Романо-германська правова система

Розкриття понять "правова система", "правова сім’я". Історія виникнення і розвитку романо-германської правової системи в Європі, роль університетів у її формуванні. Характерні особливості правового регулювання в країнах романо-германської правової сім’ї.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 10.01.2013
Размер файла 50,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Право різних країн сформульовано на різних мовах, використовує різну техніку і створено для товариств з дуже різними структурами, звичаями, віруваннями. І хоча в сучасному світі існує безліч правових систем, вони можуть бути зведені в обмежене число сімей. Один з найяскравіших спеціалістів в галузі порівняльного правознавства ХХ століття, французький вчений Рене Давид розбиває всі існуючі в світі національні правові системи на наступні групи - правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську правову сім'ю, соціалістичну правову сім'ю, мусульманську правову систему; визнаються як окремі правові сім'ї індуське право, іудейське право, а також правові системи країн Далекого Сходу та країн Африки.

Серед існуючих нині правових груп та сімей романо-германська правова сім'я займає особливе місце і має для розвитку юридичної теорії та практики особливе значення. За словами Рене Давида вона є “першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося в сучасному світі”. Вона е однією з найбільш поширених сімей, з якою ми зустрічаємося в сучасному світі. Романо-германська правова сім'я охоплює собою більшу частину країн Африки, всі країни Латинської Америки, країни Сходу, включаючи Японію, а також країни континентальної Європи до складу яких відноситься і Україна.

Але, слід зазначити, що незважаючи на багаторічний термін існування незалежної держави, наша правова система знаходиться ще в стадії перехідного періоду. Правосвідомість народу України сформувалась у соціалістичному середовищі. Проте з прийняттям Конституції Україна почала відходити від соціалістичного життя і почала відкрито формувати свою власну незалежну правову систему. Розвиток і зміцнення Української держави, її прямування до Європи нерозривно пов'язане з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку. На даному етапі розвитку нашої держави є дуже важливим вивчення сутності романо-германського типу правової сім'ї, ії формуваня та характерних особливостей, так як це допоможе проаналізувати українське законодавство, дозволить використати позитивні моменти і уникнути негативних наслідків. Саме це робить актуальним дане курсове дослідження.

Мета і завдання курсової роботи. Метою дослідження є дослідити основні процеси становлення і розвитку романо-германської правової системи та ії характерні особливості. Дослідження цієї теми передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- з'ясувати суть поняття “правова система” та розмежувати такі поняття як „правова система” і „правова сім'я”, які близькі за змістом і об'єктом.

- дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;

- визначити місце та роль осередків культури, зокрема, університетів у виникненні та розвитку романо-германської правової системи;

- охарактеризувати особливості правового регулювання, місце тих чи інших нормативно-правових актів у правових системах які належать до романо-германської правової сім'ї.

Об'єктом дослідження є романо-германська правова система, а предметом - наявна і науково вивчена інформація про виникнення і розвиток романо-германської правової системи та дані, що ії характеризують, виокремлюючи серед інших правових систем.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи складають хронологічний, об'єктивний, структурно-системний, дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.

Стан наукової розробки теми. На сучасному етапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослідженою. Її вивчали Рене Давид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але, на жаль, більшість дослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цю тему об'єктивно вивчали лише у дореволюційний період (М. Владимирський-Буданов, Б. Костяковський та інші). Але в радянській період вітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості (давав про себе знати ідеологічний чинник - романо-германська правова система переважала у політично ворожих капіталістичних країнах).

Наукова новизна. В радянській літературі дана тема розглядалась через призму соціалістичних світоглядних орієнтацій, у зв'язку з чим дослідникам бракувало неупередженості. Наукова новизна цього дослідження полягає у самій спробі по новому, незаангажовано подати історію виникнення та розвитку романо-германської правової системи та виокремити ії основні характерні особливості та переваги.

Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи можуть бути використані при підготовці навчально-методичних матеріалів з історії права та теорії права, а також для підготовки лекційних та семінарських занять при вивченні курсів “Теорія держави і права”, “Історія держави і права зарубіжних країн” тощо.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від моменту зародження романо-германської правової системи (перша половина ІІ тис. н.е.) і до початку XXI століття.

Географічні рамки дослідження - сукупність країн (як епохи середньовіччя, так і Нового та Новітнього часу), в яких панувала і панує романо-германська правова система.

Структура курсової роботи обумовлена поставленою метою і завданнями. Відповідно до цього робота складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Список використаних джерел та літератури включає 15 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 29 сторінок, основний текст 26 сторінок.

Розділ 1. Поняття правова система та правова сім'я

Слід розрізняти поняття “правова система” та поняття “правова сім'я”.

Під правовою системою розуміється сукупність внутрішньо узгоджених, взаємозв'язаних, соціально однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких публічна влада надає регулятивно-організуючу і стабілізуючу дію на загальні відносини, поведінку людей і їх об'єднань (закріплення, регулювання, дозвіл, зобов'язання, заборона, переконання і примус, стимулювання і обмеження, превенції, санкції тощо) [9, с. 519].

Це комплексна, інтегруюча категорія, що відображає всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність.

Під правовою системою в “широкому” розумінні (правовою сім'єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, класифікацію типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями [9, с. 520].

