Правові системи країн Британської Співдружності націй

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна пенітенціарна Служба України

Чернігівський Юридичний Коледж

Курсова робота

Дисципліна: Порівняльне правознавство

на тему:

«Правові системи країн Британської Співдружності націй»

Виконав: курсант 141-ї навчальної групи

Сержант вн. служби

Скидан Д. В.

Перевірив: доцент

Самофалов Л.П.

Чернігів - 2011р.



Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика країн Британської співдружності націй

1.1 Історія створення БСН

1.2 Членство в БСН

Розділ ІІ. Правова характеристика країн БСН

2.1 Правова характеристика Великобританії

2.2 Правова характеристика країн БСН що знаходяться на Американському континенту, Австралії та Нової Зеландії

2.3 Правова характеристика країн БСН які розташовані в Африці, Азії та Океанії

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми моєї курсової роботи обумовлена тим, що порівняльне правознавство вивчає структуру правових систем різних країн та етапи і причини їх відокремлення і утворення. Британська співдружність націй (далі БСН) це одна із впливовіших політичних міжнародних організацій до складу якої входить сімдесят три країни, які тим чи іншим чином пов'язані з Британською Імперією яка багато років була найвпливовішою країною у світі та заснувала таку правову сім'ю як англосаксонська. Безпосередній вплив БСН на становлення і розвиток правових систем країн які є членами цієї організації є одним із найцікавіших питань даної теми.

Мета роботи: дати загально-правову характеристику БСН та країнам, що являються її членами.

Об'єктом дослідження є правова характеристика БСН. Проте вона розглядається в вигляді структури і характерних ознак правових систем країн членів даної організації.

Предметом дослідження є наукова інформація про діяльність БСН на її вплив на побудову правових систем країн членів; нормативно-правові акти даної організації що регулюють і керують її діяльністю та політичною направленістю.

Завдання даної курсової роботи можна відобразити у декількох аспектах , а саме:

1. опираючись на наукову літературу сформувати уявлення про правову структуру БСН;

2. відобразити основні причини утворення , становлення і розвитку БСН як міжнародної організації;

3. виявити, проаналізувати і класифікувати основні напрямки впливу БСН на праву діяльність країн членів

4. проаналізувати сучасні правові системи країн членів БСН.

Структура моє курсової роботи складається з: вступ, два розділи , висновок, список використаних джерел.

В першому розділі розкривається загальна характеристика БСН як світової організації, її історичний розвиток, членство в ній різних країн, та джерела правової діяльності.

В другому розділі мова йдеться конкретно про правову структуру країн членів, а саме Канада, Австралія, Нова Зеландія, Океанія, країни Азії, Африки, Американського континенту.



Розділ І. Загальна характеристика країн Британської співдружності націй

1.1 Історія створення БСН

Британська Співдружність націй прийшла на зміну Британській імперії, яка з початку 20 ст. почала поступово втрачати свої колонії.

Спочатку втратили характер колоній населені переважно британськими колоністами заморські території. Статус домініону, тобто самоврядної території отримали Канада -- з 1867 року, Австралійський Союз -- з 1901 року, Нова Зеландія -- з 1907 року. Згодом домініонами стали Цейлон (тепер -- Шрі Ланка) та деякі інші колонії з місцевим населенням. У 1931 році окремим парламентським актом замість терміну «імперія» запроваджувалося поняття Commonwealth (Співдружність). Утворювалася Британська співдружність націй, тобто союз формально рівноправних держав, заснований на «спільній відданості короні». У 1949--1952 в організаційних структурах Співдружності відбулися істотні зміни, спрямовані на утвердження суверенітету його членів. З назви Співдружності випало визначення «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов'язковим. Від 1965 року керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При генеральному секретарі Співдружності став функціонувати постійний секретаріат. Він взяв на себе функції, що виконував раніше кабінет міністрів Великої Британії та ліквідоване після утворення секретаріату міністерство в справах Співдружності [3, c 217].

Британська імперія почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, що була проголошена на Імперській конференції 1926 р. і була формалізована в декларації Вестмінстерського статуту 1931 р .

У часи правління королеви Єлизавети ІІ завершився розпад Британської імперії -- і повністю формалізувалася Співдружність Націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності, якою зараз є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновленні порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні протиріч.

В 2007 р. були виявлені секретні документи, що свідчать про те, що в 1956 р. французький прем'єр Гі Моллє та британський прем'єр Ентоні Іден обговорювали можливість союзу Великобританії та Франції. При цьому не виключалося, що Єлизавета ІІ може стати головою держави у Франції [3].

Як конституційний монарх, Єлизавета ІІ не має висловлювати публічно свої політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди виконувала це правило, діючи не публічно - через це її політичні погляди залишаються нез'ясованими. Але існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «Однієї нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королева турбувалась через те, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем. Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: «Проблема в тому, що королева відноситься до того типу жінок, які можуть проголосувати за Соціал-Демократичну партію».

Англійське загальне право широко поширилося на багато країн світу в результаті англійської колонізації. Не менш четвертій частині правових систем сучасності -- це правові системи країн, що входять в Британську Співдружність. Країни Співдружності представляють безліч правових систем, що існують на сучасному світі, -- загальне право, мусульманське, романо-германське і ін. Наявність особливостей правових зв'язків обумовлена тим впливом, який надав на розвиток національних правових систем країн Співдружність англійське загальне право. При всій різноманітності більшість національних правових систем в тому або іншому варіанті включають в зірви склад англійське загальне право. Саме це обставин додає межі схожості національним правовим системам в Співдружності [5, c 117].

