Романо-германська правова система

Витоки та історія формування романо-германської правової системи, причини, що обумовили її сучасний стан. Зв’язки романо-германської системи права із іншими правовими системами світу, її структурні особливості та сучасні риси, оцінка перспектив.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 05.04.2014
Размер файла 51,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена залежністю будь-якої національної юридичної системи від типу правової системи в якій вона розвивається. Традиційно в усіх науках базові дисципліни вважались ключовими об'єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права, рівно як і теорія держави і права. Обидві ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі. До того ж, на сучасному етапі, в зв'язку з процесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в тому рахунку і правову, знову постає завдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правових систем створити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.

Об'єктом дослідження є романо-германська правова система

Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальної правової системи.

Стан наукової розробки теми. На сучасному етапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослідженою. Її вивчали Р. Давид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але більшість дослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цю тему об'єктивно вивчали лише у дореволюційний період (М. Владимирський-Буданов, Б. Кістяківський та інші). Але в радянській період вітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості (давався взнаки ідеологічний чинник - романо-германська правова система переважала у політично ворожих капіталістичних країнах). Окрім цього, більшість фахівців з теоретичних юридичних наук працювали в Росії. Таким чином, на сучасному етапі постало завдання відновлення об'єктивності цих досліджень, залучення закордонного досвіду та вироблення власної наукової школи в Україні з вивчення історії та теорії держави і права.

Метою наукової роботи є дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку романо-германської правової системи з урахуванням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

· дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;

· виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної правової системи шляхом короткого огляду історичного розвитку даної правової системи;

· встановити зв'язки романо-германської правової системи з іншими правовими системами світу;

· дослідити структурні особливості романо-германської системи права;

· зробити прогностичну оцінку подальших перспектив розвитку континентальної правової системи;

· визначити риси романо-германського права у сучасній правовій системі України.

В ході дослідження використовувались такі методи: хронологічний, об'єктивний, структурно-системний, дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.

Практичне значення роботи. Представлена робота може бути використана при вивченні предмету «Теорія держави і права», підготовці до лекцій та семінарських занять.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та спису використаних джерел. У першому розділі розглядається еволюція романо-германської правової системи, особливості системи у різніф періоди європейської історії. У другому розділі розкрито поняття «правова система», принципи класифікації правових систем та особливості і структурні елементи романо-германської системи права. Загальні особливості романо-германської правової системи України розглянуті у третьому розділі цієї курсової.

1. Формування континентальної (романо-германської) правової системи

1.1 Історія становлення романо-германської правової системи

Романо-германський тип правової системи сформувався в XII - на початку XIII ст. «Її основою стало римське право, під рецепцією якого слід розуміти застосування норм римського права, що почалося в ряді країн в умовах середньовіччя. Підставами рецепції стали умови економічного та заснованого на ньому соціального життя Західної Європи (розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст), а також, властивості самого римського приватного права, що виникли в результаті певних економічних умов».

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простого права; 2) період формування загального права університетів; 3) період законодавчого права.

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506 р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони («закони варварів»), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці «закони» регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Нове право мало усну форму та було лише місцевого значення. Спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали позаправові засоби - «судження Боже», «присяги сторін», «процедура очищення», «судове випробування», «сваволя місцевої влади».

Створення романо-германської системи права пов'язано з відродженням, що почалося в XII-XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері. Нове суспільство зрозуміло необхідність права для порядку та безпеки, яких потребує Божественний замисел. Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих; суд сумління і правосуддя, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей. Першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії.

В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення залишало поза увагою процесуальні процедури, докази, способи виконання (ці питання залишались для адміністративної регламентації), концентруючи увагу на судовому розгляді чи виконанні прийнятих рішень. Університетська наука розглядала право в зв`язку з філософією, теологією, релігією. Вона вказувала суддям як вирішувати справи на основі справедливості, встановлювала правила, якими добропорядні люди повинні були керуватися у своєму соціальному житті. Право, як і мораль, - це належне (яким повинно бути), а не існуюче (яке є).

