Поетична мова Василя Стуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Творчість Василя Стуса є помітним явищем української та світової літератури, усього нашого суспільного життя. Непересічний талант поета, його трагічна доля, відчайдушна боротьба за національну незалежність, відродження духовності, історичної пам'яті українського народу, сміливі виступи проти комуністичної ідеології викликають великий інтерес до особи митця, до його поетичних творів.

Хто знайомий із віршами Стуса, той знає, наскільки вони є оригінальними, впізнаваними як за формою, так і за змістом. Новаторська за своєю суттю, поезія Василя Стуса позначена своєрідним сплавом інтелектуалізму з тонким ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття.

Актуальність теми дослідження визначається тим, що увага до проблем оказіональних утворень протягом останніх десятиліть значно активізувалася, їх вивчення стає більш інтенсивним. Цьому сприяє загальна орієнтація сучасного мовознавства на комплексний аналіз мовних явищ у взаємодії їх структурних і комунікативно-функціональних характеристик, необхідність дослідження мовної еволюції у всіх її виявах, посилення інтересу до вивчення проблем неології, дериватології, прагматики. Кінець XX століття, за влучним висловом О. Земської, “навіть називають віком оказіоналізмів”, адже саме в цей період з'являються каскади неузуальних знаків, які, демонструючи “розкутість і розкріпачення”, прийшли на зміну “невиразності та стандарту”. Філологічна наука накопичила велику кількість теоретичного і фактичного матеріалу з питань неузуальних одиниць:

а) індивідуально-авторські утворення як стилетвірний засіб у системі поетичної мови (Т.Г. Юрченко, 2003; В.М. Русанівський, 1988; С.Я. Єрмоленко, 1977, 1978; А.П. Коваль, 1978; В.А .Маслова, 1999);

б) функції авторських неологізмів у художніх текстах різних жанрів і в поетичній системі окремих майстрів слова (В.С. Ващенко, 1958; О.Г. Ликов, 1976; Н.М. Сологуб, 1991; Т.К. Черторизька, 1981; Г.О. Винокур, 1991; Г.М. Колесник, 1976);

в) місце авторських неологізмів серед інших типів нових слів національної мови (В.П. Ковальов, 1991; В.А. Чабаненко, 1993; А.В. Горєлкіна 1999; О.А. Стишов, 2001; К.Д. Мазурик, 2000);

г) вплив взаємовідношень між різними типами нових слів на розвиток лексичної та словотвірної системи мови і на мову в цілому (М.М. Пилинський, 1976; В.М. Виноградова, 1974; Л.П. Дідківська, Л.О. Родніна, 1972; О.О. Земська, 1992; І. Улуханов, 1996; Л.О. Белей, 1997; Н.В. Черникова, 1997).

Увагу дослідників привертає індивідуальний стиль Василя Стуса. Поет увійшов в історію сучасної української літератури XX століття як експериментатор. Його художня творчість нелегка для розуміння, тим більше, що поет відходить від усталених канонів образотворення, сміливо деформує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого глибоко метафоричних.

Однак словотворення Василя Стуса на сьогодні не було предметом спеціального вивчення, хоч його оказіоналізми неодноразово служили багатим ілюстративним матеріалом у роботах Ж. Колоїз, В.Чабаненка, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, присвячених дослідженню оказіональної деривації української мови.

Об'єкт дослідження - поетична мова Василя Стуса.

Предмет дослідження - лексичні і семантичні неологізми, що функціонують у мовній системі поета.

Мета дослідження полягає у виявленні тенденцій індивідуального словотворення Василя Стуса, у здійсненні структурно-семантичного аналізу мовних інновацій.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання більш конкретних завдань:

1) обгрунтувати теоретичні засади дослідження новотворів;

2) представити типологію інноваціїної лексики;

3) проаналізувати стан дослідження неологічної лексики;

4) дослідити типологію лексичних інновацій у поезії Василя Стуса;

5) проаналізувати частиномовну співвіднесеність оказіоналізмів.

Методи дослідження: Для наукової інтерпретації фактичного матеріалу послуговувалися двома групами методів наукового пізнання, а саме: 1) загальнонауковими методами (спостереження над мовним матеріалом, аналіз і синтез, індукція та дедукція, умовивід, зіставлення); 2) спеціальними науковими методами (лінгвістичний аналіз, типологічний метод, метод компонентного аналізу, методи виявлення лексико-семантичних та словотвірних інновацій).

Наукова новизна дослідження зумовлена застосуванням комплексного підходу до аналізу індивідуального словотворення Василя Стуса, визначенням структурно-семантичних типів неологізмів.

Матеріалом дослідження стало зібрання творів Василя Стуса у 4 томах.

Теоретичне значення роботи полягає в поглибленому вивченні індивідуально-авторських неологізмів, в розвитку теорії оказіонального словотворення, зокрема в обґрунтуванні понять неологізмів, потенційних слів, оказіоналізмів, семантичних оказіоналізмів.

Практичне значення дослідження ґрунтується на можливостях його використання у викладанні навчальних курсів “Сучасна українська літературна мова” (розділи “Лексикологія” і “Словотвір”, “Стилістика української мови”), “Культура мови”, “Лінгвістичний аналіз тексту”, при читанні спецкурсів із проблем неології та оказіональних слів. Результати дослідження можуть бути використані при створенні словника мови Василя Стуса.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорювались на засіданні кафедри української мови МДПУ. За темою магістерської роботи опублікована стаття у збірнику наукових праць “Магістерські читання”.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів та загальних висновків. До роботи додаються перелік умовних скорочень досліджених джерел, список використаних джерел.

Розділ 1. Стан дослідження неологізмів у сучасному мовознавстві

1.1 Неологізми як мовна універсалія: дефініція, типологія неологізмів

Актуальною проблемою сучасного мовознавства є дослідження такого феномену, як інноваційна лексика. У вузівських підручниках із сучасної української літературної мови висвітлюються, як правило, загальні питання, які стосуються основних причин та закономірностей поповнення словникового складу мови новими номінативними одиницями, а також подається інформація про індивідуально-авторські, або оказіональні неологізми.

Незважаючи на те, що неологічному матеріалу придыляэться пильна увага мовознавців, він неодноразово був об'єктом аналізу на окремих часових зрізах та на матеріалі різних мов; деякі питання сучасної неології залишаються дискусійними до сьогодні. Це пояснюється насамперед тим, що теорія неології до цього часу не має чітких дефініцій, а неологізм ототожнюється, як правило, з новим словом або його значенням.