В період колоніальної експансії англійське загальне право укорінялося в британських домініонах і залежних територіях, що стали згодом незалежними членами Британської Співдружності. Англійське право діяло у всіх британських володіннях, хоча і з досить значними відмінностями. Там, де не існувало розгалуженої місцевої правової системи, англійське право ставало єдиною правовою системою, що діяла. Це відносилося перш за все до тих колоній, які Входили в категорію переселенських, тобто територій, зайнятих англійськими поселенцями з метрополії і анексованих британською короною. До них належали Канада, Австралія, Нова Зеландія, території Карибського басейну. Там діяв загальний принцип гідно з яким англійські поселенці приносять з собою англійське право як своє особисте право. Іншу групу колоній складали коронні колонії, тобто території, придбані шляхом завоювання або цесії і підлеглі британській короні. У випадку, якщо в коронній колонії не було правової системи, застосовувалося виключно англійське право [3].

У тих коронних колоніях, які до цього були заселені місцевим населенням і в яких вже була своя правова система, продовжувало діяти право, що існувало до цього, за винятком випадків його зміни короною. Короні тут не належала абсолютна влада. Англійське право застосовувалося також по відношенню до англійців, що проживає в коронних колоніях (наприклад, браки здійснювалися по англійському праву). Впровадженню в колонії англійського загального права сприяла судова практика. Загальне право поширювалося за допомогою судових рішень, прийнятих в процесі розгляду окремих справ. При цьому еталоном завжди був англійський прецедент.

Англійські вищі суди в своїх рішеннях говорили про крайню важливість того, щоб у всіх частинах імперії, де панує англійське право, 278 Особлива частина. Основні правові системи сучасності суди інтерпретували це право як можна ближче до інтерпретації його судами метрополії. Значний вплив на поширення англійського загального права в домініонах і залежних територіях надавали вирішення Таємної ради. Його юрисдикція поширювалася на всі частини імперії, і він був і він був останньою інстанцією при розгляді судових справ. Загальне право визначало дію різних галузей права. Майже у всіх англомовних країнах Британської Співдружності були статути про рецепцію, прийняті або місцевими легіслатура ¬ ми, або наказами в Ради, засновувати колонію. У них зберігалась загальна формула, згідно з якою такі закони Англії, які існували, коли колонія отримала місцеву легіслатури, будуть мати силу в колонії [5].

Під законами при цьому розумілися статути (акти парламенту), загальне право, право справедливості, тобто цей термін використовувався в англійському значенні слова. Способом перенесення англійського права в домініони і залежні країни служила також кодифікація цілих галузей права. Вживаються у зв'язку з проголошенням національної незалежності накази в Раді про Конституцію закріплюють принцип. Зазвичай в наказі міститься формула, згідно якої існуюче право продовжує залишатися в силі і після введення в дію цього наказу.

Накази у Раді пояснюють, що розуміється під терміном «існуюче право». Значно був вплив колишнього права в галузях, що виникли задовго до утворення незалежної держави (кримінальне, цивільне). Такі історичні корені і механізм перетворення англійського загального права в один з елементів діючої національної правової системи.

Зрозуміло, що норми англійського загального права піддавалися модифікації внаслідок прийняття національними легіслатурами нових законодавчих актів або кодифікації окремих областей правового регулювання, яка вела до заміни норм загального права нормами статутного права. Але при всьому цьому загальне право і судовий прецедент як один з основних джерел залишаються частиною національної правової системи.



1.2 Членство в БСН

В даний час у всіх країнах Британської Співдружності в тій чи іншій формі діє система англійського загального права. Простіше перерахувати держави, що входять до Співдружності, в яких діють інші системи права, ніж англійське загальне право, і яким взагалі невідома система загального права як частина національної правової системи. До таких держав належить Мальта, де заснована на статуті право є єдиною формою існування права. Основу правових систем Зімбабве, Свазіленду, Лесото, Ботсвани, Шрі-Ланки становить романо-германське право. До країн, у яких немає загального права, відносяться також Бангладеш, Мальдівська Республіка (основу правової системи в них утворює мусульманське право).

В інших країнах Британської Співдружності англійське загальне право складає один з елементів національного права. У деяких з них англійське загальне право утворює фундамент правової системи країни (Антігуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Домініка, штати Нігерії, Сент-Вінсент і Гренадіни, Вануату, Тринідад і Тобаго, Ямайка), а в деяких інших воно доповнене законодавчими актами або кодексами в окремих галузях права та областях правового регулювання [7, c 87].

Правова система австралійських штатів заснована на англійському загальному праві, а в окремих штатах здійснена кодифікація норм загального права (в галузі кримінального права).

К наступної групи країн Британської Співдружності, в яких діє загальне право, можна віднести ті, які приймають англійське загальне право як один з елементів національної правової системи, але обумовлюють його дію спеціальними застереженнями в законі. Наприклад, у Тонга англійське право застосовується в тих випадках, коли немає відповідних норм [3].

Правова система Західного Самоа включає до числа діючих джерел національного права принципи і норми загального права і права справедливості Англії в тому випадку, якщо вони не суперечать Конституції, акту парламенту і звичаєвим правом або не можуть бути застосовані до умов країни. Джерелами національного права тут є також акти парламенту Сполученого Королівства загального застосування, що діяли в Англії на 1 січня 1961

Конституція Папуа - Новій Гвінеї 1975 закріплює систему джерел права. Поряд з Конституцією, органічними законами, актами парламенту та іншими актами, прийнятими на підставі Конституції, до джерел права належить так зване що лежить в основі (або загальне) право. Остання включає звичаї, а також принципи і норми загального права і права справедливості Англії в тій мірі, наскільки вони є сумісними з Конституцією країни, з її статутами, звичаями та умовами [5].

Один з варіантів застосування англійського загального права існує в тих країнах Британської співдружності, де норми загального права сусідять зі звичайним правом. Цивільна і кримінальна юрисдикція в Кірібаті здійснюється відповідно до принципу ¬ ми англійських статутів загального застосування, що діяли в Англії на 1 січня 1961 р., а також з принципами англійського загального права й доктринами справедливості. Місцевий звичай застосовується тубільними судами щодо розлучення і суперечок, що виникають з зареєстрованих договорів. *

В Тувалу поряд з нормами англійського права (статутами, загальним правом, а в деяких галузях права з правом справедливості) діють норми звичаєвого права. Це відноситься до питань землекористування, усиновлення, особистого права.

