Зміст

• 1. НАРИС ПРОБЛЕМАТИКИ
• 2. РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ
• 3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
• 3.1 Полісемія
• 3.2 Омонімія
• 3.3 Метафоризація
• 3.4 Гра слів
• 4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ

5. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Лексичні аспекти, ефект контрасту, являючись відображенням однієї з основних закономірностей людського мислення - пізнання світу через співвідношення протилежностей, у художній літературі виступає як важливий компонент авторського стилю, що створюється різноманіттям художніх засобів, які втілюють контрастне сприйняття письменником дійсності. Різноманітні форми словесних контрастів складають складну систему засобів художнього мовлення [14,c.56].

В авторів післявоєнного періоду, художнє мислення яких виходить із реалістичного, об'єктивного сприйняття життя, контраст використовується як засіб створення образів героїв, їхнього протиставлення, мовної характеристики персонажів, відтворення різних типів життя, саморефлексії й рефлексії з минулим, сьогоденням і майбутнім, відображаючи при цьому не тільки полярність людського мислення взагалі, але й протиріччя громадського життя.

Лексичні засоби як засоби контрасту можна визначити як один із способів сприйняття художником дійсності. Таке сприйняття характерно для словесної творчості XX ст., при цьому воно не тільки виражає світовідчування автора, але й відображає специфіку свідомості письменників XX ст. [89,c.6].

У художній свідомості з'єднання полярностей, зіткнення двох протилежних змістів у формі контрасту відображає динаміку самопізнання. Необхідно відзначити, що у творчості ряду письменників післявоєнного періоду контраст виступає як композиційно-стилістичний принцип побудови тексту і його значеннєва домінанта [67,c.8].

Актуальність даного дослідження визначається важливістю системного аналізу реалізації лексичних засобів перекладу в аспекті концептуальної організації художніх текстів певного жанру й епохи, що відображає тенденції сучасного мовознавства й культурології.

Метою даної роботи є показати особливості перекладу лексичних засобів як одного зі способів світосприймання й найважливішого змістовного компонента тексту, що являє собою складну художньо повновісну систему різноманітних зображувально-виразних засобів, експліціюючих картину світу письменника.

Важливе місце серед них належить таким лексичним засобам як полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів.

У даній роботі поставлені наступні завдання:

- розглянути проблему перекладу слова, як форми;

- розглянути проблему перекладу слова як змісту: полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів;

- розглянути проблему перекладу слів комунікативного вживання;

- розглянути фразеологічні труднощі перекладу.

Об'єктом дослідження є твір Е. Ремарка «Час жити й час умирати». Твір цього яскравого представника німецької літератури зближає, тема становлення особистості в складних суперечливих умовах післявоєнного часу.

При аналізі об'єкта дослідження й для рішення поставлених задач були використані такі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова, методика компонентного аналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, що входять у семантичну структуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, що припускає угруповання ключових знаків, а також описово-аналітичний, контекстологічний методи аналізу, які становлять комплексну методику інтерпретації тексту.

Наукова новизна роботи складається в проведенні комплексного багато-аспектного дослідження лексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалізованого в творі одного жанру і однієї епохи [17,c.25-29].

Контраст концептосфер «життя» і «смерть», пронизуючи всі рівні роману Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати», здобуває системний характер, виступаючи значеннєвою домінантою роману й тим самим текстостворюючою категорією, обумовленою авторською інтенциональністю.

Даний контраст реалізується в концентрованому вигляді в концептуальному предикаті роману, що має максимум контекстуального взаємозв'язку із сильними позиціями роману, виражаючи головну ідею твора і являючи собою синтез складових його часток предикатів, що є значеннєвими домінантами (у нашому випадку - контрастними) концептуального простору твору. Так, концептуальний предикат роману «Час жити й час умирати» Е.М.Ремарка, представлений у рамках одного речення, містить у собі домінуючі значеннєві опозиції:

Leben - Tod (життя - смерть), Vergangenheit - Zukunft (минуле - майбутнє), Abschied - Wiederkehr (розлука - повернення), Besitz - Verlust (володіння - втрата) [18, c.99-100].

Структура концептів «життя» і «смерть» конституюється в романі Е.Ремарка об'єктивними й індивідуально-особистісними (авторськими) змістами й уявленнями шляхом розширення лексикографічно встановленого обсягу значимості концептів за рахунок внесення додаткових конотативних відтінків, тобто нарощування об'єктивних змістів за допомогою емоційно-оцінного компонента; символізації об'єктивного значення концептів; семантичного поглиблення [78,c.10].

Для автора характерне порушення рівноваги протилежних сутностей убік домінування концептосфери «смерть».

1. НАРИС ПРОБЛЕМАТИКИ

“Ми хотіли було воювати проти всього, усього, що обумовило наше минуле, - проти неправди й себелюбності, користі й безсердечності; ми озлобилися й не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні в що, крім таких сил, що ніколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля; але що ж із цього вийшло ?

Усе валилося, фальсифікувалося й забувалося.

А тому, хто не вмів забувати, залишалися тільки безсилля, розпач, байдужність і горілка. Пройшов час великих людських і мужніх мріянь. Торжествувались ділки. Продажність. Убогість.” [27,c.79].

Цими словами одного зі своїх героїв Е.М. Ремарк висловив сутність світосприймання своїх ровесників - людей “загубленого покоління”, - тих, хто прямо зі шкільної лави йшов в окопи першої світової війни.

Тоді вони по-дитячому ясно й беззастережно вірили всьому, чому їх учили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізацію, гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних або ліберальних, націоналістичних або соціал-демократичних гасел і програм, усьому, що їм втолковували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет ... [67,c.124].

Але що могли значити будь-які слова, будь-які промови в гуркоті й смороді ураганного вогню, у смердючому бруді траншів, що заливають туманом ядушливих газів, у тісноті бліндажів і лазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил або купами покромсаних трупів, - перед всім страшним, виродливим різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і звірячого страху людей - чоловіків, юнаків, хлопчиків [45,c.56].