Будь-який семантичний неологізм, як і неологізм узагалі, на момент свого виникнення є оказіональним, продуктом індивідуально-авторської мовотворчості, створеним на замовлення конкретної ситуації, «на випадок». Подальша доля неологізму залежить від прийняття/неприйняття його носіями мови.

Повернена, реабілітована лексика поповнила собою терміносистеми таких сфер, як гуманітарні науки, особливо суспільні, мову культури, освіти, виробництва. Так, наприклад, в освітню систему України повернулись окремі колись традиційні форми навчання й відповідно слова, похідні від них утворення й словосполучення: гімназія, ліцей, бакалавр, магістр.

Проте найбільш плідно неологізми (лексичні, семантичні й стилістичні) продукуються, засвоюються й активно функціонують у літературі, бо останній об'єднує в собі жанрові й стильові різновиди, елементи всіх інших стилів.

Головними чинниками, що сприяють витворенню нових найменувань, є внутрішньо-лінгвістичні закони розвитку лексичного складу мови й позамовні впливи. Серед останніх назвемо:

1) вихід літератури з-під цензури, їх ідеологічна нерегламентованість, розкутість;

2) вільний пошук письменниками нових експресивних засобів вираження;

3) із проголошенням Української державності посилення уваги авторів до питомих джерел української національної мови.

У науковій літературі висловлюється думка, що встановлення точних критеріїв розрізнення узуальних та неузуальних лексичних інновацій неможливе, оскільки справа стосується розвитку мови, процесу переходу одного явища (факту мовлення) в інше (факт мови), і доки цей перехід не здійснився - можна говорити лише про ту чи іншу тенденцію.

Можна упевнено сказати, що нелогізми виникали і будуть надалі виникати у мові. Людина розвивається, а тому і розвивається мова, якою вона спілкується, яку використовує у роботі та побуті. Виникнення нових технічних засобів, перебіг змін у суспільстві, розвиток тієї чи іншої нації зажди буде поштовхом для запозичень або виникнення нових слів та термінів у мові.

Досліджуючи процес неологізації, лінгвісти вкладають різний зміст у поняття неологізму. По-перше, неологізмом вважають слово або його лексичний зміст, що, на відміну від загальновідомих і узвичаєних лексичних одиниць чи їхніх традиційних значень, характеризується новизною і сприймається як незвичне. Тобто до неологізмів зараховують лексико-семантичні одиниці, які позначені стилістичним "відбитком свіжості". На цьому свого часу наголошував М.М. Шанський, який відзначав, що нове слово є неологізмом лише доти, доки мовець усвідомлює його предметно-логічну новизну або стилістичну своєрідність. По-друге, у лінгвістиці відоме й інше, хронологічне розуміння неологізмів. Зміст цього поняття значно ширший: воно охоплює всі нові явища в царині лексики або лексичної семантики, які виникли протягом певного, заздалегідь визначеного періоду, незалежно від того, чи відчувається в них стилістичний відтінок свіжості і незвичності, небуденності, чи він уже стерся, чи, може, не відчувався навіть у момент самої появи неологізму [67, с. 16].

Ці два розуміння неологізму істотно відрізняються одне від одного. Найновіші праці, що сконденсовано подають визначення неологізмів, звичайно враховують обидва названі вище підходи, хоч і з певними відмінностями. Зрештою, незважаючи на деякі розбіжності в дефініціях, поняття неологізмів зводяться до двох формулювань:

1) неологізми - це слова або мовні звороти, створені для позначення нового предмета, явища чи вираження нового поняття; і 2) неологізми - слова, а також їхні окремі значення, сполучення слів чи вислови, які або з'явилися в мові на певному етапі її розвитку і новизна яких усвідомлюється мовцями (загальномовні неологізми), або були вжиті тільки в якомусь тексті, ситуації спілкування чи в мові певного автора (стилістичні, або індивідуально-авторські, неологізми - оказіоналізми) [4, с. 24-29]. Незважаючи на ґрунтовність цих обох визначень, їх не можна прийняти як повністю вичерпні, оскільки вони охоплюють не всі різновиди інновацій, а також ураховують не всі їхні особливості та нюанси. Активний процес перетворення таких слів в одиниці загальномовного словника підтримується мовною модою, що їх пропагують ЗМІ та сучасна література.

Отже, неологізми - це слова, словосполучення, фразеологізми, окремі їхні значення, що з'явилися на певному етапі розвитку мови для позначення нових реалій і понять, актуалізація яких зумовлена соціальними і територіальними чинниками функціонування літературної мови, а також оказіоналізми (індивідуально-авторські новації), використані одноразово в мовній практиці певного автора, видання, редакції чи в конкретному тексті [32, с. 281].

Новизну цих номінацій усвідомлюють мовці.

Неологізми - складний і неоднорідний масив лексики. Зосереджуючи увагу на хронологічному змісті поняття неологізм, або інновація, у роботі розглядаємо також нові загальномовні лексичні явища, що зародилися й вживалися в українській мові в попередній період. Крім того, зважаючи на брак в українській лексикографії словників нових слів і значень, непослідовну їхню фіксацію в матеріалах Лексичної картотеки Інституту української мови НАН України, точно визначити час появи тих чи інших нових лексико-семантичних одиниць часто досить складно. Поряд із загальномовними неологізмами виникає також потреба розгляду індивідуально-авторських утворень.

Надзвичайно інтенсивно продукуються в українській мові й індивідуально-авторські неологізми, чи, як ще їх називають, оказіоналізми. Їх варто розглядати як складне явище системного (реалізація словотвірних можливостей, закладених у системі певної мови) і асистемного (ненормативність, функціональна й експресивна зумовленість, створення для ситуативних потреб) характеру. Як правило, це позанормативні периферійні лексичні елементи, створені переважно зі стилістичною метою - увиразнення якоїсь ситуації, образу, фрагменту дійсності, на що вказує контекст. Основна сфера функціонування таких одиниць - художній та розмовний стилі, рідше -публіцистичний стиль. Досліджуваний період (початок XXI століття) характеризується збільшенням кількості індивідуально-авторських лексем у мові сучасної літератури. Це зумовлено взаємодією позамовних і внутрішньомовних чинників. Функціонуючи в мові, оказіоналізми виконують номінативну, когнітивну, експресивно-оцінну функції.

