Мусульманська правова система

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Мусульманська правова система

Вступ

На сьогоднішній день релігія «ісламу» є третьою після таких поширених релігійних течій, як «буддизм» і «християнство». Значний відсоток людей, які сповідують «іслам», проживають в країнах, де «іслам» є державною релігійною течією. Велика кількість мусульман також проживають на території країн, де зовсім інші філософські погляди і державні релігії, що, у свою чергу, має величезний вплив на мирний і благополучний розвиток конфесійних взаємовідносин. Релігійні звичаї і право мають спільні джерела, котрі, в кінцевому рахунку, регулюють як побутову, так і обрядову сторону життя мусульман, регламентуючи майже всі сфери суспільних взаємовідносин. Основними джерелами права для мусульман є священна книга - «Коран», «збори хадисів» - перекази про діяння і слова пророка Магомеда, його найближчих родичів, учнів і послідовників, «Іджма» - думки мусульманських богословів, а також думки і роздуми відомих і авторитетних релігійних діячів. Мусульманське право - це не тільки одна з найпоширеніших і старовинних правових систем світу, а й беззаперечна частка правової культури і правової думки. Саме тому вивчення проблем мусульманського права є досить актуальним і одним з найбільш цікавих питань науки порівняльного правознавства, яка вимагає різнобічного підходу до вивчення його скарбів. Повною мірою це відноситься і до країн ісламського світу. У наш з вами час відбуваються процеси взаємодії і інтеграції між країнами, а це, у свою чергу, означає, що інтерес до вивчення правових систем різних країн не згасає, а навпаки ще більше поширюється.

Характерними ознаками цієї правової системи є архаїчність, відсутність писаних систематизованих норм права, які багато в чому злагоджені прийняттям у наш час законів і кодексів, які виступають продуктами життєдіяльності мусульманських держав. Мусульманське право є неповторним. У мусульманській правовій системі, на відміну від європейських правових систем, релігійний аспект є основним у формуванні права мусульманських країн, у той час як в європейських країнах цей аспект виступає другорядним і не має особливого впливу на право.

Такі відомі автори, як Л. Петров та Л.Р. Сюкіяйнен та інші, висвітлювали і аналізувал дану тему у своїх дослідженнях. Слід також особливо відзначити дослідження С.Г. Буянського - одного з відомих дослідників, що займався вивченням саме мусульманської правової системи і її особливостей, а також дослідження французьких дослідників К. Жоффре-Спінози, Р. Давида, які у своїй спільній книзі «Основні правові системи сучасності» дали точну характеристику джерелам, структурі і системі мусульманського права в цілому.

Внаслідок поширюваних процесів глобалізації майже в усіх сферах життєдіяльності, у тому числі і в мусульманському праві, взаємодія між європейськими і мусульманськими правовими системами стає все більш інтенсивною. Таким чином, слід сказати про поступове збільшення ролі ісламського права і відповідно варто уділяти ще більшу увагу вивченню цієї правової системи.

Об'єктом дослідження в моїй курсовій роботі є мусульманська правова система, як система що врегульовує і керує правовими відносинами людей на території сучасних мусульманських держав.

Предметом моєї курсової роботи є діяльність і система керування цієї правової системи. Протягом усієї своєї курсової роботи я буду намагатися щонайкраще проілюструвати діяльність цієї світової правової системи.

Мета моєї курсової роботи полягає в тому, щоб показати усю багатогранність, специфічність, у деяких моментах колоритність і безумовно складність такого явища, як мусульманська правова система. У цій світовій правовій системі закріплені положення і норми, які є, в деяких випадках, незрозумілими і чужими православному світосприйняттю і розумінню речей. Найбільш характерною особливістю є те, що така мусульманська релігійна святиня, як «Коран», виступає одним із джерел усієї правової мусульманської системи, що для християн є неспецифічним явищем, адже Біблія джерелом правової системи християнського світу не являється.

Виходячи з даної теми можна поставити такі завдання:

1. Дослідити історію становлення та розвитку права мусульманських країн;

2. Дослідити джерела і визначити структуру права;

3. Дослідити функціонування даного права не тільки в країнах ісламського світу, але і в деяких країнах Європи;

4. Дослідити концепцію «священної війни» для мусульман;

5. Розглунити варіант мирного співіснування мусульманської правової системи з іншими правовими системами світу.

У даній роботі я спробую дати відповідь і обґрунтування на всі поставлені завдання.

1. Основи мусульманського права

право мусульманський

Основою всього мусульманського права, як і всієї мусульманської цивілізації і культури є священна книга для всіх віруючих мусульман - «Коран». «Коран» складається з висловлювань і настанов для останнього з пророків і посланців єдиного Бога Аллаха - Магомета. Як зазначалося раніше, «Коран» є не тільки культурною спадщиною усієї мусульманської цивілізації, але і першим з джерел права мусульманської правової системи.

Усі віруючі повинні дотримуватися життєвого шляху і поведінки Магомеда, про це йдеться у «Сунні». «Сунна» являє собою збірку адатів, традиційних заповітів, що стосувалися норм поведінки, дій і висловлювань пророка, відтвореною цілою низкою посередників. «Адат» - загальна назва звичаєвого права у мусульманських народів. «Адати» за своєю значимістю поділяються на автентичні, хороші і слабкі. Тільки ті адати, що вважаються автентичними, можуть бути основою у мусульманській правовій системі для вироблення правових норм. Сунна, як джерело другорядне щодо Корану, послужила для вироблення звичаєвих норм правової системи мусульманських країн і передувала утворенню ісламу, що також є досить значущим.