У різний час як критерії класифікації висувалися такі:

- різна роль правових джерел у правових системах, у зв'язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-американське та ісламське право (Леві-Ульман);

- національний критерій з виокремленням сімей: індоєвропейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих народів (Созе-Алль);

- змістовий критерій, що залежить від ступеня “спорідненої близькості” при відмові від використання зовнішніх критеріїв -- географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. НольДе, М. Вольф);

- історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність правових інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідеологічні фактори, у зв'язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвайгерт, X. Кетц) та багато інших;

- ідеологічний і техніко-юридичний критерії з виокремленням трьох правових сімей: романо-германську, англосаксонську правову сім'ю, соціалістичну правову сім'ю, а також “інші системи”, мало пов'язаних між собою, - ісламську, іудейського права, права країн Азії і Мадагаскару (Рене Давид) [13, с. 8].

Найбільш аргументованою з вищезазначених, на думку автора, є класифікація одного з найяскравіших спеціалістів в галузі порівняльного правознавства, французького вченого Рене Давида (1906 - 1990 рр.) оскільки вона ґрунтуються на системі критеріїв, що дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Цей правознавець розбиває всі існуючі в світі національні правові системи на правові групи, або правові сім'ї. Категорія “правова сім'я” у цього мисливця служить для позначення групи правових систем об'єднаної на основі спільності джерел, структури права та інших юридичних ознак, а також історичного шляху її формування.

Він розбиває всі існуючі в світі національні правові системи на наступні групи - правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську правову сім'ю, соціалістичну правову сім'ю; визнаються як окремі правові сім'ї мусульманська правова система, індуське право, іудейське право, а також правові системи країн далекого Сходу та країн Африки [14].

Отже, поняття “правова система” є комплексною, інтегруючою категорією, що відображає всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність, поняття ж “правова сім'я” є дещо ширше і під ним розуміється більш-менш велика сукупність типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями. Опираючись на ідеологічний і техніко-юридичний критерії класіфікації правових сімей відомий французький вчений ХХ століття Рене Давид виокремлює три правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську і соціалістичну, а також “інші системи”, мало пов'язаних між собою, - ісламську, систему іудейського права систему права країн Азії і Мадагаскару.

Розділ 2. Історія виникнення і розвитку романо-германської правової системи

1. Історія зародження романо-германської правової системи

Сім'я романо-германських правових систем виникла в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських університетів, що виробили і розвинули, починаючи з XII століття на базі кодифікації імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Термін “романо-германська” був обраний для того, щоб віддати належне спільним зусиллям, що додавалися одночасно університетами латинських і німецьких країн [15].

У результаті колонізації романо-германська система поширилася на великі території, де в даний час діють правові системи, що належать до цієї сім'ї або з нею споріднені. Разом з тим відбувалася і її добровільна рецепція, в результаті якої ми стикаємося з романо-германською системою в ряді країн, які не були під пануванням європейців, але куди проникали європейські ідеї і де були сильні прозахідні тенденції.

Поза межами Європи правові системи, які відносяться до романо-германської сім'ї набули деяких специфічних рис, які вимагають поділу їх на різні підгрупи. У багатьох країнах зуміли “освоїти” європейське право. Але у всіх цих країнах існувала, ще до рецепції, власна цивілізація, що мала свої інститути і правила оцінки поведінки. Тому рецепція в багатьох випадках була лише частковою: певна частина правовідносин (і особливо особистий статус) регламентувалася традиційними нормами [12, с. 107].

Розглянемо історію створення романо-германської системи.

Датою, коли з наукової точки зору з'явилася система романо-германського права, вважається XIII століття. До цього часу, поза всяким сумнівом, існували елементи, за допомогою яких створювалася система, але тоді було ще рано говорити про систему я таку і, можливо, навіть про право.

Рене Давид виділяє три періоди у формуванні романо-германської правової сім'ї. Першим періодом він вважає період, який передує XIII століттю, коли збиралися матеріали, але поки що ще були відсутні спроби синтезувати їх. На даному етапі ще не було системи у будь-якому вигляді. Другий період розпочався з відродження вивчення римського права в університетах. Протягом п'яти століть у системі панувала доктрина, під визначальним впливом якої еволюціонувала і правова практика в різних державах. Доктрина, разом зі школою природного права, підготувала підґрунтя для наступного періоду, в якому ми знаходимося і в даний час - періоду, де переважає законодавство [14].

Створення романо-германської правової сім'ї пов'язано з відродженням, яке відбулося в XII і XIІІ століттях на заході Європи. Це відродження проявилося у всіх сферах; одним з його важливих аспектів був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права; воно почало розуміти, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства і ідея створення на Землі Граду Божого, заснованого на милосерді були відкинуті. Церква почала більш чітко розрізняти релігійну громаду віруючих і світське суспільство, суд совісті і правосуддя і створила в цю епоху канонічне приватне право. У XIII столітті вже перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом; за правом знову була визнана його власна роль і автономія, що з цього часу стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації [6, с. 147].

І хоча ідея про те, що суспільство повинно керуватися правом і підкорятися нормам розуму, не була зовсім новою. У відносинах між приватними особами вона допускалася римлянами. Але повернення до цієї ідеї в XII столітті - революційний крок. Філософи та юристи стверджували, що суспільні відносини мають бути засновані на праві і що потрібно покласти кінець режиму анархії і сваволі, який панував протягом століть. Вони хотіли нового права, заснованого на справедливості, осягнути яку дозволяє розум, вони одночасно засуджували сваволю і відкидали звернення в цивільних відносинах до надприродного. Цей рух в XII і XIII століттях був настільки ж революційним, як у XVIII столітті рух за заміну особистої влади демократією або рух XX століття, який прагнув замінити анархію капіталістичного ладу марксистською громадською організацією. Громадянське суспільство має ґрунтуватися на праві: право має забезпечити в громадянському суспільстві порядок і прогрес. Ці ідеї стають пануючими в Західній Європі в XII і XIII століттях і будуть там безроздільно панувати аж до наших днів [11, с. 116].