Всі ідеали розлетілися в порох під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх топили в бруді будні післявоєнного років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих окраїнах тріскотіли залпи карателів, що розстрілювали захисників останніх барикад, а у кварталах “шиберів” - нових багатіїв, що нажилися на війні, - не припинялися оргії. Тоді в суспільному житті й у всьому побуті німецьких міст і городків, які ще так недавно пишалися бездоганною охайністю, суворим порядком і бюргерською добропорядністю, запанували вбогість, розпуста, наростали розруха й безладдя, спустошувалися сімейні скарбнички й людські душі [12,c.44-49].

Раптово виявилося, що війна й перші післявоєнні роки знищили не тільки мільйони життів, але й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, але й найпростіші уявлення про те, що добре й що погано; було розхитане господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи [21,c.4].

Особливо гостро й болісно проявляється цей трагічний нейтралізм у свідомості й світовідчуванні тих мислячих і чесних колишніх солдатів, які після страшного досвіду війни й перших післявоєнних років втратили довіру вже до самих понять “політика”, “ідея”, “цивілізація”, не уявляючи собі навіть, що буває чесна політика, що є шляхетні ідеї, що можливо цивілізація, не ворожа людині.

Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося й пізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з його масовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь - і в Європі й в Америці, у великих містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цих залізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах або на фермах, де життя було більш повільне, монотонне, примітивне, але таке ж байдуже до лих і страждань людини [11, c.35-38].

І багато хто із цих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирливою недовірою відверталися від всіх великих і складних суспільних проблем сучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.

Вони йшли по життю душевно спустошені, але завзяті в дотриманні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим деяким істинам, до яких зберегли довіру: чоловічій дружбі, солдатському товариству, простої людяності.

Глумливо усуваючи пафос абстрагованих загальних понять, вони визнавали й шанували тільки конкретне добро [18,c.90].

Їм вселяли відразу пишномовні слова про нації, батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, - війна й роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці.

Вони бездумно розпутничали, але вміли бути й сурово-ніжними чоловіками й батьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарській бійці, але могли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров'ю, останнім майном заради товариша й просто заради людини, що збудили миттєве почуття приязні або жалю.Їх усіх називали “загубленим поколінням” [64,c.4-10]. Однак це були різні люди - різні були їхній соціальний стан і особисті долі. І літературу “загубленого покоління”, що виникла у двадцяті роки, створювала творчість також різних письменників - таких, як Хемінгуей, Дос-Пасос, Олдінгтон, Ремарк.

Загальним для цих письменників було світовідчування, що визначалося жагучим запереченням війни й мілітаризму. Але в цьому запереченні, щирому і шляхетному, відчувалося повне нерозуміння соціально-історичної природи лих і каліцтв дійсності: вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б то не було надії на можливість кращого, у тоні гіркого, безвідрадного песимізму.

У романі «Час жити й час умирати» (1954) ми вперше знайомимо з новим героєм Ремарка - це людина думаюча й шукаюча відповідь, що усвідомлює свою відповідальність за те що відбувається.

Гребер з першого дня війни на фронті Франції, Африки, Росії. Він їде у відпустку, і там в обійнятому страхом, що трясе місто народжується більша самовіддана любов до Елізабет. «Маленьке щастя тонуло в бездонній трясовині загальних нещасть і розпачу» [109,c.67].

Гребер починає замислюватися, чи винуватий він у злочинах проти людяності, чи повинен він повертатися на фронт, щоб своєю участю збільшувати число злочинів, чим спокутати провину.

Відпусник Гребер навесні сорок п'ятого приїжджає в рідне місто в коротку відспустку, але не може знайти ні рідного будинку, ні знайомої з дитинства вулиці - усе в руїнах. Батьки, імовірно, загинули під час бомбування. Виникає короткий спалах страсті. Він переконує Елізабет вийти заміж за нього, тому що точно знає, що загине, так нехай вона хоча б буде одержувати овдовілу пенсію. Герой зневірився в нацистській ідеології, він готується перейти на бік росіян. Але в цей рішучий момент гине від кулі партизана. Ремарк прагнув сказати, що той, хто в момент історичних катаклізмів опиниться між протиборчими силами, приречений.

Політичний антагонізм Ернст Гребера, солдат німецької армії, колись не сумніваючийся в її «непереможності», стає свідком її розгрому [18,с.32].

Болісні роздуми Гербера пов'язані з наростаючим у ньому відразою до жорстокості, насильству й аморальності, невіддільним від фашистського режиму. Всю свою ненависть до фашизму автор втілює в створені їм образах фашистських молодчиків. Розкладання фашистської еліти, що бездумно пропалює життя на очах у знедоленого населення зруйнованого бомбуванням міста, безглузда жорстокість, втрата всяких уявлень про моральні норми - все це показано в романі з надзвичайною силою і яскравістю [18,c.67].

Гербер, який опинився під час відпустки в рідному місті гостро почуває приреченість Третього рейха. Його улюблений шкільний учитель арештований і гине в концтаборі, там же вмирає й батько дружини Гербера Елізабет. Любов молодих людей описана з характерним для Ремарка ліризмом. На фронт Гербер повертається іншою людиною. Він убиває Штейнбреннера, що став у його уявленні втіленням мерзенностей фашизму, але й сам гине від кулі російського партизана в той момент, коли в його свідомості з'являється думка, яка ще не цілком оформилася: «Треба зробити щось нескінченно важливе» [89,c.101].

Власне кажучи, у Німеччині, як і у всій передвоєнній Європі, у першій половині XX століття існувало безліч часом суперечливих, супроводжуваних міжусобною боротьбою літературних течій: неймовірні сполучення неоромантизму й символізму, натуралізму й сюрреалізму, модернізму й реалізму були обумовлені фантазією авторів і духом часу. Але незмінно в німецькій літературі була присутня філософська глибина. Ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда знайшли своє відображення у творчості авторів, твори яких по праву вважаються вершиною німецької літератури першої половини XX століття [37,c.8-10].