Третьою основою мусульманського права є «іджма». На думку деяких шиїтів, «іджма», такою не являється, але на думку багатьох вчених, які дійшли у свою чергу однієї і тієї ж думки, саме «іджма» використовується для поглиблення і розвитку легального тлумачення божественних джерел. Для того, щоб правова норма була заснована на «іджмі», не є обов'язковим, щоб цю норму визнала більша частина віруючих або щоб ця норма відповідала переконанням більшості віруючих. «Іджма», як основа мусульманської системи, не має нічого спільного зі звичаєвим правом.

«Коран», «Іджма», «Сунна» - ось 3 основи мусульманської правової системи, але у мусульманському світі для правової діяльності

використовуються тільки два з них - «Коран» і «Сунна». «Іджма» має більш практичне значення, норми права підлягають застосуванню тільки якщо вони були записані в «Іджму». Усі три основи також є і культурною спадщиною мусульман. Більш детальніше про кожну з основ я буду розповідати в пункті 1.2.

1.1 Історія розвитку і походження мусульманської правової системи

Мусульманське право - шаріат (араб. шаріа - правильний шлях, прямий, приписи, закон, встановлені в якості обов'язкових) являє собою загальнообов'язкове вчення про ісламський спосіб життя усіх віруючих, комплекс приписів, обов'язкових для виконання мусульманином і закріплених переважно в основних джерелах «Корані» і «Сунні». У даних приписах, перш за все, порушуються питання щодо догматики і етики, що визначають переконання і релігійну совість і відповідальність мусульманина, обов'язки віруючого по відношенню до Бога, уряду країни, в якій він проживає, членів своєї сім'ї, інших осіб, які також є віруючими і порядними мусульманами, у тому числі і соціально незахищених людей, насамперед бідних. Мусульманське право - це не тільки одна з найстаріших і найбільш поширених в світі релігійно-правових систем, а й значна частина світової правової культури. Воно є архаїчним правом, яке остаточно склалося в Х ст. і не зазнало великих радикальних змін аж до нашого часу. Витоки мусульманського права пов'язані з пророком Магомедом (571-632 рр. Нашої ери), який у своїх проповідях до простого люду виклав загальну систему релігійних і правових норм та поглядів, отриманих ним, нібито, на пряму через Бога Аллаха. Інша частина юридично значущих норм склалася в результаті життєвих поглядів, дій і вчинків, Магомеда, яким він був вірним аж до своєї смерті. Пізніше всі ці норми віднайшли своє відображення у первинних джерелах мусульманської релігії та права. Проте їх було, на жаль, недостатньо для повного регулювання всієї сукупності правових відносин мусульманської громади, а тому після кончини Магомеда його нормотворчу діяльність продовжили найближчі сподвижники, «праведні» халіфи Абу-Бакр, Омар, Осман і Алі. Спираючись на Коран і Сунну, вони формулювали нові правила поведінки, відповідні на їх погляд, волі Бога Аллаха Магомеда. У випадках, коли норми не могли регулюватися Кораном і Суннами, норми встановлювалися спільним розсудом або одноосібно кожним халіфом.

У другій половині VIII ст. зявилася група богословів-законознавців, що взяли на себе відповідальність по створенню системи права. На ранньому етапі становлення мусульманської юриспруденції виділилися 2 школи, першою була - Мекканська - одержала найменування від міста Мекки в якій знаходилася, друга ж, що знаходилася на території Ірану, називалася «прихильники самостійного судження» (асхаб ар-рай). Прихильники першої школи робили наголос на священні оповіді «аскабаль-хадис», так як вона базувалася на нормах Корану і Сунни. Прихильники другої школи винайшли метод, який був анаголічним дедукції - «Кійяс» - зрівняння, порівняння, який у свою чергу дав змогу проаналізувати правові норми і виокремити найправильніші за канонами ісламу.

У X ст. мусульманська правова система остаточно склалося як стала самостійна дисципліна, що відноситься до релігійних наук. Предмет мусульманської правової системи включає в себе вивчення 2 категорій норм: 1) «ібадат» - норми права, що визначають ставлення віруючих з Аллахом (правила культу і виконання релігійних обов'язків) і 2) муамалят - норми, що регулюють взаємини між людьми, державою і підданими. Еволюція мусульманського права в сунітському середовищі стала відправною точкою для народження 4 шкіл сунітського законознавства - мазхабів. Мусульманська правова система, на відміну від інших правових систем, ніколи не була самостійною наукою. Вона лише складова релігії ісламу. Якийсь автор вправі був сказати: «там, де перестали застосовувати мусульманське право, іслам більше не існує». До XIII ст. мусульманська правова система практично перестала існувати як єдине ціле і стала розділеною на різні гілки. Обов'язок до дотримання певної конкретної юридичної школи для правовірного мусульманина забезпечувався державою, правовою політикою даної держави. Як результат, мусульманське право виявилося роздробленим і розлученим і отримало «прописку» на кожній окремій території. Іншими словами, кожна ісламська держава сама обирала напрямок свого правового існування і забезпечення. Подібно романо-німецькому праву, періоду що повязують зі словом «кодифікація», право стало національним скарбом кожної держави. Подальша еволюція і розвиток мусульманської правової системи і доктрини йшла тернистим шляхом поступового знищення внутрішніх протиріч, неузгодженостей, що існують у рамках того чи іншого спрямування права, а також створення взаємних положень і норм права, принципів, які є єдиними для всіх мусульманських правових шкіл і напрямків. Ці принципи додали праву мусульман логічну об'єднаність, цілісну структуру і значно збільшили його керуючий потенціал.

