Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи



Вступ

кримінальний правовий злочин гідність

Актуальність теми дослідження. Відповідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава зобов'язана всіма не забороненими засобами і методами охороняти особу та її особисті немайнові блага. Саме тому одним із основних пріоритетних напрямків державної політики є запобігання вчиненню злочинів проти волі, честі та гідності особи.

Нові політичні та економічні умови життя суспільства породили не лише позитивні демократичні перетворення, але й цілу низку труднощів, що пов'язані з необхідністю реального, повноцінного і всеосяжного захисту прав та законних інтересів громадян. Зміни, що відбуваються у різних сферах життєдіяльності вивели державу на абсолютно новий рівень. Правова система України сприйняла й відобразила в нормативно-правових актах (в т.ч. в Кримінальному кодексі України) найбільш прогресивні ідеї світової спільноти щодо захисту прав людини, зокрема й щодо волі, честі та гідності особи.

Теоретичним фундаментом дослідження стали праці вчених різних періодів розвитку кримінально-правової думки: М.О. Акімова, П.П. Андрушка, О. І. Анісімова, М. І. Бажанова, І. О. Бандурки, О. І. Белової, В.А. Бортника, О.О. Володіної, Є. В. Даценка, І. В. Дегтярьової, І. М. Доляновської, Д.П. Євтєєвої, М.В. Ємельянова, О.С. Колмакової, Д.О. Калмикова, О.М. Костенка, С.Я. Лихової, М. І. Мельника, А.А. Музики, Д.О. Негодченко, В. І. Осадчого, О.В. Паньчук, А.С. Політової, І. О. Романчука, В.В. Сташиса, О.С. Субботенка, В.Я. Тація, М. І. Хавронюка, О.М. Храмцова та ін. Це роботи, наукові положення яких впливають на вирішення задач дослідження.

Окремі аспекти кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи одержали висвітлення в низці комплексних вітчизняних кримінально-правових досліджень. Це, насамперед, кандидатські дисертації О.О. Володіної «Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину) (2003 р.), В.А. Бортника «Кримінально-правова охорона честі та гідності особи» (2004 р.), В.М. Підгородинського «Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України» (2005 р.), А.С. Політової «Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України» (2007 р.), І. М. Доляновської «Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину)» (2008 р.), М.О. Акімова «Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України (2009 р.), Д.О. Калмикова «Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей» (2011 р.), Д.О. Негодченко «Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз» (2011 р.), І. В. Дегтярьової «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання» (2012 р.), Є. В. Даценка «Кримінально-правова характеристика підміни дитини» (2015 р.). Найновішою із праць відповідної тематики є кандидатська дисертація О.С. Субботенка «Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС)» (2016 р.).

Проте, донині низка проблем кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи знаходиться поза увагою науковців, а відтак, потребують нагального вирішення. Це актуалізує вибір обраної теми та надає достатній простір для всебічного дослідження кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-правової охорони волі, честі та гідності особи.

Предметом дослідження є наукові погляди, ідеї, концепції і теорії, кримінальне законодавство України та практика його застосування в розрізі відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка науково-обґрунтованих пропозицій і рекомендацій до чинного кримінального законодавства України в контексті відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи.

Згідно із вказаною метою поставлено такі завдання дослідження:

- визначити зміст волі, честі та гідності як об'єктів кримінально-правової охорони;

- розробити класифікацію злочинів проти волі, честі та гідності особи;

- окреслити об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти волі, честі та гідності особи;

- визначити кваліфікуючі ознаки злочинів проти волі, честі та гідності особи;

- проаналізувати санкції за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 146-151 Кримінального кодексу України;

- виявити проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи та запропонувати шляхи їх усунення.

Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на загальнонаукових та спеціально-юридичних методах наукового пізнання: формально-логічний метод застосовувався при дослідженні аналітичних матеріалів, концепцій, окремих наукових положень (розділи 1, 2, 3); системно-функціональний - для здійснення наукової класифікації злочинів проти волі, честі та гідності особи (розділ 1); порівняльно-правовий - для зіставлення концепцій, теорій, поглядів за предметом дослідження (розділи 1, 2, 3); історико-правовий - для визначення процесу розвитку кримінального законодавства у світлі відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини, експлуатацію дитини, використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (підрозділи 2.1, 3.1); логіко-семантичний - для уточнення понятійно-категоріального апарату (підрозділи 2.1, 3.1); техніко-юридичний - для моделювання пропозицій щодо вдосконалення норм кримінального законодавства в аспекті відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи (розділи 2, 3). Використання методів комбінувалося залежно від вирішення конкретних задач дослідження.

Структура дипломної роботи: Три розділи, поділені на чотири підрозділів, Вступ, Висновки та Список використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 99 сторінок, з них 15 сторінок Список використаних джерел.



1. Загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи

Згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю [1]. Це лаконічно відтворює зміст концептуальних засад преамбули Загальної декларації прав людини [2], де проголошено «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав». Щойно наведені постулати відображено також у преамбулах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [3] та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [4].

Крім того, в розділі ІІ Основного закону України, який має назву «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» закріплено достатньо широкий та різноманітний за своїм змістом перелік природних та невідчужуваних прав людини і громадянина. До їх числа, зокрема, належать: право кожної особи на повагу до її гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29).

