Аналіз суб’єктивних та об’єктивних ознак злочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття, види та загальна характеристика злочинів проти здоров'я особи

2. Зміст поняття «тілесне ушкодження», ознаки та класифікація тілесних ушкоджень на законодавчому рівні

3. Характеристика об'єктивних та суб'єктивних ознак злочину, передбаченого ст. 122 КК, його кваліфікуючі ознаки

4. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 128 КК України

5. Аналіз судової практики кримінальних справ за злочини, передбачені ст. ст. 122, 128 КК України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Суспільна небезпека, як загальноприйнята соціальна (матеріальна) ознака злочину, виражається у двох вимірах: якісному, тобто характером суспільної небезпеки, що пов'язаний із соціальною цінністю об'єкта посягання (на особливу соціальну цінність об'єкта посягання - здоров'я особи, вказує те, що виділений об'єкт охороняється тільки кримінально-правовими заходами), і кількісному - її ступенем, який визначається тяжкістю наслідків, тобто зовнішніх вимірів, що відбулися у результаті вчинення того або іншого злочину, найбільш поширеними серед яких є заподіяння тілесних ушкоджень. Якщо характер суспільної небезпеки слугує критерієм відмежування одного виду злочину від іншого, то ступінь суспільної небезпеки є тією об'єктивною величиною, яка дозволяє відокремити один злочин від іншого усередині певного виду. Отже, характер суспільної небезпеки діяння та її ступінь мають самостійні правові значення. Викладене підтверджується нормативною регламентацією кримінальної відповідальності за посягання на здоров'я особи. Адже, “…позбавлення людини здоров'я, навіть і тимчасове, пов'язане із заподіянням їй фізичної, моральної, а часто і матеріальної шкоди. Заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв та скоєння інших подібних злочинів не тільки спричиняє шкоду здоров'ю, але й зачіпає інші інтереси особи” [1, c. 133].

Незважаючи на всю складність і вагомість питання щодо тілесних ушкоджень, воно й досі залишається одним з найменш розроблених в Особливій частині Кримінального кодексу України. За часів існування України як незалежної держави цій проблемі приділялося не достатньо уваги, є лише декілька публікацій та фундаментальних робіт українських фахівців з цього приводу. Окремі аспекти визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень розглядали такі науковці, як І. О. Зінченко, О. О. Дудоров, П. П. Андрушко, О. М. Юрченко та О. Ф. Бантишев [2,c. 81].

Мета даної курсової роботи - дослідження змісту поняття «тілесні ушкодження», аналіз суб'єктивних та об'єктивних ознак злочинів, передбачених статтями 122, 128 КК України. Виходячи із поставленої мети, слід досягти наступних завдань:

- ознайомитися із видами злочинів проти здоров'я;

- детально зупинитися на видах тілесних ушкоджень залежно від форм вини;

- дати характеристику поняттю «середньої тяжкості тілесне ушкодження», його юридичні та медичні ознаки;

- розглянути судову практику кримінальних справ за злочини, передбачені ст. ст. 122, 128 КК України з кваліфікуючими ознаками.

При написанні курсової роботи слід керуватися різними загальнофілософськими, загальнонауковими, спеціальними та власними методами. Серед них: діалектичний, особливість якого полягає у вивченні законодавчого аналізу злочинів проти здоров'я; логічний, що дає можливість проаналізувати таке явище як тілесні ушкодженя, виокремити види тілесних ушкоджень на складові частини та дослідити кожну з них окремо; та порівняльний метод, за допомогою якого можливо провести розмежування між злочинами передбаченими ст. 122 КК України та ст. 128 КК України.

1. Поняття, види та загальна характеристика злочинів проти здоров'я особи

Злочинами проти здоров'я є протиправні умисні або необережні діяння, які безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або психічної шкоди здоров`ю інших осіб.

Спеціальні питання кваліфікації злочинів проти життя та здоров'я особи висвітлені в ППВСУ «Про судову практику в справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1[3] та «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 [4].