Починаючи з другої половини XIX століття цей період в історії мусульманської правової системи ознаменувався активним запозиченням права європейських країн, насамперед романо-германського, яке в наш з вами час в деяких арабських країнах, таких як наприклад, Туреччина майже повністю витіснило правові норми мусульманських країн. А в деяких країнах, як наприклад Іран, Ірак, Афганістан - мусульманські правові норми є догматичними і мають широкий спектр впливу на життя мусульман.

У таких країнах спостерігається своєрідний ренесанс у поглядах, щодо ісламських традицій і цінностей, що беззаперечно тягне за собою розширення предмету регулювання мусульманського права.

1.2 Джерела мусульманської правової системи

Першим і найголовнішим джерелом мусульманської правової системи є священна для всіх мусульман книга Коран. Зовні цей витвір мистецтва і культурна спадщина мусульман нагадує книгу, написану у віршованій формі, яка складається з 114 сур (глав). У ній містяться більше ніж 4 тисяч коротких віршованих фрагментів, ніяк не зв'язаних суцільним конструктивним задумом або єдиним початком. Самі тексти у віршованій формі датуються періодом з 610 по 631р. і уособлюють собою вчинки і ораторські проповіді пророка Магомеда, які були ним виголошені з різних причин і обставин і зібрані згодом у одному великому творі. Лише невелика їх частина торкається питань правових взаємовідносин мусульман, з іншими віруючими. Всього прповідей в Корані близько 250, у тому числі 70 строф з питань цивільного права, 30 - з питань кримінального права, 15 - з питань кримінального процесу, 70 - з питань правового становища особин чоловічої статі. Більшість же віршованих творів присвячені релігії та ісламській моральності. Величезний вплив на це джерело релігійно-правової думки мусульман надали більш давні доктрини світу - християнство і іудаїзм - головним чином через П'ятикнижжя (Тору); Талмуд. Багатоплановість змісту і невеликий обсяг саме правових положень обумовили той факт, що Коран не став для мусульманського права юридичним документом правової системи подібно конституції або кодексу. Однак він був і залишається для мусульманських юристів найавторитетнішою основою усього ісламського права.

Основні положення Корану органічно і досить вірно доповнюються іншим правовим джерелом - Сунною, яка представляє собою зібрання розповідей (хадисів), переказів щодо життя пророка Магомеда і його поведінки, вчинків, способу мислення і дій, поглядів, яких він постійно дотримувався. Особливий інтерес серед цих переказів являють собою ті, які відносяться до життя і діяльністості пророка, тому що його просили розсудити суперечки або виправити правові казуси. У текстуальному значенні Сунна є набагато більш матеріальним джерелом права, ніж Коран, але вона також досить багато разів переписувалися, що зумовило багатоваріантність цього джерела і це викликає ще більше суперечок. Текст Корану було сформульовано і написано майже одразу після смерті пророка під час володарювання третього за рахунком каліфа Османа. Сунна не була зібрана і написана принаймні, протягом століття після письмової фіксації Корану. Існувала до того ж велика кількість різних збірок хадисів, що ставить під сумнів правову достовірність цього джерела. Деякі з них були створені і написані юристами як важливого правового джерела. Так як ісламські юристи були схильні фабрикувати історії на підтримку своїх особистих правових точок зору. Питання про кількість сфабрикованих хадисів аж до нашого часу викликає спори і протиріччя. У цьому правовому джерелі прийнято розділяти хадиси на - автентичні, хороші і слабкі. Тільки адати, що вважаються автентичними, можуть служити основою для вироблення правових норм. Неприйнятна певною частиною шиїтів, Іджма вважається третім джерелом мусульманського права. На однакову думку докторів мусульманського права, іджма використовується для легального тлумачення божественних джерел. Легітимізованим зв'язком з Кораном і Сунною, Іджіма набула чинності тільки після смерті пророка і за наявності ряду умов. Для того, щоб будь-яка норма права була заснована на Іджмі, необов'язково, щоб основна маса віруючих признала її або щоб ця норма відповідала єдиному почуттю всіх членів суспільства. Коран, Сунна і Іджма - 3 основних джерела мусульманського права, але ці джерела різнопланові і різноправні. Коран і Сунна - основні джерела. Сьогодні тільки деякі мусульманські і світові вчені звертаються безпосередньо до двох перших джерел. Третє джерело мусульманського права - Іджма - має безперечно велике практичне значення. Тільки будучи написаними в Іджму, норми права, незважаючи на їхнє походження, підлягають застосуванню.

Четвертим джерелом мусульманського права є кійяс, тобто способи тлумачення і застосування за аналогією норм мусульманського права, закріплених вищеназваним джерелами. Кійяс не є продовженням, частиною первісної норми або Крудуса, а тому і утворює окреме джерело права. До числа вторинних джерел права можна віднести закон, який сьогодні в більшості мусульманських країн відіграє дуже важливу роль в соціальному регулюванні. Малозначну роль у праві відіграє звичай, якщо, звичайно, він не має релігійних підстав. Мусульманські юристи не відносять його до права і не розглядають як джерело права. Однак коли відносини виявляються нерегламентованими правом або не забезпечуються у правовому значенні, звичай може вступати їх регулятором.

