Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові основи та способи приватизації державного майна в Україні на прикладі «Криворіжсталі»

• Зміст
• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА
• 1.1 Сутність та значення процесу приватизації державного майна
• 1.2 Полеміка проблематики збалансування приватної та державної власності в промисловості
• РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ
• 2.1 Нормативно-правове забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні
• 2.2 Інституційне забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні та проблема ефективності цієї процедури
• РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ ПРАТ «КРИВОРІЖСТАЛЬ»
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. В сучасних умовах господарювання, з огляду на необхідність скорішого подолання наслідків глобальної фінансово-економічної кризи в Україні, владі необхідно докорінно змінити концепцію промислового розвитку. Нова концепція має передбачати перш за все реформування системи менеджменту виробничих підприємств орієнтуючись на концепцію інноваційного розвитку. Однак цього можна досягнути лише в тому разі, коли власник засобів виробництва буде максимально зацікавлений у їх збереженні, раціональному використанні, а також у підвищенні ефективності виробничих потужностей. Власник, у вигляді держави, безумовно зацікавлений у нарощуванні промислового потенціалу в кожній окремій галузі народного господарства та у підвищенні рівня економічного розвитку країни в цілому. Разом з тим, приватний власник може досягнути цих же цілей швидше, оскільки оперативніше реагуватиме на зміну ринкової кон'юнктури, а також він намагатиметься постійно підвищувати рівень конкурентоспроможності з метою зайняття лідируючих позицій на ринку.

За таких умов головне завдання влади полягає у забезпеченні належних умов переходи промислових підприємств від держави до приватного власника. Саме приватизація є рушійною силою сучасної економічної концепції вільного ринку заснованої на глобалізації світового господарства та взаємній інтеграції регіональних промислових комплексів. В цьому аспекті створення ефективних нормативно-правових механізмів забезпечення процесу приватизації дасть змогу не лише провести раціональний перерозподіл державної власності, а й збільшить надходження до державного бюджету, спочатку від безпосередньої приватизації державних майнових комплексів, а в подальшому у вигляді податкових надходжень від діяльності промислових підприємств. Таким чином, саме правове поле приватизаційних відносин, реформування якого продовжується вже майже двадцять років, має стати гарантом інтересів як приватного капіталу, так і держави.

Ступінь наукової розробки. Проблемам вдосконалення нормативно-правових механізмів державного регулювання приватизаційних відноси присвячені праці багатьох вітчизняних та закордонних вчених, таких як

Мета роботи. Аналіз правових основ та способів приватизації державного майна в Україні та пошук проблем регулювання приватизаційних відносин і шляхів їх вирішення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- визначити сутність та значення процесу приватизації державного майна;

- охарактеризувати проблематику збалансування приватної та державної власності в промисловості;

- проаналізувати нормативно-правового забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні;

- проаналізувати інституційне забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні та проблема ефективності цієї процедури;

- визначити особливості практичної реалізації процедури приватизації державного майна в Україні

Об'єктом дослідження є процес державного регулювання приватизації державного майна в Україні.

Предметом дослідження є механізми практичної реалізації нормативно-правових та теоретико-методологічних засад приватизації державного майна в Україні на прикладі «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Інформаційною базою дослідження є законодавчі, нормативні та методичні матеріали, статистичні дані офіційних Інтернет-сторінок Державного комітету статистики та інших установ та організацій.

Методологічною базою дослідження виступили як загальнонаукові так і спеціальні методи пізнання: аналізу і синтезу, системного підходу, методи фінансового аналізу, системно-ситуаційний, статистичний, порівняльний, графічний та інші методи.

Структура дослідження. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження робота складається із вступу, чотирьох розділів, кожен з яких розбивається на відповідну кількість підрозділів, висновків і списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА

1.1 Сутність та значення процесу приватизації державного майна

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до грані повного виключення) в господарську і інвестиційну діяльність підприємств. У широкому сенсі роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави відноситься відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів, відміна примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави в процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому сенсі передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов'язковою зміною власника: держави на інше - приватна особа, колектив, родинне господарство, акціонерне товариство тощо. Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності на приватну. Власне, сутність приватизації визначається самою суттю приватної власності. Перш за все це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його на повноправного господаря, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва. Приватизація в перехідній економіці є переважаючою формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншою [2].

Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безвідплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різних організаційно-господарських формах - від індивідуальних підприємств до всіх видів корпорацій. Сенс приватизації власності полягає у відчуженні державної власності на користь юридичних осіб та громадян і формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Роздержавлення пов'язане, перш за все, з прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликане укріпити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, скоротити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.

Роздержавлення економіки є одним з напрямів реформування сучасного національного господарства. У спеціальній літературі термін «роздержавлення» визначається як процес ліквідації монополії державної власності. При роздержавленні економіки здійснюється процес передачі від держави фізичним або юридичним особам частково або повністю функцій безпосереднього управління господарюючими суб'єктами [24].