Зародження романо-германської правової системи в XII і ХIII століттях жодним чином не є результатом затвердження політичної влади чи централізації, здійсненої королівською владою. Цим романо-германська правова система відрізняється від англійського права, де розвиток загального права був пов'язаний з посиленням королівської влади та з існуванням сильно централізованих королівських судів. На Європейському континенті нічого подібного не спостерігалося. Система романо-германського права, навпаки, стверджується в епоху, коли Європа не тільки не становить єдиного цілого, але сама ідея такого роду здається нездійсненною. У цю епоху стає очевидним, що зусилля папства або імперії не приведуть до відновлення в політичному плані єдності Римської імперії. Система романо-германського права ніколи не ґрунтувалася ні на чому іншому, крім спільності культури. Вона виникла і продовжувала існувати незалежно від будь-яких політичних цілей; це важливо підкреслити [14].

Отже, романо-германська правова сім'я виникла в XII і XIІІ століттях на заході Європи і ії виникнення пов'язано з відродженням, яке відбулося у ті часи. Одним з найважливіших аспектів відродження був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права вважаючи, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді і ідея створення на Землі Граду Божого були відкинуті. Перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом. За правом знову була визнана його власна роль і автономія і з цього часу це стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації де суспільні відносини мають бути засновані на праві.

2. Роль університетів у формуванні романо-германської правової системи

Як вже зазначалося вище, основним джерелом, звідки поширилися нові ідеї, які сприяли відродженню права, стали виниклі в Західній Європі осередки культури. Головна роль при цьому належала університетам, з яких першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії. Саме з повернення вивчення римського права в університетах розпочався другий період. Протягом п'яти століть у системі панувала доктрина, під визначальним впливом якої еволюціонувала і правова практика в різних державах.

Основою викладання права у всіх університетах Європи стало римське право і поряд з ним канонічне право [1, с. 38].

На противагу різновидам і недосконалості місцевих звичаїв існувало право, придатне для вивчення і цікаве для всіх - і професорів, і студентів. Це було римське право. З цим правом легко було ознайомитися: кодифікації Юстиніана викладали його норми мовою, яку Церква зберегла і спростила, на мові, якою користувалися всі канцлерства і всі вчені, - на латині. Римське право було правом блискучої цивілізації, що простягалася від Середземного моря до Північного, від Візантії до Бретанії, що викликала в душі сучасників схоже на ностальгію почуття єдності, втраченого християнським світом. Римське право, яким керувалася Церква і яке було основою канонічного права, яке внесло у нього лише невеликі доповнення і оновлення, тривалий час піддавалося критиці. Говорилося, що воно створено язичницьким світом, було плодом цивілізації, яка не знала Христа, що воно пов'язане з філософією, що суперечить поглядам Євангелія, Святих Отців Церкви і християнства [7, с. 69].

Будувати суспільство на основі римського права вважолося порушенням Божественного закону, пошуком справедливості за рахунок і на шкоду милосердя.

Фома Аквінський на початку XII століття поклав край цій критиці. В його працях використовуються праці Аристотеля і обґрунтовується думка, що дохристиянська філософія, яка ґрунтувалася на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону та сприяла “вигнанню бісів” з римського права.

Творчість Фоми Аквінського знаменувало остаточну відмову від всяких спроб побудувати громадянське суспільство за Апостольським зразком, який заснований на милосерді. З працями Фоми Аквінського зникла остання перешкода на шляху відродження вивчення римського права. Лише значно пізніше в університетах почали викладати національне право. Шведське право викладається в Уппсалі з 1620 року, кафедра французького права була створена в Сорбоні в Парижі в 1679 році. Але в більшості країн національне право почали викладати в університетах лише в XVIII столітті: у 1707 році - у Віттенберзі, першому університеті, де викладалося німецьке право; в 1742 році - в Іспанії; в 1758 році - в Оксфорді і в 1800 році - в Кембриджі в Англії; в 1772 році - в Португалії. До XIX століття і до періоду національних кодифікацій римське право викладалося у всіх університетах, і його вивчення становило основу освіти; викладання ж національного права мало другорядне значення. Вивчення римського права у всіх університетах мало першорядне значення протягом багатьох століть. Цей феномен відродження вивчення римського права вийшов за своїм значенням за рамки Болонського університету, з одного боку, і за межі XII і XIII століть - з іншого [2, с. 12].

Викладання римського права в університеті зазнало певної еволюції; ряд шкіл, кожна зі своїми завданнями й своїми власними методами, змінювали одна одну. Перша з них - школа глосаторів - прагнула встановити первісний зміст римських законів. Багато розділів кодифікацій Юстиніана були на той час забуті, оскільки вони говорили або про вже зниклі відносини (наприклад, рабство), або про відносини, регламентацію яких взяло на себе канонічне право Церкви (шлюби, заповіти). Підсумком роботи представників цієї школи стала у XIII столітті узагальнююча праця найвідомішого італійського юриста Аккурсія (1182 - 1260 рр.), до якої увійшло близько 96 тисяч Глосс [3, с. 25].

