Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи. Кримінально-правовий аналіз і відмежування від суміжних складів злочинів, та існуючі санкції. Відмінні особливості розгляду справ у відношенні повнолітній та неповнолітніх осіб.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 20.09.2016
Размер файла 225,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

4. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції;

7. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;

8. Постановляє, що: (a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; (b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції» [95].

Таким чином, поважні судові органи України повинні враховувати практику та рекомендації Європейського суду з прав людини для правильного вирішення справ.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є поміщення у психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи, що спричинило тяжкі наслідки.

Поняттям тяжкі наслідки у ч. 2 ст. 151 КК України охоплюються самопокалічення особи, внаслідок якого їй були спричинені середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження, її вбивство через необережність, спричинення їй великої матеріальної шкоди тощо.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад і подальше утримання людини у ньому можна розглядати як форму жорстокого поводження. Тому за відповідних обставин ці дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 127 і 151 КК України, а в разі самогубства або замаху на самогубство потерпілого внаслідок цих дій - за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 120, ч. ч. 1 чи 2 ст. 127 і ч. 2 ст. 151 КК України.

2.2 Санкції за злочини проти волі, честі та гідності повнолітньої особи

Призначення покарання особі, винній у вчиненні злочину, є найважливішим моментом кримінального судочинства [96, с. 118]. Взагалі покарання позбавляє злочинця певних благ, що йому належать, і виражає негативну оцінку його діянь від імені держави. Застосування покарання є завершальним етапом процесу обрання судом при винесенні обвинувального вироку конкретного виду, міри кримінально-правового впливу на особу, визнану винною у вчиненні злочину, тобто передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, вчиненого умисно або з необережності. Призначена міра покарання може досягнути мети покарання - виправити і перевиховати засудженого, здійснити превентивний вплив як на засудженого, так і на інших осіб лише у випадку співрозмірності покарання вчиненому і його справедливості.

Відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засуджених (ч. 1 ст. 50 КК України). У ч. 2 ст. 50 щойно згаданого кодифікованого акту йдеться про мету покарання, яка включає в себе не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Але, за своєю сутністю покарання є саме карою; поза карою немає покарання. Хоча покарання - не самоціль, а засіб досягнення інших цілей покарання, які зазначені в ч. 2 ст. 50 КК України. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК України). Це історично мінливий кримінально-правовий інститут, що відповідає тому чи іншому суспільному ладу, його основоположним політичним, правовим поглядам та інтересам головних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню.

Отже, сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних фактичних втрат і обмежень. Кара виступає як один із засобів для досягнення виправної та превентивної мети покарання. Тобто, покарання є справедливим актом правосуддя. Отже, метою покарання є: 1) кара щодо засудженого; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами [97, с. 142-144].

За словами Н.Ф. Кузнєцової та І. М. Тяжкової, покарання може бути визнане справедливим лише у тому випадку, якщо суд призначить його з урахуванням всієї сукупності обставин у конкретній справі, а саме: покарання має бути призначене в межах відповідної статті Особливої частини КК з урахуванням положень Загальної частини КК, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину й особи винного, пом'якшуючих і обтяжуючих обставин, а також з урахуванням впливу призначеного покарання на виправлення засудженого і на умови життя його сім'ї [98, с. 80]. Так, згідно із ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Щодо кожного окремого злочину, передбаченого Особливою частиною КК України, покарання визначається як санкція. Як зазначає Т.Ю. Тарасевич, у межах загальної теорії права досить ґрунтовно розроблені загальне поняття санкції кримінально-правової норми, її ознак та видів [99, с. 169]. Поняття санкції фахівці в галузі кримінального права розглядають як вузькому, так і в широкому значенні. За першим підходом санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов'язань, тоді як санкція у широкому cенсі додатково включає і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер [100, с. 38]. Санкцію кримінально-правової норми дослідники трактують як частину кримінально-правової норми (статті (частини) Особливої частини КК), яка визначає вид та розмір покарання за злочин, зазначений у диспозиції [41, с. 48; 101 с. 25; 102 с. 22].

У нормах КК України, за визначенням В.К. Грищука, використовується такі види санкцій: а) відносно визначені (передбачають можливість застосування лише одного виду основного покарання, його строк або розміри); б) альтернативні (передбачають кілька основних покарань, їх межі та строки або (і) розміри); в) та кумулятивні (передбачають поряд з основним або основними покараннями ще й додаткові покарання, їх строки або (і) розміри) [103, с. 67].

Юристи неодноразово акцентували свою увагу на тому, що в кримінально-правовій доктрині приділяється набагато більше уваги характеристиці об'єктивних та суб'єктивних ознак того чи іншого складу злочину, ніж проблемам побудови кримінально-правових санкцій за їх вчинення. Здебільшого науковці обмежуються дослідженням ознак складу того чи іншого злочину, а санкції залишаються поза їхньою увагою. Зі свого боку, зазначимо, що така ситуація є невиправданою, оскільки аналіз кримінально-правових санкцій дозволяє збагатити висновки, розширити коло аргументів, критично оцінити ті чи інші рішення законодавця. Одним із індикаторів соціальної обумовленості, логічної узгодженості та соціальної справедливості будь-яких санкцій, звичайно, є практика призначення покарання за той або інший злочин [104, с. 169], з чим важко не погодитися.