Кваліфікація злочинів проти життя та здоров'я особи передбачає здійснення кримінально-правової оцінки таких суспільно небезпечних і протиправних діянь, що, посягаючи на життя й здоров'я особи, руйнують і спотворюють ці найцінніші блага, а також наражають на небезпеку заподіяння їм шкоди. злочин здоров'я кримінальний тілесний

Кваліфікуючи ці злочини за об'єктом посягання, необхідно пам'ятати, що в розділі ІІ Особливої частини КК об'єднано посягання на два різних родових об'єкти - суспільні відносини щодо охорони життя та суспільні відносини щодо охорони здоров'я особи. При цьому: кожний злочин проти життя завжди пов'язаний із заподіянням шкоди здоров'ю, проте не кожне посягання проти здоров'я зашкоджує життю. Наприклад, при вчиненні такого злочину проти життя, як убивство, руйнується і життя, і здоров'я потерпілого. Заподіяння ж особі побоїв, мордувань, умисного легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження не призводить до втрати життя, хоча при цьому страждає здоров'я.

Суспільні відносини у сфері охорони життя та здоров'я особи також є безпосередніми об'єктами відповідних злочинів. Додатковими об`єктами можуть виступати честь і гідність людини.

Здоров'я особи - це стан людського організму, за якого нормально функціонують усі його органи та тканини. При цьому в преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) зазначено, що здоров'я - це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад. Термін «особа» означає окремий індивід, особистість, людину як втілення індивідуального начала в суспільстві.

При кваліфікації злочинів проти життя та здоров'я особи слід звернути особливу увагу на їх додаткові безпосередні об'єкти, предмети та потерпілих від цих злочинів.

Предметом деяких злочинів проти життя та здоров'я особи можуть бути:

а) відомості про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та результати такого обстеження (ст. 132 КК);

б) органи тканини людини (ст. 143 КК);

в) кров (ст. 144 КК);

г) лікарська таємниця (ст. 145 КК) тощо.

Потерпілі від цих злочинів - широке коло осіб, зокрема:

1) заручник, викрадена людина, малолітня дитина, вагітна жінка тощо (при вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин);

2) близькі родичі (наприклад, при вчиненні тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження);

3) особа, що перебуває в небезпечному для життя стані (при ненаданні допомоги такій особі);

4) хворий (при ненаданні йому допомоги медичним працівником);

5) пацієнт (при порушенні його прав).

Об'єктивна сторона злочинів проти здоров`я може виражатися як у дії, так і бездіяльності. Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров`я є матеріальними (формальним є лише погроза вбивством).

Диспозиції деяких статей КК, що описують об'єктивну сторону злочинів проти життя та здоров'я особи, можуть бути бланкетними (наприклад, ст. 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини») або відсильними (наприклад, ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження»), тому для правильної і точної кваліфікації цих діянь необхідно ретельно аналізувати зміст не тільки інших кримінально-правових норм, а й положення некримінального законодавства, до якого відсилають статті цього Кодексу.

Суб'єкт більшості злочинів проти здоров`я загальний. Суб`єктом злочинів, передбачених ст.121 і 122, може бути фізична осудна особа, яка досягла віку 14 років. Суб`єкт інших злочинів цього виду - з 16 років.

Суб'єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується умисною (ст.121-127, 129) або необережною (ст.128) виною. Злочини, передбачені ст.130, 133 можуть бути вчинені як умисно, так і необережно [5].

Керуючись вимогами п. 3 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, слід зазначити таке: у разі, коли до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які діяли спільно з умислом, спрямованим на позбавлення життя потерпілого чи заподіяння шкоди його здоров'ю, належить з'ясовувати і зазначати у відповідних процесуальних документах характер їхніх дій, ступінь участі у вчиненні злочину кожної з них [4].

Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров'ю, потрібно кваліфікувати за статтями КК України, що передбачають відповідальність за умисне вбивство чи умисне заподіяння шкоди здоров'ю, а дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочинів, за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК. При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості.

Кваліфікація злочинів проти життя та здоров'я особи передбачає знання факту про те, що із суб'єктивної сторони вони характеризуються як умисною (наприклад, умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, погроза вбивством), так і необережною (наприклад, убивство через необережність, необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження) формами вини. Деякі злочини можуть вчинятися зі складною (змішаною) формою вини (наприклад, доведення до самогубства, зараження вірусом імунодефіциту людини чи вірусом іншої невиліковної хвороби, ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані).