Роздержавлення розглядається як важливий напрям переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки, зміцнення самостійності товаровиробників, насичення ринку товарами і послугами, підвищення їх якості, ліквідації монополізму державних підприємств. Мета роздержавлення економіки полягає в тому, щоб знизити долю державної власності в національній економіці, покінчити з її тоталітарною знеособленістю, зацікавити виробника в результатах своєї праці, підвищити ефективність виробництва у випуску конкурентоздатної продукції. У цій ситуації забезпечуватиметься необхідний рівень незалежності, економічна відповідальність виробників. В процесі роздержавлення вирішуються наступні завдання [28]:

- формуються основи для економічної свободи громадян. Цього можна досягти шляхом надання їм права власності, створення приватного сектора економіки, утворення акціонерних товариств і орендних підприємств;

- розмежовуються функції державного управління і функції безпосереднього керівництва виробничо-господарською діяльністю, які передаються виробникам;

- забезпечується економічна відповідальність товаровиробників за результати своєї виробничо-комерційної діяльності. Посилення економічної відповідальності товаровиробників створює спонукальні мотиви до використання інновацій, що приводить до зростання ефективності виробництва;

- руйнується монополія держави у виробничий та комерційній діяльності і створюється конкурентне середовище товаровиробників;

- скорочуються державні витрати на підтримку низькорентабельних і збиткових підприємств. Бюджетні асигнування, що вивільняються, наприклад, можна направити на розвиток соціальних програм, що забезпечують підвищення рівня життя людей.

Роздержавлення економіки, як правило, здійснюється в двох напрямах: шляхом обмеження втручання держави у господарську діяльність підприємства; шляхом роздержавлення власності (рис. 1.1).

Сутність першого напряму полягає в передачі основної частини управлінських функцій від органів державного управління до підприємств і інших об'єктів. Проте цей напрям недостатньо ефективний, оскільки він не міняє основу економічних стосунків - стосунків власності. Обмеження впливу держави на господарську діяльність підприємств можна досягти за рахунок зменшення розміру держзамовлення, лібералізації цін, розвитку горизонтальних зв'язків між підприємствами, а також орендних стосунків.

Сутність другого напряму - це процес створення багатоукладної економіки. Він може здійснюватися як шляхом організації нових підприємств, заснованих на недержавних формах власності, так і шляхом приватизації державних підприємств. Реалізація вказаних шляхів роздержавлення економіки може базуватися на акціонерних стосунках. Наприклад, створення акціонерних товариств на пайовій основі можна здійснити шляхом випуску акцій на повну балансову вартість підприємства і розділу їх між членами колективу, згідно з їх трудовим внеском. Щоб прискорити процес роздержавлення власності проводиться перетворення державних підприємств в підприємства інших форм власності, тобто приватизація. Приватизація спричиняє за собою визнання права кожного працівника самостійно, на свій розсуд, розпоряджатися своєю власністю і використовувати її для особистих або інших цілей [23].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Напрями роздержавлення економіки [16]

Обидва напрями роздержавлення економіки, обмеження втручання держави в господарську діяльність створюють передумови для розвитку підприємництва, появи підприємств різних форм власності. І навпаки, роздержавлення власності супроводжується послабленням впливу держави у господарській сфері. Таким чином, роздержавлення економіки обумовлене необхідністю переведення національної економіки на ринкові стосунки, при її здійсненні знижується вплив держави на господарсько-комерційну діяльність підприємства.

Приватизація є одним з основних етапів процесу роздержавлення економіки. Приватизація (від англ. private - приватний, одиничний) завжди означає зміну державної форми власності на приватну. Поряд з традиційним її розумінням як процесу передачі об'єктів, певних видів діяльності з рук держави в приватну власність існує також і ширше трактування. Згідно останнього дане поняття охоплює і приватизацію привілеїв, монополію якого-небудь права, пропозицію послуг, завоювання певного сегменту ринку або навіть виникнення нових, окрім державних, форм господарювання.

Роздержавлення і приватизація близькі, але не тотожні поняття. Роздержавленням є процес децентралізації економіки, подолання монополізму державної власності. При роздержавленні відбувається передача від держави господарюючим суб'єктам частини права власності - права користування і права володіння. Приватизація - це процес придбання держмайна в індивідуальне або колективне користування, тобто приватну власність. В результаті цього держава втрачає право володіння, користування і розпорядження об'єктами власності, а його органи - права безпосереднього управління ними. Звідси витікає, що приватизація - найбільш радикальний шлях перетворення стосунків власності [41].

Приватизацію інколи називають тихою революцією, яка завойовує світ. Останніми роками цей процес охопив більш ніж 80 держав. Основною причиною початку широкомасштабного процесу приватизації став кризисний стан економіки, визнання факту, що ринкова економіка ефективніша, ніж командно-адміністративна.

У економічній літературі описані різні етапи приватизації.

1. Велика приватизація. Сутність її полягає в тому, що держава перетворює крупні підприємства в акціонерні компанії, а потім розподіляються акції серед приватних осіб. Способи розподілу державного майна варіюються від продажу акцій за ринковими цінами до безкоштовної передачі населенню чеків «майно», обмінюваних на акції. Це один з видів державного контролю процесу приватизації.

2. Мала приватизація. При її здійсненні держава продає магазини, квартири і інші об'єкти державної власності приватним особам або групам інвесторів. Передуючою стадією малої приватизації може бути розвиток орендних стосунків при роздержавленні економіки.

3. Спонтанна приватизація. В цьому випадку держава не намагається грати контролюючу роль в процесі її здійснення. Тут діє «закон джунглів». Як правило, права власності переходять до представників номенклатури. Через відсутність розвинених ринків капіталу і регулюючих механізмів подібне явище зазвичай протікає на умовах, вельми сприятливих для нових власників. Номенклатура має можливість обійти проблему об'єктивної оцінки вартості майна, що приватизується, і викупити його за заниженими цінами.

