Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи. Кримінально-правовий аналіз і відмежування від суміжних складів злочинів, та існуючі санкції. Відмінні особливості розгляду справ у відношенні повнолітній та неповнолітніх осіб.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 20.09.2016
Размер файла 225,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Схожим прикладом є вирок Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 р. [77].

Особливо кваліфікованими видами розглядуваного злочину (ч. 3 ст. 146 КК України) є:

1) вчинення його організованою групою;

2) спричинення ним тяжких наслідків.

Принагідно зазначимо, що відповідно до ч. 3 ст. 28 КК України злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні браті участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Поняттям тяжкі наслідки у ст. 146 КК України охоплюються, зокрема, заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, його зникнення безвісти.

Умисне заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, групою осіб, з метою залякування потерпілого або інших осіб, на замовлення, або таке, що спричинило смерть потерпілого, умисне вбивство, а так само самогубство неповнолітнього потерпілого внаслідок незаконного позбавлення його волі, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146 КК України і, відповідно, ч. 2 ст. 121, ч. ч. 1 або 2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 120 КК України.

Потребує також нашої уваги такий злочин, як захоплення заручників (ст. 147 КК України), тобто захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника.

Насамперед, слід погодитися з думкою М.О. Акімова. Згаданий автор вважає за доцільне змінити назву статті чинного КК («Захоплення заручника» замість «Захоплення заручників») для приведення її у відповідність із диспозицією з точки зору юридичної техніки [78, c. 8]. Крім того, на нашу думку, доцільно закріпити в ст. 147 КК України поняття заручника, розмістивши його в примітці до цієї статті. Примітку до вказаної статті викласти в такій редакції: «Заручником слід розуміти фізичну особу, яка захоплена або утримується іншою фізичною особою з метою спонукання третьої особи (фізичної, юридичної, групи осіб, держави, міжнародної організації) до вчинення чи утримання від учинення певної дії як умови звільнення захопленої або утримуваної особи».

Примітно, що захоплення заручників відоме ще з первісних часів. Майже одночасно виникли взяття заручників (у мирний час), захоплення заручників (під час воєнних дій) і позбавлення людини волі з метою отримання викупу або для обміну. Лише ця остання форма, за висновками М.О. Акімова, визнавалася злочином за правом рабовласницьких, а згодом і феодальних держав [78, c. 6]. Далі автор вказує, що у XVII-XVIII столітті взяття заручників вийшло з вжитку у зовнішньополітичній діяльності. Проте у внутрішній політиці (як спосіб здійснення терору) воно використовувалось з часів Великої Французької революції (тоді ж з'явилися і перші правові акти з цього питання). Захоплення ж заручників під час воєнних дій вважалося припустимим і використовувалось аж до XX століття. Лише під впливом міжнародного руху за гуманізацію війн воно було спочатку обмежене Гаазькою конвенцією 1907 р., а потім остаточно заборонене Женевськими конвенціями 1949 р. та Додатковими протоколами 1977 р. до них. Захоплення заручників у мирний час особливо поширилося у другій половині XX століття як спосіб діяльності терористичних груп та організацій. Для протидії актам захоплення заручників як проявам міжнародного тероризму були розроблені та прийняті декілька міжнародно-правових актів, що забороняли діяння, під ознаки яких підпадало і захоплення заручників. Остаточно захоплення заручників у мирний час було заборонене Міжнародною конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. Вказана Конвенція визначає зміст злочину, закріплює основні засади міжнародного співробітництва протидії йому тощо. Саме після приєднання України до цієї Конвенції у 1987 році чинний КК Української РСР 1960 р. і був доповнений ст. 123-1 «Захоплення заложників».

Передусім, визначимо об'єктивні ознаки захоплення заручників (ст. 147 КК України). Основним безпосереднім об'єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути громадська безпека, життя та здоров'я особи, власність тощо.

Об'єктивна сторона його характеризується суспільно небезпечними діями у двох можливих формах:

1) захоплення особи як заручника;

2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Потерпілим (заручником) від злочину, передбаченого ст. 147 КК України, не можуть бути особи, які завідомо для винного є представниками влади, працівниками правоохоронних органів та їх близькими родичами, крім випадків, коли вони захоплені або тримаються як заручники з метою спонукання родичів затриманих або інших фізичних (неслужбових) осіб до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Захоплення або тримання вказаних осіб як заручників разом з іншими особами створює підстави для кваліфікації злочинів за ст. ст. 147 і 349 КК України (реальна сукупність).

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов'язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи.

Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147 КК України, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст. 391 КК України, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст. ст. 147 і 391 КК України.

Так само утворюють сукупність злочинів, передбачених ст. ст. 147 і 189 КК України, 206, 315 або 343 КК України, висування до родичів затриманого, фізичної або службової особи, наприклад, вимог про передачу чужого майна, права на майно чи вчинення дій майнового характеру (вимагання), про припинення зайняттям господарською діяльністю чи обмеження її, укладення угоди чи не виконання укладеної угоди (протидія законній господарській діяльності), про вживання іншою особою наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), про прийняття незаконного рішення працівником правоохоронного органу (втручання в діяльність працівника правоохоронного органу) тощо.