Отже, враховуючи те, що у кримінально-правовій теорії злочини проти здоров'я особи поділяються на наступні:

а) тілесних ушкоджень (статті 121-125 і 128 КК);

б) завдання фізичних або моральних страждань (статті 126 і 127 КК);

в) зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133 КК) [5];

Злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи наступні:

а) злочини у медичній сфері (статті 131, 132, 138-145 КК) [5];

б) інші злочинів [6, c. 30].

2. Зміст поняття «тілесне ушкодження», ознаки та класифікація тілесних ушкоджень на законодавчому рівні

Одним з найважливіших особистих благ є здоров'я людини. Тілесне ушкодження - це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров'ю людини. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров'ю виступає як засіб заподіяння суспільне небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при вчиненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187 КК [5]).

Здоров'я людини як об'єкт тілесного ушкодження може виступати з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров'я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка знаходиться в безнадійному стані внаслідок травми тощо), а також від її моральних якостей, віку, посадового положення тощо.

Тілесне ушкодження - це посягання на здоров'я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і кримінальну відповідальність і тягне лише у випадках, якщо воно є засобом вчинення іншого злочину. Так, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК [5].

Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначається судово-медичною експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 17 січня 1995 року і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 року під № 255/791 [7].

Згідно з Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома критеріями:

1) патологічний (головний) - визначає небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент заподіяння їх, а також характер і ступінь порушень цільності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;

2) економічний (додатковий) - визначає ступінь втрати працездатності;

3) естетичний (додатковий) - визначає знівечення обличчя потерпілого.

Нанесення тілесних ушкоджень навмисно чи з необережності іншій особі кваліфікується як злочин і є кримінально караним відповідно до Кримінального кодексу України.

Чинне кримінальне законодавство передбачає номінально три види тілесних ушкоджень. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в кримінальному кодексі України розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі.

Легким визнається таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 121 КК [5]) тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи втрату його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя [8, с. 84].

Заподіяння тілесних ушкоджень особі є одним із найпоширеніших злочинів проти особи. Зокрема у КК України передбачено 24 склади злочинів, які передбачають відповідальність за заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст.ст. 121, 123-124, 128, ч. 1 ст. 136, ч. 3 ст. 150-1, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 277, ч. 2 ст. 282, ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 287, ч. 1 ст. 288, ч. 2 ст. 314, ч. 3 ст. 345, ч. 3 ст. 345-1, ч. 3 ст. 346, ч. 3 ст. 350, ч. 3 ст. 377, ч. 3 ст. 398, ч. 3 ст. 399, ч. 1 ст. 415, ч. 1 ст. 442 КК України), 14 складів злочинів, що передбачають відповідальність за завдання середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст.ст. 122, 128, ч. 3 ст. 150-1, ч. 2 ст. 277, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 287, ч. 1 ст. 288, ч. 2 ст. 314, ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 345-1, ч. 2 ст. 346, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398, ч. 2 ст. 406, ч. 1 ст. 415 КК України) та 2 склади злочинів, які передбачають відповідальність за заподіяння легкого тілесного ушкодження (ст. 125, ч. 2 ст. 406 КК України) [5].

Склади злочинів, які охоплюють заподіяння тілесних ушкоджень, належать до категорії матеріальних, оскільки їх об'єктивна сторона передбачає поряд із наявністю суспільно небезпечного діяння або бездіяльності настання певних негативних наслідків. Наслідком таких злочинів є шкода, яка заподіюється діями суб'єкта здоров'ю потерпілого.

Злочини, які передбачають відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень, містяться у декількох розділах Особливої частини чинного КК України. Зокрема Розділ ІІ (Злочини проти життя та здоров'я особи) - ст.ст. 121-125, 128, 136; Розділ ІІІ (Злочини проти волі, честі та гідності особи) - ч. 3 ст. 150-1; Розділ VI (Злочини проти власності) - ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 1 ст. 196; Розділ ХІ (Злочини проти безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту) - ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 277, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, чч. 1-2 ст. 286, ч. 1 ст. 287, ч. 1 ст. 288; Розділ ХІІІ (Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення) - ч. 2 ст. 314; Розділ XV (Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян) - чч. 2-3 ст. 345, чч. 2-3 ст. 345-1, чч. 2-3 ст. 346, чч. 2-3 ст. 350; Розділ XVIII (Злочини проти правосуддя) - чч. 2-3 ст. 377, чч. 2-3 ст. 398, ч. 3 ст. 399; Розділ ХІХ (Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)) - ч. 2 ст. 405, ч. 2 ст. 406, ч. 2 ст. 414, ч. 1 ст. 415; Розділ ХХ (Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку) - ч. 1 ст. 442 [5].

