Лексичні трансформації при перекладі (на прикладі перекладу тексту художнього жанру Дж.Р.Р. Толкіна "Володар перснів: повернення короля")
Теоретичні основи вивчення лексичних перекладацьких трансформацій, їх види й причини. Дослідження сутності перекладу. Функції і стилістика перекладу текстів художнього жанру. Використання лексичних трансформацій на прикладі уривку з твору Дж.Р.Р. Толкіна.
Рубрика | Иностранные языки и языкознание |
Вид | курсовая работа |
Язык | украинский |
Дата добавления | 13.05.2012 |
Размер файла | 125,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.
Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандаль - _ фа. "Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбин-сові, - базікали сусіди, - може, ще дійде до розуму та споважніє?" І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки "поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.
Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.
Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі - Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у. світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.
Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж "непогано зберігся". Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. "Дехто має вдачу більшу за свій зріст", - поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг "тверезого віку", за сорок літ, це почало здаватися дивним.
Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з'являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: "Мабуть, я теж колись перейду Річку.", на що друга половина його душі відкликалась: "Коли-небудь. пізніш. Не тепер.". Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п'ятдесятого дня народження; цифра "50" здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили,, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.
По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з'являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем'я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів - їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.
Це ім'я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам'яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано - так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери - не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.
Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у "Зеленім Драконі", в Поріччі, зав'язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.
Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.
Дивні речі нині можна почути, еге ж? - сказав Сем.
Це якщо прислухатися, - відізвався Тед. - Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.
Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки - то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів.
Ще чого, красненько дякую, - пирхнув Тед. - Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! - додав він під схвальний сміх товариства. [53]
Авжеж, - сказав Сем, посміявшись разом з усіма, - ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого - заввишки з дуба! - бачили нещодавно за Північними Драгвами.
Хто бачив?
Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.
Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.
Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками - ярдів сім, ні на п'ядь менше!
А я й на п'ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.
Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.
Тоді то був, мабуть, не дуб, - заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.
А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, - Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.
Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, - співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою. Але Тед знов засміявся:
Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь - ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!
Хто зна, - задумливо протягнув Сем. Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів. [54]
Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп'ям був.
Та вони обоє навіжені, - відмахнувся Тед. - Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з'їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп'ята, мені час додому. Ваше здоров'ячко!
Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По-перше, у садку Торби-на-Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.
Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з-під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.
Саме тоді знову з'явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з'являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров'я Фродо, чим він займається.
Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев'ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.
Усе гаразд? - поспитав він. - Ти, здається, не змінився, Фродо!
Та р ти також, - відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.
Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум'я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди - на ланах та на гілках дерев - виблискувала свіжа зелень, умита дощем.
Гандальфові прийшла до пам'яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.
Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.
Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?
Та як не крути, з усіх боків, - відповів чарівник. - Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту - власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть рони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади - ті просто загрожують загибеллю. Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає - але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ - а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш - пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]
Який жах! - зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць - то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.
Чи давно ти про це знаєш? - спитав нарешті Фродо. - А Більбо теж знав?
Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд - . так це з ним самим. Він казав, що "перстень не давав йому спокою", він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.
Так, про це він попередив мене у листі,. - сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.
Вельми розумно, - схвалив Гандальф. - Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв'язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. "Я став немов тонкий, розтягнутий", - скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.
Ну, а ти? Чи давно це знаєш? - знову спитав Фродо.
Взагалі я знаю багато з того" що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? - міркував чарівник. - Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П'яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень - без сумніву, один зі Старших, - потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його "виграв", і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його "подаруночком на день народження". Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.
Хто він такий? - спитав Фродо. - Я про нього ніколи досі не чув.
Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш - от як тепер, не знаю. Але він - один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.
Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: "Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо".
Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.
Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? - схвильовано спитав Фродо. - Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?
Йому відразу покращало, - сказав Гандальф. - Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я - єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м'які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.
Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас - милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Роз-поясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.
