості випадків зазначені деривати творяться від усічених основ. У процесі модифікації частіше відсікається морф -ик (трудівник - трудівниця - СУМ X 293; келійник - келійниця - Писк 104), зрідка - -ець (посланець - посланиця - Гр III 362; обранець - обраниця - Кирич III 117), -ин (кіянин - кіяниця - Б-Н 185).

В обстежених джерелах початку XIX ст. фіксується небагато жіночих особових найменувань, які творяться від назв осіб чоловічої статі з функціональними та атрибутивними лексико-словотвірними значеннями (наїзник - наїзниця - Котл 127; цар - цариця - Котл 203; ледащо - ледащиця Павл 42; благодітель - благодітельниця - Кв.-Осн I 42; полюбовник - полюбовниця - Греб I 171). Деривати типу імператриця, цариця, що вживаються у значенні “дружина особи, названої мотивуючим іменником” можуть вживатися й у значенні “жінка-цар”, “жінка-імператор”. Спостерігається продуктивна модифікація суфіксом -иц(я) найменувань самців (вовк - вовчиця - Котл, 157; перепел - перепелиця - Греб III 486; кроль - кролиця - Б-Н 71; ведмедиця, голубиця (у порівнянні з голубка сприймається як архаїзм), лебедиця, соколиця, тигриця). З середини XIX ст. цей формант залучається до творення назв осіб жіночої статі від співвідносних найменувань осіб чоловічого роду, які є об'єктами дії (хрестник - хрестниця - Писк 278; вихованець - вихованиця - Левч, 15), від назв за віком та станом здоров'я (старик - стариця - ЛексФр 228), за назвою країни, етнічною, національною належністю та територіальним походженням (кіянин - кіяниця - Б-Н 185; селянин - селяниця - Ум-Сп., 926), за належністю до певного ідеологічного, політичного, філософського, релігійного та ін. напрямків (язичник - язичниця - Ж II, 1112; єретик - єретиця - Гр I 468). Протягом наступних періодів під впливом мовних та позамовних чинників суфікс -иц(я) активізується у функції продукування корелятів до назв чоловічих осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди та ін. (бунтовник - бунтовниця - Писк 21; спокусник - спокусниця - Ж II 907; осудник - осудниця - Ум-Сп 727), назв осіб за сталим чи тимчасовим заняттям або за професією (очкурник - очкурниця - Голов 416; фельдшер - фельдшериця - ЛексФр., 247; білильник - білильниця - Ум-Сп 75), найменувань самців (щур - щуриця - Ж II 1108; буйвол - буйволиця Гр I 108; олень - олениця - Гр ІІІ 242). Згадані назви поступово проникають у мову художньої літератури та науковий, офіційно-діловий, публіцистичний стилі [Семенюк 2000, 8].

У XX ст. при збереженні продуктивності модифікації суфіксом -иц(я) чоловічих назв осіб за сталим чи тимчасовим заняттям або за професією (буфетник - буфетниця - Крим I 47; малахітник - малахітниця - ТС 223; сапальник - сапальниця - Мельн 97), за родинними, товариськими та ін. стосунками (прибічник - прибічниця - Крим III 528; співучасник - співучасниця - Кирич V, 436) зростає чисельність дериватів, які творяться від найменувань осіб чоловічої статі за належністю до певного ідеологічного, політичного, філософського, релігійного напрямків (ідолопоклонник - ідолопоклонниця - Кирич II 284; побожник - побожниця - О II, 85) й обслуговують усі функціональні стилі української мови. Поряд з цим, поступово знижується продуктивність модифікації формантом -иц(я) чоловічих найменувань осіб за характерними зовнішніми, внутрішніми та ін. ознаками та назв самців тварин. Зменшення кількості новотворів серед атрибутивних найменувань зумовлене тим, що їх склад в основному сформувався протягом XIX ст. [Семенюк 2000, 9].

Отже, формант -иц(я) та його похідні, зберігаючи протягом останніх двох століть статус одного з найбільш продуктивних фемінізуючих засобів, різною мірою обслуговує всі функціональні стилі нової української мови.

