Поняття держави та її типи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Національний університет юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Курсова робота з теорії держави і права

Тема: «Поняття держави та її типи»

План

Вступ

1. Багатоаспектність розуміння держави

2. Поняття та ознаки держави

3. Цивілізаційний підхід до типології держави

4. Формаційний підхід до типології держави

5. Типологія сучасної України

Висновок

Література

Вступ

При утворенні нової організації суспільства - держави, виникли різноманітні фактори, які сприяли творенню сучасної форми держави, державного правління. Державна влада не могла зводитись до одноосібного органу та відбувся поділ державної влади на структурні одиниці, поставлені на виконання певних функцій та збереження правового характеру суспільного життя.

Форми держави, які сформувалася у країнах, проходячи через часові перешкоди, видозмінюється, розширюється, скорочується, відчуваючи на собі характер менталітету нації, її моралі, впливу на нього зовнішніх чинників, таких як міжнародні організації, але, маючи у своїй основі той же принцип збереження прав людини.

В ст. 1 Конституції нашої держави закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава[1]. Але те, що сказано в Основному законі не дає нам приводу стверджувати, що це саме так. На наш погляд, в Україні не всі особистості усвідомлюють, що для створення правової держави необхідно виникнення деяких передумов, найважливішою з яких є громадянське суспільство, тобто відповідна зрілість традиційного суспільства.

Найбільш раціональним засобом розуміння держави є глибокий аналіз її основних ознак, в яких фактично розкриті ті атрибути держави без яких, її існування н неможливе.

Але концентруючись на формальних ознаках ми забуваємо про соціальне походження самої держави, про яке говорять у своїх працях такі вчені,як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. Цілком погоджуючись з договірною теорією походження держави я вважаю, що в наш час люди віддаляються від розуміння того, що держава - продукт народу. Сам термін «держава» в наш час радше асоціюється з органами влади, установами, силовими структурами ніж з цілісним організмом серцем якого - є соціум, а не державний апарат[19].

Саме якщо розглядати державу з різних позицій - філософської, історичної, соціологічної, географічної та ін., можна виділити уривчасте уявлення про неї. Ми ж спробуємо зробити це комплексно, більш спираючись на юридичний підхід.

Не менш важливим для правильного розуміння держави є і підхід до її типології . Тут, як власне і щодо самого поняття держави, у вчених немає абсолютної єдності. Серед основних підходів до типології кожен має певні недоліки - невраховані фактори, як от наприклад формаційна теорія не враховує всі варіанти можливого розвитку окремих країн, наприклад особливостей держав, що виникають я на основі так званого східного способу виробництва[5].

Детально розглядаючи тему курсової ми маємо можливість глибше вивчити навчальний матеріал з цієї теми простеживши закономірності розвитку нашої держави, спробувавши сформулювати поняття та ознаки плавно перейдемо до типології сучасної України.

1. Багатоаспектність розуміння держави

Держава - дуже складне і багатоаспектне соціальне утворення. Воно може бути розглянута і як географічне, і як соціальне явище. У географічному сенсі держава є країною, що займає певну територію, і населену її громадянами. У соціальному сенсі держава виступає в якості організації, створюваної людьми і здійснює певну діяльність у сфері суспільних відносин. Як соціальна організація держава може бути розглянуто у трьох аспектах: 1) як породження всього суспільства і його органічна частина; 2) як знаряддя певного класу, верстви населення чи клану (сім'ї); 3) як самостійна організація, наділена певними правами і обов'язками.

При дослідженні держави як організації, створеної суспільством і є нею внутрішньої, невід'ємною частиною, акцент робиться на його здатність вирішувати спільні завдання всього населення для досягнення загального блага. Таким чином, держава є лише способом самоорганізації суспільства і саморегулювання його процесів. Як приклад можна навести давньогрецькі міста-держави (поліси), вільне населення яких на загальних зборах міських вирішувало основні питання життя і діяльності поліса, формувало органи держави, визначало їх основні завдання та контролював їх діяльність. Така держава за своїми зовнішніми ознаками було близько до органів управління родом, плем'ям в умовах первіснообщинного ладу[13].