Фродо пересмикнуло:
Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?
Відверто кажучи, я думаю, що досі - запам'ятай, досі Чорний Володар про гобітів і чутки не мав. Вам дуже пощастило, але безтурботні часи минули. Ви йому взагалі не потрібні, є в нього набагато корисніші слуги, але він про вас тепер не забуде. До того ж гобіти як жалюгідні невільники сподобаються йому більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Адже існують на світі ще злість і мстивість!
Та кому він хоче помститися? За що? - здивувався Фродо. - Все ще не розумію, яким чином це стосується Більбо, мене та нашого перстеника.
Навіть дуже близько стосується, - сказав Гандальф. - Ти ще не зрозумів усієї небезпеки, але мусиш зрозуміти. Коли ми востаннє бачились, я сам ще не повністю був упевнений, але тепер маю все з'ясувати. Дай-но мені перстеника на хвилинку!
Перстень, прикріплений ланцюжком до пояса, лежав у Фродо в кишені його невеликих, новеньких штанців. Він поволі розчепив ланцюжок і подав персня чарівникові. Він одразу поважчав, немов відчув нехіть Фродо віддавати його (чи й сам не хотів попасти до рук Гандальфа?)
Чарівник покрутив перстень у пальцях. Той був із щирого, повновагого золота і весь гладенький.
Чи бачиш ти якісь знаки? - спитав Гандальф.
Ні, їх там немає. Він дуже простий, і на ньому ніколи не бувало ані подряпини.
Гаразд, тоді дивись! - чарівник несподівано кинув перстень у вогонь каміна. Фродо скрикнув і схопив щипці, але Гандальф утримав його.
Зачекай! - звелів він, кинувши з-під кошлатих брів гострий погляд на Фродо. [59]
Ніяких помітних змін з перснем не відбулося. Почекавши кілька хвилин, Гандальф підійшов до вікна і запнув фіранки. У кімнаті стало темно й тихо, тільки ледь чутно було, як Сем клацає ножицями у саду, тепер уже десь близько. Чарівник постояв ще мить, дивлячись у вогонь; потім схилився, підчепив перстень щипцями й відразу взяв рукою. Фродо зойкнув.
Додаток 2
Chapter 2 The Shadow of the Past (fragment)
The talk did not die down in nine or even ninety-nine days. The second disappearance of Mr. Bilbo Baggins was discussed in Hobbiton, and indeed all over the Shire, for a year and a day, and was remembered much longer than that. It became a fireside-story for young hobbits; and eventually Mad Baggins, who used to vanish with a bang and a flash and reappear with bags of jewels and gold, became a favourite character of legend and lived on long after all the true events were forgotten.
But in the meantime, the general opinion in the neighbourhood was that Bilbo, who had always been rather cracked, had at last gone quite mad, and had run off into the Blue. There he had undoubtedly fallen into a pool or a river and come to a tragic, but hardly an untimely, end. The blame was mostly laid on Gandalf.
`If only that dratted wizard will leave young Frodo alone, perhaps he'll settle down and grow some hobbit-sense,' they said. And to all appearance the wizard did leave Frodo alone, and he did settle down, but the growth of hobbit-sense was not very noticeable. Indeed, he at once began to carry on Bilbo's reputation for oddity. He refused to go into mourning; and the next year he gave a party in honour of Bilbo's hundred-and-twelfth birthday, which he called Hundred-weight Feast. But that was short of the mark, for twenty guests were invited and there were several meals at which it snowed food and rained drink, as hobbits say.
Some people were rather shocked; but Frodo kept up the custom of giving Bilbo's Birthday Party year after year until they got used to it. He said that he did not think Bilbo was dead. When they asked: `Where is he then? ' he shrugged his shoulders.