Орієнтири національного законодавства на міжнародні стандарти в галузі прав людини та подальша інтеграція України до Європейського Союзу, за визначенням О.С. Субботенка, покладають на нашу країну певні обов'язки, пов'язані з реальним забезпеченням проголошених Конституцією України прав та свобод людини і громадянина, однією із гарантій яких є встановлення кримінальної відповідальності за їх порушення [5, c. 13].

Беззаперечним є зв'язкок гідності з іншими правами та свободами людини. Спробуємо переконатися в цьому, звернувшись до рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. №11-рп/99 (справа про смертну кару). У рішенні цього поважного судового органу зазначено, що «невід'ємне право кожної людини на життя нерозривно пов'язане з її правом на людську гідність» [6]. Власне тоді постало питання щодо конституційності призначення смертної кари як виду покаранння, що принижує людську гідність. Таким чином, 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. Відсутність смертної кари є обов'язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу до цієї міжнародної організації.

Воля, честь та гідність особи охороняється кримінально-правовими засобами всіх держав. Так, у Кримінальному кодексі України (далі - КК України) [7] міститься розділ III, що має назву «Злочини проти волі, честі та гідності особи», за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність.

Принагідно зазначимо, що в науці кримінального права обстоюється позиція про те, що терміни «об'єкт злочину» та «об'єкт кримінально-правової охорони» не є тотожними [8]. Наприклад, С. Лихова та С. Морозюк стверджують, що поняття «об'єкт кримінально-правової охорони» ширший і є первинним щодо поняття «об'єкт злочину», тому що кримінальний закон бере під свою охорону відповідні інтереси, і лише потім вони стають безпосереднім об'єктом злочину в разі злочинного посягання на них або можуть не бути ними взагалі в разі їх порушення внаслідок діянь неосудних осіб або осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, хоча вони і охороняються кримінальним законом [9, с. 56].

За висновками П.П. Андрушка, об'єкт кримінально-правової охорони являє собою поняття (категорію) абстрактне, неконкретизоване: це той феномен, який законодавцем визнається цінністю для суспільства і держави і, на його думку (волевиявлення), потребує охорони кримінально-правовими засобами. Тоді як об'єкт конкретного злочину конкретний - це та конкретна цінність, визнана такою законодавцем, якій заподіяна істотна шкода конкретним злочинним діянням чи створена загроза заподіяння такої шкоди [8, c. 8].

Підтримуючи прагнення учених, можемо дійти висновку, що об'єктом кримінально-правової охорони є воля, честь і гідність особи, які охороняються кримінальним законом, а об'єктом конкретного злочину є воля, честь і гідність конкретної особи.

Предмет дослідження, серед іншого, вимагає визначення семантичного змісту тріади термінів «воля», «честь», «гідність» (наш курсив - О.Г.), оскільки в чинному вітчизняному законодавстві відсутні відповідні дефініції.

Спершу, звернемося до визначення волі особи, що охороняється кримінально-правовими засобами. В одному зі словників української мови її трактують як:

1) здатність людини свідомо керувати своїми діями заради досягнення мети; наполегливість у досягненні чогось;

2) бажання, наказ;

3) право розпоряджатися на свій розсуд; влада;

4) відсутність обмежень, привілля;

5) свобода, незалежність (прот. неволя, рабство) [10, с. 162].

Таке тлумачення цього поняття знайшло підтримку в спеціальній літературі [11, с. 22].

Деякі фахівці в галузі кримінального права (зокрема, В.В. Кузнєцов В.В. та А.В. Савченко) волю окреслюють як право людини ніким не бути примушеною робити те, що не передбачено законодавством, право бути незалежною при обранні своєї поведінки та здійснювати вільний розвиток власної особистості (за умови не порушення прав і свобод людей), а також гарантована можливість реалізації передбачених конституційних прав і свобод [12, c. 164].

Зазначимо, що вперше категорії честі та гідності особи розроблялися представниками стоїцизму (Сенека, Епіктет та Марк Аврелій), які обстоювали позицію про те, що честь та гідність є найвищими людськими цінностями, без яких життя не має сенсу; для них життя без честі та гідності було страшніше, ніж самогубство. Так, Епіктет говорив, що «не того шкода, що людина народилася або померла, що вона втратила свої гроші, оселю, саме це не належить людині. А те шкода, коли людина губить свою істинну власність - свою людську гідність» [13, с. 252].

Ґрунтовніше трактування цих категорій було здійснено в епоху Відродження в роботах Піко делла Мірандола, Лоренцо Валла, Еразма Роттердамського, Колюччо Саллютаті та інших. Колюччо Салютатті говорив про те, що деякі люди бажають отримати пошану, визнаватись такими, що мають честь, за всяку ціну. «Існують деякі люди, які бажають пошани більше ніж вони цього заслуговують. Таких ми називаємо честолюбними. Вони, як правило, вчиняють для досягнення почестей те, що скупі люди заради отримання грошей» [14, с. 162].

Досить багато уваги дослідженню категорій честі та гідності приділяв Артур Шопенгауер. На думку цього німецького філософа, людина стосовно інших може знаходитися у різних відносинах, чим і обумовлюється довіра, добра думка про неї інших людей; честь об'єктивно є думка інших про нашу гідність, а суб'єктивно наш страх перед цією думкою [15, с. 951]. Він підкреслював, що людина сама по собі може небагато. Тільки у суспільстві вона щось значить та може. Як тільки у людини починається розвиватись свідомість, тоді у неї виникає бажання бути гідним членом суспільства, тобто таким, що має свою честь. Такою людиною вона стає внаслідок того, що виконує та дає те, що від неї очікують. І людина починає розуміти те, що головним є не те, якою вона є на власну думку, як про неї думають інші. Думка інших про людину і висока цінність, такої думки для неї і складає почуття честі.