1.3 Структура мусульманського права

право мусульманський священний

Структура мусульманського права також має свої особливості, що випливають з природи його створення. Воно не розділяється на загальне і приватне право, як у романо-германської системі права, або на загальне і справедливосте право, як у країнах англосаксонської родини. Тут є інші принципи інтеграції, зв'язку правових норм, їх структурного поєднання. Так, можна виділити правові комплекси норм і принципів відповідно до основних мусульманських рит - сунітських (ханіфітського, малікітского, шафіїтського, ханбалітської) і несуннітских (шиїтським, вахбітскім, зейдутскім, абадітскім). Наявність різних направлень і гілок в ісламі обумовлює диференціацію в праві, поєднання юридичних норм навколо тих чи інших релігійних точок зору. Кожна рита «обростає» певним комплексом правових норм, прийнятих відповідно до обраних релігійних постулатів. Разом з тим, залишається і галузевий принцип диференціації правових норм, хоча і з певними особливостями. Насамперед, існує галузь «право особистого статусу», яка регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини між мусульманами, кримінальне право, засноване на відмінності між твердо встановленими Худудами і дискреційними тазірами - покараннями. До заходів засудження за вбивство, за перелюб, за крадіжку, за пограбування, за вживання спиртних напоїв та ін, Деліктне право мусульманської правової системи встановлює заходи кримінально-правової відповідальності, галузь так званих владних норм - сфера державного та адміністративного права, яке встановлює норми поведінки владного апарату країни.

Дискреційні покарання визначаються на розсуд судді (каді) за порушення закону. Покарання носять страхітливий характер, передбачені також фізичні покарання (відсікання рук, ніг, четвертування, побиття батогами, палицями і т.д.). Цивільне право (муамалат) регулює правові відносини власності: володіння, користування, розпорядження, в тому числі, відчуження. Важливе місце відводиться статусу державної власності і майна, вилученого з цивільного обороту, переданого на релігійні або благодійні цілі (вакф).

Усі вчинки в мусульманському праві поділяються на п'ять основних категорій: обов'язкові і заборонені. В основі даної класифікації лежать відповідні релігійно - моральні оцінки тих чи інших видів поведінки. Норми мусульманського права можуть бути також класифіковані на норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень, і казуальні норми, що виникали, як правило, емпіричним шляхом (такі, наприклад, норми Сунни).

2. Мусульманське право в світі

Хоча іслам є наймолодшою із трьох релігій світу, він має досить широке поширення. Через сто років після смерті Магомеда (632р.), в епоху правління династії Омейядів, іслам, у результаті завоювання арабськими арміями народів інхиш країн, був поширений на північне побережжя Африки та Іспанію, а на Сході - на територію Ірану та Індії. Друга хвиля арабських завоювань у ХV ст. (підкорення Візантії, захоплення у 1453р. Константинополя), поширила іслам до Південної Європи (до сьогодні на території колишньої Югославії, в Албанії та Болгарії існують великі мусульманські общини).

Після другої світової війни деякі арабські держави мають офіційні ісламські назви (наприклад, Ісламська Республіка Іран).

В наш з вами час мусульманське право діє у багатьох країнах від Марокко у північно-західній Африці до Фіджі в Океанії (наприклад, правові системи держав як Марокко, Сирія, Алжир, Єгипет, Пакистан, Індонезія, Судан, Північна Нігерія, Сомалі, Танзанія, Кенія, Іран, Ірак та ін.).

Певний вплив мусульманського права відбувається і стосовно колишніх радянських республік Середньої Азії: Казахстану, Туркменистану, Узбекистану. Поряд з цим, просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордонам у світі.

2.1 Функціонування мусульманської правової системи в ісламському світі

В Ірані є доволі жорстока система соціального контролю, заснована на ісламських традиціях. Закони Шаріату (мусульманські імперативи, які замінять кримінальний і цивільний кодекси) суворі, а релігійна нетерпимість і турбота про чистоту душі одновірців дозволяють компенсувати відсутність телекамер, про всі злочини і проступки мусульман мулла дізнається від громади (сусідів, товаришів по службі і членів сім'ї). Традиційний метод профілактичних соціальних відхилень в Ірані - репресії за переконання. На основі ісламу може сформуватися дуже жорстка і ефективна система контролю за особою, і, як результат - дуже низький рівень злочинності у всій країні. У Афганістані, на території, яка керується релігійним рухом «Талібан», скасовано до кореня цивільне судочинство. У цій частині Афганістану діють середньовічні правові норми - догми, які є релігійними (все той же закон шаріату). Таліби практикують суворі заходи покарання злочинців. За крадіжку відтинають руку, за грабіж - руку і ногу, зрадивши свого чоловіка жінку родичі чоловіка закидають каменями або підривають на очах всієї громади. Екзекуції проходять на центральних площах, де злочинець, позбавлений тієї чи іншої частини тіла, залишається стікати кров'ю. Злочинець таким чином часто помирає від втрати крові, до нього не підходять навіть родичі, боячись тієї ж долі. Нерідко рішення такого суду викликають до виконання родичів потерпілих, які з радістю приводять вирок до завершення.

Закони шаріату застосовуються і в такій країні, як Саудівська Аравія, але значно гуманніше. Наприклад, якщо злодієві відрубують руку, то лікар обробляє рану і надає злочинцю медичну допомогу, аж до остаточного загоєння рани. Злодіїв, затриманих за дрібну крадіжку, звичайно карають різками перед громадою, але якщо спіймали вдруге, то тут вже не обходиться без відрубання руки. Вбивство і розповсюдження наркотиків карається відсіканням голови. У Саудівській Аравії діє сухий закон. Осіб, помічених у вживанні спиртного, публічно карають різками. Покарання різками значно м'якше відсікання частин тіла, але не так вже необразливо: нерідкі випадки, коли ця екзекуція закінчується серйозними каліцтвами, і навіть зі смертельним результатом. Досить поширене в Аравії короткострокове позбавлення волі (на термін від 6 до 20 днів). Наприклад, затриманого за управління автомобілем в нетверезому стані, піддають короткочасному тюремному ув'язненню. Цікаво, що якщо в автомобілі нетверезого водія були пасажири - їх також карають (піддають штрафу). Так у цій країні стимулюють активність громадян у профілактиці правопорушень.