Зупинимося на суб'єктивних ознаках захоплення заручників. Суб'єктом цього злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути тільки необережним.

Якщо винний свідомо припускає, що внаслідок захоплення як заручника особи (наприклад, особи, яка перебуває у реанімації у зв'язку з тяжкою хворобою) може настати її смерть, то його психічне ставлення до смерті заручника, що настала, не охоплюється ч. 2 ст. 147 КК України і потребує додаткової кваліфікації за відповідними ч. і п. ст. 115 КК України.

Дії особи, яка захопила або тримала особу як заручника і умисно вбила її, мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 147 КК України за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146 КК України, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати альтернативний характер - спонукати родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до:

а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи ув'язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо);

б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо) [72, c. 354].

Вчинення чи невчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб'єкти: державна або інша установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань, орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т. ч. іноземні або міжнародні; родичі затриманого або інші фізичні особи (скажімо, його близькі, знайомі); службові особи.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є:

1) вчинення його щодо неповнолітнього;

2) вчинення його організованою групою;

3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей;

4) спричинення ним тяжких наслідків.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, у т. ч. таке, що спричинило смерть потерпілого, спричинення великої матеріальної шкоди, суттєве загострення міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності установ, організацій і підприємств тощо. При цьому, крім безпосередньо заручника, потерпілими від цього злочину можуть бути визнані й інші особи, що постраждали під час захоплення або тримання особи як заручника [72, c. 354].

У спеціальній літературі висловлено пропозицію щодо розширення переліку кваліфікуючих ознак вчинення злочину за колом потерпілих (двоє чи більше осіб; неповнолітній; державний, громадський діяч, представник влади, працівник правоохоронного органу чи їх близькі родичі); слід також ввести особливо кваліфікуючу ознаку (щодо малолітнього) [78, c. 8].

Предмет нашого дослідження вимагає визначення як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак такого кримінального правопорушення, як торгівля людьми або незаконна угода щодо людини (ст. 149 КК України). Принагідно зазначимо, що ст. 149 КК України набула нинішньої (чинної) редакції в зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. 3316-IV [79].

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є честь і гідність особи, а також крім випадків, коли угода, об'єктом якої є людина, укладається за згодою цієї ж людини, - воля особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть виступати життя та здоров'я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень [72, c. 356-357]. За визначенням В.М. Підгородинського, родовим об'єктом цього складу злочину є відносини, які забезпечують існування людини в суспільстві, тобто відносини, пов'язані з її життям, здоров'ям, волею, гідністю та іншими цінностями і суспільними властивостями; видовим об'єктом - відносини, пов'язані зі свободою, честю та гідністю людини [80, c. 10].

Логіко-граматичне тлумачення конструкції норми ч. 1 ст. 149 КК України дає підстави для висновку про те, що з об'єктивної сторони цей злочин може виражатися у семи формах:

1) торгівля людьми;

2) здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина;

3) вербування людини;

4) переміщення людини;

5) переховування людини;

6) передача людини;

7) одержання людини.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. №3739-VI торгівля людьми - це здійснення незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, у тому числі сексуальної, з використанням обману, шахрайства, шантажу, уразливого стану людини або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, з використанням службового становища або матеріальної чи іншої залежності від іншої особи, що відповідно до Кримінального кодексу України визнаються злочином [81].

Той факт, що український законодавець, на відміну від міжнародних актів, торгівлю людьми виділив як окрему форму злочину, відмінну від таких його форм, як вербування, перевезення (переміщення), передача, переховування або одержання людини, означає, що в ст. 149 КК України під торгівлею людьми слід розуміти власне торгівлю, тобто вчинення актів купівлі-продажу людей.

Задовго до прийняття Закону України «Про протидію торгівлі людьми» в науці кримінального права вчені пропонували різні дефініції торгівлі людьми. Наприклад, А.С. Політова її окреслює як дії, спрямовані на обмеження її свободи шляхом продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов'язаної з незаконним заволодінням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами [63, c. 6].

Здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, передбачає здійснення таких угод, як дарування, міна, надання у безоплатне користування, передача в рахунок погашення боргу, та будь-які інші, за якими особа передається для експлуатації [72, c. 357].

Не можна вважати здійсненням незаконної угоди, об'єктом якої є людина, дії особи (сутенера), яка зводить проститутку з клієнтом, оскільки у таких випадках людина передається іншій особі фактично не у володіння, а лише у тимчасове користування.

Під вербуванням людини слід розуміти досягнення домовленості шляхом безпосереднього наймання, тобто запрошування і набору добровольців ніби для участі у певній діяльності [72, c. 357].

Переміщення людини являє собою зміну її місця перебування шляхом перевезення та іншого переміщення її як через державний кордон України, так і в межах території України [72, c. 357-358]. При цьому дії винного, пов'язані з незаконним переміщенням людини через державний кордон України, потребують додаткової кваліфікації за ст. 332 КК України, а у випадках, коли для перетинання державного кордону були викрадені чи підроблені і використані завідомо підроблені документи, - ще й за відповідними ч. ч. ст. ст. 357 і 358 КК України. Якщо жертва торгівлі людьми перетинає державний кордон України на підставі належних документів, ст. 332 КК України застосуванню не підлягає.

