Курсова робота

На тему: "Кодифікація права в Україні у складі Австрійської монархії в II половині XVIII - на початку XIX століття"

План

Вступ

1. Джерела права та основні причини кодифікації

2. Кодифікація основних галузей права

2.1 Кодифікація цивільного матеріального та процесуального права

2.2 Кодифікація кримінального матеріального та процесуального права

2.3 Кодифікація та становище інших галузей права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували під владою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору - називалися малоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія за формою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становило близько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українців проживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, яка була захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина, що її відібрав Відень у Османської імперії. Під безпосереднім контролем Австрійських монархів перебувало українське населення Закарпаття, що ще з середини ХIV століття були в складі Угорського королівства, а воно було складовою частиною Австрійської монархії. Після прилучення Галичини і Буковини до Австрії імператори Марія Терезія і Йосип II уніфікували новоприбулі провінції вже з існуючими. Одним із перших правових документів, що стосувався Галичини, був цісарський патент від 15 серпня 1772 року, за яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, ріками Серет, Збруч, Смотрич під Кам'янець-Подільський аж до Дністра. Визначення конкретних кордонів між Австрійською і Російською імперіями по території Східної Галичини, зобов'язало уряд Відня створити прикордонні зони, їх охорону та митні торгівельні шляхи. Тим же правовим актом було проведено інвентаризацію усіх видів маєтностей міст і сіл, а також адміністративний поділ Галичини на округи і дистрикти. Спочатку всю Галичину було поділено на шість округів у межах воєводств: Краківського, Сандомирського, Люблінського, Червоноруського, Белзького, Подільського, до складу яких входило 59 дистриктів.[6]. Патентом Марії Терезії 1775 року було визначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизму скінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттям Конституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзі революція була придушена. Під тиском імператорської влади була прийнята нова октроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29 вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і в Австрії до 1890 року знову запанував абсолютизм. 26 лютого 1861 року імператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією 1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово нову дуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав: Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назва Австро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14 листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918 року. Оскільки Східна Галичина та Північна Буковина, як невід'ємна частина України, являла собою в Австрійській імперії не тільки адміністративно - територіальну одиницю, але й окремий господарський край, який, розвиваючись, відрізнявся єдністю і своєрідністю соціально - економічних, демографічних, етнічних та інших процесів, то вибрані хронологічні рамки (друга половина ХVIII - початок XIX ст.) є найоптимальнішими для широкого вивчення її правового становища, джерел права та кодифікаційних робіт. Значення та актуальність дослідження полягають насамперед в тому, які права отримувала Східна Галичина і їх практичне застосування у соціально-економічному, політичному, культурному, релігійному та суспільному розвитку. Адже інституція австрійського права, формуючись і удосконалюючись у період переходу від феодалізму до. капіталізму, часто порушувала права націй, що спричинювало невдоволення окремих груп чи цілого населення; національний прогрес українців, натикаючись на польський спротив, призводив до загострення українсько-польських стосунків. Залежність Східної Галичини від австрійського правового поля та його використання відкривала шлях внутрішнім і зовнішнім процесам її розвитку як автономного краю, що, власне, визначається наслідком, показником ефективності усіх галузей виробництва, торгівлі, культури, освіти та національної свідомості.[6]. Входження українських земель Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. до складу Австрії, а Закарпаття - до складу Угорщини відбилося на правовій системі, що склалася в Галичині, Буковині й на Закарпатті. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністю затверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів.[5;c.302].

1. Джерела права та основні причини кодифікації

Рівень становища права в українських землях Австро-Угорщини доцільно визначати за 2 періодами: I період з 1772 року до кінця ХIХ ст. II період з моменту кодифікаційних робіт кінця XIX ст. до 1918 року. У перший період на території Галичини за виключенням державного продовжували діяти основні положення всіх галузей права попередньої польської доби, а саме джерелами права були:

1) Звичаєве право, особливо серед українських гірських народностей (гуцули, лемки, бойки тощо) та повсюди в сільській місцевості. Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття застосовувались рідко. Його силою вирішувались прості цивільні справи та розглядалися незначні кримінальні і адміністративні правопорушення. Йосифінська книга законів (1.ст. 10) забороняла користуватися категорією звичаєвого права і тому патент від 1811 року скасував його [6]. 2) Головними збірниками норм цивільного і кримінального, процесуального та інших галузей права були об'єднані Малопольсько-Великопольські статути. На початку XVI ст. Ці статути були перекладені на староруську мову; 3) Поряд із статутами існували сеймові ухвали (постанови) Найдавніші з них відносили до середини XVI ст.; 4) Королівське законодавство: а) привілеї поділялися на індивідуальні і загальні. Останні мали розповсюджуватись на землю чи провінцію - земські привілеї або на територію всієї держави - генеральні привілеї; б) едикти - видавалися по справам віросповідання, по військовим питанням; в) декрети - видавалися по торговим та митним справам; г) ординації, що визначали організацію господарювання (роботу соляних копалень, порохівниць, лісозаготівель тощо) Поряд із загальнодержавними законами місцеві правові норми для окремих земель, головним чином в сфері судочинства встановлювали місцеві сеймики Галичини. Ці постанови називалися лаудами і їм не потрібно було королівського затвердження. Ще з ХV ст. В складі Польщі взагалі і в Руському воєводстві рецептується німецьке магдебурзьке право, що постійно збагачувалось новими джерелами: ортити Магдебурга для міст, а також вікери, так звані статути, затверджені міськими радами. Німецьке право складало основу панських судів на селі.