He lived alone, as Bilbo had done; but he had a good many friends, especially among the younger hobbits (mostly descendants of the Old Took) who had as children been fond of Bilbo and often in and out of Bag End. Folco Boffin and Fredegar Bolger were two of these; but his closest friends were Peregrin Took (usually called Pippin), and Merry Brandybuck (his real name was Meriadoc, but that was seldom remembered). Frodo went tramping all over the Shire with them; but more often he wandered by himself, and to the amazement of sensible folk he was sometimes seen far from home walking in the hills and woods under the starlight. Merry and Pippin suspected that he visited the Elves at times, as Bilbo had done.
As time went on, people began to notice that Frodo also showed signs of good `preservation': outwardly he retained the appearance of a robust and energetic hobbit just out of his tweens. `Some folk have all the luck,' they said; but it was not until Frodo approached the usually more sober age of fifty that they began to think it queer.
Frodo himself, after the first shock, found that being his own master and the Mr. Baggins of Bag End was rather pleasant. For some years he was quite happy and did not worry much about the future. But half unknown to himself the regret that he had not gone with Bilbo was steadily growing. He found himself wondering at times, especially in the autumn, about the wild lands, and strange visions of mountains that he had never seen came into his dreams. He began to say to himself: `Perhaps I shall cross the River myself one day. ' To which the other half of his mind always replied: `Not yet. '
So it went on, until his forties were running out, and his fiftieth birthday was drawing near: fifty was a number that he felt was somehow significant (or ominous); it was at any rate at that age that adventure had suddenly befallen Bilbo. Frodo began to feel restless, and the old paths seemed too well-trodden. He looked at maps, and wondered what lay beyond their edges: maps made in the Shire showed mostly white spaces beyond its borders. He took to wandering further afield and more often by himself; and Merry and his other friends watched him anxiously. Often he was seen walking and talking with the strange wayfarers that began at this time to appear in the Shire.
There were rumours of strange things happening in the world outside; and as Gandalf had not at that time appeared or sent any message for several years, Frodo gathered all the news he could. Elves, who seldom walked in the Shire, could now be seen passing westward through the woods in the evening, passing and not returning; but they were leaving Middle-earth and were no longer concerned with its troubles. There were, however, dwarves on the road in unusual numbers. The ancient East-West Road ran through the Shire to its end at the Grey Havens, and dwarves had always used it on their way to their mines in the Blue Mountains. They were the hobbits' chief source of news from distant parts - if they wanted any: as a rule dwarves said little and hobbits asked no more. But now Frodo often met strange dwarves of far countries, seeking refuge in the West. They were troubled, and some spoke in whispers of the Enemy and of the Land of Mordor.
That name the hobbits only knew in legends of the dark past, like a shadow in the background of their memories; but it was ominous and disquieting. It seemed that the evil power in Mirkwood had been driven out by the White Council only to reappear in greater strength in the old strongholds of Mordor. The Dark Tower had been rebuilt, it was said. From there the power was spreading far and wide, and away far east and south there were wars and growing fear. Orcs were multiplying again in the mountains. Trolls were abroad, no longer dull-witted, but cunning and armed with dreadful weapons. And there were murmured hints of creatures more terrible than all these, but they had no name.
Little of all this, of course, reached the ears of ordinary hobbits. But even the deafest and most stay-at-home began to hear queer tales; and those whose business took them to the borders saw strange things. The conversation in The Green Dragon at Bywater, one evening in the spring of Frodo's fiftieth year, showed that even in the comfortable heart of the Shire rumours had been heard, though most hobbits still laughed at them.
Sam Gamgee was sitting in one corner near the fire, and opposite him was Ted Sandyman, the miller's son; and there were various other rustic hobbits listening to their talk.
`Queer things you do hear these days, to be sure,' said Sam.
`Ah,' said Ted, `you do, if you listen. But I can hear fireside-tales and children's stories at home, if I want to. '
`No doubt you can,' retorted Sam, `and I daresay there's more truth in some of them than you reckon. Who invented the stories anyway? Take dragons now. '
`No thank 'ee,' said Ted, `I won't. I heard tell of them when I was a youngster, but there's no call to believe in them now. There's only one Dragon in Bywater, and that's Green,' he said, getting a general laugh.