Приказ про незалежність Малаві 1964 визначив, що в країні застосовуються статути загального застосування, що діяли в Англії на 11 серпня 1902 р., а також принципи англійського загального права і доктрини права справедливості. Поряд з цим традиційними судами застосовується звичаєве право. Воно може використовуватися і іншими судами в разі його відповідності обставинам справи.

Аналогічне становище існує в Сьєрра-Леоне. Правову систему країни складають загальне право, доктрина права справедливості, статути загального застосування, що діяли в Англії на 1 січня 1880 р., а також норми права, які за звичаєм застосовні до різних громадам, що проживають в країні.

Джерелами права в Уганді оголошуються Конституція, акти та декрети уряду, англійські статути, англійське загальне право і доктрина права справедливості, а також звичайне право країни [7].

Досить своєрідна правова система Науру. У країні застосовуються: принципи і норми загального права і права справедливості, що мали силу в Англії на певну дату; деякі статути Австралії, Квінсленда і Папуа; частині актів, статутів і законів Англії, що діяли в Квінсленді на певну дату, а також звичаї корінного населення.

Окрему групу утворюють ті країни Британської Співдружності, де існують змішані правові системи.



Розділ ІІ. Правова характеристика країн БСН

2.1 Правова характеристика Великобританії

Парламент Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії є найвищим законодавчим органом в Сполученому Королівстві і Королівських колоніях. Його очолює Британський монарх. Парламент двопалатний, включає верхню палату, звану Палата лордів, і нижню палату, звану Палата общин. Палата лордів не вибирається, вона включає лордів духовних (вище духівництво англіканської церкви) і лордів світських (членів перства). Палата общин, навпаки, демократично обирана палата. Палата лордів і Палата общин збираються в різних приміщеннях Вестмінстерського палацу в Лондоні. По звичаю, всі міністри, включаючи прем'єр-міністра, вибираються виключно із складу парламенту. Парламент еволюціонував з древньої королівської ради. У теорії, влада виходить не від Парламенту, але від «Королеви-в-парламенті» ("the Drown in Parliament" - дослівно - "Корона в Парламенті"). Часто говориться, що лише Королева-в-парламенті є верховною владою, хоча це і спірне твердження. В даний час влада виходить також і від демократично вибраної Палати общин; Монарх діє як представницька фігура, і влада Палати лордів істотно обмежена. Британський Парламент часто називають «матір'ю всіх парламентів», оскільки законодавчі органи багатьох країн, а особливо країн-членів Британської Співдружності створені по його зразку [4, c 211].

Парламент очолюється Британським Монархом. Роль Монарха, проте, в основному, церемоніальна, на практиці він або вона завжди діє згідно з радою прем'єр-міністра і інших міністрів, які у свою чергу підзвітні двом палатам Парламенту. Верхня палата, Палата лордів, в основному складається з призначених членів ("Лордів Парламенту"). Формально палата називається Високоповажні Лорди Духовні і Лорди Світські, присутні в Парламенті. Лорди духовні - це духівництво англіканської церкви, а Лорди світські - члени перства. Лорди Духовні і Лорди Світські вважаються представниками різних станів, але вони засідають, обговорюють різні питання і голосують разом. Раніше Лорди Духовні включали все вище духівництво англіканської церкви: архієпископів, єпископів, абатів і пріорів. Проте, під час розпуску монастирів при правлінні Генріха VIII, абати і пріори втратили свої місця в Парламенті. Всі єпархіальні єпископи продовжували засідати в Парламенті, але згідно з Актом про манчестерському єпископстві 1847 років і пізнішим актам, зараз Лордами Духовними є лише двадцять шість вищих єпископів і архієпископів. Цих двадцять шість чоловік завжди включають людей, що займають «п'ять великих кафедр», а саме Архієпископа Кентрберійського, Архієпископа Йоркського, Єпископа Лондонського, Єпископа Даремського і Єпископа Вінчестерського [4]. Останні Лорди Духовні - це самі старші єпархіальні єпископи, згідно черговості висвячування. Всі Лорди Світські є членами перства. Раніше це були спадкові пери що володіють титулами герцога, маркіза, графа, віконта або барона. Деякі спадкові пери не мали права засідати в Парламенті лише по праву народження: після об'єднання Англії і Шотландії до Великобританії в 1707, було встановлено, що ті пери, чиє перство було створене Королями Англії мали право засідати в Парламенті, але ті, чиє перство було створене Королями Шотландії, обирали обмежене число «перів-представників». Схоже положення було прийняте відносно Ірландії, коли Ірландія була приєднана до Великобританії в 1801. Але коли Південна Ірландія покинула Сполучене Королівство в 1922, вибори перів-представників були припинені. Згідно з Актом про перство 1963, були припинені і вибори шотландських перів-представників, при цьому всі шотландські пери отримали право засідати в Парламенті. Згідно з Актом про Палату Лордів 1999 років, лише довічне перство (тобто перство, яке не успадковується) автоматично дає право його володареві засідати в Палаті лордів. Із спадкових перів лише дев'яносто два -- граф-маршал (Earl Marshal) і лорд обер-гофмейстер (Lord Great Chamberlain) і дев'яносто спадкових перів, вибираних всіма перами, зберігають свої місця в Палаті лордів. Простолюдини, останнє із станів Королівства, представлені Палатою общин, яка формально називається Поважні Простолюдини присутні в Парламенті. В даний час Палата складається з 646 членів. До виборів 2005 років Палата складалася з 659 членів, але число шотландських членів парламенту було скорочене згідно з Актом про Шотландський Парламент 2004. Кожен «Член Парламенту» або "MP" (англ. Member of Parlament) вибирається одним виборчим округом згідно з виборчою системою First-past-the-post. Право голосувати мають всіх осіб, що досягли 18 років, громадяни Сполученого Королівства і громадяни Ірландії і країн британської співдружності, що постійно проживають в Сполученому Королівстві [1, c 617]. Термін повноважень члена Палати общин залежить від терміну повноважень Парламенту; загальні вибори, на яких обирається новий склад парламенту, відбуваються після кожного розпуску Парламенту. Три частини Парламенту відокремлено один від одного; ніхто не може засідати одночасно в Палаті общин і Палаті лордів. Лорди Парламенту згідно із законом не можуть голосувати на виборах членів Палати общин, крім того Суверен по звичаю не голосує на виборах, хоча для цього і немає законодавчого обмеження.

