Міжнародні та національні документи у сфері морського права

Операції зі шкідливими забруднювальними речовинами на суднах, морських установках і приймальних спорудах підлягають реєстрації згідно з Правилами реєстрації операцій зі шкідливими речовинами на суднах, морських установках і в портах України, затвердженими Наказом Міністерства транспорту України від 10 квітня 2001 року № 205 .

Реєстрація операцій в залежності від типу шкідливої речовини і виду об'єкта, на якому ці операції виконують, здійснюється в журналах реєстрації операцій зі шкідливими речовинами, у машинних або суднових журналах, або в диспетчерських журналах. За невиконання цього обов'язку передбачена адміністративна відповідальність (ст. 62 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-Х).

Україною ухвалено низку нормативно-правових актів, що висувають інформаційні вимоги щодо безпечного морського перевезення вантажів. Засадничі вимоги встановлені у ЗУ «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року № 1644-III, що деталізовані у підзаконних нормативно-правових актах. Згідно з п. 4.1. Положення про порядок підготовки та подання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення, затвердженого Наказом Міністерства транспорту України 14 грудня 1998 року № 497 , особливі властивості і транспортні характеристики вантажу, безпечні умови його перевезення, виконання вантажних і складських операцій з вантажем повинні бути відомі учасникам транспортного процесу. Тому морське перевезення вантажів без надання інформації про вантаж є неприпустимим. Інформація про вантаж подається у Декларації про небезпечні вантажі та Декларації про вантажі (крім небезпечних), а також доданих до неї документах [70, 46].

Законодавство України передбачає у виняткових випадках можливість звільнення судна від виконання вимог міжнародних конвенцій, коли таке звільнення є єдиним, передбаченим міжнародними конвенціями засобом продовжувати експлуатацію судна за призначенням. Проте, таке звільнення не допускається у разі зниження екологічної безпеки (п.4.1. Інструкції про звільнення від виконання вимог міжнародних конвенцій під час конвенційної сертифікації суден України, затвердженої Наказом Міністерства транспорту України від 27 вересня 2000 року № 524).

З метою забезпечення безпеки мореплавства та запобігання забрудненню із суден, усі судна, що перебувають в українських морських портах, підлягають обов'язковому контролю, порядок проведення якого передбачений Правилами контролю суден з метою забезпечення безпеки мореплавства, затвердженими Наказом Міністерства транспорту України 17 липня 2003 року № 545. Зокрема, перевірці підлягають питання дотримання екіпажем правил експлуатації щодо безпеки мореплавства та запобігання забрудненню із судна. Іноземні судна під час перебування в українських портах підлягають контролю державою порту у разі отримання інформації про невідповідність судна вимогам міжнародних конвенцій, забруднення судном довкілля. Головна державна інспекція України з безпеки судноплавства здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства, одним з основних її завдань є контроль за дотриманням законодавства і міжнародних договорів України з безпеки судноплавства та здійснення заходів щодо запобігання забрудненню довкілля із суден (п. 3 Положення про Головну державну інспекцію України з безпеки судноплавства, затвердженого Постановою КМУ від 30 грудня 1998 року № 2098) [70, 47].

3 липня 1995 року КМУ ухвалив Постанову № 484 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України». У розвиток вказаної Постанови Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України Наказом від 26 жовтня 1995 року № 116 затвердило Положення про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України [56].

Обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних наслідок забруднення із суден, кораблів, інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод, проводиться в доларах США на підставі кількості забруднюючих речовин, скинутих у водне середовище, та такс, затверджених КМУ.

Лондонська конвенція 1972 року була ратифікована Україною 5 лютого 1976 року має своє відображення у національному законодавстві [70, 33].

Охорона внутрішніх морських вод та територіального моря є предметом регулювання низки кодексів України. Зокрема, Водний кодекс України від 6 червня 1995 року № 213/95-ВР передбачає, що у внутрішні морські води та територіальне море забороняється скидати з суден і плавучих засобів, платформ та інших морських споруд і повітряних суден хімічні, радіоактивні та інші шкідливі речовини, а також радіоактивні або інші відходи, матеріали, предмети та сміття, які можуть спричинити забруднення моря (ст. 102). Аналогічна заборона щодо скидання з повітряних суден шкідливих для здоров'я людей, навколишнього природного середовища речовин або інших відходів і матеріалів передбачена у Повітряному кодексі України від 4 травня 1993 року № 3167-XII (ч. 4 ст. 54).

В Україні передбачена адміністративна відповідальність за порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення. Згідно з ст. 591 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-Х адміністративна відповідальність настає за:

- забруднення і засмічення територіальних і внутрішніх морських вод внаслідок скидів із суден, здійснених без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів або з порушенням встановлених правил,

- проведення навантажувальних та розвантажувальних робіт, що можуть призвести до забруднення територіальних і внутрішніх морських вод, без дозволу органів державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо одержання такого дозволу передбачено законодавством України,

- неповідомлення адміністрації найближчого порту України про проведене внаслідок крайньої необхідності без належного на те дозволу скидання у море шкідливих речовин з судна або іншого плавучого засобу, повітряного судна, платформи чи іншої штучно спорудженої у морі конструкції, а у випадках скидання з метою поховання - і органу, який видає дозволи на таке скидання, одразу після здійснення або в ході здійснення такого скидання [70, 36].

Охорона внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення здійснюється відповідно до правил, що затверджуються КМУ, інших актів законодавства. Також у вищезгаданих Правилах охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення встановлюються вимоги щодо запобігання забрудненню та засміченню внутрішніх морських вод і територіального моря України підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, громадянами України, а також іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства, українськими та іноземними суднами, які перебувають у цих водах. Для забезпечення виконання вимог чинного законодавства України щодо охорони навколишнього природного середовища та безпечного мореплавства 27 травня 2005 року Наказом № 257 Міністерство транспорту та зв'язку України затвердило Правила технічної експлуатації портових гідротехнічних споруд [70, 36].

Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводить до забруднення нафтою стала обов'язковою для України внаслідок підписання Постанови ВРУ «Про участь України в Міжнародній конвенції щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою, 1969 року» від 17 грудня 1993 року N 3734-XII [50] .

Діяльність, пов'язана з використанням суден для перевезення вантажів, а також для інших господарських і наукових цілей, регулюється КТМ України від 23 травня 1995 року № 176/95-ВР [70, 20].

У ньому визначені питання управління безпекою мореплавства, що конкретизовані у Положенні про систему управління безпекою судноплавства на морському і річковому транспорті, затвердженому Наказом Міністерства транспорту України від 20 листопада 2003 року № 904.

Положення визначає порядок організації робіт з попередження аварійних подій на морському і річковому транспорті; завдання, функції, органи, суб'єкти і об'єкти системи управління безпекою судноплавства; встановлює форми контролю за виконанням заходів, пов'язаних із безпекою судноплавства. Оперативне реагування на виникнення аварійної події та розслідування обставин і причин її виникнення передбачає отримання інформації про аварійну подію, попередню оцінку та класифікацію аварійної події, організацію та проведення пошукових та аварійно-рятувальних робіт, її розслідування, оцінку стану безпеки на об'єктах управління, де сталася аварійна подія, аналіз, облік та передачу інформації про неї, підготовку і впровадження заходів попередження.

Розслідування аварій регулюється Положенням про класифікацію, порядок розслідування та обліку аварійних морських подій із суднами, затвердженому Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України 29 травня 2006 року № 516.

В межах європейського континенту створені та функціонують регіональні конвенційні режими, основу яких складають такі багатосторонні договори, як: Барселонська конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1975 р., Бухарестська конвенція, учасницею якої є Україна, Осло-Паризька конвенція про охорону Північно-Східної Атлантики 1992 р, і, нарешті, Гельсінська конвенція та Конвенція про захист балтійського морського середовища 1992 р. [70, 21].

Бухарестська конвенція була ратифікована Постановою ВРУ «Про ратифікацію Конвенції про захист Чорного моря від забруднення» від 4 лютого 1994 року N 3939-XII [52].

На виконання Бухарестської конвенції в Україні ухвалено декілька програмних документів. Однією з перших була Концепція охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів, затверджена Постановою КМУ від 10 липня 1998 р. № 1057 . Метою цієї Концепції є запобігання збільшенню антропогенного тиску на навколишнє природне середовище Азовського та Чорного морів, сприяння розвитку екологічно безпечних видів діяльності в Азово-Чорноморському регіоні, збереження і відтворення біологічного різноманіття та біологічних ресурсів морів до рівня, який сприятиме збалансованому розвитку приморських регіонів. У Концепції передбачена система заходів, спрямованих на охорону і відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорних морів, зокрема: правових, фінансових, організаційних, науково-методичних, інформаційно-освітніх [70, 125].

21 вересня 2000 року ЗУ № 1989-III затверджено Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, який серед основних завдань у питаннях охорони і відтворення водних ресурсів передбачає розроблення та реалізацію заходів щодо збереження прибережних ландшафтів Чорного моря, створення мережі морських об'єктів природно-заповідного фонду. Для забезпечення реалізації Програми передбачається прийняття законодавчих актів спрямованих на запровадження правових норм формування національної екологічної мережі, зокрема, і про прибережну смугу морів.

22 березня 2001 року ЗУ № 2333-III затверджено Загальнодержавну програму охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів. Метою Програми є розроблення державної політики, стратегії та плану дій, спрямованих на запобігання зростанню антропогенного тиску на довкілля Азовського і Чорного морів, сприяння розвитку екологічно безпечних видів діяльності в Азово-Чорноморському регіоні, збереження і відтворення біологічного різноманіття та ресурсів морів, створення сприятливих умов для проживання, оздоровлення та відпочинку населення. Для забезпечення реалізації Програми передбачається розроблення та прийняття нормативно-правових актів, що стосуються зменшення рівня забруднення морів та антропогенного навантаження на їх екосистеми, зниження ризику для здоров'я людини, пов'язаного із забрудненням морських вод та прибережної смуги, збереження та відтворення біологічного різноманіття, природних ландшафтів та місць існування біологічних видів, розвитку аквакультурної діяльності, запобігання руйнуванню морського берега, створення системи інтегрованого управління природокористуванням у прибережній смузі Азовського і Чорного морів та розвитку екологічного (зеленого) туризму [70, 128].

Відповідно до Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів Наказом Міністра охорони навколишнього природного середовища від 10 лютого 2004 року № 47 затверджено Положення про Міжвідомчу комісію з екологічних питань Азовського і Чорного морів. Комісія є постійно діючим дорадчим органом при Міністерстві екології та природних ресурсів України і утворюється для забезпечення координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, наукових і громадських організацій - виконавців Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів.

Правове регулювання захисту моря, у тому числі і Чорного, передбачене у низці законів (зокрема, Земельному кодексі України, Водному кодексі України, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», ЗУ «Про природно заповідний фонд», ЗУ «Про тваринний світ», ЗУ «Про рослинний світ», ЗУ «Про виключну (морську) економічну зону України») і підзаконних нормативно-правових актах (наприклад, Правила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення, у редакції Постанови КМУ від 29 березня 2002 року № 431).