Із викладеного випливає, що суспільство зацікавлене в недопущенні пониження соціальної активності кожного із своїх членів, що надалі може призвести до зниження активності всього суспільства загалом. Так, М. С. Таганцев зазначав, що «тілесне ушкодження має охоплювати всі випадки завдання фізичного болю чи страждань». На думку С. В. Познишева, поняття «тілесне ушкодження» потрібно розуміти як заподіяння іншій особі не тільки страждання, що продовжується, та такого, яке до визначеного ступеня спричиняє розлад здоров'я, але і миттєвого фізичного болю, що безслідно минає.

Тілесним ушкодженням із медичного погляду вважається порушення анатомічної цілісності та фізіологічної функції органів і тканин, що виникає внаслідок дії чинників зовнішнього середовища, зокрема травми

Натомість Є. М. Білецький дещо розширює зміст тілесних ушкоджень, визначаючи їх як порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи декількох зовнішніх ушкоджувальних чинників - фізичних, хімічних, біологічних, психічних [9, c. 142].

Умисне легке тілесне ушкодження передбачене статтею 125 Кримінального кодексу України. У частині 1 ст. 125 встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження [5].

Ознаки легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, можна вивести з положень, які наведено в частині статті 125 Кримінального кодексу України та в п.2.3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а також у проаналізованих кримінально-правових нормах, якими регламентується відповідальність за тяжке та середньої тяжкості тілесне ушкодження. Такими ознаками є:

- відсутність небезпеки для життя;

- відсутність інших ознак тяжкого тілесного ушкодження;

- короткочасний розлад здоров'я;

- стійка втрата працездатності до 10%.

До ушкоджень, спричинили короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень дозволяють виділити ознаки легкого тілесного ушкодження:

- короткочасний розлад здоров'я;

- незначна стійка втрата працездатності.

Легке тілесне ушкодження може бути таким, що:

- спричинило короткочасний розлад здоров'я чи незначну втрату працездатності;

- не спричинило зазначених наслідків.

Короткочасним належить вважати розлад здоров'я тривалістю понад шести днів, але не більше як три тижні (21 день). Під незначною втратою працездатності належить розуміти втрату загальної працездатності до 10%.

Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності, - це ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів [10, c. 77].

Що стосується тяжких тілесних ушкоджень, небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю. Можливе чи дійсне відвернення смерті в таких випадках не береться до уваги при оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.

До таких ушкоджень належать:

1) проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітки, живота, горла;

2) перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток, кісток таза, переломи-вивихи шийних хребців, грудних, поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;

3) закриті ушкодження органів грудної та черевної порожнин;

4) ушкодження головних кровоносних судин: аорти, сонної артерії, плечової, безсонної і підколінної артерій чи їхніх вен;

5) стискування органів шиї або інші види механічної асфіксії, що загрожують життю;

6) хімічні, термічні або інші опіки 3-го і 4-го ступеня, що становлять 15% поверхні тіла, а також опіки 2-го ступеня, що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших розмірів, які супроводилися шоком тяжкого ступеня. Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би однієї із зазначених ознак.

Незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим результатом та наслідками, - це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функції (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока - 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху треба розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вушної раковини.

Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органів зору і слуху проводиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відокремленні органа від тіла людини, а також тоді, коли настав повний або частковий параліч цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх параліч, втрата здатності народжувати дітей та ін.

Як свідчить слідча та судова практика, при тілесних ушкодженнях частіше за інші органи втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота на два ока або такий стан зору, що людина не бачить на відстані 2 м (гострота зору на обидва ока - 0,04 і менше).

Втрата зору на одне око або втрата одного ока теж визнається тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж на одну третину, або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.

Повна втрата зору на одне око вважається тяжким ушкодженням незалежно від того чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, так само від того, коли око було втрачено -- в момент заподіяння тілесного ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів або не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вуха. Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпілий внаслідок посягання на його здоров'я захворів на тимчасову чи хронічну душевну хворобу, коли таке посягання спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або в результаті переляку, сильного психічного струсу (хвилювання). Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням нервова хвороба, що виникла внаслідок посягання.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше як 33%). При цьому

йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визначаються на загальних підставах за тими ж Правилами.