Загострення внутрішньої обстановки в Іраку примусило державного лідера Саддама Хусейна ще быльше посилити і без того досить сувору систему впливу на злочинність. Достатньо тільки навести приклад, що для залякування своїх опонентів, Хусейн наказував кидати супротивників режиму в басейн з сірчаною кислотою. Члени правлячої партії зобов'язані регулярно патрулювати вулиці Багдада по ночах та інших міст для припинення злочинів. Патруль був озброєний автоматами Калашникова. З особами, які не підкорилися патрулю, чи чинили опір намагаючись сховатися чи втекти, там не церемонилися, відповідні інструкції дозволяли знищувати їх на місці. Плануючи бомбардувати Ізраїль снарядами з отруйними речовинами, Саддам Хусейн заявив, що хімічна зброя дозволяє забезпечувати свою безпеку бідним країнам, яким не по кишені виготовлення ядерного або високоточного «гуманного озброєння». Таким же, ймовірно, був хід його думок, коли в Іраку були введені тілесні покарання: побиття палицями до смерті, відрубування рук злодіям, ніг дезертирам. Сам він неодноразово наголошував, що в бідній країні лише вкрай жорстка система впливу на злочинність може бути ефективною.

Таким чином, можна зробити висновок, що радикальні дії і суспільна мораль зводять на нівець навіть думку про правопорушення. Арабські країни за статистикою є одними з найбезпечніших для своїх громадян.

2.2 Пристосування мусульманського права до сучасного світу

У 19 столітті у становищі мусульманського права відбулися великі зміни. У найрозвиненіших країнах право поступилося позиціями законодавству мусульманських країн, заснованих на моделях буржуазних країн. На початку 20 століття лише у державах Аравійського півострова і Перської затоки мусульманське право зберегло свої чинні позиції і діяло як універсальний інструмент у своєму традиційному вигляді. Правові системи найрозвиненіших арабських країн, з певними відступами стали будуватися за двома основними зразками: романо-германським (французьким) - Єгипет, Сирія, Ліван; і англо-саксонським - Ірак, Судан. За мусульманським правом тут збереглася роль регулятора шлюбно-сімейных, спадкових та інших відносин серед мусульман, що пояснювалося збереженим пережитком феодалізму і сильним впливом на свідомість громадян. Нині мусульманське право перестало бути єдиним чинним правом. Але водночас в жодній мусульманській країні воно не втратило свої позиції, як системи діючих правових норм. Винятком стала тільки Туреччина, де у 20 роки мусульманське право в усіх галузях замінили законодавством буржуазного типу, складеним з урахуванням запозиченого з західно-європейських моделей. У кінцевому результаті, напрям та глибина впливу мусульманського права на сучасні правові системи тієї чи іншої країни, обумовлені досягнутим нею рівнем економічного розвитку і рівня охорони культури. Узявши за основу масштаби застосування норм мусульманського права та ступінь його впливу на діючі законодавства, можна запропонувати таку класифікацію сучасних правових систем країн Сходу.

До першої групи належать правові системи Саудівської Аравії та Ірану, де мусульманське право продовжує застосовуватися.

До другої групи належать системи Лівії, Пакистану, Судану. Хоча сфера дії мусульманського права тут не є настільки всеосяжною як у першій групі, проте залишається досить таки суттєвою, за останні десятиліття навіть є тенденції до розширення. У Лівії в 1977 році Коран оголосили "законом суспільства" , який заміняє звичайну конституцію. В усіх цих країнах другої групи, мусульманське право без будь-яких вилучень продовжує регулювати відносини особистого статусу, зберігаються мусульманські суди. Ще одну численну групу становлять правові системи більшості арабських країн: Єгипту, Сирії, Іраку, Лівану, і навіть ряду розвинених країн Африки (Сомалі, Мавританії) та Азії (Афганістан). Їх конституційне право закріплює, зазвичай, особливі становища ісламу і мусульманського права. Так, конституції багатьох з них передбачають, що глава держави може бути тільки мусульманином, а мусульманське право є джерелом законодавства. Але з іншого боку, в деяких країнах (Ірак, Сирія) спостерігається певна демократизація мусульманско-правових положень сімейного законодавства. Проведення розвитку правових систем ряду країн у останні роки вносить суттєві корективи і до структури чинного тут мусульманського права, окремі норми й інститути якого, раніше були використані законодавством, яке запозичує західні правові моделі, знову відроджуються і починають застосовуватися на практиці.Нині Іджма розглядається як джерело пристосування фикха для потреб сучасного суспільства. Нині йде період кодифікації мусульманського права у багатьох країнах, у тому числі Пакистані, Індонезії, а в Туреччині з 1926 р. взагалі від цього відмовилися.

3. Особливості мусульманської правової системи

Система мусульманського права в першу чергу відрізняється від інших правових систем неповторністю джерел, своєрідністю, структурою, термінологією, своєрідними конституціями та нормами права. Якщо юристи європейських країн під нормою права приділяють увагу приписам конкретного історичного законодавця, то ісламські правознавці під нею розуміють правило, адресоване мусульманському суспільству Аллахом. Це правило базується не на логіці висновків, а на ірраціональних, релігійних догмах, іншими більш простішими словами - на вірі. Тому його не можна переписати або змінити, скасувати, виправити, воно безперечно і абсолютно повинно, безумовно, виконуватися усіма суб'єктами правовідносин. Догматична природа мусульманських правових норм передбачає особливі способи адаптації до сучасних суспільних відносин. Мистецтво судді, часто полягає в тому, щоб, не порушуючи прямо окремі вимоги, встановлені норми, добитися за допомогою різних юридичних прийомів, фікцій, інших прийомів протилежного результату. Наука мусульманського права сформувалася і стабілізувалася в глибокому середньовіччі, пояснює деякі риси цього права: архаїчний характер ряду інститутів, його казуістичность і відсутність систематизації.

