Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІ та влада

Питання до обговорення:

1. Правові засади взаємодії влади і ЗМІ.

2. Організаційна структура влади в Україні.

3. Процес одержання інформації від державних структур.

4. Написання запиту.

5. Правила акредитації журналістів.

Правові засади взаємодії влади і ЗМІ.

Свобода слова та право на отримання інформації - фундаментальні норми демократичного суспільства. Вони закріплені в багатьох конвенціях, які ратифіковані й українським урядом. Це, зокрема, Загальна декларація прав людини й Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Стосунки між ЗМІ та владою регулюються також великою кількістю українських законів. Законодавче поле в цій сфері почало формуватися із здобуттям Україною незалежності, але його вдосконалення ще триває.

Розібратися в усіх тонкощах медійного законодавства нелегко. Назвемо лише найголовніші з цих законів:

Ю "Про інформацію"

Ю "Про доступ до публічної інформації"

Ю "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні";

Ю "Про телебачення та радіомовлення"

Ю "Про інформаційні агентства"

Ю "Про власність"

Ю "Про рекламу"

Ю "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації"

Ю "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".

Тексти вищезазначених законів можна знайти в Інтернеті, на сторінці ВР України - www.rada.gov.ua. Уся ця законодавча база покликана забезпечити в країні свободу слова. Про це йдеться і в Статті 34 Конституції України. А в Статті 15 Основного закону держави забороняється цензура.

Законами визначаються і органи, які регулюють діяльність ЗМІ. До них належать:

Ю ВР України, що має Комітет з питань свободи слова та інформації;

Ю Держкомітет з питань телебачення та радіомовлення;

Ю Національна рада з питань телебачення та радіомовлення.

В Україні діє декілька неурядових організацій, які допомагають журналістам розібратися в законах, що регулюють інформаційну сферу. Деякі з них надають експертні послуги, допомагаючи знизити ризик судової відповідально за критичні публікації. Час від часу вони проводять семінари для журналістів, пояснюючи їм їхні права та обов'язки. Іноді такі організації надають допомогу кваліфікованих юристів для захисту журналістів та ЗМІ від судових позовів. Це, зокрема такі організації, як Національна спілка журналістів України, Незалежна медіа профспілка, ІМІ, Інститут медіа права, Академія української преси, Національна асоціація мовників, Інтерньюз-Україна тощо.

Загальні засади організації системи органів влади України.

У розділі І Конституції "Загальні засади" є низка важливих положень, які стосуються характеру і статусу організації державної влади. В ч.1 ст.5 Конституції встановлено: "Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Таким чином, у цій статті визначено три основних форми реалізації народовладдя: а) у формі безпосередньої (прямої) демократії; б) через органи державної влади; в) через органи місцевого самоврядування.

Для журналіста ніколи не зайвим буде знання про те, яким чином організовано апарат нашої держави та яким чином він формується.

Основним принципом організації влади у нашій державі є принцип поділу влади. Так, у ст.6 Конституції України вказано: "Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову".

Цей принцип передбачає, що владу в державі здійснюють три незалежні гілки (виконавча, законодавча й судова), які врівноважують одна одну. Теорія поділу влади, вперше висунута Джоном Локком та розвинена Шарлем Монтеск'є, згодом відіграла значну роль у боротьбі проти абсолютизму. Поділ влади - один з важливих елементів правової держави та демократії.

Згідно зі ст.7 Конституції в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування - гарантоване державою право жителів села, селища чи міста самостійно вирішувати питання місцевого значення. Таке самоврядування в межах визначених повноважень є самостійним. Органи місцевого самоврядування не входять у систему органів державної влади. Але це не означає, що місцеве самоврядування як демократичний феномен, один з проявів народовладдя, "відірване" від державної влади.

Таким чином, окрім поділу за гілками, органи влади у нашій державі поділяються на дві великі групи - органи державної влади та органи місцевого самоврядування. І ті й інші володіють владними повноваженнями, які гарантуються і забезпечуються силою державного примусу. Основна ж відмінність полягає у тому, що органи державної влади виражають волю усього народу України, в той час як місцеве самоврядування - лише волю певної територіальної громади.

Усі органи державної влади можна поділити на центральні та місцеві. До центральних державних органів відносяться такі, які поширюють свою дію на територію всієї держави. Місцеві ж мають повноваження тільки в межах відповідної області або району. Місцеві державні органи влади є "представництвами" центральних органів у регіонах, у зв'язку з чим їх не можна плутати з органами місцевого самоврядування, які нікого, окрім громади, не представляють.