Переховування людини передбачає розміщення людини у певному приміщенні, у транспортному засобі, у певній місцевості тощо, надання їй підроблених документів, вчинення щодо неї пластичної операції і т. ін. [72, c. 358].

Під передачею і одержанням людини треба розуміти відповідні фактичні дії, вчинені після вчинення стосовно неї акту купівлі-продажу, вербування, переміщення тощо, пов'язані з переходом фактичного контролю над нею від однієї особи (групи осіб) до іншої [72, с. 358].

У перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої передачі) людини іншій особі (особам). Якщо до угод з продажу людини застосувати за аналогією правило, що діє у цивільному праві (а специфіка предмета суспільних відносин, з приводу якого ці дії вчинюються, людина, - хоча й цілком перетворює юридичну сутність їх із законних на незаконні, але залишає незмінною зовнішню правову оболонку), то злочин треба вважати закінченим з моменту фактичної передачі особи за договором купівлі-продажу, який сІе-/асіо означає зміну власника, чи з іншого моменту, прямо передбаченого договором між сторонами.

Злочин у його третій - сьомій формах є закінченим з того моменту, коли жертва злочину, відповідно, завербована, переміщена, перехована, передана чи одержана.

Як випливає із примітки 3 до ст. 149 КК України, обов'язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149 КК України, якщо він вчинюється у третій - сьомій формах, крім випадків вчинення його стосовно малолітнього та неповнолітнього, є спосіб. Він може альтернативно проявлятися у використанні:

1) обману;

2) шантажу;

3) уразливого стану особи.

Обман як спосіб вербування, переміщення, переховування, передачі, одержання людини полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей (наприклад, відомостей про те, що він буде брати участь у конкурсі або отримає широкі можливості для працевлаштування за кордоном) або приховуванні певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого (наприклад, відомостей про дійсні умови праці, розміри і порядок виплати заробітку).

Грубе порушення угоди про працю, вчинене шляхом обману, у т. ч. стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України (ст. 173 КК України), слід відмежовувати від злочину, передбаченого ст. 149 КК України, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, об'єкта та суб'єкта. Передусім треба мати на увазі, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 149 КК України, обман застосовується, як правило, під час вербування, а при вчиненні злочину, передбаченого ст. 173 КК України, - вже під час виконання угоди про працю.

Зазначимо, що поняття уразливого стану особи міститься у примітці 2 до ст. 149 КК України, під яким законодавець визначає зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин.

Незважаючи на зовні всеохоплююче визначення цього поняття, воно залишається, на думку правознавців, оціночним: лише органи досудового розслідування і суд можуть на підставі конкретних обставин справи встановити, чи був стан особи насправді уразливим. Уразливим стан особи слід визнавати в усіх випадках, коли за обставинами справи її згода на вербування, переміщення, переховування, передачу чи одержання була вимушеною, одержаною під впливом зазначених суб'єктивних та (або) об'єктивних причин і не відповідала її справжнім інтересам [72, c. 358].

Наприклад, наявність уразливого стану була встановлена під час судового розгляду справи Вільнянським районним судом Запорізької області, за таких обставин. Особа Н. познайомилась з особою В. та в ході бесіди з'ясувала, що остання має на утримання малолітньої дитини, відчуває нестачу в коштах на її утримання через низькі заробітки, тобто в силу зазначених причин перебуває в уразливому стані. В подальшому особа Н. на прохання особи В. передала у борг 15 000 гривень, які остання зобов'язалась повернути, але не мала змогу повернути у зв'язку з відсутністю коштів, тому особа В. написала розписку про отримання у борг коштів на суму 15 000 гривень, а також передала особі Н. свій паспорт і ідентифікаційний код, як заставу утримання боргу. Особа Н. використовуючи уразливий стан особи В., передала інший особі Д. за грошову винагороду у розмірі 8000 гривень разом з документами з метою подальшого примусового надання послуг сексуального характеру. Особу Н. було затримано при отриманні коштів за незаконну угоду [82].

Порушення посадовими особами порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, для централізованого обліку, тягне відповідальність за ст. 184-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення [83]. Якщо такі дії вчинені з метою продажу цих дітей, вони можуть розглядатися як готування до злочину, передбаченого ч. 2 ст. 149 КК України (за ознаками вчинення його щодо неповнолітнього і з використанням службового становища).

Не обійдемо увагою суб'єктивні ознаки аналізованого кримінального правопорушення. Суб'єкт торгівлі людини або іншої незаконної угоди щодо людини загальний. Вчинення злочину службовою особою та вчинення злочину особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, розглядаються як його кваліфікуючі ознаки.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Крім того, для третьої і наступних його форм (вербування, переміщення, переховування, передача і одержання людини) обов'язковою ознакою є мета експлуатації людини.

