Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання. Поняття та види злочинів у сфері віросповідання, їх кримінально-правова характеристика та особливості, напрямки вивчення та значення.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 22.12.2012
Размер файла 58,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

Вступ

У Конституції України закріплено право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Крім того Конституцією України гарантовано сприяння державою консолідації та розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України та неможливість надання будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних переконань. Здійснення права на свободу віросповідання може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Особливу роль у забезпеченні гарантованих Конституцією прав і свобод належить кримінально-правовим нормам.

Аспекти кримінально-правової охорони свободи віросповідання та морально-етичних цінностей релігійних вірувань, на жаль, у своєму цілісному виразі майже не удостоювалися акцентованої дослідницької уваги з боку вчених-правознавців України. Разом з тим, деякі моменти цієї проблеми досліджувалися в окремих роботах вчених-представників різних галузей наукової гносеології (міжнародне право, кримінологія, культурологія, соціальна психологія, філософія, теологія, політологія, соціологія та ін.): Анісімова Л.І., Бенявичуса Р.О., Блищенко І.П., Богданова О.В., Вакуліна Т.І., Котомкіна М.Г., Лукащука І.В., Надіда О.М., Наумова С.О., Салуюса Р.С., Сумкова Р.А., Тимченка Л.Д. та ін. До сучасних правознавців, які в деяких своїх дослідженнях різних аспектів теорії кримінального права піднімали окремі питання юридичної проблематики кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання, потрібно віднести Алєксєєвського А., Багрій-Шахматова Л., Баймуратова М., Башкатова Л., Житнігора Б., Дімітрову О., Карпеця І., Марисюка К., Палія М., Сурілова О., Ташакбарова Р., Тукмаленка О., Фісенко І., Швидченко І. і деяких інших.

Без сумніву, роботи цих науковців мають значну наукову та практичну цінність. У них розглянуті деякі теоретичні та прикладні питання кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання. Саме ці роботи склали теоретичну основу нашого курсового дослідження. Разом з тим, багато аспектів досліджуваної проблеми, як і раніше, залишаються дискусійними і вирішуються суперечливо.

Наведені вище положення зумовлюють актуальність теми курсової роботи і необхідність наукового осмислення і дослідження відносин, які складаються у сфері віросповідання, як об'єкта кримінально-правової охорони та аналізу кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за порушення цих відносин.

Виходячи з зазначеної актуальності метою даної курсової роботи є висвітлення сутності та особливостей кримінально-правової регламентації відповідальності за злочини проти права людини у сфері віросповідання. Відповідно до поставленої мети в даній роботі вирішуються такі завдання:

– дослідити історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання;

– дати визначення злочинам у сфері віросповідання, та виділити їх види;

– провести юридичний аналіз складів злочинів, які передбачають відповідальність за посягання на права людини у сфері віросповідання.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають в процесі кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання.

Предмет дослідження - кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення прав людини у сфері віросповідання.

1. Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання

Розвиток України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави має бути нерозривно пов'язаний із розвитком права, яке фактично регулює всі сфери сучасного буття особи, суспільства та держави. Водночас, система права країни повинна відбивати ознаки існуючого в ній суспільного та політичного ладу. Саме тому слід говорити про те, що сучасне вітчизняне право, зокрема, і кримінальне право, повинно, з одного боку, відображувати сучасний стан розвитку суспільних відносин у нашій країні, а з іншого - сприяти забезпеченню положень, проголошених, зокрема, у першому і другому розділах Конституції України. Відповідно пошук шляхів удосконалення правової регламентації кримінальної відповідальності за порушення конституційних прав особи, зокрема, права людини на свободу віросповідання, доцільно будувати на основі встановлення та розкриття основних аспектів розвитку кримінального законодавства. Саме дослідження цього питання дає можливість дійти висновку щодо стану та відповідності кримінально-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання сучасному розвитку суспільних відносин у цій сфері, а також запропонувати відповідні механізми вдосконалення цього забезпечення з метою сприяння реальній та безперешкодній реалізації вказаного права. У цьому контексті, як ми вважаємо, необхідним є висвітлення історичних аспектів розвитку кримінального права України, у частині встановлення відповідальності за злочини проти прав людини у сфері віросповідання.

Аналізуючи законодавство часів Київської Русі можна помітити, що в цей період злочини у сфері віросповідання мали назву релігійних або церковних. У основі виникнення понять «церковний» і «релігійний» злочин лежить візантійський Лішанський едикт 313 р. Костянтина і Ліцинія. Київська Русь разом з православ'ям з Візантії сприйняла і її церковно-світське право. Практично всі національні юридичні джерела переймали, запозичували основні положення, а то і повні тексти з цих Керманичних книг. Найдревніша пам'ятка часів київської Русі - Руська Правда - не міститься жодної норми про релігійні злочини. Більш ранніми відносно Руської правди законодавчими актам, які визначали релігійні злочини, є Статути, що приймалися князями. У Синодній редакції Статуту святого князя Володимира Святославовича визначено 27 складів злочинів, з них 13 - релігійні [41, с. 8].