Наочно систему органів державної влади та місцевого самоврядування України можна подати у вигляді такої схеми:

Офіційна Україна сьогодні

Влада	Законодавча / представницька	Виконавча	Судова
Центральна	Президент	Конституційний Суд Верховний Суд Вищий господарський Суд
	Верховна Рада	Кабінет Міністрів Міністерства Державні комітети Інші відомства
Регіональна	Обласні ради	Обласні державні адміністрації Обласні управління міністерств та відомств	Обласні апеляційні та господарські суди
Місцева	Міські та районні ради	Районні державні адміністрації	Міські та районні суди

Таким чином, органи влади України можна поділити на:

1) законодавчі (Верховна Рада України);

2) виконавчі (Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства, місцеві державні адміністрації);

3) судові (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції);

4) контрольні (Прокуратура України);

5) органи місцевого самоврядування (районні та обласні ради, місцеві ради тощо). Як бачимо, насправді поділ влади у нашій державі не обмежується трьома гілками, а є набагато розвиненішим, що свідчить про демократизм такої системи органів. Окрім того, Президент України є главою держави і не репрезентує жодну з гілок влади.

Президент, Верховна Рада, обласні, міські та районні ради, міські голови обираються шляхом голосування громадян України.

Президент України за Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Інститут глави держави, зокрема Президента України, є порівняно новим явищем у політичному житті України, оскільки був заснований законом лише у 1991 році.

Президент України безпосередньо обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років перед днем виборів та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

На час виконання повноважень Президент України користується правом недоторканності. Звання Президента України зберігається за ним довічно, якщо тільки він не був усунутий з поста в порядку імпічменту.

Як глава держави Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Він звертається з посланнями до народу та зі щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Окрім повноважень глави держави, Президент виконує велике коло функцій, які подібні до функцій парламенту. Загалом він реалізує представницьку (представлення держави в міжнародних відносинах, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави тощо), нормотворчу (видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України), установчу (бере участь у формуванні органів державної влади) та контрольну функції (припиняє повноваження Верховної Ради, зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту).

Оскільки Президент України є одноосібним органом, він не має розгалуженої системи підпорядкованих відомств. Проте на допомогу у виконанні повноважень Президента при ньому створюється Секретаріат. Окрім того, Президент є Головою Ради національної безпеки і оборони України - координаційного органу з питань національної безпеки і оборони.

Офіційний сайт Президента http://www.president.gov.ua/

Правовий статус Верховної Ради. Пріоритетним видом державної влади є законодавча влада. Вона здійснюється єдиним органом законодавчої влади України - Верховною Радою України, яку ще називають парламентом.

Верховна Рада України є однопалатним, представницьким, постійно діючим органом законодавчої влади України. Парламент України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Структура парламенту України досить складна, разом з тим важливо розрізняти органи, які діють як структурні елементи парламенту, та органи, які діють як додаткові до парламенту утворення.

Так, у структуру парламенту входять 450 народних депутатів України, які зі свого числа обирають Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови.

Отримуючи в результаті виборів довір'я громадян України, народний депутат України стає виразником волі народу, особою, уповноваженою народом на здійснення законодавчої влади. Депутат - це представник народу в парламенті.

Перед вступом на посаду депутати складають присягу. Відмова скласти її має наслідком втрату депутатського мандату. Повноваження депутата починаються з моменту складення присяги. З цього часу він зобов'язаний брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів.

Під час такої роботи народний депутат має право ухвального голосу в питаннях, що розглядаються Верховною Радою та її органами. Він має право законодавчої ініціативи, може вносити пропозиції і поправки до проектів законів, звертатися із запитами, брати участь у дебатах, порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій.

Голова Верховної Ради та його заступники, окрім депутатських повноважень, мають право вести засідання парламенту та представляти його у зносинах з іншими органами та державами. Проте у самому парламенті щодо інших депутатів вони є рівними серед рівних.

Структурними елементами парламенту також виступають депутатські групи та фракції, комітети та комісії Верховної Ради.

Депутатська група чи фракція - це об'єднання депутатів, членів однієї або декількох політичних партій чи рухів, що відстоюють у парламенті певну позицію. Об'єдання таких груп може створити коаліцію (або парламентську більшість), яка фактично формує виконавчу владу та забезпечує її діяльність. Групи та фракції, що не увійшли до коаліції, становлять опозицію.