До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII-XIII ст. - з іншого.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система - величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов'язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку. Ці характерні риси романо-германської правової системи важливо відмітити в наш час, коли знову почали говорити про Європу та європейське право. Романо-германська система права об'єднала народи Європи, зважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.

Епоха Ренесансу, або Відродження (почалася в Італії на рубежі XIII-XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі) покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії природного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодифікації законодавства), сприяли формуванню правової культури європейських спільнот, новому їх зльоту. Поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила нові норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображують раціональні засади не минулого, а сучасного життя.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Період формування законодавчого права почався під впливом ідей школи природного права, одним з найважливіших досягнень якої стала кодифікація. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить в її основі та багатовікової творчості університетів. Протягом шести століть в університетах викладалось право, що було зразком справедливості. З великим терпінням цю ідею втолковували юристам, в результаті чого вони почали сприймати її як ідеальний зразок права.

Кодифікація - це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити - навіть на шкоду привілеям старого порядку - нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання «приватного звичаю», зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву «національного духу» - це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

1.2 Тенденції змін в романо-германській правовій системі

Романо-германське право - живе право, а це передбачає постійні видозміни. Деякі зміни, що направлені на трансформацію системи, виникають спочатку в одній країні чи групі країн а лише потім або сприймаються сім'єю в цілому, або не сприймаються нею. Тому завжди існує розрив між правовими системами, що входять в правову сім'ю. Вони виявляються як би зміщеними по відношенню одна до одної. Право якоїсь країни, в якій проведений відомий експеримент або сприйняті нові тенденції, може опинитися в деякий момент трохи попереду щодо інших країн. І в кожен з цих моментів постає питання, чи не підірвано єдність сім`ї. Все залежить від того, чи сприймуть інші країни зміни, що внесені в право даної країни, чи ні, чи відмовиться сама країна від свого експерименту, щоб повернутися в рамки традиції, чи ні.

При розгляді джерел і структури правових систем Європейського континенту ми зможемо звернути увагу на ті відмінності, які, таким чином, постійно підривають в очах юристів глибоку єдність романо-германської правової сім`ї. Вкажемо на декілька фактів, що ілюструють цей безперервний рух, цей постійний розрив, який характеризує і обумовлює саме життя даної системи.

Розглянемо непостійні історичні фактори, що породили ці відмінності. Навіть в самому викладанні права в університетах склалися різні школи: гальська школа, з її тенденцією до історизму, відрізнялась від італійської школи, яка орієнтувалася на застосування правових норм на практиці; іберійська школа виділялася своєю консервативністю, а германська - стала основою для виникнення школи пандектистів. Ці регіональні тенденції могли, здавалось, стати постійною загрозою для єдності європейського континентального права. Та все ж ця єдність збереглася, і відбулося це завдяки школі природного права.

Тріумф школи природного права і ідей кодифікації знову висунув питання про те: чи візьмуть інші країни приклад з Франції в такому експерименті, як наполеонівська кодифікація; чи стануть кодекси Наполеона причиною роз'єднання європейського континентального права. Але за деяким виключенням, право всіх країн Європейського континенту сприйняло французьку форму кодифікації. Таким чином, стало очевидним, що відмінність кодексів, подібно відмінності законів і звичаїв минулого, зовсім не веде до розпаду романо-германської правової сім`ї.

В той же час розрив, який все ж мав місце в плані часової розбіжності у питанні кодифікації у Франції і Німеччині, залишив деякі сліди. В той період, коли французькі юристи займалися тлумачення своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботи над текстами римського права на теоретичному рівні (в рамках університетів). В Німеччині значне становище зайняла школа пандектистів, завдяки якій було досягнуто значно вищого рівня систематизації норм римського права, ніж раніше. Німецьке «Цивільне уложення» було прийняте в кінці XIX ст. на основі праць пандектистів. Звідси і відмінність методів і стилю французького і німецького цивільних кодексів. Ці відмінності, як ми бачимо, - продукт історичної випадковості, оскільки сумнівно, що тут причиною було постійне протистояння французького і німецького права. І вже зовсім невірно було б робити на цій основі висновок про принципову відмінність між латинською і німецькою концепціями права. Такий висновок суперечив би і історії, і тому факту, що правові системи інших «германських» країн (Австрії, Голландії, Швейцарії, країн Скандинавії) завдяки меншому тяжінню до абстрактності більш близькі до французького, аніж до німецького права.