Встановлення покарання за певний злочин є одним із аспектів кримінально-правової політики, спрямованої на вироблення критеріїв та засад пеналізації. Щодо визначення поняття педалізації думки вчених розходяться. Зокрема, її розуміють як установлення принципів та критеріїв застосування найбільш суворого державного примусу за діяння, які визнаються злочинними; формулювання мети кримінального покарання; визначення його видів та розмірів; пропонування інших заходів кримінально-правового характеру, необхідних і достатніх для впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння; більшість актів пеналізації має відношення до покарання, його видів, розмірів, умов застосування [105, с. 143-144]. Проте, на нашу думку, лаконічну та найвдалішу дефініцію цієї категорії запропонував один із представників радянської науки кримінального права. На думку автора, пеналізація являє собою процес визначення характеру караності діяння, а також їх фактична караність, тобто, процес призначення покарання у судовій практиці [106, с. 137].

Як зауважують А.А. Музика та О.П. Горох, «…кількість видів покарань, які законодавець передбачає у відповідному розділі Особливої частини КК України, зумовлена не лише різним характером і ступенем суспільної небезпеки певних видів злочинів, а й мотивами їх вчинення, суб'єктами злочинів тощо» [107, с. 41].

Проблема побудови санкцій статей Особливої частини КК України є дискусійною і позбавлена будь-якого універсального вирішення [108, с. 96]. На думку В.О. Навроцького та М. І. Мельника, пропозиції щодо визначення меж санкцій зазвичай мають виключно емоційне забарвлення [109, с. 8]. Пропозиції щодо визначення покарання за певний вид злочину як правило не мають під собою належної наукової основи і базуються в основному на суб'єктивному баченні автора [110, с. 18]. Тому необхідно приєднатися до думки про те, що повністю уникнути суб'єктивного моменту при встановленні санкцій кримінально-правових норм у законі навряд чи можливо [107, с. 78]. Відтак, при дослідження кримінально-правових санкцій потрібно враховувати, що справедливою є така санкція, яка не лише відповідає тяжкості описаного в законі злочинного діяння, а й узгоджується з санкціями, передбаченими за вчинення інших злочинів, і, крім цього, дає суду можливість індивідуалізувати покарання з урахуванням усіх можливих варіантів вчинення злочину в реальній дійсності [111, с. 135].

Спершу, проаналізуємо санкції, передбачені ст. 146 КК України (незаконне позбавлення волі або викрадення людини). Ч. ч. 1 і 2 ст. 146 КК України передбачено основні покарання у виді обмеження волі, позбавлення волі. При цьому санкції в обох випадках є альтернативними. Спробуємо переконатися в цьому, звернувшись до цих норм. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини, - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 146 КК України). Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів, щодо двох чи більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк (ч. 2 ст. 146 КК України). Тоді як санкція, передбачена ч. 3 ст. 146 КК України, є відносно визначеною. Адже діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

За захоплення заручника вітчизняний законодавець передбачає основне покарання у виді позбавлення волі, а санкції, передбачені ст. 147 КК України є відносно визначеними. Спробуємо переконатися в цьому, звернувшись до відповідних норм. Так, відповідно до ч. 1 ст. 147 КК України захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років. За ч. 2 ст. 147 КК України ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Ч. 1 ст. 149 КК України за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини законодавець передбачає основне покарання у виді позбавлення волі, а санкція цієї норми є відносно визначеною. Зокрема, торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи, - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років (ч. 1 ст. 149 КК України). Тоді як за ч. ч. 2 і 3 ст. 149 КК України законодавець передбачає позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої. Так, згідно із ч. 2 ст. 149 КК України дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього або щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені щодо малолітнього, або організованою групою, або поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої (ч. 3 ст. 149 КК України).

Нашої уваги потребують також санкції, передбачені ст. 151 КК України. Відповідно до ч. 1 ст. 151 КК України поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи, - карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (ч. 2 ст. 151 КК України). Тобто в першому випадку санкції є альтернативними, тоді як у другому - є відносно визначеними.

3. Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи, яка не досягла повноліття

3.1 Кримінально-правова характеристика злочинів проти волі, честі та гідності дитини та їх відмежування від суміжних складів злочинів

Спершу, констатуємо, що в 1991 році Верховною Радою України була ратифікована Конвенція ООН про права дитини, в якій знайшла своє відображення правова регламентація заходів щодо захисту прав дітей. Уперше в міжнародному акті були сформульовані основні уявлення сучасного людства про місце дитини в суспільстві. Основним принципом ратифікованої Конвенції є те, що дитина в силу її фізичної і розумової незрілості потребує спеціального захисту. Згідно із ст. 4 Конвенції ООН про права дитини держава зобов'язана вжити усіх необхідних правових та інших заходів щодо забезпечення цих прав [112].