У міжнародному механізмі охорони морського середовища важливе значення має компенсація шкоди від забруднення з суден. Система компенсації базується на трьох основних конвенціях, прийнятих під егідою ІМО : CLC 1992 [30]; Міжнародна Конвенція про відповідальність і компенсацію за шкоду у зв'язку з перевезенням морем небезпечних і шкідливих речовин 1996 р. і Міжнародна Конвенція про цивільну відповідальність за забруднення бункерною нафтою 2001 р.

CLC 1992 реалізується у багатьох нормативно-правових актах України. У КТМ України від 23 травня 1995 року № 176/95-ВР присвячено окрему главу - Главу 4 засадам відшкодування шкоди від забруднення, заподіяного внаслідок витоку з судна чи скиду з нього нафти або інших речовин, шкідливих для здоров'я людей або живих ресурсів моря.

Шкода від забруднення, заподіяного внаслідок витоку з судна чи скиду з нього нафти, відшкодовується власником судна. Кодексом встановлено ряд умов такої відповідальності:

- обмеження відповідальності власника судна (ст. 308). Максимальний розмір відшкодування залежить від місткості судна. Так, власник судна місткістю не більше 5000 одиниць за шкоду від забруднення внаслідок витоку або скиду забруднюючих речовин з його судна, обмежується загальною сумою три мільйони розрахункових одиниць, а для судна, місткість якого перевищує зазначену вище, додається 420 розрахункових одиниць за кожну наступну одиницю місткості.

Відповідальність власника судна не може бути обмежена, якщо буде доведено, що шкода стала результатом його власної дії з наміром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідомленням можливості її заподіяння (ст. 350);

- звільнення від відповідальності власника судна (ст. 305). Власник судна не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що ця шкода трапилася, наприклад, внаслідок дії непереборних сил чи воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень;

- забезпечення відповідальності власника судна (ст. 309). Власник судна, що перевозить наливом як вантаж понад 2000 тонн нафти, повинен застрахувати або іншим способом забезпечити (шляхом отримання банківської або іншої гарантії) свою відповідальність за шкоду, заподіяну від забруднення. Судно, що перевозить наливом як вантаж більше 2000 тонн нафти, повинно мати відповідне дійсне свідоцтво, яке засвідчує, що відповідальність власника судна за заподіяну шкоду від забруднення нафтою забезпечена.

Цивільно-правову відповідальність за забруднення морського середовища за законодавством України регулюють чотири групи норм. Це норми цивільного законодавства України, норми екологічного законодавства, до третьої групи належать норми морського законодавства України відносно забруднення з суден, остання - положення міжнародних конвенцій про громадянську відповідальність за шкоду від забруднення з суден, зобов'язання відносно яких взяла Україна.

Норми третьої і четвертої груп є спеціальними і у зв'язку з цим пріоритетними в порівнянні з цивільним і екологічним законодавством.

Таким чином, можна говорити про те, що Україною приймається комплекс заходів у сфері захисту морського середовища від забруднення в цілях ефективного виконання і імплементації норм міжнародних зобов'язань. Проте, слід підкреслити, що при необхідності конкретизації і деталізації міжнародно-правових норм, створення міждержавних органів співпраці, консолідації зусиль держав для вирішення проблеми, що представляє загальний інтерес, процес імплементації норм міжнародного права розпочинається з приведення в дію міжнародного організаційно-правового механізму імплементації, що дає відповідний імпульс для початку функціонування національного механізму імплементації.

РОЗДІЛ 3. УНІВЕРСАЛЬНІ КОНВЕНЦІЇ МОП ТА ІХ МІСЦЕ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

3.1 Загальні міжнародні норми щодо праці на морському транспорті

імплементація морське право транспорт міжнародна норма

Специфічним сегментом світового ринку робочої сили є морський ринок праці, в якому зайнято понад 1 млн. 250 тис. моряків зі 150 країн. За даними МЗС України, нашим громадянам видано 113 тис. діючих посвідчень особи моряка. Проте, за період з 1992 р. Україна зазнала значних втрат морського торговельного флоту. З трьох державних морських пароплавств збереглося лише ВАТ «Українське Дунайське пароплавство» з низкою фінансових та інших проблем. У цих умовах українські моряки шукають роботу на іноземних суднах. За кількістю моряків, які працюють на суднах під іноземними прапорами, Україна поступається лише Філіппінам та Росії. Але через недостатнє правове регулювання і державний контроль за питаннями працевлаштування моряків на іноземні судна дедалі частіше моряки опиняються у важких, інколи в рабських умовах, без будь-якого соціального і правового захисту Саме тому розгляд проблем правового регулювання праці і захисту прав українських моряків являється актуальним.

Міжнародна правове регулювання праці - це встановлена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці є ООН та її спеціалізований орган - МОП. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці можуть бути різні об'єднання держав: Рада Європи, Європейський Союз, СНД [98].

На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожна держава - член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 р.

Систематизовані Конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це - основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці [66].

Співпраця МОП з Україною за роки її незалежності стала системною та динамічною. Основними напрямками іі діяльності є:

- ратифікація та практичне впровадження конвенцій МОП та сприяння гармонізації національного законодавства з міжнародними трудовими нормами МОП та європейськими стандартами. За 58 років членства в МОП Україна ратифікувала 63 конвенції (за роки незалежності - 20), в тому числі 8 фундаментальних, чинними з них є 55;

- реформування трудового законодавства і підтримку реформ у сфері соціального страхування та соціального забезпечення;

- розроблення та реалізацію програм забезпечення зайнятості, в тому числі молоді, людей з інвалідністю, осіб, постраждалих від торгівлі людьми;

- реформування статистики праці;

- сприяння формуванню і підвищенню ефективності адміністрації праці та її складових, в тому числі таких інституцій: державна інспекція праці, органи державного нагляду у сфері охорони праці, служба посередництва і примирення.