У подальшому у філософії та етиці, за висновками О.М. Храмцова, «йшов розвиток понять честі та гідності»; проте, це питання досі викликає певний інтерес, тому що ані філософи, ані юристи не дійшли до єдиної думки щодо того, що ж треба розуміти під честю та гідністю [16, с. 207], з чим украй складно не погодитися. Про невизначеність категорій честі та гідності вказується і в інших працях, приміром, у статті О. І. Анісімова [17, c. 55].

Вітчизняні мовознавці гідність розглядають у таких значеннях:

1) сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості;

2) усвідомлення людиною своєї значущості як джерела прав людини, своєї громадянської ваги [10, c. 192].

У науці не досягнуто єдності думок щодо співвідношення понять честі та гідності: одні вчені їх ототожнюють [18; 19; 20], тоді як інші - розмежовують [5; 21; 22; 23].

Прибічники першого підходу стверджують, що честю є гідність особи [18, с. 5-6]. У свою чергу, честь розглядають як моральну самооцінку людини та її оцінку іншими людьми, а гідність - як наявність моральних якостей, та самооцінка і оцінка суспільством. Так, В. І. Осадчий, вважаючи ці поняття ідентичними, радить уживати лише одне з цих понять [19, c. 126-129]. І. Р. Стремякова стверджує, що гідність виступає невід'ємною стороною честі як суспільного визнання, а усвідомлення індивідом своєї моральної цінності (усвідомлення власної гідності) є стороною особистої честі як самооцінки [20, c. 94-189].

Однак, переконливішою видається позиція опонентів, на чию думку, кожне з понять, попри їх тісний зв'язок, має самостійне значення. Приміром, О.А. Церковна визначила, що основним критерієм розмежування понять «честь» і «гідність» є спрямованість змісту цих цінностей, тобто в честі це диференціація людей у суспільстві в зв'язку з належністю до тієї чи іншої кокретної соціальної групи, а у гідності - цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг та становища у суспільстві [24, с. 100].

Відповідно до абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» гідністю є визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихологічної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка грунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло [25].

Представники юридичної науки по-різному окреслюють визначення поняття гідності. Так, В.Ф. Погорілко та В.Л. Федоренко окреслюють її як невід'ємне внутрішнє ставлення людини до себе як до унікальної цілісної особи [26, c. 126].

За визначенням Б.В. Здравомислова, гідністю є повага високих моральних якостей в самому собі [27, с. 74].

В.А. Бортник пояснює її як невід'ємну цінність самої людини з моменту її народження, усвідомлення своїх кращих якостей і свого суспільного і правового стану [28, с. 58]. І. І. Качала визначає гідність як усвідомлення людиною як носієм сукупності певних моральних, професійних світоглядних та інших якостей своєї суспільної цінності, що дає їй підстави для самоповаги [22, с. 250].

На думку О.С. Субботенка, гідністю є найвища соціальну цінність, невід'ємна складова духовних потреб людини, що полягає у власному оцінюванні особистих рис та якостей, що потребує визнання і поваги з боку інших осіб [5, с. 31].

Таким, що потребує з'ясування є питання про визначення поняття честі. Так, в одному зі словникових джерел її витлумачено як:

1) сукупність вищих моральних принципів, котрими людина керується в своєму особистому житті та громадській, професійній діяльності;

2) повага, пошана, визнання кого-небудь;

3) те, що дає право на шану, повагу, визнання [10, c. 957].

В одному з новітніх джерел поняття честі визначено як найвищу соціальну цінність, невід'ємну складову духовних потреб особи, що полягає в оцінюванні суспільством рис та якостей особи, що прагне підтримати своє позитивне реноме [5, c. 31].

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку, що поняття честі та гідності є тісно пов'язаними, але кожне з них має власний зміст. Честю є сукупністю рис, які характеризують позитивні якості, якими керується особа в своїй поведінці. Гідністю є усвідомлення особою як носієм сукупності певних моральних, світоглядних, професійних та інших ознак своєї суспільної цінності, що створює в неї підстави для самоповаги.

КК України передбачає відповідальність за вчинення таких злочинів проти волі, честі та гідності особи:

1) незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146);

2) захоплення заручників (ст. 147);

3) підміна дитини (ст. 148);

4) торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149);

5) експлуатація дітей (ст. 150);

6) використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150-1);

7) незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

У межах цього розділу нашого дослідження лише зазначимо, що з об'єктивної сторони злочини проти волі, честі та гідності особи за загальним правилом можуть бути вчинені шляхом активної поведінки - дії. Для деяких із них обов'язковою ознакою вчинення злочину є спосіб (використання обману, шантажу чи уразливого стану потерпілої особи - ст. 149 КК України) або місце (психіатричний заклад - ст. 151 КК України).

Із суб'єктивної сторони зазначена група злочинів може бути вчинена лише з прямим умислом. Певні з них обов'язковою ознакою вчинення злочину передбачають мотив (корисливий або інший особистий мотив - ст. 148 КК України) чи мету (отримання прибутку - ст. 150 КК України).

За загальним правилом суб'єктом злочинів проти волі, честі та гідності особи є фізична особа, осудна, яка досягла 16-річного віку. За вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК України (захоплення заручників), відповідальність настає з 14 років. Деякі із групи злочинів, що розглядаються, можуть бути вчинені лише спеціальним суб'єктом (ст. ст. 150-1, 151 КК України).