4. Часткова майнова приватизація полягає в тому, що замість продажу одиниці державній власності в цілому держава може продавати його підприємцям по частинах. Такий принцип можливий не лише при ліквідації підприємств, але і по відношенню до рентабельних виробництв.

5. Власність трудових колективів. Згідно з чинним законодавством в Україні переважними правами на державну власність володіють трудові колективи даного підприємства.

6. Реприватизація власності - це повернення колишнім власникам або спадкоємцям приватної власності, раніше націоналізованої (конфіскованої) державою [42].

Враховуючи досвід приватизації в інших країнах, Україна здійснює цей процес, спираючись на наступні принципи:

- дотримання законності. Відповідно до цього принципу держава створює законодавчу і нормативну базу. Процес приватизації в Україні регулюється нормативними документами, законами;

- поєднання відшкодувального і безвідплатного способів приватизації. Даний принцип означає, що при проведенні приватизації повинні переважати платні форми придбання державних підприємств іншими власниками. Ці форми приватизації в порівнянні з безвідплатною передачею є економічно доцільнішими, передбачають господарську самостійність, справжню відповідальність, формують реального господаря. В той же час повністю відшкодувальна приватизація не може бути прийнята з позицій соціальної справедливості, оскільки державна власність, створена працею всіх громадян, буде продана обмеженому колу осіб, що володіють первинним капіталом;

- право кожного громадянина на частину безоплатно передаваної державної власності. Цей принцип витікає із загальнонародного характеру державної власності. Можливі декілька підходів до розділу частини вартості державного майна: порівну між всіма, пропорційно зростанню, пропорційно стажу, з врахуванням стажу роботи тощо.;

- диференціація методів, способів і процедур приватизації. Необхідність дотримання цього принципу викликана наявністю безлічі непорівнянних між собою об'єктів приватизації. Це передбачає гнучке поєднання загальних принципів приватизації з диференційованим використанням методів і способів приватизації;

- надання пільг суб'єктам приватизації. Сенс цього принципу полягає в тому, що переважне право в придбанні об'єктів державної власності має бути надано трудовим колективам підприємства, оскільки одним з найважливіших завдань приватизації є підвищення трудової активності і на цій основі зростання обсягів і ефективності виробництва;

- здійснення широкої гласності при проведенні приватизації. Даний принцип передбачає освітлення засобами масової інформації умов і ходу приватизації, ознайомлення громадян з переліком об'єктів, що приватизуються; участь представників профспілок і місцевої законодавчої влади в роботі комісій по приватизації; забезпечення громадянам можливості звертатися до суду і інших органів у випадках притискання їх інтересів; контроль за здійсненням приватизації з боку держави. Вся робота з приватизації повинна йти під контролем як з боку держави, так і громадських організацій. Це дозволить запобігти порушенню законодавчих актів і захистити інтереси працівників;

- дотримання поступовості і поетапності. Виконання цього принципу дозволить на належному рівні організувати процес приватизації і уникнути помилок при її здійсненні [5].

При проведенні приватизації державної власності можуть досягатися наступні цілі:

- підвищення ефективності діяльності підприємств;

- створення умов для формування нових економічних стосунків, побудованих на різноманітті форм власності;

- розвиток конкурентного середовища і сприяння демонополізації народного господарства;

- скорочення втручання держави в економіку;

- формування прошарку приватних власників;

- звільнення бюджету від зайвих витрат за рахунок зменшення субсидій і обмеження витрат на управління і контроль;

- приведення в дію або активізація механізмів залучення капіталу.

В процесі приватизації державних підприємств вирішуються наступні завдання:

- на макроекономічному рівні активізуються ринкові основи в економіці; здійснюється децентралізація економіки; скорочуються масштаби державної підприємницької діяльності; підвищується ефективність всієї господарської системи; в умовах кризи зміцнюється державний сектор економіки; на мікроекономічному рівні завдання приватизації полягають в тому, щоб поліпшити техніко-економічні показники роботи підприємств, звільнити їх від державної надцентралізації і бюрократизації, надати адміністрації і трудовим колективам право самостійно приймати рішення, відповідні їх комерційним інтересам. Приватизація державних підприємств є складним процесом, що вимагає великої підготовчої роботи по оцінці вартості майна, що викупляється, вивченню можливостей викупу, обґрунтуванню і вибору методів і способів приватизації.

Методи і способи приватизації. В світі існують два основні методи вирішення проблеми приватизації власності - відшкодувальний (платний) і безвідплатний (безкоштовний) (рис. 1.2).

Перший метод передбачає в основному продаж державної власності юридичним особам і громадянам, а також оренду з подальшим викупом. Можуть використовуватися при цьому різні форми стимулювання і підтримки покупців, в тому числі виплати із знижкою, на основі пільгового кредитування [23].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2. Методи приватизації державної власності [25]

Другий метод передбачає два підходи. Перш за все здійснюється передача майна державних підприємств і організацій у власність зайнятих на них працівників. Другий підхід базується на розділі і безвідплатній передачі основної частини державного майна всім членам суспільства в рівних розмірах, відповідно трудовому стажу.

Кожен з наведених методів приватизації має як переваги, так і недоліки. Наприклад, приватизація методом купівлі-продажу забезпечує дію ринкових законів, підвищує зацікавленість господаря в результатах праці, дає антиінфляційний ефект, надає можливість вибору покупця, сприяє фінансовому оздоровленню економіки.