Розуміння держави як знаряддя певного класу, верстви населення чи клану (сім'ї) склалося в період феодалізму і початку капіталізму, коли державна влада належала монарху і його оточенню, верхівці багатьох феодалів або людей, що володіють капіталом і мають в своєму розпорядженні економічною владою в суспільстві. Така держава є органом придушення і гноблення інших класів і верств суспільства, джерелом соціальних конфліктів, протистояння і навіть кривавої боротьби, оскільки його органи формувалися в основному з представників панівного класу, шару і діяли в його інтересах.

Останнім часом вчені все більше схиляються до розуміння держави як самостійної соціальної організації, створюваної і діє на підставі та на виконання права як основного регулятора життя суспільства.

Таке розуміння відповідає сучасним цивілізованим демократичним державам, основні владні органи яких формуються і діють відповідно до чинного законодавства, яке визначає їх повноваження, права та обов'язки по відношенню до громадян. При цьому в межах своїх повноважень державні органи приймають рішення самостійно і несуть за них юридичну відповідальність.

Перебуваючи у сфері політичних відносин, держава виступає від імені всього суспільства і має діяти в його інтересах. Спочатку, як уже зазначалося вище, держава є організацією панівного класу, шару, клану, і його політика відповідала їхнім інтересам. Політичні права і інтереси інших верств і класів суспільства багато в чому обмежувалися. У деяких державах така політична спрямованість в діяльності держави збереглася і до теперішнього часу. Наприклад, на Кубі, в Північній Кореї, Іраку держава є знаряддям однієї партії, а точніше - її керівних органів, тобто обмеженої групи людей.

Вирішуючи політичні питання, які є головними в суспільстві, держава тим самим впливає на весь хід суспільного життя країни. Приміром, законодавчо закріпивши рівність націй і релігій, держава тим самим забезпечує рівність громадян незалежно від їх національної приналежності і віросповідання. У цьому полягає сутність держави та її основна відмінна риса від всіх інших соціальних організацій, що діють у суспільстві.

Перш за все держава розглядалася як спілкування вільних людей, об'єднаних прагненням до загального блага. По суті це означало спілкування людей, що визнають владу їх власного об'єднання (Платон, Аристотель). Згодом до цих ознаках був доданий новий - згода в питаннях права (Цицерон).

Одним з істотних властивостей так розуміємо держави було те, що здійснювана їм влада була органічною, тобто саморозвиваюча і самодостатньою, що збігається з вільним спільнотою.

Термін «держава» ввів одним з перших в науку Макіавеллі, що відносився до числа тих мислителів, які обґрунтовували самостійний характер політики, відокремивши її від релігії і моралі.

Затвердилися потім в політичній думці розмежування суспільства і держави стало основою для нових визначень держави, в яких фіксувалася його відокремлення від суспільства в якості не збігається з ним організації влади, апарату управління. При цьому в одних політичних концепціях розуміння держави базувалося на пріоритеті держави перед суспільством, в інших - на пріоритеті суспільства перед державою. Цим розмежуванням в політико-правовій думці було закладено протиріччя між древнім розумінням держави як форми організації громадян в цілісність, яким належить влада і які становлять власне держава, і новим розумінням держави, коли воно ототожнюється фактично лише з системою органів державної влади і управління, переставши включати в себе самих громадян. На цій основі в теоретичній літературі утвердилось ототожнення держави з правителем, королем, а згодом з парламентом або іншими обраними органами влади. Це ототожнення офіційно закріплено в законодавствах багатьох сучасних держав, в преамбулі конституцій яких міститься положення про прийняття їх народом.

Наприклад, чинна Конституція США починається з відомої фрази: «Ми, народ Сполучених Штатів ..., приймаємо цю Конституцію». Хоча насправді вона була прийнята не народом на референдумі, а спеціальним представницьким органом. Це ототожнення народу і держави фіксується і в тих конституціях, в яких права народу закріплюються як права органів державної влади (наприклад, Конституція Японії). Таке ототожнення має місце і в тих випадках, коли народовладдя на ділі зводиться до системи парламентаризму. Звідси випливає, що два зазначених вище розуміння держави в науковій літературі суперечать один одному Визначення ж не повинно містити суперечності.