Чи можна говорити про групу латинських правових систем (в яку наряду з французьким правом входить право Італії, Іспанії і Португалії), що відрізняються від систем німецького права? Подібна думка не має одностайної підтримки. Право різних латинських країн Європи, звісно, схоже між собою, хоча б завдяки єдиній термінології. Але між ними існують і відмінності з багатьох питань.

Важливі відмінності між Францією, Іспанією, Італією і Португалією існують у сфері конституційного і адміністративного права, в режимі майнового, сімейного права та в цивільному процесі.

Кожна з правових систем континенту є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати системи в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім`ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.

2. Теоретичні засади романо-германської правової системи

2.1 Загальні поняття та структура правової системи

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він сприяє створенню ніби узагальнюючої конструкції правового змісту, яка функціонує легітимно.

Термін «правовий тип (сім'я)» - це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв».

Кожний тип правової системи складається із підтипів - груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Під правовою системою взагалі розуміється сукупність внутрішньо впорядкованих, взаємопов'язаних, соціально однорідних юридичних явищ, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей і їх об'єднань.

Це комплексна категорія, що виражає всю правову організацію суспільства, цілісну правову реальність. За влучним висловом французького дослідника права Ж. Карбоньє: «Правова система - це місткість для різноманітних юридичних явищ». Він також зазначає, що юридична соціологія звертається до поняття «правова система» для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якщо б вираз «правова система» був лише простим синонімом об'єктивного (чи позитивного) права, то його значення було б сумнівним.

Цінність поняття правової системи полягає в тому, що воно дає додаткові аналітичні можливості для комплексного аналізу правової сфери життя суспільства. Це новий, більш високий рівень наукової абстракції, інший зріз правової дійсності і, як наслідок, інший погляд на неї. Перевага названого підходу в тому, що, будучи гранично широким, він покликаний показати в цілісному вигляді загальну панораму правового простору - той складний юридичний світ, в якому постійно знаходяться і діють учасники соціальних відносин.

Право домінує у правовій системі, навіть грає в ній роль консолідуючого фактора «центру тяжіння». Всі інші її елементи є фактично похідними від права. І будь-які зміни в ньому породжують зміни у всій правовій системі чи в багатьох її частинах. Однак ми вважаємо, що правова система не може бути охоплена поняттям права навіть в широкому розумінні.

Правова система безперервно змінюється, однак її складові частини зазнають змін з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється настільки ж швидко, як інша. В той же час існують деякі постійні, довго існуючі елементи - принципи системи, які були присутні в системі завжди і будуть такими ж протягом ще довгого часу. Вони надають необхідну форму і чіткість правовій системі в цілому.

Щодо питання типології правових систем існують різні підходи, кожний з яких заслуговує на увагу.

Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953 р.). Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології (яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури) та юридичної техніки (яка включає джерела права як основний елемент).

Натомість німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку цих авторів, із п'ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення;

3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи - провідні інститути і галузі права.

Слід також віддати належне українським теоретикам права - авторам підручників з «Теорії держави і права», які спеціально присвячували розділи «правовим системам світу» і запропонували свої критерії типології правових систем світу.

Правова система, яку ми досліджуємо (романо-германська), за класифікацією поділяється на два підтипи, або дві правові групи: романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції); германська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та інші. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини). Також існують такі типи правових систем, як англо-американський, змішаний, релігійно-традиційний та соціалістичний, які також мають свої особливості.

Отже, на нашу думку, правова система є сукупністю особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.

2.2 Особливості та джерела романо-германської системи права

За визначенням Алєксєєва: «Романо-германська норма права - загальне правило поведінки, сформульоване законодавцем чи уповноваженим ним органом». Законодавець формулює її як соціальну модель поведінки, як загальний масштаб, границю дозволеного («від» і «до»), не звертаючись до перерахування приватних випадків, варіантів поведінки. Навіть якщо приводом для створення норми права слугує окремий юридичний казус, він знаходить відображення і вирішення в узагальненій (абстрактній) формі.