`All right,' said Sam, laughing with the rest. `But what about these Tree-men, these giants, as you might call them? They do say that one bigger than a tree was seen up away beyond the North Moors not long back. '
`Who's they? '
`My cousin Hal for one. He works for Mr. Boffin at Overhill and goes up to the Northfarthing for the hunting. He saw one. '
`Says he did, perhaps. Your Hal's always saying he's seen things; and maybe he sees things that ain't there. '
`But this one was as big as an elm tree, and walking - walking seven yards to a stride, if it was an inch. '
`Then I bet it wasn't an inch. What he saw was an elm tree, as like as not. '
`But this one was walking, I tell you; and there ain't no elm tree on the North Moors. '
`Then Hal can't have seen one,' said Ted. There was some laughing and clapping: the audience seemed to think that Ted had scored a point.
`All the same,' said Sam, `you can't deny that others besides our Halfast have seen queer folk crossing the Shire - crossing it, mind you: there are more that are turned back at the borders. The Bounders have never been so busy before.
`And I've heard tell that Elves are moving west. They do say they are going to the harbours, out away beyond the White Towers. ' Sam waved his arm vaguely: neither he nor any of them knew how far it was to the Sea, past the old towers beyond the western borders of the Shire. But it was an old tradition that away over there stood the Grey Havens, from which at times elven-ships set sail, never to return.
`They are sailing, sailing, sailing over the Sea, they are going into the West and leaving us,' said Sam, half chanting the words, shaking his head sadly and solemnly. But Ted laughed.
`Well, that isn't anything new, if you believe the old tales. And I don't see what it matters to me or you. Let them sail! But I warrant you haven't seen them doing it; nor any one else in the Shire. '
`Well I don't know,' said Sam thoughtfully. He believed he had once seen an Elf in the woods, and still hoped to see more one day. Of all the legends that he had heard in his early years such fragments of tales and half-remembered stories about the Elves as the hobbits knew, had always moved him most deeply. `There are some, even in these parts, as know the Fair Folk and get news of them,' he said. `There's Mr. Baggins now, that I work for. He told me that they were sailing and he knows a bit about Elves. And old Mr. Bilbo knew more: many's the talk I had with him when I was a little lad. '
`Oh, they're both cracked,' said Ted. `Leastways old Bilbo was cracked, and Frodo's cracking. If that's where you get your news from, you'll never want for moonshine. Well, friends, I'm off home. Your good health! ' He drained his mug and went out noisily.
Sam sat silent and said no more. He had a good deal to think about. For one thing, there was a lot to do up in the Bag End garden, and he would have a busy day tomorrow, if the weather cleared. The grass was growing fast. But Sam had more on his mind than gardening. After a while he sighed, and got up and went out.
It was early April and the sky was now clearing after heavy rain. The sun was down, and a cool pale evening was quietly fading into night. He walked home under the early stars through Hobbiton and up the Hill, whistling softly and thoughtfully.
It was just at this time that Gandalf reappeared after his long absence. For three years after the Party he had been away. Then he paid Frodo a brief visit, and after taking a good look at him he went off again. During the next year or two he had turned up fairly often, coming unexpectedly after dusk, and going off without warning before sunrise. He would not discuss his own business and journeys, and seemed chiefly interested in small news about Frodo's health and doings.
Then suddenly his visits had ceased. It was over nine years since Frodo had seen or heard of him, and he had begun to think that the wizard would never return and had given up all interest in hobbits. But that evening, as Sam was walking home and twilight was fading, there came the once familiar tap on the study window.
Frodo welcomed his old friend with surprise and great delight. They looked hard at one another.
`Ah well eh? ' said Gandalf. `You look the same as ever, Frodo! '
`So do you,' Frodo replied; but secretly he thought that Gandalf looked older and more careworn. He pressed him for news of himself and of the wide world, and soon they were deep in talk, and they stayed up far into the night.