Галузева діяльність МОП спрямована на підвищення спроможності різних галузей ефективно і на справедливій основі вирішувати проблеми у сфері праці. МОП регулярно проводить міжнародні галузеві зустрічі, які розробляють рекомендації, які служать орієнтиром для вироблення промислової політики та проведення практичних заходів державами-членами МОП. Було також прийнято безліч міжнародних трудових норм, що стосуються певних галузей, особливо торговельного флоту.
Постійна увага приділяється 22 промисловим галузям, морському судноплавству, сфері обслуговування - громадської та приватної.
Морське судноплавство [66].

На умови праці та життя моряків великий вплив робить практика вторинного підряду, робота на суднах, зареєстрованих за кордоном, часта зміна власника і місця реєстрації судна. У портах автоматизація обробки вантажів і структурна перебудова призвели до скорочення робочої сили.
Загальна мета діяльності МОП в даній галузі - сприяння соціальному і економічному прогресу на морському і річковому транспорті, у рибальстві і портовому господарстві, в першу чергу щодо умов праці і життя трудящих.
Важливою віхою останніх років стала 84 - та (морська) сесія Міжнародної конференції праці 1996 Вона прийняла сім нових міжнародних трудових норм, що стосуються інспекції праці, вербування та робочого часу моряків. Ґрунтуючись на доповіді, яку готує МБТ, Об'єднана морська комісія встановлює мінімальний розмір оплати праці моряків, який використовується як орієнтир при укладанні колективних угод різними категоріями трудящих галузі в усьому світі.

Конвенції, присвячені праці моряків, приймаються на спеціально скликаються міжнародних конференціях праці.

Конвенції Міжнародної організації праці, які ратифікувала Україна, що безпосередньо стосуються праці моряків:

Конвенція №16 про медичні огляди молодих працівників (морський транспорт) 1921 р. Ратифікована 1 1.08.1956; Конвенція №73 про медичний огляд (моряки) 1946 р. Ратифікована 04.02.1970; Конвенція №113 про медичні огляди (рибалки) 1959 р. Ратифікована 04.02.1970 [3].

Конвенція №23 про репатріацію моряків 1926 р. Ратифікована 04.02. 1970 [4].

Конвенція №27 про маркування ваги (упаковки, які перевозяться транспортними засобами) 1929 р. Ратифікована 04.02.1970 [5].

Конвенція №69 про сертифікацію судових коків 1946 р. Ратифікована 04.02.1970 [6].

Конвенція №92 про надання житла екіпажам суден (нова редакція) 1949. Ратифікована 04.02.1970; Конвенція №126 про надання житла екіпажам суден (рибалки) 1966 р. Ратифікована 04.02.1970; Конвенція №133 про надання житла екіпажам суден (додаткові положення) 1970р. Ратифікована 14.07.1993[7].

Конвенція №108 про національні документи посвідчення особи моряка 1958 р. Ратифікована 04.02.1970 [8].

Конвенція №147 про комерційне судноплавство (мінімальні стандарти) 1976р. Ратифікована 14.07. 1993 [9].

Конвенції про медичні огляди в Україні знайшли своє відображення у Основі законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., ст. 52 КТМ України «Вимоги до стану здоров'я членів екіпажу», ст. 14, ст. 17 ЗУ «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., ст. 1.3, ст. 3.1 - 3.10, у наказі Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Положення про порядок проведення медичних оглядів працівників певних категорій» від 21 травня 2007 р. № 246. Також п. 9 переліку видів робіт наказу Міністерства охорони здоров'я та ДКУНОП «Про перелік робіт, де є потреба у психофізичному доборі» від 20 вересня 1994 р. № 263/121, ст. 1.4, 1.5 наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження правил визначення придатності за станом здоров'я осіб для роботи на суднах» від 19 листопада 1996 р. № 347 та наказі Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Інструкції про застосування переліку професійних захворювань» від 29 грудня 2000 р. № 374/68/338.

Сам процес репатріації моряків в Україні чітко не прописаний. Тільки ст. 55 КТМ України «Репатріація членів екіпажу» містить норму про повернення моряків на батьківщину. У законодавстві України відсутня процедура сприяння репатріації моряків, які проходять службу на суднах під іноземним прапором, що заходять у національні порти або проходять через її територіальні чи внутрішні води, а також їх заміну на борту судна. Цей процес в Україні не досконалий, іноді повернення моряка додому займає від одного місяця до року. У більшості випадків якщо судновласник не може організувати репатріацію та оплатити витрати, ці обов'язки виконують уповноважені на це КМУ органи з подальшим стягненням ними з судновласника понесених витрат у безакцептному порядку. Такими органами в основному є Міністерство закордонних справ та їх представництва.

Конвенції про давання житла екіпажам суден в Україні регулюються п. 4 ст. 57 КТМ України «Обов'язки судновласника», ЗУ «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. № 2694 - XII, ст. 16, ст. 29 ЗУ «Про транспорт» від 9 лютого 2006 р. № 3421 - IV, ст. 4, ст. 9, ст. 21 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994 р., ст. 4 ЗУ «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. № 2694 - XII, постановою ВРУ «Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці (№ 147) про мінімальні норми на торговельних суднах» від 14 липня 1993 р. № 3387 - 12, наказом Міністерства транспорту України вiд 30 січня 2002 р. № 11/50 Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом», наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Порядку складання та вимоги до санітарно - гігієнічних характеристик умов праці» від 13 грудня 2004 р. 614, постановою Головного державного санітарного лікаря України від 12 жовтня 2000 р. № 57 «Про затвердження «Державних санітарних правил для морських суден України»» (ДСП 7.7.4 - 057 - 2000), постановою Головного державного санітарного лікаря України від 1 грудня 1999 р. № 48«Про затвердження «Державних санітарних правил для річкових суден України»» (ДСП 7.7.4 - 048 - 99), постановою Головного державного санітарного лікаря України від 1 грудня 1999 р. № 46 «Про затвердження Державних санітарних правил та норм для морських та річкових портів» (7.7.4. - 046 - 99).