Наприкінці роману Гребер вартує схоплених партизанів і нарешті після болісних роздумів вирішує їх випустити з підвалу на волю. Але російський партизан убиває його із тієї гвинтівки, з якої за хвилину до цього Гребер убив Штейнбреннера.

Такий вирок Ремарка людині, яка вирішила піти дорогою активної боротьби. У всіх своїх романах Ремарк стверджує: для всіх, хто піде дорогою політичної боротьби, наступить «час умирати» [24,c.5-9].

У романі Ремарка - жорстока правда й тихий пафос неприйняття війни, що визначило жанрові особливості книги як психологічної повісті-плачу, хоча на відміну від Олдингтона, який підкреслює, що він писав реквієм, Ремарк нейтральний. Автор не ставить своєю метою докопуватися до справжніх винуватців війни. Ремарк переконаний, що політика - це завжди погано, це завжди шкода й зло для людини. Єдине, що він може протиставити війні, - це світ природи, життя в її недоторканих первозданних формах: чисте небо над головою, шелест листя. Сили героєві йти вперед, стиснувши зуби, дає дотик до землі. У той час як світ людини з його мріями, сумнівами, тривогами й радостями валиться, природа живе.

2. РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ

Формою перекладного матеріалу можна назвати спосіб існування значеннєвої інформації, принцип її впорядкованості, спосіб вираження змісту, його структурна композиція. Але для художнього тексту форма - це не тільки ієрархія значеннєвих елементів твору, система знаків язикового коду, але й атрибути мови, характерні для художнього твору. Лексичні атрибути мови надають художньому тексту особливу впорядкованість, що робить більш залежними від мови слова. Згідно В.Я. Задорнової, "слово в творах літератури в кожному вживанні може мати одночасно всі свої семантичні й стилістичні можливості в явній або прихованій формі" [10.с.34-38], а, як затверджує Е. Еткинд, для слова в художньому тексті виявляється до того ж відчутною й важливою його звукова матерія [34,с.69].

Тому можна констатувати, що слово в художньому творі здобуває специфічні якості, і контекст, то лінгвістичне оточення слова, у якому воно актуалізується, являє собою більш складне утворення, ніж контекст у науковому або публіцистичному творі. За твердженням М. Полякова, у художньому творі, ми знаходимо систему організації контекстів: контексту слів, контексту образів, ідейно-емоційного контексту, і на всіх рівнях слова: звуковому, семантичному, граматичному, синтаксичному - діють закони перетинання й взаємодії цих контекстів [25, с. 55].

Слово, згідно М. Полякову, не тільки визначається саме по собі цими контекстами, але також впливає на сусідні слова й контексти, тому в художньому творі діє механізм контактності слова. Із усього вищевикладеного виходить, що в художньому творі, зміст - це сукупність значеннєвих елементів, їхня співвіднесеність із реальними фактами й задумом автора, а форма - це розташування змістовних елементів у певній послідовності, а також особлива впорядкованість структури (характерні для поезії атрибути мови: ритм, рима, строфіка й т.д.) [32,c.126].

Взаємини форми й змісту в перекладі художніх текстів.

Для теорії перекладу аналіз діалектичного взаємозв'язку форми й змісту має велике практичне значення, тому що відкриває можливості перекладацької практики, зокрема, перекладу художніх творів. Аналіз літератури в галузі теорії й практики перекладу показує, що питання художнього перекладу являють собою певну складність, тому що більшою мірою залежить від мови ніж публіцистика, до того ж у силу специфіки жанру необхідно передати в перекладі не тільки зміст, але й ритміко-мелодійну й композиційно-структурну сторону оригіналу. В розгляді людської комунікації, мови й перекладу простежується два підходи: парадигма трансляційна, лінійна, механістична й парадигма діалогічна, нелінійна, діятельністна [20, с.7].

Механістична парадигма, багато в чому відображаюча міфологію 'наївного користувача мови', розглядає комунікацію як обмін текстами й інформацією, кодуємої за допомогою стабільної системи за обчислювальними правилами. З погляду діятельністної парадигми, текст і інформація створюються, знову (рекурентно) створюються й реінтерпретуються в ході постійної діалогічної взаємодії комунікантів.

Постійно відтворюються й співвідношення комунікативних дій учасників спілкування, тобто, мова. Мова не є набором одиниць і правил дій з ними: метафора уречевлення текстів, слів і їхніх елементів при розгляді комунікації як процесу поступається місцем розгляду одиниць мови як дій комунікантів. Зрозуміло, теоретичні моделі перекладу будь-якої орієнтаціїhttp://kachkine.narod.ru/Articles2003/Factor2002.htm - _ftn1 далекі від наївної міфологеми послівної лінійної заміни слів при перекладі [22, с. 33-34]. Проте, більшість моделей ґрунтується на неявному припущенні, що мова складається з кінцевих одиниць, питання ставиться не про їх внутрішній (недискретний, процесний) характер, а про рівень, або про кількісний обсяг 'одиниць перекладу'. Втім, для ряду авторів очевидно й протиріччя, що випливає із природної антиномії континуальності й дискретності, лінійності й нелінійності в мові; переклад для цих дослідників з'являється як процес, але процес, дискретизуємий діями з виділюваними по тих або інших принципах одиницями перекладу [19, с.193].

Імовірно, для одержання моделі перекладу, більш адекватно наближеної до реальності язикової діяльності, необхідний антиномічний підхід, що враховує діалектику реальних протиріч у мові. Опис же процесу перекладу тексту як жорстко заданого алгоритму правил вибору граматичних і лексичних засобів - відповідностей мові оригіналу в мові перекладу - залишає за рамками теоретичної конструкції множина аспектів, включених у реальне язикове існування. Життєва ситуація мовних контрастів (зокрема, переклад припускає не стільки просте зіставлення тексту оригіналу й тексту перекладу на предмет адекватності, точності й інших міфологізованих критеріїв, скільки багатогранну діяльність язикових суб'єктів, що здійснюють це зіставлення [59,c.100].