Для того, щоб приватизація не перетворилася на спосіб легального і надмірного збагачення окремих груп при обмеженості грошових коштів в населення і підприємств, здійснення безвідплатної передачі держмайна викликає зниження соціальної напруженості в суспільстві, розширює коло потенційних власників в різних сферах економіки, дозволяє компенсувати втрати від безробіття і зростання цін, а також є швидким способом розділу і перетворення державної власності в приватну.

Враховуючи особливості двох вищеназваних методів, в Україні визнано процес приватизації здійснювати наступними способами: шляхом викупу орендованого майна; продажу акцій, що належать державі; продажу майна держпідприємств за конкурсом і на аукціоні; на основі безвідплатної передачі частини держвласності громадянам [6].

Успіх приватизації багато в чому залежить від відношення до цього процесу держави. Тому законодавством передбачено надання трудовим колективам, що приватизують державну власність, наступних гарантій:

- діяльність підприємства не може бути припинена на період підготовки і здійснення приватизації;

- до завершення приватизації відповідальність по зобов'язаннях, що витікають з трудових стосунків, несе держава. З моменту завершення приватизації ці зобов'язання переходять до нового власника. Він виконує їх до закінчення раніше встановленого терміну дії трудових стосунків. Після цього взаємовідношення між працівниками і власником регулюються чинним законодавством;

- якщо підприємство приватизоване стороннім покупцем, то новий власник зобов'язаний викупити чеки членів трудового колективу, якщо вони цього побажають. Таким чином, здійснення приватизації дозволяє створити недержавний сектор економіки, який надалі може сприяти виведенню економіки з кризового стану.

1.2 Полеміка проблематики збалансування приватної та державної власності в промисловості

На те, що на межі ХІХ - ХХ ст. посилюється залежність людини від економіки, неодноразово звертав увагу також М. О. Бердяєв. Економізм, за його висловом, «придавив вище життя», а «духовне життя потрапило в полон життя матеріального». Такі чинники, як збільшення народонаселення, зростання потреб людини, впровадження машин у виробництво, «прикували» людину до економіки, а людське життя все більше віддаляється від природи. Це потребує «господарчого піклування», життя людини стає неможливим без господарства, яке повинно забезпечити її існування.

Але якщо соціальне життя немислиме без господарства, то останнє повинно бути під владою людини. Тому М. О. Бердяєв ставив питання таким чином: «Господарське завдання, яке стоїть перед людиною, є насамперед завдання оволодіння природою і регуляції її стихійних, руйнівних сил» [4]. І тут має відступити на другий план питання про історичний тип господарювання (капіталістичний або соціалістичний). Якщо соціалізм успішно вирішує завдання вищої форми організації виробництва, регуляції стихійних сил, то він може бути виправданий як соціальний устрій. «І марксизм адже ж виправдовує соціалізм насамперед як організацію виробництва, що підвищує продуктивність праці на певному етапі розвитку», - відзначав М. О. Бердяєв [4]. Проте російський соціалізм, на його думку, у цьому сенсі є реакційним, оскільки призводить до бідності і зубожіння народу. Критикуючи соціалістичний тип господарювання, М. О. Бердяєв, звісно, не уникнув тенденційності: адже споживацька природа капіталізму «як суспільства масового споживання» проявляється рельєфніше і повніше, ніж соціалізму. Таким чином, за М. О. Бердяєвим, в умовах капіталізму господарство, яке засновано на приватній власності, так само як і соціалістичне господарство, що засновано на суспільній власності, не дає людині свободи ні в матеріальному, ні в духовному планах. В обох випадках людина - раб господарства, що в принципі співпадає з біблійним визначенням долі людини - «у поті лиця свого добувати хліб насущний». Однак, якщо господарська праця є обов'язковою умовою людського виживання, і людина приречена господарювати, то її праця повинна бути освітленою новим релігійним світлом. Марксистську формулу про зумовленість духовного життя матеріальним необхідно переформулювати в такий спосіб: матеріальне життя є похідним від життя духовного. «Господарство як перетворення природних сил, як їхня організація і регуляція, є акт людського духу. І від якості духу залежить характер господарства», - писав М. О. Бердяєв [4].

Таким чином, цілком логічним вбачається, що власність - основа формування відносин, які забезпечують наявність господарського змісту. Її властивістю є здатність приносити прибуток і нагромаджуватися завдяки цілеспрямованій та ефективній праці.

Ефективність національної економіки насамперед визначається формою власності на основний та обіговий капітал, землю, результати праці. Ефективна ринкова економіка сформована на переважній приватній власності і створенні механізму, що забезпечує її нарощування у вигляді нерухомості, землі, основних та оборотних засобів, цінних паперів тощо.

Кожен суб'єкт ринкових відносин реалізує власні інтереси. Ринкові умови мають бути сприятливими для такої діяльності, щоб не допустити спаду виробництва та зниження доходів. Відчуження власника від об'єкта власності знижує його інтерес до виробництва й ефективну працю, а також спонукає його до "тіньових" схем задоволення своїх потреб. Неприватна власність має узагальненого неконкретного власника. Вона відчужена від конкретної людини, інтереси якої звужуються до обсягу заробітної плати. Інтерес власника поширюється на весь процес розширеного виробництва: збільшення прибутку, зменшення витрат виробництва, залежність оплати праці від її затрат та продуктивності.