Розглядаючи причини актуалізації оказіоналізмів у мові сучасних письменників, А.Загнітко зауважує, що найглибиннішою причиною створення неузуальних слів є прагнення передати нові, доти ще ніким не усвідомлювані почуття, думки. асоціації. При цьому розширення функціональних меж оказіоналізмів дослідник слушно вбачає “в новому мисленні, яке вимагає нових художніх засобів”, а також у мовній особистості письменника: “…чим більший креативний потенціал митця, чим загостреніше його суто лінгвістичне чуття слов практично до безконечності, тим багатшою буде мова митця на ексклюзивні та ситуативно і психологічно вмотивовані поетичні неологізми” [15, с. 209].

Отже, підтверджуючи “право на існування” індивідуально-авторських новотворів, ми схиляємося до думки, що оказіоналізми повинні бути зрозумілими, образними, органічно поєднувати у собі загальномовні й індивідуальні, суб'єктивні ознаки. Цьому відповідає, як вважав О.Потебня, “стихія” слова: ”…зміст (або ідея), відповідає чуттєвому образу або розвинутому з нього поняттю; внутрішня форма, образ, який указує на цей зміст, відповідний уявленню (яке теж має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвих сприйняттів, або на поняття), і, нарешті, зовнішня форма, у якій об'єктивується художній образ” [35, с. 179].

У сучасній лінгвістиці спостерігаються не тільки різні погляди вчених на неологізми, але й нетрадиційні класифікації цих лексико-семантичних одиниць. Враховуючи те, що новизна може стосуватися або лише семантики слова (новація за змістом), або тільки його матеріальної форми, або одночасно і змісту лексеми, і її форми, розрізняємо такі типи неологізмів (неолексем):

1. Власне неологізми - слова, що характеризуються абсолютною новизною як щодо форми, так і щодо змісту. Цей матеріал засвідчує, що в українській мові початку XXІ ст. значну групу становлять одиниці, які лінгвісти називають ще матеріальними неологізмами. Насамперед це пов'язано зі зростанням необхідності для суспільства дати найменування новим реаліям і поняттям, що виникли в зв'язку з динамічним розвитком соціально-політичного, економічного, науково-технічного, культурного життя, побуту як у світовому масштабі, так і в межах України. До таких слів - "свідків" аналізованої доби можна, зокрема, віднести лексичні одиниці на зразок: дефолт " 1) невиконання законних вимог або взятих на себе зобов'язань; 2) припинення чи відмова держави юридичної або фізичної особи в односторонньому порядку виплачувати борги (переважно з відсотками) кредиторам", іміджмейкер "фахівець, який професійно працює над створенням іміджу (політичному або громадському діячеві, акторові, спортсменові та ін.)", політикум " 1) політична сфера, сукупність усіх політичних інституцій держави; 2) збірн. сукупність політиків", сайт, сингл тощо.

2. Новоутворення - слова, що відзначаються новизною форми. У них відомі морфеми виступають у незвичних поєднаннях, утворюючи слова із зовсім новими значеннями. Проведений кількісний аналіз (понад 3000 слів) дає підстави твердити, що такі одиниці становлять домінантну за обсягом і своєрідну групу [48, с. 3-12]. Ілюстрацією можуть служити лексичні утворення: громадянотворення "процес формування свідомого громадянина держави", україноментальний "характерний для ментальності українців", україновиховання "процес систематичного і цілеспрямованого формування особи патріота-українця", европейськість "європейський спосіб житія, ментальність", вуглехолдинг „вугільна компанія, яка сама не має виробничих підприємств, а володіє частиною або контрольними пакетами акцій яких-небудь інших компаній з метою контролю та керівництва їхньою діяльністю" та ін..

3. Трансформації - слова, у яких нова форма поєднується із значенням, яке передавалося раніше іншими лексичними засобами. Власне, це синонімічнінеологізми, які становлять у сучасній українській мові кількісно обмежену групу. Вони з'являються в мові здебільшого з метою надання більшої емоційності найменуванням предметів чи осіб, які мали до цього стилістично нейтральну назву. Такі одиниці відображають тенденцію до активізації вживання експресивніших форм, до необхідності вдосконалення мовного механізму.

4. Семантичні неологізми - слова, у яких нове значення передається формою, наявною в мові. Серед таких одиниць доцільно виділити два різновиди:

а) слова, що повністю змінюють своє значення, втрачаючи всі властиві їм раніше;

б) слова, у семантичній структурі яких виникає ще один лексико-семантичний варіант (ЛСВ) при збереженні всіх попередніх.

Поява й існування неологізмів виправдана лише тоді, коли є потреба у виконанні певної називної або художньо-зображувальної функції. Коли такої потреби немає, новотвір зайвий і позбавлений перспективи закріпитися в лексичному складі мови. Не прищеплюються в мові ті неологізми, що не відповідають її лексичній системі, граматичній будові або фонетичним закономірностям. Приміром, штучно створені і занесені в деякі словники неологізми гружчик, грузовик, золушка, новомісяччя, щелкунчик. У мовній практиці витіснені більш удалими відповідниками: вантажник, вантажівка, попелюшка, молодик (новий місяць), лускунчик.

1.2 Історія дослідження інноваційної лексики в українському мовознавстві

В історії дослідження лексичних новотворів в українському мовознавстві умовно можна виділити чотири етапи:

1. На першому етапі (20-30-і роки XX ст.) здійснюється переважно літературознавчий аналіз мовновиражальних засобів, включаючи інноваційну лексику, якою послугувалися письменники різних літературно-художніх шкіл, напрямів, угруповань. Цим питанням присвячені праці І. Огієнка, М. Зерова, М. Сулими, М. Йогансена, П. Филиповича, І. Капустянського, М. Гладкого, М. Вороного, Я. Савченка, В. Цебенка, Б. Якубського та ін [8, с.11].

В. Цебенко, аналізуючи мову поезій М. Йогансена, особливу увагу звертає на структурно-семантичні ознаки авторських лексичних новотворів (таких, напр., як білопнявий, тихолеліючий, похмуробронзовий, зоряновечірній, кораблиний, лісовиний та ін.), тлумачить значення окремих із них, з'ясовує причини появи і доцільність використання новотворів у тексті. Автор підкреслює, що мова М. Йогансена "відзначається своєю чистотою, вишуканістю та правильністю, й не дивно, бо поет - лінгвіст. Йогансен має глибоке чуття щодо української мови і дав багато цікавих, вдалих новотворів за законами народної мови". Поет "дає зразки вже надговіркової мови, що характерна для високорозвиненої культури. Його можна до деякої міри порівняти з нашим вишуканим щодо мови поетом-критиком Зеровим..." [10, с.11].