Зі школою постглосаторів в XIV столітті пов'язана нова тенденція. Ця школа провела зовсім іншу роботу: римське право було очищено і піддане переробці. Таким чином воно було підготовлено для зовсім нового періоду подальшого розвитку (торговельного права, міжнародного приватного права) і в той самий час систематизовано та впорядковано, різко контрастуючи з хаосом дигест і з казуїстичним і емпіричним духом юрисконсультів Риму. Відтепер юристи прагнули практично використовувати римське право, пристосувати його рішення до нових умов. У XIV і XV століттях під назвою “usua modernus Pandectarum” в університетах викладається римське право, сильно видозмінене під впливом канонічного права. Відповідно до схоластичних методів, при вирішенні різних проблем, робилися посилання на думку Бартолі, Бальді, Азо і інших постглосаторів; істотне місце займали також спроби опертися на “спільну думку знаючих” (communis opinio doctrum) [5, с. 238].

Описане вище допомагає зрозуміти, чім є романо-германська правова система. Ця система прагне показати юристам мету їх діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Це творіння університетів не можна зрозуміти, не звернувшись до поняття природного права.

Систематизоване і пристосоване юристами до потреб нового суспільства право, яке викладалося в університетах, починаючи з епохи постглосаторів, все більше і більше відходить від права Юстиніана. Воно стає систематизованим правом, заснованим на розумі і призначеним в силу цього для загального застосування. Турбота про повагу римського права уступає в університетах місце прагненню встановити та викласти принципи права, які є у всіх відносинах вираженням раціональних начал.

Нова школа, іменована доктриною природного права, перемагає в університетах у XVII і XVIII століттях.

Ця школа у багатьох істотних відносинах відрізняється від постглосаторів. Вона відмовилася від схоластичного методу, прагнула, слідуючи точним наукам, бачити в праві логічну аксиоматизовану систему. Вона відходить від ідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центр будь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні “природні права”. Відтепер в юридичній думці запанувала ідея суб'єктивного права [5, с. 286].

Всупереч своїй невдалій назві школа природного права бачила в праві не якесь природне явище (як продиктована Богом природа речей у постглосаторів), а творіння людського розуму, визнаного відтепер єдиною направляючою правовою силою. В епоху панування філософії освіти юристи надихалися ідеєю універсалізму і прагнули до створення таких норм справедливості, які утворюють загальне незмінне для всіх часів і народів право (Нові статути, які маркіз де Помбалу дав у 1772 році Університету в Коїмбре, наказували, що відтепер викладання має вестися не на базі римського права, воно повинно ґрунтуватися на порівняльному праві та принципах, визнаних усіма цивілізованими народами. Ці засади посилили тенденцію до злиття місцевих і регіональних звичаїв. Висування на перший план розуму як сили, яка творить право, підкреслювало нову важливу роль відведену закону, і відкривало шлях кодифікації [8, с. 132].

Природно-правова школа повністю оновила науку права і його методи, чому сприяли її аксіоматичні установки і підкреслення ролі законодавства. Що ж стосується матеріального змісту права, то підсумки діяльності цієї школи різні в приватному праві, з одного боку, і в публічному - з іншого. У сфері приватного права школа природного права аж ніяк не була революційною. Вона не відмовилася від рішень, які сходили до постглосаторів. Такі рішення можна зустріти у Гроція, Дома, Стейра в Шотландії, Гуго - в Німеччині, з тим застереженням, що ці рішення відповідають “розуму”. Школа природного права вимагала лише, щоб норми римського права застосовувалися там, де це доречно, і в тій мірі, в якій вони не суперечили розуму, справедливості, свідомості і потребам суспільства, яким воно було в XVII-XVIII століттях. Таким чином, для школи природного права характерна не відмова від римського права, а новий, більш прогресивний підхід до його застосування та тлумачення. Вона негативно ставилася до норм, які діяли в Італії, Іспанії та Португалії, що вимагали в обов'язковому порядку дотримуватися “спільної думки обізнаних”, і, навпаки, підтримувала позицію тих країн, в яких, як у Франції, римське право діяло лише в тій мірі, в якій воно виступало як “писаний розум” [8, с. 129].

У сфері приватного права природне право не запропонувало практиці ніякої системи замість римського права; воно займалося лише деталями - узгодженням його рішень, а в разі необхідності і їх модернізацією, але не створенням нових основ приватного права [8, с. 154].

У сфері публічного права все виглядає зовсім інакше. Тут римське право не могло служити взірцем. І школа природного права, на додаток до давньої діяльності університетів, запропонувала моделі конституції, адміністративної практики, кримінального права, виведених з “розуму”. Ці розумні моделі значною мірою були створені за англійським зразком, тому що англійське право не витримує порівняння в галузі приватного права з римським правом. Воно виникло для регулювання відносин між Короною та приватними особами і тому краще, ніж будь-яке інше право, примиряло потреби адміністрації і поліції зі свободою підданих [11, с. 307].

Школа природного права вимагала, щоб поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила і бракуючі їй норми публічного права, які виражають природні права людини і гарантують свободу людської особистості.

Отже, романо-германська правова система склалася в результаті зусиль університетів латинських і німецьких країн, що виробили і розвинули, починаючи з XII століття на базі кодификації імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Ряд шкіл, кожна зі своїми завданнями й своїми власними методами зробили свій внесок в еволюцію та становлення романо-германської правової сі'ї. Школа глосаторів прагнула встановити первісний зміст римських законів, школа постглосаторів в XIV столітті характеризувалась тенденцією до очищення римського права і підданні його переробці, відтепер юристи прагнули практично використовувати римське право, пристосувати його рішення до нових умов, нова школа, іменована доктриною природного права, яка перемагає в університетах у XVII і XVIII століттях вимагала, щоб поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила і бракуючи їй норми публічного права, які виражають природні права людини і гарантують свободу людської особистості. Остання школа підготувала підґрунтя для наступного періоду, в якому ми знаходимося і в даний час, - періоду, де переважає законодавство.