Зазначимо, що закон визначає одне з основних понять сімейного права - термін «дитина». Згідно із ч. 1 ст. 6 СК України дитиною вважається особа до досягнення нею повноліття, тобто 18 років [113]. Такий підхід відповідає загальним міжнародним нормам. Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) також застосовується до дітей, які не досягли 18 років [114].

У цивільному законодавстві особи до 18 років зазвичай не називаються дітьми (за виключенням небагатьох випадків, наприклад, ч. 2 ст. 25, ст. ст. 1183, 1241, 1261 ЦК України [115]. Це поняття використовує здебільшого в СК України. Водночас до осіб віком до 18 років у цивільному законодавстві не застосовується традиційна узагальнююча назва «неповнолітні». Це надає певних складнощів у застосуванні цих термінів. Сімейно-правовому поняттю «діти» в цивільному законодавстві дорівнює ускладнене визначення - «особи, які не досягли 18 років», а терміну «дитина» - «особа віком до 18 років».

У чинному цивільному та сімейному законодавстві особи віком до 18 років вперше термінологічно поділяються на дві категорії: малолітні (до 14 років) та неповнолітні (від 14 до 18 років). Таким чином, традиційний термін «неповнолітні» розповсюджується сьогодні лише на певну категорію осіб до 18 років, а саме: від 14 до 18 років.

Принагідно зазначимо, що незалежно від того, що законодавець включив ст. ст. 148, 150, 150-1 КК України до розділу III «Злочини проти волі, честі та гідності особи», протягом тривалого часу науковці пропонують виокремити розділ у КК України, присвячений злочинам проти сім'ї. Так, О. І. Белова пропонує виокремити із різних розділів Особливої частини КК України норми, що передбачають відповідальність за злочини проти сім'ї та неповнолітніх, зокрема: злісне невиконання обов'язків з догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166); підміна дитини (ст. 148); розголошення таємниці усиновлення (ст. 168); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167); неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137); експлуатація дітей (ст. 150); втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304); спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ст. 323); схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156), об'єднавши їх в єдиний розділ «Злочини проти сім'ї та неповнолітніх» та розташувавши його після розділу «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» [116, с. 18]. Cюди також, слідуючи логіці, авторка віднесла б використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.

На думку Д.П. Євтеєвої, у необхідності виділення самостійного розділу, присвяченого злочинам у сфері сім'ї, опіки, піклування та нормального розвитку дітей, не виникає сумнівів. Система розділів Особливої частини КК відображає ті суспільні відносини, охорону яких законодавець вважає пріоритетною; виділення ж сім'ї та неповнолітніх як об'єкта посиленої охорони разом з іншими заходами, що вживає держава, вбачається, має підвищити авторитет сімейних цінностей у суспільстві й позитивно вплинути на його подальший розвиток. Далі авторка зауважує, що Україна разом з Естонією залишилися єдиними державами серед країн колишнього СРСР, де немає спеціального розділу (глави), присвяченого зазначеним злочинам. Тоді як такі розділи мають місце і в низці інших зарубіжних КК, наприклад, Австрії, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Данії, Іспанії, Норвегії, Польщі, Сан-Марино, Сербії, ФРН, Швейцарії, Швеції та ін. Крім того, вчена наголошує на тому, що сімейні, опікунські відносини та відносини у сфері нормального розвитку дітей є взаємопов'язаними. Останні складають ядро перших. Негативне середовище в сім'ї позначається на нормальному розвитку неповнолітніх і, навпаки, порушення у розвитку неповнолітніх уражає сімейний уклад. З огляду на це, за її переконанням, необхідно згрупувати в єдиному розділі норми, передбачені ст. ст. 164-169 КК України, та норми з інших розділів КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти нормального розвитку дітей. За словами дослідниці, необхідно погодитися з тими авторами, які пропонують використати при цьому критерій подібності основних безпосередніх об'єктів. Тому потрібно відібрати злочини, де відносини у сфері сім'ї, опіки, піклування та нормального розвитку дітей є основними безпосередніми об'єктами та шкода яким завдається в діяннях, передбачених у нормах з основними складами злочинів [117, с. 191-192].

Тоді як, на думку опонентів, такі пропозиції не є вдалими. Наприклад, І. О. Бандурка стверджує, що створення в Особливій частині КК України окремого розділу про злочини проти сім'ї та дитини неможливо і недоцільно не лише тому, що він буде занадто великим, мінливим та неосяжним, а й у зв'язку з тим, що переважна більшість статей такого розділу неминуче дублюватиме багато інших статей кримінального закону. Авторка підкреслює, що захист дитинства у чинному КК України має комплексний, системний, наскрізний характер; це цілісна система норм Загальної та Особливої частин КК України, яку неможливо охопити будь-яким окремим розділом [118, c. 401], з чим складно не погодитися. Такої ж думки притримується і Д.О. Негодченко [119, c. 8].

Досліджуючи окремі проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності дитини, необхідно проаналізувати склад такого кримінального правопорушення, як підміна дитини. Так, законодавець передбачає кримінальну відповідальність за підміну чужої дитини, вчиненої з корисливих або інших особистих мотивів (ст. 148 КК України, яка має назву «Підміна дитини»).