Не залишилася поза увагою дослідників словотворча практика М.Бажана, котрий, як і належить справжньому майстрові, шукає нового, непритертого й незаклішованого мовно-лексичного середовища для своєї творчості, Б.-І. Антонича, Н. Забіли, Т. Масенка, В. Поліщука та інших поетів.

Глибоко аналізується словотворчість лідера українського футуризму М.Семенка, який, не задовольнившись традиційним поетичним лексиконом, активно створював оригінальні індивідуально-авторські лексичні номінації, розширюючи таким чином словотвірні потенції української мови і водночас стимулюючи своїх сучасників до сміливих філологічних експериментів, що передбачали тонку, клопітливу роботу над першоелементом літератури - словом.

2. Протягом другого етапу дослідження лексичних новотворів (40-60-і роки) з'являються праці, головна увага в яких звертається на аналіз індивідуального словотвору провідних українських поетів - Лесі Українки (зокрема, досліджуються факти індивідуального словотворення в епістолярній спадщині), П. Грабовського, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка. Визначаються основні завдання вивчення мови письменників, досліджується відповідність/невідповідність індивідуальних новотворів системі українського словотвору, аргументується доцільність кваліфікувати індивідуально-авторські новотвори передусім як характерні мовновиражальні засоби художнього твору.

Здійснюються спроби наукової класифікації нової лексики, визначення її категоріальних ознак. Ю. Шерех, приміром, пропонує розрізняти три типи індивідуально-авторських новотворів: 1) „яскраво-образні” номінації на зразок плодоспад (І. Вирган) у значенні „урожай”; 2) такі, у яких автор „тільки оновляє звичну форму слова, щоб це слово сприймалося свіжіше, не так заяложено", напр., літяний (П. Грабовський) замість літній; 3) неологізми контекстуальні - „ті, що виникають виключно з потреб контексту і поза ним немислимі", такі новотвори нерідко є засобом словесної гри, напр.: “Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться” [8, с.11].

Окремі наукові дослідження присвячені виявленню характерних тенденцій творення неологічної лексики протягом певних періодів розвитку українського поетичного словника, визначенню перспектив функціонуваня оказіональних лексичних новотворів у складі національної мови.

Аналізуючи наукові праці 40-60-х років, необхідно зауважити, що майже всі вони відзначаються політичною заангажованістю, нерідко - невиправданою категоричністю тверджень, що особливо стосується оцінки творчого доробку поетів-модерністів, напр.: „В цілому мовна творчість поетів модерністичних течій, дарма що в ній натрапляємо подекуди на нові для поезії лексичні матеріали, нічого не дала для удосконалення української літературної мови в жанрі поезії, для збагачення її стилістичних засобів. Всі ці словесні викрутаси були раз і назавжди відкинуті радянською поезією. Мовна практика поетів-модерністів, без сумніву, у розвитку літературної мови радянського періоду відіграла негативну роль”. Іноді звинувачення такого характеру висловлювали визнані метри української поезії, що мало вагомий вплив на формування громадської думки і культурний розвиток тогочасного суспільства: „Шкідливу, руїнницьку роботу провадили в нашій мові лихої пам'яті футуристи, конструктивісти та інші „істи”, всіх зусиль докладаючи, щоб відірвати мову від живого народного коріння...” (Рильський).

Закономірно, що одним з актуальних завдань сучасного мовознавства є критичний перегляд і об'єктивна оцінка мовотворчості (зокрема - фактів індивідуального словотворення) провідних письменників 20-30-х років XX ст. Останнім часом ця проблема успішно розв'язується вітчизняними і зарубіжними мовознавцями (Ашер - 1991; Дужик - 1996; Кудряшова - 2000; Браїлко - 2000; Вокальчук - 2001; Зіневич - 2002; Гаврилюк - 2002; Братусь - 2002; Мялковська - 2002; Ільницький - 2003 та ін.) [8, с.14].

3. У 70-80-і роки (третій етап) з'являються праці, присвячені аналізові місця і ролі неологізмів у лексичній системі мови, уточненню їхніх характеристик, з'ясуванню специфіки так званих потенційних слів, які є нереалізованими структурними можливостями мови, виявленню загальних тенденцій розвитку словесно-зображальних засобів, дослідженню причин появи саме авторських неологізмів та особливостей їхнього функціонування у художньому творі, способам оказіональної номінації та словотвірній будові неологізмів.

В окремих працях досліджується семантична і словотвірна специфіка неологічної лексики не лише в українській, а й у інших слов'янських мовах, вивчаються функціональні процеси в українському поетичному мовленні, активізація лексичного оновлення якого зумовлена передусім широким використанням новотворів різного характеру.

Дослідники роблять спроби уточнити дефініцію поняття "авторський неологізм". Зокрема, пропонується таке визначення цього явища: "Під авторським новотвором ми розуміємо будь-яку лексичну інновацію -власне структурну, структурно-семантичну, власне семантичну". Вказані ознаки лексичних новотворів кладуться в основу їх класифікації. Пропонується і такий розподіл оказіоналізмів: 1) дериваційні (на зразок високовольтовий, летятить); 2) семантичні (рожевоаврорний, славуття), 3) стильові (зореходцї).

У 70-і роки здійснюються перші спроби лексикографічного опису індивідуально-авторських новотворів: укладено словник авторських неологізмів П. Тичини, до якого було включено понад 600 одиниць.

4. Інтенсивне різноаспектне дослідження лексичних новотворів розпочинається з 90-х років XX ст. (четвертий етап). Поглиблюється вивчення інноваційних процесів у сучасній українській літературній мові, зумовлених кардинальними змінами суспільно-політичного, економічного та культурного життя, вивчаються шляхи і джерела оновлення лексичного складу мови, уточнюється класифікація лексичних новотворів (Пашко - 1994; Русанівський - 1997; Януш - 1997; Мазурик - 2000; Кочерган - 2001; Стишов - 2003; Турчак - 2003).

Виділяється спеціальний погляд на проблему вивчення індивідуального словотворення - лінгвостилістичний. Посилена увага приділяється дослідженню творчості письменників, чия творчість протягом тривалого часу була штучно вилучена з літературного процесу і, закономірно, не була об'єктом лінгвістичних студій, через що вивчення художньої мови XX ст. не можна було вважати повним і об'єктивним. Так, інтенсивно досліджується мовотворчість (зокрема, словотворча практика) письменників 20-30-х років; поетів-шістдесятників; поетів українського зарубіжжя; поетів-вісімдесятників; провідних українських прозаїків - О. Гончара, П. Загребельного, М. Стельмаха, І. Багряного та ін. Крім того, поглиблюється дослідження особливостей оказіональної номінації у творчості класиків української літератури - Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Самійленка, П. Тичини та ін.