Функції виконавчої влади належать Уряду, званому також Кабінетом. Монарх призначає Прем'єр-міністра з врахуванням конвенції (кандидат на пост має бути членом Палати общин і мати підтримку, достатню для призначення). Потім прем'єр-міністр вибирає останніх міністрів, які і складають Уряд і є політичними главами Департаментів. Приблизно 20 найголовніших міністрів складають Кабінет міністрів. Як і в інших системах правління, виконавча влада (власне і звана «урядом») несе відповідальність перед Парламентом: отримавши від парламенту вотум недовір'я, уряд буде вимушений або піти у відставку, або спробувати розпустити Парламент і провести загальні вибори. На практиці члени всіх основних партій Парламенту строго контролюються на предмет відповідності їх голосів політиці їх партій. Якщо уряд володіє переважною більшістю, то маловірогідно, що вони не зможуть провести законопроект через голосування. У листопаді 2005 року уряд Блера потерпіла перша поразка (пропозиція про продовження терміну затримання терористів до 90 днів). До цього востаннє законопроект не пройшов через Палату общин в 1986 році (один з трьох випадків в XX столітті). Уряди з незначною перевагою - а також коаліційні - більш схильні до ризику потерпіти поразку. Інколи вони вимушені звертатися до крайніх заходів, наприклад, привозити на лікарняній кушетці хворих членів Парламенту, щоб отримати більшість. Маргарет Тетчер в 1983 і Тоня Блер в 1997 прийшли у владу з такою перевагою, що при незгоді з останніми партіями вони гарантовано вигравали практично всі голосування Парламенту і могли реалізувати радикальні програми реформи виборів [1].

У Великобританії використовуються різні системи виборів:

First Past the Post використовується для всенародних виборів, а також при виборі місцевої самоврядності в Англії і Уельсі (раніше і в Шотландії).

Additional Member System була введена після введення регіональної автономії (devolution) в 1999 для Шотландського парламенту, Уельських зборів і Лондонських зборів.

Система Single Transferable Vote використовується для виборів в Асамблею Північної Ірландії і місцеві ради. Партійні списки використовуються для виборів до Європейського парламенту.

Supplementary Vote використовується для вибору мерів міст, наприклад, Лондона.

До складу верховних судів входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. Високий суд складається з 78 суддів і підрозділяється на три відділення: королівської лави (очолює лорд - головний суддя), канцелярського (очолюється віце-канцлером), по родинних справах (очолює голова відділення). Розподіл справ між відділеннями визначається спеціалізацією суддів і особливостями процедури; в принципі, кожне відділення може розглядати будь-яку справу, що входить в компетенцію цього суду. Судді призначаються з числа адвокатів. Поділа, які слухаються в першій інстанції, розглядає один суддя. Відділенню королівської лави підсудні справи, регульовані нормами загального, торгівельного права і тому подібне Канцлерському відділенню підсудні справи, не регульовані загальним правом (наприклад, поділа по авторському, винахідницькому праву). Скарги на вирішення високого суду подаються до Апеляційного суду.[1] У складі Апеляційного суду 18 суддів, що іменуються орджастами і очолюваних охоронцем судових архівів. Справи розглядає колегія у складі трьох суддів. Одна з колегій суду займається лише кримінальними справами. Це - кримінальне відділення Апеляційного суду. На відміну від колегій, що розглядають цивільні справи, тут не прийнято, щоб думка суддів, що залишилися в меншості, ставала відомою. Вирішення Апеляційного суду можуть бути оскаржені в Апеляційний комітет палати лордів (в окремих випадках стало можливим пряме оскарження вирішень Високого суду). Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордів виносить не більше 30-40 ухвал в рік [4]. Справи розглядаються мінімум трьома лордами по апеляції. Кожен окремо висловлює свою думку у справі. Судді палати лордів як такі або спільно з суддями заморських територій утворюють Судовий комітет Таємної ради. На такому рівні розглядаються скарги не вирішення верховних судів заморських територій і держав - членів Співдружності, оскільки ці держави не виключають подачі такої скарги. Суд корони Суд корони - це нова освіта, створена актами про суд 1971 р. Він розглядає кримінальні справи. Його склад багатообразний.

британська співдружність нація правовий

2.2 Правова характеристика країн БСН що знаходяться на Американському континенту, Австралії та Нової Зеландії

В даному пункті я би хотів розповісти про правову систему Канади, Австралії, Нової Зеландії , Гаяни і Гондурасу.

Гаяна

До приходу європейців на території нинішньої Гайани жили індіанці араваки. В кінці XV століття іспанці відкрили узбережжі Гайани, але їх не привернула ця болотиста місцевість з нездоровим кліматом. Однак Гайана зацікавила інших європейців.

Протягом XVIII-XIX століть між Великобританією, Нідерландами і Францією йшла боротьба за право володіння Гвіаною. Перших успіхів досягла Голландія, заснувавши до 1773 року три своїх поселення в гирлах річок Ессекібо, Демерара і Бербіс.

У 1803 році Британія захопила голландські поселення, а в 1814 році за Віденським договором офіційно отримала землі, об'єднані в 1831 році під назвою Британська Гвіана [8].

Британці посіли також периферійні землі колишньої Великої Колумбії, поклавши початок територіального спору з незалежною Венесуелою через території Гайана-Ессекібо (Західна Гайана).

Скасування Британією рабства в 1834 році призвела до масового догляду колишніх рабів-негрів з плантацій в міста.Частина негрів заснувала свої селища. Небажання звільнених негрів працювати на плантаціях знову поставило питання про робочу силу. Англійці стали вербувати робітників-контрактників. Це були португальці з острова Мадейра, китайці, але найбільше - індійці.

