Еволюція виборчої системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція виборчої системи України

Хомовненко М. Г

Вибори народних депутатів України щораз проходили за новими законами про вибори. Це означає, що до цього часу українське суспільство остаточно не визначилось з типом виборчої системи. Нині нагальною є потреба у з'ясуванні питання, якою має бути оптимальна виборча система на виборах до парламенту, визначенні критеріїв відповідності законодавства про вибори народних депутатів України міжнародним виборчим стандартам, розкритті ролі парламентських виборів для становлення в Україні правової держави.

На сьогодні первинний базовий рівень Європейських виборчих стандартів становлять вимоги міжнародних актів універсального характеру. Насамперед йдеться про Загальну декларацію прав людини, затверджену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У статті 21 Декларації записано: "Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Воля народу має бути основою влади уряду; ця воля має знаходити своє відображення у періодичних нефальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечить свободу голосування...". Сьогодні права і свободи, що проголошені в Декларації прав людини більшість держав сприймає як загальновизнаний стандарт, як обов'язкову частину національних конституції [1;2;3;4].

Вихідні положення Загальної декларації прав людини були уточнені і конкретизовані в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, прийнятому в 1966 році. Учасниками цього міжнародного пакту на сьогодні є близько 130 держав світу, в тому числі всі країни Євросоюзу і СНД, що робить його міжнародним інструментом з найбільшою кількістю учасників. У статті 25 вищевказаного документа проголошується право кожного громадянина голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців [2;3;4].

Новітній виборчий досвід українського суспільства на загальнонаціональному рівні включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998, 2002 , 2006 та 2007 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї до іншої виборчої системи Хоча вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а колишнім СРСР, - відповідний виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократії в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас низка їх особливостей не дає можливості кваліфікувати їх як справжні [9;10].

Депутатський корпус складався з представників номенклатури і тих осіб, які відбивали класові, партійні, національні, професійні, статеві пропорції населення. Ради одностайно схвалювали всі запропоновані "згори" рішення, а виборці не могли вплинути на поведінку свого представника, як і депутат на дії когось із міністрів. Знайти аналог такого антидемократичного інституту в історії виборів просто неможливоВиборча система мала дві складові: перша - стосовно критерію обрання депутатів (вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у двох турах: у першому - для обрання була необхідна абсолютна більшість, у другому - відносна); друга - стосовно участі виборців у голосуванні. Вибори вважалися такими, що не відбулися, якщо в них взяли участь менше 1/2 виборців округу. Закон СРСР 1988 року відобразив внутрішні суспільно-політичні уперечності "епохи гласності і перебудови"; він став вихідним пунктом еволюції виборчого законодавства України, а його застосування - джерелом перших навичок практичної участі громадян в альтернативних виборах. [9;10].

Зміни у виборчій системі, передбачені законом 1993 року, мали просто катастрофічні наслідки для формування парламенту України. По-перше, незмінною залишилася друга складова виборчої системи 1990 року: був збережений 50-відсотковий поріг участі виборців для визначення виборів "такими, що відбулися". По-друге, перша складова - двотурова мажоритарна система абсолютної більшості - була доведена до абсурду: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі і в другому турі. Крім того, кандидат, не обраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Внаслідок застосування такої виборчої системи Верховна Рада України другого скликання розпочала роботу, маючи лише трохи більше двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. Вибори до парламенту країни, що відбулися в березні 1994 року, проходили за новим законом, прийнятим на 8-й сесії Верховної Ради 12 скликання 18 листопада 1993 року. Проте багато положень закону мало яскраво виражений демократичний характер. Це, зокрема, такі з них:

• закон надає право обирати всім громадянам, які досягли 18 років. "Депутатом може бути обраний громадянин України, який має право голосу, не молодший 25 років, і на день виборів який проживав на території України не менше 2 останніх років" [6];

• обумовлює принцип "один виборець - один голос". Права голосу позбавлялися на певний період особи, які за вироком суду перебували в місцях позбавлення волі. Однак рішенням Конституційного суду від 26 лютого 1998 року норма закону була визнана неконституційною і втратила чинність ;

• закон забезпечує виборцям таємність голосування та неприпустимість контролю чи обмеження їхньої волі, виявленої шляхом голосування;

• важливим моментом є відкритість процесу підготовки та проведення виборів, що прямо обумовлено законом. Уперше був закріплений інститут спостерігачів, в тому числі й іноземних в українському виборчому законодавстві;

• вся важлива інформація стосовно виборів має поширюватися через ЗМІ в національному масштабі, яка повинна публікуватися українською, російською та іншими мовами .

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ III спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів. Конституція України 1996 року не містить вказівок на виборчу систему, залишаючи це предметом регулювання спеціальними законами.