Аналіз норм законодавства Київської Русі дозволяє зробити певні висновки. Так, перш за все в цих нормативних актах, як і в інших, їм подібних, церковний злочин, що переслідується виключно церквою і по церковному праву, прирівнювався з релігійним злочином, який регулювався світськими законами. У період зародження православ'я на Русі це цілком зрозуміло. Церква була прирівняна з державою і об'єднана з нею, що по візантійському праву означало ні що інше, як те, що будь-які діяння церкви були державними, як і будь-які діяння держави освячувалися церквою. Разом з тим, в окремих статутах була визначена і прерогатива церковної юрисдикції над княжою.

Разом з тим, у цих статутах зроблені спроби відійти від впливу візантійських Керманичних книг. Як зазначає О.С. Островський, це виявилося у введенні іншої системи покарань - переважно майнові санкції і відмова від широкого застосування тілесних покарань, страти, що практикувалися у Візантії. Окрім того, це відбилося і на окремих складах релігійних правопорушень - відмова від деяких візантійських складів і введення своїх, наприклад, посилання на крадіжку дружини, зокрема з церкви, як підставу для розлучення, відсутнє у візантійських джерелах [29, с. 243].

Статути передбачали тільки перерахування релігійних діянь, без їх розкриття, визначення, в деяких статутах, пізніших, з вказівкою санкцій. Фактично немає ні кваліфікованих, ні привілейованих складів. Відсутня вказівка на суб'єктивну сторону, тобто умисел та необережність не розрізняються, немає мотивів, мети. Передбачена можливість аналогії закону про кримінальну відповідальність [17, с. 81].

В більш пізній період в 1649 р. було видано Соборне Уложення, в ньому всі релігійні злочини можна розділити на чотири типи: а) богохульство, тобто ганьба Бога і святих словесно або діями; б) церковний заколот - це порушення громадського порядку в церкві, що врегульовано церковними правилами, виражається в перериванні церковної літургії і інших обрядів; в) церковний заколот - це порушення громадського порядку в церкві, врегульованого церковними правилами, шляхом позбавлення життя, биття, образи; г) спокушання і віровідступництво, тобто звернення з християнської віри в нехристиянську. По Соборному Уложенню 1649 р. сам віровідступник як потерпілий не був підсудний суду державному, а тільки церковному. Добровільне віровідступництво в кримінально-правовому порядку не переслідувалось [41, с. 9].

За часів перебування України у складі Російської імперії кримінальна відповідальність за посягання на свободу віросповідання також була передбачена тогочасними кримінально-правовими актами. Цей період розпочинається з законодавчої діяльності Петра I. Саме він ввів державний стиль дії на релігійну злочинність як державно-церковний монізм, який проіснував з деякими змінами аж до Жовтневої революції 1917 р.

Артикул військовий 1715 р. виділяв чотири типи релігійних злочини: чародійство, богохульство, церковний заколот та злочинна діяльність священнослужителів. Але у Військових артикулах немає таких складів як церковна татьба; осквернення могил, їх пошкодження, знищення і ін.; пошкодження або знищення священних предметів, шанованих церквою або іншого церковного майна і ін., передбачених в попередніх правових актах [29, с. 243].

Наступний етап кримінально-правового регулювання релігійної сфери з боку держави - це Зведення законів (видавництво 1832 р.), де в розділі II, книзі I, томі XV «Про злочини проти віри» в шести розділах систематизований весь матеріал: богохулення (так названо богохульство) і осуд віри, відступ і відвернення від віри, єресь, експлуатація релігійного почуття, порушення благочинності в церквах, святотатство, розриття могил, пограбування мертвих тіл.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. виділяло п'ять типів релігійних злочинів, названих в розділі другому «Про злочини проти віри і про порушення тих, що захищають ону ухвал».

Кримінальне уложення 1903 р. встановлювало відповідальність за досліджувані злочини в одному розділі, який нараховував 26 статей, що в 3,1 раз менше, ніж було. Види релігійних злочинів того часу не відрізнялися в залежності від виду кримінально-правового джерела в якому вони були закріплені [29, с. 243-244].

Аналізуючи кримінальне законодавство про відповідальність за посягання на права людини у сфері віросповідання часів радянської України ми дійшли висновку, що цей етап почався з ухваленням 23 січня 1918 р. декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Усі положення декрету знайшли своє послідовне віддзеркалення в КК УРСР 1922 р. і КК УРСР 1927 р. КК УРСР 1960 р. з погляду кримінально-правового регулювання релігійної сфери досить істотно відрізняється від вищезгаданих.

Як в КК УРСР 1922 р. (глава III), так і в КК УРСР 1927 р. (глава IV) була виділена окрема глава, присвячена релігійним злочинам, яка мала однакову назву: «Порушення правил про відділення церкви від держави» і сім статей в КК УРСР 1922 р. та шість статей в КК УРСР 1927 р. у цих главах. Причому, ці норми фактично дослівно повторюються. Але, окрім цих норм як в КК 1922 р., так і КК 1927 р., у інших главах також були склади релігійних злочинів. Крім того, потрібно звернути увагу на зміни, які були внесені до КК УРСР 1922 р., але вже не знайшли відповідного відображення у КК УРСР 1927 р. Таких змін у главу ІІІ КК УРСР 1922 р. «Порушення правил про відділення церкви від держави» було внесено п'ять.