З кінця XIX століття британці почали розвивати в колонії видобуток бокситів, золота, алмазів, а також виробництво цукру. У 1926 році введена перша конституція Британської Гвіани, створений місцевий законодавчий рада. У 1950 році була створена Народна Прогресивна партія Гайани, що дотримувалася марксистсько-ленінської ідеології. Фактично вона стала правлячою з 1964 [10, c 182].

26 травня 1966 Гайана проголошена незалежною державою, 23 лютого 1970 вона стає Кооперативній Республікою Гайана. Таку назву було пов'язано з оголошеним НППГ курсом на побудову «кооперативного соціалізму», що було закріплено в конституції країни 1980 року. Після здобуття незалежності істотна частина населення емігрувала, в основному у Великобританію, а також у США і Канаду. Має дипломатичні відносини з Україною (встановлені з СРСР 17.12.1970) .У серпні 2010 року Гайана ввела безвізовий режим з Росією. Російські громадяни можуть перебувати в Гайані дев'яносто днів, не оформлюючи візу. Новий режим діє з 1 серпня 2010 року. Це рішення було прийнято для залучення в країну російських туристів.

Гаяна являється республіка. Глава держави - президент. Їм стає лідер партії, що перемогла на чергових парламентських виборах. Кількість термінів президентства з недавнього часу обмежено двома термінами по 5 років. З серпня 1999 року - Бхарат Джагдео. Парламент - однопалатні Державні збори, 65 депутатів, що обираються населенням на 5-річний термін.

Основні партії (за підсумками парламентських виборів у серпні 2006):

* Народна Прогресивна партія - ліва (індійська), 36 місць в парламенті;

* Народний Національний Конгрес - ліва (негритянська), 22 місця;

* Альянс за Зміни - ліва (багаторасової), 5 місць.

Крім них, є ще - партія Дії Гайани; Справедливість для всіх; Підйом, Організованість і Перебудова; Об'єднана Сила; партія Єдності; Бачення Гайани;Альянс трудящого народу [8].

Гондурас

Гондурас -- унітарна президентська республіка. У 1932--1949 роках країною керував диктатор -- генерал Тібурсіо Каріас Андіно, потім багатопартійна система була відновлена. У 1963 відбувся військовий заколот, за яким послідував період правління військових хунт. У листопаді 1981 р. Гондурас повернувся до цивільного правління, але сильний вплив військових на політику країни зберігається. В країні діє конституція 1982 року. За конституцією законодавча влада в країні належить однопалатній Національній Асамблеї (Congreso Nacional), яка складається з 128 депутатів. Щорічні сесії Національної Асамблеї проводяться з 25 січня по 31 грудня. Національна Асамблея обирає голову і членів Верховного Суду, прокурора республіки та їх заступників. Асамблея також затверджує проект бюджету, що представляється виконавчою владою, приймає рішення про залучення позик та іноземного капіталу [13].

Виконавча влада здійснюється президентом разом з державними міністрами. Є також три віце-президенти. Президент -- глава держави, головнокомандувач збройними силами і гарант конституції. Він видає декрети, бере участь у створенні законів, вносячи проекти до Національної Асамблеї, ухвалює запити при необхідності термінових заходів в економічній і фінансовій сфері, стежить за надходженням податків і фінансовою діяльністю. Президент також призначає і зміщує міністрів і заступників міністрів, президентів і віце-президентів банків країни.

Президент, віце-президенти і депутати Національної Асамблеї обираються на загальних виборах на чотирирічний термін прямим, рівним, таємним і обов'язковим голосуванням громадян країни віком від 18 років. Президент і віце-президенти не можуть бути переобрані на другий термін. Депутати обираються по пропорційній системі в 18 округах [14, c 241].

Судова влада представлена Верховним Судом з 9 членів і 7 заступників, а також місцевими судами. Для здійснення процедур виборів існує незалежний Національний Виборчий Трибунал, який складається з представників Верховного Суду і зареєстрованих політичних партій.

Країна поділена на 18 департаментів і центральний (федеральний) округ, де знаходиться столиця Тегусігальпа. Голови департаментів призначаються президентом. Округи у складі департаментів керуються виборними муніципальними радами. Центральний федеральний округ, який утворюють столиця країни і її передмістя Комаягуела, розташоване на іншому березі річки, керується особливими законами [14].

З XIX ст. у Гондурасі традиційно діяли дві політичні партії -- Національна (консервативна) і Ліберальна. Диктатор Каріас Андіно був представником Національної партії, на неї ж спиралися і військові хунти 1960--1970-их років. Згідно конституції 1982 р., в Гондурасі існує політичний плюралізм. В країні діють наступні політичні партії: Національна Партія, Ліберальна Партія[1], Партія Оновлення і Єдність[2], Партія Демократичного Об'єднання, Християнсько-Демократична Партія Гондурасу.

Канада

У Канаді діє система англійського «загального права», згідно з якою рішення судів вищого рівня набирають сили судового прецеденту. Джерелом права у Канаді вважають законодавчі норми, що видаються парламентом, та норми «права справедливості», які були створені ще за рішеннями Суду канцлера в Лондоні у XV-- XIX ст. [8].

Рішення канадських судів протягом тривалого часу підлягали оскарженню у Судовому комітеті Таємної ради у Лондоні. Нині ця практика скасована, проте раніше прийняті рішення англійських судів, що тлумачать чинні у Канаді англійські закони і норми «загального права», мають загальнообов'язкову силу, а єдність системи канадського «загального права», забезпечується Верховним судом Канади і вищими судами провінцій, рішення яких є загальнообов'язковим для всіх нижчих судових інстанцій.

Законодавча влада у Канаді протягом тривалого часу належала британському парламенту, а колоніальні структури видавали лише прийняті у метрополіях закони. Але Конституційним законом від 1982 р. було встановлено, що з цього часу жоден наступний акт британського парламенту не буде мати чинності у Канаді, тобто була проголошена суверенність країни у сфері законотворчості [13].