Розділ 3. Характерні особливості романо-германської правової системи

Більшість дослідників вважають, що основна відмінність між системами права полягає у використовуваних ними джерелах права. Романо-германська система виходить з найвищого авторитету закону. Всі інші нормативні акти повинні виходити з нього і відповідати йому. Вищим видом закону вшановується Основний закон країни, або її Конституція. Закони, що регулюють суспільні відносини, які охоплюються певною галуззю права, можуть об'єднуватися законодавчими органами в єдиний звід, який базується на загальних принципах. Суперечності між окремими нормами, які мають місце, усуваються. Такий звід законів називається кодексом. Система романо-германського права орієнтована на кодекси, в яких отримують закріплення основні права як фізичних, так і юридичних осіб. Коли перед судом постають протиборчі сторони, або суду належить розслідувати кримінальну справу, то, поряд із встановленням істини у конкретній справі, юристи знаходять передбачену для даного випадку норму права. Це відноситься до положень як матеріального, так і процесуального права. Юристи судово-слідчих та адміністративно-господарських органів повинні звертати увагу на публікації вчених з метою кращого тлумачення положень кодексів (особливо в Німеччині) [10, с. 31].

У романо-германській системі надається чимале значення так званим “вторинним правовим нормам”. Поряд з цим не ігноруються і казуси (вирішені судами справи як зразки правозастосовної практики), але для суддів вони не мають значення прецеденту.

Система англосаксонського права, навпаки, надає виключно важливого значення судового прецеденту як джерела права: суди вирішують справи, керуючись не законами (статутами, біллями і т.п.), а попереднім рішенням вищому суду країни (або штату) по аналогічній справі. Доктрина “stare decisis” (залиште вирок, рішення суду як діючий приклад) є сутністю англосаксонської системи права. Ця доктрина наголошує, що суди при винесенні рішення (вироку) повинні керуватися принципами, що випливають з попереднього рішення (вироку) верховного суду даної юрисдикції по аналогічній справі, оскільки ці принципи є логічно суттєвими і прийнятними для обставин, характерних для розглянутих нині казусів [9, с. 561].

У країнах з романо-германською системою права (крім Німеччини та Австрії) визначати конституційність чи антиконституційність законів можуть Верховні суди. Той самий принцип характерний для Бірми, Бразилії і Японії. У Росії подібні повноваження належать Конституційному суду. Аналогічної компетенцією (правда, в меншому обсязі) має Конституційна рада Франції. Але вона не входить до складу судової системи цієї країни [9, с. 542].

Слід зробити акцент і на відмінності в органах, які застосовують право в державах з однією й іншою системами. У країнах з романо-германською правовою системою суди поділяються на інстанції або за галузями матеріального права; справи, пов'язані з правопорушеннями, є основним предметом діяльності конкретного суду (наприклад, адміністративних судів у Фінляндії та Франції). У країнах з англосаксонською системою права здавна встановилося підрозділ на суди “загального права” і “суди справедливості”, що не виключає, правда, поділу судів на інстанції. “Суди справедливості”, такі, наприклад, як Суд лорда-канцлера, “3іркова Палата” і т. п., набагато молодші, ніж суди “загального права” (наприклад, Суд Королівської лави або Суд палати “шахової дошки”). Діяльність “судів справедливості” була, з одного боку, пов'язана зі зміцненням королівської влади, а з іншого - з ускладненням і розвитком нових соціально-економічних відносин в Англії, а потім і в Америці, Новій Зеландії, Австралії і т. д. Так, “суди справедливості” активно вторгалися в правотворчість (встановлюючи так звані вторинні правові норми) там і тоді, де і коли загальне право не передбачало відповідного відшкодування за заподіяння матеріальної шкоди індивідууму (приватній особі). Суд лорда-канцлера став приймати до розгляду справи за позовами, пов'язаними з правом управління чужим майном за дорученням, в той час як суди “загального права” традиційно відмовляли у цьому [9, с. 561].

В даний час в США, у федеральній системі, скасовано подібне поділ судів. Відмовилися від цього і в судових інстанціях штату Нью-Йорк. Там всі справи розглядаються одними і тими ж судами, хоча принципи відправлення правосуддя згідно роздільної юрисдикції судів “загального права” і “судів справедливості” як і раніше реалізуються по-різному. Деякі штати, наприклад Нью-Джерсі, зберегли свою прихильність до роздільного існування “судів справедливості” і “загалом права”. В інших штатах, наприклад в Пенсільванії, в одній і тій самій судовій інстанції роздільно діють судді, які керуються нормами загального права і принципами справедливості [9, с. 568].

Найбільш древньої формою права є правовий звичай. Нині він займає дуже скромне місце у в усіх трьох правових системах, включаючи мусульманську. правовий система романський германський

Так, в романо-германській сім'ї, створеної під сильним впливом класичного римського права, існування правовому звичаю зумовлено, з одного боку, необхідністю об'єктивного визначення того, що у даної нації вважається справедливим, а з іншого - потребою в поясненні понять, що використовуються законодавцем. Те, що дана система надає закону (кодифікації) виключно важливе значення, істотно обмежує сферу дії звичаю як самостійного джерела права, крім закону, а тим більше, майже зводить на нуль роль звичаю, який міг би діяти проти закону [4, с. 26].