У спеціальній літературі злочини проти волі, честі та гідності особи визначають як передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні умисні діяння, що посягають на особисту волю, честь та гідність особи [29, с. 78].

У науковій літературі не існує єдиної чіткої класифікації злочинів проти волі, честі та гідності особи, передбачених III розділом Особливої частини КК України. Так, О.В. Корнієнко, класифікуючи відповідні діяння, до злочинів проти волі відносить ті, які передбачені ст. ст. 147-149 та 151 КК України. Діяння, передбачене ст. 150 КК України, не обґрунтовуючи своєї позиції відносить до злочинів проти волі, честі та гідності особи [30, c. 51]. М. І. Хавронюк у підручнику з кримінального права не здійснює їх класифікації, а лише розглядає вказані злочини в межах параграфу «Окремі види злочинів проти волі, честі та гідності особи» [31, c. 80]. Ураховуючи специфіку безпосередніх об'єктів, у підручнику з кримінального права за редакцією В.В. Сташиса, В.Я. Тація виокремлено такі групи злочинів проти волі, честі та гідності особи: 1) незаконне позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, підміна дитини та незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. ст. 146-148, 151 КК України); 2) торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. ст. 149, 150, 150-1 КК України) [29, с. 78]. Остання класифікація знайшла опонентів через відсутність у ній якогось чіткого критерію [32, c. 171].

У цьому ж аспекті деякі вчені скептично запитують, чи відповідає назва III розділу Особливої частини КК України його змісту? На їх думку, вона неповною мірою відповідає, оскільки честь та гідність особи не є безпосередніми об'єктами жодного із злочинів, передбачених цим розділом [33, c. 597].

На нашу думку, злочини проти волі, честі та гідності особи доцільно умовно поділити на такі групи:

1) злочини проти волі, честі та гідності повнолітньої особи;

2) злочини проти волі, честі та гідності особи, яка не досягла повноліття (дитини).

2. Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності повнолітньої особи

2.1 Кримінально-правовий аналіз злочинів проти волі, честі та гідності повнолітньої особи та їх відмежування від суміжних складів злочинів

Як зазначає у своєму дослідженні М. І. Ковальов, встановлення складу злочину у діях суб'єкта означає, що держава в особі відповідних правоохоронних органів отримує право притягнути дану особу до кримінальної відповідальності; інакше кажучи, є підставою для виникнення правовідношення [34, c. 69]. Небезпідставно здебільшого науковці будують аналіз певних злочинів саме на основі аналізу елементів його складу, зокрема автори підручників з кримінального права (особлива частина) [29, с. 265]. Доктрина кримінального права визначає чотири обов'язкових елементи складу злочину, і при відсутності у протиправному діянні хоча б одного з них виключає наявність злочину, а, відтак, і можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Це положення закріплено в ч. 2 ст. 1 КК України, відповідно до якої підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Зазначимо, що в теорії кримінального права є багато праць, присвячених проблемним питанням складу злочину (Я.М. Брайнін, В.К. Глістін, М.К. Гнєтнєв, М. І. Загородников, О.М. Костенко, А.В. Ландіна, В.Д. Меншагін, Б.С. Нікіфоров, О.А. Піонтковський, В.Я. Тацій, А.Н. Трайнін, З.А. Тростюк, М.Д. Шаргородський та ін.).

Склад злочину є постійна сукупність чотирьох елементів: об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторін [35, с. 16]. Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі об'єктивних та суб'єктивних ознак [36, с. 59]. Відсутність у діях особи хоча б однієї з встановлених ознак складу злочину означає відсутність і самого злочину. Тому, встановлення кожного з елементів складу злочину є необхідним для кваліфікації вчиненого злочину, призначення відповідного покарання, а також для підвищення ефективності як покарання винної особи, так і попередження вчинення нових злочинів іншими особами. Саме визначення складу конкретного злочину дає змогу виявити проблеми застосування тієї чи іншої норми Кримінального кодексу та знайти шляхи вдосконалення кримінального законодавства [37, с. 96-97].

Саме за допомогою правильного та чіткого визначення об'єкта встановлюється характер і ступінь тяжкості суспільно небезпечного посягання, що впливає і на призначення засудженому необхідного та достатнього для виправлення покарання.

Відомо, що об'єкт злочину виступає одним із обов'язкових елементів складу злочину. М.С. Таганцева пояснює його як «прояв поволіваючої волі, що містить наказ або заборону, норма права містить у собі вимогу і пересторогу: в одному напрямі вона обмежує, а в іншому захищає, для одного створює належне - обов'язок, для іншого можливе - право в суб'єктивному сенсі; перше це негативний, друге - позитивний момент норми» [38, с. 29]. Тому встановлення об'єкта складу злочину забезпечує чітке розуміння правозастосовувачем сутності посягання та дозволяє забезпечити правильну, з точки зору вибору нормативної підстави, кримінально-правову оцінку фактично вчиненого діяння. При цьому вкрай складно не солідаризуватися з тим, що «нерідко побудова занадто абстрактних теоретичних конструкцій заважає уявити об'єкт конкретного злочину, оскільки визначити елементи складу злочину можливо лише при кваліфікації фактично вчиненого правопорушення. Тому кримінально-правова норма повинна реально визначати основний безпосередній об'єкт суспільно небезпечного діяння» [39, с. 85-86].