Уроки виборів 1994 року зламали опір тих українських політиків, які намагалися зберегти старі, укорінені в досвіді радянського часу традиції проведення ви бо рів. Виборча система, запроваджена законом 1997 року, відійшла від ідеї абсолютної більшості; проте вона мала компромісний характер.

Виборча система 1998 року була змішаною: 225 народних депутатів обиралися за системою пропорційного представ ництва, інша половина - за мажоритарною. На відміну від широко відомої німецької змішаної системи, застосована в Україні - була простим механічним поєднанням зазначених систем.

В законі 1997 року зазначалося, що "участь громадян України у виборах є добровільною". Вважається що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні. Знижено вік та ценз осілості учасників виборів, порівняно із Законом 1993 року - пасивне виборче право надається громадянину України, який досяг 21 року і проживає на території України протягом останніх 5 років. Вибори проводилися в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, з єдиним списком кандидатів від кожної партії (блоку) і з голосуванням лише за список без преференцій. Встановлювався виборчий поріг у 4 відсотки від загальної кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Розподіл мандатів здійснювався за методом найбільших остач. Така система була сприйнята як справедлива. Мажоритарна складова виборчої системи базувалася на так званій вестмінстерській моделі, яку ще називають "перший отримує мандат" . Такий підхід спрощував виборчий процес, даючи змогу провести вибори в один тур. Ці цілі в основному були досягнуті: за пропорційною складовою до парламенту пройшли 8 партій у 1998 році; 6 - у 2002 році [10;11;12].

Однієї з основних цілей політичного структурування самого парламенту змішана система не досягла: результати виборів у мажоритарних округах кардинально змінили підсумки голосування щодо політичних партій і блоків.

Дискусії навколо виборчої системи відновилися після виборів Президента України [19,4], а також у зв'язку з намаганнями певних політичних кіл провести зміни до Конституції України, спрямовані на зміну форми правління. Підсумком нового компромісу стали дві позиції в Законі від 8 грудня 2004 року, які стосуються виборів народних депутатів України. Змінена редакція статті 81 Конституції запроваджує елементи так званого імперативного мандата народного депутата щодо партії (блоку), яка його висувала на виборах.

В Україні давно назріла необхідність запровадження пропорційної системи. Про це свідчила низка чинників.

По-перше, запровадження пропорційної системи із зовнішньополітичної перспективи поставило Україну в один ряд з такими країнами, як Польща, Чехія, Словаччина, Литва, Естонія, які вже під час перших виборів після розпаду СРСР запровадили пропорційну систему, а отже, певною мірою стало свідченням європейського вибору України.

По-друге, низькі рівні інституціоналізації політичних партій та струк- туризації українського суспільства, з одного боку, і механізми посилення партійної системи та збереження плюралізму в суспільстві - з іншого, стали суттєвим аргументом на користь пропорційної системи.

По-третє, практика застосування мажоритарної та змішаної виборчих систем свідчила про позитивні зміни в партійній системі в результаті запровадження пропорційної складової. Отже, запровадження пропорційної моделі було справді виправданим та затребуваним [10;11;12].

Використання пропорційної системи в Україні має свої переваги та недоліки.Основними публічними аргументами на користь застосування пропорційної системи слугують:

• стабільна політична структуризація законодавчого органу;

• створення більших можливостей для формування коаліційного уряду;

• розвиток партійної системи;

• сприяння утвердженню загальнонаціональних інтересів;

• зменшення впливу адміністративного ресурсу на результати виборів.

"Прихованими" аргументами "проти" є:

• марне витрачання чималих коштів і зусиль у виборчий період як діючими депутатами-одномандатниками, так і їх найбільш далекоглядними потенційними суперниками в округах;

• низький соціологічний рейтинг частини українських партій;

• домінування вузькопартійних інтересів над загальнонаціональними.

Використання пропорційної системи зробить суттєвий крок уперед на шляху трансформації політико-правової системи України до кращих європейських стандартів [10-13].

Пріоритетними напрямами вдосконалення законодавства про вибори народних депутатів України на сучасному етапі державотворення мають виступати, по-перше, проблеми формально-правової організації означеного законодавства:

- структуризація, систематизація;

• вдосконалення правового регулювання ви борчого процесу;

• вдосконалення правового регулювання механізмів судового захисту

• виборчих прав громадян України та оскарження порушень виборчого законодавства.