У період раннього середньовіччя в романо-германській системі домінував звичай. Ще не були створені перші письмові збірники законів, досить значною була роль тих, хто тлумачив правові звичаї. У стародавніх франків їх називали рахінбургами (рахімбургами), у древніх скандинавів - лагманами і т. п. Оскільки у скандинавів значення правового звичаю зберігалося довше, ніж в інших народів, до нас дійшло і більше достовірних відомостей про діяльність лагманів (особливо у Швеції). Спочатку лагманів обирали на зборах кожного племені. Пізніше ця посада, вимагала знання напам'ять звичаїв того чи іншого племені, стала успадкованою. В епоху середньовіччя, коли в межах поселення окремих шведських племен були утворені провінції Шведського королівства, посади провінційних лагманів зберігалися.

Основними обов'язками лагманів і в той час були:

1. гарне знання правових звичаїв;

2. виступи перед населенням на загальних зборах племені (ланстингах) з переказом та коментуванням звичаїв;

3. створення або редагування нових правових звичаїв, якщо в цьому була необхідність, і доведення їх до відома населення на ландстинг для схвалення [14].

Слід підкреслити, що, трактуючи і коментуючи правовий звичай, лагман не мав права поряд з суддями брати участь у винесенні вироку або рішення у справі. В якійсь мірі в цьому відношенні він нагадував давньоримського претора.

Під впливом рецепірованого або вульгаризованого римського права, яке все ширше поширювалося, а також затверджених королями збірників законів, які у багатьох відносинах представляли собою записані і санкціоновані державою звичаї, сфера застосування усного правового звичаю все більше звужувалася. Особливо активно в романо-германській системі цей процес мав місце починаючи з XIV століття. Мало схожі в окремих регіонах (провінціях) місцеві звичаї стали відступати на другий план під тиском правових норм (статутів, ордонансів, указів, едиктів і т. д.), що виходили від королівської влади, яка намагалась таким чином зміцнити свої позиції. Як вказує Рене Давид звичаї “... були прийнятні лише в умовах замкнутої економіки; їх важко було впізнати і важко на них посилатися. Місцеві звичаї зберігалися лише в тому випадку, якщо в силу певного перегрупування вони отримали географічно більш широку сферу застосування і якщо була здійснена компіляція, яка дозволяє легко ознайомитися з ними” [14].

До складу таких великих компіляційний робіт можна віднести “Кутюми Бове” Ф. де Бомануара (1247/1254 - 1296 рр.) у Франції, “Саксонське зерцало” Е. фон Репкова у Німеччині (прибл. 1180 - 1233 рр.) і в якійсь мірі так звані “Провінційні закони” у Норвегії та Швеції , записані лагманами. З іншого боку, застосування правового звичаю стало активно стримуватися канонічним правом і так званим правом вчених та університетів (тобто правовою доктриною, на яку як на джерело права все більш активно посилалися суди при вирішенні справ) [6, с. 237].

Навіть при створенні великих компіляцій звичайного права останні не могли претендувати на всебічне, всеохопне регулювання суспільних відносин які існували. І тому укладачі компіляцій та їх редактори самим життям все більше підштовхували до висновку про другорядне значення місцевого звичаю як джерела права. Самі мінливі умови життя змушували компіляторів відкидати зокрема місцевого значення, відходити від казуального характеру творів і наближатися до універсалізму правових норм. У міру розширення державного регулювання видавалося все більше законів, що зачіпають публічне право (державне, кримінальне, адміністративне, процесуальне). Однак не можна сказати, що у всіх сферах публічного права романо-германської системи звичай поступався місцем закону однаково швидко. Так, у Швеції та Фінляндії у Загальних уложеннях 1734 р., в розділі, що був присвячений процесуальному праву, було закріплено правило, що судді можуть застосовувати процесуальні звичаї, якщо в законі не передбачено відповідної правової регламентації. У Фінляндії, де цей розділ Уложення діяв до 1948 р., суддям дозволялося використовувати місцеві звичаї (підтверджуючи особистим переглядом письмові докази та свідчення фахівців) [9, с. 538].

В основному сфера дії звичаю обмежувалася приватноправовими відносинами між окремими громадянами (тобто сферами цивільного, сімейного, земельного права). Наприклад, у фінській Карелії і в східній Фінляндії до цих пір існує звичай, згідно з яким жінка повинна мати певну кількість приданого при укладанні шлюбного договору. Судова практика грає помітну роль як джерело права як в романо-германській, так і в англосаксонській системі. У романо-германській правовій сім'ї, де визнається формальний пріоритет закону, суддя, не перетворюючись на законодавця, створює норми тоді і там, коли і де в суспільних відносинах існують прогалини, не врегульовані законом. Це робиться шляхом винесення судових рішень співвідносних з аналогією закону. Недарма статтею 1 Цивільного кодексу Швейцарії встановлено, що “... при відсутності закону і звичаю суддя повинен приймати рішення на підставі такого правила, яке він встановив, якби був законодавцем, слідуючи традиції і судовій практиці” [3, с. 24]. Але судова нормотворчість в цієї правової сім'ї допускається, по-перше, в рамках принципів права, встановлених законодавцем, по-друге, лише в тій мірі, в якій вони не коливають пріоритет і верховенство закону. Крім того, судова нормотворчість не повинна носити загально-універсального характеру.

Незважаючи на останню обставину в державах з романо-германською правовою системою з часом зростає кількість збірників судових рішень і довідників по судовій практиці (з такими тлумаченнями, які дещо відрізняються від простих різноваріантних тлумачень норм права при їх застосуванні). Це не можна не враховувати, говорячи в наші дні про роль судової практики як джерела права в романо-германській правовій сім'ї. В даний час офіційні загальнодержавні збірники судової практики видаються в таких країнах групи романо-германської правової сім'ї як Німеччина, Іспанія, Італія, Туреччина, Франція і Швейцарія [15].