Як у процесі створення мономовного тексту, так і в процесі перекладу діяльність мовного суб'єкта визначається:

а) антиномією, діалогічною взаємодією наявної інтенції (комунікативного наміру) і прогнозованої інференції (комунікативних наслідків);

б) низкою факторів, що впливають на вибір засобів висловлення або перекладу.

Граматична дія як частина мовної й комунікативної діяльності також формується у взаємодії цих факторів [31,c.6].

Граматична форма розглядається нами не як єдиномоментне дискретне утворення, а як процес і результат вибору в рамках граматичної дії.

Фактично, звичні для повсякденної свідомості 'граматичні форми' є не чим іншим, як письмовою фіксацією повторюваних мовних дій (тобто, мовних дій, 'язикування', якщо дослівно перевести термін У.Матурани languaging) [87,c.6].

Триваючий у часі процес з'являється як упредметнений результат. Насправді ж реальність мовної діяльності представляє нам картину постійного вибору з історично й контекстуально обумовлених можливостей.

Навіть якщо ми не розглядаємо процес проголошення форми як фонетичного слова, процес вибору як перевага одного з можливих шляхів спостерігається в численних фактах хезитації, самовиправлення, перефразовування, перепопиту й т.ін. [31,c.43]. У часовій довжині висловлення виділяємі точки вибору, у яких можливий шлях подальшого його руху як би розгалужується. Саме тут видний не жорсткий вибір 'за правилами', а процес діалогу - з реальністю й зі співрозмовником, тобто, з комунікативним середовищем, з контекстом. Траєкторія вибору нагадує дію атракції в математичному розумінні (теорія катастроф, теорія хаосу, синергетика), що перешли в лінгвістику як метафора [1, c.22-23].

Співвідношення інтенції мовця й прогнозованої інференції слухаючого при цьому змінюється із часом. До моменту вживання форми інтенція переважає над прогнозованою інференцією. Після вживання інтенція поступається місцем інференції (уже не прогнозованої, а реально здійснюваної) і інтерпретації [98, c.109-110].

У процесуальній моделі граматичної дії, таким чином, поняття інтенції повинне бути доповнене поняттями протенції, і ретенції (у гусерліанськму розумінні). На осі часу, у процесі здійснення граматичної дії, спостерігаємо етап ще-не-використаного знака, етап намірів і можливостей вибору; мить уживання, коли знак з'єднується зі своїм ситуативним значенням; і - етап вже-використаного знака, етап розуміння й інтерпретації, переосмислення.

Мова виявляється можливою завдяки повторюваності з'єднання намірів і інтерпретацій, будь-який наступний намір спирається на попередні інтерпретації, на свого роду 'пам'ять знака'.

Фактори, що впливають на вибір граматичного оформлення висловлення, різні за ступенем й пріоритетності свого впливу, інакше кажучи, являють собою ієрархію.

Ієрархія факторів вибору граматичної форми не залежить від конкретно-язикової реалізації, вона проявляє себе подібним чином у різних мовах. Ідіоетнічні особливості граматичної дії стосуються внутрішньої специфіки впливу кожного з факторів і можливостей вибору, конкретно-язикових засобів, що перебувають у розпорядженні мовного суб'єкта (конкретно-язикових аттракторів) [65,c.78].

Якщо зрівняти шлях вибору оформлення висловлення із траєкторією руху дощової краплі по шибці (меандром, у термінології фізиків), то мови являють собою різні системи меандрів, різні малюнки на шибці, різні комплекси виборів із множини можливостей. Меандр сполучає в собі час і форму, процес і результат, континуальність і дискретність, гештальтність і лінійність [26,c.40]. Процес перекладу, як і процес мономовного висловлення, проходить певні точки вибору, коли перекладач, як і мовець, вибирає те або інше граматичне оформлення. На відміну від мономовного висловлення, де початковий і кінцевий пункт меандру визначаються наміром мовця й очікуванням комунікативного ефекту, у процесі перекладу й намір, і комунікативний ефект, та й з'єднання змісту з мовними одиницями (мови оригіналу) як би дані заздалегідь (хоча, видимо, і в цьому випадку можна допустити певне 'розхитування' твердої структури).

Але й у процесі перекладу відбувається діалогічна взаємодія перекладача й 'поля можливих засобів перекладу', своєрідної 'пам'яті системи' мови, що переводить, [49,c.50]. Визначаючи критичні точки вибору граматичних засобів при перекладі, ми зіштовхуємося з розбивкою граматичного процесу на дискретні фрагменти, динамічні 'одиниці перекладу' [11,c.45]. Граматичний вибір ідіоетничний, специфічний для кожної мови, у той же час, комунікативні наслідки тексту-оригіналу й тексту-перекладу (і навіть окремих фрагментів, фраз цих текстів), у цілому, як правило, настільки близькі, що можуть уважатися еквівалентними. Моделювання процесу перекладу як установлення еквівалентності одиниць-текстів прагматично виправдано, але технологічно незручно.

У той же час, установлення заелементної еквівалентності (у нашому випадку. форма: форма) зіштовхується з асиметрією членування формального й функціонального репертуару мов [78,c.90].

Так, загальновідомо, що одній одиниці язика-оригіналу в перекладі може відповідати дві й більше (і навпаки). Факторна модель перекладу використає поняття універсальної мови й інтегрального граматичного значення (граматичного інтеграла), а також опирається на принцип взаємної перекладності мов [100,c.6]. Інтегральне граматичне значення мотивоване прагматично [82, c.422], його можна виявити в будь-якій мові, поза залежністю від конкретно-язикової реалізації в одиницях, які є в наявності, даної мови. Язикова інтерпретація дії через дієслівні форми, інформаційна перспектива висловлення, що виражається через артиклеве оформлення імені або інших засобів, інші компоненти висловлення проявляють себе в рамках конкретно-язикових контекстуальних комплексів. У даних комплексах відповідне глобальне граматичне значення або виражається формалізованим елементом, або перерозподіляється між різнорівневими компонентами комплексу відповідно до інтенції мовного суб'єкта (або інтерпретацією вихідної інтенції перекладачем) і можливостями системи мови, що перекладає. У перекладі, таким чином, ми неминуче зіштовхуємося із взаємодією явищ прихованої і явної граматики. Факторна модель граматичної дії (і перекладу) вимагає постулювання, таким чином, наявності трьох видів граматики: граматики повної (загальної, універсальної), граматики явної (що виражається в граматизованих формальних парадигмах) і граматики прихованої (яка знаходить своє вираження через неграматизовані засоби, або латентною, здатною стати явною граматикою в ході мовної еволюції) [63,c.45]. Повна граматика, пов'язана із принципом загальної перекладності (висхідним, в остаточному підсумку, до принципу нескінченності семіозису й взаємної перекодуємості знакових систем Ч.С.Пірса), спирається на антиномію граматичного інтеграла (універсального граматичного поняття або концепту) і граматико-контекстуального комплексу (конкретномовного втілення граматичних змістів у формалізованих і контекстуальних засобах).