Напрямки еволюції виборчої системи України

Декларація про критерії вільних і справедливих виборів говорить про виборчі права громадян, про права і обов'язки кандидата, партії в ході виборчої кампанії, а також про права і обов'язки держави. Зокрема до обов'язків держави за Декларацією про критерії справедливих виборів, належить:

а) вжиття законодавчих та інших заходів з метою забезпечення гаран- их рамок для проведення регулярних справжніх і

б) встановлення нейтрального неупередженого і збалансованого механізму організації та проведення виборів;

в) повага і додержання прав людини для всіх громадян, які проживають на їх територіях та на територіях під їхньою юрисдикцією;

г) забезпечення територіям і кандидатам розумних можливостей для презентації своїх виборчих платформ; д)додержання принципу таємного голосування;

е) недопущення підкупу чи інших протизаконних дій; є)забезпечення якості і зрозумілості всього виборчого процесу;

ж) відвернення випадків насильства в ході виборів;

з) швидкий та ефективний розгляд скарг, що стосуються виборчого процесу, виборчими органами і судами тощо.

Порівняння універсальних виборчих стандартів з національним законодавством України свідчить про те, що вітчизняна політико-правова теорія та практика цілком сприйняли загальновизнані світовою спільнотою принципи і норми щодо організації та проведення виборів. Не знайшов відображення в нормативно-правових актах тільки принцип справедливих виборів. Це в значній мірі зумовлено тим, що в українській політико-правовій теорії та практиці домінує нормативізм. Однак загалом нормативна база виборчого права України відповідає міжнародно- правовим виборчим стандартам [12-17].

Найбільш розгорнуті і детально опрацьовані європейські стандарти виборів викладені в документах, прийнятих Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) та Конференції з людського виміру, що проходила в три етапи: в Парижі 1989 року, в Копенгагені у 1990 році та в Москві 1991 року. У пункті 7 Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ з розвитку універсальних виборчих стандартів зазначено , що розумна періодичність проведення вільних виборів має встановлюватись законом; підрахунок голосів має бути чесним, а офіційні результати - опубліковані; закон і державна політика мають забезпечувати проведення виборів в атмосфері свободи і чесності безпосереднього доступу до засобів масової інформації, всіх її політичних угрупувань та окремих осіб, що беруть участь у виборчому процесі. Необхідно створювати належні умови для діяльності політичних партій і рівності їх перед законом та органами влади; кандидати, які отримали необхідну кількість голосів, визначену законом, мають належним чином вступати на посаду та перебувати на ній до закінчення строку своїх повноважень або до їх припинення іншим чином, що регулюється законом.

Регіональні міжнародні стандарти містяться і в документах Ради Європи. Зокрема Конвенція про захист прав людини та основних свобод закріплює свободу висловлювання думки, свободу зборів та об'єднань, заборону дискримінації, обмеження на політичну діяльність іноземців. Усі ці положення Конвенції містять обов'язкові до виконання норми міжнародного права і можуть застосовуватися судами України [2;3;4]

Активне та пасивне виборче право не є абсолютним і держави користуються певним полем розсуду щодо встановлення відповідних обмежень, які, однак, не можуть бути такими, що порушують саму сутність цих прав. Стандарт правомірності обмежень при цьому має відповідати загальному стандарту. По-перше, обмеження не повинні обмежувати право такою мірою, яка б порушувала саму сутність права та позбавляла його ефективності. По-друге, обмеження мають переслідувати правомірну мету. По-третє, обрані засоби повинні бути адекватні такій меті.

Конвенція не встановлює конкретного терміну, по закінченню якого мають відбуватися вибори до законодавчої влади. У цьому аспекті слід зважати на мету проведення періодичних виборів до законодавчого органу. Забезпечення представництва в законодавчому органі має відображати суспільну думку, яка через свою природу змінюється з перебігом часу. Водночас надто малий інтервал може створювати перешкоди ефективному політичному і законодавчому плануванню та діяльності законодавчого органу. Основні європейські виборчі системи містяться у "Зводі рекомендованих норм при проведенні виборів". Згідно з названим документом в основі "виборчого спадку" Європи лежать п'ять принципів: загальне, рівне, вільне, таємне і пряме виборче право. Крім того вибори мають проводитися регулярно.

Переважна більшість рекомендованих норм відтворена в національному законодавстві України. Поряд з тим, досі існують окремі невідповідності, зокрема:

1. Вимагається, щоб списки виборців були постійними і регулярно (не рідше одного разу на рік) оновлювалися. В Україні ж досі списки виборців формуються до кожних виборів заново, а сам процес формування списків є недосконалим і супроводжується порушенням прав громадян.

2. Фінансування виборчих кампаній має бути прозорим. На сьогодні ж в Україні переважна більшість передвиборчих заходів фінансується "чорним налом", що не піддається контролю.

3. Державні органи мають бути неупередженими; це стосується засобів масової інформації, використання засобів наочної агітації, права на демонстрації, фінансування партій і кандидатів. На жаль, державну службу в Україні не вдалося відокремити від політики.