Використання норм (моделей поведінки) дозволяє законодавцю оперативно і ефективно впливати на соціальні відносини, змінювати та перетворювати їх, що є безумовно позитивною рисою даної правової регламентації. Системно-ієрархічний характер романо-германських правових норм означає, що вони об'єднані у взаємопов'язані комплекси з точки зору юридичної сили та соціальної значимості положень, серед яких виділяються головні і другорядні, менш значимі правила. Це допомагає юристам романо-германської системи права значно спростити пошук і застосування чинних законів.

Разом із тим загальний характер надає правовим нормам і негативних рис: чим більш загальною є норма, тим складнішим є її застосовування на практиці. Виникає серйозна проблема її конкретизації і тлумачення. Для того, щоб уточнити волю законодавця, використовується велика кількість прийомів, способів тлумачення. В результаті судовими, господарськими та іншими органами виробляється безліч другорядних правових норм, положень, що роз'яснюють і конкретизують положення законів.

Правова норма, що не може і не повинна бути творінням суддів, з'являється, як продукт міркування, заснований частково на вивченні практики, а частково на розумінні понять справедливості, моралі, політики і гармонії системи, що можуть залишитися поза увагою суддів.

Правова норма очищує практику від невідповідних або зайвих елементів, чим спрощує пізнання права. Норма права дозволяє суспільній думці, законодавцеві більш ефективно втручатися в певні ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення визначених цілей. Така роль права відповідає традиції, відповідно до якої право розглядається як модель соціальної організації. Розпорядницький і політичний, а не тільки строго судовий аспект права підтверджується і виступає дуже чітко в сучасну епоху, коли від права чекають активної участі в створенні нового правового суспільства.

Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій системі є основою кодификації в тому вигляді, в якому її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею по конкретній справі. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що постають на практиці. Його завдання - дати досить загальні, пов'язані в систему, легкодоступні для розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть виявити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

Правові норми в тому вигляді, в якому юристи і законодавці держав романо-германської правової системи вважають потрібним їх сформулювати, безперечно, недостатні самі по собі. Потрібні такі другорядні норми, які б уточнювали і доповнювали їх, але в твердих і чітких рамках. В цих країнах легше проводити реформи і зміни права, тому що не важко побачити (на відміну від англосаксонської системи), яких норм торкнеться ця реформа, а які залишаться незмінними. Найбільш легко змінюються другорядні правові норми: коливання судової практики, що не торкаються основ системи, не представляють такої небезпеки і не створюють такої невпевненості, як в країнах, де немає загальних правових норм.

Переходячи до розгляду джерел (форм) романо-германської правової системи, слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Закони приймаються парламентами країн романо-германської правової системи, мають найвищу юридичну силу і поширюються на всю територію держави, на всіх її громадян. Вони, з точки зору сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.

Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.

Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об'єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду «центрами тяжіння» для інших норм даних галузей.

Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.

Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.

Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.

Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. «Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів - «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» - не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році».

Не менш важливим джерелом романо-германської правової системи є правова доктрина. До XX ст. правова доктрина, що створювалась в університетах, сприяючи засвоєнню римського права відіграла позитивну роль у становленні романо-германської системи права. З затвердженням буржуазних відносин концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лаванд, К. Бергом - у Німеччині). Відповідно до неї творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися. Тому юридичний позитивізм ще одержав назву статичного (державницького) позитивізму. Головним елементом правової системи, відповідно до поглядів позитивістів, вважалося законодавство. Головним недоліком правового позитивізму було звуження сфери правового регулювання до законотворчості. Позитивом було акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності кожним членом суспільства.

У XX ст. доктрину було відсунуто на другий план основним джерелом - законом, про що свідчить кодифікація законодавства. Сьогодні роль правової доктрини все ж визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності, тобто при тлумаченні норм права. За допомогою доктрини здійснюється розробка сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. Законодавець в процесі створення нормативно-правового акту керується науково-доктринальним підходом до розуміння права та до тлумачення правової держави і інших правових категорій. В тлумаченні правових норм допомагають так звані «Коментарі до кодексу», що видаються у Франції, Німеччині та інших країнах, що належать до системи континентального права.