Федеративний устрій країни визначає розмежування законодавчих повноважень між парламентом і законодавчими зборами провінцій. До законодавчих федеративних повноважень належать 27 питань, які регулюють питання економіки, торгівлі, мореплавства, грошового обігу та банків, патентів, авторського права, кримінального права і кримінального процесу тощо. До компетенції законодавчих повноважень провінцій належать місцеві питання щодо податків, освіти, виховання, здійснення правосуддя у провінціях, цивільний процес [8].

У наш час система канадського «загального права» є самостійною, її єдність забезпечується Верховним судом Канади і вищими судовими інстанціями, яким підпорядковані всі нижчі судові інстанції. Але не втратили значення і рішення англійських судів, прийняті раніше в результаті тлумачення дії в Канаді англійських законів і норм «загального права».

Австралія

Правова система Австралії зазнала сильного впливу «загального англійського права». Вплив англійського права був офіційно проголошений постановою британської влади, яка визначила, що норми «загального права» і парламентські акти, які діяли в Англії станом на 25 липня 1828 p., підлягають обов'язковому застосуванню в існуючих на той час колоніях. Це призвело до того, що хоча згодом Австралія й набула можливості самостійно формувати свою правову і судову системи, але постановам палати лордів майже завжди надавалась перевага перед рішеннями австралійських судів. Лише в останнє десятиліття австралійське «загальне право» стало розглядатися як самостійна система права, головним джерелом якої визнаються сформоване у судових рішеннях «загальне право» і законодавчі акти [2, c 97].

Австралійське «загальне право», на відміну від законодавства, є єдиним для усіх шести штатів і двох (Північної і Австралійської столичної) територій Австралійського союзу. Єдність його забезпечується Верховним судом Австралії, рішення якого з питань «загального права» -- обов'язкові для усіх судів Австралії. Тобто силу прецеденту мають тільки рішення Верховного суду Австралії і верховних судів штатів та територій, їх зобов'язані виконувати всі суди нижчих ланок.

Що стосується законодавства Австралії, то воно складається із законів, що приймаються парламентом Австралійського союзу і окремими штатами. Компетенція Союзу і штатів розмежована Конституцією у такий спосіб, за яким переважна частина суспільних відносин регулюється законодавством штатів. Чинна нині Конституція Австралії визнає також загальну компетенцію Союзу і штатів. Перевага надається законодавству Союзу. Так, предметом регулювання союзного законодавства є питання юрисдикції судів, прийняття і звільнення з роботи, пенсійного забезпечення, шлюбу, банківської справи, авторського права тощо. А законодавство штатів регулює право земельної власності, договірне право, відповідальність за спричинення шкоди тощо [2].

Щодо судової системи, то австралійська система включає в себе федеративні суди, суди штатів, а також декілька специфічних судових установ з чітко визначеними функціями.

Нова Зеландія

Сучасна правова система Нової Зеландії почала формуватися з 1840 p., тобто з часу, коли країна стала англійською колонією. На її території були поширені закони, що приймалися британським парламентом і норми «загального права». Незважаючи на те, що з 1947 р. Нова Зеландія стала самостійною державою, у ній зберігають чинність британські закони, що приймалися у 1840--1947 pp. Нові закони приймаються у розвиток законодавства новозеландським парламентом, створеним у 1852 р. Завдяки його плідній роботі багато англійських законів вже втратили чинність.

Законодавство Нової Зеландії характеризується впорядкованістю. Перевага, проте, надається не кодифікації, а консолідації [15, c 142].

Разом з тим система «загального права» залишається важливим і самостійним джерелом права. Це стає очевидним, коли взяти до уваги, що новозеландські юристи визнають існування єдиної для всієї держави системи «загального права», а тому визнають і силу судового прецеденту за рішеннями, що приймаються вищими судовими інстанціями в Англії, Канаді і т. ін.

Систему новозеландських судів очолює Апеляційний суд. Він розглядає апеляційні скарги на постанови Верховного суду в цивільних і кримінальних справах та постанови установ адміністративної юстиції (зокрема, Арбітражного суду). Верховний суд складається з голови і 25 суддів. Він розглядає найскладніші цивільні справи, а також скарги на постанови, що виносяться магістратськими судами і органами адміністративної юстиції. У розгляді цивільних справ Верховним судом беруть участь присяжні засідателі. Основна маса кримінальних і цивільних справ розглядається магістратськими судами -- нижчою ланкою системи загальних судів [15].

Багато питань цивільних відносин ще і досі не стали предметом єдиного консолідуючого акта, а регулюються у різних по суті законах (про транспорт, про лікарні тощо) за правилами, близьким до відповідного законодавства і нормам «загального права». Натомість, у сфері сімейного права новозеландські закони характеризуються достатньою своєрідністю. Ще з 1883 р. в них було зафіксовано право заміжніх жінок на самостійне приватне майно. Новозеландські закони дозволяють встановлення батьківства у судовому порядку і прирівнюють дітей, народжених поза шлюбом, до законних.

2.3 Правова характеристика країн БСН які розташовані в Африці, Азії та Океанії

До списку країн які є членами БСН і розташовані в Африці, Азії, Океанії слід віднести: Індія, ПАР, Пакистан, Шрі-Ланка, Гана, Малайзія, Сінгапур, Нігерія, Танзанія, Тринідад і Тобаго, Уганда, Кенія, Замбія, Камерун, Мозамбік, Намібія, Гамбія, Ботсвана, Лесото, Барбадос, Маврикій, Свазіленд, Науру, Тонга, Самоа, Фіджі, Бангладеш, Гренада, Папуа-Нова Гвінея, Сейшельські Острови, Соломонові Острови, Тувалу, Домініка, Кірибаті, Зімбабве, Барбуда, Вануату, Руанда та інші.

Проте щоб охарактеризувати вплив БСН на правову систему цих держав ми розглянемо на прикладі таких держав: Індія, Нігерії, Соломонових Островів.