Разом з тим, види власності мають бути в різних формах. Переваги того чи іншого виду повинні виявлятися у конкурентній боротьбі. Співвідношення форм власності мають бути динамічними й економічно та соціально гармонійними. Створення умов для конкуренції різних форм власності - сприятливий фактор зростання обсягів виробництва та підвищення якості продукції. Тому оптимальною і важливою складовою ефективного функціонування різних видів власності є цілеспрямована антимонопольна політика держави [26].

Аналізуючи проблему співвідношення приватної та державної власності в промисловості після розпаду адміністративно-командної економіки і з початком формування нової ринкової системи господарювання, слід зауважити, що остаточної відповіді на питання співвідношення державної та приватної власності в економіці немає. Так, зокрема у пост адміністративних економіках, спостерігаються істотні розходження у стратегіях приватизації, а також неоднаковий прогрес у здійсненні приватизаційного процесу (табл. 1.1). Практично в жодній пострадянській країні прямий продаж окремих підприємств стратегічним інвесторам не був головним методом приватизації. Він відігравав другорядну роль і в основному використовувався в країнах з багатими природними ресурсами.

Таблиця 1.1. Частка приватного сектору у ВВП та методи приватизації в країнах з перехідною економікою [28]

Країни трансформаційної економіки	Частка приватного сектору у ВВП	Перший етап	Другий етап
		ПП*	ВПАР*	ПС*	ПП	ВПАР	ПС
Чехія	80			+	+
Угорщина	80	+				+
Словаччина	80	+					+
Естонія	80	+					+
Польща	75	+				+
Литва	75			+	+
Албанія	75		+				+
Латвія	70	+			+
Болгарія	70	+					+
Вірменія	70			+		+
Росія	70			+	+
Словенія	65		+				+
Румунія	65		+		+
Грузія	65			+	+
Казахстан	65			+	+
Україна	65			+		+
Хорватія	60		+				+
Азербайджан	60				+
Киргизстан	60			+		+
Молдова	50			+	+
Таджикистан	50		+				+
Узбекистан	45		+		+
Туркменістан	25		+		+
Білорусь	20		+				+

*ПП - прямий продаж; ВПАР - викуп підприємств адміністрацією і робітниками; ПС - приватизаційні сертифікати.

Недолік прямого продажу полягає в тому, що цей метод приватизації відносно повільний. Проте він забезпечує одночасне надходження державних та зовнішніх інвестицій для реструктуризації підприємств і полегшує передачу управлінських ноу-хау.

З іншого боку, масова приватизація сприяє швидкій зміні власності. Вона здійснюється шляхом викупу підприємств адміністрацією, працівниками чи за допомогою розподільних та ваучерних схем приватизації за участю всього населення. На відміну від прямого продажу, такі методи приватизації не генерують нових інвестицій і не супроводжуються передачею управлінських ноу-хау.

У більшості країн СНД переважає швидкий метод зміни форм власності шляхом викупу підприємств їх адміністрацією чи працівниками або за допомогою сертифікатних схем приватизації. Прихильники масової приватизації сподівалися, що такий підхід зумовить формування вузької групи зовнішніх власників унаслідок скупівлі ними активів на вторинному ринку в тих, у кого вони виявилися після першого етапу приватизації.

У багатьох випадках держава, як і раніше, зберігає значну частку участі в капіталі підприємств. Частка державних цінних паперів становить у середньому понад 15 % у приватизованих компаніях в Албанії, Білорусі, Грузії, Литві, Польщі, Росії, Румунії і Україні та понад 30 % у Болгарії, Словенії, Узбекистані й Хорватії [29].

Ринковий тип економіки спрямований на підвищення ефективності виробництва через відповідні механізми реалізації, в той час як планова економічна система на перше місце ставила форми організації виробництва і створення відповідних структур для їх обслуговування. В екстремальних умовах (війна, індустріалізація, освоєння космосу тощо) планова економіка, жорстко зосереджена на одній цілі, спрямовувала на її досягнення всі організаційні складові та структури. Проте в умовах еволюційного співіснування вона безнадійно відстала за всіма економічними та соціальними показниками. В 90-х роках XX ст. країни, де була впроваджена планова економіка, почали трансформування своїх економік в економіки ринкового типу з переважно приватною формою власності.

Історично формування державного сектора в українській економіці здійснювалося стихійно під впливом двох полярних за характером факторів: політики приватизації, спрямованої на забезпечення стратегічних позицій приватної власності, та домінуючих у суспільстві уявлень про необхідність збереження державної власності на стратегічні і соціально важливі об'єкти.

Після завершення малої та масової приватизації у 1998 р. приватизаційний процес в Україні почав утрачати темпи, а з 2005 р. настав повний його параліч. Країна так і не реалізувала завдання переходу до приватизації у нових важливих для національних інтересів і масового споживача сферах.

В результаті в Україні державний і комунальний сектори продовжують домінувати в розподіленні економічних активів, зберігають стратегічний вплив на економіку і безпеку країни, відіграють велику роль у забезпеченні соціально важливих і масових потреб населення.

В українській економіці державна і комунальна власність за кількістю об'єктів займає незначну частку - 11,7%, але у вартості основних фондів на їх частку приходиться понад половини - 54,8% (державна власність - 31,5%, комунальна власність - 23,3%). Державна власність продовжує домінувати у таких економічних сферах [35]:

- стратегічні галузі: військово-промисловий (літакобудування, точне приладобудування тощо), оборонний, паливно-енергетичний комплекси.