Наступним джерелом романо-германського права можна вважати судову практику. Хоча, відповідно до сучасної правової доктрини, норми права можуть прийматися лише самим законодавцем або уповноваженими ним органами. Але широкі повноваження, що надаються парламентами судовим органам, обумовлюють розробку суддями принципових рішень, що уточнюють положення закону, а іноді - бувають відмінними від волі законодавця. Подібні рішення виробляються, як правило, вищими судовими інстанціями і конституційними судами в країнах даної правової системи. Враховуючи роль цих інстанцій в судовій ієрархії, всі нижчі судові органи повинні слідувати сформованій вищими інстанціями практиці вирішення справ конкретних категорій під загрозою відміни інших рішень. Таким чином, створюються своєрідні судові норми, тобто правові положення судової практики, котрі враховуються всіма юристами. Ці правові положення публікуються у відповідних судових збірках, набувають практичного значення і стають частиною правової системи.

Отже, дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.

2.3 Загальна характеристика права окремих країн, що входять до романо-германської правової системи

Французьке право, з одного боку, і германське - з іншого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якої, як ми вже зазначали, належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург. Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).

Головні ознаки сучасної правової системи Франції сформувалися у період Великої французької революції 1789-1794 pp. і перші десятиліття потому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були: Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р. Цивільний процесуальний кодекс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

Більшість з названих актів, за винятком двох процесуальних кодексів, зберігають і донині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також Преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положення Конституції. Звичайні закони - це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відповідають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шляхом видання законів.

Чинна французька Конституція 1958 р. передбачає широкі можливості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою - урядом, міністерствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правового регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси - акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту і згідно з висновком Державної ради у сферах, які регулюються законодавством. Важливе місце у системі нормативних актів займають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.

Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний - прийнятий у 1878 р., з моменту їх прийняття і по нині включають запозичені розділи з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності.

Трудові відносини у Бельгії визначаються пактом «Про соціальну солідарність», укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, податкової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систематизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів.

Основа сучасної правової системи Іспанії сформувалась у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808-1814 рр.) протягом кількох десятиліть приймалися кодекси законів з окремих галузей права. Вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.

Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття законів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з питань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого законодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.

В Іспанії діють Цивільний і Торговий кодекси. Регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин здійснюється окремими законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє Кримінальний кодекс в редакції 1983 p., кримінально-процесуальним правом, яке сконцентроване у законі «Про кримінальне судочинство» 1882 p., і законодавством про владу.

Правова система Португалії складалася протягом багатьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1929 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1936 р.), Цивільний кодекс (1966 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.).

Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права, або ж безпосередньо сформулювала найважливіші його норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку делегованого законодавства право приймати декрети - закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавства Португалії.

Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси наполеонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права. У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. Згідно з домінуючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського Кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий лише у 1889 р.

Після встановлення в Італії фашистської диктатури наведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, замість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. було створено єдиний Цивільний, згідно з яким врегульованим ставало і питання торгового права. Крах фашистської диктатури призвів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію.

У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з виданням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону.

Сучасна правова система Великого Герцогства Люксембург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідерландська окупація Люксембургу. Після створення самостійного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і останні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламентом, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.

Основи правової системи ФРН були закладені після об'єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу були прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, закон «Про судоустрій» (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.). Більшість із цих законодавчих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, є чинними і нині.

У 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел германського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається Преамбулою, якою передбачено основні права та обов'язки громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель - суб'єктів федерації, а також визначається система органів влади, управління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, федеральними міністрами та урядами земель.

На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ять головних галузей: 1) державне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуддя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона;

6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забезпечення; 9) зв'язок, шляхи сполучення, транспорт.

Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивільного кодексу. У 1811 p. було прийнято Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закони «Про оренду», «Про земельну власність» та «Про право власності». Як головне джерело торгового права в країні використовується Германське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими нормативними актами. В Австрії також діють новий Кримінальний кодекс 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.