Наступний КК УРСР 1960 р. в принципі відображає той же кримінально-правовий стиль, але в деяких своїх аспектах різко відрізняється від всіх попередніх кримінальних кодексів. Перш за все в ньому, до речі, також, як і в КК 2001 р., немає окремого розділу, присвяченого релігійним злочинам. Кількість релігійних злочинів скоротилася удвічі, і вони були розміщені в двох різних главах. Разом з тим, дві норми повторюються в редакції попередніх кодексів і з'являється лише одна нова, причому, їх залишилося всього три.

У главі четвертій, присвяченій злочинам проти політичних і трудових прав громадян дві норми - перш за все «порушення законів про відділення церкви від держави і школи від церкви», яка має кваліфікований склад, - наявність судимості за те ж діяння і організаційна діяльність щодо здійснення цих діянь (ст. 138 КК УРСР 1960 р.) та «перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян» (ст. 139 КК 1960 р.). Перша норма повторює назву цілої глави третьої КК 1922 р. і четвертої КК 1927 р. і включає фактично всі їх норми. Друга повторює буквально ст. 125 КК 1922 р. і ст. 115 КК 1927 р.

Зі здобуттям Україною незалежності відношення до релігії змінилося в кращу сторону. З 1990 р. по 1994 р. не було зареєстровано жодного факту порушення кримінальної справи по ст. 139 КК України. Аналізуючи положення кримінального законодавства України 2001 р. стосовно злочинів, передбачених ст. 161 та ст. ст. 179-181 КК України, то тут мають місце два зовсім нових склади злочину - ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» і дві норми, які були передбачені КК 1960 р., але зазнали певних змін чи доповнень - ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» та ст. 181 «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів». Зокрема обидві статті доповнені частинами другими, які передбачають кваліфіковані склади злочинів, а також повна зміна диспозиції ч. 1 ст. ст. 180 КК України.

На останок потрібно звернути увагу ще на положення Загальної частини КК України 2001 р., де у п. 3 ч. 1 ст. 67 передбачена як обтяжуюча обставина вчинення злочину на ґрунті «релігійної ворожнечі або розбрату». Такої норми у жодному попередньому законі про кримінальну відповідальність передбачено не було. Вона дала змогу визнати вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату як фактор, що характеризує підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину. Але особливістю застосування цієї норми є те, що вона застосовується як ознака, яка індивідуалізує, а не диференціює кримінальну відповідальність. Тобто, вона використовується судом при призначенні покарання за вчинений злочин, а не законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності та покарання за злочин, передбачений Особливою частиною КК України.

Отже, підводячи підсумок по даному розділу зазначимо, що розвиток кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання пройшов довгий шлях - починаючи з візантійського Лішанського едикту Костянтина 313 р. і закінчуючи чинним КК України.

2. Поняття та види злочинів у сфері віросповідання

злочин кримінальний віросповідання правовий

Ст. 35 Конституції України зазначає, що: «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [1].

Виходячи з зазначеного конституційного положення з нашої точки зору злочинами у сфері віросповідання можна вважати суспільно небезпечні винні діяння, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, які вчинені суб'єктом злочину з прямим або непрямим умислом і прямо чи опосередковано посягають на свободу обирати, сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди та вести релігійну діяльність.

Кримінальний кодекс України містить розділ «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Саме в цьому розділі зазначені види злочинів у сфері віросповідання, а саме:

– порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161 КК України);

– пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК України);

– незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК України);

– перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України);

– посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК України).

3. Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

3.1 Аналіз складу злочину передбаченого ст. 161 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань»

Безпосереднім об'єктом злочину передбаченого ст. 161 КК України є закріплений у Конституції України принцип рівності прав та свобод перед законом і судом та в громадянському суспільстві людини, особи і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. Предметом злочину є національна чи расова спільність людей, їх права, культура, релігія, традиції.

З об'єктивної сторони злочин може виявлятися у формі:

1) дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі й гідності;

2) образи почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями;

3) прямого чи непрямого обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

4) встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за зазначеними вище ознаками.

Злочин стає кваліфікованим, якщо він вчинений з насильством, обманом чи погрозами або службовою особою (ч. 2 ст. 161), організованою групою осіб або якщо злочинні дії спричинили тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 161).

Образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями передбачає скривдження, приниження гідності та інших почуттів представників окремих релігійних громад, конфесій, напрямів та течій (православних, католицьких, протестантських, старообрядницьких, іудейських тощо), зареєстрованих на території України в установленому порядку, або глум над такими, що належать їм, місцями богослужінь або релігійних зібрань, місцями паломництва, шанованими у тій чи іншій релігії. Образа почуттів громадян у зв'язку з їх прихильністю до релігійних течій, які заборонені, наприклад, сатаністів, не може розглядатися як злочин, передбачений ст. 161 КК України [39, с. 22].

Якщо образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями супроводжувалась пошкодженням релігійних споруд чи культових будинків, паплюженням або знищенням релігійних святинь, перешкоджанням здійсненню релігійного обряду, такі дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 161 та статтями 178, 179 чи 180 КК України. Злочин є формальним, він вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ч. 1 ст. 161 КК України дій.

Суб'єктом злочину може бути особа, якій виповнилось 16 років, а при нанесенні тяжкого тілесного ушкодження вчинене кваліфікується за статтями 121 та 161 КК України.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу. Крім того, для першої його форми характерною є наявність спеціальної мети - розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу в країні чи окремому її регіоні або принизити національну честь і гідність представників окремих національних груп. Якщо такі дії вчиняються з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, вони за наявності підстав мають розглядатися як геноцид і кваліфікуватися за ст. 442 КК України. Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 3 ст. 161 КК України) може бути як умисним, так і необережним.