Що ж стосується двох перших форм, то торгівля людьми та здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, мають тягнути кримінальну відповідальність за ст. 149 КК України незалежно від того, чи вчинені вони із зазначеною метою. Інший підхід унеможливив би притягнення до відповідальності особи, яка здійснила продаж людини або передала її за іншою угодою, адже за допомогою існуючих процесуальних засобів практично неможливо довести, що винною особою факт подальшої - після продажу або іншої передачі - експлуатації людини усвідомлювався як неминучий (тим паче неможливо довести, що для інтелектуальної ознаки умислу особи, яка продала дитину, характерним є усвідомлення того, що в подальшому покупець усиновить дитину, маючи за мету наживу). Вказана мета може бути доведена, як правило, лише у випадках, коли винна особа систематично поставляє певним покупцям дітей для використання їх як жебраків або жігіок для сексуальної експлуатації тощо. Здебільшого продавцю насправді байдуже - буде покупець використовувати продану йому особу в порнобізнесі чи одружиться з нею.

Психічне ставлення до тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 149 КК України, може характеризуватися тільки необережністю.

Мета експлуатації розкривається у примітці 1 до ст. 149 КК України. Під експлуатацією розуміються, серед інших її можливих форм, насамперед:

1) всі форми сексуальної експлуатації;

2) використання в порнобізнесі;

3) примусова праця або примусове надання послуг;

4) рабство або звичаї, подібні до рабства;

5) підневільний стан;

6) залучення в боргову кабалу;

7) вилучення органів;

8) проведення дослідів над людиною без її згоди;

9) усиновлення з метою наживи;

10) примусова вагітність;

11) втягнення у злочинну діяльність;

12) використання у збройних конфліктах.

Сексуальна експлуатація - це вид експлуатації праці особи у сфері проституції, під якою слід розуміти надання сексуальних послуг за гроші чи іншу матеріальну винагороду, або у суміжних сферах (у сфері розпутних дій з дітьми, надання разових сексуальних послуг ув'язненим та деяким іншим особам, співжиття з метою систематичного отримання сексуального задоволення тощо), незалежно від того, чи дозволений у тій чи іншій країні чи її окремих місцевостях цей вид діяльності [72, c. 359].

Торгівля людьми, поєднана з подальшим втягненням потерпілої особи у проституцію чи з примушуванням її до заняття проституцією, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 149 і 303 КК України.

Під порнобізнесом розуміється частково чи повністю дозволений у тій чи іншій країні чи незаконний вид підприємництва, пов'язаний з проституцією, утриманням будинків розпусти, виготовленням, збутом і розповсюдженням предметів порнографічного характеру тощо [72, c. 359]. Використання у порнобізнесі означає використання особи як сутенера, утримувача будинку розпусти, актора при зйомках порнографічних фільмів, статиста при виготовленні порнографічних журналів тощо.

Примусова праця передбачає працю, до якої особа примушується насильством чи будь-яким іншим способом і внаслідок якої відбувається присвоєння матеріальних результатів її праці (зокрема прибутку) власником засобів виробництва. Прикладами примусової праці може бути праця у будь-якій сфері виробництва чи послуг взагалі без оплати або з оплатою, яка явно не відповідає характеру та інтенсивності роботи. Примусове надання послуг є різновидом примусової праці, коли остання здійснюється у сфері послуг. Експлуатація дитини, вчинена за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без вербування, перевезення (переміщення), передачі, приховування та одержання, кваліфікується тільки за ст. 150 КК України.

Згідно із Конвенцією про рабство рабство - це стан чи становище людини, щодо якої здійснюються атрибути права власності чи деякі з них [84]. А.С. Політова визначає його як дії, спрямовані на повне або часткове здійснення щодо повністю позбавленої свободи людини атрибутів, властивих праву власності. Згадана вчена також дає визначення поняття «работоргівля», під яким розуміє діяння, що повністю позбавляють людину свободи з метою обернення її у невільника, або використання як невільника, її продаж чи обмін, розпоряджання нею, а також будь-які дії, пов'язані з работоргівлею чи перевезенням невільників, а рівно рабство на сексуальній підставі чи посягання на статеву свободу на підставі рабства [63, c. 8].

Під звичаями, подібними до рабства, у Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, розуміються:

а) боргова кабала, тобто стан чи становище, що виникає внаслідок застави боржником у забезпечення боргу особистої праці або праці залежної від нього особи, якщо належним чином обумовлена цінність виконуваної роботи не зараховується в погашення боргу або якщо тривалість цієї роботи не обмежена і характер її не визначений (на практиці в таке становище потрапляє, наприклад, жінка, яку продали у дім розпусти іншої країни, власник якого, сплативши гроші продавцю за жінку, відбирає у неї всі документи, обіцяючи повернути їх лише після відпрацювання нею сплаченої ним суми та отримання ним прибутку);

б) кріпацький стан, тобто таке користування землею, коли користувач зобов'язаний за законом, звичаєм чи угодою жити і працювати на землі, що належить іншій особі, і виконувати визначену роботу для такої іншої особи, за винагороду або без такої, і не може змінити цей свій стан;

в) будь-який інститут чи звичай, через які: жінку обіцяють за винагороду видати або видають заміж, без права відмовлення з її боку, її батьки, опікун, родина або будь - яка інша особа або група осіб; чоловік жінки, його родина або його клан, за винагороду або без такої, мають право передати її іншій особі; жінка після смерті чоловіка передається у спадщину іншій особі;

г) будь-який інститут чи звичай, в силу яких дитина передається одним або обома своїми батьками чи своїм опікуном іншій особі, за винагороду або без такої, з метою експлуатації цієї дитини чи її праці [85].