Положення Конвенції №108 прямо закріплені Указом Президента України «Про посвідчення особи моряка» від 5 червня 1993 року N 194/93, що з метою визначення правового статусу моряків - громадян України, які працюють на суднах, що використовуються для морського плавання, постановив затвердження Положення про посвідчення особи моряка.

Посвідчення особи моряка видається громадянинові України, що займає будь-яку посаду на борту судна (крім військового судна), зареєстрованого на території України чи інших держав-учасниць Конвенції 1958 року про посвідчення особи моряків і звичайно використовуваного для морського плавання. Україна гарантує за кордоном захист громадян України, які мають посвідчення особи моряка, видане відповідно до цього Положення. Посвідчення особи моряка не може бути використано на території України громадянином України, який його має, під час укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення довіреностей іншим особам для представництва перед третьою особою.

Особливе значення має Конвенція (№ 147) 1976 р. про мінімальні норми в торговельному флоті, оскільки на її положеннях засновані майже всі регіональні угоди між відповідними органами різних країн про проведення інспекцій суден, зареєстрованих за кордоном. У європейському регіоні в кінці 1997 р. влада провела широку кампанію перевірки всіх суден, що заходять в порти, використавши при цьому документи, підготовлені МБТ відносно деяких аспектів Конвенції № 147.

Існує також ряд допоміжних конвенцій МОП щодо регулювання праці моряків, які ратифікувала Україна, що є загальними для всіх робітників:

1. Конвенція №29 про примусову працю 1930 р. Ратифікована 09.06.1956; Конвенція №105 про заборону примусової праці 1957 р. Ратифікована 05.10.2000

2. Конвенція №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. Ратифікована 11.08.1956; Конвенція №98 про право на організацію та ведення колективних переговорів 1949 р. Ратифікована 11.08.1956

3. Конвенція №100 про рівну винагороду за працю 1951 р. Ратифікована 09.06.1956; Конвенція №111 про подолання дискримінації у сфері працевлаштування та зайнятості 1958 р. Ратифікована 30.06.1961

4. Конвенція №138 про мінімальний вік працівників 1973 р. Ратифікована 07.03.1979

Отже, можна підкреслити, що ратифіковані Україною конвенції МОП є невід'ємною частиною національного законодавства. За період свого існування МОП прийняла більш ніж 50 документів стосовно морських проблем, нажаль Україна є учасницею лише не багатьох, проте дуже значущих конвенцій. Ці конвенції стосуються майже всіх питань, що відносяться до умов праці та проживання моряків.

3.2 Положення зведеної Конвенції 2006 року щодо норм про правовий статус моряків

Після тривалої підготовки тексту Конвенції 2006 у тому числі за участю українських фахівців з морського права 23 лютого 2006 року на 94 - й (морській) сесії МОП було прийнято зведену Конвенцію про працю в морському судноплавстві. Цим важливим документом об'єднано та приведено у відповідність до сучасних вимог положення багатьох діючих конвенцій і рекомендацій МОП у галузі морського трудового права. З них Україною ратифіковано лише 11, при цьому з набранням чинності Конвенції 2006 року раніше прийняті конвенції у морській галузі будуть закриті для ратифікації [99].

Зведена Конвенція набуває чинності через 12 місяців після дати реєстрації документів про ратифікацію не менш як 30 держав-членів, загальна частка яких у світовій валовій місткості суден становить 33 відсотки. Конвенція 2006 року про працю в морському судноплавстві переглядає близько 37 конвенцій та протоколів до них.

Конвенція МОП 2006 року складається з трьох різних, але взаємозалежних частин: статей, правил і кодексу [10].

У статтях і правилах встановлюються основні права й принципи, а також базові зобов'язання держав-членів, що ратифікували Конвенцію. Статті й правила можуть бути змінені тільки Конференцією в рамках статті 19 Статуту МОП [99].

У кодексі міститься докладна інформація про виконання правил. Він складається з Частини А (обов'язкові стандарти) і Частини В (факультативні керівні принципи). У кодекс можуть вноситися поправки на основі спрощеної процедури, викладеної у статті XV Конвенції. Оскільки кодекс містить докладні положення про виконання, то поправки в нього повинні вноситися в рамках загальної сфери застосування статей і правил.

Правила й кодекс об'єднані по загальних темах у п'ять розділів. Кожний розділ містить групи положень, що стосуються окремого права або принципу (або заходу щодо забезпечення виконання в розділі 5) і мають відповідну нумерацію. Перша група в розділі 1 включає, наприклад, правило

1.1, стандарт А1.1 і керівний принцип В1.1 про мінімальний вік.

Конвенція переслідує три основні цілі:

- закласти у своїх статтях і правилах міцний звід прав і принципів;

- забезпечити за допомогою кодексу значну ступінь гнучкості у відношенні шляхів здійснення державами-членами цих прав і принципів;

- забезпечити за допомогою розділу 5 належне дотримання й виконання цих прав і принципів.

Гнучкий характер застосування положень передбачається у двох напрямках: перший напрямок - це можливість для держави-члена, у випадку необхідності, виконувати докладні вимоги частини А кодексу на основі принципу еквівалентності по суті (як це визначено в пункті 4 Статті VI).