3.2 Аналіз складу злочину передбаченого ст. 178 КК України «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»

Вивчення існуючих у кримінально-правовій літературі позицій щодо основного безпосереднього об'єкта складу пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку дозволяє говорити про існування суттєвих розбіжностей у поглядах науковців на цю проблему.

Значна їх частина основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України вважає свободу віросповідання у цілому. Досліджуваним об'єктом у такому випадку називають «право громадян на свободу віросповідання» [34, с. 285]; «суспільні відносини в сфері забезпечення конституційного права громадян на свободу світогляду і віросповідання» [25, с. 191]; «суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті 1 віросповідання» [14, с. 149].

Такий підхід хоча і правильний у своїй основі, проте є надто загальним, позбавленим практичного змісту.

Насамперед, його використання нівелює об'єктивно існуючу різницю у спрямованості злочинних діянь, передбачених ст. ст. 178-181 КК України, не відображає специфіки кожного із цих складів. Тоді як очевидно, що випадки зруйнування релігійних споруд або культових будинків і, скажімо, випадки примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду, заподіюють шкоду різним (у дечому навіть протилежним) структурним елементам свободи віросповідання. Саме такі елементи повинні виступати у ролі основних безпосередніх об'єктів цих складів злочинів; свобода ж віросповідання (у цілому) може виступати видовим об'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 178-181 КК України.

До того ж, при пошкодженні чи зруйнуванні релігійних споруд або культових будинків далеко не всім елементам свободи віросповідання заподіюється шкода. Зокрема, у результаті таких діянь не порушується гарантована Конституцією України [1], Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4] свобода здійснення релігійної пропаганди, можливість заснування релігійних організацій, які також є невід'ємними частинами свободи віросповідання.

Врахувавши наведені застереження, деякі автори вважають, що основним безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину виступають ті елементи свободи віросповідання, реалізація яких, на їхню думку, пов'язана з використанням релігійних споруд і культових будинків. При цьому, формулюючи власне визначення такого об'єкту, науковці переважно вказують на певне суб'єктивне право або ж групу суб'єктивних прав.

Так, А.В. Тарасенко, вважає, що основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України є безперешкодне проведення особами заходів релігійного характеру (обрядів і зібрань) [16, с. 481].

М.Й. Коржанський переконаний, що цей злочин порушує конституційне право громадян вільно і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [11, с. 277].

Інший відомий науковець - М.І. Мельник, досліджуючи злочин, передбачений ст. 178 КК України, дійшов висновку про те, що «безпосереднім об'єктом злочину є конституційне право людини на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових будинків» [22, с. 443].

Запропонований науковцями підхід варто підтримати, виходячи, насамперед, з методологічних позицій, адже він, по-перше, враховує місце, відведене законодавцем цим нормам у структурі Особливої частини КК України, а, по-друге, дозволяє максимально конкретизувати благо, кримінально-правову охорону якого прагнув забезпечити законодавець, прийнявши такі норми.

На наш погляд, формулюючи поняття основного безпосереднього об'єкту складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України треба враховувати наступні обставини.

Перш за все, необхідно пам'ятати, що свобода віросповідання становить собою певну сферу автономії, незалежності від держави у питаннях вибору віри та поведінки, що відповідає цьому вибору. Жоден набір прав не вичерпує свободу віросповідання, а лише відображає найбільш типові, а внаслідок цього - регламентовані державою можливості суб'єкта. Саме тому визначення об'єкта досліджуваного складу злочину шляхом вказівки лише на суб'єктивні права не адекватно відображає зміст свободи віросповідання, суттєво обмежуючи останню. Адже свобода віросповідання - це не тільки те, що визнано, регламентовано законодавством, але й те, що не заборонено ним.

Також варто враховувати особливості здійснення свободи віросповідання, адже кожна людина надає цій категорії особистий, внутрішній характер; суб'єкти по-різному бачать механізм її реалізації [36, с. 48]. Іншими словами, йдеться про специфіку форм та способів задоволення релігійних (духовних) потреб, які у кожної окремо взятої особи є індивідуальними та неповторними. Справді, неможливо точно встановити ту роль, яку відіграють релігійні споруди, культові будинки у житті конкретної віруючої людини, представника конкретного віросповідання. Відповідно, ми не можемо самовільно визначати елементи свободи віросповідання, здійснення яких пов'язане з використанням релігійних споруд чи культових будинків, а яких - не пов'язані. Це - особиста справа кожного.

Враховуючи наведені вище міркування, формулювання основного безпосереднього об'єкта досліджуваного складу злочину, мало б бути таким, що, з одного боку, жодним чином не обмежувало можливості віруючих щодо дозволених форм і способів задоволення своїх релігійних (духовних) потреб, а з іншого - акцентувало увагу лише на тій частині свободи віросповідання, яка безпосередньо пов'язана з використанням релігійних споруд чи культових будинків.

Тому, на нашу думку, основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України можна визначити як свободу задоволення релігійних (духовних) потреб людей з використанням релігійних споруд чи культових будинків. А додатковим обов'язковим об'єктом виступають відносини власності.