Подібна модель дозволяє зіставляти мови й говорити про взаємні граматичні перекладності навіть у випадку нульової представленості формальних засобів, у випадку перерозподілу універсальних граматичних змістів того або іншого інтеграла між контекстуальними [126,c.70].

Найбільш відомим прикладом останнього може служити неявний, 'супрасегментний артикль' в українській мові:

Am Mitternachtshimmel flog hoch am Zenith Ein Engel // По небу напівночі ангел летів.

У схованій граматиці української мови виявляються й перфектні змісти:

Der hat Geld zusammengescharrt - schrechklich! // Награбував грошей - пристрасть!

Можна сказати, що в граматичному плані перекладаються не форми, а граматико-контекстуальні комплекси, що співвідносять із універсальними граматичними інтегралами, які знаходять своє вираження в разнорівневих засобах різних мов [49,c.31].

Наявність тих або інших засобів є одним з факторів (категоріальне або системне тло), які визначають вибір перекладачем граматичного оформлення висловлення в мові перекладу. Крім цього, досить важливого фактору, на процес вибору впливають також і інші.

Виділювані фактори нерівні, їхні взаємини, як уже було сказано, являють собою ієрархію:

(1) текстові (реєстрові або стилістичні) фактори;

(2) загальситуативні фактори;

(3) категоріальні фактори;

(4) контекстуальні фактори;

(5) лексичні фактори.

Х. Вайнрих порівнює текст із партитурою музичного твору [69, с. 66-67]. Партії елементів тексту, слова повинні бути співзвучні один одному й загальній тональності твору. Так, форма презентного перфекта, уживається звичайно в усних повідомленнях про 'свіжі новини', при 'обговорюванні' (Besprechung, по Вайнриху) минулого досвіду:

Du siehst es ja, wir haben uns verirrt // Що ж робити, матінка. Бач, з дороги збилися

Для текстового типу 'розповідання' (Erzahlung) дана форма нехарактерна, у цьому випадку вибираються різні форми минулого часу.

Визначальним для граматичної дії фактором є наявність категоріальної ситуації в тому або іншому її різновиді. Про типи ситуативного мотивування вживання перфекта [19,с.37-47].

Прототипічною ситуацією для невизначено-артиклевої форми імені є інтродукція (введення імені, терма в текстову дію):

Heute hab ich ein Fischlein gefangen, Ein gar seltenes Fischlein, ein goldenes // Я сьогодні піймав було рибку, Золоту рибку, не просту

Подальші текстові дії з 'рибкою' відбуваються у визначено-артиклевому оформленні.

Після універсальної категоріальної ситуації наступним по значимості фактором є наявність у явній граматиці відповідної категорії й формальних засобах її вираження [67,c.18].

Граматизована форма виступає в цьому випадку в ролі атрактора. Граматична дія 'вливається' в одну з можливих, визначених даною мовною системою 'меандрових' траєкторій.

Так, іспанські й англійські перекладачі легко розпізнають континуальний різновид перфектної ситуації, передаючи її формою перфектного прогрессива сьогодення, але не німецької, так як подібної форми в явній граматиці немає:

Den ganzen Tag uber habe ich gebeten // Я тільки одного вас і молила в Бога весь день

Взаємний розгляд перекладів на мови з наявністю відповідної форми й з її відсутністю в явній граматиці показує, що в останньому випадку змісти універсального граматичного інтеграла не зникають, а перерозподіляються між елементами контексту.

Фактично, як уже говорилося, переводиться не окрема форма, а відтвориться цілий комплекс - за допомогою атракторів які є у даній язиковій системі: формальних засобів, контекстуальних засобів, лексичного наповнення форми [79,c.3].

Говорячи про контекстуальні фактори, слід зазначити, що контекст для мовця не є заданим, він створюється їм разом з формальною стороною висловлення. Для перекладача контекст, здавалося б, заданий текстом оригіналу, але це - контекст вихідної мови, той шлях, який вибрала для себе граматична дія, виходячи з можливостей (атракторів) вихідної мови [45,c.7].

Фактично ж, перекладач також створює - або відтворює ситуацію, заново її інтерпретує, його граматична дія 'уливається' у можливі шляхи, 'меандри' мови, що переводить.

Лексичний фактор пов'язаний із взаємодією значення лексичного групування (наприклад, дієслова руху й вибір допоміжного дієслова перфектних форм у деяких мовах, перехідність/неперехідність на певному етапі розвитку перфекта, обчисленість/необчисленість і т.ін. для невизначено-артиклевого оформлення імені й інші численні випадки).

Фактично, зміст граматичної дії створюється із взаємодії лексики й граматики, границю між якими так поки нікому й не вдалося провести - ні в синхронії, ні в діахронії [65,c.89]. Мовець (а, в основному, також і перекладач) не замислюється над тим, яку форму йому вжити, він прагне виконати ту або іншу комунікативну задачу, для якої 'всі засоби гарні', тому граматико-контекстуальний комплекс доповнюється 'до насичення', а іноді (проявляючи властивість надмірності) і перенасичується засобами вираження того або іншого універсального граматичного інтеграла.