Next morning after a late breakfast, the wizard was sitting with Frodo by the open window of the study. A bright fire was on the hearth, but the sun was warm, and the wind was in the South. Everything looked fresh, and the new green of Spring was shimmering in the fields and on the tips of the trees' fingers.
Gandalf was thinking of a spring, nearly eighty years before, when Bilbo had run out of Bag End without a handkerchief. His hair was perhaps whiter than it had been then, and his beard and eyebrows were perhaps longer, and his face more lined with care and wisdom; but his eyes were as bright as ever, and he smoked and blew smoke-rings with the same vigour and delight.
He was smoking now in silence, for Frodo was sitting still, deep in thought. Even in the light of morning he felt the dark shadow of the tidings that Gandalf had brought. At last he broke the silence.
`Last night you began to tell me strange things about my ring, Gandalf,' he said. `And then you stopped, because you said that such matters were best left until daylight. Don't you think you had better finish now? You say the ring is dangerous, far more dangerous than I guess. In what way? '
`In many ways,' answered the wizard. It is far more powerful than I ever dared to think at first, so powerful that in the end it would utterly overcome anyone of mortal race who possessed it. It would possess him.
`In Eregion long ago many Elven-rings were made, magic rings as you call them, and they were, of course, of various kinds: some more potent and some less. The lesser rings were only essays in the craft before it was full-grown, and to the Elven-smiths they were but trifles - yet still to my mind dangerous for mortals. But the Great Rings, the Rings of Power, they were perilous.
`A mortal, Frodo, who keeps one of the Great Rings, does not die, but he does not grow or obtain more life, he merely continues, until at last every minute is a weariness. And if he often uses the Ring to make himself invisible, he fades: he becomes in the end invisible permanently, and walks in the twilight under the eye of the dark power that rules the Rings. Yes, sooner or later - later, if he is strong or well-meaning to begin with, but neither strength nor good purpose will last - sooner or later the dark power will devour him. '
`How terrifying! ' said Frodo. There was another long silence. The sound of Sam Gamgee cutting the lawn came in from the garden.
`How long have you known this? ' asked Frodo at length. `And how much did Bilbo know? '
`Bilbo knew no more than he told you, I am sure,' said Gandalf. `He would certainly never have passed on to you anything that he thought would be a danger, even though I promised to look after you. He thought the ring was very beautiful, and very useful at need; and if anything was wrong or queer, it was himself. He said that it was “growing on his mind”, and he was always worrying about it; but he did not suspect that the ring itself was to blame. Though he had found out that the thing needed looking after; it did not seem always of the same size or weight; it shrank or expanded in an odd way, and might suddenly slip off a finger where it had been tight. '
`Yes, he warned me of that in his last letter,' said Frodo, `so I have always kept it on its chain. '
`Very wise,' said Gandalf. `But as for his long life, Bilbo never connected it with the ring at all. He took all the credit for that to himself, and he was very proud of it. Though he was getting restless and uneasy. Thin and stretched he said. A sign that the ring was getting control. '
`How long have you known all this? ' asked Frodo again.
`Known? ' said Gandalf. `I have known much that only the Wise know, Frodo. But if you mean “known about this ring”, well, I still do not know, one might say. There is a last test to make. But I no longer doubt my guess.