Предметом злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки. Проблему змісту кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок» на сьогодні вирішують двояко.

Більшість дослідників схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання - це приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній.

Зокрема, А.В. Тарасенко визначає релігійні споруди, культові будинки як будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє приміщення [16, с. 481]. До таких об'єктів належать «церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися церковні служби» [10, с. 66].

Інша частина науковців у своїх роботах пропонують ширші визначення релігійних споруд, культових будинків.

Так, М.І. Мельник визнає релігійними спорудами, культовими будинками «приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)» [22, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами, культовими будинками автор називає не тільки об'єкти, де проводяться богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).

На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [8]) під культовими будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян» [35, с. 357].

Найпрогресивніші міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок», висловила С.Я. Лихова.

Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під культовими будинками С.Я. Лихова розуміє «різного роду будівлі, приміщення, споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій (наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)» [18, с. 311]. Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також «архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені православні або католицькі хрести тощо)» [18, с. 311].

Думається, що з метою з'ясування категорій «релігійна споруда», «культовий будинок» потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства, релігієзнавчих джерел.

У чинних на території України нормативно-правових актах (крім КК України) трапляється два види термінологічних зворотів: «культова будівля» (цей зворот є найпоширенішим і використовується не лише в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], але й у низці інших нормативно-правових актів [7; 5]), і «культова споруда» [6].

Проте жоден з цих законодавчих актів не роз'яснює зміст досліджуваних понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що «богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях» [4]. З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі - це лише ті об'єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об'єкти, що мають внутрішнє приміщення.

Сучасне академічне релігієзнавство також не оперує термінологічними зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний зворот «культова споруда», а також термін «храм».

Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної конфесії така споруда має свої найменування: у християнстві - це собор, церква, костел, кірха; в ісламі - мечеть, в іудаїзмі - синагога. Кожна деталь культової споруди (її архітектура, живопис тощо) суворо регламентована канонами тієї чи іншої релігії [42, с. 196].

Поняття «храм» охоплює собою три категорії об'єктів: релігійно-культову будівлю (готичний собор, мусульманська мечеть), релігійно-культову споруду (будистьську ступу) або ж тектонічний об'єм природного походження (гора, печера), адаптований для проведення ритуальних церемоній, передусім - богослужінь [31, с. 1149].

Аналіз наведених положень, як бачимо, не дає змоги однозначно встановити кримінально-правовий зміст понять «релігійна споруда», «культовий будинок». Попри те, більшість з них все ж таки акумулюють у собі найвагоміші характеристики, соціально значущі ознаки досліджуваних категорій.

На наш погляд, релігійні споруди, культові будинки як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання володіють сукупністю фізичних, соціальних та юридичних ознак.

Фізичні ознаки релігійних споруд, культових будинків як предмета складу злочину доцільно пов'язувати з їх матеріальністю. Ці об'єкти є реально існуючими утвореннями навколишнього світу, що існують незалежно від людської свідомості, сприймаються за допомогою органів чуття, а отже - піддаються безпосередньому злочинному впливу - зруйнуванню чи пошкодженню.

З фізичного погляду, будинок - це, зазвичай, будова, що складається із стін, які утворюють замкнутий простір, і даху [43, с. 7]; будинком, по суті, може слугувати кожна будівля, яка має внутрішнє приміщення.

Споруда, якщо керуватися лінгвістичним тлумаченням цього слова, - це будь-яка значима будова, незалежно від її виду та призначення [28, с. 111]; все те, що збудовано, споруджене, переважно, великих розмірів і складної конструкції [33, с. 665]. Тому поняття «споруда» є ширшим за обсягом, ніж поняття «будинок», і охоплює останнє.

Виділення фізичних ознак релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання дає змогу визначити коло утворень (чи явищ), посягання щодо яких не можуть кваліфікуватися за ст. 178 КК України. До них можна зачилити, зокрема, майнові права громадян чи релігійних організацій по володінню, користуванню чи розпорядженню релігійними спорудами, культовими будинками; релігійні почуття та переконання віруючих; нематеріалізовані зображення релігійного характеру (наприклад, отримані за допомогою світлових ефектів зображення церков, релігійних персонажів - Ісуса Христа, Діви Марії, Святих тощо).

Зміст соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків відображають виконувані ними специфічні функції, їх цінність для віруючих.

Під специфічною функцією релігійних споруд, культових будинків слід розуміти задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Основною формою задоволення таких потреб, безумовно, є участь віруючих у богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях.

Крім фізичних та соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків є необхідність у виділенні їх юридичних ознак. Такі споруди мають бути чужими для винної особи бути у власності суб'єкта права власності.

На сторінках кримінально-правової літератури трапляється погляд, відповідно до якого чужим визнається «майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного» [22, с. 458]. У такій інтерпретації ця обставина є ознакою майна як предмета складів злочинів проти власності.

Вважаємо, що ця позиція потребує уточнення. Річ у тому, що наведена вище цитата справджується лише відносно окремих видів злочинів проти власності (зокрема, крадіжка, грабіж, розбій), адже неможливо, скажімо, викрасти самому у себе майно, яким володієш на законних підставах. Однак немає жодних передумов для висновку про те, що майно, яке є в законному володінні винного, не може бути ним знищено, пошкоджено, злочинно використано тощо.