Великий французький мислитель XVI століття Жан Боден (1530 - 1596) розглядав державу як «правове управління родинами». Відомий англійський філософ XVII ст. Томас Гоббс (1588 - 1679), прибічник абсолютної влади держави - визначав його як «єдине обличчя, верховного владику, суверена, воля якого внаслідок договору багатьох осіб вважається волею всіх, так що воно може вживати сили і здібності всякого для загального миру і захисту» . Творець ідейно-політичної доктрини лібералізму англійський філософ-матеріаліст Джон Локк (1632 - 1704) представляв державу у вигляді сукупності людей, які об'єдналися в одне ціле під керівництвом ними ж установленого загального закону[5].

По-різному розумілося держава і в більш пізній період, аж до теперішнього часу. У німецькій літературі, наприклад, воно визначалося в одних випадках як «союз вільних людей на певній Території під загальною верховною владою, яка існує для всебічного користування правовим станом» (Н. Аретіно) [7]; В післяреволюційний період держава трактувалося, як вже зазначалося, в марксистському дусі як «особлива організація сили» «організація насильства для придушення будь-якого класу». В академічних виданнях і в навчальній літературі воно розумілося строго класовому сенсі, як «політична організація класового суспільства, що виражає в концентрованій формі інтереси і волю панівних класів. Незадовго до, та після розпаду СРСР на перший план замість суто класових стали виступати «загальнолюдські цінності», класова тональність у визначеннях стала поступово витіснятися загально-соціальної тональністю. Держава знову намагаються визначати як організацію чи інститут «всіх і для всіх».

Визначенням поняття держави, за такої теорії розглядається як «єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни і її населення, має для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх веління і володіє суверенітетом». Чисто класовий підхід до визначення поняття держави, а разом з тим і до його суті, поза сумнівом, - крайність. Однак іншою крайністю є і «загальнолюдський» підхід до визначення його поняття, з повним відкиданням класової теорії.

В даний час поряд з традиційними підходами до дослідження держави, що відображають його складність і багатогранність, в юридичній літературі нерідко використовуються і нетрадиційні для вітчизняної науки підходи. У західній юриспруденції, наприклад, держава часто розглядається не тільки під «законодавчим» кутом зору, як «правотворець», «джерело» права, а й в адміністративному аспекті, як «адміністративне держава». Причому деякі автори навіть вважають, що існування і посилення адміністративного держави є чи не найбільш «примітною тенденцією розвитку держави в останнє сторіччя»[8]. Аналогічним чином представляється деякими авторами розвиток держави у зв'язку з наростаючими в сучасному світі процесами глобалізації. Наростання цих процесів в різних сферах життя суспільства, особливо в сфері економіки, політики, інформатики, технології, неминуче веде, на їхню думку, до зміни природи і характеру держави, до глобалізації його функції і поступового зменшення його суверенітету. В сучасних умовах скорочення сфери впливу в різних країнах ідей соціалізму і відповідно розширення сфери впливу капіталізму, наголошується в західних виданнях, «глобальні компанії» (транснаціональні корпорації) створюють такі потужні економічні та соціально-політичні інститути, які за своїми можливостями перевершують окремі держави і фактично стоять «над різними націями і державами»[9].

«Глобальний» підхід до вивчення держави і тенденцій його розвитку є відносно новим. Хоча перегукуються з ним «наддержавні» ідеї - ідеї «всесвітньої держави», «світового уряду» в науковій і популярній літературі далеко не нові. Як і в момент їх виникнення понад століття тому, вони в певній мірі відображають відбуваються в світі інтеграційні процеси. Проте в значній мірі вони розраховані все ж на політичний та ідеологічний ефекти, ніж на серйозний академічний статус[9].

Вагомий внесок у багатоаспектність зробили світові ідеології. Так, наприклад як вже зазначалося тривалий час на території колишнього СРСР існувала радянська система і панувала ідеологія КПРС.