4. Для виборців таємне голосування має бути не тільки правом, а й обов'язком, невиконання якого повинно тяжіти до покарання у вигляді визнання недійсними будь-якого виборчого бюлетеня, зміст якого став відомий іншим особам. Такої норми в Україні не встановлено, а матеріально-технічне забезпечення виборів (розміри приміщень для голосування, кількість кабін тощо) доволі часто змушує виборців голосувати поза межами кабін для голосування, не переймаючись таємницею голосування.

5. Має бути прямо заборонене оприлюднення списків виборців, які проголосували. На жаль, такі списки в Україні сьогодні цілком відкриті, а інформація, що в них міститься, не визнається як інформація з обмеженим доступом. Це при тому, що доступ до особистих даних громадян в інших державних установах строго регламентований.

6. Слід заборонити перегляд основоположних елементів закону про вибори, зокрема тих, що регулюють саму виборчу систему, склад виборчих комісій та визначення меж виборчих округів, менш як за рік до проведення виборів або ж вони повинні бути закріплені в Конституції чи іншому документі, який має вищий статус, аніж звичайний закон. Навпаки, виборчі перегони в Україні щораз проводять за безперервно змінюваними правилами, що звісно не йде на користь законності і демократизму цього процесу.

7. До складу центральної виборчої комісії (ЦВК) мають входити представники судової влади і фахівці з інформаційних технологій. На сьогодні українське законодавство обмежується вимогою, щоб не менш як третина членів ЦВК мали вищу юридичну освіту. Присутність у складі ЦВК професійних суддів і фахівців з інформаційних технологій сприяла би поліпшенню роботи самої комісії в критичних ситуаціях, що виникають після кожних виборів.

8. Політичні партії повинні бути рівномірно представлені у виборчих комісіях або мати можливість спостерігати за їх роботою. Такий важливий аспект виборчого процесу, як персональний склад виборчих комісій, не може ставитись в залежність до сліпої гри випадку.

9. Місця, в яких спостерігачі мають права з'являтися, повинні бути чітко передбачені в Законі про вибори. На жаль, практика останніх виборів неодноразово засвідчувала випадки відповідних зловживань як з боку членів виборчих комісій, які заважали роботі спостерігачів, так і самих спостерігачів, які зайве широко тлумачили свої функції та повноваження, намагаючись поставити під тотальний контроль членів виборчих комісій та інших учасників виборчого процесу [2;3;4].

Конституційне й виборче законодавство України нерозривно пов'язані із сучасними європейськими стандартами й інтенсивно розвиваються на основі взаємозбагачення і гармонізації. Аналіз конституційних і законодавчих основ системи виборчих прав і свобод українських громадян показує, що Україна системно інкорпорувала міжнародні стандарти у свою правову систему, визнавши, що дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина , розвиток і удосконалення демократичних інститутів народного волевиявлення, процедур їхньої реалізації відповідно до загальних принципів і норм міжнародного права на основі національної конституції та правових актів є метою й обов'язком України як правової держави, а також однією з умов суспільної стабільності та подальшого зміцнення співробітництва між державами заради здійснення і захисту ідеалів та принципів, що є їх спільним демократичним надбанням.

Вибори - це завжди конкуренція. Навіть в тоталітарних режимах, де населення країни фактично не має вибору, принаймні на виборах, конкуренція між кандидатами залишається, але має свої особливості. Оцінка виборчої системи завжди не однозначна і в значній мірі суб'єктивна, тому, що мова йде про оцінку політичних наслідків її застосування. Зрозуміло, що політики, що програли вибори, мають свою точку зору і більше часу для її висловлення. Переможці також не цілком задоволені, особливо кількістю отриманих мандатів. Навіть, у країнах Західної Європи досить часто загострюються дебати щодо оцінки виборчих систем, як наслідок - корекції виборчого законодавства, в тому числі і зміни виборчих систем. В усіх випадках в основі аргументації - недосконалість чинної виборчої системи, вина виборчої системи тих чи інших політичних наслідках. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності (диспропорційності). В першому випадку оцінка представництва передбачає аналіз результатів виборів з точки зору відповідальності депутатського корпусу основним, наявним у суспільстві соціальним та соціально-політичним поділам. Як правило, йдеться про представництво в парламенті основних існуючих у країні соціально-економічних, етномовних, конфесійних, регіональних, гендерних груп тощо. Оцінка рівня пропорційності є більш вузькою. Вона стосується аналізу відповідності частини голосів, які отримала політична партія, частці мандатів, якими вони володіють в парламенті. Досвід проведення виборчих кампаній свідчить, що навіть за умов застосування пропорційної виборчої системи в межах однієї країни співвідношення частки голосів і частки мандатів відрізняється стосовно кожної партії, яка пройшла до парламенту [13-16].