Індія

Політична система Індії -- федеральна демократична республіка.

Конституція Індії набула чинності 26 січня 1950 року. Преамбула Конституції визначає Індію як суверенну, соціалістичну, світську, демократичну республіку.

Індія має двопалатний діючий парламент схожий в своїх функціях та особливостях до Вестмінстерського типу парламентської системи. Його форма правління традиційно описується як «квазі-федеральна» з сильним центром і слабкими регіонами, але починаючи з кінця 1990-х роках в результаті політичних, економічних і соціальних змін вона набуває все більше дійсно федеральної форми [11, c 172].

Президент Індії є головою держави і обирається непрямими виборами через колегію виборців на п'ятирічний термін. Прем'єр-міністр Індії є головою уряду і здійснює найбільші виконавчі функції, призначається президентом, прем'єр-міністр вибирається партією або політичним союзом партій, що складають більшість місць в нижній палаті парламенту. Виконавча влада складається з президента, віце-президента, та Ради Міністрів Індії на чолі з прем'єр-міністром. Будь-який міністр при отриманні портфеля повинен бути членом однієї з палат парламенту [6].

Загалом законодавча влада Індії уособлює Парламент Індії (Сансад), який складається з верхньої палати, що іменується Раджья Сабха (Рада штатів) і нижньої палати, що іменується Лок Сабха (Будинок народу). Раджья Сабха, постійно діючий орган влади, що має 245 членів, які працюють на протязі шести років. Більшість з них обрані державним і територіальними законодавчими органами штатів в пропорції до населення тих штатів. А 543 з 545 членів Лок Сабха обираються безпосередньо шляхом всенародного голосування і представляють окремі округи протягом п'яти років. Два інших члени нижньої палати призначаються Президентом з англо-індійської громади, якщо президент вважає, що вона не представлена належним чином в державних органах.

Індія має унітарну триступінчату судову систему, що складається з Верховного суду, очолюваного Головним суддею Індії, двадцяти одного Верховного суду штатів, а також великої кількість судів першої інстанції. Верховний суд є першою інстанцією щодо справ, пов'язаних з основними правами і щодо спорів між штатом та Центром, також він має апеляційну юрисдикцію. Це незалежна судова структура, і має право заявити про невиконання, перероблення чи виключення загально-індійських або штатних-окружних законів, які суперечать Конституції країни. Однією з найбільш важливих функцій Верховного суду Індії є роль остаточного тлумача Конституції країни [6].

Починаючи з третього рівня судочинства, на рівні округів розрізняють окремо цивільні суди і кримінальні суди. Під цивільне судочинство підпадають в мегаполісах (міських округах) цивільні суди (рамках юрисдикції міста), які також відповідають рівню окружним судам в сільських округах. Для кримінального права в міських та сільських районах, утворені суди кримінальні (Sessions). Крім того, існують спеціальні суди по конкретних суспільних сферах, які базуються на сімейному і комерційному праві. Законодавством дозволяється ще й прості суперечки на найнижчому рівні вирішувати в панчаятах сіл (Грам панчаят).

У результаті довгого та ретельного застосування британської юридичної практики колоніального періоду, в Індії до цих пір часто загальноприйняте застосування права, яке ґрунтується не на законах, а з відповідними рішеннями судів з використанням судових прецедентів. Мовою суду є англійська, а на нижніх рівнях, в обговореннях можуть використовуватися відповідні регіональні офіційні мови. Особливістю Індії є те, що кожне громада (каста) має свої закони і положення сімейного та спадкового права, це поширене як серед індусів так і серед інших релігійних громад -- сикхів, джайнів, буддистів і мусульманських общин [10, c 59].

В ході боротьби за незалежність, був утворений Національний конгрес, який поклав би край колоніальному пануванню англійців. Після здобуття незалежності в 1947 році, партія «Індійський національний конгрес» перетворилася в найбільшу партію із своїм лідером Джавахарлалом Неру, першим керівником Уряду Індії. До середини 1990-х років в політиці Індії домінувала ця партія, яку очолювали представники сім'ї Неру-Ганді.

Лише після конфлікту, який розрісся після руйнування мечеті Бабрі в Айодге в країні почали розпалюватися серйозні міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. В такій ситуації індійське суспільство почало різко радикалізуватися, як наслідок ставали популярними крайні націоналістичні партії та рухи. Саме тоді Бхаратія джаната парті (БДП) вийшла на перші ролі й її керівникам вдалося зорганізувати частину крайньо-правих партій й з гаслами індуізації країни перехопити владу у розгублених консерваторів (яких ще й гризли внутрішні корупційні конфлікти). Й з 1998 року по 2004 рік, БДП очолили уряд та більшість в палатах парламенту Індії, а керівником уряду був вибраний більш поміркований їх представник -- Атал Біхарі Ваджпаї [6].

Але після нападу на потяг з паломниками в 2002 році почалася різанина в місті Гуджарат, на яку доволі м'яко реагували державні структури (подекуди своїми діями ще більше провокуючи конфлікт), в суспільстві індійців почали відбуватися зміни в сторону пом'якшення крайньо-правих ідей. Тому в 2004 році на парламентських виборах, опозиційна тоді партія Національного Конгресу досягнула гучної перемоги, під керівництвом Соні Ганді. Але створивши коаліцію, та маючи більшість в парламенті Соня Ганді відмовилася від поста прем'єр-міністра (видно пам'ятуючи сумний кінець всіх владоможців-попередників в її родині). Тому 22 травня 2004 року Манмохан Сінґх -- став головою уряду Індії. А в 2009 році на чергових парламентських виборах Коаліція Об'єднаного прогресивного альянсу на чолі з керівництвом Індійського Національного Конгресу ще більше розширили свою підтримку в парламенті, а Манмохан Сінґх був переобраний прем'єр-міністром [11, c 203].

Загалом оприлюднені 16 травня 2009 року результати 15-х за історію Індії виборів до парламенту:

Правляча коаліція -- Об'єднаний прогресивний альянс -- здобула 262 із 543 мандатів, із них 206 -- в Індійського національного конгресу.