Комітетами Верховної Ради є її робочі органи, які створюються з числа депутатів і займаються законопроектною, аналітичною та контролюючою діяльністю.

Додатковими до парламенту утвореннями виступають апарат Верховної Ради, Рахункова палата України та омбудсмен - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Апарат Верховної Ради України складається з сотень економістів, юристів та інших спеціалістів, які забезпечують роботу депутатського корпусу, парламентських комітетів та комісій. Рахункова палата України контролює виконання урядом державного бюджету України, а омбудсмен контролює дотримання в Україні прав та свобод людини.

Парламент України Верховна Рада реалізує три основні функції - законодавчу (приймає закони), установчу (утворює державні органи, призначає чи обирає окремих посадових осіб, наділяє їх владними повноваженнями, встановлює їх компетенцію) та контрольну (здійснює парламентський контроль за виконанням Державного бюджету, діяльністю Кабінету Міністрів України, використанням одержаних Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик).

Основна функція Верховної Ради (законодавча) реалізується через законодавчий процес - це система взаємопов'язаних і взаємообумовлених дій по створенню законів.

Законодавчий процес є складним видом діяльності, а тому відбувається у кілька етапів:

1) ініціювання (законодавча ініціатива);

2) обговорення;

3) прийняття;

4) підписання;

5) офіційне оприлюднення.

Закон приймається більшістю від конституційного складу парламенту України, крім випадку внесення змін до Конституції України. Закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або накладає на нього вето - повертає його до парламенту зі своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду.

Організаційними формами діяльності Верховної Ради, в яких реалізуються її повноваження, є сесії Верховної Ради, засідання комітетів і комісій парламенту, діяльність Голови Верховної Ради України, його заступників, робота депутатських груп і фракцій, індивідуальна робота народних депутатів.

Головною з цих форм є сесія - період її засідань, який може тривати кілька місяців. Перший раз Верховна Рада України збирається на сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Наступні чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів або на вимогу Президента. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від її конституційного складу.

У діяльності парламенту велике значення відіграє Регламент Верховної Ради - процесуальний акт, який встановлює порядок здійснення її повноважень. Його додержання забезпечує ефективність і законність діяльності Верховної Ради в цілому, її комітетів, комісій, депутатів та їх об'єднань.

Верховна Рада http://www.rada. kiev.ua/

Органами виконавчої влади України є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, він спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Прем'єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Він розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає парламенту України звіт про його виконання; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного і культурного розвитку України.

Багатосторонніми є повноваження Кабінету Міністрів також у майновій сфері. Він, зокрема, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності тощо.

Урядовий портал http://www.kmu.gov.ua/

Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та відомства. Вони здійснюють керівництво дорученими ним сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організовують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій.

Міністерства - це такі центральні органи виконавчої влади, які здійснюють керівництво дорученими ним сферами управління (охорона здоров'я, освіта, промисловість, транспорт, внутрішні справи, оборона та ін.). Міністерства утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України. Очолює міністерство міністр, який відповідає за стан справ у міністерстві. У нього є заступники. Міністерство складається з управлінь, відділів та інших підрозділів, які керують підлеглими їм підприємствами, установами, організаціями.

Державні комітети - це центральні органи, які здійснюють міжгалузеве управління у певній сфері. В окремих випадках Державні комітети здійснюють галузеве управління (наприклад, Державний комітет України по стандартизації, метрології, сертифікації; Державний комітет України у справах захисту споживачів та інші). Державні комітети утворюються Кабінетом Міністрів України. Кожен з таких комітетів очолює голова, який має заступників. В окремих комітетах утворюються колегії, науково-технічні, експертні ради.

Відомства - це центральні органи управління, які здійснюють галузеве або міжгалузеве управління. Вони утворюються Кабінетом Міністрів України у галузях народного господарства, в разі необхідності в соціально-культурній та адміністративно-політичній діяльності. Серед відомств є комітети (Державний комітет України по земельних ресурсах), головні управління (Головне архівне управління), служби (Митна служба України), фонди (Фонд соціального страхування), компанії (Держтелерадіокомпанія), ради (Рада у справах релігії), державні інспекції (Головна державна інспекція з карантину рослин України), комісії (Вища атестаційна комісія), агентства (Національне космічне агентство).