Відповідно до ст. 7 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, під особою, яка перебуває у підневільному стані, розуміється особа, яка перебуває у стані чи становищі, створеному в результаті інститутів чи звичаїв, подібних до рабства [85].

Відповідно до ч. 1 ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Під метою наживи при усиновленні, за висновками правників, треба розуміти мету, яка досягається шляхом отримання будь-якої матеріальної вигоди або уникнення від певних витрат завдяки усиновленню [72, c. 360]. Втягнення усиновленої дитини з метою наживи у зайняття жебрацтвом, азартними іграми або у злочинну діяльність охоплюється ст. 149 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 304 КК України не потребує.

Оскільки за законом усиновлення здійснюється лише щодо неповнолітньої людини, то вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою її усиновлення, не можуть кваліфікуватися за ч. 1, а тільки за ч. ч. 2 або 3 ст. 149 КК України.

Примусова вагітність означає посягання на волю жінки, пов'язане з тим, що вона завагітніла, у т. ч. шляхом штучного запліднення, у примусовому порядку.

Примусова вагітність, звернення в сексуальне рабство, примушування до проституції за Римським статутом Міжнародного кримінального суду (ст. 7) у певних випадках розглядаються як міжнародні злочини проти людяності, які може бути вчинено, наприклад, з метою зміни етнічного складу якого-небудь населення чи з метою вчинення інших серйозних порушень міжнародного права [86]. Тому, якщо акт торгівлі людьми вчинено з метою примусової вагітності чи іншої експлуатації в контексті геноциду, вчинене слід кваліфікувати за ст. 442 КК України.

Втягнення у злочинну діяльність - це дії, пов'язані з безпосереднім психічним чи фізичним впливом на особу та вчинені з метою викликати у неї прагнення взяти участь в одному чи кількох злочинах. Втягнення у злочинну діяльність передбачає всі види фізичного насильства і психічного впливу (переконання, залякування, підкуп, обман, шантаж, розпалювання почуття помсти, заздрості або інших низьких спонукань, пропозиція вчинити злочин, обіцянка придбати або збути викрадене, давання порад про місце і способи вчинення або про приховування слідів злочину, вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів чи психотропних речовин разом з особою з метою полегшити схилення її до вчинення злочину та ін.). Втягнення дитини у злочинну діяльність охоплюється ст. 149 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 304 КК України не потребує.

Використання у збройних конфліктах передбачає використання особи для виконання нею бойових завдань, пов'язаних з поваленням державної влади або порушенням суверенітету і територіальної цілісності інших держав тощо [72, c. 360].

Вербування повнолітньої людини з метою використання її у збройних конфліктах інших держав потребує кваліфікації тільки за ч. 1 ст. 447 КК України, а якщо такі дії вчинюються з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, або з використанням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, то ще й за ч. ч. 1, 2 чи 3 ст. 149 КК України. Вербування неповнолітньої людини з метою використання її у збройних конфліктах інших держав охоплюється ч. ч. 2 або 3 ст. 149 КК України і додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 447 КК України не потребує.

Перелік форм, в яких може виявитися експлуатація людини, наведений у примітці 1 до ст. 149 КК України, не є вичерпним. Саме тому тільки за ст. 149 КК України, без посилання на ст. ст. 143 і 144 КК України, має кваліфікуватися торгівля людьми, вчинена зокрема з метою трансплантації не лише органів, а й тканин людини або з метою вилучення крові у людини-донора.

Кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину є вчинення його:

1) щодо неповнолітнього;

2) щодо кількох осіб;

3) повторно;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) службовою особою з використанням службового становища;

6) особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності;

7) у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких,

або 8) з погрозою застосування такого насильства (ч. 2 ст. 149 КК України).

Кілька осіб - це дві і більше особи незалежно від їхнього віку та інших ознак, які виступають як потерпілі, незалежно від того, одночасно чи в різний час щодо них були вчинені відповідні діяння. Вчинення передбачених ч. 1 ст. 149 КК України дій щодо однієї і тієї самої особи у різний час за відсутності інших обтяжуючих обставин кваліфікується за ч. 1 ст. 149 КК України.

Повторним є вчинення цього злочину особою, яка до цього вже вчинила злочин, передбачений ст. 149 КК України, у будь-якій його формі як щодо однієї й тієї самої особи, так і щодо кількох осіб у різний час.

Використання службового становища передбачає вчинення злочину особою, яка є службовою особою. Нею може бути, наприклад, директор чи інша службова особа підприємства, яке здійснює посередницьку діяльність щодо працевлаштування за кордоном, директор будинку дитини, консульської служби, служби віз і реєстрації тощо. Якщо злочин, передбачений ч. 2 ст. 149 КК України, вчинено службовою особою - працівником правоохоронного органу, його треба додатково кваліфікувати за ч. 3 ст. 364 КК України, крім випадків, коли працівник правоохоронного органу є військовою службовою особою.

Особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, слід вважати будь-яку особу, від якої залежить потерпілий. Може йтися про службове підпорядкування, підкорення чужій, більш сильній волі, повну чи істотну матеріальну залежність утриманця тощо. Приміром, хворі - від лікарів та службових осіб, які вирішують питання про направлення на лікування, підлеглі - від начальників, підозрювані та обвинувачені - від працівників органів дізнання, слідчих і прокурорів, підсудні - від суддів та ін. Дружина може перебувати у залежності від свого чоловіка або батько чи мати - від сина чи доньки. У кожному конкретному випадку встановлення наявності відповідної залежності є компетенцією органів досудового розслідування та суду.

Особливо кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину визнається вчинення тих самих дій:

1) щодо малолітнього;

2) організованою групою;

3) у поєднанні з насильством, яке є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких,

або 4) з погрозою застосування такого насильства, а так само 5) якщо вони спричинили тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 149 КК України).

Якщо торгівля людьми пов'язана з переміщенням їх через державний кордон України, членами такої групи є також особи, які здійснюють таке переміщення в процесі передачі жертв злочину іншим особам. Для кваліфікації дій членів організованої групи не має значення, які саме дії, що утворюють об'єктивну сторону цього злочину, ними виконувались.

Тяжкими наслідками вчинення злочину, передбаченого ст. 149 КК України, можуть бути визнані тяжка хвороба (наприклад, СНІД, тяжка венерична хвороба, втрата репродуктивної здатності, переривання вагітності, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, тощо), заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, самогубство жертви злочину чи зникнення її безвісти (відповідно до ст. ст. 43 і 46 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом одного року, вона визнається зниклою безвісно, а якщо протягом трьох років, - померлою) тощо.

Оскільки психічне ставлення до тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 149 КК України, може характеризуватися тільки необережністю, то у разі умисного ставлення винної особи до смерті потерпілого або до заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень вчинене треба додатково кваліфікувати за ст. ст. 115 або 121 КК України.

У разі, якщо винний продав особу для вилучення в неї органу, що завідомо мало своїм наслідком смерть потерпілого (заподіяння тяжкого тілесного ушкодження), його дії мають кваліфікуватися за ч. 3 ст. 149, п. 5 ст. 27 і п. 6 (а також, залежно від конкретних обставин справи, п. п. 2, 4, 9 або 11) ч. 2 ст. 115 або ст. 121 КК України.

Ще таким кримінальним правопорушенням, яке викликає наш інтерес, є незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК України). Розглянемо об'єктивні ознаки цього злочину. Основним безпосереднім об'єктом цього кримінального правопорушення є воля, честь і гідність особи. Добровільна згода дієздатної особи (або прохання чи згода опікуна особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною) на її поміщення в психіатричний заклад виключає застосування ст. 151 КК України. Адже посягання на її волю, честь і гідність за таких обставин відсутні. Додатковим факультативним об'єктом злочину може бути життя та здоров'я особи.

Потерпілим від цього злочину є тільки психічно здорова особа. Цей факт, що випливає із конструкції ст. 151 КК України, вимагає обов'язкового ретроспективного встановлення відсутності підстав для поміщення відповідної особи в психіатричний заклад. Не обов'язково, щоб особа була цілком психічно здоровою, тим більше, що межа між окремими психіатричними і неврологічними захворюваннями (скажімо, такими як органічне і епілептичне слабоумство, корсаковський і епілептичний психоз) є надто тонкою. Головне, щоб стан особи не вимагав поміщення її в психіатричний заклад (наприклад, за обставинами справи її обстеження та (або) лікування цілком можливі були і не в стаціонарних умовах). У разі незаконного поміщення особи в інший, не психіатричний, заклад закритого типу відповідальність може настати за ст. 146 КК України як за незаконне позбавлення волі.

З об'єктивної сторони злочин полягає в суспільно небезпечних діях - у незаконному поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини. Способами вчинення можуть бути: насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги [87].

Поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров'я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею [88, c. 361].

Примусове освідування чи лікування особи у лікаря-психіатра в амбулаторних умовах за наявності відповідних ознак може бути кваліфіковане як службове зловживання (ст. ст. 364-365, 423-424 КК України) чи самоправство (ст. 356 КК України). Давання експертом-психіатром під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді завідомо неправдивого висновку, на підставі якого особа поміщена в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 384 КК України.

Ст. 151 КК України передбачає відповідальність не за утримання особи у психіатричному закладі (наприклад, стосовно якої відпали підстави для її подальшого знаходження у ньому), а лише за поміщення її туди. Злочин вважається закінченим з моменту такого поміщення.

Відповідно до ч. 6 ст. 284 ЦК України надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. Ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися тільки необережністю.

Умисні вбивство потерпілого, заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинені, наприклад, як спосіб незаконного поміщення в психіатричний заклад або з метою за вчинений під час такого поміщення опір потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 151 КК України і, відповідно, ч. ч. 1 або 2 ст. 115, ч. ч. 1 або 2 ст. 119, ч. 2 ст. 122 КК України (реальна сукупність).