Спираючись на ці міркування, чужими варто визнавати лише ті релігійні споруди, культові будинки, які не є у власності винної особи. Тому не повинні оцінюватися за ст. 178 КК України випадки зруйнування, пошкодження особою релігійних споруд, культових будинків, які належать їй на праві приватної власності (наприклад, самостійно збудовані каплиці, архітектурні ансамблі, інші конструкції релігійного характеру), випадки знесення релігійних споруд, культових будинків, які є у власності релігійної організації за рішенням такої організації.

Отож, враховуючи вищенаведене, культовими будинками потрібно вважати будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально слугують для задоволення релігійних (духовних) потреб людей (насамперед, потреб у здійсненні богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій).

Поняття «релігійна споруда» є ширшим за обсягом, ніж поняття «культовий будинок», і охоплює останнє. Однак у кримінально-правовому розумінні (оскільки ці терміни у ст. 178 КК України вжиті альтернативно) релігійними спорудами доцільно вважати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Прикладом таких споруд можуть бути каплиці, жертовники, статуї релігійних персонажів (наприклад, Діви Марії, Будди), релігійна символіка (православні чи католицькі хрести) тощо.

Переходячи до розгляду об'єктивної сторони злочину передбаченого ст. 178 КК України зазначимо, що вона виявляється в пошкодженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку.

Під пошкодженням потрібно розуміти приведення будинку або споруди в часткову непридатність, тобто якщо зберігається можливість її відновлення. Зруйнування передбачає приведення споруд або будинків до повної непридатності, внаслідок чого вона або перестає існувати, або повністю втрачає можливість бути відновленою. Якщо пошкодження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку вчинено шляхом підпалу, іншим загально-небезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 та ч. 2 ст. 194 КК України.

Суб'єкт злочину - осудна особа, що досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умисною виною. Необережне пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, які є чужим майном, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, має кваліфікуватися за ст. 196 КК України.

3.3 Аналіз складу злочину передбаченого ст. 179 КК України «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»

Об'єктом злочину передбаченого ст. 179 КК України є право людини на свободу віросповідання.

Що ж стосується предмета даного злочину то ним є релігійні святині. Домінуючим на сьогодні є широке розуміння релігійних святинь, за якого останніми визнаються шановані віруючими певної релігії предмети та місця релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих [22, с. 444-445; 23, с. 332].

Водночас, частина дослідників наводить у власних визначеннях додаткові ознаки релігійних святинь, звужуючи обсяг цього поняття.

Так, А.П. Бабій вважає, що релігійною святинею можуть вважатися об'єкти, «визнані такими в установленому релігійною організацією порядку» [35, с. 358]. Оцей погляд підтримати досить важко. По-перше, сам факт формального визнання релігійною організацією того чи іншого об'єкта як релігійної святині не повинен бути визначальним ключовим при встановленні досліджуваного предмета складу злочину. Куди важливішими є сакральні характеристики релігійних святинь, сприйняття їх віруючими як таких. До того ж, по-друге, навряд чи всі наявні в Україні релігійні організації передбачають спеціальний порядок визнання тих чи інших об'єктів релігійними святинями.

А.В. Тарасенко переконаний, що релігійними святинями мають бути визнані лише об'єкти, які «є у державній власності чи у власності релігійної організації» [16, с. 483]. Виділення цієї ознаки нам видається зайвим. З одного боку, вид права власності на релігійні святині не має жодного кримінально-правового значення, з іншого - навряд чи сьогодні можна знайти «безхазяйну» релігійну святиню, яка є «нічиєю» і не є власністю визначеного суб'єкта.

Ще одне уточнення пропонує у своїй дефініції Л.Б. Ільковець. Автор визнає релігійними святинями споруди, будівлі або місцевості, яким поклоняються віруючі будь-якої конфесії, «якщо діяльність такої конфесії не заборонена в Україні згідно з чинним законодавством» [26, с. 191]. Це уточнення є логічним, однак стосується не змістовних ознак розгляненого предмета складу злочину, а загальнотеоретичної проблеми меж і обсягів кримінально-правової охорони тих чи інших благ. Тому, очевидно, недоцільно розглядати цю обставину як негативну ознаку релігійних святинь.

Беручи до уваги зазначені визначення релігійні святині - це об'єкти матеріального світу (релігійні реліквії, святі місця), які з огляду на свої надприродні властивості (реальні чи уявні) є предметами релігійного поклоніння, особливої шани і становлять для віруючих фундаментальну цінність.

З об'єктивної сторони цей злочин може виявлятися у формі:

1) утримування;

2) осквернення;

3) знищення релігійних святинь.

Під утримуванням релігійних святинь треба розуміти не передачу їх релігійним організаціям чи релігійним громадам, які мають на них законне право, особами, які ними незаконно володіють, користуються чи незаконно зберігають. Також утримування - це самоуправні дії щодо збереження під своїм контролем предметів або місць релігійного поклоніння, які винний, відповідно до рішення відповідного державного органу, зобов'язаний передати іншій релігійній організації чи звільнити на їх користь. Незаконний характер такого тримання полягає в тому, що, діючи таким чином, винний безпідставно зберігає під своїм контролем релігійні святині, позбавляючи представників інших релігійних організацій передбаченої законом можливості реалізовувати за їх допомогою свої релігійні потреби [18, с. 32].