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови державних адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Голова облдержадміністрації або губернатор - призначається Президентом. Обласні управління шляхом призначення губернатором.

ЗОДА http://www.zoda.gov.ua/ua

Запорізька обласна рада: http://www.rada. zp.ua

Конституційний Суд України єдиний орган конституційної юрисдикції нашої держави, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів. Вони призначаються на посади парламентом України, Президентом України та з'їздом суддів відповідно по шість суддів строком на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району та міста одночасно.

Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Функціями апеляційних інстанцій наділені також вищі спеціалізовані суди щодо рішень апеляційних судів, ухвалених як судів першої інстанції.

За порядок у країні відповідають МВС, прокуратура, СБУ та їхні підрозділи на місцях.

Процес одержання інформації від державних структур.

Ст.6. ЗУ "Про інформацію". Право на інформацію забезпечується:

§ обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

§ створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

§ вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

§ обмеження цього доступу зумовлюють лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

§ створенням механізму здійснення права на інформацію;

§ здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

§ встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Надавати інформацію від імені організації повинні керівники цих організацій, прес-секретарі, а також інші уповноважені особи.

Написання запиту.

Як правильно скласти й подати інформаційний запит до державного органу, які можуть бути підстави для відмови.

Отримання журналістами (та й будь-якими громадянами) інформації від державних органів влади, організацій та установ - одна з найбільших проблем українського суспільства та медійної сфери. Чи не кожен журналіст стикався у своїй практиці з опором, який чинять представники державних органів, коли їх просять надати певну інформацію.

Кожна людина щодня і щохвилини отримує інформацію - це новини, прогнози погоди, спілкування з рідними, колегами, читання книжок і гортання веб-сайтів - така її сутність, адже поки існує мозок, він має щось "перетравлювати". Тож природно, що Конституція України та й багатьох інших держав відображають конституційне право на інформацію. Стаття 34 Конституції закріплює право людини вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Таке право обмежується виключно:

1) в інтересах національної безпеки,

2) територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,

3) для охорони здоров'я населення,

4) для захисту репутації або прав інших людей,

5) для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,

6) або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Щоправда, останні ці обмеження також не є абсолютними, адже репутація й авторитет залежать більшою мірою від поведінки осіб. Поширення конфіденційної інформації припустиме, якщо ця інформація становий реальний інтерес для суспільства і її приховування може порушити права інших людей.

Слід навести ще один аргумент, чому право на інформацію є одним із найважливіших прав людини: держава - це організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує й організовує - за допомогою правових норм - спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.

Фактично ми говоримо про суспільний договір, за яким людність, що мешкає на певній території, доручає своїй частині функції з організації існування і взаємодії населення. За те, що ця (менша) частина займається управлінням державою, решта оплачує їх послуги - це і є наші податки. Але в будь-якому договорі є права й обов'язки. Якщо сторона має право, то має й обов'язки, і навпаки. Якщо громадянин сплачує податки, він має незаперечне право ЗНАТИ, як були витрачені його кошти і як їх планують витрачати в майбутньому. Те ж саме стосується решти договірних відносин - писаних чи неписаних. Сторона договору має право знати, з ким вона укладає договір і як, у результаті, були витрачені її кошти.

Вас може здивувати такий відхід від теми, але це прямо стосується навіть тих, хто на перший погляд не укладає жодних договорів. Дивлячись телевізор чи читаючи газету, ви вже фактично укладаєте договір - даєте згоду на те, що ви витрачаєте свій час на перегляд програм (газет), що пропонуються тією чи іншою станцією (видавцем), отримуючи певну інформацію у вигляді новин, передач, кінофільмів і на додаток - рекламу, за рахунок якої переважно і виживає більшість наших медій. Погоджуючись, ви отримуєте інформацію, проте ця інформація не є чистою - такою, як вона була би, якби ви побачили її самостійно. Інформація проходить крізь погляд журналіста, оператора, режисера, купи редакторів і почасти власника. Волею-неволею, але інформація буде змінюватися. І добре, якщо ці зміни викликані зміною стилістики викладеної інформації і прибиранням "мотлоху". Ще краще, якщо журналіст є професіоналом і забезпечує розмаїття думок і поглядів.