Об'єктом наукових досліджень стають лексичні новотвори - відфраземи (на зразок кінецьсвіття, легкорукий), які складають своєрідну підсистему сучасної української літературної мови, котра сформувалася й інтенсивно вдосконалилась протягом останніх десятиріч XX ст. [8, с. 16].

Досліджуються і т.зв. надскладні оказіоналізми (на зразок студентко-викладачко-доценти), стилістичні функції яких зумовлені передусім зовнішньо-графічною формою; визначається місце індивідуально-авторських новотворів серед інших типів неолексем національної мови, досліджуються оказіональні фраземні деривати, вивчається специфіка оказіональної номінації у поетичному дискурсі 80-90-х років XX століття, описуються особливості експресивних новотворів, розробляється лексикографічний аспект дослідження інновацій.

Отож, в останні десятиріччя у вітчизняному мовознавстві активно опрацьовуються проблеми індивідуально-авторського словотворення. Перспективними щодо розвитку української неології є дослідження насамперед таких питань: взаємодія узуальних та неузуальних лексичних новотворів у складі національної мови; вплив неологічної лексики на розвиток лексичної і словотвірної системи мови; виявлення характерних словотвірних тенденцій у національній мові певного хронологічного періоду, безпосереднім проявом яких є створення оказіональних лексичних одиниць; дослідження факторів, що впливають на появу індивідуально-авторських новотворів; функціонування авторських неологізмів у текстах різних стилів і жанрів, а також у художніх творах окремих майстрів слова; оказіональні лексичні новотвори як номінативні одиниці, що відображають специфіку національно-мовної картини світу; еволюційні процеси у сфері оказіональної номінації.

Для успішного розв'язання зазначених проблем необхідним є теоретичне узагальнення досліджень інноваційних процесів, що відбуваються в українській національній мові, а також аналіз результатів індивідуального словотворення як окремих письменників, так і груп авторів певних хронологічних періодів.

1.3 Проблема неологізмів з погляду новизни сприйняття та індивідуально-авторського вживання

Основною стилістичною ознакою новотворів є новизна їх сприйняття. Як було зазначено у “Вступі”, виявлення та будь-який аналіз індивідуально-авторських оказіоналізмів (за семантикою, структурою) неможливий без уточнення об'єкта дослідження (словника нових слів письменника) на основі розуміння “неологізму”, нового слова. Теорія неології на сьогодні не має чітких дефініцій у визначенні термінів “неологізм” та “оказіоналізм”.

В.Г. Гак, розмежовуючи поняття “власне неологізмів” від інших видів інновацій, виділяє: “ксенізми (запозичені слова, що відображають побут інших країн), гапакси (індивідуально-авторські вживання), оказіоналізми (потенційні або “мовленнєві” слова, що утворюються в мовленні за готовими моделями), ефемеризми (слова, що відображають перехідні явища)” [5, с. 37].

При визначенні гапаксів учений розділяє індивідуально-авторське вживання і загальномовне (мовленнєві слова). Але ж, як свідчить практика словотворення, і неологізми, і індивідуально-авторські слова також утворюються переважно за готовими зразками, за аналогією до вже наявних у мові словотвірних типів. Отже, на нашу думку, виділення окремих видів новацій (тут гапаксів) вважаємо штучним, оскільки оказіоналізми і є індивідуально-авторськими новотворами.

На нашу думку, розмежування оказіоналізмів і неологізмів за стилістичною ознакою новизни також потребує уточнення, оскільки поняття “неологізм” є історичним і відносним, “всі слова були колись неологізмами” [Кочерган, 2000], а оказіоналізми не втрачають відтінку новизни протягом усього часу, поки той чи інший художній твір буде затребуваний читачем або викликатиме інтерес у мовознавців.

Дефініція оказіоналізмів за індивідуально-авторською ознакою є відносною і багато в чому суб'єктивною: вона пов'язана з мовним досвідом індивідуума, знанням інших мов тощо. Як правило, індивідуально-авторські найменування однослівні у тому розумінні, що та чи інша назва належить тому чи іншому авторові. Але це не означає, що окремі ідентичні назви не можуть з'являтися в різних авторів (особливо за продуктивними словотвірними моделями). У зв'язку з цим у мовотворчості Василя Стуса відзначаємо ряд новотворів, які зберігають у собі і індивідуально-авторські ознаки, і загальномовні: блакитинка, ошруття, охвилля, долунити.

І залоскоче серце язичок -

маленькою блакитинкою [Кр, с. 210];

І тінь біжить - поверхи давніх днів.

І заволока - на ошроття часу [П-1, с.137];

Звабливо жита іще грають

спижево-зеленним охвиллям [ПТ, с. 83];

...і долоні її долонять

і пригублюють губи [ЗД, с. 135].

До загальномовних тенденцій на сучасному етапі дослідники відносять також оновлення й поповнення лексичного складу української мови, що нерідко є результатом лексико-семантичної деривації слів: “У нових умовах функціонування (демократизації суспільного життя, розвитку ринкової економіки) слова набувають і нових семантичних навантажень. Це дає їм можливість розширювати семантику похідної основи і функціональне поле: крутий (багатий), зелені (про долари)” [29, с. 19]. Як зауважує О. Стишов, “серед семантичних новотворів необхідно відзначити прагнення до економії й образності. Адже нове значення, передаючись за допомогою відомого звукового комплексу, нерідко замінює словосполучення й описові звороти, а головне - влучно, з більшою емоційністю й експресивністю характеризує певну особу, ситуацію, подію тощо” [50, с. 61].

Окрему групу новотворів Василя Стуса складають оказіоналізми, функціонування яких, на нашу думку, пов'язане із взаємопроникненням елементів художнього та публіцистичного стилів. Подібно до того, як у мові засобів масової інформації творяться ситуативні лексеми-оказіоналізми на зразок кравчукізм, кучмізм, пофігізм, прихватизація, у мовотворчості письменника актуалізуються оказіоналізми гетьмбнитися, самоокупбція, прбпервні, панегнрити.

…той віщий пагорб, на котрому горді

гетьманяться дуби - наснився з ночі,

аби розлуку близити мою [П-2, с. 172];

Ця самоокупація душі,

оця облуда людяності, може,

страшніша за злочинство [ЧТ, с. 112];

Не панегіритиму карамельним віршем.