Змістовно норми мусульманського права також істотно відрізняються від норм європейських. Вони, як правило, не надають права на здійснення окремих дій або забороняють ці дії. В основі їх лежить обов'язок, борг зробити ті чи інші вчинки і діяння, що теж обумовлено їх релігійною природою.

Для Шаріату, особливо у його первинному розвитку, характерною рисою є увага не до прав мусульманина, а до його обов'язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містять такі обов'язки, досить широко представлені в Шаріаті, і в них повністю прописане все життя правовірного мусульманина (щоденна молитва, дотримання посту, правил поховання і т.д.). Не випадково особливістю норм є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шаріату були притаманні встановлення правових норм, які мали відношення ще до громадського ладу, що містять елементи колективізму, милосердя, турботи про калік і інших знедолених і бідних людей. Але в шаріаті знайшли своє відображення і представлення про безсилля людини перед богом, про що випливає звідси споглядальності і покірності. Таким же чином в шаріаті закріплювався обов'язок мусульманина підкорятися володарю - халіфу і державній владі: "Коріться Аллаху і коріться посланнику і власникам влади серед Вас".

Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, не є самостійною галуззю науки. Воно лише одна зі сторін релігії ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, що встановлює догми й уточнює, у що мусульманин повинен вірити, по-друге, шаріат наказує віруючим, що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат означає в перекладі «шлях проходження» і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він повинен відповідно до релігії вести себе, не розрізняючи, однак, його зобов'язань по відношенню до себе (цивільні зобов'язання, подаяння бідним) подібним по відношенню до бога (молитва, піст і т.д.). Тим не менше, мусульманські правознавці чітко розрізняють права бога і права індивіда.

Не дивлячись на те, що шаріат заснований на ідеї обов'язків людини, в ньому відведено місце і для поняття права. Це досягається, з одного боку, визнанням певних меж обов'язків, а з іншого - уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага до цих прав тягне санкції, що накладаються мусульманським суддею. Основи мусульманського права стосуються не тільки божественного змісту (Коран і Сунна). Теологами-правознавцями протягом століть створена велика доктрина. Це право застосовується, в принципі, тільки у відносинах між мусульманами; релігійний принцип, на якому це право грунтується, відпадає, коли одна із сторін не є мусульманином.

Ісламу притаманна концепція теократичного суспільства, в якому держава має значення лише як служитель встановленої релігії. Замість того, щоб просто проголосити моральні принципи або догми, з якими суспільство має погоджувати свої правові системи, мусульманські юристи і теологи розробили, виходячи з божественних одкровень, цілу систему дуже деталізованого права, права ідеального суспільства, яке встановиться в один прекрасний день у всьому світі і буде повністю підпорядковане релігії ісламу. Тісно пов'язане з релігією і з цивілізацією ісламу, мусульманське право може бути по-справжньому зрозуміле лише тим, хто має хоча б мінімальне загальне уявлення про цю релігію і про цю цивілізацію. З іншого боку, жоден ісламіст не може ігнорувати мусульманське право. Іслам за своєю сутністю, як і іудаїзм, - це релігія закону.

Найхарактернішою, на мою думку, рисою середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога - Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свою дію на нові території.

Структура мусульманського права також має суттєві особливості, що випливають з його природи. Воно не поділяється на загальне і приватне право, як у романо-германській системі, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англосаксонської родини. Тут існують інші принципи інтеграції, зв'язку норм, їх структурного об'єднання. Так, можна виділити правові комплекси норм та принципів згіідно з основними мусульманськими толками (ритами) - сунітськими (ханіфітським, малікітським, шафіїтським, ханбалітським) і несуннітскими (шиїтським, вахбітським, зейдутським, абадітським). Наявність різних гілок в ісламі обумовлює аналогічну диференціацію в праві, об'єднання юридичних норм навколо тих чи інших релігійних течій. Кожен толк, як правило, «обростає» певним комплексом норм, прийнятих відповідно з обраними релігійними постулатами. Разом з тим, зберігається і галузевий принцип диференціації правових норм, хоча і з деякими особливостями. Зокрема, існує галузь «право особистого статусу», регулююче сімейні, спадкові та деякі інші відносини; деліктне право, що встановлює заходи кримінально-правової відповідальності; муамалат, що закріплює цивільно-правові відносини; галузь так званих владних норм - сфера державного та адміністративного права; міжнародне право (сійар).

Не варто забувати, що особлива увага в шаріаті приділялася "праву особистого статусу". У Арабському халіфаті, як і в багатьох інших державах середньовічного Сходу, не склався особливий становий лад з притаманною йому ієрархією нерівноправних станово-корпоративних груп. За мусульманським правом юридичне становище особи визначалося його віросповіданням. Повноправний особистий статус по шаріату мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм , перебували в приниженому положенні і були зобов'язані сплачувати важкий державний податок. Норми шаріату застосовувалися до них лише в тих випадках, коли вони укладали угоди з мусульманами або вчиняли злочини. Розвиток соціальних відносин вплинув на становище рабів. Вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів - мусульман на волю розглядалася як богоугодна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату була також нерівність чоловіка і жінки.

Виходячи з вище зазначеного, я зробив висновок, що мусульманське право має дві характерні і взаємообумовлені особливості - релігійне походження і тісний зв'язок юридичних приписів з мусульманською догматикою. Опора на релігійні догмати і націленість на захист основ віри простежуються на рівні всіх галузей мусульманського права. Тісний взаємозв'язок правових і релігійних приписів ісламу, його мусульманський характер не викликає сумнівів. Це реальний факт, який підтверджується аналізом особливостей мусульманського права як системи діючих юридичних норм.