Сучасний російський правознавець Кулябін А.І. відзначає, що на структуру, правове становище і співвідношення вищих органів державної влади значний вплив робить характер правової системи, якій складався в державі. Різниця країн романо-германської правової сім'ї та країн англосаксонської правової сім'ї в контексті поділу влади випливає, головним чином, з оцінки ролі того чи іншого джерела права. Якщо в країнах романо-германської правової сім'ї основним джерелом права визнається введений в дію закон, то роль і престиж судової влади в політичній системі дуже обмежені. При цьому представницькі органи державної влади та видавані ними акти займають домінуюче становище лише теоретично, а реально основна нормотворча діяльність виконується органами державного управління [14].

У країнах з романо-германською правовою системою, як зазначено вище, пріоритет серед джерел права належить закону. Закони розробляються і приймаються вищими представницькими органами, називаються, або парламентом, як у Франції, або бундестагом, як у Німеччині, або риксдагом, як у Швеції, або едускунта, як у Фінляндії, або сеймом, як у Польщі, або Державною думою, як у Росії, і т. п. Законодавчі акти в романо-германській правовій сім'ї підпорядковуються суворій ієрархії. На чолі її знаходиться Конституція, що складається з одного закону (як у Франції, Німеччині, Швеції) або ряду основних законів (як у Франції періоду Третьої Республіки або в сучасній Фінляндії). Конституції в даній сім'ї є писаними. У них визначають основи державного і суспільного ладу, структура і компетенція органів державної та судової влади, а також виконавчих органів. Розроблена особлива процедура ухвалення Конституції (зазвичай кваліфікованою більшістю голосів не від числа присутніх на засіданнях вищого представницького органу, а від загальної кількості її депутатів). Існують спеціальні органи, покликані охороняти її (наприклад, Конституційна рада у Франції, Конституційний суд в Росії і т. д.), і особлива процедура її зміни і скасування. Особливо це стосується так званих “жорстких конституцій”. Все це повинно попередити необдуманість та поспішність при прийнятті рішення про зміну Основного закону [14].

Отже, романо-германська система виходить з найвищого авторитету закону. Всі інші нормативні акти повинні виходити з нього і відповідати йому. Вищим видом закону вшановується Основний закон країни, або її Конституція. Закони, що регулюють суспільні відносини, які охоплюються певною галуззю права, можуть об'єднуватися законодавчими органами в єдиний звід, який базується на загальних принципах. Такий звід законів називається кодексом. Система романо-германського права орієнтована на кодекси, в яких отримують закріплення основні права як фізичних, так і юридичних осіб. Те, що дана система надає закону (кодифікації) виключно важливе значення, істотно обмежує сферу дії звичаю як самостійного джерела права, крім закону, а тим більше, майже зводить на нуль роль звичаю, який міг би діяти проти закону.

Висновки

Серед існуючих нині правових груп та сімей романо-германська правова сім'я займає особливе місце і має для розвитку юридичної теорії та практики особливе значення. Дослідження цієї сім'ї дало можливість вирішити комплекс завдань, зокрема, в результаті проведеної роботи були зроблені наступні висновки:

1. Поняття “правова система” є комплексною, інтегруючою категорією, що відображає всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність, поняття ж “правова сім'я” є дещо ширше і під ним розуміється більш-менш велика сукупність типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями. Опираючись на ідеологічний і техніко-юридичний критерії класіфікації правові системи поділяються на три правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську і соціалістичну, а також “інші системи”, мало пов'язаних між собою, - ісламську, систему іудейського права систему права країн Азії і Мадагаскар.

2. Романо-германська правова сім'я виникла в XII і XIІІ століттях на заході Європи і ії виникнення пов'язано з відродженням, яке відбулося у ті часи. Одним з найважливіших аспектів відродження був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права вважаючи, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді і ідея створення на Землі Граду Божого були відкинуті. Перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом. За правом знову була визнана його власна роль і автономія і з цього часу це стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації де суспільні відносини мають бути засновані на праві.

3. Розвиток і становлення романо-германської правової системи відбулося в результаті зусиль університетів латинських і німецьких країн, що виробили і розвинули, починаючи з XII століття на базі кодификації імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Ряд шкіл, кожна зі своїми завданнями й своїми власними методами зробили свій внесок в еволюцію та становлення романо-германської правової сі'ї. Школа глосаторів прагнула встановити первісний зміст римських законів, школа постглосаторів в XIV столітті характеризувалась тенденцією до очищення римського права і підданні його переробці, відтепер юристи прагнули практично використовувати римське право, пристосувати його рішення до нових умов, нова школа, іменована доктриною природного права, яка перемагає в університетах у XVII і XVIII століттях вимагала, щоб поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила і бракуючи їй норми публічного права, які виражають природні права людини і гарантують свободу людської особистості. Школа природного права підготувала підґрунтя для періоду, в якому ми знаходимося, - періоду, де переважає законодавство.

4. Характерною особливістю правового регулювання в країнах романо-германської правової сім'ї є те, що найвищий авторитет надається закону. Всі інші нормативні акти повинні виходити з нього і відповідати йому. Вищим видом закону вшановується Основний закон країни, або її Конституція. Закони, що регулюють суспільні відносини, які охоплюються певною галуззю права, можуть об'єднуватися законодавчими органами в єдиний звід, який базується на загальних принципах. Такий звід законів називається кодексом. Система романо-германського права орієнтована на кодекси, в яких отримують закріплення основні права як фізичних, так і юридичних осіб. Те, що дана система надає закону (кодифікації) виключно важливе значення, істотно обмежує сферу дії звичаю як самостійного джерела права, крім закону, а тим більше, майже зводить на нуль роль звичаю, який міг би діяти проти закону.