Ти є муж єси! Ти воїн! Ти боєць! [ПТ, с. 49].

Т.Коць зазначає, що “сьогодні динаміка розвитку мовних норм, а отже, й характеру мовних уподобань визначається не сферою художнього стилю (що було характерне, наприклад, для ХІХ ст.), а сферою засобів масової інформації. Це зумовлюється тим, що інформаційний простір значно ширший і ЗМІ щодо впровадження мовної норми мають більші можливості. Тут відображаються живомовні процеси, виразно простежується тенденції розвитку мови” [23, с. 58].

Отже, наведені вище ці та інші приклади оказіоналізмів дають підстави стверджувати, що в індивідуальній мовотворчості Василя Стуса простежується тенденція до “переплетіння” елементів художнього, розмовного та публіцистичного стилів, що, в свою чергу, пояснюється об'єктивним станом розвитку української мови, лінгвістичною чутливістю автора: “До письменника озивається досвід, попередня національна традиція, але він чутливий і до сучасної мовної стихії, тобто він постійно в пошуках найприроднішої для себе і свого мовного самовираження стилістики, яку б сприймав сучасний читач” [14, с. 11].

На двобічний зв'язок між читачем і автором вказують й інші дослідники. Як зауважує О.Святчик, між читачем і письменником існує зворотний зв'язок “впливу і взаємодії”, який спонукає письменника до створення різноманітних оригінальних засобів, пов'язаних однією спільною властивістю - експресивністю: “В процесі передавання інформації відбувається комунікація, яка йде не лише від адресанта через текст, але і в зворотному напрямку. Не лише адресант програмує реакцію одержувача інформації, але й останній, в свою чергу, справляє прихований вплив на автора. Побудова такої мовної стратегії суб'єкта неможлива без участі експресивних засобів” [43, с. 317].

Розглядаючи експресивні засоби як такі, що наділені необхідними властивостями для створення ефекту новизни, К. Долинін виділяє два аспекти експресивності. Статичний аспект представлений у вченого фондовими експресивними засобами, які ”вилучаються із запасників мови” (ідіоми, сленг, арго, жаргон, конфесійна і висока лексика тощо) [10, с. 69]. В динамічному аспекті - це оказіональне переосмислення, оказіональне словотворення, трансформація фразеологізмів, модифікація цитат тощо.

Усі ці засоби експресивного впливу на читача актуалізуються в мовотворчості багатьох сучасних українських авторів. Органічна потреба письменника в реалізації свого художнього задуму (написанні твору, виходу його в світ) змінюється на іншу, не менш важливу - залучити читача до співтворчості, зробити його своїм однодумцем. Не на читанні заради читання загострює увагу автор, а на слові, за яким проступає його мовна орієнтація

Проте не завжди у пошуках нових мовностилістичних засобів письменники і публіцисти дотримуються міри естетики слова, “олітературюють” мову. Як зауважує В. Русанівський, “тепер панує мода - особливо у мові журналів і газет - на “дзвінкі”, “голосні”, “барвисті” - загалом “небуденні” слова. Ці слова, як “празникова одежина мови” не збуджують читачевої думки, бо не викликають у нього потрібних асоціацій, життєвих паралелей, не конкретизують уявлень. […]. Пошесть певних слів, мода на ту чи іншу форму призводить до стилістичної нівеляції, знебарвлення, знеоцінення цих слів і форм” [42, с. 98].

Ще поет-академік М. Рильський у статті “Муза і моди” застерігав митців від “гонитви за популярністю, яка інколи переростає в гонитву за модністю. […]. Мода - це умовна, дуже умовна красивість - чи потворність, яка лоскоче нерви тим, кому такого лоскоту хочеться. Муза - це краса, що гріє й підносить серця. Їх шляхи різні: одна - мода - ковзається на поверхні, друга - муза - сягає в глибини людського розуму й серця” [38, с. 79, 83].

Підтримуючи органічну потребу письменників збагачувати поезію новим словом, М. Рильський формує концепцію “чесного і сміливого новаторства”, в якому вбачає оригінальність та національну своєрідність. Протиставляючи “Музу” “Моді в мистецтві”, в останній він слушно вбачає “дешеву славу і поганий смак”, “блискітки і брязкотельця”, “банальність і фальшивість”, “щось нечуване і невидане”, “копіювання і мавпування”.

Дослідникии слушно говорять ”про тенденцію до ”орозмовлювання” літературної мови, про зростання суспільної ваги її усних, розмовних форм” [12, с. 9 ]. Про це саме явище пише О.О. Тараненко, розглядаючи ”ширші можливості для мовного самовираження особистості”, ”зменшення стильової відстані між усно-розмовною і писемною сферами функціонування мови” [55, с. 33].

Індивідуальну мовотворчість письменника не можна розглядати як явище тільки суб'єктивне. Вона поєднує в собі ознаки художнього, розмовного та публіцистичного стилів і ґрунтується на видобуванні експресивних засобів впливу на читача (слухача). Істотне значення для актуалізації оказіональної лексики мають нові соціальні умови, породжені демократизацією суспільного життя, що в свою чергу сприяло формуванню нових мовних смаків у суспільстві, на які повинен відреагувати і письменник. Безумовно, автор завжди розраховує на прихильність і взаєморозуміння читача, свого сучасника. Крім того, на формування індивідуальних мовних смаків письменника завжди впливає мовний досвід його попередників, поетів і прозаїків, а також знання різних сфер духовного життя народів світу, численних ділянок науки, мистецтва та культури і водночас тісний зв'язок із мовою рідного народу, з народною творчістю та розмовною традицією [67, с. 16-19].

Розділ 2. Частиномовна співвіднесеність оказіоналізмів у поезії Василя Стуса

2.1 Лексико-семантичний аналіз іменників-оказіоналізмів у поезії В. Стуса

Якщо в загальновживаній мові поява значної кількості іменникових новотворів викликана потребою в номінації певних понять, то в розмовному стилі і в мові художніх творів їх виникнення підпорядковане переважно завданням виявлення мовної експресії.

Вживання словотворчих оказіоналізмів має давні традиції. П.Флоренський неодноразово висловлював думку про постійне “кипіння” словотворення, притаманне народній мові і дитячому мовленню. Творче ставлення до слова відзначаємо в романтиків, символістів, в орнаментальному користуванні словом футуристами. “Щоб мова жила повним життям і здійснювала свої можливості, треба звільнити індивідуальну мовну енергію і - не боятися невдалого, осадиться дещо вдале, і безвихідно потрібне, - те виникне, відсутністю чого хворіє зараз вразлива душа. Відгукнімося природі по-дитячому, всім тілом і всією душею” [58, с. 104].