- природні монополії: залізниця, зв'язок, житлово-комунальне господарство (водо-, енерго-, газопостачання).

- науково-дослідна діяльність.

- соціальна сфера (охорона здоров'я, освіта, культура тощо).

Крім цього, помітну частину державного сектора продовжують становити стандартні об'єкти, які в силу різних причин не були залучені до малої та масової приватизації. Це - інвестиційно непривабливі об'єкти та об'єкти, які входять до складу великих вертикально інтегрованих структур (державні холдингові та акціонерні компанії) та підприємств, які не підлягають приватизації.

Таким чином, в Україні зберігається великий обсяг функцій держави з управління комерційною діяльністю суб'єктів господарювання. Причиною цього стало затягування процесу трансформації державної власності у приватну. Україна й дотепер не має офіційно визнаної та підтриманої суспільством концепції визначення меж державної та приватної власності як раціонального співвідношення державного і приватного секторів у складі національної економіки. Склад державних об'єктів і їх організаційно-правові форми є наслідком тривалого процесу пристосування державного сектора до вимог ринкового середовища. Причому цей процес в Україні не мав системного характеру і до цих пір не завершений.

За оцінками, на 01.01.2013 р. державний сектор економіки включає 4258 суб'єктів господарювання. Суб'єкти господарювання державного сектора економіки розподіляються за типами об'єктів таким чином [35]:

- державні (комерційні) підприємства - 4068;

- казенні підприємства - 43;

- державні холдингові та акціонерні компанії - 30;

- господарські товариства, державна частка у статутному капіталі яких перевищує 50 % - 117.

Крім цього, держава управляє корпоративними правами розміром менше 50% статутного фонду у 422 господарських товариствах.

Таким чином, у державному секторі економіки продовжує абсолютно домінувати тип суб'єкта господарювання, притаманний радянській економіці - державне (комерційне) підприємство (95%).

Державне (комерційне) підприємство здійснює діяльність на умовах повного господарського відання. Цей формат господарювання, з одного боку, створює невизначену і мало контрольовану державою систему розпорядження державним майном і доходами, де головну роль відіграють керівники підприємства; з другого - не запобігає втручанню державних органів управління в оперативну діяльність підприємства. Для цього типу характерний найменший ступінь відповідальності. Підприємство не відповідає за своїми зобов'язаннями майном. Держава не відповідає за зобов'язаннями підприємства. Підприємство обмежене у своїх діях. Воно не має права брати участь у створенні господарських товариств. Серед державних підприємств є величезні об'єкти, наприклад "Укрзалізниця", "Укрпошта", вугледобувні шахти та інші. На частку нових типів суб'єктів господарювання, що виникли у процесі ринкової трансформації української економіки, приходиться лише 5%. Казенне підприємство? згідно з українським законодавством? створюються у видах діяльності: а) які дозволено виконувати тільки державним підприємствам; б) де основним споживачем (понад 50%) продукції є держава; в) в яких неможлива вільна конкуренція; г) де переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції. Порівняно з державним (комерційним) підприємством тип казенного підприємства має більш чіткий правовий регламент розпорядження майном (оперативне управління) і умов здійснення господарської діяльності. Фінансування діяльності здійснюється за рахунок бюджетних коштів, відповідальність за зобов'язаннями підприємства несе держава. Основну частину казенних підприємств становлять спеціалізовані науково-дослідні та конструкторські організації (12 об'єктів), протезно-ортопедичні підприємства (10 об'єктів), геологічні підприємства (3 об'єкта) [34].

Державні холдингові та акціонерні компанії, в основному, створювалися на базі галузевих вертикально інтегрованих структур шляхом передачі до їх статутних фондів контрольних пакетів акцій господарських товариств. Більшість з них - це великі конгломерати, де помітну частину становлять непрофільні виробництва, які можуть бути приватизовані. У статутних капіталах компаній державна частка складає 100% або близько 100%. Тільки у 3-х компаніях державна частка дорівнює 50-51% статутного капіталу. Компанії виконують функції управління державними корпоративними правами, що передані до їх статутних фондів, та одночасно виступають активними господарюючими суб'єктами на ринку. За номінальною вартістю корпоративні права держави у державних холдингових і акціонерних компаніях становлять 60% вартості всіх корпоративних прав, що належать державі.

Що стосується, господарських товариств у статутних фондах яких держава має понад 50%, то тут слід зауважити, що корпоративна система надає найбільш чіткий регламент прав власності на майно та умов управління діяльністю суб'єкта господарювання. Пакет акцій понад 50% забезпечує повний контроль держави, і тому такі господарські товариства віднесені до державних об'єктів. Але кількість цих пакетів акцій значно перевищує потреби в збереженні контрольного впливу держави на діяльність державного об'єкта. Із 302 пакетів акцій лише п'ять офіційно закріплені у державній власності, 38 є часткою держави у господарських товариствах, створених за участю ФДМУ з недержавними інвесторами. Решта - це пакети акцій, які залишені у державній власності при приватизації підприємств, підвідомчих Міністерству оборони України, акції господарських товариств, які пройшли процедуру корпоратизації, але не були включені до процесу приватизації, а також недоприватизовані об'єкти [10].