З урахуванням середовища, у якій робить свої лінгвістичні дії користувач мови, можна також брати до уваги (6) культурні, (7) інтертекстуальні й т.ін. фактори, хоча вони більшою мірою пов'язані з лексичними й текстовими, а не із граматичними аспектами перекладу [90,c.10]. Ієрархію факторів не слід уважати тимчасовою, тобто, її не слід розуміти таким чином, що «спочатку потрібно врахувати фактор №1, потім - №2» і так далі. Наведена ієрархія розподіляє фактори за ступенем пріоритетності, а не за тимчасовою послідовністю. Крім перерахованих вище, істотну роль у граматичному виборі грає й (8) когнітивний фактор [20, c.1]. Це особливо явно можна спостерігати щоразу, коли в реальному вживанні (або в рекурентному створенні) форм, граматична семантика, що представляє собою квінтесенцію попередніх уживань, попередніх контекстів зіштовхується з реальними речами й особами, про які нам відомо що-небудь із контексту їхньої життєвої практики, їхньої передісторії. Це знання (когнітивне поле) деяким чином перетинається з певним семантичним (або функціонально-граматичним) полем. Наприклад, знання про одиничність, унікальність предмета можуть перетинатися із граматичними концептами якості й кількості [17,c.8].

Більшість дидактичних граматик, як правило, не беруть до уваги міркувань лінгвокультурного, когнітивного, інтертекстуального порядку, обмежуючись або структурним уявленням парадигми форм, або перерахуванням їхніх функцій. Тим самим у мовній свідомості вивчаючу іноземну мову користувача, та й у починаючого перекладача створюється деформована картина дій у мовній реальності. Втім, і 'кваліфіковані' перекладачі можуть оступитися на порогах іншої культури. Факторна модель граматичної дії й перекладу більшою мірою відповідає реальності мовного існування, ніж статичні моделі, що розглядають продукт, але не процес перекладу. Можливості подальшої розробки пов'язані з виділенням додаткових факторів, що впливають на граматичний вибір, а також на інші аспекти перекладу. Значимими аспектами є також взаємодія [19, с.280-286], взаємна перевага, взаємна нейтралізація факторів і ін. Радикально істотним для поставлених задач буде дослідження властиво граматичних дій і пояснень причин вибору граматичного оформлення користувачами мови.

Комплексні труднощі віднесення різного роду текстів, при перекладі з німецького, до типу матеріалів, орієнтованих насамперед на форму, неможливо, у принципі, перебороти лише за допомогою зазначення на характер художнього жанру, як це робиться в більшості випадків [31,c.4].

Найважливішу й вирішальну роль не може грати навіть визначення жанру, дане самим автором або перекладачем окремих слів або твора цілком, оскільки в темі номенклатури багато неоднозначності, не говорячи вже про претензійне використання назви різновидів жанрів при перекладі з німецького. Ні перекладач німецької мови, ні критик не можуть обійтися без приватного аналізу. Маючи справу, наприклад, з терміновим перекладом з німецького есе в трактуванні Карла Мута [57,c.89], відповідно до якої естетичена складова частина є основною для справжнього есе й на німецькому й на будь-якій мові, оскільки читають його не стільки через предметну зацікавленість, скільки заради насолоди формою, перекладач повинен перекладати з німецької його по принципах, застосовним до текстів, орієнтованим на форму, а критик оцінювати цей самий переклад слів, згідно цим же критеріям.

Треба, однак, привести досить цікаве спостереження Людвіга Ронера: "У сучасної німецької "эссеиістиці" простежується досить сильна тенденція, далека "эсеістиці": повернення есе до трактату, повернення від мови почуттів до прози, що теоретизує, повернення від відвертого трактування шукань до голого повідомлення результатів міркувань, від розмовної до монологічної прози, у якій контекст важливіше форми" [89,c.90-100].

Коли перекладач має справу з матеріалом такого роду, хоча й декларованому автоом як повноцінне есе, він, незважаючи на це, повинен підходити до нього як до твору, предметному повідомленню, тобто як до матеріалу, спрямованому на контекст; а критик повинен виходити із цього при оцінці термінового перекладу слів. При претензійній вказівці жанру тексту перекладу перекладач повинен глибоко аналізувати матеріал незалежно від слів автора. Так, наприклад, вся "банальна художня література" повинна бути віднесена до різновиду матеріалів, спрямованих на контекст, тому що естетичні моменти й елементи форми в ній відсутні або попадаються лише в клишированій сутності [19,c.76]. Вони орієнтовані, у першу чергу, на інформацію (= контекст), хоча інформація ця більш ніж вигадана. Так іменована розважальна література, на противагу, повинна бути віднесена до нижчого шару матеріалів, спрямованих на форму. Вона, відчасти наслідуючи літературну моду, здатна задовольняти також і високі вимоги. У кожному вихідному тексті неминуче присутні багатозначні слова, а також словосполучення, що мають особливі переклади на цільові мови. Для правильного перекладу необхідно враховувати зміст і форму попереднього й/або наступного контексту, що часто виходить за межі даної пропозиції. Ці труднощі практично нездоланні за допомогою програм машинного перекладу, у яких украй обмежені можливості аналізу змісту й форми широкого контексту. Існує безліч прикладів вихідних текстів, які потенційно можуть або повинні переводитися на багато цільових мов [11,c.23].

Aвторскі ідеї часто виражені багатозначними словами, синтаксично складними пропозиціями й словосполученнями специфічного характеру.

Звідси випливає припущення про те, що тексти, які публікують повинні містити деякі пояснення, що уточнюють універсальним чином зміст багатозначних слів і словосполучень і, що дозволяють без допомоги професійних перекладачів одержувати коректні за змістом переклади на будь-які цільові мови. Відомі методи попереднього значеннєвого кодування вихідного тексту [5,c.16].

Однак ці методи мають багато в чому абстрактний характер і не знаходять практичного застосування.