Осквернення релігійних святинь - дії особи, які виражають демонстративно цинічне, зневажливе, принизливе ставлення до них: глум, наруга над релігійними святинями, опоганення, паплюження. Осквернення може бути вчинене як публічно, так і таємно, за умови, що винний розраховує на сприйняття через певний час учинених ним дій саме як осквернення релігійних святинь [18, с. 32-33].

Знищення - це приведення до повної непридатності релігійної святині шляхом механічного, фізичного, хімічного або біологічного впливу, результатом якого є приведення її до повної непридатності з втратою можливості відновлення. Якщо знищення релігійних святинь було вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загально-небезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, то воно потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 або за ст. 196 КК України - залежно від форми вини [18, с. 33].

Викрадення релігійних святинь або заволодіння ними шляхом вимагання треба розглядати як відповідний злочин проти власності [18, с. 33].

Суб'єкт злочину - осудна особа, якій виповнилося 16 років. Суб'єктами цього злочину можуть бути службові особи, наприклад, службові особи музеїв та інших релігійних організацій, які відмовляються виконувати покладений на них законом або рішенням компетентних органів обов'язок передати у володіння чи користування предмет, який ними вважається релігійною святинею, а також ті, які незаконно руйнують місце поклоніння для будівництва споруд або доріг.

Суб'єктивна сторона характеризується умисною формою вини. Обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони є мотив і мета.

3.4 Аналіз складу злочину передбаченого ст. 180 КК України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»

Безпосереднім об'єктом злочину передбаченого ст. 180 КК України є суспільні відносини, що забезпечують свободу світогляду й віросповідання.

Фізична або психічна недоторканність особи виступає додатковим факультативним (ч. 1 ст. 180 КК України) чи додатковим обов'язковим (ч. 2 ст. 180 КК України) об'єктом.

Об'єктивна сторона злочину може виражатися у формі незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд.

Релігійний обряд - ряд суворо визначених дій, що супроводжують і оформлюють вчинення акту (актів) культового характеру. Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої належать також богослужіння, релігійні церемонії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов'язані із сповідуванням і поширенням обраної віри [10, с. 128].

Релігійні обряди виконуються як у культовому приміщенні, так і поза ним. Релігійні обряди безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, в місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань та крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях та на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для осіб похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають у них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення обряду.

Перешкоджання відправленню релігійного обряду полягає у вчиненні дії, яка призвела до зриву або поставила під загрозу релігійний обряд [10, с. 128-129].

Примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду - це домагання від потерпілого проведення релігійного обряду. Способами такого примушування, відповідно до закону, можуть бути тільки фізичне або психічне насильство.

Під фізичним насильством у ч. 2 ст. 180 КК України розуміється фізичне насильство будь-якого виду (нанесення тілесних ушкоджень, завдання удару, побої, вчинення інших насильницьких дій). Застосування такого насильства потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК України (наприклад, статтями 121, 122, 125, 126 КК України).

Психічне насильство - це погроза заподіяння фізичної, матеріальної чи іншої шкоди (погроза вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна, вчиненням інших насильницьких дій) [22, с. 276]. Погроза вбивством потребує самостійної правової оцінки за ст. 129 КК України.

Суб'єкт злочину передбачено ст. 180 - осудна особа, якій виповнилося 16 років (службова або приватна). Службова особа, яка незаконно перешкоджає здійсненню релігійного обряду або примушує священнослужителя до проведення релігійного обряду з використанням влади або службового становища, за наявності підстав має відповідати і за статтями 364 (423) чи 365 (424) КК України.

Суб'єктивна сторона характеризується умисною формою вини.

3.5 Аналіз складу злочину передбаченого ст. 181 КК України «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів»

Проповідування релігійних віровчень і виконання релігійних обрядів не є абстрактними поняттями. Це насамперед певні суспільні відносини, що виникають між людьми. Щоб охарактеризувати об'єкт цього злочину, необхідно головну увагу приділити суспільним відносинам, що виникають у сфері проповідування релігійних віровчень і виконання релігійних обрядів. Саме вони є тим середовищем, в якому скоюється злочин, передбачений ст. 181 КК України.

Розглянемо детальніше суть цих суспільних відносин. Слід зазначити, що, піддаючи кримінально-правовій охороні відносини у сфері проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, законодавець передбачає злочинний характер будь-яких посягань на ці відносини, надаючи їм особливого значення. Будь-яке негативне втручання у встановлений порядок їх здійснення визнається суспільно небезпечним, тобто містить у собі можливість (загрозу) завдання шкоди суспільству.

Проповідування релігійних віровчень та виконання релігійних обрядів як різновиди суспільних відносин з позиції кримінального права, складаються з таких елементів: а) суб'єкта цих відносин; б) предмета, що є причиною виникнення цих відносин; в) соціального зв'язку, що складає зміст цих відносин [9, с. 244-245].

Суб'єктами у цих відносинах можуть бути люди (фізичні особи), релігійні об'єднання громадян тощо. Вони одночасно є носіями та учасниками цих відносин. Передбачається наявність щонайменше двох таких суб'єктів.