Другий напрямок гнучкого застосування забезпечується за рахунок формулювання у більш загальному вигляді обов'язкових вимог багатьох положень у частині А, надаючи тим самим ширшу свободу дій стосовно конкретних заходів, котрі повинні бути передбачені на національному рівні. У таких випадках у факультативній частині В кодексу надаються рекомендації стосовно виконання. У такий спосіб держави-члени, що ратифікували Конвенцію 2006 року, можуть встановлювати характер заходів, які можна було б очікувати від них згідно з відповідним загальним зобов'язанням у частині А, а також заходів, які б не обов'язково знадобились.

Конвенція 2006 р. покликана мати універсальний характер. У ній встановлено, що кожна держава-член забезпечує, щоб судам будь-якої держави, яка не ратифікувала Конвенцію 2006 р., не надавався сприятливіший режим, ніж судам, плаваючим під прапором держави, яка ратифікувала її [10].

У ст. 3 цього акту, зокрема, закріплюються наступні фундаментальні принципи: свобода об`єднання і дієве визнання права на ведення колективних переговорів; скасування усіх форм примусової або обов'язкової праці; ефективне викорінювання дитячої праці; ліквідація дискримінації у сфері праці і професійної зайнятості. Передбачається, що правове регулювання праці моряків якраз базуватиметься на цих принципах [82].

Складні зв'язки між державою та моряками, а також між моряками у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі -- у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус моряка, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та моряка.

У правовий статус моряків, згідно з Конвенцією 2006 року, входять такі трудові і соціальні права, як:

I) право на безпечне і надійне робоче місце, яке відповідає нормам безпеки;

2) право на справедливі умови зайнятості;

3) право на гідні умови праці і життя на борту судна;

4) право на охорону здоров'я, медичне обслуговування, соціально-побутове обслуговування і на інші форми соціального захисту [82].

Всі вищевказані права повинні забезпечувати держави-члени у межах своєї юрисдикції відповідно до цієї Конвенції. Така реалізація прав може бути досягнута на основі національного законодавства або нормативних правових актів, за допомогою застосовних колективних угод, практичної діяльності або інших заходів, якщо інше не передбачене в даній Конвенції.

Зведена Конвенція МОП регулює питання мінімальних вимог стосовно праці моряків на борту судна, умов їх зайнятості, відпочинку, харчування, охорони здоров'я, соціально-побутового обслуговування, соціального забезпечення і захисту тощо. Зокрема, передбачено створення ефективної, адекватної і підзвітної системи пошуку роботи - ця послуга для моряків має бути безоплатною. Визначено також зобов'язання служб набору й працевлаштування щодо інформування моряків про їх права й обов'язки, видачу кожному копії трудового договору, постійного оновлення відкритого для перевірки компетентним органом реєстру всіх працевлаштованих моряків, страхового захисту, прозорості та відповідальності у відносинах із судновласником, надання компетентному органу відомостей про врегулювання скарг [99].

До трудового права в цьому акті відносяться тільки два розділи: мінімальні вимоги відносно праці моряків на борту судна; умови зайнятості [77]. Так, забороняється приймати на роботу, залучати до роботи або використати працю на борту судна осіб у віці до 16 років; забороняється праця в нічний час моряків у віці до 18 років. Термін «нічний час» визначається відповідно до національних законодавством і практикою. Він охоплює період не менше дев'яти годин, що починається не пізніше за північ і що закінчується не раніше п'яти годин ранку. Крім того, компетентний орган вимагає, щоб перед початком роботи на борту судна моряки мали дійсне медичне свідоцтво, що засвідчує їх придатність за станом здоров'я до виконання обов'язків, пов'язаних з роботою в морі.

Конвенція МОП 2006 року застосовується до усіх моряків, за винятком випадків, коли прямо не передбачене інше.

Правила 1.2 Першого розділу - «Мінімальні вимоги відносно праці на борту судна» вказую, що моряки не допускаються до роботи на борту судна, якщо вони не представлять документ, що засвідчує їх придатність по стану здоров'я до виконання своїх обов'язків [10].

Слід зазначити, що моряки не допускаються до роботи на судні, якщо вони не пройшли професійну підготовку або не отримали диплом (свідоцтво), що засвідчує їх компетентність, або іншим чином не підтвердили кваліфікацію, що дозволяє їм виконувати свої обов'язки. Моряки допускаються до роботи на борту судна лише в тому випадку, якщо вони успішно завершили проходження підготовки по питанням особистої безпеки на борту судна. Усі моряки мають доступ до ефективної, адекватної і підзвітної системи пошуку зайнятості на борту судна, який здійснюється для моряків безкоштовно.

Умови зайнятості моряка викладаються або встановлюються у вигляді чіткого письмового договору, що має обов'язкову юридичну силу. Трудовий договір моряка узгоджується з моряком на умовах, які забезпечують йому можливість вивчити його і отримати консультації відносно умов, передбачених в договорі, і вільно прийняти їх до підписання договору. Усі моряки отримують плату за свою працю на регулярній основі і повністю, відповідно до своїх трудових договорів.

Не ущемляючи принцип вільного ведення колективних переговорів, кожна держава-член повинна, після консультацій з представницькими організаціями судновласників і моряків, встановлювати процедури визначення мінімальної заробітної плати моряків. Представницькі організації судновласників і моряків повинні брати участь в здійсненні таких процедур.

Кожна держава-член забезпечує регулювання тривалість робочого часу або часу відпочинку моряків. Також вона встановлює максимальну тривалість робочого часу або мінімальну тривалість часу відпочинку за певні періоди часу, які повинні відповідати положенням Кодексу Конвенції 2006 року [10].