`When did I first begin to guess? ' he mused, searching back in memory. `Let me see - it was in the year that the White Council drove the dark power from Mirkwood, just before the Battle of Five Armies, that Bilbo found his ring. A shadow fell on my heart then, though I did not know yet what I feared. I wondered often how Gollum came by a Great Ring, as plainly it was - that at least was clear from the first. Then I heard Bilbo's strange story of how he had “won” it, and I could not believe it. When I at last got the truth out of him, I saw at once that he had been trying to put his claim to the ring beyond doubt. Much like Gollum with his “birthday present”. The lies were too much alike for my comfort. Clearly the ring had an unwholesome power that set to work on its keeper at once. That was the first real warning I had that all was not well. I told Bilbo often that such rings were better left unused; but he resented it, and soon got angry. There was little else that I could do. I could not take it from him without doing greater harm; and I had no right to do so anyway. I could only watch and wait. I might perhaps have consulted Saruman the White, but something always held me back. '
`Who is he? ' asked Frodo. I have never heard of him before. '
`Maybe not,' answered Gandalf. `Hobbits are, or were, no concern of his. Yet he is great among the Wise. He is the chief of my order and the head of the Council. His knowledge is deep, but his pride has grown with it, and he takes ill any meddling. The lore of the Elven-rings, great and small, is his province. He has long studied it, seeking the lost secrets of their making; but when the Rings were debated in the Council, all that he would reveal to us of his ring-lore told against my fears. So my doubt slept - but uneasily. Still I watched and I waited.
`And all seemed well with Bilbo. And the years passed. Yes, they passed, and they seemed not to touch him. He showed no signs of age. The shadow fell on me again. But I said to myself: “After all he comes of a long-lived family on his mother's side. There is time yet. Wait! ”
`And I waited. Until that night when he left this house. He said and did things then that filled me with a fear that no words of Saruman could allay. I knew at last that something dark and deadly was at work. And I have spent most of the years since then in finding out the truth of it. '
`There wasn't any permanent harm done, was there? ' asked Frodo anxiously. `He would get all right in time, wouldn't he? Be able to rest in peace, I mean? '
`He felt better at once,' said Gandalf. `But there is only one Power in this world that knows all about the Rings and their effects; and as far as I know there is no Power in the world that knows all about hobbits. Among the Wise I am the only one that goes in for hobbit-lore: an obscure branch of knowledge, but full of surprises. Soft as butter they can be, and yet sometimes as tough as old tree-roots. I think it likely that some would resist the Rings far longer than most of the Wise would believe. I don't think you need worry about Bilbo.
`Of course, he possessed the ring for many years, and used it, so it might take a long while for the influence to wear off - before it was safe for him to see it again, for instance. Otherwise, he might live on for years, quite happily: just stop as he was when he parted with it. For he gave it up in the end of his own accord: an important point. No, I was not troubled about dear Bilbo any more, once he had let the thing go. It is for you that I feel responsible.
`Ever since Bilbo left I have been deeply concerned about you, and about all these charming, absurd, helpless hobbits. It would be a grievous blow to the world, if the Dark Power overcame the Shire; if all your kind, jolly, stupid Bolgers, Hornblowers, Boffins, Bracegirdles, and the rest, not to mention the ridiculous Bagginses, became enslaved. '
Frodo shuddered. `But why should we be? ' he asked. `And why should he want such slaves? '
`To tell you the truth,' replied Gandalf, `I believe that hitherto - hitherto, mark you - he has entirely overlooked the existence of hobbits. You should be thankful. But your safety has passed. He does not need you - he has many more useful servants - but he won't forget you again. And hobbits as miserable slaves would please him far more than hobbits happy and free. There is such a thing as malice and revenge. '
`Revenge? ' said Frodo. `Revenge for what? I still don't understand what all this has to do with Bilbo and myself, and our ring. '
`It has everything to do with it,' said Gandalf. `You do not know the real peril yet; but you shall. I was not sure of it myself when I was last here; but the time has come to speak. Give me the ring for a moment. '
Frodo took it from his breeches-pocket, where it was clasped to a chain that hung from his belt. He unfastened it and handed it slowly to the wizard. It felt suddenly very heavy, as if either it or Frodo himself was in some way reluctant for Gandalf to touch it.
Gandalf held it up. It looked to be made of pure and solid gold. `Can you see any markings on it? ' he asked.
`No,' said Frodo. `There are none. It is quite plain, and it never shows a scratch or sign of wear. '
`Well then, look! ' To Frodo's astonishment and distress the wizard threw it suddenly into the middle of a glowing corner of the fire. Frodo gave a cry and groped for the tongs; but Gandalf held him back.