Незалежно від того, що вітчизняний законодавець не надає визначення терміну підміни, в спеціальній літературі зазвичай розуміють заміну однієї дитини, яка щойно народилася в пологовому будинку, на іншу, або заміну одного немовляти на інше у будинку дитини тощо [72, c. 357]. Зазначене кримінальне правопорушення становить не тільки підміна чужої дитини на іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов'язано, скажімо, зі станом здоров'я своєї дитини). Згода батьків (законних представників) однієї дитини на її підміну не змінює суті діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків (законних представників). Обмін власними дітьми за обопільною згодою батьків і наявністю відповідної мети може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 149 КК України як здійснення незаконної угоди щодо неповнолітнього.

Предмет нашої праці також вимагає визначення об'єктивних ознак цього кримінального правопорушення. Об'єктом підміни дитини виступає особиста воля дитини та сім'я як блага, що охороняються Конституцією України. Дещо конкретизують об'єкт цього злочину деякі закордонні фахівці в галузі кримінального права (зокрема, О.С. Колмакова), стверджуючи, що це суспільні відносини, що забезпечують реалізацію права дитини жити та виховуватися в своїй сім'ї, рівно право батьків жити спільно зі своєю дитиною, виховувати її та не розставатися із нею всупереч своєї волі [120, c. 82].

З об'єктивної сторони вказаний злочин полягає у підміні чужої дитини і вважається закінченим з моменту вчинення такої підміни. Чужою дитина є за змістом закону для особи, яка здійснює підміну дитини. Такою особою, як небезпідставно наголошується в одному з науково-практичних коментарів до КК України, не можуть бути батько та мати дитини, навіть якщо один із них мешкає окремо від дитини [72, c. 357].

Науковці висловлюють різні думки щодо віку дитини, яка може бути потерпілим від такого кримінального правопорушення, як підміна дитини. Так, В.Я. Тацій, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. категорично стверджують, що потерпілим від цього злочину буде новонароджена або грудне немовля, що є чужою для винної особи [121, с. 111]. Тоді як, приміром, М. І. Мельник і М. І. Хавронюк зазначають, що потерпілим може бути, як правило, немовля - особа, ідентифікувати яку за індивідуальними ознаками батьки чи інші представники не в змозі з різних на те причин, причому дитина є чужою для винного; підміна відбулася до того, як мати здатна була запам'ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо [72, с. 357]. Однак, свого часу деякі правники (зокрема, М. І. Бажанов і М.Й. Коржанський) наголошували на тому, що як потерпілого від такого злочину, як підміна дитини, під дитиною слід розуміти підлітка у віці до 14 років [122, с. 201; 123, с. 235]. Така позиція знайшла опонента - молодого вченого І. О. Романчука [124, c. 215-215], яка не видається безспірною.

На нашу думку, у назві ст. 148 КК України доцільно замінити термін «дитина» терміном «малолітня дитина», що відповідатиме реальній дійсності. Тому назву ст. 148 КК України пропонуємо викласти в такій редакції: «Підміна малолітньої дитини».

Зупинимося на суб'єктивних ознаках підміни дитини. Суб'єктом цього кримінального правопорушення є будь-яка особа, для якої у даний час одне із немовлят юридично є чужим.

Суб'єктивна сторона підміни дитини характеризується прямим умислом і спеціальними (корисливими або іншими особистими) мотивами. Наприклад, автор кандидатської дисертації «Кримінально-правова характеристика підміни дитини» (2015 р.) Є. В. Даценко до основних причин вчинення підміни дитини з корислих мотивів відносить:

а) намагання задовольнити власні завищені матеріальні вимоги;

б) невиконання цивільних або господарських зобов'язань;

в) неправильне розуміння суті соціальної справедливості та намагання виправити це становище;

г) гіпертрофія пріоритетів, які проявляються в орієнтації на збагачення за будь-яку ціну;

ґ) схильність до ризику, аморфне відчуття колективізму тощо [125, с. 7].

«Інші» особисті мотиви, за висновками представників кримінально-правової науки та практики, можуть бути низькими (задоволення садистських нахилів, помста, заздрість, ревнощі) або благородними (наприклад, вчинена із гуманних спонукань підміна тяжко хворого немовляти, яке відразу після народження знаходиться при смерті, в інтересах його матері на здорову дитину, від якої відмовилась мати останньої) [72, c. 352]. У другому випадку з огляду на надзвичайно специфічний етичний бік справи може йтися про відсутність суспільної небезпеки діяння через малозначність. На нашу думку, підміна дитини незалежно від обставин є такою, що суперечить закону та моральним засадам суспільства.

Разом із тим, зауважимо, що якщо винний діє з національних, етнічних, расових чи релігійних мотивів, у відповідних випадках його дії можуть бути кваліфіковані як геноцид (ст. 442 КК України).

Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне передбачити кваліфікуючу ознаку за підміну дитини. Звідси пропонуємо доповнити ст. 148 КК України частиною другою та викласти її в такій редакції: «Підміна чужих двох і більше дітей, вчинених з корисливих або інших особистих мотивів, - карається…».