Правило 2.4 встановлює, що кожна держава-член повинна вимагати, щоб морякам, зайнятим на судах, плаваючих під його прапором, надавався оплачувана щорічна відпустка за відповідних умов і відповідно до положеннями Кодексу.

Морякам надається звільнення на берег для забезпечення їх здоров'я і благополуччя, а також з обліком оперативних вимог займаної ними посади.

Також у Конвенції присутній такий термін як «молоді моряки». В свою чергу відповідно до Керуючого принципу B2.4.4. правила 2.4 цей термін означає особи віком молодші 18 років. Тривалість робочого часу молодих моряків не повинна перевищувати восьми годин в день і 40 годин в тиждень, а робота у наднормовий час допускається тільки в неминучих обставинах, пов'язаних з міркуваннями безпеки; їм надають достатній час для кожного прийому їжі, а також повинна щодня надаватися обідня перерва, принаймні, на одну годину; повинен надаватися, як тільки з'являється можливість, 15 - хвилинний відпочинок після кожних двох годин безперервної роботи. Також норми передбачають спеціальні заходи відносно молодих моряків, які після шести місяців або іншого коротшого періоду часу, передбаченого в колективному договорі або в трудовому договорі моряка, служби без відпустки на борту судна в загранплавании, яке не повернулося до цьому часу в країну проживання молодого моряка і не повернеться туди і в подальші три місяці цього рейсу. Такі заходи могли б передбачати їх репатріацію без яких-небудь витрат з їх боку у місце первинного найму в країні їх постійного проживання з метою використання відпустки, заробленої під час рейсу. Також моряки мають право на репатріацію без будь-яких витрат з їх сторони в обставинах і на умовах, встановлених кодексом [10].

Конвенція МОП 2006 року зазначає, що моряки мають право на адекватну компенсацію у випадку травми, збитків або безробіття, пов'язаних з втратою або затопленням судна.

Сприянню зайнятості в секторі морського судноплавства і на заохочення кар'єрного зростання, підвищення кваліфікації і розширення можливостей для зайнятості моряків повинна бути направлена політика держави-члена, що мешкають на його території.

Конвенція МОП 2006 р. вказує на те, що держави які беруть у ній участь повинні забезпечити, щоб на судах, плаваючих під їх прапором, надавалися і підтримувалися гідне житло і умови для відпочинку для моряків, або працюючих і таких, що живуть на борту судна у відповідності з принципами охорони здоров'я і сприяння благополуччю моряків [10].

Також до обов'язку держави відносять забезпечення судна харчовими продуктами і питною водою в такій кількості, такій поживній цінності і такої якості, які в належній мірі покривають потреби осіб, що знаходяться на судні, зважаючи на їх різні культурні і релігійні особливості. Впродовж періоду роботи по найму моряки на борту судна забезпечуються харчуванням безкоштовно. Моряки, що найняті в якості суднового кухаря і відповідають за приготування їжі, повинні мати належну підготовку і кваліфікацією для роботи на цій посаді на борту судна.

Також забезпечує, щоб на усіх моряків на судах, плаваючих під його прапором, поширювалися належні заходи охорони їх здоров'я і щоб вони мали доступ до невідкладного і належного медичного обслуговування в час роботи на борту судна.

Виконання вимоги охорони і гігієни праці моряків на судах, плаваючих під його прапором, та забезпечення безпечних санітарно-гігієнічних умов для проживання, роботи та проходження підготовки моряками на борту судна - також є обов'язком держави [10].

Кожна держава-член забезпечує, щоб усі моряки і, у тій мірі, в якій це відповідає його національному законодавству, їх утриманці, мали доступ до захисту в області соціального забезпечення відповідно до Кодексу, не ущемляючи проте будь-які сприятливіші умови, згадані в пункті 8 статті 19 Статуту. Держави зобов'язується вживати заходи відповідності зі своїм національним законодавством, як індивідуально, так і на основі міжнародної співпраці, для поступового досягнення усеосяжного захисту моряків в області соціального забезпечення. Держава-член забезпечує, щоб моряки, дії його законодавства, що підпадають під сферу, в області соціального забезпечення, і, в тій мірі, в якій це відповідає його національному законодавству, їх утриманці мали право на не менш сприятливий захист в області соціального забезпечення, чим захист, передбачений для працівників на березі [10].

Кожна держава-член вимагає, щоб на судах, плаваючих під його прапором, діяли процедури для справедливого, ефективного і швидкого розгляду на борту судна скарг моряків про можливі порушення вимог справжньої Конвенції (включаючи права моряків). Також забороняються будь-які переслідування моряків у зв'язку з поданням скарги і караються за такі переслідування.

Держава повинна забезпечити, щоб моряки на судах, що заходять в порт, розташований на території цієї держави-члена, які заявляють про порушення вимог Вільної Конвенції (включаючи права моряків), мали право подавати таку скаргу в цілях сприяння швидкому і практичному виправленню ситуації.

На березень 2012 р. Конвенція МОП «Про працю в морському судноплавстві»2006 року була ратифікована у 25 державах, загальна частка яких у світовій валовій місткості суден становить більш ніж 50 відсотків. Це означає, що одна з умов набуття Конвенцією сили вже виконана, залишається виконати умову щодо кількості держав, що ратифікували Конвенцію.

Звісно аналізуючи норми Конвенції 2006р., було важко не помітити глобальної різниці між ними та нормами національного законодавства України.

Отже, приймаючи до уваги той факт, що Україна є одним з найбільших у світі постачальників робочої сили (моряків) для флоту, та посідає за цим показником 3-4 місце серед усіх держав світу, з метою захисту прав українських моряків є вкрай необхідним проведення в Україні роботи стосовно вивчення, аналізу та ратифікації Конвенції МОП «Про працю в морському судноплавстві» 2006 року.