`Wait! ' he said in a commanding voice, giving Frodo a quick look from under his bristling brows.
No apparent change came over the ring. After a while Gandalf got up, closed the shutters outside the window, and drew the curtains. The room became dark and silent, though the clack of Sam's shears, now nearer to the windows, could still be heard faintly from the garden. For a moment the wizard stood looking at the fire; then he stooped and removed the ring to the hearth with the tongs, and at once picked it up. Frodo gasped.
`It is quite cool,' said Gandalf. `Take it! ' Frodo received it on his shrinking palm: it seemed to have become thicker and heavier than ever.
`Hold it up! ' said Gandalf. `And look closely! '
As Frodo did so, he now saw fine lines, finer than the finest pen-strokes, running along the ring, outside and inside: lines of fire that seemed to form the letters of a flowing script. They shone piercingly bright, and yet remote, as if out of a great depth.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Художній переклад як особливий вид перекладацької діяльності. Особливості перекладу художнього тексту. Характеристика лексичних трансформацій на матеріалі роману Дена Брауна "Втрачений символ". Трансформації, які переважають при перекладі тексту.
курсовая работа [61,7 K], добавлен 26.04.2014Дослідження особливостей усного та письмового перекладів з німецької мови. Аналіз визначення лексичних трансформацій та оцінка їхнього застосування на прикладах перекладу з творів художньої літератури. Співвідношення між мовами оригіналу та перекладу.
реферат [22,0 K], добавлен 11.05.2015Визначення поняття синтаксичної трансформації як особливого виду міжмовного перетворення та невід’ємної частини процесу перекладу. Характеристика основних типів синтаксичних трансформацій та аналіз їх використання під час перекладу різних текстів.
статья [24,1 K], добавлен 24.11.2017Проблема адекватності перекладу художнього тексту. Розкриття суті терміну "контрастивна лінгвістика" та виявлення специфіки перекладу художніх творів. Практичне застосування поняття "одиниці перекладу". Авторське бачення картини світу під час перекладу.
статья [26,9 K], добавлен 24.04.2018Фонові знання, необхідні перекладачеві для перекладу текстів з гендерної лінгвістики. Граматичні, лексичні та термінологічні труднощі при перекладі. Наслідки вживання сексистської мови. Систематизація виокремлених лексичних одиниць та їх складність.
дипломная работа [347,3 K], добавлен 22.07.2011Наукові підходи до визначення поняття еквівалентність у сучасному перекладознавства. Види трансформацій, труднощі перекладу науково-технічних текстів. Лексичні, граматичні, жанрово-стилістичні особливості перекладу з англійської українською мовою.
дипломная работа [138,6 K], добавлен 22.06.2013Особливості перекладу лексичних засобів як одного зі способів світосприймання й важливого змістовного компонента тексту на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати". Складна художньо повна система різноманітних зображувально-виразних засобів.
дипломная работа [136,3 K], добавлен 17.01.2011Розгляд антонімічного перекладу як однієї з лексико-граматичних трансформацій. Аналіз мовного антонімічного перекладу формальної негативації, позитивації й анулювання наявних у реченні негативних компонентів. Опис контекстуального антонімічного перекладу.
статья [20,1 K], добавлен 14.08.2017Публіцистичний стиль як один із функціональних стилів мови, його особливості. Специфіка перекладацьких трансформацій (граматичних і лексичних) публіцистичного стилю. Типи трансформацій, що застосовуються при перекладі англійських публіцистичних текстів.
курсовая работа [46,9 K], добавлен 11.10.2011Фонові знання, необхідні для перекладу текстів у галузі юриспруденції. Дослідження шляхів перекладу німецької юридичної термінології на українську мову. Основні прийоми перекладу термінів-словосполучень. Аналіз лексико-граматичних трансформацій.
курсовая работа [137,8 K], добавлен 28.12.2012