У другий період з кінця XVIII ст. джерелами права в Австрійській монархії в тому числі в Галичині до 1918 року були звичаєве право, офіційне законодавство, міжнародні договори. До 1848 року, тобто до утворення парламенту єдиним законодавцем був монарх, який видавав: - патенти ( наприклад патент імператриці Марії Терезії від 13 червня 1775 року для Галичини під назвою "Про надання переваги шляхетству і духовенству". - дипломи ( наприклад цісарський диплом від 2 лютого 1861 року "Про надання нової конституції" - статути про утворення крайових органів самоврядування і про визначення компетенції місцевої адміністрації. . - ординації, якими імператор визначав виборчі права своїх підданих, наприклад Ординація від 1867 року. Діяли як законодавчі органи рейхстаги, що видавали постанови, кодекси та уложення. Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв [6]. Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних", а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових". Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю [6]. В XIX ст. основними законами стають загальнодержавні конституції. Перша була прийнята 25 квітня 1848 року; друга з 4 березня 1849 року до 31 грудня 1851 року; третя із 26 лютого 1861 року.; четверта з 21 грудня 1867 року до 1918 рік. Всі вони були октроюванні, тобто надані зверху монаршою владою. Крім того діяли ще крайові конституції. Для Галичини була видана цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Того ж самого року була надана крайова конституція для Буковини. Пізніше вони були відмінені цісарським патентом від 31 грудня 1851 року. Це були перші і останні конституції для українських земель Австрійської монархії. Наявність такої великої кількості законодавчих актів та інших джерел права вимагала проведення їх впорядкування, приведення до узгодженості та об'єднання у збірники та кодекси відповідних галузей права. Розглядаючи право як інституцію законів Австрії, слід звернути увагу насамперед на формування тогочасного визначення права. Право у предметному значенні були правилами, необхідними для впорядкування життєвих відносин. Відносини особи в життєвому процесі є різні; ті, що стосуються самого індивідуального існування особи, називаються приватними, а збір постанов, котрі вказують на поведінку кожної людини у відносинах індивідуального існування є поняття права приватного. Отже, загальне право приватне є те, яке охоплює постанови, що стосуються відносин індивідуального життя усіх суб'єктів. Таке визначення зафіксоване у Йосифінській книзі законів під пунктом І як дефініція, за якою право приватне є сукупністю тих законів, які впорядковують взаємні права і обов'язки громадян держави. Однак така дефініція була недостатньою, бо не вказувала на відносини самої держави як суб'єкта до приватного права, а також іноземних громадян. Проте у процесі розвитку юриспруденції ці прогалини, заповнювалися законами. Поряд з приватним розвивалося економічне, торгівельне, гірниче, вексельне, міжнародне, культурне та інше право держави в цілому і кожної провінції зокрема. Оскільки історія їх розвою йшла окремо, незалежно від розвитку права загального, то на перший план слід винести право Австрії і Східної Галичини, зробивши історичний огляд його кодифікації.[6]. ....Австрійська монархія під час приєднання до неї Галичини була своєрідною державою, що складалася з великої кількості провінцій, що були заселені різними народами, які мали своє звичаєве право, свої місцеві закони, судоустрій і судочинство. В правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності.[2;c.42]. Тому одним із основних завдань австрійського уряду було ліквідувати партикуляризм в праві, провести кодифікацію і створити єдині для всієї імперії кодекси.[3;c.62]. Ще однією причиною був бурхливий розвиток буржуазних капіталістичних відносин в Австро-Угорщині, який вимагав перегляду старого законодавства та кодексів і створення нових кодексів. Кодифікація права була необхідна для відображення і закріплення пануючих буржуазних класів та внутрішньої політики держави. Таким чином, саме зрушення в соціально-економічній структурі суспільства і обумовили створення нових збірників правових норм, щоб закріпити досягнення буржуазних відносин, які вже почали виникати на зміну феодально-кріпосницьких. Важливим мотивом кодифікації кримінального права і судочинства була централізація юстиції і підвищення ступеню її під законності. Характерно, що за тих часів ( II пол. XVII - I пол. XIX ст.) австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробці й затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела польського права.[3;c.62].