Що стосується, господарських товариств, у статутних капіталах яких держава має менше 50%, зауважимо, що корпоративні права менше 50% статутного капіталу не гарантують необхідного реального впливу держави на діяльність об'єктів; але затримують їх ринкову трансформацію. Збереження їх у державній власності нераціонально збільшує державні витрати на здійснення управлінських функцій. Ця частина корпоративних прав держави складається з пакетів акцій розміром 25% + 1 акція, які залишені у державній власності при приватизації підприємств агропромислового комплексу6, а також залишки акцій від приватизації об'єктів - дрібні пакети акцій, більшість з яких не приваблюють інвесторі

Таким чином, державний сектор економіки має нераціональну структуру суб'єктів господарювання, що суттєво утруднює умови управління державною власністю:

- по-перше, в ньому зберігається беззаперечне домінування суб'єктів господарювання, які мають організаційно-правову форму державного (комерційного) підприємства. Масове використання такої форми створює у державному секторі велику зону, де знижений рівень відповідальності суб'єктів господарювання і обмежені можливості управлінського впливу держави; по-друге, існуючий портфель корпоративних прав держави переобтяжений, що призводить до нераціонального використання управлінського потенціалу держави;

- по-третє, створення державних холдингових і акціонерних компаній здійснювалося без попередньої реструктуризації. Вони перетворилися у потужні конгломерати, якими важко управляти. В них зосередилися значні активи, що можуть бути приватизовані.

Здійснення процесу роздержавлення і приватизації власності зумовлює потребу визначення пропорції (співвідношення) між формами власності, особливо між державною і приватною.

Повне скасування державної власності на засоби виробництва і перехід останніх до приватних власників може призвести до деформацій в економіці, зокрема до створення іншої монополії -- приватної. Чільне місце в перехідній економіці посідає державний сектор, який охоплює три основні сфери: управління, фінансів та підприємництва, які держава як суб'єкт політики використовує для регулювання економіки [26].

Державний сектор має два рівні власників: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень влади інколи виокремлюють у комунальну форму власності. Разом вони становлять єдине ціле, розрізняючись як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами діяльності. Державний (згідно із західною термінологією -- публічний) сектор призначений для того, щоб відтворювати публічні (суспільні) блага. Суспільні блага -- це те, що однаковою мірою доступно всім членам суспільства і не потребує безпосередньої оплати. Такими благами можуть бути, наприклад, послуги у вигляді використання суспільних споруд-- доріг, парків, бібліотек, маяків. Найважливішими послугами є освіта, медичне обслуговування, національна оборона тощо.

Між розвиненими і постсоціалістичними країнами існують принципові відмінності щодо формування системи надання суспільних послуг. Вони зумовлені тим, що за часів адміністративно-командного управління народним господарством тлумачення поняття «суспільне благо» було надто широким. Якщо проаналізувати асортимент товарів і послуг, що споживалися населенням, то більшість із них пропонувалися як суспільні та псевдосуспільні. Держава виступала носієм пропозиції, оскільки через централізовану систему ухвалення рішень надавала споживачам ті блага і в такій кількості, які вважала за потрібне. Розвинута система державних дотацій і субсидій виробникам була основною ознакою віднесення товарів, що вироблялися, та послуг до псевдосуспільних благ. За таких обставин суспільні послуги втрачали своє природне призначення, що істотно знижувало стимули населення до продуктивної праці.

З початком ринкових перетворень відбувся процес виокремлення чистих економічних благ у структурі сукупної пропозиції. Стихійне поглиблення розмежування економічних (приватних) і суспільних благ вимагало свого офіційного визнання і законодавчого закріплення. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у постсоціалістичних країнах нових конституцій, в яких уперше було офіційно визнано спеціальні функції держави в економіці, що трансформується в ринкову [29].

Питання про ефективність державних підприємств є дискусійним. Так, на думку американського економіста Дж. Стігліца: «Твердження, що державні установи поступаються за ефективністю надання послуг приватним підприємствам, не завжди виправдане. Хоча можуть існувати проблеми з укладанням контрактів з приватними особами, останні все-таки залишаються реальною альтернативою державному виробництву для багатьох товарів і послуг».

Відтворення державним сектором суспільних благ, які спрямовані на задоволення нагальних потреб усіх членів суспільства, є аргументом на його користь. Однак велика частка державного сектору в економіці країни стримує розвиток інших форм господарювання, руйнуючи тим самим ринкове середовище.

Дж. Стігліц наголошує на відмінностях, які існують між приватними і державними підприємствами, що переслідують різні цілі. Приватні підприємства зацікавлені в максималізації прибутку. Уряд не може користуватися податковою та субсидійною політикою, а також регулятивними заходами для впливу на рівень зайнятості та заробітної плати на цих підприємствах.

Однією з основних переваг державного сектору є те, що завдяки його регулюючій функції зазвичай вдавалося запобігти катастрофічним кризам надвиробництва, захиститися від несподіванок стихії ринку.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації показує, що, по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектору в розвинених країнах спричинена не формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними тільки якщо вони функціонують в умовах конкуренції за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування, допомоги, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією і реприватизацією. Тобто ці процеси чергуються. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не тільки для підвищення ефективності виробництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, при їх здійсненні потрібно враховувати як економічні, так і соціальні наслідки.

Як показує досвід нашої країни, державна власність за повного свавілля бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, а й загальнонародний характер. Водночас надання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств сприятиме конкурентоспроможності підприємств і трудових колективів.