Сучасне ж ідеологічне спрямування теорії держави і права полягає у відмові їх від обмежень та догм марксистсько-ленінського періоду розвитку юридичної науки і утвердженні нових, загальнодемократичних, гуманістичних ідеалів, таким чином виникає вже інше поняття держави. О.В. Зайчук у своїй праці пише, що це саме той шлях, на якому можна досягнути нового рівня знань та справді наукових пояснень щодо понять держави і права з використанням досягнень сучасної методології суспільствознавства. На цих підставах відбувається збагачення теорії держави і права новими знаннями про роль гуманістичних та демократичних цінностей у розвитку сучасної держави, про верховенство права та конституційну законність, про соціальну, правову державу як перспективну та прогресивну мету розвитку української державності, про пріоритет прав людини у суспільстві.

Ми бачимо, що фактично в межах однієї держави, за зміни ідеології формується вже декілька розумінь держави.

Такі ж явища щодо визначення цього терміну можна бачити і в інших ідеологіях, як фашистська, демократична і т.д.

Слід зауважити, що питання про розуміння держави, в силу своєї природи і характеру не мають остаточного рішення. Вони кожен раз по-новому і в особливому значенні будуть вставати перед кожним новим поколінням дослідників, які намагаються зрозуміти суть держави, це зумовлено в першу чергу різноманітністю типології самих держав, та різним сприйняттям явищ самими дослідниками різних поколінь. Неоднозначність сприйняття держави обумовлена, на думку багатьох вчених, самим часом, в рамках якого воно виникає і розвивається, а отже рівнем розвитку суспільства. Разом із тим вона обумовлюється чисто суб'єктивними факторами - неоднаковим сприйняттям однакових державно-правових явищ - дослідники нерідко використовують одні і ті ж терміни в абсолютно різних значеннях або ж розглядають рівні явища і поняття як ідентичні.

Австрійський юрист Г. Кельзен відзначав, що неоднозначність сприйняття підходів до розуміння держави також обумовлена тим, що даним терміном зазвичай пояснюються найрізноманітніші явища.

Такий перелік факторів, що вплинув на багатоаспектність розуміння держави є далеко не вичерпним - його можна дуже довго продовжувати, знаходячи все нові і нові.

2. Поняття та ознаки держави

Базуючись на сказаному вище ми можемо чіткіше визначити поняття та характерні ознаки держави. Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких ґрунтується на певному типі виробничих відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація - об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація - об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація - об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація - об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація - є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади;

державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

Отже, тепер можна сформулювати визначення поняття держави.

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціальна неоднорідному суспільстві, з допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Серед загальних підходів до розуміння держави цікавим є виокремлення особливої її форми - «правової держави».

Сам же термін "правова держава" ввів в обіг представник німецького лібералізму першої половини ХIХ ст. державознавець Р. фон Моль[13].

Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості.

Ідея правової держави народжується в Нові часи, в епоху становлення сучасної представницької демократії. Саме тоді боротьба з абсолютними монархіями, з властивою їм необмеженістю державної влади і феодальним правом, яке було нерівним правом, правом-привілеєм вищих верств суспільства, породжує ідею правової держави. У витоків цієї ідеї стоять такі мислителі і політичні діячі, як Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсон, Б. Франклін, І. Кант. Американська, англійська і французька революції втілювали в життя цю ідею. У ХІХ сторіччі ідея і практика правової держави були розвинуті далі. Видатний український юрист Б.О. Кистяківський на початку ХХ століття таким чином визначав головні риси правової.

Виходячи із сучасних поглядів, правова держава характеризується такими суттєвими ознаками (їх ще називають принципами правової держави):

1. Джерелом державної влади має бути народ. Через представницьку чи пряму демократію він формує органи влади. Виключно народові належить право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-правового життя, створювати й ліквідовувати інститути державної влади. Одне з основних прав людини - ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її інтересів . Наявність гарантій, які дають можливість у будь-який час змінити антинародну владу, - свідчення існування правової держави .

Панування права в управлінні державними справами . Це означає, що влада здійснюється не шляхом суто наказних методів чи інших командно - адміністративних засобів, а шляхом права, у визначених правом формах і методах.