Створення уніфікованої правової системи Швейцарії розпочалося у 1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основних питань цивільного і кримінального права. Після цього, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, а у 1936 р. - уніфікований Зобов'язальний кодекс. З 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.

Підсумовуючи шлях еволюції романо-германської правової системи, можемо зробити висновок, що він значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.

2.4 Особливості впливу романо-германської системи права на правові системи неєвропейських країн

Іспанські, португальські, французькі і голландські колонії в Америці сприйняли основні правові поняття романо-германської сім'ї, через те, що становище права в цих країнах на момент їхнього підкорення європейцями перебувало на низькому рівні.

Спочатку повсюди, окрім міст і деяких центрів, застосовувалось примітивне звичаєве право, що було пов'язане з колоніальним статусом цих країн і відсутністю національних юридичних кадрів. В міру розвитку країн Америки право, що застосовувалось на практиці, стало зближуватися з доктринальним правом, що викладалося в університетах Америки і метрополії, потім з правом, інкорпорованим в кодексах, створених за європейським зразком. Питання про відмову від цієї традиції ніколи не поставало. Проте умови розвитку американських країн, зокрема і у сфері права мали свою специфіку, порівняно з розвитком права у європейських країнах. Тому безперечно, не відмовляючись від запозичень у метрополій в правовій сфері, вони разом з тим адаптували ці запозичення до своїх реалій, а тому вони набували тут іншої форми, ставали оригінальними.

Наприклад, в Мексиці, Перу, Гватемалі зберігся своєрідний аграрний режим індіанських общин. Лице, яке, по нашим теоретичним уявленням, є власником землі, насправді може бути не таким, а лише представником общини, за рахунок (і в інтересах якої) воно повинно в відповідності до звичаю використовувати землю. Правовий розвиток на Гаїті в багатьох сферах проходив у відповідності до звичаїв, котрі просто ігнорували формально діюче «вчене» право країни.

З іншого боку, виникло питання відносно деяких територій Америки, котрі знаходились під іспанським чи французьким гнітом, а зараз входять до складу країн, де переважає англосаксонське право, чи країн, які знаходяться під політичним впливом країни цього права. Варто розглянути особивості правової системи такої країни як Французька Луїзіана (за виключенням сучасного штату Луїзіана - колишньої території Нового Орлеану). Колишні іспанські володіння, що на сьогодні є штатами США (Флорида, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Техас та інші), змогли зберегти лише деякі інститути колишнього колоніального права, і в наші дні вони також стали країнами англосаксонського права. Навпаки, штат Луїзіана, провінція Квебек, а також Пуерто-Рико і зараз залишились вірними традиції: тут діє змішане право, що зберегло свою приналежність до романо-германського права.

В Африці романо-германська правова сім'я також поширилась внаслідок колонізації. В країнах Африканського континенту (за винятком Північної Африки, де з середніх віків поширилась мусульманська правова система) взагалі не існувало розвинутої системи права, формуванню якої перешкоджали традиційні структури. Саме поняття права було принесене туди колоніальними державами. Держави, що були в минулому колоніями Франції, Бельгії, а також іспанські та португальські володіння увійшли, таким чином, до складу франко-германської правової сім'ї. Острів Маврикій і Сейшельські острови також в силу історичних причин належать до цієї сім`ї, не дивлячись на те, що вони входять до Британської Співдружності. Лише майбутня еволюція дозволить нам встановити, чи являють собою правові системи Африки одну чи декілька автономних груп у складі романо-германської правової сім'ї.

Країни, що входили до Південно-Африканського Союзу до їх захоплення Англією, знаходячись під владою Голландії, належали до романо-германської правової сім'ї. Але романо-голландське право під час англійського панування занепало. Під англійським впливом відбулися зміни, які дозволяють вважати сьогодні право Південної Африки змішаним правом.

Північна Африка також належить до романо-германської правової сім'ї, так як різноманітні країни Північної Африки сприйняли французькі чи італійські закони в результаті колонізації чи під політичним і культурним впливом Франції. Та важливу роль в цих країнах продовжує відігравати мусульманське право.