Пропорціональній виборчій системі завжди відповідає представництво групових інтересів в конкуренції:

• поточного світосприйняття (конкуренції міфів про реальний світ);

• цілей розвитку суспільства;

• ідей та ідеологій;

• способів (шляхів) досягнення цілей;

• інформаційних потоків;

• особистостей, що очолюють політичні партії та громадські організації.

В процесі виборів виникає багато інших видів конкуренції, що частково або повністю виходять за рамки політичного поля. Відповідно розклад можливостей і ризиків конкуренції групових інтересів базується на уяві, що конкуренція - це інструмент. І як всякий інструмент, вона в одних випадках може бути корисною, в інших - небезпечною. Якщо говорити про можливості та ризики різних виборчих систем для досягнення суспільством будь-яких цілей, то мета нашого дослідження полягає не в їх оцінюванні, а виключно в тому як та чи інша виборча система сприяє (чи, навпаки,заважає) досягненню наперед сформульованих цілей. В найбільш загальному випадку досягнення цілі для суспільства як складної системи є перехід системи із поточного стану "А" в бажаний стан "В". При чому для початку будь-якого руху перш необхідно однозначно визначити поточний стан системи "А", а потім визначити оптимальний шлях із всіх можливих варіантів (прорахувати можливості і обмеження) трансформації системи (суспільства) у стан "В".

Що стосується такої надскладної системи як суспільство або держава, то більшість термінів та обмежень не є очевидними. Як розуміти поточний стан "А" і бажаний стан "В", в яких термінах, по яких ознаках описувати - окрема тема для дослідження. Якщо мова іде про державу, то необхідно уяснити, що робить державою певне угрупування людей, які проживають в межах визначеної території. У відповідь на це питання матеріальні параметри відступають на другий план, а на сцену виходять зовсім не матеріальні ознаки: мова, традиції, культура, міфи, символи. "Народ об'єднують містичні акорди пам'яті" - слова Авраама Лінкольна якраз про це, про самоідентичність [15-18].

Якщо спиратись на самоідентичність як на одну із основ суспільства, то можливо в цих термінах описати рух системи із стану "А" в стан "В". І з цієї точки зору розглянути пропорційну виборчу систему. Поточний стан суспільства (стан "А") - це уява активної частини громадян про наявний стан суспільства. Важливо відзначити, що ця уява може не мати, а частіше не має відношення до реальності. Це не реальність, а міф про реальність. Пропорційна система породжує міфи про реальність і загострює їх конкуренцію. В українському суспільстві культивуються багато міфів, що виросли з минулого і об'єднались в антагоністичні пари. Одна категорія у всіх сучасних негараздах звинувачує демократію, інші вважають, що в країні мало демократії. Одні закохані в Сталіна і продовжують жити у Радянському Союзі, інші вважають СРСР в'язницею народів і т.д. [18 ].

Висновок один - відсутня єдина позитивна ідея, яка здатна затьмарити всі існуючі міфи і дати позитивну відповідь на запитання "Хто ми є насправді?". Пропорційна система лише загострює конкуренцію уявлень про самих себе. Особливо це стосується людей старшого віку, які так і не дочекались обіцяного світлого майбутнього, а в сучасній ситуації можуть розраховувати лише на царство небесне. Щоб уявити як впливає пропорційна система на досягнення спільних для держави цілей можна уявити, що суспільство рухається не з одного стану "А" в стан "В", а із багатьох точок відповідно групових уявлень про поточний стан громади. Різнонаправлені рухи окремих частин суспільства скоріше матимуть характер броунівського руху і приведуть до віддалення різних суспільних груп, але тільки не до досягнення суспільних цілей.

В Україні, при відсутності загальної позитивної ідентичності, введення пропорційної виборчої системи призвело до фактичного паралічу роботи виборних органів влади. Позачергові вибори 30 вересня не вирішили проблему, а в більшій мірі оголили і загострили. Таким чином, сама по собі конкуренція поточного світосприйняття, що є невід'ємною ознакою пропорційної системи, загострює групові інтереси в суспільстві. А саме - із різних уявлень про поточний момент неможливо досягти навіть узгоджених цілей. Ситуація ще більше загострюється, якщо групове протиставлення переростає у взаємний образ ворога. Що стосується мажоритарної виборчої системи в контексті міфів про минуле, майбутнє і поточний момент, то місцева громада найкраще об'єднується навколо нагальних проблем поточного моменту. Кожен кандидат по одномандатному виборчому округу змушений в своїй передвиборчій риториці виявляти бачення поточного моменту і пропонувати зрозумілі рецепти вирішення проблем. Кандидати, які краще зрозуміють світосприйняття більшості виборців конкретного виборчого округу мають більше шансів на перемогу, ніж кандидати, світосприйняття яких не відповідає загальноприйнятим міфам. Результатом такого ефекту може стати парламент, хоча і роздріблений на рівні структури, але об'єднаний на рівні уяви про поточний момент [15-18].