Верховенство законів у регулюванні суспільних відносин . По-перше, у сферах суспільного життя, що підлягають правовому регулюванню, мають панувати закони, а не підзаконні акти ( накази, інструкції та ін. ), тому що закон найповніше відображає інтереси суспільства, чого не скажеш про підзаконні акти, які нерідко відображають відомчі інтереси, перекручуючи при цьому закони . По-друге, у разі суперечності між законом і підзаконним норма - тривним актом безсумнівно має діяти закон. По-третє, закон не може бути відмінений, замінений чи зупинений підзаконним актом . І, нарешті, підзаконні акти повинні відповідати законам.

4. Наявність законодавчих органів і процедур, за допомогою яких створюються ефективні закони. Для того, щоб правильно відобразити інтереси суспільства в законах, необхідне існування демократичної системи виборів законодавчих органів. Ця система має бути такою, щоб обирались інтелектуально розвинені, юридично підготовлені, масштабно мислячі представники всіх соціальних верств суспільства. Процедура підготовки закону має бути гласною участю максимальної кількості спеціалістів. Процес прийняття закону має виключати можливість внесення некомпетентних змін у нього й водночас бути вільним, демократичним.

5. Пріоритет прав і свобод особи. Кожна людина має невід'ємні, дані їй від народження, права і свободи: право на життя, на особисту недоторканність тощо. Ці права і свободи не даються жодною державою, жодним законом, і отже, не можуть бути взяті ними. Держава лише за допомогою права, у певних невеликих межах може регулювати процес їх реалізації. Важливо наголосити, що у правовій державі категорично недопустиме нехтування правами і свободами особи не лише заради егоїстичних групових чи партійних інтересів, а навіть і з посиланням на "високі" державні або національні інтереси. Тобто цим правам і свободам надається перевага (пріоритет) порівняно з будь-якими іншими інтересами.

Зв'язаність правом діяльності держави і її органів. Для законодавчих органів це означає, що формулювати законодавчі норми вони повинні, виходячи із загально соціального права, тобто існуючих у даному суспільстві категорій добра, справедливості, свободи, гуманізму. Після видання норм законодавець має дотримуватися класичного юридичного принципу: "Закони зв'язують тих, хто їх пропонує". Ця риса означає, що виконавчі органи керуються передусім законами, а не відомчими нормами. Судові органи (за римською юридичною аксіомою: "Що пропущено законом, не пропустить добросовісність судді") мають реалізувати правові закони, враховуючи загально соціальні права. Це означає також закріплення за допомогою закону правового статусу і процедури роботи всіх державних органів.

7. Наявність ефективної правоохоронної системи. Під цим мається на увазі відповідна структурі суспільних потреб організація, правове, кадрове і матеріальне забезпечення суду, прокуратури, міліції та інших органів, які охороняють права громадян. Особливо важливим серед них є суд, компетенція якого поширюється на всі правові спори, у тому числі й на питання відповідності рішень вищих органів влади Конституції України.

8. Висока правова культура суспільства та особи - одна з важливих рис правової держави. "Для того, щоб жити в праві, - писав дореволюційний юрист О.С. Олексіїв, - необхідно насамперед, щоб це право жило в нас". Висока правова культура суспільства - це розвиненість усіх його правових інститутів: законодавства, правотворчої та право реалізуючої діяльності, правового захисту особи. Правова культура особи містить знання права, повагу до нього, уміння правильно реалізувати правові знання на практиці, безумовне виконання громадянами правових заборон та обов'язків.

9. Відповідальність держави перед суспільством. Це означає, що держава в особі винних осіб мусить нести моральну і юридичну відповідальність за рішення і дії, які призвели до шкоди суспільству. Цей принцип часто формулюється і як взаємна відповідальність держави та особи. Мається на увазі, що особа практично у будь-якій державі буде нести відповідальність за суспільно шкідливі дії, але зворотний процес, коли й могутня держава відповідає перед окремою людиною за заподіяну їй шкоду, притаманний саме правовій державі.

10. Наявність поділу державної влади. Більшість сучасних дослідників вважають, що поділ влади на різних рівнях з метою запобігання її узурпації або надмірної концентрації в одних руках є важливою рисою правової держави, яка не допускає наявності якої-небудь абсолютної влади, у тому числі й державної. Це необхідно для того, щоб влада не перетворювалась у ніким не обмежену силу, яка придушує суспільство.