За типами словотворення більшість іменникових неузуальних лексем Василя Стуса пропонуємо класифікувати за такими ознаками:

Оказіоналізми, утворені за аналогією. Це окремі неузуальні слова (або неузуальні слова, які функціонують разом з узуальними, за аналогією до яких вони утворені). Пор.:

І ще здалося - вдосвіта, наосліп:

що я себе утратив многотою

самопомноженого цього світу…[ЧТ, с. 31];

У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров! [П-1, с. 33].

Тут оказіоналізм многота одиничний, утворений за аналогією до узуального слова довгота, набуває нового семантичного значення. Оказіоналізм ограння вживається в одному контексті зі словотвірним аналогом волання, вступаючи з ним у тісні словотвірні зв'язки, але з порушенням законів системної продуктивності.

За аналогією твориться ще ряд таких оказіоналізмів, як тщемальство - зухвальство, самопогиба - самопожертва, криволет - пістолет. Напр.:

…ця колотнеча

надій і спроневіри, криволет

лякливих ауспіцій, що в безгуччі

шершавими крильми прошерхотять

і всядуться на голові…[П-1, с. 121];

Господи, Господи, о осторонь

душі гулкі, що, заслухані в тугу,

немочі власної люблять наругу,

самопогиби високий огонь [П-1, с. 74-75];

…бо не прочуєшся, як збрешешся ти раптом

і станеш підспівайлом стягачів,

що над тщемальством тщенародів в світі

деруть удень, здирають уночі

і дух, і шкіру й сльози непролиті…[ПТ, с. 87].

Ряд оказіоналізмів, об'єднаних відношеннями аналогії, ніби “дублюють” узуальні слова, забезпечуючи на семантичному рівні синонімічну реалізацію значень.

Оказіоналізми, пов'язані відношеннями кореляції у парах з мотивуючими словами. Їх семантичний взаємозв'язок ґрунтується здебільшого на синонімічних (вижиття - життя, накрик - покрик, блакитинка - блаки?тний, самопогиба - самогубство, жеврість - жйвріти) відношеннях, напр.:

Отой прощальний змах тонкоголосий

тремтливої руки, той голий накрик

- пункти рами - щербати й яр, той пагорб -

яким зигзагом путь тобі значив? [П-1, с. 124];

О скрипки тьмавий гуд - мов скапує живиця,

зникають намерзи і вже хмеліє гін

дзвінкого дерева…[П-2, с. 155 ];

…ти вибродиш на співі, на джмелях,

котрі вбирають в себе сонця жеврість…[ЗД, с. 131];

І залоскоче серце язичок -

маленькою блакитинкою [Кр, с. 210 ];

Лише воління,

подулання - мов самоподолання,

протистояння, ніби вижиття,

хоч байдуже - живеш, ачи почезнеш…[ЧТ, с. 130].

З метою створення оказіональних значень письменник залучає префікси, які мають виразне семантичне навантаження: напів-, недо-, напр.:

…пробути

в переджитті, наприпочатку спроб

в недоновонародженні. Дарма [ЧТ, с. 113];

Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте [П-1, с. 57];

О це протистояння напівдуш -

цих двох кавалків серця, що надію

все не доточать спогадом…[ЧТ, с. 48];

Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте [П-1, с. 57].

Оказіональне словотворення на основі аналогії та кореляції пов'язане з активізацією значень префіксальних і суфіксальних морфем. За образним висловом Г. Шпета, “морфема - це перший щабель від чуттєвого до мисленнєвого, верхній одяг смислу, перша точка опори для важеля розуміння” [66, с. 389]. У жодному разі не применшуючи значення кореневих морфем, вважаємо за необхідне звернути увагу на стилістичне використання префіксальних морфем, адже в індивідуальному словотворенні саме вони включають оказіоналізм у контекст справжніх і безпосередніх форм самого смислу як такого. Так, наприклад, значення наведених вище оказіоналізмів (окрилля, ограння, омирення, отіння, охвилля, ошаття, ошроття) [67, с. 58].

Напр. у контексті:

Та бійся знесеному буть:

Ікарове окрилля

вік навертатиме на путь

досадного знесилля [ПТ, с. 173];

У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров! [П-1, с. 33];

Витворивши звіра

з самого себе, ти, своїх омирень

позбулий, поснувався, наче дим,

на попелищі власному [ЧТ, с. 78];

Атмосфера

гріха - в причаєних печерах,

ялин отіння - наче негри [ЗД, с. 63];

Звабливо жита іще грають

спижево-зеленним охвиллям [ПТ, с.83];

Замість ялинки - сосни у вікні

У передноворічному ошатті… [ПТ, с. 165];

І тінь біжить - поверхи давніх днів.

І заволока - на ошроття часу [П-1, с. 137].

Цілеспрямоване використання в тексті спільноформантних похідних здебільшого підкреслює тотожність категоріального значення іменника, а також підсилює єдність текстового ряду і увиразнює звукопис. Крім цього, актуалізація іменників із спільними формантами або спільними основами характеризується ще й різними супровідними семантико-конотативними функціями.

Хоча основною сферою вживання оказіонально утворених нових лексем є художньо-белетристичний різновид літературної мови, однак за функціонально-стильовим забарвленням вони не однорідні. Серед них трапляються оказіоналізми, утворені на основі спільнослов'янських префіксів пра-, па- зі значенням “давнини”. У більшості слів, успадкованих від спільнослов'янського періоду, ці префікси увійшли до складу кореня і можуть бути виокремлені лише з погляду етимології слів (сутінь, парубок) [67, с. 62].

При оказіональному слововживанні такі префікси виділяються з семантичного погляду як окремі морфеми з дуже виразною семантикою, напр.:

Тут паверх, паниз, пажиття і паскін,

переступай лискуче лезо меж,

і рідні лиця за порожні маски

тобі здадуться з понадгірних веж [П-1, с. 167];

Ледь очі стулиш - дерево росте

і павіттям, немов судини чорні,

тобі всю душу оплете… [ЧТ, с. 120];

І разом з тобою ми заходимося визбирувати

роздаровані уста, очі, пам'яті,

погляди, губи, плечі,

розшукаємо все - до найменшого панігтя…[ЗД, с. 58];

Те безмежжя сил,

розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль…[П-1, с. 57];

Бо унизу - праджерело. Початки

твоїх початків [ЧТ, с. 95];

Забудься. Стань. І зачекай мене

на самоті в такому велелюдді,

де спогади стовбичать, наче судді,

і пам'ять чвалом праліта жене [П-2, с. 149];

Що б то нам

посовгнути - ці межигони часу,

марудні межигони живоття,

коли змарнілі постаті снаги,

ці бурі пристрастей попопелілих,

раптво окошилися на нас.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні [П-1, с. 57].