Звісно, що в ідеалі ЗМІ намагається завоювати якомога ширшу аудиторію, і що більша її частка, то більше реклами, котра, до того ж, дорожчає, а значить тим більше заробляє саме ЗМІ. В ідеалі, певно, ЗМІ мали би змагатися за більш якісний продукт: чесні й актуальні новини, цікаві фільми і передачі. Проте, в медіа-просторі часто-густо переважають інтереси певних небідних осіб або компаній (а то і деяких держав), - вони часто і є засновниками таких ЗМІ. Мета такого володіння очевидна - просунути свій товар, зробити піар для своїх сил, у т. ч. політичних, нав'язати вам своє бачення певного явища чи проблеми, адже це теж має свою вигоду.

Звісно, будь-яка дія викликає протидію, в нашому випадку така протидія може реалізовуватися через "фільтри", першим із яких буде право на отримання інформації про реальних власників (головних редакторів) такого ЗМІ. Реалізація цього права можлива щонайменше у два способи через законодавче закріплення норм, які би зобов'язували власників "розкриватися", а органи контролю примусово розкривати власників, а з іншого буку - право громадян безпосередньо запитувати про таких осіб.

Якщо перше реалізувати досить складно - медіа-спільнота не перший рік намагається встановити прозорі й дієві правила щодо прозорості медіа-власності і медіа-концентрації, то друге безперечно є реальнішим.

Зазирнемо в закон "Про інформацію". Стаття 5 говорить, що одними з основних принципів інформаційних відносин є гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, її повнота і точність.

Доповнюючи її, стаття 6 констатує, що головним напрямами і способами державної інформаційної політики є забезпечення доступу громадян до інформації. Таке право забезпечується обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення (ст.10)

Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених законом про інформацію (ст.32)

Якщо ви вирішили отримати інформацію, ви маєте скласти інформаційний запит - документ, що складається з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб із окремих питань, незалежно від того, чи стосується ця інформація його особисто, чи ні (окрім випадків обмеження доступу).

Складається такий запит у довільній формі, проте він мусить мати декілька обов'язкових реквізитів:

1) прізвище, ім'я та по батькові запитувача,

2) документ, письмова або усна інформація, що його цікавить,

3) та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

Зверніть увагу на те, що вимога надати в запиті адресу місця реєстрації чи проживання є протиправною.

Порада. В кінці запиту слід робити приписку такого змісту:

Стаття 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації” передбачає п'ятиденний термін для розгляду запиту і подання вмотивованої відповіді про те, чи буде він задоволений, та у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації 20-денний термін розгляду запиту з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Недотримання цих термінів, так само як і необґрунтована відмова у наданні інформації відповідно до статті 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення тягне за собою штраф у розмірі від 425 до 850 гривень.

Після отримання вашого запиту орган державної влади має 5 днів, аби задовольнити запит. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Алгоритм одержання інформації за письмовим запитом редакції.

Щоб дістати необхідні відомості, журналіст іноді має зробити запит.

Законом передбачено й можливість відмови у задоволенні запиту щодо доступу до офіційних документів, у якій має зазначатися мотивована підстава відмови (наприклад, дані становлять державну таємницю), посадова особа, яка відмовляє у задоволенні запиту, та дата.

У разі, якщо вам відмовили у наданні інформації або відстрочили її надання, або просто не надали жодної відповіді, як це, наприклад, практикує наша прокуратура, ви можете сміливо оскаржувати відмову до органу вищого рівня або якщо ви упевнені, що отримаєте ту саму відповідь, чи за відсутності такого - йти прямо до адміністративного суду. Не варто нехтувати іншими засобами захисту своїх прав, зокрема публічним розголосом відмови, висміюванням тощо.

Порушенням законодавства України (Закон України "Про інформацію", стаття 47) при наданні інформації є:

· необґрунтована відмова від надання відповідної інформації;

· надання інформації, що не відповідає дійсності;

· несвоєчасне надання інформації;

· навмисне приховування інформації;

· примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації;

· поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи;

· використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків;

· необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом.

Для більших шансів, що ваш запит буде задоволено, надзвичайно корисними є такі поради:

правовий акредитація журналіст влада

· Варто з'ясувати як можна точніше, які саме організації мають потрібну інформацію, і в якому обсязі. Це допоможе направити запит потрібному адресату.

· Не менш важливою умовою ефективності звернення журналіста є точність, визначеність формулювань запиту. Необхідно чітко усвідомлювати мету інформаційного пошуку й розуміти специфіку роботи конкретної структури. Це допоможе заощадити час і уникнути непотрібних конфліктів.