Опозиційний Національний демократичний фронт, у якому головну роль відіграє індуїстська Партія Бхаратія Джаната, на думку багатьох, націоналістична, здобула 158 голосів.

76 голосів у блоку «Третя сила» -- комуністів із партіями регіональної та кастової орієнтації, котрі кинули партіям-важковаговикам виклик, але зазнали невдачі.

Членство у міжнародних організаціях: ООН, Рух неприєднання, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Міжнародна організація космічного зв'язку «Інтерсупутник», Всесвітня продовольча програма, МОП, SAARC, МБРР, МАР

Нігерія

Федеративна Республіка Нігерія, держава в Західній Африці. По чисельності населення займає перше місце в Африці, нігерійці складають біля 1/8 жителів континенту. Територія країни простирається від узбережжя Гвінейської затоки до західноафриканської савани. На заході граничить з Беніном, на півночі з Нігером, на північно-заході з Чадом, на сході і південно-сході з Камеруном [6].

Під час проголошення незалежності 1 жовтня 1960 Нігерія являла собою федерацію, що складалася з колишньої федеральної столиці Лагоса і трьох великих, значною мірою автономних адміністративних областей: Північної, Західної і Східний. У 1963 з території Західної Нігерії була виділена четверта область - Середньозахідна. У відношенні Нігерії затвердилися поняття Північ і Південь (Східна і Західна Нігерія, а також Лагос).

Характер політичних процесів у Нігерії першої половини 1980-х років у значній мірі визначався боротьбою за владу між основними народами Півночі (хауса і фульбе) і Півдня (йоруба і тому що), причому в залежності від ситуації інші етнічні групи могли бути те союзниками жителів півдня, то жителів півночі. Таке суперництво продовжувалося не один рік. У 1966 у результаті військового перевороту була ліквідована парламентська республіка і створена військовий уряд, а в 1967 територія Нігерії була розділена на 12 штатів. Влади Східної області, де з 1966 росли сепаратистські настрої, проголосили створення незалежної республіки Біафра, після чого вибухнула громадянська війна. 15 січня 1970, після запеклого опору феодальним військам протягом 31 місяця, Біафра капітулювала.

У 1976 замість 5 у Нігерії стало 19 штатів. Крім того, зі штату Нігер була виділена нова федеральна столична територія Абуджа. З метою зм'якшення етнічних протиріч були змінені назви деяких штатів. У 1987 число штатів досягло 30, а в 1996 - 36, не вважаючи Абуджі. У грудні 1991 уряд переїхав з Лагоса в нову столицю Абуджу [12].

Соломонові Острови

Соломонові Острови є конституційною монархією і мають парламентську систему уряду. Монарх Соломонових Островів - монарх Великобританії - глава держави; її представляє генерал-губернатор, якого вибирає парламент на п'ятирічний термін. Однопалатний парламент має 50 членів, вибраних на чотирирічні терміни. Проте парламент може бути розпущеним голосами більшості його членів перед завершенням його терміну. Парламентське представництво засноване на виборчих округах з одним членом парламенту. Право голосу універсальне для громадян віком від 18 і старше. Глава уряду - прем'єр-міністр, якого вибирає парламент. Прем'єр-міністр вибирає інших членів кабінету. Кожне міністерство очолює член кабінету. Член кабінету працює з постійним секретарем, посадовою особою, яка керує штатом міністерства [8].

Столиця - місто Гоніара на острові Гуадалканал.

Країна ділиться на 10 адміністративних областей, з яких дев'ять, - провінції, які управляються вибраними провінційними зборами, і 10-а - місто Гоніара, що керується муніципалітетом.



Висновки

Роблячи висновок даної роботи можна визначити те, що БСН є міжнародною організацією до складу якої входять країни які являються минулими колоніями Британської Імперії. Розглядаючи правову структуру державного управління в кожній з цих країн можна зазначити, що британська колонізація зробила величезний вплив на них.

Це все отримало відображення у наступних факторах:

1. державний устрій та спосіб керівництва в державі базується здебільшого на британських принципах;

2. адміністративно територіальний устрій в більшості з держав нагадує англосаксонський;

3. судова система базується здебільшого на таких самих принципах що і великобританська, а саме домінування судового прецеденту;

4. форма прояву волевиявлення та виборча система є відображенням британської.

Отже підводячи підсумок даної роботи можна з впевненістю сказати, що країни члени БСН є спорідненими на правовому рівні, та по своєму правовому устрою нагадують одна одну. Великобританія, як держава під впливом якої знаходили дані країни довгий проміжок часу, залишила значний відбиток на правовому інституті даних країн, та передала їм свої найліпші традиції загального права.



Список використаних джерел

1. Богдановская И.Ю. Прецедентное право. М., 1993, с 301.

2. Вайль ИМ. Австралия: федерализм и высшие органы власти. М., 1970, с 284.

3. Гаврилов Ю.Н. Британское содружество наций: Из опыта сохранения и упроч ения влияния метрополии // Международное сотрудничество на пороге ХХ1 века. М., 1999, с. 402.

4. Конституционное право развивающихся стран. М., 1987. , 5. Кросс Р. Прецедент в английском праве. М., 1985, с 297.

5. Крылова Н.С. Содружество наций: политико-правовые проблемы. М., 1991, с. 342.

6. Муромцев Г.И. Источники права в развивающихся странах Азии и Африки. М., 1987, с 321.

7. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: Справочник. М., 1993, с 217.

8. Правовые системы стран мира : энцикл. справ. / отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А. Я. Сухарев. - [3-е изд., перераб. и доп.]. - М. : НОРМА, 2003. - 976 с.

9. Супатаев М.А. Право в современной Африке. М., 1989.

10. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. М., 1996.

11. Саидов, А. Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира /А. Х. Саидов ; отв. ред. В. А. Туманов ; Ин-т государства и права РАН. - М. ,1993. - 148 с. -Библиогр. в подстрочных ссылках.