2. Кодифікація окремих галузей права

2.1 Кодифікація цивільного матеріального та процесуального права

Вже у XVII ст. ще до загарбання Австрією Галичини, там були проведені певні заходи по об'єднанню цивільного права різних австрійських країв. Робота по уніфікації права й виробленню єдиного кодексу посилилася після заснування в Австрії в 1749 році Верховного суду. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена в 1753 році на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професора права Аццоні. Враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, комісія систематизувала і уклала кодекс законів під назвою Кодекс Терезіани, в основу якого лягло римське право, магдебурзьке право міст та в 1766 році представила підготовлений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак проект затверджений не був через велику громіздкість - 8 томів, через архаїчність деяких положень. Крім того, щоб ним користуватися, треба було добре розбиратися у римському праві, а таких спеціалістів серед суддів було мало. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалась й на інші австрійські краї. В 1772 році імператриця створює нову комісію для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу із побажаннями, щоб з кодексу не створювали підручник з права. Все, що не мало прямої дії, а було визначенням понять, класифікаціями, поясненнями слід було вилучити. Звід повинен був стати максимально коротким, необхідно було виключити з нього окремі казуси. Основою цього кодексу повинна була бути природна справедливість та людяність. Робота просувалась дуже повільно, продовжилась за Йосипа II. Цісар, зробивши свої зауваження, вимагав доповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першу частину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства, правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарські доповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, називалися патентами.[6]. Лише в 1785 році була складена перша частина кодексу (особове право), яку імператор Йосип II патентом від 1 листопада 1786 року санкціонував і вона дістала назву Йосифінської книги законів.[2;c.42]. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне й опікунське право.У Йосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної (поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися в головному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зі скасуванням панщини. Предмет власності - вживання громадське (суспільне) не є ніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває під охороною адміністративної влади. З огляду державно-правової доктрини ХVIII ст. декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тільки сплавні зараховував до права коронних, тим виражалася неможливість приватної власності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, як збереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковів зарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволено кожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявилася власність на острови, що виникли на сплавних ріках, - вони стають власністю держави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже, розбіжність про власність природних явищ, зобов'язала видати новий державний закон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14 березня 1875 року [6]. Після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвом професора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгу заковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року була завершена. Друга частина законів закінчена 1795 року і третя - 1796 року. Таким чином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності у Західній Галичині, а патентом від 8 вересня того ж року - і в Східній Галичині. Він був введений як експеримент, його декілька раз дороблювали. Це була так звана Галицька книга заковів. У проекті багато було збережено від діючих в Галичині звичаїв. Таким чином припинило свою дію в Галичині старе польське феодальне право, а сам кодекс став базою для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Оскільки Галицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспекти правового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внесла відповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подала імператору новий проект для підписання, але лише в 1811 році після кількох переробок цісарським патентом від 1 червня був затверджений і з 1 січня 1812 року введений в дію цивільний кодекс для всієї Австрії без виключення під назвою "Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійської монархії", який діє в цій країні тепер.[2;c.43-44] На Буковині його було запроваджено у лютому 1816 року. Він був створений за попередніми працями Мартіні і був укладений в дусі просвітництва і природного права, за стилем викладу і переконливістю - відповідно до кращих класичних набутків.[4;c.366]. Цей кодекс складався з вступу, 3-х книг та 1502 статей. В ньому було багато взято від рецептованого римського права. Закон оголошувався загальнообов'язковим. Незнання законів не звільняло від відповідальності. Звичай міг застосовуватися судами тільки якщо це прямо передбачено в законі. Суддям предписувалося судити в межах закону не виходячи за їх межі. Структура кодексу була такою: Вступ (ст. 1-14) - викладені загальні положення про цивільний закон; Книга I (ст. 15-284) "Про право особисте" - була присвячена особовим правам, питанням загальної правоздатності, а особливо - сімейно-шлюбному праву; Книга II ( ст. 285-1341) "про особисті права по відношенню до речей" і охоплювала одночасно норми речового, зобов'язального і спадкового права. Книга III (ст. 1342-1502) "Про особливі визначення прав особистих і речових" - даються спільні постанови, що відносяться до особових і речових прав, зібрані норми про охорону прав способом їх судового захисту, а також специфічними регулюванням взаємовідносин панів з селянами. Така структура відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, які були притаманні традиції римського права. Джерелами цивільного кодексу послужили: 1)пандектне право; 2)Прусське земське уложення 1794 року; 3)провінціальне право деяких австрійських країв, але вони нерідко піддавалися істотній переробці і змінам; можна виділити також Статут Малої Польщі. [2;c.43]. В цьому кодексі відкрито була визначена загальна цивільна правоздатність, позастанова рівність громадян в приватному