Втрата працездатності вважається стійкою, якщо її не можна поновити, або якщо її можна поновити лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.

Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинилося до переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має. Не впливають на відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути власна дружина і зовсім незнайома жінка.

Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно сталося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.

Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно невиправно знівечило обличчя. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидний зовнішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ). Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя зумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки. Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, чи не знівечено обличчя вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне). Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не можна виправити звичайними засобами лікування або якщо його зовсім не можна усунути. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається непоправним.

Поправними чи непоправними є знівечення обличчя певного потерпілого визначає судово-медична експертиза, бо це питання цілком медичне. .

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 121 КК за наявності хоч би однієї з передбачених у ній ознак [5]. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органа. Наявність у скоєному винним кількох з цих ознак на кваліфікацію його дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

З об'єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяне дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (нанесення удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання тощо). Винний може використати різні знаряддя і засоби, фактори природи тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіянню шкоди чужому здоров'ю, за умови, якщо він був зобов'язаний і мав можливість здійснити їх (наприклад, вигул злої собаки без намордника, внаслідок чого вона покусала перехожого, заподіявши йому тілесні ушкодження).

Склад тілесного ушкодження вважається закінченим з моменту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров'ю людині різної тяжкості. При цьому необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров'я потерпілого, які настали.

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння (наприклад, у стані необхідної оборони, крайньої необхідності тощо), не може тягти відповідальність за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згода була дана для досягнення суспільне небезпечних і, тим більше, злочинних цілей.

Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122 КК, може бути особа, яка досягла 14-ти років [5]. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років.

Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілесне ушкодження. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, тягне відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за злочини проти здоров'я є обов'язковим. Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами [11, c. 87].

3. Характеристика об'єктивних та суб'єктивних ознак злочину, передбаченого ст. 122 КК, його кваліфікуючі ознаки

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, - караються позбавленням волі від трьох до п'яти років [5].

Ознаки середньої тяжкості тілесного ушкодження названо в статті 122 Кримінального Кодексу України, з них дві „негативні”, тобто для кваліфікації скоєного як середньої тяжкості тілесного ушкодження слід встановити їхню відсутність, та дві „позитивні”, наведені альтернативно, тобто середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце за наявності хоча б однієї з них:

- відсутність небезпеки для життя;

- відсутність наслідків, вказаних у ст.121 Кримінального кодексу України;

- тривале порушення функцій будь-якого органу;

- інший тривалий розлад здоров'я.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Повна втрата органу або позбавлення його назавжди здібності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 кваліфікуватися не можуть. Разом з тим, склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Об'єктом злочину є здоров'я особи. Кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди власному здоров'ю настає лише у спеціально передбачених КК випадках, коли це пов'язано з посяганням на інші суспільні відносини, крім здоров'я іншої особи (зокрема ч.ч. 1 і 2 ст. 409 КК) [5].

Обов'язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина - громадянин України, особа без громадянства, іноземець.

Об'єктивну його сторону характеризують:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;

3) причинний зв'язок між зазначеними діянням та наслідками.

Як випливає з ч. 1 ст. 122, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке:

1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121, але при цьому

2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 наслідків [5]. Тривалим слід вважати розлад здоров'я строком понад 3 тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 [5].

Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 [5].

Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою [12, c.121].

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Найчастіше умисел має сконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом ка заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках - коли нею є:

1) залякування потерпілого або його родичів,

2) їх примус до певних дій (ч 2 ст. 121) [5].

Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадківнаявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 3?7, ч. 2 ст. 398). Кваліфікувати дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно [5].

Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 122) є вчинення його з метою:

1) залякування потерпілого або його родичів;

2) їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого ч. 2 ст. 121 [5].

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб.

Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичіа до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена [5].

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст 122, примус означає домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень ст. 40. Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів:

· передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру;

· припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю;

· виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання - слід кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355 [5].

Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів, а й інших родичів потерпілого.

Якщо метою даного злочину було залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, караються позбавленням волі від трьох до п'яти років. Не передбачено Кримінальним кодексом відповідальність за заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, у стані сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, або в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Таким чином, у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесною ушкодження і кваліфікувати відповідно за ст. 119 чи ст. 128 Кримінального кодексу [5;3].

4. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 128 КК України

Необережність є формою вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розрахувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання тяжких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати, відповідно, за ст. 119 КК чи ст. 128 КК [4].

Необережне тілесне ушкодження тягне за собою кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння з необережності легких тілесних ушкоджень не є караним за законодавством України про кримінальну відповідальність. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується:

1) діями або бездіяльністю;

2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень;

3) причинним зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов'язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно с ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. ч. 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 не потрібно [5].

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків - тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Суб'єкт фізична, осудна особа, якій виповнилось 16 років.

Суб'єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості [14, c. 351].

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання зазначеної шкоди, але легковажно розраховувала на її відвернення. При цьому повинен мати місце розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розрахунок об'єктивно виявляється легковажним. Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, яку тимчасово обгородив тонкою мотузкою на кілках. Неповнолітній К., який пробігав пізно ввечері біля будинку, порвав мотузку і впав у яму, одержавши середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли особа передбачала можливість заподіяння шкоди здоров' ю іншій людині, не бажала, але свідомо припускала настання такої шкоди. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок особи на випадковість, «навмання».

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості має місце тоді, коли особа не передбачала можливості настання зазначеної шкоди для здоров'я іншої особи, хоча повинна була і могла їх передбачити, діючи з більшою обачністю. Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирдування сіна самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши одній жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочинок робітниці, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей.

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. в обличчя, від чого той упав і, ударившись головою об східець, одержав перелом кісток основи черепа, що віднесено судово-медичним експертом до тяжкого тілесного ушкодження. Виходячи з того, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, що він вчинив необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, оскільки, б'ючи п'яного У. по обличчю, М. хоча й не передбачав, але повинен був і міг передбачити, що потерпілий може впасти і одержати травму внаслідок удару об сходи

Необережне заподіяння тілесних ушкоджень унаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від «випадку» («казусу»), коли особа не тільки не передбачала можливість настання шкоди для здоров'я іншої людини, а й не могла її передбачити. «Випадок» виключає вину в поведінці особи.

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбивство через необережність [15, c. 144].

5. Аналіз судової практики кримінальних справ за злочини, передбачені ст. ст. 122, 128 КК України

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків, кваліфікуючи злочини, правильно визначають ознаки необережності як форми вини.

Наприклад, вироком Солом'янського районного суду м. Києва підсудну Ш. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК, а саме - заподіянні необережних тяжких тілесних ушкоджень за таких обставин: Ш. під час словесного конфлікту з потерпілою Д., тримаючи в руках тарілки, не передбачаючи можливості настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, хоча повинна була і могла передбачити такі наслідки своїх дій, кинула в обличчя потерпілої тарілки, які влучивши в обличчя та руки, чим спричинила їй тяжкі тілесні ушкодження (№1-кп/760/58/14).

Про необережну форму вини у виді злочинної самовпевненості свідчать обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину, а також поранення потерпілої, які мають хаотичний характер.

Водночас у судовій практиці мали місце проблемні випадки, пов'язані із правовою оцінкою смерті чи заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, одержаних при падінні від поштовху.

Наприклад, органами досудового розслідування Л. обвинувачено в нанесенні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 КК) виходячи з таких обставин: під час конфлікту з потерпілим обвинувачений Л. наніс йому один удар кулаком у голову, від чого потерпілий впав зі сходів та отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Розглядаючи кримінальне провадження стосовно Л., Дніпровський районний суд м. Києва не погодився із правовою оцінкою дій обвинуваченого в частині форми вини, оскільки, на думку суду, у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази того, що характер тілесних ушкоджень внаслідок падіння потерпілого охоплювався передбаченнями обвинуваченого, а отже, не доведено, що обвинувачений умисно спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва дії Л. було кваліфіковано за ст. 128 КК, тобто як необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження. Цей вирок суду першої інстанції ухвалою Апеляційного суду міста Києва залишено без змін (№ 755/3001/13-к).

Таким чином, за відсутності ознак того, що підсудний розраховував або передбачав настання суспільно небезпечного наслідку - отримання потерпілим тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості або настання його смерті, дії підсудного слід розглядати як такі, що вчинені з необережності.