Таким, що потребує наш науковий інтерес є кримінально-правова характеристика експлуатації дітей. Згідно із положеннями Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року та Конвенції «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, прийнятих Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, дитина внаслідок фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. До одного з основних засобів такого захисту міжнародне співтовариство зараховує визнання права дитини на захист від економічної експлуатації, примусової праці, виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні освіти чи заподіювати шкоду її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному або соціальному розвиткові.

Вітчизняний законодавець підтримав зазначену загальносвітову тенденцію, закріпивши в ч. 2 ст. 52 Конституції України положення про те, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом, а приписами ч. ч. 3, 5 ст. 43 Основного Закону України категорично заборонив використання примусової праці дітей і праці дітей на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Утім, незважаючи на комплекс міжнародних і національних заборон, кількість фактів протизаконного використання праці дітей як в Україні, так і за її межами є вражаючою.

Ч. 1 ст. 150 КК України передбачено кримінальну відповідальність за експлуатацію дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці.

Існуюча назва («Експлуатація дітей») та диспозиція ст. 150 КК України, на наш погляд, не узгоджуються за кількістю потерпілих (згідно із назвою відповідальність настає за експлуатацію дітей, тобто кількох дітей, а за диспозицією злочин є посяганням на дитину - одну особу). Цю розбіжність слід усунути шляхом зміни назви статті на «Експлуатація дитини».

Незважаючи на те, що в ст. 150 КК України немає дефініції експлуатації дитини, тоді в літературі спроби окреслити цей термін. Приміром, О.В. Паньчук кримінальну експлуатацію дитини визначає як передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння щодо неповнолітньої особи, пов'язане з використанням її праці для отримання наживи або задоволення інших потреб із застосуванням фізичного або психічного насильства, обману або зловживання довірою чи використанням безпорадного стану, обумовленого малоліттям [126, c. 7]. Таке визначення потребує модернізації, в зв'язку з прийняттям парламентом Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» від 5 липня 2011 р. №3571-VI [127]. Адже згідно із попередньою редакцією ч. 1 ст. 150 КК України було передбачено відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку.

На думку Д.О. Калмикова, експлуатацію дітей пояснює як свавільне (з використанням примусу) привласнення продуктів праці дітей власниками засобів виробництва [128, c. 11].

Розглянемо об'єктивні ознаки цього кримінального правопорушення. Об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 150 КК України є воля, честь і гідність, фізичне і психічне здоров'я дитини [72, с. 362].

Основним безпосереднім об'єктом складу цього кримінального правопорушення, за визначенням Д.О. Калмикова, є воля дитини як можливість вчиняти будь-які дії або утримуватися від них, не порушуючи цією поведінкою прав, свобод і законних інтересів фізичних або юридичних осіб, суспільства або держави [128, с. 17].

Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 150 КК України, на думку І. М. Доляновської, є суспільні відносини, які забезпечують трудові права дитини на виконання праці, дозволеної законодавством України відповідно до віку дитини та категорії роботи, яка нею виконується. Додатковими безпосередніми об'єктами цього кримінального правопорушення слід вважати суспільні відносини, які забезпечують життя, здоров'я, фізичний розвиток та освітній рівень дітей, а також честь і гідність [129, c. 15].

Потерпілим може бути тільки дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Так, у Кодексі законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлено вік, з якого допускається прийняття на роботу [130]. Зокрема, не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років (ч. 1 ст. 188 КЗпП України). За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 188 КЗпП України). Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює (ч. 3 ст. 188 КЗпП України). Крім того, законодавець визначає роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років (ст. 190 КЗпП України). Зокрема, забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється також залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей особами молодше вісімнадцяти років затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони праці.

Отже, відповідно ж до законодавства України допускається прийняття на роботу осіб, які досягли шістнадцяти, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, - п'ятнадцяти, а за сукупністю інших, крім такої згоди, умов (щодо учнів певних навчальних закладів, для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час) - чотирнадцяти років. При цьому для дітей, що мають вік менше 16 років, тривалість робочого часу обмежується відповідно до потреб їх розвитку та професійної підготовки. Діти, які досягли 16-річного віку, мають також право займатися підприємницькою діяльністю, можуть бути членами колективного сільськогосподарського підприємства та членами селянського (фермерського) господарства в порядку, встановленому законом.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 150 КК України, полягає в суспільно небезпечних діях - експлуатації дитини. Злочин вважається закінченим з моменту фактичного початку роботи дитиною, праця якої використовується суб'єктом злочину.

Зупинимося на суб'єктивних ознаках експлуації дитини. Суб'єкт аналізованого злочину загальний. Експлуатація дитини, вчинена службовою особою, за наявності підстав кваліфікується за ст. 365 КК України.

З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини (ч. 2 ст. 150 КК України) може характеризуватися тільки необережністю.

Примушування дитини до роботи з метою спричинення їй тілесних ушкоджень (наприклад, з метою перервати вагітність дитини жіночої статі) кваліфікується за ст. ст. 121, 122 або 125 КК України.

Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 150 КК України) є експлуатація:

1) кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час;

2) дитини, якщо вона потягла істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини;

3) поєднана з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Д.О. Калмиков пояснює експлуатація кількох дітей як одночасну експлуатацію двох чи більше потерпілих або експлуатацію двох чи більше потерпілих, вчинену в різний час, але за умови, що експлуатація саме двох чи більше потерпілих охоплюється єдиним умислом винного [128, c. 9].