В країнах Азії романо-германська правова сім'я знайшла прихильників в самих різноманітних її районах. Туреччина, починаючи з епохи Танзімату, що почалася в 1839 р., для модернізації свого права використовувала в якості зразка європейські кодекси. Проте вона зберігала вірність мусульманській правовій традиції аж до Першої світової війни, але згодом відмовилась від неї. З 1920-х років, внаслідок реформ Кемаля Ататюрка, вона повністю належить до романо-германської правової сім'ї.

Що стосується арабських держав, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду Оттоманської імперії в 1918 р., то їх еволюція нагадує скоріше еволюцію Єгипту, ніж Туреччини. Вони зберегли і посилили з 1918 р. юридичні зв'язки з Францією, залишені їм у спадок Оттоманською імперією. Але вони не повністю секуляризували своє право, як це зробила Туреччина. Тому в цих країнах по відношенню до їх громадян, що сповідують мусульманську релігію, широко діє мусульманське право.

Особливий випадок являє собою розвиток права в Ізраїлі. В той період, коли Палестина була англійською підмандатною територією, вплив загального права в значній мірі витіснив тут вплив раніше діючого франко-оттоманського права. Аналогічне становище було в Іраку та в Йорданії. Але відміна британського мандата призвела до відновлення романо-германської концепції права.

Аравійський півострів раніше зовсім не знав впливу романо-германської правової традиції. Форми його майбутньої модернізації на даний момент неясні: важко сказати, чи буде тут переважаючим англійський чи американський економічний вплив, який є досить сильним в Саудівський Аравії та в Об'єднаних Арабських Еміратах, чи ж більш тісні зв'язки з арабським світом орієнтують право цих країн на приєднання, хоча б часткове, до романо-германської правової сім'ї. Існувала також можливість приєднання права цих країн до соціалістичних зразків (наприклад, Народно-Демократична Республіка Ємен - НДРЄ). Але вона зазнала краху після розвалу світової соціалістичної системи і виявилась на долі цього регіону в ліквідації НДРЄ внаслідок його приєднання до капіталістичного Ємену.


Подобные документы

  • Розкриття понять "правова система", "правова сім’я". Історія виникнення і розвитку романо-германської правової системи в Європі, роль університетів у її формуванні. Характерні особливості правового регулювання в країнах романо-германської правової сім’ї.

    курсовая работа [50,6 K], добавлен 10.01.2013

  • Становлення романо-германської правової системи. Структура права у державах романо-германської правової сім’ї. Форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї, характеристика систем права цих держав: Італыя, Швейцарія, Бельгія.

    курсовая работа [44,5 K], добавлен 12.02.2008

  • Загальна характеристика поняття, класифікація, сутність правової системи та її відмінність від інших правових категорій. Характеристика романо-германської правової системи, формування та основні етапи її розвитку, структура та поняття норми права.

    курсовая работа [51,9 K], добавлен 22.02.2011

  • Особливості розвитку соціалістичного права. Аналіз Європейських соціалістичних правових систем. Джерела та структура соціалістичного права. Соціалістичні системи країн Азії. Порівняльна характеристика соціалістичної та романо-германської правової систем.

    курсовая работа [36,0 K], добавлен 29.11.2014

  • Розвиток національної правової системи у всіх її проявах. Поняття правової системи. Типологія правових сімей: англосаксонська, романо-германська, релігійно-правова, соціалістична, система звичаєвого права. Правова система України та її типологія.

    курсовая работа [40,6 K], добавлен 16.02.2008

  • Поняття і структура правової системи, критерії їх об’єднання та класифікації, ознаки та основні елементи. Характеристика різноманітних правових систем: романо-германської, англо-саксонської, релігійно-правової, системи звичаєвого права, соціалістичної.

    курсовая работа [37,8 K], добавлен 24.03.2011

  • Співвідношення понять "система права", "система законодавства", "правова система". Історичні джерела романо-германської, англо-саксонської (прецедентної), мусульманської (релігійно-традиційної), індійської (змішаної) та соціалістичної правових систем.

    реферат [49,9 K], добавлен 22.03.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.