Питання щодо конкретного визначення змісту об'єкту злочину викликає полеміку. У кримінально-правовій літературі не сформувалося єдиного підходу в цьому питанні. У зв'язку з чим М.В. Ємельянов констатує, що «у науці кримінального права існує дві основні діаметрально протилежні концепції, а саме: концепція, відповідно до якої об'єктом всіх злочинів є сукупність суспільних відносин, і концепція, яка заперечує першу, оскільки суспільні відносини, які за своєю суттю є абстрактною категорією, не можуть виступати як реальні об'єкти конкретних злочинів» [40, с. 429].

Представники першої концепції (об'єкт злочину - суспільні відносини) визначають структурними елементами суспільних відносин: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно-значуща діяльність) як зміст відносин [41, с. 103]. При цьому суб'єктами суспільних відносин можуть виступати держава, різні об'єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Встановлення учасників суспільних відносин або їх суб'єктного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, у багатьох випадках дозволяє визначити ті суспільні відносини, що виступають об'єктом того чи іншого кримінального правопорушення.

Серед представників другої концепції щодо визначення об'єкту злочину немає єдності думок щодо того, що саме слід визнавати універсальною категорією для позначення об'єкта, зокрема: як правової норми, на яку посягає злочинне діяння [42, с. 46]; всього того, на що спрямовано злочинне діяння і яким воно може спричинити або заподіює шкоду [43, с. 70]; універсальної категорії, яка здатна охопити всі без винятку охоронювані кримінальним законом реалії життя, може виступати категорія «сфери життєдіяльності людей» [44, с. 133].

За визначенням М.С. Малєїна, правопорушення порушує суспільні або індивідуальні, економічні або духовні, основні або інші інтереси, які враховані правом [45, c. 54]. І. В. Самощенко вважає концепцію об'єкта злочину, яку називають теорією «правового блага» переконливішою. При цьому дослідник обстоює позицію щодо підпорядкованості права цілям охорони людини, її прав і законних інтересів від злочинних посягань [46, c. 177].

Є. Фесенко стверджує, що стосовно визначення об'єкту слід використовувати категорію «цінностей». Згаданий автор під «цінностями» розуміє «різні об'єкти матеріального світу, у тому числі і власне людину, які мають істотне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому» [47, с. 75-78]. Деякі інші фахівці визначають, що об'єктом злочину є охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, на які посягає кримінально-каране діяння [48, с. 29-31]. Критерієм при визначенні сфер національної безпеки є сукупність потреб (інтересів), задоволення яких забезпечує прогресивний розвиток індивіда, суспільства, держави, а також сукупність загроз і небезпек їм [49, с. 27].

Предмет нашого дослідження вимагає визначення об'єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 146 КК України, яким розпочинається розділ III КК України. Так, родовим і безпосереднім об'єктом злочину, який передбачений ст. 146 КК України (незаконне позбавлення волі або викрадення особи), є воля, честь і гідність особи.

Наступним елементом складу злочину є об'єктивна сторона, яка, як зауважують учені, завжди описується в законі. Точне її визначення сприяє встановленню суспільної небезпечності, дозволяє визначити суб'єктивну сторону, спрямованість дій винного при вчиненні злочину, допомагає відмежувати його від суміжних злочинів і діянь, які не є злочинними [50, с. 94-95]. Взагалі питання об'єктивної сторони є предметом дослідження багатьох вчених у галузі кримінального права [51; 52 c. 145-155; 53; 54; 55; 56].

Об'єктивна сторона - це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину. За словами окремих представників науки кримінального права, «кожна диспозиція являє собою головним чином сукупність елементів, що характеризують об'єктивну сторону злочину» [57, с. 131].

На думку М. І. Бажанова, об'єктивна сторона складу злочину є найважливішим його елементом, за яким один злочин відрізняється від іншого, і саме вона має значення для оцінки суспільної небезпечності [58, с. 34]. За визначенням А.О. Пінаєва, об'єктивною стороною є зовнішній акт поведінки людини, яким заподіюється шкода суспільним відносинам або створюється реальна загроза її заподіяння [59, с. 36]. В.М. Кудрявцев свого часу концентрував увагу на тому, що без об'єктивної сторони не може бути посягання на об'єкт злочину, немає суб'єктивної сторони як певного відображення об'єктивних ознак у свідомості суб'єкта, і відсутній суб'єкт злочину; об'єктивна сторона визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння, ступінь вини злочинця та впливає на характер міри покарання [60, с. 49]. Це доводить зв'язок об'єктивної сторони злочину із іншими елементами складу злочину, і неможливість дослідження об'єктивної сторони злочину окремо від них.

Суспільно небезпечне діяння може проявлятися у вигляді дії або бездіяльності. Вчинення злочину шляхом дії передбачає активну, свідому суспільно небезпечну поведінку особи. Злочинна бездіяльність виявляється в пасивній поведінці особи, тобто в утриманні від виконання будь-яких дій, які ця особа повинна була вчинити в силу своїх обов'язків [35, с. 86-87].