праві. Рабство і особиста залежність не допускалися. Взаємовідносини між селянами і панами витікали тільки із майнових прав на землю. Встановлювалась рівність всіх громадян незалежно від віросповідання, а для багатонаціональної імперії це було дуже важливо. Правоздатність належала всім громадянам від народження і набувалася разом із громадянством. Передбачалися випадки позбавлення громадянства, наприклад заключення шлюбу жінок з іноземцями. Безпосередньо було визнано повну цивільну правоздатність жінок. Вперше були передбачені рівні права для іноземців в області приватного права. Такого не знав навіть Кодекс Наполеона 1804 року. Для іноземців визначалося отримання громадянства, якщо вони 10 років постійно проживали на території монархії. Правоздатність у повній мірі мали також і юридичні особи, різні товариства і громади. Відповідно до традиції римського права від імені громад, товариств виступали представниками юридичної особи управляючі, що призначалися більшістю. Вони розглядалися як власники майна громад. Під правом власності розуміли спроможність володіти сутністю речі і її належностями не інакше як по особистому розположенню і можливістю відлучати інших від впливу на це володіння (ст. 354) Загального цивільного уложення. Поряд із загально визначеними причинами виникнення зобов'язань - порушенням договорів і деліктами вперше з'являється таке поняття як квазі-делікти - це спричинення шкоди, відповідальність за яку накладається на осіб із особливим становищем ( у сучасному розумінні третіх осіб) Наприклад на власника готелю чи трактира за крадіжку речей постояльця. У радянській правовій літературі в свій час була зроблена спроба дати характеристику прав власності, що випливала з цивільних кодексів окремих країн епохи промислового капіталізму. Так, відомий радянський цивіліст професор А. В. Венедиктов визначив прусське й австрійське законодавство як буржуазне. Правда, автор застерігає, що формули цих кодексів віддавали ще "певну данину феодальним відносинам". Проте, звертаючи увагу на досить докладне визначення правомочності власників у цих кодексах порівняно з цивільним кодексом Наполеона 1804 року, Венедиктов вважає, що однією з причин цього "було, найімовірніше, стремління їх укладачів дати вичерпну характеристику повної власності як перемагаючої буржуазної власності на противагу феодальній поділеній власності, що зберігала ряд сильних позицій у Пруссії і в Австрії й вимагала відповідного нормування її в самих уложеннях" За тим трактуванням виходить, що австрійський цивільний кодекс 1811 року є кодексом перемігшої буржуазії, яка поблажливо поставилась до залишків феодальних відносин. Це, безперечно, помилка, яка пояснюється формальним підходом автора до закону. Насправді австрійський цивільний кодекс 1811 року являв собою модернізований формулами буржуазного права дворянський звід законів, метою якого була охорона дворянської власності.[2;c.44]. Як і кодекси кінця XVIII - початку XIX ст. в інших країнах, кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права, причому деяка перевага віддавалася першому.[1;c.62]. Австрійський цивільний кодекс 1811 року продовжував діяти з деякими змінами на території Галичини й після її включення до складу буржуазно-поміщицької Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року. Зокрема через те, що в середині XIX ст. в нових історичних умовах кодекс 1811 року явно застарів, у 1904 році була створена комісія під головуванням відомого австрійського юриста професора Й Унгера для перегляду кодексу. "Однією з найбільших заслуг Унтера, - писав про нього в посмертній згадці професор Львівського університету Е. Тіль, - залишається його ініціатива в ревізії цивільного кодексу. Треба було поваги Унтера і сили його аргументів, щоб спонукати компетентні в таких справах кола зробити рішучий крок. Однак робота по перегляду кодексу просувалася повільно, були розроблені проекти змін і доповнень, але в зв'язку з вибухом першої світової війни так і не були затверджені. Зміни окремих положень кодексу вже в роки війни були проведені в порядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12жовтня 1914 року, 22 липня 1915 року та 19 березня 1916 року і стосувалися деякого розширення прав жінок та позашлюбних дітей, дальшого розвитку зобов'язального права та ін.[1;c.58] Щоправда, з відновленням парламентарного життя в Австрії ці зміни та доповнення були передані в червні 1917 року на заключення юридичної комісії рейхсрату, який обрав спеціальну підкомісію під головуванням професора Львівського університету С. Дністряковського для переробки новел до цивільного кодексу. Але розгляд її пропозицій в зв'язку з розпадом Австро-Угорщини до кінця доведений не був.[2;c.44]. Кодекс продовжував діяти аж до 1933 року. В цьому році був затверджений обширний за своїм обсягом польський кодекс зобов'язань, який припинив діяння значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 року.[1;c.58]. Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину, де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом. Після скасування в Австрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу, який був затверджений в 1862 році.[1;c.58]..Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в Західній Галичині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має 617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. У переважній більшості в австрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процес характеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і тому був фактично недоступний для трудящих. Навіть буржуазні автори признавали, що "встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя - повільним і непевним". У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. З цього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патент про судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..)[2;c.45]. Новий цивільний процесуальний кодекс був затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895 році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в свою чергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднім проголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорював розгляд судових справ. Доповненням до цивільного процесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896 року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішень по цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.[1;c.59].