Під істотною шкодою для здоров'я дитини у ч. 2 ст. 150 КК України, як зазначають фахівці в галузі кримінального права, слід розуміти шкоду, яка полягає у спричиненні потерпілій дитині з необережності тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження [72, с. 363]. І. М. Доляновська стверджує, що під заподіянням істотної шкоди для здоров'я дитини слід розуміти не лише заподіяння їй фізичної шкоди, (тілесних ушкоджень, побоїв, захворювання на тяжку хворобу, втрату імунітету), а й шкоди моральної, яка полягає у втраті соціальних зв'язків дитини та, відповідно, деформації моральних норм [129, c. 16].

М. І. Мельник і М. І. Хавронюк істотну шкоду для фізичного розвитку дитини визначають як шкоду, яка полягає, наприклад, у припиненні або істотному гальмуванні її фізичного розвитку відповідно до певних медичних критеріїв [72, с. 363]. Розлогішу дефініцію експлуатації дітей, яка завдала істотної шкоди фізичному розвиткові дитини пропонують деякі інші представники науки кримінального права, зокрема, окреслюючи її як експлуатацію, наслідком якої є заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, поєднаного з порушенням нормального процесу становлення й зміни морфологічних чи функціональних властивостей організму дитини або порушенням її нормального морфофункціонального стану [128, c. 8].

У юридичній літературі пояснють також істотну шкоду для освітнього рівня дитини. Так, за словами фахівців, вона полягає в тривалому припиненні її навчання у загальноосвітній школі, професійно-технічному закладі тощо, зокрема таке, що порушило конституційне право дитини на обов'язкову повну середню освіту [c. 363; с. 9]. Ще інші науковці окреслюють її як рівень, при якому спостерігається неотримання мінімально необхідного обсягу змісту шкільної освіти дитиною, засвоєння якого приймається як норма освіченості його особистості, а також забезпечує йому рівність прав і можливостей при подальшому навчанні у вищому навчальному закладі, виборі професії і майбутньому працевлаштуванні [129, c. 16].

При цьому питання про ступінь шкідливості багаторазового пропуску дитиною занять у зазначених навчальних закладах для індивідуального процесу підвищення освітнього рівня дитини має вирішуватися в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи (фактичної кількості пропущених дитиною занять за певний період; кількості занять, які дитина повинна була відвідати за цей період; ступеня впливу цих пропусків на індивідуальний процес підвищення знань конкретної дитини; класу (курсу), у якому мав місце багаторазовий пропуск занять; ступеня значущості пропущених занять для подальшого навчання та професійної діяльності дитини тощо).

Експлуатація дітей, поєднана з використанням дитячої праці у шкідливому виробництві, за переконанням учених-юристів, являє собою експлуатацію дитини на небезпечній для її здоров'я роботі [128, c. 9].

Причиновий зв'язок між експлуатацією дитини та її суспільно небезпечними наслідками є обов'язковою ознакою цього кваліфікованого виду злочину. При цьому наявність істотної шкоди для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини та вказаний причиновий зв'язок встановлюються за допомогою судової експертизи (медичної, психіатричної, психологічної тощо).

Згідно із законодавством України забороняється залучення дітей до участі у важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Тому шкідливим виробництвом слід вважати, як наголошують фахівці, не тільки виробництво зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на якому, відповідно до законодавстваУкраїни, забороняється застосування праці неповнолітніх, а й будь-яке інше виробництво, яке може бути шкідливим для здоров'я дітей (зокрема, підземні роботи, важкі роботи, роботи зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок) [72, с. 363].

Законодавець передбачає також особливо кваліфікуючий вид злочину, який був уведено в зв'язку з прийняттям згаданого вище Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» від 5 липня 2011 р. Це, зокрема, дії, передбачені ч. ч. 1 або 2 ст. 150 КК України, вчинені організованою групою.

Злочин, передбачений ст. 150 КК України, слід відмежовувати від кримінального правопорушення, передбаченого ст. 149 КК України, насамперед за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони: експлуатація дитини, вчинена за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без її переміщення, переховування, передачі та одержання, кваліфікується тільки за ст. 150 КК України. Вербування дитини для подальшого використання її праці з метою отримання прибутку, вчинене самим вербувальником, так само охоплюється ст. 150 КК України. Свідченням відсутності у діянні особи злочину, передбаченого ст. 149 КК України, є, зокрема, те, що:

а) злочин щодо дитини вчинюється, як правило, однією особою (або групою осіб, які діють спільно з метою отримання прибутку від використання праці дитини), яка не укладає жодних угод стосовно дитини з іншими особами;

б) дитина добровільно, без впливу обману чи шантажу з боку дорослих та її уразливого стану, дала згоду на використання її праці;

в) дитина використовується на звичайному виробництві, у звичайній торгівлі, у сфері надання звичайних послуг тощо (тобто відсутня мета використати дитину в різних формах сексуальної експлуатації, у порнобізнесі, як раба, залучити її в боргову кабалу, вилучити у неї органи, провести над нею досліди, усиновити з метою наживи, привести її у підневільний стан чи у стан примусової вагітності, втягнути у злочинну діяльність, використати у збройних конфліктах) [с. 363].