Настання певного шкідливого наслідку суспільно небезпечного діяння та причинний зв'язок не є обов'язковим для всіх злочинів, передбачених у КК України, хоча існують і інші точки зору. Приміром, як стверджував свого часу один із науковців радянської доктрини кримінального права, до обов'язкових ознак об'єктивної сторони злочину відносяться, крім діяння, суспільно небезпечні наслідки злочину та причинний зв'язок між ними [61, с. 34]. У теорії панує думка, що встановлення наслідків є необхідним лише для злочинів матеріального складу, де настання злочинних наслідків є умовою відповідальності. При формальному складі злочину, для якого достатнім є вчинення злочинної дії, настання шкідливих наслідків не є обов'язковою ознакою об'єктивно сторони. Так само і причинний зв'язок між злочинним діянням та настанням суспільно небезпечного наслідку є необхідною ознакою лише для злочинів матеріального складу [35, с. 91, 93]. Тоді як, на думку опонентів, «злочинів без шкідливих наслідків не існує» [62, с. 184-185]. Але ми притримуємося точки зору, згідно із якою настання суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками є обов'язковим лише для злочинів матеріального складу. Злочини формального складу вважаються закінченими з моменту вчинення одного з діянь, зазначених у диспозиції відповідної норми КК, незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Злочини матеріального складу вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, причому ці наслідки повинні знаходитися у тісному причинному зв'язку із вчиненням діянь, зазначених у диспозиції норми.

Отже, наступною об'єктивною ознакою злочину, передбаченого ст. 146 КК України, є об'єктивна сторона, яка характеризується такими формами: по-перше, незаконним позбавленням волі особи; по-друге, викраденням людини.

Насамперед, звернемося до незаконного позбавлення волі особи. У ст. 146 КК України відсутня така дефініція. Тоді як у кримінально-правовій літературі присутні спроби визначити поняття «незаконне позбавлення волі особи». Приміром, за визначенням А.С. Політової, воно являє собою протизаконне обмеження вільного вибору людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування шляхом поміщення потерпілого до місця, де вона не бажає знаходитись, із застосуванням до нього протиправних дій [63, c. 6].

Таким чином, незаконне позбавлення волі особи здійснюється усупереч Конституції України, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; воно може бути здійснено із застосуванням фізичного насильства (наприклад, потерпілого замикають у підвалі, поміщують у заздалегідь підготовлене місце тощо), а також психічним насильством (приміром, під загрозою застосування зброї потепілу особу примушують слідувати за викрадачем).

Способи вчинення цього злочину, як наголошується в літературі, є різними: обман, зловживання довірою, відібрання засобів пересування, ключів або інших необхідних засобів тощо [64, с. 164].

Зазначимо, що незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Закінченим цей злочин є з моменту фактичного обмеження потерпілого в свободі пересування.

Високий ступінь тяжкості викрадення людини незалежно від її віку, значне його поширення поставили питання про необхідність видання таких законів, які б забезпечували ефективний захист прав громадян. В історії кримінального права України викрадення людини як один з видів посягань на свободу особи мало місце протягом століть і переслідувалося за законом. При цьому закон визнавав дане діяння самостійним складом злочину, відповідальність за який була передбачена в окремій статті, диференціюючи відповідальність залежно від різних об'єктивних та суб'єктивних ознак. Але після жовтневої революції 1917 р. кримінально караним залишилося лише викрадення дітей. У КК України 2001 р. відповідальність за викрадення людини встановлена в одній статті з незаконним позбавленням волі, тобто в ній об'єднані два самостійних склади злочинів, що є, на думку О.О. Володіної, є невдалим [65], з чим варто погодитися.

Примітно, що викрадення людини було вперше криміналізовано у чинному КК України (у КК 1960 р. було передбачено відповідальність лише за незаконне позбавлення волі - ст. 123 і, окремо, за викрадення чужої дитини - ст. 124).

На думку О.О. Володіної, викрадення людини - це умисне протиправне заволодіння людиною будь-яким способом, поєднане з переміщенням її з місця перебування [65, c. 12], А.С. Політова окреслює його як відкрите або таємне заволодіння людиною, яку всупереч її волі переміщують із місця постійного чи тимчасового перебування до іншого місця, де вона тримається іншими особами протягом певного часу з метою отримання вигід майнового або немайнового характеру [63, c. 6].

Способи його вчинення також є різними: таємний, відкритий, насильницький, обманний та ін. Закінчений цей злочин є з моменту заволодіння людиною та фактичного початку обмеження волі [12, c. 165].

Так, Оболонський районний суд міста Києва засудив до реального терміну покарання осіб, які позбавили волі підприємця та вимагали за його звільнення 1 мільйон доларів США. Як встановлено у ході досудового слідства, у листопаді 2015 р. п'ятеро зловмисників, пред'явивши підроблене посвідчення працівника міліції та погрожуючи зброєю, викрали потерпілого з його будинку. Посадивши чоловіка до автівки, зловмисники вивезли його до Кривого Рогу, після чого ще два дні возили по різним містам України. За визволення з полону злочинці вимагали у родини підприємця 1 млн. доларів США, однак потім зменшили суму викупу до 500 тис. доларів США. У подальшому вони погодилися звільнити чоловіка за 250 тисяч у.о., що й зробили після отримання вказаної суми грошових коштів. У ході проведення оперативно-розшукових заходів правоохоронцям вдалося встановити особи нападників та затримати їх. Під час затримання у них вилучили грошові кошти, вогнепальну зброю та боєприпаси. Суд визнав зловмисників винними за ч. 2 ст. 146, ч. 4 ст. 189, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 353, ч. 5 ст. 27 ч. 1 ст. 358, ч. 1 ст. 345 КК України та призначив двом з них покарання у виді 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна, ще двом - покарання у виді 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна, та одній особі покарання у виді 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна [66].