Питання про суб'єкт незаконного поміщення в психіатричний заклад є дискусійним. Здебільшого як українські [72, c. 385; 88, c. 121], так і зарубіжні [89, c. 107; 90, c. 152; 91; 92] вчені визначають, що суб'єкт цього злочину є спеціальним. Зокрема, панує думка про те, що ним може бути лише лікар-психіатр, який відповідно до встановленого законодавством україни порядку, одноосібно чи у складі комісії, приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад [72, c. 385]. Попри це, приміром, О.?І.?Рарог стверджує, що суб'єкт злочину -?спеціальний, тобто ним може бути тільки лікар-психіатр, що поставив завідомо неправдивий діагноз та видав направлення на примусову госпіталізацію, а також лікар-психіатр, що безпосередньо здійснив примусову госпіталізацію особи, яка завідомо її не потребувала [93, c. 95]. На думку Н.?К.?Семернєвої, суб'єктом цього злочину є лікар-психіатр, якому законом надано право вирішувати питання про госпіталізацію хворих і звертатися із заявою про примусову госпіталізацію до суду [91, c. 152].

О.?Є.?Амосов небезпідставно зауважує, що саме законодавство про психіатричну допомогу наштовхує на думку, що відповідні дії може вчинити лише спеціальний суб'єкт, який наділений правом прийняти досудове рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу. У цьому разі мається на увазі лікар-психіатр, який діє як одноосібно, так і в складі комісії лікарів-психіатрів. всі інші особи, котрі ініціювали процес госпіталізації особи, іншим чином сприяли її госпіталізації, не «поміщають особу в психіатричний стаціонар», а лише сприяють її поміщенню у вказаний заклад. тому їхні дії слід кваліфікувати як співучасть в розглядуваному злочині [94, c. 119].

Особи, які виконують управлінські функції в психіатричних закладах (завідувачі відділень, головні лікарі та їх заступники тощо), і використовують своє службове становище для вчинення злочину (наприклад, шляхом надання вказівок безпосереднім виконавцям злочину) не поміщають в психіатричний заклад завідомо психічно здорову особу, вони лише сприяють вчиненню злочину порадами, вказівками та іншим чином, тобто виконують ролі співучасників злочину - організаторів, підбурювачів чи пособників. Адже відповідно до ст.?ст. 14, 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» прийняти досудове рішення про госпіталізацію може лише лікар-психіатр (одноособово чи в складі комісії лікарів-психіатрів), то тільки лікар-психіатр, який діє як медик, а не як службовець, може виступати в якості суб'єкта злочину, здатного безпосередньо виконати об'єктивну сторону складу даного злочину. А, отже, складно не солідаризуватися з О.?Є.?Амосовим у тому, що «особа, яка виконує управлінські функції в психіатричних стаціонарах, може бути виконавцем даного злочину, але лише як лікар-психіатр, який розглядається у відриві від займаної ним посади» [94, c. 124].

Ще один аргумент на користь того, що суб'єктом аналізованого діяння є лікар-психіатр наводить А.В. Андрушко [32, c. 163]. На думку цього автора, саме про це вказують санкції ст. 151 КК України, в яких передбачено, зокрема, покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Одним з найбільш яскравих та резонансних прикладів є справа «Акопян проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 5 червня 2014 р.). Згідно із матеріалами справи 17 грудня 1994 р. заявницю було госпіталізовано до Харківської обласної психіатричної лікарні №1, оскільки, згідно з історією хвороби, вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу.

У період із січня 1995 р. до листопада 1997 р. заявниця неодноразово клопотала про виписку із психіатричної лікарні та подавала скарги на примусове тримання у психіатричному закладі, але безуспішно.

7 листопада 1997 р. заявниця втекла із психіатричної лікарні.

Наступного місяця того ж року за клопотанням заявниці її було госпіталізовано до Харківської міської клінічної психіатричної лікарні для стаціонарного психіатричного обстеження, після чого її було виписано з висновком, що вона є психічно здоровою.

На підставі скарги, поданої заявницею, 17 лютого 1998 р. прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу щодо її лікаря за підозрою у незаконному поміщенні заявниці до психіатричної лікарні. Провадження у справі тривало до 13 травня 2008 р.

3 червня 2005 р. за клопотанням лікаря Харківський районний суд Харківської області закрив кримінальну справу у зв'язку із закінченням строку давності. І апеляційний суд Харківської області, і Верховний Суд України залишили це рішення без змін.

У 1999 р. заявницю було визнано цивільним позивачем у кримінальному провадженні. Крім того, у 2006 р. вона подала окремий цивільний позов до лікаря та психіатричної лікарні, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованої госпіталізації. Суд, розглянувши цивільний позов, присудив заявниці компенсацію, зазначивши, що при визначенні її суми він врахував тривалість необґрунтованого тримання заявниці у психіатричній лікарні, характер та ступінь фізичних і моральних страждань, вимушені зміни способу її життя та обмеження її громадянських прав на вільну організацію свого життя і на те, щоб дбати про власне здоров'я.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявниця скаржилася за ст. ст. 3, 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним та впродовж усього періоду перебування у психіатричній лікарні не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров'я, що її тримання у психіатричній лікарні супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди приватному і сімейному життю, на тривалість національного провадження та на відсутність можливості ефективно оскаржити своє примусове лікування.