2.2 Кодифікація кримінального матеріального та процесуального права

Кримінальному законодавству і судочинству в кодифікації надавалася пріоритетна увага. Це була сфера, що в найбільшому ступені стосувалась взаємовідносин підданих і державної влади. Кодифікаційні роботи почались з 1753 року і було створене Кримінальне уложення Марії Терезії, що також називався коротко "Терезіана" у 1768 році. Цей кодекс складався з 104 статей та двох частин, з яких перша відносилась до процесуального, а друга - до матеріального права. Перша частина називалася "Про кримінальне судочинство", друга частина - "Про злочини, які підлягали кримінальному розгляду і покаранню". Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, які були скасовані в 1776 році. Смертна кара продовжувала поділятися на особливо жорстоку - четвертування, спалювання, колесування і звичайну - повішення, відсіч голови. На другому місці були тілесні покарання, потім йшли публічні роботи, заслання, тюремне заключення. Заслання регламентувалося за зразком римського права: або у визначені місця або виключенням таких місць. Наступним покаранням могли бути штрафи, конфіскація майна - повна або часткова. Досить чітко регламентувалося звільнення від покарань за злочини, які здійснені в порядку необхідності. Однак цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріально-кримінального права, але був запроваджений у 1774 році в частині процесуального права, яке було дещо змінено на протязі найближчих років. Так, наприклад 10 серпня 1781 року було видано розпорядження, яке давало суддям право допускати як свідків жінок і євреїв.[2;c.45-46].

У своїй структурі і систематизації правопорушень "Терезіана" наслідувала традиції германського права. В ній менше залишалося справ, які судді вирішували, виходячи із своїх міркувань, а не із закону. Крім загальних правопорушень, що вміщувались в першій частині кожна стаття другої частини описувала кожний вид злочину, конкретно визначала які докази потрібно для того, щоб порушити справу по даному звинуваченню, до яких допитів слід відноситися позитивно, які можуть бути пом'якшуючі або обтяжуючі обставини. Вводилося точне визначення поняття і класифікація злочинів. Ці злочини поділялися на публічні і проти приватних інтересів. Обмежувалася церковна юрисдикція. Все менше мали право розглядати справи церковні суди. Вперше було вказано такі види правопорушень, які були здійсненні шляхом друкування в газетах, журналах (карикатури). Патентом від 23 лютого 1786 року імператор Йосип II затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регулювала порядок розгляду судами справ. Ця інструкція складалася з двох частин, з яких перша мала десять розділів і 117 статей та стосувалася діловодства в судах, а друга, налічуючи також десять розділів і 97 статей, регулювала сам порядок розгляду різних справ - слухання свідків, принесення присяги, участь адвокатів і т. п. Цікаво відзначити, що в цій інструкції, яку можна вважати процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.[2;c.46]

13 січня 1787 року імператором Йосипом II був виданий новий австрійський кримінальний кодекс "Про злочини та їх покарання", який охоплює окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права, хоч в цілому він був феодальним кодексом. По ньому відмінялися тортури, гарантувалися деякі права звинуваченому на захист. Повністю відмінялись можливості суддів призначати такі покарання, які не були передбачені законом. Радикально була змінена система покарань. Спеціально обумовлювалась смертна кара - вона могла застосовуватися лише в надзвичайних судах, найтяжчим способом, яким вона могла здійснюватися було повішення. Встановлювалися інші види покарань - утримання в кандалах, заключення в тюрму за тяжкі злочини від 30 до 100 років. За прості злочини від 1 місяця до 5 років. Вперше були вказані різні режими відбування покарань: суворий та посилений. Режим тюремного заключення супроводжувався примусовими роботами по відношенню до тілесних покарань - встановлювалося обмеження: не більше 100 ударів кнутом за 1 раз. Одним із можливих нововведень було те, що злочин визначався не тільки особою самого злочинця, сім'я звільнялася від відповідальності. Позбавлення дворянства розповсюджувалося тільки на злочинця, а не на членів його сім'ї, але за тяжкі державні злочини, коли передбачалася конфіскація майна, то це не обходило і сім'ю. Цей кодекс ( його називають скорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (184 ст.), які розглядали суди, і так звані політичні злочини (82 ст.), тобто менш серйозні правопорушення, які розглядалися адміністративними органами.[2;c.46]