Ще одним із злочинів проти волі, честі та гідності малолітньої дитини, який представляє неабиякий інтерес для науки кримінального права та правозастосовної практики, є використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. КК України доповнено ст. 150-1 «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом» згідно із Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебракування» від 15 cічня 2009 р. №894-VI [131].

Здебільшого вчені вважають, що основним безпосереднім об'єктом цього злочину є воля, честь і гідність дитини; додатковим факультативним об'єктом може бути фізичне і психічне здоров'я дитини [72, c. 367]. Останнє означає, що у разі, коли дії винного завдали шкоди (певного ступеня) здоров'ю дитини, такі дії можуть охоплюватись відповідною частиною ст. 150-1 КК України і додаткової кваліфікації за ст. ст. розділу II Особливої частини не потребують.

Тоді як, на думку І. В. Дегтярьової, суспільні відносини у сфері охорони та сприятливого функціонування сім'ї, а також нормального фізичного і морального розвитку малолітнього є основним безпосереднім об'єктом цього суспільно небезпечного діяння. Здоров'я, волю, честь та гідність дитини пропонує визнати додатковим факультативним об'єктом [132, c. 6-7].

Обов'язковою ознакою складу злочину є потерпілий. Ним може бути тільки малолітня дитина, тобто дитина, яка не досягла 14-річного віку. При цьому кваліфікуючою ознакою (ч. 2 ст. 150-1 КК України) є вчинення злочину щодо чужої малолітньої дитини.

Використання для заняття жебрацтвом дитини віком понад 14 років, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, має кваліфікуватися за наявності для цього підстав за ст. 150 КК України. Втягнення ж у жебрацтво дитини віком понад 14 років, яка досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування (приміром, дитини-інваліда), необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 304 КК України.

Зауважимо, що використання для заняття жебрацтвом дорослої особи (зокрема особи, яка має фізичні чи психічні вади, особи похилого віку) за наявності підстав може бути кваліфіковане за ст. ст. 146 або 149 КК України.

Предмет злочину, тобто у даному випадку те, з приводу чого вчинюється злочин, становлять гроші, речі, інші матеріальні цінності. Під грошима у ст. 150-1 КК України слід розуміти грошові знаки у вигляді національної валюти України та іноземної валюти.

Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі можуть бути рухомі і нерухомі, замінні і незамінні, подільні та неподільні, споживні та неспоживні. Виділяються також такі специфічні речі, як: тварини; головні речі та їх приналежності; складні речі; продукція, плоди, доходи; майно; гроші; валютні цінності; цінні папери.

Отже, предметом цього злочину не можуть бути цінності нематеріального характеру (нематеріальні блага):

а) результати робіт; послуги;

б) результати інтелектуальної, творчої діяльності;

в) інформація;

г) особисті немайнові блага (здоров'я, ім'я, авторство тощо).

Інакше кажучи, не може настати відповідальність за ст. 150-1 КК України за систематичне прохання у сторонніх осіб надати які-небудь послуги, виконати певну роботу, здійснити творчу діяльність, передати інформацію тощо.

Наступною об'єктивною ознакою цього злочину, є об'єктивна сторона, яка полягає в суспільно небезпечних діях - використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Диспозиція ч. 1 ст. 150-1 КК України є описовою, тобто законодавець під заняттям жебрацтвом розуміє систематичне випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб. При цьому випрошувати матеріальні цінності у сторонніх осіб може як дитина, так і повнолітня особа, яка використовує дитину (найчастіше, коли дитина ще не вміє розмовляти). Власне випрошування може відбуватися усно, письмово або конклюдентними діями (акт поведінки, який сам по собі свідчить про наміри чи бажання особи).

Поняття систематичне означає вчинення зазначених дій багаторазово (три і більше епізоди усного висловлення прохання подати милостиню або письмове чи конклюдентними діями висловлення такого ж прохання трьом і більше стороннім особам). Злочин, передбачений ст. 150-1 КК України, є прикладом продовжуваного злочину - злочину, що складається із двох чи більше тотожних діянь, які є реалізацією єдиного злочинного наміру винної особи щодо використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Такими діяннями можуть бути: тримання на руках немовляти чи іншої маленької дитини, контролювання зовні дій дитини, яка самостійно випрошує матеріальні цінності у сторонніх осіб, тощо.

Під сторонніми особами в ч. 1 ст. 150-1 КК України треба розуміти всіх інших осіб, крім батьків та осіб, які замінюють батьків, а у частинах 2 і 3 ст. 150-1 КК України - будь-яких осіб, крім тих, які є суб'єктами цього злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту початку третього епізоду випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з використанням суб'єктом злочину малолітньої дитини.

Беззаперечним є те, що суб'єкт цього злочину спеціальний. У ч. 1 ст. 150-1 КК України це батьки або особи, які їх замінюють, а у ч. 2 ст. 150-1 КК України - будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків.