Також у судовій практиці були випадки кваліфікації діяння особи за сукупністю злочинів, один і з яких характеризується умисною формою вини, а другий - необережною, оскільки одне діяння спричинило два різні наслідки. Наприклад, З. під час сварки з потерпілим наніс два удари в ліву частину голови потерпілого, чим спричинив тілесні ушкодження у виді двох ран м'яких тканин лівої половини тім'яної ділянки голови, крововиливів м'яких тканин лівої скроневої ділянки голови, які належать до легких тілесних ушкоджень, що спричиняють короткочасний розлад здоров'я і ці дії З. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області кваліфікував за ч. 2 ст. 125 КК. Від завданих ударів потерпілий впав, ударився правим боком тулуба, отримавши перелом 11-го ребра праворуч, що належить до тілесного ушкодження середньої тяжкості, яке спричиняє тривалий розлад здоров'я, що було кваліфіковано за ст. 128 КК як необережне заподіяння тілесного ушкодження середньої тяжкості. Вироком Апеляційного суду Хмельницької області вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2014 року стосовно З. було скасовано в частині призначення покарання (№ 686/21554/14-к). Таким чином, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області кваліфікував дії З. як ідеальну сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 125, ст. 128 КК, оскільки одному потерпілому заподіяно однорідну шкоду та одним діянням фактично вчинено два злочини з різною формою вини та різними за ступенем тяжкості суспільно небезпечними наслідками.

Крім цього, в судовій практиці мала місце помилкова кваліфікація злочину за ст. 128 КК. Зокрема, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області скасувала вирок Комсомольського районного суду Полтавської області від 29 жовтня 2013 року, яким С. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК. Зокрема, С. під час побутової сварки, штовхаючи потерпілу і водночас утримуючи її за руку, спричинила їй тілесне ушкодження середньої тяжкості - закритий перелом пальця правої кисті. Кваліфікуючи дії підсудної, суд першої інстанції послався на відсутність доказів, які дозволяють обґрунтовано вважати, що підсудна свідомо припускала настання наслідків у виді перелому пальця потерпілої. Вирок Комсомольського районного суду Полтавської області в частині кваліфікації дій обвинуваченої було скасовано з огляду на таке. Із суб'єктивної сторони спричинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження може бути вчинене з прямим або непрямим умислом, а при цьому винний усвідомлює, що може заподіяти шкоду здоров'ю потерпілого і бажає або свідомо припускає її настання. Тобто відповідальність за ст. 122 КК настає також в тих випадках, коли умисел винного спрямований на заподіяння невизначеної шкоди і фактично заподіяно тілесне ушкодження середньої тяжкості. На думку колегії суду апеляційної інстанції, у С. був відсутній умисел на заподіяння потерпілій середньої тяжкості тілесного ушкодження, але спосіб захвату руки потерпілої та її похилий вік дають підстави для висновку, що підсудна свідомо допускала настання такого суспільно небезпечного наслідку. Апеляційним судом Полтавської області ухвалено новий вирок, яким С. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК (№ 534/2408/13-к).

Підсумовуючи викладене, доцільно наголосити, що за відсутності ознак того, що підсудний розраховував або передбачав настання суспільно небезпечного наслідку - заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості або настання його смерті, дії підсудного слід розглядати як такі, що вчинені з необережності. Зокрема, про необережну форму вини свідчать локалізація та характер тілесного ушкодження, обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину. Розмежовуючи вбивство з необережності та умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, необхідно виходити з того, що з об'єктивної сторони вбивство з необережності характеризується неконкретизованим умислом щодо дії - тілесного ушкодження певного ступеня тяжкості та небажанням настання наслідку - смерті потерпілого. Водночас умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, характеризується змішаною формою вини - умислу щодо діяння (заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) та необережності - щодо наслідку, а саме настання смерті потерпілого [16].

Висновок

Дослідження сучасного законодавства України щодо ознак тілесних ушкоджень свідчить про те, що підзаконні нормативно-правові акти у цій сфері не повною мірою відповідають положенням чинного КК України.

Слід вважати, що юридичні критерії тяжких тілесних ушкоджень у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень від 1995 р. повинні максимально точно відповідати диспозиції ст. 121 тексту чинного КК України. Це стосується й диспозицій інших статей щодо злочинів проти життя та здоров'я особи.