4. Концепція «війни та миру» в ісламі

Мусульманська концепція війни та миру знайшла відображення у дослідженні про Джихад. Слово «Джихад» перекладається з арабської як - старанність у питаннях віри, намагання, напруга зусиль. Помилковим і взагалі суперчним Корану і Сунні пророка, є трактування Джихаду окремими екстремістськими угруповуваннями псевдоісламського походження, а також у ряді Засобів Масової Інформації як «війна в релігійних цілях», бо війна у агресивній формі визначається взагалі неприпустимим явищем в ісламі. Джихад є однією з головних завдань мусульман. Зовнішнє трактування Джихаду зазвичай зводиться до його однозначного визначення як збройної боротьби мусульман з невірними. Пояснення даного поняття як «священна війна» в релігійних цілях не є коректним, оскільки «мусульманська ідея» вважає будь-яку війну, яку веде мусульманська громада, священною, на благо віри. Джихад в ісламському понятті являє собою боротьбу за віру, що включає дії, як військового, так і іншого характеру. Спочатку під Джихадом малася на увазі боротьба за захист та за поширення ісламу серед аравійців-язичників.

Приписи з Корану щодо Джихаду носять дуже неоднозначний характер. Коран наказує: 1) не входити з багатобожниками в конфронтацію, а намагатися долучати їх до віри мирними засобами; 2) вести з противниками ісламу війну тільки оборонного типу; 3) нападати на невірних, тільки за необхідності виключаючи «священні місяці» як одних, так і інших; 4) нападати на них постійно і в будь-який час, хоч в день, хоч в ночі. Ці постанови створюють грунт для великої кількості тлумачень відношення ісламу до війни і миру. З плином часу концепція Джихаду поглиблюється. Будуються поняття «Джихаду серця» як боротьби з власними спокусами, «Джихаду мови», «Джихаду руки» як покарань щодо злочинців і порушників норм моралі і «Джихаду меча», пояснюється як збройна боротьба з противниками ісламської віри. Борцям за віру - муджахидам-уготовано блаженство в іншомуу світі. Джихад в ім'я морально-етичного самовдосконалення оголошується «Великим джихадом», а війна з невірними - «Малим».

Основна ідея Джихаду була генетично пов'язана з гіркою практикою набігів, широко поширеною в кочовому середовищі доісламської Аравії. У період ісламської державності Джихад став прапором завойовників. У період існування халіфату, який об'єднав різні народи, конфесії та регіони, концепція джихаду була доповнена детальною розробкою наступних понять: дар ал'-іслам - «земля ісламу» - території безроздільного панування мусульман, дар ал-харб - «земля війни» - території, що знаходилися поза мусульманського контролю, і дар ас-сул'х - «земля договору» - володіння неправовірних, на яких мусульмани будь-якої влади не мали, але користувалися свободою їхнього віросповідання. Канонічні тексти про ці землі вельми суперечливі, тому богослови тлумачили їх залежно від вимог часу.

Політика на завойованих територіях, що проводилася в епоху раннього ісламу, визначалася в основному прагматичними міркуваннями. Перед вибором «меч або іслам» ставилися тільки язичники. У той же час послідовники монотеїстичних релігій - християни та іудеї - не стояли перед такою жорсткою альтернативою. Вони могли стати «шанованою групою», члени якої продовжували сплачувати, як і до арабських завоювань, подушну подать і при цьому зберігали своє віросповідання. Від подушної податі звільнялися ті, що прийняли іслам. Деякі мусульманські правителі не заохочували перехід нових підданих в іслам, оскільки це призводило до скорочення надходжень у державну скарбницю. Мусульманські теоретики протягом століть розробляли норми взаємин між мусульманами і немусульманами в період війни і в мирний час. Був складений звід правил, пов'язаних із звільненням від ведення джихаду. Від участі у війні за торжество віри звільнялися люди, які не мали необхідної екіпіровки і озброєння, видатні релігійні авторитети, ті, хто не заручився згодою батьків на участь у джихаді, боржники, які не отримали дозволу кредиторів. Правила джихаду обмежували дії муд-жахідов в таборі супротивника. Під час джихаду заборонялося вбивати жінок і неповнолітніх, якщо ті не билися проти мусульман. Деякі ранні мусульманські богослови вважали вбивство військовополоненого актом недозволеним або, щонайменше, гідним осуду. Існує правило тимчасового заступництва, що відноситься до немусульман. Воно забезпечує недоторканність їхнього життя, свободи і майна і поширюється в основному на іноземних послів, а також на купців і тих, хто прибуває в «землі ісламу» з метою ознайомлення з мусульманським віровченням.

Звід правил, що стосуються концепції джихаду і регулюють взаємовідносини мусульман із зовнішнім світом, склав базу «ісламського міжнародного права». Суперечливі тлумачення ісламської концепції війни і миру надають можливість санкціонувати протилежні за своїм характером явища в житті мусульманських держав. У колоніальну епоху ідеї джихаду використовувалися як ідеологічного обгрунтування протидії експансії Заходу. В даний час гасло урочистості ісламу за допомогою джихаду у всесвітньому масштабі використовується лише окремими фундаменталістськими угруповуваннями екстремістського толку. На сьогоднішній день багато мусульманських ідеологів все більше віддають перевагу значенням джихаду, не пов'язаних з війною. Джихадом називають зусилля щодо здійснення програм соціально-економічного розвитку та зміцнення національного суверенітету. Творчі мирні аспекти джихаду висуваються на перший план, коли стоїть питання про мирне вирішення конфліктів, боротьбу за роззброєння і міжнародну безпеку. Але, все ж таки, в ісламі право оголошення і ведення «священної війни», тобто війни з метою відбиття агресії та захисту свободи віросповідання, належить тільки державі! Окремі громадяни, громадські та релігійні організації таким правом не володіють.