Кримінальний кодекс 1787 року з деякими змінами діяв до 1918 року. В порядку експерименту у 1796 році був запроваджений в Західній, а в 1797 році в Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом Й. Зонненфельсом, і в 1803 році із незначними змінами проголошений діючим в усій Австрії. Він складався з двох частин ( злочини і тяжкі поліцейські проступки), кожна з яких мала два розділи. Один з них стосувався норм кримінального матеріального права, а другий - процесу.[1;c.60] На рубежі XVIII і XX ст. в Австрії посилюється класова боротьба і національно-визвольний рух, які відбилися на цьому кодексі. Панівна верхівка використала його в боротьбі проти нових сил для збереження підвалин феодального ладу. Кримінальний кодекс 1803 року (його називають скорочено Францішканою) залишив смертну кару через повішення за державну зраду, вбивство, підробку грошей і підпал, але смертні вироки імператор в порядку права помилування в переважній більшості замінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розкладу феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади й зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, які були винесені австрійськими судами до 1848 року, виконано лише 448, а всі інші були замінені позбавленням волі на різні строки. Інквізиційний характер кримінального процесу значно посилювався. Кодекс виключав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес був таємний, письмовий з формальною оцінкою доказів. В інтересах швидкої розправи з особливо небезпечними для кріпосників особами кодекс передбачав скорочене судочинство. Для цього були введені так звані наглі суди. Ці суди не дотримувались звичайних вимог процесуальних норм, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години після моменту їх винесення. Смертна кара - єдине покарання, яке застосовувалося наглими судами.[3;c.63]..Революція 1848 року привела до перегляду кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Але хоч пізніше видавалися нові кодекси, та вони зберігали жорстокість першого кодексу 1768 року. Введення принців буржуазного права увесь час зустрічало опір панівного класу феодалів-кріпосників, які, використовуючи імперську владу, прагнули зберегти не тільки економічні, але й політичні та правові підвалини свого привілейованого становища.[3;c.64]. Дальший розвиток капіталістичних відносин В Австрії привів до того, що кримінальний кодекс в 1852 році був переглянутий, виданий у новій редакції і діяв у Галичині аж до введення там польського кримінального кодексу 1932 року. Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки Кримінальний кодекс 1852 року запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини: 1) Про злочини (ст. 1-232) і 2) Про проступки (ст. 233-532) За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Тілесні покарання були офіційно скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 року, але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 року одинадцята стаття якого поряд з арештом і штрафом передбачала також биття різками. Ще на початку ХХ ст., в червні 1902 року, депутат від Рогатинського повіту (нині Івано-Франківської обл.) адвокат А. Могильницький вимагав з трибуни галицького крайового сейму скасувати названий патент, посилаючись на поширення в Галичині сваволі з боку повітових старостів і галицького намісництва. Кримінальний кодекс 1852 року був доповнений у 1855 році військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та рядом інших законів. Серед них: 1) закон від 24 жовтня 1852 року про зброю; 2) 27 жовтня 1862 року про охорону особистої свободи; 3) 17 грудня 1862 року про друк; 4) 25 липня 1867 року про відповідальність міністрів; 5) 6 квітня 1870 року про охорону таємниці листування; 6) 10 травня 1873 року про бродяг; 7) 4 січня 1903 року про строки торгівлі хлібом, договори з іншими державами про видачу кримінальних злочинців та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали кримінальний кодекс 1852 року, він базувався на застарілому кодексі 1803 року. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого врегулювання питання про відповідальність неповнолітніх - за австрійським кодексом 1852 року від кримінальної відповідальності звільнялися тільки діти до десяти років; виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією і т. п. У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 року діяв тільки в Австрії, в тому числі в Галичині й на Буковині. В Угорщині ж у 1879 році був виданий свій кримінальний кодекс, який поширив чинність на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині кодифіковане не було, а складений наприкінці XIX ст. проект цивільного кодексу не був затверджений.[2;c.47-48]. ....Та частина кримінального кодексу 1803 року, яка регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 року. Тоді ж був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав будь-якої участі громадськості в здійсненні правосуддя. Більше того, ще в 1852 році більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. В умовах повороту Австрії до буржуазного конституціоналізму в 1862 році був прийнятий, як зазначалося вище, закон про охорону особистої свободи, а вже після прийняття конституції 1867 року в наступному 1868 році була створена спеціальна комісія для вироблення законів, яку, по-перше, кодифікували б всі кримінально-поліцейські приписи і по-друге, нормували б судочинство в справах поліцейських проступків. Ці закони були підготовлені й навіть опубліковані в 1870 році, але офіційного затвердження аж до розпаду Австро-Угорської монархії не дістали. У другій половині XIX - на початку ХХ ст. в зв'язку з посиленням революційного руху серед пригнічених австрійських народів значно розширився поліцейський апарат. Поліція була передана у відання міністерства внутрішніх справ і поділялася на поліцію безпеки, шляхову, пожежну, санітарну, торгову і т. п., контролюючи таким чином все життя країни. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 року суперечив основним буржуазно-демократичним принципам суду і в 1869 році був доповнений законом про суди присяжних, а в 1873 році був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 році. Цей кодекс має 27 розділів, налічує 474 статті, встановив усність на гласність процесу, допустив участь "громадськості", тобто суду присяжних в розгляді тяжких злочинів (списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами, а суд в порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість для розгляду конкретної справи) і проводив ідею вільної оцінки доказів по внутрішньому переконанню суддів. У 1912 році був введений в дію військовий кримінально-процесуальний кодекс. До того ж військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 року, що справедливо критикував з трибуни австрійського парламенту один з основоположників і керівників польської соціал-демократії І. Дашинський, називаючи це "ганьбою і відвертим скандалом". Ось як він характеризував військовий процес: "Справа розглядається у відсутності обвинуваченого. Обвинувачений не бачить суддів, не бачить свідків. А судді також не бачать свідків, не мають перед собою найважливіших доказів, не мають перед собою живих людей, а лише їх покази... Це - негідна комедія, а не правовий процес... Все покрито таємницею, яка пильно охороняється, а в цій атмосфері таємниці той є сильний, хто має владу; не правда, а забаганки власть імущих дуже часто, на жаль, надто часто вирішують в нашому австрійському військовому судочинстві".[2;c.49].