Українська модель реформування власності на нинішньому етапі має ґрунтуватися на принципі комерціалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин.

Переведення державного сектору економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через розподіл функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) одержує лише частину прибутку, яка перераховується до бюджету, а решта його використовується для розвитку підприємства і стимулювання трудового колективу. Усе це свідчить про те, що рівень роздержавлення визначається наступним: по-перше, необхідністю приведення форм господарювання у відповідність до характеру розвитку і структури продуктивних сил, що об'єктивно передбачає існування невеликих, середніх і великих господарств; по-друге, виокремленням загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути здійснена на іншому рівні, крім державного. До таких потреб належать: безпека країни, охорона навколишнього середовища, розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатного населення. Важливість цих потреб, їх загальнонародний характер робить реалізацію потреб на основі державної власності необхідною засадою суспільного життя. З розвитком цивілізованості суспільства перелік цих потреб та інтересів може змінюватися, тобто він не має сталого характеру; по-третє, господарюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, підприємництво, сприяти зростанню обсягів виробництва потрібних суспільству товарів тощо.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ

2.1 Нормативно-правове забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні

Особливе значення в процесі приватизації має забезпечення її зв'язку та взаємоузгодженості з іншими аспектами економічної політики, зокрема з структурно-галузевою, антимонопольно-конкурентною, бюджетною, інвестиційною, соціальною тощо. При цьому на національну модель приватизації впливають чинники, що, з одного боку, сприяють її проведенню, а з іншого - ускладнюють цей процес.

Серед сприятливих чинників приватизації, перш за все, слід виділити наявність інвестиційно-привабливих об'єктів, вигідне географічне розташування України та сприятливі природні умови; наявність кваліфікованої робочої сили при відносно низькому рівні оплати праці; значний внутрішній ринок; відносна недооцінка об'єктів приватизації. Ускладнюють процеси приватизації відсутність коштів у населення, а також вітчизняних інвесторів; неврегульованість питань власності на землю та відсутність належного захисту прав власників; недостатньо привабливий інвестиційний клімат та нерозвиненість об`єктів виробничої та ринкової інфраструктури (перш за все фондового ринку).

Механізм державного регулювання приватизації представляє собою логічну взаємоузгоджену систему теоретико-методологічних засад, методичного забезпечення та практичного інструментарію її реалізації, що взаємопов'язані між собою. Основним елементом механізму державного регулювання приватизації слід визнати концептуальні положення, що, з одного боку, відображають теоретико-методологічні засади стосовно ролі відносин власності в суспільстві, а також підходи щодо їх реформування, а з іншого - вимоги щодо державної політики в цій сфері, виходячи як з особливостей розвитку національної економіки, так і на основі оцінки соціально-економічних і екологічних наслідків приватизаційних процесів, що дозволяє об'єктивно оцінити складові елементи механізму та визначити напрями та заходи щодо його вдосконалення [43].

Важливим елементом концептуальних положень державної політики в сфері приватизації є визначення її принципів та пріоритетів, що взаємоузгоджені з розглянутими функціями та дозволяють як з'ясувати спрямованість правового, організаційного, економічного та інформаційно-аналітичного забезпечення, так і враховувати особливості завдань, що повинні вирішуватися на кожному конкретному етапі здійснення приватизаційних процесів. Пріоритети приватизації доцільно розрізняти стосовно етапів приватизації. Головними пріоритетами приватизації на початку її сертифікатного етапу є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Процеси приватизації є найбільш активним та динамічним напрямом ринкової трансформації економіки Україні, хоча все ж він здійснювався дещо повільніше, ніж це передбачалося державними програмами. Це зумовлене тим, що протягом усього процесу приватизації в суспільстві немає єдиної позиції стосовно темпів та методів її здійснення, а наявність протилежних підходів вимагає досягнення компромісу між впливовими політичними силами. Впровадження інвестиційних зобов'язань при конкурсному продажу приватизованих об'єктів позитивно проявило себе як важливий засіб забезпечення інвестиційної діяльності приватизованих підприємств, що необхідно достатньо широко застосовувати протягом останнього етапу здійснення грошової приватизації. Разом з тим, необхідно передбачити більш активне спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інноваційне інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки [43]. Останнім часом має місце гальмування приватизаційних процесів, що зумовлене як недоліками у механізмі її здійснення (зокрема, відсутності належної прозорості, а також занадто орієнтація на так званого стратегічного інвестора), лобіюванням продажу окремих підприємств та орієнтацією на обмежене коло учасників конкурсу, а також небажанням приватизації об'єктів та навмисним затягуванням цього процесу. Крім того, спостерігається небажання чи затягування органами, що уповноважені управляти державним майном, внесення пропозицій щодо приватизації підпорядкованих їм підприємств, недотримання ними затверджених термінів корпоратизації підприємств, а також їх передприватизаційної підготовки.

Приватизацію не слід розглядати з позицій короткострокових досягнень, що може привести до поверхових та необґрунтованих висновків (в тому числі й ідеологічного спрямування стосовно недоцільності самої приватизації). Це зумовлене тим, що для системних перетворень потрібен певний час та відповідні умови, а синергетичний ефект може проявитися лише після тривалого часу, коли сформуються як належні умови, буде здійснюватися активне інноваційно-інвестиційне оновлення виробництва, так і пройдуть певні соціально-психологічні процеси в суспільстві (хоча це не виключає вдосконалення самого механізму приватизації та підвищення його дієвості).