Що ж стосується предметів цих суспільних відносин, то серед них можна визначити як матеріальні (наприклад, література релігійного змісту, людина та інше), так і нематеріальні (духовні блага). Предмет цих суспільних відносин та предмет як факультативна ознака складу злочину за ст. 181 КК України в окремих випадках можуть збігатися, хоча мають різний статус. Соціальний зв'язок як зміст досліджуваних суспільних відносин, є взаємодією між суб'єктами з приводу предмета цих відносин. Цей зв'язок існує в реальній дійсності, має об'єктивний прояв та може полягати, наприклад, у певних стосунках всередині релігійної групи, між віруючими (адептами та пасторами), а також у різноманітних обрядових церемоніях, масових молебнях, дотриманні посту тощо. Тобто цей зв'язок проявляється у будь-якій взаємодії, що виникає під час проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.

Суб'єкт, предмет та соціальний зв'язок як елементи досліджуваних суспільних відносин є нерозривними між собою. Негативний вплив на будь-який окремий елемент завдає шкоди всім іншим елемента зокрема та суспільним відносинам загалом. Отже, об'єктом злочину, передбаченого ст. 181 КК України, є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини в сфері реалізації встановленого порядку проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, на які посягає суб'єкт злочину, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди.

Проведення обґрунтованої класифікації об'єктів кримінально-правової охорони сприяє більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з'ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання. Класифікація об'єктів злочину впливає також і на вирішення питання про кваліфікацію злочинів [13, с. 84]. Загальновідомими класифікаціями є «вертикальна» та «горизонтальна».

Що стосується характеристики об'єкту злочину, передбаченого ст. 181 КК України, за «вертикальною» класифікацією, то йому притаманні такі особливості. Його загальним об'єктом як і для більшості інших злочинів визначається життя, здоров'я, права і свободи особи. Тобто загальним об'єктом є найвища цінність, яку зобов'язана охороняти держава - людина у всіх її проявах, чи то як біологічна істота, чи сформована соціальна особистість.

Що стосується родового об'єкта, то його визначення пов'язане з розділом V Особливої частини КК України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», в якому і є ст. 181 КК України. Родовий об'єкт визначається у межах, гарантованих Конституцією прав та свобод людини і громадянина.

Оскільки згаданий розділ Особливої частини КК України містить значну частину кримінальних норм, що охороняють умовно різні сфери суспільного життя, то у ньому можливе виділення певних видових об'єктів злочину. Це стосується, наприклад, статей, що охороняють релігійні відносини, до яких саме належить і ст. 181 КК України. Отже, доцільно виділити видових об'єкт, що об'єднує склади злочинів, які стосуються релігійної сфери. До них входять поряд із ст. 181 ще ст. ст. 161, 178, 179, 180 КК України.


Подобные документы

  • Характеристика основних підстав для застосування до юридичної особи в Україні заходів кримінально-правового характеру. Ключові види корпоративних злочинів у сфері економічної злочинності згідно кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки.

    статья [16,6 K], добавлен 19.09.2017

  • Поняття та види господарських злочинів. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської та бюджетної систем України. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів.

    дипломная работа [67,5 K], добавлен 17.01.2003

  • Поняття комп'ютерних злочинів. Способи здійснення комп'ютерних кримінальних відхилень. Шляхи попередження протиправних вчинків у сфері комп'ютерного шахрайства. Особливості методики і практики розслідування злочинів у сфері комп'ютерної інформації.

    контрольная работа [29,0 K], добавлен 06.12.2011

  • Особливості злочинів, передбачених статтями 218 "Фіктивне банкрутство" та 219 "Доведення до банкрутства" КК України. Проблеми вітчизняного кримінального законодавства, об'єктивні та суб'єктивні ознаки і категорії злочинів у сфері господарської діяльності.

    реферат [23,6 K], добавлен 07.02.2010

  • Дослідження поняття та змісту інституту свободи совісті та віросповідання через призму прав і свобод людини та як конституційної основи свободи особи. Аналіз різних поглядів вчених до його визначення. Різноманіття форм систем світоглядної орієнтації.

    статья [24,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Історія і розвиток антинаркотичного законодавства в Україні. Кримінально-правова характеристика злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і їх аналогів. Аналіз складів злочинів, передбачених ст. 307 КК України.

    курсовая работа [34,9 K], добавлен 13.06.2012

  • Життя як одне з основних та невід’ємних прав людини. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти життя. Досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 05.01.2014

  • Трактування поняття "економічний злочин", його ознаки. Особливості попередження здійснення злочинів в сфері економіки: керування кадровими ризиками, вдосконалення технологій менеджменту. Кримінально-правовий захист та регулювання господарських відносин.

    реферат [37,0 K], добавлен 17.11.2010

  • Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочину. Кваліфікуючі ознаки, об'єктивні та суб'єктивні ознаки отримання хабара. Корупція як одна з форм зловживання владою, розмежування отримання хабара від суміжних складів злочинів, види покарання.

    курсовая работа [60,3 K], добавлен 18.09.2010

  • Злочинці у сфері комп’ютерної інформації (класифікація за віком, метою, сферою діяльності). Способи здійснення злочинів у сфері комп’ютерної інформації. Український хакер Script і розвиток українського кардингу. Захист інформації (попередження злочинів).

    курсовая работа [54,6 K], добавлен 12.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.