Згідно із теорією кримінального права до таких ознак відносяться суб'єкт та суб'єктивна сторона злочину, ознаки яких є чітко визначені і закріплені у вітчизняному кримінальному законодавстві. Суб'єкт та суб'єктивна сторона злочину є обов'язковими елементами складу злочину, і якщо хоча б один із них відсутній, відсутній і сам злочин.

Розпочнемо з визначення поняття та ознак суб'єкта злочину. На думку І. С. Власова, це елемент кожного злочину і тут важливість його міститься в тому, що без нього неможлива кримінальна відповідальність, оскільки злочин є результат певної поведінки суб'єкта, а покарання застосовується лише до цього суб'єкта залежно від його вини. З другого боку, суб'єкт злочину - це завжди особа, винна у вчиненні злочину, що виступила проти волі суспільства, і в цьому розрізі питання про суб'єкт нерозривно пов'язане з питанням про конкретні причини злочину, з проблемою причин злочинності в цілому» [67, с. 11]. Я.М. Брайнін, в свою чергу, підкреслював, що характеристика суб'єкта злочину допомагає правильній оцінці суспільної небезпечності діяння і особи того, хто вчинив злочин [35, с. 112]. Відсутність суб'єкта виключає наявність складу злочину і зумовлює відсутність підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Суб'єкт злочину - це «не абстрактне юридичне поняття, що є поза часом і простором, а людина, що живе в суспільстві і вчиняє злочинні дії» [68, с. 122]. За своєю сутністю питання про суб'єкт злочину є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності [37, с. 101].

Суб'єкт злочину є одним із обов'язкових елементів будь-якого складу злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може настати кримінальна відповідальність. Крім загального, існує і спеціальний суб'єкт злочину. Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності за одні і ті ж діяння у різних статтях Особливої частини КК України, або ж у різних частинах однієї статті за ознаками загального та спеціального суб'єкта є одним із найбільш поширених видів диференціації кримінальної відповідальності, дозволяє врахувати підвищену суспільну небезпеку вчинення того чи іншого злочину різними групами суб'єктів, а також має важливе значення для проведення кваліфікації. Як зазначає Г.В. Чеботарьова, з'ясування змісту категорії «суб'єкт злочину» важливе для як для обґрунтування меж криміналізації суспільно шкідливих діянь, так і для правильної кваліфікації злочинів, індивідуалізації і диференціації засобів кримінально-правового впливу [69, с. 73].

Відсутність суб'єкта злочину автоматично обґрунтовує відсутність самого складу злочину взагалі. Також, ведучи мову про значення даного елементу складу злочину, не буде зайвим посилатися на норми Конституції України [1]. Тут не можемо оминути увагою точку зору В.О. Гацелюка, який акцентує увагу на приписах ч. 2 ст. 61 Основного Закону, в яких міститься правило про індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, що означає: 1) кожне правопорушення має безліч індивідуальних ознак, а тому, розв'язуючи питання про вид і конкретні розміри заходів юридичної відповідальності, відповідна особа має враховувати ці особливості; 2) правопорушення (навіть, якщо в його вчиненні брала участь група людей) у своїй основі має конкретний індивідуальний акт поведінки певної особи.

Учений вважає, що визнання підставою кримінальної відповідальності «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину» (ч. 1 ст. 2 КК України), а також установлення в законі низки ознак, притаманних особі як суб'єктові злочину (розділ IV Загальної частини КК України), є реалізацією вказаного конституційного припису [70, с. 320].

Незважаючи на нібито загальну простоту та формалізованість завдяки законодавчій дефініції, поняття суб'єкта злочину не таке вже й однозначне. Із цього приводу цікаво, на наш погляд, висловився В. І. Терентьєв, озвучивши доволі популярне нині неокласичне положення про дві основні групи ознак і якостей суб'єкта злочину: кримінологічні якості особи, котра вчинила злочин, та ознаки кримінально-правового характеру [71, с. 37]. Ми вважаємо, що, беручи до уваги таку позицію вченого та визнаючи її наукову цінність, усе ж таки слід розуміти, що кримінологічні якості суб'єкта доволі віддалені від самої можливості нормативного врегулювання, а це, в свою чергу, мінімізує можливості їхнього встановлення під час досудового розслідування. Також увесь можливий перелік таких ознак може бути доволі значним, а в особистості конкретного правопорушника проявлятимуться лише окремі з них. Така ситуація аж ніяк не сприятиме збільшенню якості кримінального провадження.

Cуб'єкт злочину (ч. 1 ст. 146 КК України) - загальний, тобто фізична осудна особа, що досягла шістнадцятирічного віку. У разі вчинення службовою особою з використанням своїх службових повноважень її дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами ст. ст. 146 та 365 КК України.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний обов'язково має усвідомлювати незаконність позбавлення волі чи протиправність переміщення потерпілого.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 146 КК України) є вчинення його:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більшої кількості осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;

6) пов'язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї;

8) протягом тривалого часу.

Названі кваліфікуючі ознаки потребують нашої уваги. Під двома і більше особами розуміємо осіб, які виступають як потерпілі, незалежно від того, одночасно чи в різний час щодо них були вчинені відповідні діяння. Незаконне позбавлення волі або викрадення однієї і тієї самої особи у різний час за відсутності інших обтяжуючих обставин кваліфікується за ч. 1 ст. 146 КК України.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти, на думку фахівців, такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння йому тілесного ушкодження [72, c. 352].