Таким чином можна сформулювати принципову різницю між мажоритарною і пропорційною виборчими системами з точки зору ідентичності. Для мажоритарної системи характерна менша структурованість і відповідно гірша керованість, але більша однорідність на рівні уявлень про поточний момент. Пропорційна система - це з одного боку більша структурованість і відповідно керованість, а з іншого - ерозія загальнодержавної ідентичності на групу конкуруючих міфів про реальність, з тенденцією віддалення цих міфів один від одного. В цьому, власне, і полягає вибір між мажоритарною і пропорційною виборчими системами.

Досвід європейських країн свідчить, що пропорційні виборчі системи ефективні в державах, де проблема самоідентифікації вирішена, в основному в період між двома світовими війнами. Це такі країни, як: Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Естонія, Латвія, Литва. За кількістю населення ці країни значно поступаються Україні. Для громадян цих країн характерні дружні, партнерські відносини між людьми. Воно й не дивно, при такій кількості народу всі або знайомі, або мають спільних знайомих. В той же час великі європейські держави зберігають мажоритарні або змішані виборчі системи. Зокрема у Франції діє система двотурової більшості. Другий тур призначають, якщо у першому турі жоден кандидат не набрав більше 50% голосів. Сполучене Королівство Великобританія, в свою чергу, сотні років використовує однотурову систему відносної більшості. Депутати парламентів Італії та Німеччини обираються за різними типами змішаних систем.

Проблема самоідентифікації окремих етнічних груп не має свого остаточного вирішення навіть у Старій Європі. За останні два десятиліття етноси що населяли Югославію, виділились в окремі держави після тривалих військових конфліктів. Чехія і Словаччина знайшли мирний шлях самоідентифікації і створення окремих національних держав. Такі країни як Чехія і Словаччина, а також країни Балтії - Латвія, Литва, Естонія швидко досягли європейських стандартів виборчого процесу. Міжвоєнний період демократичного розвитку, невелика кількість населення гарантують ефективність будь-якій виборчій системі. Але навіть при пропорційній системі депутатів обирають виборці і у виборчих округах. Роль партій зводиться до висування кандидатів і подальшого структуру- вання виборних органів при успішному подоланні виборчого бар'єру.

За період незалежності України кожні чергові вибори до Верховної Ради щораз проводили за новими виборчими законами. Ця обставина безумовно впливала на склад депутатського корпусу. Політична криза, що загострилась в Україні після виборів народних депутатів та депутатів органів місцевого самоврядування в значній мірі є наслідком недосконалості виборчого законодавства. Фактично не виконується стаття 1 п.1 Закону України "Про вибори народних депутатів України", де проголошено: "Народні депутати (далі - депутати) обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування". Водночас пункт 4 цієї ж статті виключає саму суть прямого виборчого права: "У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні". Але виборці не голосували за кандидатів у своїх виборчих округах, як це було на попередніх виборах за звичною мажоритарною системою. Голосування за списки партій порушує не тільки права виборців, а також права кандидатів, ставлячи їх наперед в нерівні конкуренті умови [12;16;19;20].

Слово "депутат" давнє, латинського походження, означає "виборний повноважний представник місцевої громади в органах влади". В європейських країнах, що використовують на виборах пропорційні системи, виборці голосують за партії і окремих кандидатів або, власне, за кандидатів рекомендованих партіями. В кожній країні свій прохідний бар'єр для партій і блоків партій і свій спосіб надання преференцій кандидатам. Але закриті партійні списки, коли депутатів призначають партійні лідери, використовують лише в Україні і Молдові. Вибори за партійними списками, коли депутат зобов'язаний своїм мандатом лідерам партій в більшій мірі ніж виборцям порушують на тільки закон, але й здоровий глузд. Більшість депутатів Верховної Ради - жителі столиці, кияни, депутати обласних рад - жителі обласних центрів, районних рад - жителі райцентрів. Цілі регіони країни, райони областей залишились без своїх депутатів у представницьких органах влади всіх рівнів. Тому суть політичної кризи у відсутності прямої відповідальності депутатів перед громадянами, які делегували їм свої права на виборах до представницьких органів влади. Поспішне впровадження пропорційної системи виборів без урахування об'єктивних чинників, а саме розмірів країни та традицій голосування за окремих кандидатів на виборчі посади дало свої негативні наслідки. По-перше, різко зменшилась довіра громадян до владних структур. Подруге, до представницьких органів влади потрапило "оптом" багато людей далеких від законодавчої діяльності. Їхні інтереси і кваліфікація зовсім в інших сферах людської діяльності. По-третє, депутати, отримавши мандат за місцем у партійному списку, не відчуває своєї відповідальності перед виборцями. Тим більше за відсутності закону про відкликання депутата на вимогу виборців за порушення передвиборних зобов'язань чи, навіть, етичних норм [16;19;20].