Конвенція МОП 2006 року є глобальним правовим інструментом, який після набрання чинності стане «четвертим стовпом» міжнародного регуляторного режиму судноплавства. Конвенція спрямована на те, щоб забезпечити захист усіх моряків у світовому масштабі. Безумовно очікується ратифікація Конвенції Україною для захисту більш ніж 70000 українських моряків, що працюють на суднах під іноземним прапором. У зв'язку з цим є необхідність в здійсненні дієвих мір з метою підготовки до ратифікації Україною Конвенції МОП «Про працю в морському судноплавстві».

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного в роботі дослідження були зроблені наступні висновки.

Поняття імплементація (від лат. implere - наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати) в міжнародному праві - це організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов'язань.

Механізм імплементації міжнародних конвенцій з морського права включає в себе сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб'єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях. Міжнародна система імплементації складається із створених на підставі міждержавних угод універсальних, регіональних, і локальних, або за участю міжнародних організацій, таких як ООН, МОП та ІМО, спеціалізованих установ та їх допоміжних органів. За їх допомогою стає можливим об'єднання зусиль держав та міжнародних організацій у реалізації діючих конвенцій з міжнародного морського права.

Національну систему імплементації конвенцій становлять органи державної влади та інші органи держави, уповноважені забезпечувати виконання країною міжнародно-правових зобов'язань у сфері морського права. Оскільки норми міжнародного права породжують правовідносини між суб'єктами міжнародного права і не породжують їх між суб'єктами внутрішнього права, необхідні додаткові внутрідержавні засоби для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного морського права, в реальні дії органів державної влади, юридичних осіб та громадян, що перебувають під юрисдикцією держави.

В Україні система органів імплементації конвенцій з морського права визначена в Конституції України та в Законі «Про міжнародні договори України». Реалізація основоположних принципів міжнародного морського права, які містяться у Конвенції ООН 1982 р., в Україні відбулася шляхом прийняття ЗУ «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 р.». Також інші вагомі конвенції у галузі морського права були імплементовані на підставі законів України, постанов ВРУ та КМУ, наказів та розпоряджень Президента, наказів та інструкцій відповідних міністерств та відомств.

Завдяки Женевським Конвенціям 1958 року та Конвенції ООН 1982 року були встановлені, з урахуванням суверенітету всіх держав, правовий режим для всіх морів та океанів, який сприяє міжнародним сполученням та використанню морів і океанів в мирних цілях, справедливому і ефективному використанню їх ресурсів, збереженню їх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища.

У роботі було підтверджено, що Конвенція ООН 1982 року, будучи належним чином ратифікованою і опублікованою міжнародним договором України, є частиною правової системи України, і в тій мірі безпосередньо створює права і обов'язки для суб'єктів внутрішньодержавного права нашої держави і підлягає безпосередньому застосуванню судами і іншими правозастосовними органами України. Найважливішим висновком є також і те, що Конвенція 1982 року має пріоритет перед внутрішньодержавним законодавством.

Необхідно відмітити, що з моменту набуття Конвенції 1982 роки чинності для України був зроблений цілий ряд законодавчих кроків щодо імплементації її положень у внутрішньодержавному праві. Це викликано, передусім, тим, що положення Конвенції 1982 роки, що регулюють статус і режим виняткової економічної зони і континентального шельфу вимагають для їх застосування видання внутрішньодержавного акту. Основною вимогою до характеру імплементації Конвенції в праві України виступає вимога про сумісність законодавчих заходів, що приймаються, з положеннями Конвенції 1982 року.

Щодо вирішення наступної задачі даної роботи можна сказати, що безпека мореплавання є самостійним компонентом глобальної системи безпеки. Міжнародно-правовий характер регламентації безпеки мореплавання забезпечує універсалізацію технічних і організаційних вимог на глобальному рівні.

Нормативно-правова регламентація безпеки мореплавання ґрунтована на взаємодії міжнародною і національною систем права. Визнання примату міжнародного морського права з боку держав, і виконання міжнародних договорів в області торгового мореплавання сприяє формуванню цілісної світової системи безпеки мореплавання, і забезпечує однакове застосування міжнародних стандартів в цій сфері. Проте, примат міжнародного морського права має бути закріплений в конституції держави в юридично точному формулюванні, що включає усі елементи міжнародного права (конвенції, резолюції, міжнародні договори), у тому числі і не ратифіковані.

Міжнародна співпраця є важливим чинником забезпечення безпеки мореплавання. Правові форми і види міжнародної співпраці визначені в глобальних документах (наприклад Конвенція СОЛАС-74, МППЗС-72 тощо) і регіональних угодах відносно забезпечення безпеки мореплавання і практики їх застосування. Розширення і розвиток цих форм обумовлює необхідність оптимального поєднання глобальних і регіональних заходів по забезпеченню безпеки мореплавання, здійснюваних як безпосередньо державами, так і через міжнародні організації.

Ефективність функціонування міжнародно-правових норм в області забезпечення безпеки мореплавання залежить від способів і форм імплементації.

Для вдосконалення організаційно-правового механізму виконання міжнародних стандартів по безпеці мореплавання в Україні необхідно:

- забезпечити на національних судах повне застосування міжнародних конвенцій;

- створити дієву національну систему портового контролю за виконанням вимог міжнародних конвенцій на національних і іноземних судах, що відвідують порти України;

- створити відповідну систему і центр по підготовці інспекторів контролю держави порту.

Також можна сказати і про те, що потрібна розробка національних нормативних актів, спрямованих на створення цілісного організаційно-правового механізму забезпечення безпеки мореплавання.