· Дотримуватись правил ділового листування. Тільки письмовий запит є тим документом, на який зобов'язана надійти офіційна відповідь. Запит, зроблений в усній формі, може бути проігнорований. Якщо інформація отримана навіть у приватній бесіді з офіційною особою, то слід розуміти, що цю інформацію можна використати, але посилання на неї в публікації може спричинити журналісту іноді великі неприємності, аж до судового розгляду.

· Усі етапи взаємодії з офіційними організаціями повинні документуватися. Це знадобиться у подальшій роботі з організацією при оскарженні її рішень. Журналіст має зберігати як копії звернень, так і отримані відповіді.

· Іноді запити вирізняються різким, емоційним тоном. Якщо обставини змушують журналіста звертатися з листом, досить відвертим за змістом, важливо дотримуватись прийнятих правил ввічливості. Мета журналіста полягає в тому, щоб одержати відповідь на свій запит, тому належить бути коректним навіть у тому разі, коли немає особливої симпатії до адресата.

Іноді більш успішним буде шлях отримання інформації через прес-службу чи відділ відомства по зв'язках з громадськістю, а іноді - через налагодження дружніх відносин безпосередньо з чиновником-власником інформації. Однак досвід переконує, що далеко не на всі питання можуть бути отримані відповіді з державних джерел. Тоді журналіст звертається до інших джерел.

Правила акредитації журналістів.

1. Загальні положення

1.1 Акредитація журналістів, інших творчих та технічних працівників засобів масової інформації, а також незалежних журналістів та технічних працівників (далі - Акредитовані особи) при органі державної влади або органі місцевого самоврядування (далі - Акредитуючий орган) проводиться з метою створення сприятливих умов для здійснення професійної діяльності Акредитованих осіб, яка полягає в забезпеченні права кожного на інформацію, та всебічного, повного й оперативного поширення достовірної інформації про діяльність Акредитуючого органу.

1.2 Акредитація здійснюється на підставі Конституції України, законів України "Про інформацію", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".

1.3 Акредитація не може бути використана для введення цензури, впливу на зміст журналістських матеріалів, іншого утиску свободи засобів масової інформації, обмеження права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким незабороненим способом.

Акредитація не є дозвільною процедурою.

1.4 Відсутність акредитації в журналіста чи іншої особи не може бути підставою для відмови їй у допуску на відкриті засідання Акредитуючого органу, його структурних підрозділів, а також у допуску в приміщення цього органу.

2. Види акредитації

2.1 Акредитація може бути постійною (безстроковою) та тимчасовою.

2.2 Тимчасова акредитація надається працівникам засобів масової інформації та незалежним журналістам і технічним працівникам за їхньою заявою на строк виконання конкретного редакційного завдання або для заміни постійно акредитованої особи в разі її хвороби, відпустки, відрядження тощо.

Акредитуючий орган може провести тимчасову акредитацію для заходів, які проводяться відповідно до міжнародних або інших спеціальних протоколів (наприклад, заходи за участю найвищих посадових осіб держави).

2.3 У разі, якщо Акредитована особа протягом року не відвідала жодного заходу Акредитуючого органу, він надсилає їй письмовий запит про підтвердження акредитації. Акредитована особа має письмово підтвердити свою акредитацію протягом 45 календарних днів з дня отримання запиту Акредитуючого органу.

3. Порядок проведення акредитації

3.1 Акредитуючий орган інформує про правила проведення акредитації шляхом письмового повідомлення засобів масової інформації та розміщення повідомлення в місцевих (національних) засобах масової інформації, на офіційному веб-сайті Акредитуючого органу.

3.2 Для акредитації до Акредитуючого органу подається скріплена печаткою та підписом керівника редакції друкованого засобу масової інформації (телерадіоорганізації, інформаційного агентства, Інтернет-видання) заява про акредитацію, у якій мають бути вказані:

1) прізвище, ім'я та по батькові працівників засобу масової інформації, акредитація яких запитується, та їхня належність до творчих або технічних працівників (наприклад, журналіст, оператор, фотокореспондент);

2) назва засобу масової інформації;

3) поштова адреса, номер телефону (факсу), адреса електронної пошти засобу масової інформації;

4) вид запитуваної акредитації (постійна чи тимчасова) та її строк (для тимчасової акредитації).