2.3 Кодифікація та становище інших галузей права

Крім вищезазначених кодексів соціально-економічний та суспільно-політичний процес розвитку Австрійської держави в цілому і Східної Галичини зокрема вимагав щораз нового законодавчого поля, яке формувалося у заковах та постановах і укладалося у збірники; вони поділялися на збірники урядові і збірники приватного права. Збірники урядові: 1) Великий збірник судових заковів, вміщує закони, що відносяться до приватного права від 1 грудня 1780 року до 2 грудня 1848 року і обов'язкові в чинності в усіх без винятку краях імперії; 2) Збірник політичних законів від грудня 1790 до грудня 1848 років; 3) Збірник крайових законів діяли від 1819 до 1848 років. Від 1848 року замість автентичних збірників виходять "Вісник державних законів" та "Вісник крайових законів"[6]. Для крайового чинного законодавства найважливішим був збірник Пілєра, виданий 1819 року і охоплює усі юридичні документи від 1772 до 1818 років. Скорочений збірник законів спеціально для Східної Галичини. Право судове - ст. 36 патенту від 7 серпня 1850 року вимагала дотримання в усіх провінціях єдиного права, але коли воно порушувалося, або перекручувався його виклад, то міністерство (справедливості) поліції мало право вимагати від найвищого суду рішення щодо законності. Для підтвердження чинності закону розпорядженням від 7 серпня 1872 року видано два спеціальні збірники. Закони поділялися на універсальні і партикулярні, правильні і виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові - на засади необхідності або слушності. ....Родинні, майнові, облігаційні, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим у 1867 році. ….Що стосується канонічного права у законодавстві Східної Галичини діставали вияв сильні впливи суспільної свідомості у поглядах на віросповідання. Католицизм було поставлено у значно кращі умови, ніж інші релігії. Наприклад, обряд укладання шлюбу між католиком і некатоличкою міг здійснювати лише католицький священик, a постанова 71 книги законів постановляла, що наміри про шлюб між християнами некатоликами (лютри) мусили оголошуватися не тільки у тій церкві, до якої належало подружжя, але й в церкві католицькій тієї місцевості. Зазначене обмеження було ліквідоване 31 грудня 1868 року. Проте ще протягом тривалого часу діяв декрет надвірної канцелярії від 19 лютого 1846 року, згідно з яким усі підписи євреїв на будь-якому документі вважалися не підписами, а ручними знаками, хоч декрет надвірної канцелярії від 5 червня 1826 року встановлював, що євреям при переході у християнство вже саме завдяки цьому дозволялося змінювати своє прізвище. Політична влада декретом від 20 березня 1828 року і від 19 грудня 1839 року обмежувала євреїв у придбані нерухомості та забороняла вступати у шлюб з католичками. Усі обмеження у правовому відношенні були чинними до 1849 року. Основні закони, які видавалися уже після 1849 року проголошували, що віросповідання не може впливати на приватні правові стосунки. Однак ці основні принципи законів кабінетними приписами від 31 грудня 1851 року були скасовані. Але згодом цісарським розпорядженням від 6 січня 1860 року усі постанови про заборону свідчити нехристиянам (євреям) при заповітах були відмінені. Закон від 18 лютого 1860 року внормував право придбання нерухомості і дозволив євреям Східної Галичини купувати будь-яку нерухомість тільки у Львові і при тій умові, що вони мають закінчену нижчу гімназію або реальну школу, промислову школу, господарську, гірничу, лісничу, або ж досягли офіцерського чину. Тим євреям, котрі проживали на домінікальних землях Східної Галичини дозволялося осідати і на селянських землях, але без права передачі землі в оренду. Усі ці правові обмеження були скасовані 21 грудня 1867 року [6]. Права спілок, товариств, корпорацій тощо вирішувалися правом державним і адміністративним. Тут відбита чинність правових законів від року 1864 про організацію повітів, закон громадський від 5 березня 1862 року про організацію громад, закон від 1873 року про організацію університетів; закон від 1874 року про зовнішні правові відносини церкви; статут адвокатський від 1868 року і статут нотаріальний від 1871 року про організацію палат адвокатських і нотаріальних; статут промисловий від 1859 року і закон від 1868 року про організацію банків та палат торгівельних і т.д. [7;с.116]. ....Як дослідник та практик доволі успішно пробував свої сили народжений у Відні Франц Фердинанд Шреттер, надвірний радник Державної канцелярії. Його праця "Основи австрійського державного права" (1775) та незавершена "Історія Австрії" свідчать про критичний дух Шреттера, якого можна вважати творцем австрійського цивільного права.[4;c.368]. ....