Проблеми, що загострились в українському політикумі стали яскравою ілюстрацією ситуацій, що виникають на шляху пошуку виходу з кризи, коли кожен учасник перш за все переслідує свій особистий інтерес, ігноруючи об'єктивну необхідність законодавчого забезпечення прогресу суспільства та вирішення поточних задач. Подібні ситуації виникають щораз, коли в представницьких органах влади перебуває велика концентрація людей не здатних на професійну самоідентифікацію і не обтяжених відповідальністю перед виборцями. Такі люди здебільшого не готові до самостійних рішень і тяжіють до об'єднання в групи навколо формального лідера. Коли політичні партії з таким рівнем самоорганізації потрапляють в результаті виборів до представницьких органів влади, пошук будь-яких рішень проходить в умовах конфлікту групових інтересів і послідовно перетворюється в балаган.

В умовах відкритого інформаційного простору контроль діяльності органів влади не складає проблеми, але необхідний також ефективний механізм впливу громадських організацій, закріплений на законодавчому рівні. Зокрема чіткі і зрозумілі процедури відкликання депутатів представницьких органів влади, а також закони про вияв недовіри керівникам виконавчих установ та державних організацій і підприємств.

Для того щоб депутат був депутатом за визначенням і по суті, для початку, досить пункти 3,4,5 першої статті Закону України "Про вибори народних депутатів України" викласти в такій редакції:

"3. Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи у 225 двомандатних територіальних виборчих округах за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (партій, блоків).

4. У розподілі мандатів беруть участь партії (блоки), кандидати від яких за підсумками голосування на виборах набрали суму голосів у загальнодержавному виборчому окрузі не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

5. Черговість кандидатів у партійних списках на отримання депутатських мандатів встановлюють відповідно відсоткам голосів виборців від кількості тих, що здійснили голосування у відповідних виборчих округах" [19-22].

Після цього стаття Закону набере необхідну послідовність в сенсі відповідності прямому виборчому праву. Кандидати отримають рівні конкурентні права і змушені будуть боротися за голоси виборців, а не за місце у виборчому списку. Пропорційність виборів можна успішно регулювати вибором оптимального прохідного бар'єру для партій і способу розподілу додаткових мандатів між партіями-переможцями. Обраний у виборчому окрузі депутат буде відчувати свою відповідальність перед виборцями і не дозволить собі відступництва від взятих на себе зобов'язань. А при наявності процедури відкликання (позбавлення депутатських повноважень) буде відстоювати інтереси своїх виборців навіть перед керівництвом партії чи парламентської фракції. Процедуру відкликання депутати можна розпочинати через рік після виборів. Для цього необхідно зібрати підписи виборців, у кількості не менше 30% виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менше кількості голосів поданих за нього на виборах. Підписи мають право збирати зареєстровані ініціативні групи, в тому числі і від партій, зокрема, за списком якої депутат пройшов до парламенту [20;21;22].

Водночас курс на євроінтеграцію в аспекті оптимізації виборчого законодавства України та приведення його у відповідність до європейських стандартів передбачає першочергове вирішення наступних завдань:

• приведення законодавства України у відповідність до Зводу рекомендованих норм при проведенні виборів, прийнятого Радою з демократичних виборів на 3-му засіданні(16 жовтня 2002 року), прийнятого Європейською Комісією за демократію через право (Венеціанською Комісією) на 52-ій сесії 18-19 жовтня 2002 року, схваленого Конгресом місцевих і регіональних влад Європи на весняній сесії 2003 року;

• опублікування та поширення серед учасників та організаторів виборчого процесу збірника "Міжнародні стандарти виборів", у якому обов'язково мають міститися Звід рекомендованих норм при проведенні виборів та Пояснювальна доповідь затверджена Радою з демократичних виборів 16 жовтня 2002 року і прийнята Венеціанською Комісією на 52-ій пленарній сесії 18-19 жовтня 2002 року;

• врахування в подальшій роботі стосовно внесення змін і доповнень до виборчого законодавства України окрім визнаних світовою спільнотою стандартів вільних виборів, необхідно також враховувати досвід країн традиційної демократії, а також держав, що звільнились від впливу тоталітарних режимів;