Розглянувши скарги заявниці стосовно тримання її у психіатричній лікарні у період із 17 грудня 1994 р. до 7 листопада 1997 р., Європейський суд зазначив, що оскільки Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 р., під юрисдикцію Європейського суду підпадає проміжок часу з 11 вересня 1997 до 7 листопада 1997 р. Проте для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Європейський суд врахував відповідні факти, що передували даті, у яку Конвенція набрала чинності для України.

Крім того, Європейський суд вирішив розглядати випадок заявниці за підпунктом «е» п. 1 ст. 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання «психічнохворих» та встановив, тримання заявниці протягом відповідного строку у психіатричній лікарні без наявності психіатричного захворювання, відсутність якого було доведено експертною комісією під час провадження на національному рівні, не відповідало вимогам цього положення. Європейський суд дійшов також висновку, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних превентивних засобів захисту, які могли б забезпечити заявниці адекватний юридичний захист від свавілля та покласти край триваючому становищу заявниці. Засоби ж захисту, які мали забезпечити заявниці відповідне відшкодування, виявились у справі заявниці неефективними, оскільки національні провадження тривали надмірно довго. У зв'язку з цим Європейський суд констатував у цій справі порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

Європейський суд дійшов висновку, що не було порушення ст. 3 Конвенції, оскільки заявниця не конкретизувала свої скарги з цього приводу.

Примусова госпіталізація та лікування заявниці у період, що розглядався, і, як результат, відсутність можливості спілкуватись з дітьми було підставою для Європейського суду констатувати порушення ст. 8 Конвенції у зв'язку із втручанням у її приватне та сімейне життя.

Скарги заявниці за ст. ст. 6 та 13 Конвенції Європейський суд визнав прийнятними, оскільки вони тісно пов'язані зі скаргами, що розглядалися за ст. ст. 3, 5 і 8 Конвенції, і постановив, що за цими скаргами окремо питань не виникає і відповідно немає потреби розглядати їх окремо.

Заявниця подала низку інших скарг за Конвенцією щодо порушення її прав. Розглянувши ці скарги Суд відхилив їх як явно необґрунтовані.

За вказаних підстав суд одноголосно:

1. Долучає до суті справи заперечення Уряду щодо наявності у заявниці статусу потерпілої та щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту і відхиляє ці заперечення після розгляду по суті;

2. Оголошує скарги за статтями 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції, що стосуються періоду з 11 вересня до 7 листопада 1997 року, прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними;


Подобные документы

  • Загальна характеристика злочинів проти волі, честі і гідності особи. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Кваліфікований склад злочинів: захоплення заручників, торгівля людьми та експлуатація дітей. Незаконне поміщення в психіатричний заклад.

    курсовая работа [31,0 K], добавлен 13.03.2010

  • Характеристика основних об’єктів вчинення злочинів проти волі, честі, гідності особи як юридичних категорій. Незаконне позбавлення волі, викрадення людини. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Незаконне поміщення в психіатричний заклад.

    дипломная работа [47,5 K], добавлен 14.10.2012

  • Характеристика та види кримінальних злочинів проти життя, здоров’я, честі та гідності особи. Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Злочини проти порядку несення військової служби.

    контрольная работа [38,3 K], добавлен 26.01.2012

  • Історично-правове дослідження ідеї про гідність і честь, визначення їх соціальної значущості. Зміст та механізм здійснення суб'єктивного права особи на повагу гідності та честі. Вдосконалення цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

    диссертация [219,3 K], добавлен 10.06.2011

  • Життя як одне з основних та невід’ємних прав людини. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти життя. Досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 05.01.2014

  • Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень. Спричинення дорожньо-транспортної пригоди та порушення Правил безпеки дорожнього руху. Класифікація розкрадань за розміром спричинених збитків. Кримінальні злочини проти статевої свободи та здоров’я особи.

    контрольная работа [16,6 K], добавлен 28.01.2012

  • Відповідальність за злочини проти власності згідно Кримінального Кодексу України. Поняття та види, обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочинів цієї групи. Загальна характеристика вимагання, особливості и принципи його кваліфікуючих ознак.

    курсовая работа [35,7 K], добавлен 29.04.2014

  • Розуміння волі у філософії. Основні підходи, що пояснюють формування волі та волевиявлення юридичних осіб. Сучасне розуміння процесу формування волі юридичної особи. Особливості процесу волеформування та волевиявлення юридичних осіб у сфері юриспруденції.

    реферат [23,4 K], добавлен 24.03.2012

  • Суспільна небезпека злочинів проти довкілля. Загальна характеристика злочинів проти екологічної безпеки, у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря, охорони водних ресурсів, лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 09.09.2010

  • Загальна характеристика обтяжуючих обставин корисливих злочинів проти власності та їх систематизація. Особливості змісту окремих обтяжуючих обставин, які передбачені для більшості корисливих посягань на власність, їх врахування при кваліфікації злочинів.

    курсовая работа [47,7 K], добавлен 15.09.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.