Рішення проблеми значеннєвого кодування й наступного перекладу може бути досягнуте шляхом принципової зміни методу складання тих вихідних текстів, які потенційно можуть переводитися на інші цільові мови, а саме, шляхом включення у вихідний текст, іменований надалі кодованим вихідним текстом, значеннєвих доповнень, що містять елементи словникових статей, запозичених автором у власному тлумачному словнику й при цьому особливим чином ураховують при наступних перекладах з вихідного на кожній із цільових мов.

3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ

3.1 Полісемія

Мовний знак - це двобічна одиниця мови, що представляє собою єдність плану змісту (означуваного) і плану вираження (означаючого), але, незважаючи на взаємозумовленість двох сторін знака, вони підпорядковуються загальному закону асиметрії в мові, одним видом якого є неоднозначність [12,c.34].

Неоднозначність проявляється в тім, що одному означаючому відповідають різні означувані. Основні види такої відповідності - це полісемія (або багатозначність) і омонімія. Полісемією називають наявність в одиниці мови двох або більшого числа значень, між якими є зв'язок; наприклад, слово голка може позначати інструмент для шиття (швейна голка), металевий стрижень із загостреним кінцем (патефонна голка), аркуш хвойного дерева (соснова голка), колюче утворення на тілі деяких тварин (голки їжака), однак у всіх випадках присутній загальний компонент значення: "щось довге й гостре". Лінгвоспецифічні особливості структури багатозначності добре простежуються на матеріалі роману Э.Ремарка «Час жити й час умирати». Розглянемо полісемію дієслів руху [22,c.67].

Німецькі дієслова руху типу laufen, fahren, fliegen, schwimmenhttp://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn3 виявляють перехідні й квазіперехідні вживання, не властиві їхнім українським аналогам. Мова йде насамперед про характерний для дієслів fahren, fliegen, schwimmen каузативне значення `везти когось кудись на відповідному транспортному засобі'.

Наприклад:

“er hat sie ins Krankenhaus gefahren..“ - Він відвіз її в лікарню;

“Medikamente in das Katastrophengebiet fliegen…“-доставляти медикаменти в зону катастрофи (військову зону).

Цю модель семантичної деривації використовують не тільки дієслова fahren, fliegen, schwimmen, але і їх гіпоніми типу jetten (у відповідному значенні - `транспортувати на реактивному літаку');

Наприклад:

“er jettete die ganze Gesellschaft an die Berlin …”- Він перевіз [переправив] все суспільство в Берлін.

Відсутність даного значення в дієслова laufen цілком природно й пояснюється неможливістю його «транспортного» прочитання, що суперечить самій ідеї бігу [27,c.88-90].http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn4

З погляду порівняльної лексикології й двомовної лексикографії ці - настільки природні в рамках логіки німецької мови - уживання представляють певну проблему, оскільки регулярна полісемія такого роду зовсім не властива українській мові.

В українській мові для вираження цих змістів завжди використовуються інші - лексично не співпадаючі з неперехідними дієсловами рухи - слова: відвозити, доставляти, везти, перевозити, переправляти, транспортувати і т.ін.

Серед каузативних уживань для деяких із цих дієслів виділяється також значення 'керувати':

Наприклад:

“er kann Auto fahren…“ - він уміє водити (машину);

“eine Maschine zum ersten Mal fliegen“- уперше пілотувати літак.

Крім того, у кожного дієслова є свої, властиві тільки йому перехідні значення [17,c.19].

Для fahren http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn5 у Великому німецькому словнику виділяються наступні лексеми, що вимагають прямого доповнення, причому всі вони в тому або іншому ступені низходять до ідеї `керування':

1) а. їздити (на певній марці автомобіля, на певному виді пального);

er fahrt einen Ferrari він їздить на ферарі; er fahrt nur Super розм. він їздить тільки на бензині вищої якості;

б. тих. пускати; пускати в хід; експлуатувати; eine Anlage fahren експлуатувати установку;

в. розм. виконувати, проводити, здійснювати (відповідно до задуманого); die Arbeiter fuhren Sonderschichten in der Fabrik робітники фабрики проводили спеціальні зміни;

З іншого боку, дієслово fliegen серед власне перехідних уживань виявляє тільки одне значення, що реалізує ідею `керування': `пілотувати літак'. Для української мови всі подібні вживання дієслів рухи неможливі, отже семантична деривація цього типу може розглядатися як один з регулярних параметрів, за яким лексичні системи цих двох мов можуть бути протипоставлені [32,c.55].

Не менш «екзотичними», ніж чисто перехідні вживання, є з погляду української мови випадки вживання німецьких дієслів руху, у яких як пряме доповнення виступає семантичний сирконстант, що позначає відрізок шляху (порівн., наприклад, einen Umweg laufen/fahren/fliegen зробити гак, їхати в об'їзд, einige Runden laufen/fahren/schwimmen зробити кілька кіл) З іншої сторони, це дієслово виявляє додаткове, близьке за семантико-синтаксичних ознаках і властиве тільки йому значення, наявність якого також пояснюється знаннями про світ. У таких випадках можна говорити про псевдоперехідні дієслівні лексеми. Відмінність псеводперехідних уживань від власне перехідних маніфестується не тільки в галузі семантики, але й у таких формальних показниках, як уживання допоміжних дієслів для утворення складних тимчасових форм минулого часу. Якщо власне перехідні вживання вимагають, відповідно до продуктивних правил граматики, дієслова haben псевдоперехідні вживання припускають у цій функції як haben, так і sein [21,c.39]. Причини цього очевидні. Із чисто формальної точки зору обговорювані випадки є перехідними вживаннями, тому що відповідне дієслово керує доповненням в акузативе. Семантично, однак, дієслово в таких уживаннях не виражає ідею спрямованості на об'єкт, тобто ці вживання не відчуваються як агентивно-транзитивні. Відповідно, для німецької мови Ремарка такі вживання за одними показниками виявляються рядопокладеними перехідним дієсловам, а за іншими - неперехідним. Х. Бринкман відзначає, що при вживанні дієслова haben профилюється активна роль суб'єкта, а при використанні дієслова sein увага концентрується на самій дії. Іншими словами, якщо власне значення руху зміщається на другий план, як допоміжне дієслово - замість звичайного для цього семантичного класу sein -з'являється haben. Цікаво, що дієслова gehen і kommen, на відміну від розглянутих тут слів, у жодному зі своїх значень не утворить складних форм минулого часу за допомогою допоміжного дієслова haben. Ця граматична особливість явно має семантичні причини; порівн., зокрема, відсутність у цих дієслів комунікативно осмислених перехідних і псевдоперехідних уживань [36,c.77].