До заяви додаються:

1) дві фотографії кожного з працівників, акредитація яких запитується;

2) копія свідоцтва про державну реєстрацію або копія ліцензії на мовлення (крім Інтернет-видань).

3.3 Від засобу масової інформації може бути акредитовано будь-яку кількість осіб.

3.4 Журналісти, технічні працівники, які не є працівниками засобу масової інформації, мають право отримати акредитацію індивідуально для себе. Для цього такі журналісти або технічні працівники подають до Акредитуючого органу підписану ними особисто заяву.

3.6 Заява про акредитацію та супровідні документи надсилаються поштою або подаються до Акредитуючого органу.

Для тимчасової акредитації на заходи, які проводяться відповідно до міжнародних або інших спеціальних протоколів, заява про акредитацію та копія документів можуть надсилатися факсом.

Фото для такої акредитації не подається.

3.8 Акредитація проводиться протягом 5 календарних днів після отримання всіх документів, передбачених підпунктами 3.2., 3.4 - 3.6 цих Правил.

3.9 Список Акредитованих осіб, які мають постійну акредитацію, оприлюднюється на офіційному веб-сайті Акредитуючого органу.

4. Акредитаційне посвідчення та доступ до Акредитуючого органу

4.1 Підтвердженням акредитації є акредитаційне посвідчення з фотографією Акредитованої особи.

Акредитаційне посвідчення видається Акредитованій особі протягом 10 календарних днів після акредитації. Акредитаційне посвідчення видається особисто Акредитованій особі під підпис в книзі обліку акредитаційних посвідчень.

4.2 У випадку тимчасової акредитації строком до 7 днів акредитаційне посвідчення не видається.

Допуск на територію або в приміщення Акредитуючого органу здійснюється згідно із списком акредитованих осіб та при пред'явленні документа, що посвідчує особу.

4.3 Акредитовані особи для входу на територію або в приміщення Акредитуючого органу пред'являють акредитаційне посвідчення.

Акредитовані особи мають право вносити на територію або в приміщення Акредитуючого органу технічні засоби для аудіо - та відеозапису, фотозйомки (диктофони, фотоапарати, відеокамери зі штативом і без, освітлювальна апаратура тощо), засоби для передачі аудіо - та відеоданих, засоби мобільного зв'язку та портативну комп'ютерну техніку.

4.4 Акредитовані особи мають переважне право на доступ до заходів Акредитуючого органу.

4.5 На територію або в приміщення Акредитуючого органу одночасно може бути допущено не більше чотирьох Акредитованих осіб від однієї телерадіорганізації та двох осіб від одного друкованого засобу масової інформації, інформаційного агентства, Інтернет-видання. Це правило не поширюється на випадки, коли місце проведення заходу дозволяє розмістити більшу кількість Акредитованих осіб.

4.6 У випадку, коли взяти участь в заході висловили бажання Акредитовані особи кількістю, більшою ніж може бути розміщена у відповідному приміщенні Акредитуючого органу, Акредитуючий орган може встановити квотний принцип допуску до місця проведення заходу.

4.7 У випадках, коли захід проводиться відповідно до міжнародних або інших спеціальних протоколів, можуть встановлюватись особливі умови допуску Акредитованих осіб до таких заходів. Такі особливі умови оприлюднюються на офіційному веб-сайті Акредитуючого органу.

У випадку, коли для засобів масової інформації передбачається тільки протокольна зйомка, повідомлення про це оприлюднюється на офіційному веб-сайті Акредитуючого органу. На протокольну зйомку допускаються тільки технічні працівники в такій кількості: один оператор від телерадіорганізації, один фотокореспондент від друкованого засобу масової інформації (інформаційного агентства, Інтернет-видання).

5. Обов'язки Акредитуючого органу

5.1 Акредитуючий орган забезпечує:

1) завчасне сповіщення Акредитованих осіб про дату, час і місце запланованих засідань, нарад та інших заходів шляхом поширення анонсів заходів електронною поштою та/або факсом, розміщення на офіційному веб-сайті;

2) надання Акредитованим особам при проведенні прес-конференцій і брифінгів окремих місць для сидіння, місць для установлення апаратури, придатних для аудіо - та відеозапису, передачі аудіо - та відеоданих;

3) роз'яснення Акредитованим особам порядку роботи Акредитуючого органу, його підрозділів, посадових і службових осіб, можливостей і способів отримання інформації про їхню поточну діяльність і плани роботи;

4) надання необхідних для роботи інформаційних матеріалів, стенограм протоколів та інших документів в паперовій та/або електронній формі;

5) проведення всіх відкритих заходів у приміщеннях, які мають достатню площу і місця для розміщення максимальної кількості Акредитованих осіб;

6) інші необхідні умови для виконання Акредитованими особами їхніх професійних обов'язків шляхом створення та устаткування відповідними технічними засобами (телефон, факс тощо) прес-центру або іншого місця для роботи Акредитованих осіб.