Відповідно до СК України та Закону України «Про охорону дитинства» батьками та особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані лише ті особи, які мають право і на яких покладається обов'язок виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Батьки - це рідні батько і мати дитини, у т. ч. ті, з якими дитина спільно не проживає, а також усиновителі; прийомні батьки; батьки-вихователі. Особами, які замінюють батьків, відповідно до законодавства є: опікун, піклувальник; патронатний вихователь; фактичний вихователь.

За відсутності у дитини матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати дитині належне утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї), особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані баба і дід, повнолітні брат та сестра, а за відсутності у дитини матері, батька, баби, діда, повнолітніх братів та сестер або якщо ці особи не можуть з поважних причин надавати дитині належне утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї) - мачуха і вітчим, які проживають з дитиною, а також інші особи, у сім'ї яких виховувалась дитина. Батьки можуть бути відсутні у дітей-сиріт, підкинутих дітей, дітей, від яких відмовились батьки, безпритульних дітей. Поважні причини, з яких батьки не можуть надавати дитині належне утримання, це: позбавлення батьківських прав; відібрання дітей у батьків без позбавлення батьківських прав; визнання батьків безвісно відсутніми або недієздатними; оголошення їх померлими; відбування ними покарання в місцях позбавлення волі; перебування їх під вартою на час досудового слідства; розшук їх органами Національної поліції, зокрема пов'язаний з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцеперебування; тривала хвороба батьків; батьки не виконують своїх батьківських обов'язків з причин, які неможливо з'ясувати у зв'язку з перебуванням батьків на тимчасово окупованій території України або в зоні проведення антитерористичної операції. Останнє зазнало змін у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми» від 26 січня 2016 р. [133]. Тобто, враховуючи ситуацію, яка склалася на сході нашої держави, в ст. ст. 1 Законів України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [134], «Про охорону дитинства» [135] визначено, що до дітей, позбавлених батьківського піклування належать також «діти, батьки яких не виконують своїх батьківських обов'язків з причин, які неможливо з'ясувати у зв'язку з перебуванням батьків на тимчасово окупованій території України або в зоні проведення антитерористичної операції», чого не передбачалося в попередній редакції. До осіб, які замінюють батьків, не можуть бути віднесені: особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої дитини або нагляд за нею на підставі договору (няня, гувернантка, домашній учитель тощо); працівники закладів охорони здоров'я, навчальних та інших закладів (лікарні, будинки дитини, школи, дитячі садочки, оздоровчі табори, школи-інтернати тощо), зобов'язані наглядати за дітьми і піклуватись про них.


Подобные документы

  • Загальна характеристика злочинів проти волі, честі і гідності особи. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Кваліфікований склад злочинів: захоплення заручників, торгівля людьми та експлуатація дітей. Незаконне поміщення в психіатричний заклад.

    курсовая работа [31,0 K], добавлен 13.03.2010

  • Характеристика основних об’єктів вчинення злочинів проти волі, честі, гідності особи як юридичних категорій. Незаконне позбавлення волі, викрадення людини. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Незаконне поміщення в психіатричний заклад.

    дипломная работа [47,5 K], добавлен 14.10.2012

  • Характеристика та види кримінальних злочинів проти життя, здоров’я, честі та гідності особи. Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Злочини проти порядку несення військової служби.

    контрольная работа [38,3 K], добавлен 26.01.2012

  • Історично-правове дослідження ідеї про гідність і честь, визначення їх соціальної значущості. Зміст та механізм здійснення суб'єктивного права особи на повагу гідності та честі. Вдосконалення цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

    диссертация [219,3 K], добавлен 10.06.2011

  • Життя як одне з основних та невід’ємних прав людини. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти життя. Досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 05.01.2014

  • Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень. Спричинення дорожньо-транспортної пригоди та порушення Правил безпеки дорожнього руху. Класифікація розкрадань за розміром спричинених збитків. Кримінальні злочини проти статевої свободи та здоров’я особи.

    контрольная работа [16,6 K], добавлен 28.01.2012

  • Відповідальність за злочини проти власності згідно Кримінального Кодексу України. Поняття та види, обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочинів цієї групи. Загальна характеристика вимагання, особливості и принципи його кваліфікуючих ознак.

    курсовая работа [35,7 K], добавлен 29.04.2014

  • Розуміння волі у філософії. Основні підходи, що пояснюють формування волі та волевиявлення юридичних осіб. Сучасне розуміння процесу формування волі юридичної особи. Особливості процесу волеформування та волевиявлення юридичних осіб у сфері юриспруденції.

    реферат [23,4 K], добавлен 24.03.2012

  • Суспільна небезпека злочинів проти довкілля. Загальна характеристика злочинів проти екологічної безпеки, у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря, охорони водних ресурсів, лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 09.09.2010

  • Загальна характеристика обтяжуючих обставин корисливих злочинів проти власності та їх систематизація. Особливості змісту окремих обтяжуючих обставин, які передбачені для більшості корисливих посягань на власність, їх врахування при кваліфікації злочинів.

    курсовая работа [47,7 K], добавлен 15.09.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.