Варто помітити, що псевдоперехідні конструкції з дієсловами руху зустрічаються й в українській мові. Порівн. пройти пішки/проїхати без зупинки весь шлях; пробігти стометрівку; пробігти/пропливти... дистанцію (з гарним результатом); у спортивному жаргоні також пробігти/пропливти... кращий час.http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn6 Цікаво, що такі конструкції в українській мові, крім сильних обмежень на лексичну сполучуваність, часто мають додаткові обмеження на вид і/або спосіб дії; порівн. *бігти/плисти... кращий час; *бігти/плисти... дистанцію з гарним результатом, при тім що вираження бігти/плисти... дистанцію й без акценту на результаті припустимо тільки в сполученні з дієсловами типу довелося, пропонується, побажав [44,c.567].http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn7

Для семантичної типології значимим фактором є регулярність способу означування цих змістів. Одна мова обирає спосіб, при якому те саме дієслово виражає й сам рух (з такими його складовими, як характер переміщення в просторі, середовище, у якому відбувається рух, засіб і швидкість пересування; якісна характеристика руху) і вказують при цьому на всі «супутні моменти» (такі, як ціль переміщення, об'єкти, на які при русі проявляється вплив і т.п.). Інша мова при необхідності включити у фокус уваги саме ці «супутні моменти» вибирає особливе дієслово, що не збігається з відповідним дієсловом руху. Мови типу німецької і англійської віддають перевагу використанню того ж самого дієслова, уводячи його в конструкції різного типу. Мови типу українського при кардинальній зміні валентністної структури міняють саме дієслово [18,c.90]. Наприклад, якщо ціль руху - установлення рекорду, в українській мові використовується дієслово встановити, незалежно від того, про який конкретний вид спорту мова йде й рух якого характеру (біг, плавання й т.ін.) включено в ситуацію встановлення рекорду. В українській мові при цьому допускаються окремі виключення - конструкції з відносно жорстко фіксованим лексичним наповненням; порівн. пробігти стометрівку, пробігти/пропливти... дистанцію й т.п. Іншими словами, різні мови надають перевагу різні стратегії утворення каузативних і квазикаузативних конструкцій від дієслів руху. По цьому параметрі відповідні мови можуть бути типологічно протипоставлені [27,c.80]. Так, сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань типово для англійської мови й може розглядатися як одна з його базових семантико-синтаксичних характеристик. Таке сполучення досить часто зустрічається й у німецькій мові (порівн. обговорювані тут випадки), але не може вважатися для нього «наскрізним» принципом організації взаємодії лексичної семантики й синтаксису. Для української мови сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань нехарактерно. Виключення, видимо, варто описувати в термінах граматики конструкцій.

Вище було показано, що певні значення розвиваються тільки в тих дієслів, у семантиці яких є свого роду «опорні пункти» для відповідного похідного значення [29,c.100]. Так, значення, що сходить до ідеї 'перевозити' може розвитися тільки в «транспортних» дієслів, а значення 'установлення рекорду' - тільки в «спортивних» дієслів. При цьому дієслова руху можуть розвивати і якісь інші, вузько специфічні значення. Наприклад, дієслово laufen виявляє специфічне каузативне значення, що реалізується при наявності внутрішнього об'єкта [12,c.267].

(3) sich (D) die Fu?e wund laufen 1) натерти собі ноги 2) перен. (nach etw. D) збитися з ніг (у пошуках чегось); sich (D) eine Blase laufen набити собі мозолі

Наявність цього значення в дієслова laufen і його відсутність у дієслів fahren, fliegen пояснюється екстралінгвістичними причинами: наші знання про устрій світу мотивують участь цього дієслова в конструкціях, у значення яких входить ідея фізичного впливу, надаваного на ноги при занадто тривалій і інтенсивній ходьбі або бігу.

Потенційно подібне значення може мати й дієслово tanzen, оскільки в ньому також акцентуйовано фізичний вплив на ноги: порівн. не фиксуєме словниками, але цілком можливе словосполучення sich (D) die Fu?e wund tanzen. Дієслово laufen розвило ще одне специфічне - псевдообратиме - значення:

(4) `добігатися до чогось': sich mude laufen набігатися до утоми; sich au?er Atem laufen задихатися [задихнутися] від бігу

Цікаво, що паралельне значення виявляє також дієслово tanzen, подібним чином фокусуюче у подібних уживаннях ідею крайньої фізичної утоми - `дотанцюватися до чогось': sie haben sich mude getanzt вони натанцювалися до впaду.

Таким чином, стає очевидним, що регулярна полісемія характерна не стільки для всіх слів певного семантичного класу, скільки для слів, об'єднаних якимось досить конкретним елементом значення.

3.2 Омонімія

Омоніми (від греч. homos - однаковий і onyma - ім'я) слова, які вимовляються й пишуться однаково , але мають різні , не зв'язані один з одним лексичні значення.

Утворення омонімів у мові відбувається по-різному.

В одних випадках омоніми виникають у результаті розпаду багатозначності. Не так-то просто визначити, де закінчуються межі полісемії й починаються межі омонімії [39,c.40].

До розмежування цих мовних явищ є, правда рекомендації. Для розрізнення, важливо вміти коротко визначати зміст слів.

Якщо слова, які однаково звучать утворять різні словотворчі ряди, то такі слова омоніми. Однак стоїть вам пропустити через це чистилище слова, які були наведені як омоніми, можна переконатися, що лакмусовий папірець упізнання спрацьовує не завжди. А це зайве свідчення тісного зв'язку між такими цікавими мовними явищами, як полісемія й омонімія [60,c.346].