6. Права та обов'язки Акредитованих осіб

6.1 Акредитовані особи мають право:

1) завчасно отримувати інформацію про заплановані заходи Акредитуючого органу;

2) при пред'явленні акредитаційного посвідчення безперешкодно проходити в робочий час у приміщення Акредитуючого органу, в яких розташовані його структурні підрозділи;

3) бути присутніми, незалежно від дня і часу проведення, на відкритих заходах Акредитуючого органу, його структурних підрозділів, у тому числі на брифінгах, прес-конференціях та інших заходах, що спеціально організуються для засобів масової інформації;

4) одержувати необхідну інформацію від співробітників Акредитуючого органу, в тому числі на брифінгах, зустрічах і прес-конференціях;

5) знайомитися з інформаційно-довідковими матеріалами (порядок денний, стенограми засідань, тексти заяв, прес-релізи тощо), а також одержувати їх електронні копії;

6) користуватися власною технічною апаратурою для проведення аудіо - та відеозапису, фотозйомки, передачі аудіо - та відеоданих; використовувати аудіо-, відео - та фотоматеріали Акредитуючого органу;

7) користуватися спеціально призначеними для цього телефонами (факсами) Акредитуючого органу для місцевого зв'язку із засобом масової інформації та передачі оперативних повідомлень;

8) використовувати технічні засоби, наявні в прес-центрі чи іншому місці, створеному Акредитуючим органом для роботи Акредитованих осіб.

6.2 Акредитовані особи користуються всіма іншими правами відповідно до законодавства України.

6.3 Акредитовані особи зобов'язані:

1) добросовісно користуватись своїми правами і не зловживати ними;

2) дотримуватись правил внутрішнього розпорядку Акредитуючого органу щодо підтримання порядку на території органу. Такі правила розміщуються на офіційному веб-сайті Акредитуючого органу та/або повідомляються Акредитованій особі під підпис;

3) не втручатись у проведення заходів, на яких вони присутні, якщо цей захід не організований спеціально для засобів масової інформації;

4) дотримуватись правил, які визначені для особливих заходів;

5) поважати права і не заважати роботі інших Акредитованих осіб;

7. Припинення акредитації

7.1 Акредитуючий орган може припинити акредитацію особи в разі:

1) визнання особи судом винною у вчиненні в приміщенні або на території Акредитуючого органу адміністративного правопорушення чи злочину;

2) систематичного грубого порушення підпунктів 2-4 підпункту 6.3 цих Правил.

Рішення про припинення акредитації приймається Акредитуючим органом <керівником органу виконавчої влади, представницьким органом місцевого самоврядування>, при якому акредитовано особу.

Рішення про припинення акредитації має бути вмотивованим, оформляється письмово та видається особі, акредитацію якої припинено, протягом 3 робочих днів з дня прийняття такого рішення.

У рішенні про припинення акредитації вказується посадова особа (орган), яка прийняла відповідне рішення, дата рішення та порядок його оскарження.

7.2 Акредитація також припиняється:

1) у разі завершення строку тимчасової акредитації;

2) у разі непідтвердження Акредитованою особою (засобом масової інформації) своєї (своїх працівників) акредитації відповідно до підпункту 2.3 цих Правил;

3) за заявою засобу масової інформації (щодо однієї або всіх акредитованих від засобу масової інформації осіб). При цьому засіб масової інформації може акредитувати іншу особу (осіб) замість тієї, акредитація якої припиняється.

7.3 Припинення акредитації з інших підстав не допускається.

7.4 У разі припинення акредитації акредитаційне посвідчення підлягає поверненню Акредитуючому органу.

7.5 Припинення акредитації, а також будь-які інші дії (бездіяльність) Акредитуючого органу, пов'язані з акредитацією, можуть бути оскаржені в суді в порядку адміністративного судочинства.

Размещено на Allbest.ru