Список використаних джерел та літератури

І. Література

1. Задорожний, Ю.А. Вплив римського права на формування романо-германської правової сім'ї [Текст] / Ю.А. Задорожний // Часопис Київського університету права. - 2006. - №4. - С. 37-42.

2. Задорожний, Ю.А. Римське право - доктринальна першооснова права та юридичної науки в країнах романо-германської правової сім`ї та Україні [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 - “Теорія та історія держави і права” / Ю.А. Задорожний. - К., 2008. - 23 с.

3. Зайчук, О. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку [Текст] / О. Зайчук, Н. Онищенко // Право України : Юридичний журнал. - 2002. - №11. - С. 23 - 26. - ISBN 0132-1331.

4. Матузов, Н.И. Право как центральный элемент и нормативная основа правовой системы [Текст] / Н.И. Матузов // Вопросы теории государства и права : Юридический журнал Саратовского университета. - 1988. - №7. - С. 20-29.

5. Підопригора, О.А. Римське право [Текст] : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 512 с. - ISBN 966-667-082-8.

6. Решетников, Ф.М. Правовые системы стран мира [Текст] : енциклопедический справочник / Ф.М. Решетников. - М. : Наука, 1993. - 256 с. - ISBN 5-7260-0590-2.

7. Саидов, А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира [Текст] / А.Х. Саидов. - М. : ИГП РАН, 1993. - 148 с. - ISBN 5-201-01271-1.

8. Скакун, О.Ф. Общее сравнительное правоведение: Основные типы (семьи) правовых систем мира [Текст] : учебник / О.Ф. Скакун. - К. : Ін Юре, 2008. - 464 с. - ISBN 978-966-313-359-1.

9. Скакун, О.Ф. Теорія держави і права [Текст] : підручник / Пер. з рос. С.О. Бураковського / О.Ф. Скакун. - Харків : Консум, 2006. - 656 с. - ISBN 966-7920-09-7.

10. Тиунова, Л.Б. О понятии правовой системы [Текст] / Л.Б. Тиунова // Советское государство и право : Юридический журнал. - 1986. - №10 - С. 29-35.

11. Тихомиров, Ю.А. Курс сравнительного правоведения [Текст] : / Ю.А. Тихомиров. - М. : Норма, 1996. - 432 с. - ISBN 5-89123-042-9.

12. Харитонов, Є. Вивчення рецепції римського права в ОНЮА: десять років досліджень [Текст] / Є. Харитонов, О. Кулініч // Юридический вестник. - 2007. - №4. - С. 102-109. - ISBN 1561-4999.

13. Харитонов, Є. Європейські правові системи: проблеми класифікації [Текст] / Є. Харитонов, О. Харитонова // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2002. - №2. - С. 3-14.

ІІ. Ресурси інтернету

14. Давид, Р. Основные правовые системы современности [Электронный ресурс] / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. - Режим доступа : http://society.polbu.ru/david_legalsystems/ch02_i.html, свободный. Название с экрана. - языки: рус.

15. Дусаев, Р.Н. Основные правовые системы современности [Электронный ресурс] / Р.Н. Дусаев. - Режим доступа : http://elibrary.karelia.ru/book.shtml?id=326, свободный. Название с экрана. - языки: рус.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Витоки та історія формування романо-германської правової системи, причини, що обумовили її сучасний стан. Зв’язки романо-германської системи права із іншими правовими системами світу, її структурні особливості та сучасні риси, оцінка перспектив.

    курсовая работа [51,6 K], добавлен 05.04.2014

  • Становлення романо-германської правової системи. Структура права у державах романо-германської правової сім’ї. Форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї, характеристика систем права цих держав: Італыя, Швейцарія, Бельгія.

    курсовая работа [44,5 K], добавлен 12.02.2008

  • Загальна характеристика поняття, класифікація, сутність правової системи та її відмінність від інших правових категорій. Характеристика романо-германської правової системи, формування та основні етапи її розвитку, структура та поняття норми права.

    курсовая работа [51,9 K], добавлен 22.02.2011

  • Розвиток національної правової системи у всіх її проявах. Поняття правової системи. Типологія правових сімей: англосаксонська, романо-германська, релігійно-правова, соціалістична, система звичаєвого права. Правова система України та її типологія.

    курсовая работа [40,6 K], добавлен 16.02.2008

  • Особливості розвитку соціалістичного права. Аналіз Європейських соціалістичних правових систем. Джерела та структура соціалістичного права. Соціалістичні системи країн Азії. Порівняльна характеристика соціалістичної та романо-германської правової систем.

    курсовая работа [36,0 K], добавлен 29.11.2014

  • Співвідношення понять "система права", "система законодавства", "правова система". Історичні джерела романо-германської, англо-саксонської (прецедентної), мусульманської (релігійно-традиційної), індійської (змішаної) та соціалістичної правових систем.

    реферат [49,9 K], добавлен 22.03.2015

  • Юридична діяльність у країнах англо-американської правової сім’ї, її особливості порівняно з країнами романо-германської правової сім’ї. Система федеральних судів та їх повноваження. Законодавче регулювання адвокатської діяльності та кадрової роботи.

    реферат [19,2 K], добавлен 29.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.