• подальше удосконалення виборчого законодавства необхідно проводити з урахуванням прогресу інформаційних технологій у вирішенні задач однозначної ідентифікації особи виборця, засвідчення факту його голосування, автоматизації процесу підрахунку поданих голосів, збереження та передачі результатів голосування, забезпечення захисту інформації на всіх стадіях виборчого процесу;

• приведення виборчого законодавства України у відповідність до потреб громадянського суспільства - об'єктивний процес, що потребує тривалого періоду часу і не одну виборчу кампанію, тим більше, що самі вимоги з часом будуть удосконалюватися, а законодавство змінюватись, тому важливою залишається просвітницька робота серед виборців та підбір, навчання і атестація персоналу виборчих комісій всіх рівнів [20-23].

виборчий український євроінтеграція законодавство

Література

1. Всеобщая декларация прав человека 1948 г. // Международные акты о правах человека. Сборник документов. - М.: Норма, 1998. - С.39-43.

2. Серьогіна С.А. Європейські стандарти виборів і виборче законодавство України // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2007, - №1(7). - С.38-44.

3. Кофман Б.А. Міжнародні виборчі стандарти: ідентифікація та структурна характеристика // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2007, - №3(9). - С.75-80.

4. Вешняков А.А. Российское избирательное законодательство и международные стандарты свободных демократических выборов // Журнал о выборах. - 2007, - №1, - С.10-13.

5. Конституція України 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

6. Закон України "Про вибори народних депутатів України". - К.: Українська правнича фундація. Видавництво "Право", 1993 - 48 с.

7. Закон України "Про Центральну виборчу комісію"/ Центральна виборча комісія. - Офіц. вид. - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2004. - 68 с.

8. Закон України "Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України" при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року/Верховна Рада України. - Офіц. вид. - К.: Парламентське вид-во, 2004 - 16 с.

9. Богашева Н., Ключковський Ю. Еволюція виборчої системи в Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2005. - № 1. - С.42-49.

10. Олена Головко, Василь Мойсієнко. Становлення та розвиток виборчого законодавства в Україні// Вісник Центральної виборчої комісії. - 2005. - № 1. - С.42-49.

11. Рябець М.М. Виборча компанія 1998 року по виборах народних депутатів України. Підсумки. Проблеми // Центральна виборча комісія: віхи ставлення та розвитку. - К.: Артек , 2003. - С.74-83.

12. Райковський Б.А. Критерії демократизації виборчого процесу. Аналіз концепцій. // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2007, - №1(7), - С.32-37.

13. Ставнійчук М.І. Законодавство про вибори народних депутатів України: актуальні проблеми теорії і практики / Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України / В.Ф. Погорілко (ред). - К.: Факт, 2001. - 156 с.

14. Малишко М.І. Парламентські вибори 2002: Довідник виборця / Українська академія наук національного прогресу; Інститут правознавства; Слов'янський комітет України. - К.:ТОВ ВВФ "Котигорошко", 2001. - 96 с.

15. Малишко М.І. Парламентські вибори-98:Довідник / Українська наукова асоціація; Незалежний науковий правовий центр. - К., 1997. - 32 с..

16. Кушнарьов Є.П. Пропорційна виборча система зразка 2006 року: переваги та недоліки // Вибори - 2006: Досвід. Проблеми. Перспективи. Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції. Київ, 31 жовтня - 1 листопада 2006 року. - К.: Вид. ЦВК, 2007. - С.42-50.

17. Співак В.І. Проблеми правової культури виборів: зарубіжний та український досвід // Вісник Центральної виборчої комісії // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2007. - №1(7). - С.57-65.

18. Давиденко М.В. Пропорциональная система и идентичность // Журнал о выборах. - 2006. - № 6. - С.53.

19. Оніпко О.Ф. Вибори - 2006 порушили Конституцію ? // "Молодь України". 30 березня - 5 квітня 2005 р.

20. Оніпко О.Ф. Шляхи вдосконалення технології виборчого процесу// Вісник Центральної виборчої комісії. - 2007. - №1(7). - С.45-50.

21. Оніпко О.Ф., Хомовненко М.Г. Людський фактор і сучасні інформаційні технології у виборчих процесах України // Винахідник і раціоналізатор. - 2003. - № 6. - С.18-20.

22. Оніпко О., Хомовненко М. Мандат виборця - елемент системи інформаційного контролю виборчих процесів. - ВІР. - 2004. - № 8.- С.10-13.

23. Оніпко О., Хомовненко М. Дистанційне навчання і новітні інформаційні технології у виборчих процесах України. - ВІР.- 2005. - № 5. - С.22-23.

Размещено на Allbest.ru