Джерела XIX ст. широко фіксують утворення з суфіксом -их(а) на означення дружини за ім'ям, прізвищем чи професією чоловіка: дячиха (Б-Н 51), чумачиха (393), купчиха (256) “дружина купця”, старостиха “дружина старости” (309), головиха (46), суддика (314), ковалиха (248). Такі деривати обслуговували переважно уснорозмовне мовлення. У цей же період давні назви з суфіксами -иц(я) та -к(а) були витіснені порівняно новими фемінітивами на -их(а). Проте суфікс -их-а мало продукував функціональних та атрибутивних найменувань осіб чоловічого роду. В сучасній українській мові такі утворення часто вживаються й у чисто модифікаційному значенні або обидва ці значення поєднують (напр.: плавчиха, сторожиха, чабаниха, блазниха, франтиха). Частина цих утворень позначає самиць тварин (напр.: зайчиха, їжачиха, моржиха, слониха, чижиха, щиглиха). Деривати цього типу утворені від повних основ іменників чоловічого роду з чергуванням к, ц/ч (двірник - двірничиха, заєць - зайчиха).

У XIX - XX ст. формант -их(а), модифікуючи стилістично нейтральні назви осіб чоловічої статі, надає їм зниженого забарвлення з жартівливими, зневажливими чи фамільярними відтінками. Такі деривати функціонують переважно в уснорозмовному (говірковому) мовленні. І хоч кілька утворень трапляється в інших функціональних стилях української мови (крім наукового та офіційно-ділового), суфікс -их(а) в розгляданих назвах набув формального показника розмовності.

Чимало фемінітивів, які реєструються головним чином в уснорозмовному, говірковому мовленні, продукує також суфікс -ш(а).

У кінці XIX - першій половині XX ст. формант -ш(а) був продуктивний у творенні найменувань “дружина особи, названої мотивуючим іменником” (генерал - генеральша - СМШ I 131; лікар - лікарша - Ум-Сп 41). Пізніше під впливом екстралінгвістичних чинників набули поширення деривати, у яких поряд зі згаданим значенням з'являється пряме модифікаційне значення “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі” (директор - директорша - СУМ II 282; мільйонер - мільйонерша - IV 738). В обстежених джерелах виявлені поодинокі фемінітиви, які продукуються від чоловічих найменувань з функціональним і характеризуючим лексико-словотвірними значеннями (кіоскер - кіоскерша - Кирич II 336; ліфтер - ліфтерша - СУМ IV 532; імператор - імператорша - Ум-Сп 323; вілікан - віліканша - Чаб I 181; квартирант - квартирантша - II 161). Жіночі особові найменування з суфіксом -ш(а) фіксуються переважно в уснорозмовному (діалектному) мовленні, хоча співвідносні назви осіб чоловічої статі вживаються в усіх функціональних стилях української мови. Це свідчить про те, що формант -ш(а) в розгляданих фемінітивах набув значення формального показника розмовності. В сучасній українській мові продуктивність цього типу, незначна і обмежена розмовно-просторічним стилем. Назви цього типу з'явилися в українській мові під впливом російської, де його продуктивність значно більша, але теж обмежена розмовним стилем. Основне лексико-словотвірне значення - “дружина особи, названої мотивуючим словом” (напр.: гетьманша, економша, писарша, султанша, фермерша), яке іноді поєднується я модифікаційним значенням жіночої статі (напр.: директорша, інженерша, лікарша, мільйонерша, отаманша) або виражає тільки модифікаційне значення (напр., кастелянша, секретарша, таперша). Пор.: манікюрна, педикюрша з іншою мотивацією [Семенюк 2001, 475].

У сучасній українській мові в творенні досліджуваних найменувань формант -ух(а) займав помітне місце. На всіх етапах розвитку української мови суфікс -ух(а) послідовно модифікує значення іменників - віддієслівних назв осіб чоловічого роду з суфіксом -ун (-юн), що переважно називають особу за характерною поведінкою (брехун - брехуха - Котл 169; пустун - пустуха - Левч 178; лопотун - лопотуха - Кирич II 458). Протягом XIX - XX ст. продукується по кілька корелятів до чоловічих назв осіб з функціональним лексико-словотвірним значенням та до деяких підтипів атрибутивних найменувань (мазун - мазуха - Гр II 397; хитрун - хитруха - Ж II 1038; коротун - коротуха - Кирич II 380). Функціонування таких фемінітивів зумовлене закладеними в структурах на -ух(а) потенціями мовної експресії щодо передачі емоцій. Деривати цього малопродуктивного типу належать до розмовного стилю [Семенюк 2000, 10].