Таким чином, створювалася ціла система правового законодавства, яка сприяла соціально-економічному, суспільно-політичному, культурному розвитку Східної Галичини. Велика увага приділялася правам родинним, це: права батьків до дитини, права дитини до батьків та правові взаємини між подружжям, що позитивно відбивалося на моральному вихованні поколінь. Право класифікувалося також як службове, право застави та право канонічне. про наступне: усі ріки, починаючи від місця, де можлива на них плавба чи то кораблями, плотами, баржами та човнами є майном суспільним. Усі інші води як текучі, так і стоячі, на правових засадах належать до майна суспільного. Води підземні, за винятком мінеральних, що становлять предмет права гірничого і соляних вод створюють монополію держави; води дощові, снігові, у криницях, у штучних водоймах, посудинах, водних відливах, потоки неплавні - усе це власність суспільна, її може використовувати кожний, оскільки не порушує тим рівного права вжитку інших осіб; надводні будівлі чи то при березі, чи то посеред води, то для використання подібних ужитків є особливий дозвіл адміністративної влади, дозволу повітової, крайової, чи політичної (староства), поліції (намісництво). Право землі використовували у таких потребах: - при будівництві доріг розпорядження кабінету міністрів від 19 січня 1853 року; - при будівництві залізниць (закон від 13 квітня 1870 року та від 29 березня 1872 року і від 18 лютого 1878 року); - у розвитку гірництва (закон гірничий від 23 травня 1854 року) і в справах державної монополії на сіль (закон 409 статуту монопольного); - у справах запобігання проявів заразних хвороб (декрет надвірної канцелярії від 28 вересня 1832 року, закон від 29 серпня 1868 року та закон від 3 квітня 1875 року) [7;с.87].Право застави є право продажі чужого майнового предмета, яке міститься у книзі заковів під ст.447. Предметом права застави є речі рухомі і нерухомі. Право застави, що відноситься до рухомої речі отримало назву заставою ручною, а застава нерухомості - ґрунтовою; якщо застава внесена в ґрунтові книги, вона отримала назву іпотека. Застава може відноситися до цілої речі, або ж тільки до певної її частини, вона мусить мати майнову вартість. Ці права відбиті у статтях 424,449,480 книги законів. Судові рішення є набуттям застави, тобто, суд визначає право застави саме цього предмета, - таким чином це застава судова. Право застави набувається при наявності: речових умов, судового рішення, фактичних обставив. В артикулі 19-му закову основного про загальні права населення та постанови центрального уряду від 21 грудня 1867 року зазначено: "Усі народи є рівноправними"; кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою націю, мову, звичаї, традиції, релігії і т.ін. Рівноправність усіх мов у кожному краю визначається державою. Закон зобов'язував губернатора та місцеве самоврядування (в даному випадку) Східної Галичини упорядковувати діючі мови так, щоб не загострювати міжнаціональних протиріч, не применшуючи при цьому значення української мови. Хоча найвища постанова міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 1861 року, в основу якої було покладено декрет надвірної канцелярії від 26 лютого 1818 року і розпорядження надвірної канцелярії від 7 лютого 1827 року, вимагали щоб кожний чиновник володів українською мовою, а в разі не знання, то він не може обіймати цю посаду. Проте закон від 10 червня 1869 року, підтвердивши дію і розвиток української мови на рівні з польською у галицькому краю, вніс корективи, які зобов'язували у просвіті, судочинстві, торгівлі, рільництві, обороні та крайовій безпеці письмову переписку провадити польською і українською мовами; прокуратура у службових зв'язках з урядами і судами у Східній Галичині веде польською, а для тих, хто не знає її, то українською мовою; фінансові заклади, каси, звітність, реєстри і т. інше користуються німецькою і українською мовами, а також поштові, телеграфні, промислові, що підлягають центральному урядові - німецькою. Ці положення узаконив цісар Фердинанд І своїм рескриптом 9 травня 1848 року, зруйнувавши таким чином право рівності української нації з іншими націями, скорочував вживання української мови, витісняючи її із загального вжитку [7;с.87-88]. Закон від 5 березня 1862 року та крайовий від 12 серпня 1866 року вимагали, щоб автономна влада: уряди громадські, відділення поштові, крайові у Львові, цісарсько-королівські (державні) тобто староства, уряди податкові, дирекції майнові, намісництво у Львові і міністерства у Відні - усі ці гілки влади і уряди зобов'язані дотримуватись принципового права щодо української мови. У тих громадах, зазначалось у законі, де переважають українці, магістрати мають провадити урядові книги та стосунки між урядом і громадою українською мовою. Цьому процесові сприяла така важлива подія як "Собор руських вчених", який відбувся у Львові 19 жовтня 1848 року за участю 118 членів. Метою Собору було встановлення єдиної української мови, з'ясування відмінностей української мови від церковнослов'янської, російської та польської, вироблення правопису. На Соборі виступив Я.Головацький зі своєю славнозвісною "Розправою о язиці южнорускім і єго наріччях", де йдучи за Шафариком, визначив поділ руської мови на три самостійні наріччя: українське, великоруське, білоруське. Проте польська шляхта, знехтувавши правовими нормами мовного режиму, зайняла ворожу позицію щодо розвитку української мови у Східній Галичині.[6]. На території Закарпаття, крім названих законів та кодексів, діяло також поточне королівське законодавство, "Урбаріум" 1741 року, нормами якого визначались обов'язки кріпосних селян, а у міських судах ще й "Трипартитум" ("Троекнижие") С. Вербевція. Ці джерела також містили норми феодально-кріпосницького права.[3;c.64].