За спостереженнями дослідників, творення безсуфіксальних іменників залишається своєрідним засобом оновлення, “відсвіження” або “згущення” емоційної насиченості слова [34, с. 302]. У зв'язку з цим письменник створює такі ситуації мовлення, в яких підтримується іменниковість і приховується дієслівність. У такий спосіб статичні ознаки, структурно ускладнюючись, ще більше стилістично увиразнються:

…опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

і трепет рук, і тремт повік німий [П-1, с. 37];

Болото - аж гримить,

а сонця спах - опукою на релях [ЗД, с. 129];

По голубих лугах, мов голуб,

кошлатих сонць шугає спах [П-1, с. 157].

З метою поетизації художньої мови актуалізуються окремі нульсуфіксальні оказіоналізми, мотивовані іменниками, з використанням у ролі словотворчого засобу префікса про- (напр.: провесна, продуми). Незважаючи на прозору семантику кореневої морфеми, на поетично піднесений характер новотвори в цілому, освоєння семантичного інгридієнта префікса в смисловій структурі оказіоналізму викликає певні труднощі, у зв'язку з чим ставиться під сумнів його номінативна доцільність. Звичайно, в цьому випадку недоцільно пов'язувати семантику префікса про- з усіма об'єктними значеннями, на які істотно впливає семантика мотивуючих безпрефіксальних дієслів: “спрямувати дію крізь що-небудь”, “не помітити чогось”, “пройнятися чимось до кінця”, “інтенсивність у виконанні дії” тощо. Викликає заперечення і тип мотивації латинським pro… - префіксом, що означає “для”, “на боці”. Вводячи оказіоналізм у контекст, письменник розраховує на інтелект читача, на його вміння зіставити конситуацію з позамовними, загальнолітературними чинниками:

Досить:

живи у продумах. Так бог велів [ЧТ, с. 118];

І проростень, і бугила,

і жалом жалощів тріпоче

доба і не пустити хоче

стежина, терням поросла [П-2, с. 122];

Протипотік - запраг гори, як горя -

без світу, спогадів і навіть снів [ЧТ, с. 107];

Розбратані протипотоки

дне одного наздоганяють,

годують себе проминанням

заказаних долею стріч [П-1, с. 86]

У поетичній творчості Василя Стуса виявляють високу активність іменникові утворення, які вживаються з проекцією на відтворення офіційно-ділового колориту епохи. Це перш за все оказіоналізми, утворені від іменникових та прикметникових основ за допомогою суфіксів, які мають лексико-семантичне значення: -анн-, -енн-, -інн-. Від семантики кореня або основи, з якими поєднуються “книжні” суфікси, від морфологічної структури основи (наявність або відсутність інших суфіксів), залежить їх більший чи менший експресивний потенціал. Велике значення має також контекст, напр.:

Всеспалення Твоє автодафе -

перепочинок перед різнім святом,

як ворогу назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей [П-1, с. 134];

Самоприпинення. Стара чернетка,

прочитана і вздовж і поперек…[ЧТ, с. 146];

Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте [П-1, с. 57];

А за вікном

Реве повесіння,

Вантажене снігом і кригою…[Кр, с. 210];

Хто б збагнув

оці дороги - без кінця і краю -

мов стріли надвивищень?

самоподовжені? [ПТ, с. 155].

Показовими для втілення певних стилістичних настанов є утворення з суфіксом -ість, лексико-словотвірне значення якого - “опредметнений стан”. Саме тому оказіоналізми з суфіксом -ість виявляють особливу активність в описах природи, у відображенні психічного і фізичного стану людини, у роздумах-узагальненнях [67, с. 58]. Напр.:

Бо я між небом і землею

спинився в леті - посеред -

перед всеблагістю твоєю,

ждучи своїх страсних черед [ЧТ, с. 89 ];

І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду [П-1, с. 144];

…ти вибродиш на співі, на джмелях,

котрі вбирають в себе сонця жеврість…[ЗД, с. 131];

І зойк повис серед дерев,

упав об кручу і - в проваль

холодну звілглість - у проваль

розхитану многоголосість [ПТ, с. 157].

З-поміж усіх відомих в українській мові способів словотворення в продукуванні оказіоналізмів домінує композитний. Як засвідчує зібраний фактичний матеріал, найчисельнішими є деривати, утворені способом складання двох основ. Напр.: архітрави, воєнраб, воєнробство, водотеча, вискалок, витерп, вивістря, жертво-кат, като-жертва, іножиття, інобуття, кривоокість, косопис, міжзорря, міжхвилля, недолюдина, невір.

Пропонуємо класифікацію іменників-неологізмів за семантичним значенням, яка передбачає виділення таких типів іменникових утворень:

1. Утворення, які виражають назви речей: вивістря, вискалок.

Бредуть берези, калюжі, сонця -

і в покотьолі провесни шаленім

ти - з себе скалок. Вискалки твої

мов зайчики у чорнім вируванні [ПТ, с. 129];

А вискочиш на вивістря ножа,

де стогону ясне палахкотіння,

не забувай, що є велике вміння

пізнати, де провалля, де межа

між духом і зухвальством [ПТ, с. 73].

2. Утворення, які виражають назви рослин: архітрави, оцвіття.

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно-хорі кажани

об архітрави б'ють [ПТ, с. 90 ];

Націлений у небо обеліск,

вода, як вічність, літепло струмує,

старий ясмин - оцвіттям весь німує,

а віддалі - німує чорний ліс,

а навпіл зламаний іржавий кріс

в граніт угрузлий - ніби розкошує [ПТ, с. 194 ].

2. Утворення, які виражають назви осіб за характером діяльності: воєнраб, жертво-кат, като-жертва.

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

І я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди - окантувати строку,

одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти - воєнраб)

увільнення [ПТ, с. 183];

Вмирає пізно чоловік,

а родиться дочасно,

тому й на світі жити звик,

як раб і рабовласник.

Він като-жертва, жертво-кат

страждає і богує,

іде вперед, немов назад,