Висновки

На підставі аналізу написаної курсової роботи можна зробити наступні висновки: як система норм, що виражає у релігійній формі правову волю феодально-релігійної знаті, підтримуване теократичною мусульманською державою, мусульманське право у своїй основі склалося в епоху становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті у VII-X столітті і базується на релігії ісламу.

Мусульманське право - це єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання усіх сфер життя населення, яка включає як власне юридичні норми, так і релігійні та моральні постулати, на основі яких і базується, а також звичаїв. Так, мусульманське право визначає молитви, які правовірний мусульманин повинен читати, пости, яких він повинен дотримуватися, милостиню, яку він повинен подавати, і паломництва, які він повинен здійснювати незалежно від свого статусу. Мусульманське право в тому чи іншому обсязі діє в багатьох країнах від західного краю Африки до тихоокеанських островів. За різними підрахунками, у світі проживає від 750 до 900 млн. чоловік, які сповідують іслам. Вони становлять більшість або значну частину населення більше ніж п'ятдесяти держав. Закон у сучасному західному розумінні як акт, виданий компетентним органом, не існує в мусульманському праві. Теоретично тільки Аллах має законодавчу владу, а земні правителі не володіють повноваженнями створювати право, законодавствувати взагалі. Насправді єдиним реальним джерелом мусульманського права служать праці древніх учених-юристів.

Коран - збори висловів Магомеда, складені через кілька років після його смерті, є першим джерелом мусульманського права. Він складається головним чином з положень морального характеру, які носять занадто загальний характер, щоб мати точність, конкретність і визначеність юридичних норм. Коран вчить мусульманина, наприклад, висловлювати співчуття слабким і бідним, чесно займатися підприємництвом, не пропонувати хабарі суддям, ухилятися від лихварства і азартних ігор. Проте в Корані не вказується, які правові санкції за порушення цих звітів накладаються на правопорушника. Вміщені в ньому правила стосуються в основному молитовних ритуалів, посту і паломництва. Навіть у тих випадках, коли Коран зачіпає проблеми права у власному розумінні, пов'язані, наприклад, з сімейними відносинами, він не пропонує єдиної системи загальних правил, а лише дає вирішення декількох питань, якими Магомед займався, будучи суддею.

Другим за значимістю джерелом права є Сунна - зібрання переказів про пророка Магомеда, про його буття і поведінку, свого роду підсумок тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка.

Третім джерелом мусульманського права є так звана Іджма - узгоджений висновок стародавніх правників, знавців ісламу, про обов'язки правовірного, що отримало значення юридичної істини, витягнутої з Корану або Сунни. Вважається також джерелом мусульманського права аналогія (кияс) - правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має куди більш важливе значення в порівнянні з іншими джерелами.

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттями норм. Якщо європейські юристи під нормою права мають на увазі припис конкретного історичного законодавця, то ісламські правознавці під нею розуміють правило, адресоване мусульманській громаді Аллахом. Це правило засноване на релігійних догмах, на вірі, тому його не можна скасувати, змінити або виправити, воно беззаперечне і абсолютне.

Змістовно норми мусульманського права також істотно відрізняються від європейських. В основі їх лежить обов'язок, борг зробити ті чи інші вчинки, що теж обумовлено їх релігійною природою.

Дана робота занадто мала, щоб повністю висвітлити проблему ісламського світу. Звичайно, зараз відбувається багато такого, що аж ніяк не підвищує авторитету ісламу і шаріату, що у свою чергу не підвищує довіри і авторитету щодо мусульманського права. Моя курсова робота спеціалізується також на роз'ясненні концепції «війни та миру» в ісламі, найбільш дискусійного питання і якнайкраще роз'яснює поведінку і звичаї мусульман, щодо релігійних і правових питань з цього приводу.

Той, хто бачить у шаріаті тільки насильство і жорстокість, той потрапляє в пастку і сам ніби стає фанатиком ісламу зі знаком мінус, екстремістом по відношенню до шаріату, звалюючи на нього чужі гріхи і проявляючи тим самим неповагу не тільки до шаріату, а й до мільйонів мусульман.

У кінцевому рахунку, сучасна роль мусульманського права залежить багато в чому від того, чи буде зроблено акцент на ті його сторони, які відповідають нашому часу, а значить, відповідають інтересам сучасної людини, відображають ідеї, близькі як мусульманам, так і іншим народам. Якщо це відбудеться, то шаріат буде належати не тільки історії, але і майбутньому.

Література

1. Аванесов Г.А. Мусульманська правова система.- М.: Академия МВД, 2011.- 500 с.

2. Герцензон А.А. Уголовное право и соціологія в ісламі.- М.: Юридическая литература, 2010.- 286 с.

3. Грищук В.К. Проблеми сучасної кримінальної політики України. Республіканець. - 2007. - № 6. - С. 53- 57.

4. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України.- К.: Юринком Інтер, 2009.- 368 с.

5. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження.- К.: Атіка, 2008.- 277 с.

6. Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України.- 20012.- № 8.- C. -40.

7. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика в мусульманстві: теоретичні, історичні та правові проблеми. - К.: Атфка, 2012. - 332 с.

8. Хавронюк М.І. До питання про термінологію мусульманства// Держава і право. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.- № 1.- К., 2013.- С. 86-73.

Размещено на Allbest.ru