В обстежених джерелах XIX - XX ст. виявлено небагато жіночих особових назв, які творить суфікс -ин(я) (-ен(я)). У другій половині XIX - на початку XX ст. за допомогою таких суфіксів з'являються кореляти до найменувань осіб чоловічої статі за соціальним станом (дука - дукиня - Крим I 165; раб - рабиня - СМШ, II, 184) та назви дружин (рахмистер - рахмистриня - Ж II 797; шах - шахиня - СУМ XI 423). Протягом XIX - початку XX ст. формант -ин(я) (-ен(я)) зрідка модифікує чоловічі назви осіб з функціональними й означальними лексико-словотвірними значеннями (бог - богиня - Котл 143; герой - героїня - ЛексФр 48; друг - другиня - Аф 395). Такі деривати часто вживаються в поетичних та прозових творах як засоби створення піднесено-урочистого стилю, народно-пісенного колориту. На кінець XIX - початок XX ст. в цілому сформувалася невелика група дериватів на -ин(я), які використовуються переважно в уснорозмовному (діалектному) мовленні, епістолярному стилі, мові художніх творів. Поодинокі фемінітиви такого типу в науковому та офіційно-діловому стилях переважно назви титулів [Семенюк, 10].

Утворення з формантами прикметникового походження -ов(а), -ев(а) порівняно нові в українській мові. Протягом XIX - до 20-30-х років XX ст. в уснорозмовному (часто говірковому) мовленні згадані форманти активно творять фемінітиви зі значенням “дружина особи, названої мотивуючим іменником” (війт - війтова - Б-Н 81; доглядач - доглядачева - Ум-Сп 471; інспектор - інспекторова - Крим II 185). Найменування такого типу поширюються в мові художніх творів, а поодинокі трапляються в публіцистиці. Однак в останні десятиліття суфікси -ов(а), -ев(а) втратили продуктивність, лише кілька дериватів фіксується в діалектах української мови (батько - батькова - БукГов I 21; син - синова - СУМ IX 184). Небагато й утворень жіночих відповідників до чоловічих назв за функціональною ознакою (професор - професорова - Ж II 782), за національною належністю (жид - жидова - Закр 324). Лише одна номінація “королева” вживається в усіх стилях української мови [Семенюк, 11].

До непродуктивних жіночотворчих формантів української мови належать суфікси -ул(я), -н(а), -ин(а), -і(я). У джерелах XIX - початку XX ст. трапляється незначна кількість корелятів до окремих груп чоловічих особових найменувань з функціональними й атрибутивними лексико-словотвірними значеннями (басун “нахлібник” - басуля - Ж II 971; князь - княжна - СМШ I 331; стрий - стрийна - Дубр 259; Михайло - Михайлина - ЛексФр 12; жнець - жнія - Крим I 277).

Протягом останнього століття суфікс -ул(я) творить жіночі відповідники до іменників чоловічого роду, які вказують на характерну поведінку (коверзун - коверзуля - Чаб II 182; капризун - капризуля - Чаб ІІ 27), а формант -н(а) - назви зі значенням “донька або дружина особи, названої мотивуючим словом” (дон - донна - СУМ II 368; вуй - вуйна - БукГов I 77). Такі фемінітиви поширені переважно в уснорозмовному (говірковому) мовленні й поступово проникають в мову творів художньої літератури, епістолярію, публіцистику. Основне значення словотвірних типів із суфіксами -ин(а), -і(я) - “власні імена жінок, мотивовані співвідносними чоловічими найменуваннями” (Леонт - Леонтина - Вл.ім. 152; Віктор - Вікторія - Кирич I 270). Вони в силу специфіки їх семантики обслуговують усі функціональні стилі сучасної української мови.

Одиним з найдавніших фемінізуючих засобів є суфікс-закінчення -а. У сучасній українській мові цей формант виконує словотворчу (творить назви осіб жіночої статі) та граматичну (виражає значення жіночого роду). функції. Протягом XIX ст. він був непродуктивний у творенні фемінітивів. Однак у джерела кінця XIX - початку XX ст. фіксують чимало жіночих назв, з суфіксом -а що корелюють з чоловічими власними іменами (Тодор - Тодора Левч 186; Юстин - Юстина - Ж II 1110), назвами осіб чоловічої статі за родинними, товариськими та ін. стосунками (друг - друга - Крим I 252; правнук - правнука - Ум-Сп 763) та з найменуваннями самців (лебедин - лебедина - Гр II 349; перепел - перепела - III 130). Назви з формантом -а функціонують в уснорозмовному мовленні, мові художніх творів, публіцистичному та офіційно-діловому стилях. Протягом останнього століття, незважаючи на стрімке зростання числа жіночих відповідників до назв осіб чоловічої статі за характерною поведінкою (балаклій “говорун” - балаклія (Дзендз 38); мовчун - мовчуня (СУМ IV 772)), формант -а творить власні імена жінок від співвідносних чоловічих (Ростислав - Ростислава - Вл.ім. 157; Ян - Яна - 170).