До фізичних страждань, на нашу думку, необхідно відносити біль, що виникає під час мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення волі. Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його здійснення.

Застосування зброї, як зазначають правники, означає фактичне використання її для фізичного впливу на потерпілого, коли цими діями створювалась реальна загроза його здоров'ю або життю (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб використання її бойових властивостей), або для психічного впливу (демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою, тощо). Фактичні наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень або смерті вимагають кваліфікації діяння за сукупністю злочинів, передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 146 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК [72, c. 352].

У правозастосуванні часом викликають труднощі тлумачення такого оціночного поняття, як «тривалий час», яке фігурує у ч. 2 ст. 146 КК України, оскільки воно віддане на розсуд суб'єкта правозастосування шляхом його витлумачення останнім у кожному конкретному випадку.

В.М. Косович оціночне поняття окреслює як закріплену в правовій нормі абстрактну характеристику соціальної значимості реальних або потенційних фактів, що має бути неодмінно конкретизована під час його застосування чи реалізації, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким властива зафіксована у юридичній нормі значущість» [73, с. 26]. При цьому суб'єкти кримінально-правової кваліфікації допускають найбільше помилок саме при кваліфікації за статтями Особливої частини КК України, що містять оціночні поняття.

Деякі зарубіжні правники вказують, що оціночні поняття характеризуються тим, що суб'єкт, який їх використовує, виконує подвійну функцію: він не лише порівнює досліджуване явище з деяким загальним поняттям, але і формулює (у певних межах) зміст цього поняття. При цьому оцінки змінюються не лише від людини до людини, а і в однієї і тієї ж людини зі спливом часу. Все це дає можливість віднести оціночні ознаки до змінних ознак (понять) [74, с. 116]. Наш сучасник П.С. Берзін наголошує, що «одним із основних завдань КК є те, щоб чіткість, зрозумілість (особливо на рівні змісту окремих дефініцій) та єдність термінологічних конструкцій (формулювань) виключала б неоднозначне застосування його положень» [75, с. 424].

Зазначимо, що проблеми інтерпретації оціночних понять обговорюються у науці кримінального права, і є одним із пріоритетних напрямків досягнення уніфікації та єдності в розумінні цих понять виступає необхідність чіткого визначення суспільно небезпечних наслідків.

Наявність чи відсутність тривалого часу має визначатися судом з урахуванням конкретного астрономічного строку, протягом якого особа була позбавлена волі, місця, де вона трималась, способу її утримання, інших конкретних обставин справи та особи потерпілого. Зазвичай це принаймні кілька тижнів. Оскільки викрадення людини є одноактною дією, ця ознака не стосується другої форми розглядуваного злочину.

Прикладом може слугувати вирок Бучацького районного суду Тернопільської області від 16 травня 2016 р. за ч. 2 ст. 146 КК України. У судовому засіданні потерпіла суду показала, що 23 листопада 2015 р., приблизно о 15 год., коли вона йшла з роботи, з кафе «Левекс» м. Бучач, де вона працює офіціанткою, додому, на неї напали невідомі особи в масках та, застосовуючи фізичну силу, схопили її і проти її волі заштовхнули в автомобіль та кудись повезли. В автомобілі їй наділи поліетиленовий кульок на голову та зв'язали руки. Їй було дуже важко дихати і вона в ті хвилини думала, що може померти. Через деякий час автомобіль зупинився, її вивели з автомобіля та насильно, використовуючи фізичну силу, проти її волі завели в якесь напівпідвальне приміщення, де посадили на стілець і прив'язали до нього ноги. У тому приміщенні зловмисники, якими, як їй стало відомо під час досудового розслідування, були обвинувачені, утримували її приблизно дві години, протягом яких, застосовуючи погрози застосування насильства щодо неї та її близьких родичів, намагалися добитися від неї зізнання у заволодінні коштами приватного підприємця. При цьому говорили, що запишуть її зізнання на диктофон. У якийсь момент, відчуваючи сильну спрагу, вона попросила води і хтось із них подав їй кружку з водою. Будучи дуже наляканою неправомірними діями нападників, переживаючи за своє життя, вона обмовила себе, сказала, що ніби-то заволоділа коштами цього приватного підприємця, при цьому назвала прізвище, яке прийшло їй в голову, і сказала, що кошти знаходяться у тієї особи. Тільки після того обвинувачені розрізали стрічку, якою були зафіксовані її ноги, вивели її на вулицю, посадили в автомобіль та вивезли в район селища цукрового заводу м. Бучач, біля автозаправки «Окко», де розрізали стрічку, якою були зафіксовані руки, зняли поліетиленовий пакет з голови і відпустили її. Вона зателефонувала власнику кафе «Левекс». Невдовзі після того, вдома у останнього вона розповіла про напад на неї. Він зателефонував у поліцію. Після пережитого вона лікується стаціонарно. Цим злочином їй завдано немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які позначили негативні зміни у її житті: щоденні думки та спогади про наслідки психотравмуючої події, страх можливого повторення подій, негативні переживання та спогади, потреба в униканні аналогічних обставин, насторога, тривога, емоційні та тілесні реакції при згадуванні, складність виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі одужання та реабілітації, переживання фізичних незручностей та психологічного дискомфорту, тимчасова відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційна напруга, нервозність, дратівливість, реакції замикання, бажання уникати контактів, почуття образи, обурення, приниження гідності, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я [76].