Розподіл єдиної за своєю суттю державної влади, можна розглядати у трьох аспектах: а) розподіл законодавчої, судової, виконавчої діяльності шляхом створення трьох відповідних видів органів держави, які функціонують не втручаючись у компетенцію один одного; б) розподіл влади (повноважень) між соціальними верствами, групами шляхом їх пропорційного представництва в законодавчих органах; в) розмежування влади (повноважень) між вищими і нижчими структурами однієї й тієї само гілки влади. За допомогою цього забезпечується правова автономність державних органів, підкорених закону, а не наказу вищого керівництва.

Для сучасної цивілізованої держави, а тим паче такої, що претендує на означення правової, має бути притаманним і чітке розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Отже, правова держава - це така держава, яка характеризується всіма вищезазначеними рисами. Якщо ж вибрати лише найголовніші ознаки, то можна запропонувати таке визначення.

Правова держава - це держава, яка складається з громадян, котрі мають високу правову культуру і формують державну владу, яка є демократично організованим і залежним від суспільства апаратом управління, що за допомогою ефективних законів забезпечує реалізацію суверенних прав і свобод громадян.

3. Цивілізаційний підхід до типології держав

Типологія - це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи - типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип. Сучасна наука виділяє два основних підходи - цивілізаційний та формаційний[12].

У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем.

Цивілізаційний підхід - покладає в основу типово класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого

Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Цивілізація (лат. civilis - цивільний, міський) - це соціокультурна система що включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи особи - економічної, політичний, соціальної і духовної.

Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеологія національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

* первинні;

* вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави - давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних - держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.)[8].

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету ії власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства. Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу.

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави - не стільки продукт гри соціальних Сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його морально-ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, - приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід. У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів[16].

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і вади. Вадою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, і крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі).

4. Формаційний підхід до типології держав

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип Держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній - феодальний, буржуазній - буржуазний[13].

Формація - це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному! етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх дер-ji жав, що мають загальну економічну основу обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва. При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабо-Я власницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичні ний тип - соціалістичну державу, яка у найближчій історичній! перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася які антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для! ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивним (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації. Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Рабовласницьких держав

Першим типом держави в теорії формаціонного підходу є рабовласницька держава. Це один з типів експлуататорського держави, яка є знаряддям класу рабовласників і призначення якого полягає у захисті їхніх інтересів і прав.

У рабовласницькій державі клас рабів, часто-більшість населення, був позбавлений усіляких, навіть загальнолюдських прав і розглядався як «говорять знаряддя праці». Класичним прикладом такої держави є Древній Рим, де тру рабів становив всю економіку держави.

За марксистської теорії право держави визначається його соціальним призначенням і класової сутністю. Логічно зробити висновок, що право рабовласницького держави захищає інтереси виключно класу рабовласників і їх частною власність.

У власності рабовласників перебувала земля, знаряддя праці і самі раби виступали в ролі власності рабовласників, тобто були особисто залежні від свого господаря. Вони були зобов'язані працювати на землі, не маючи при цьому навіть права на життя. Хазяїн у будь-який момент міг вбити раба[18].

Подібні відношення в праві та економіці не давали можливості навіть для самого незначного росту і розвитку, а тому вимагали корінного перелому і переходу до феодального типу держави.

Феодальна держава

Природне історичний розвиток і наступна, описана Марксом зміна форми експлуататорських відносин перетворювало рабовласницьке держава в феодальне. За класифікацією Маркса феодальна держава-це другий ступінь розвитку суспільства. У такій державі вже зізнаються природні права людини. До людини, нехай навіть і вельми залежному, ставляться саме як до людини а не як до мовця знаряддю праці. Селяни-кріпаки якщо і незалежні особисто, то повністю прив'язані до землі, яка належить феодалам. Основна ознака кріпосного права той, що селянство (а тоді селянство становило більшість. Міське населення було вкрай слабко розвинене) вважалося прикріпленим до землі, - звідси походить поняття кріпосного права.1 Це визначає економічний і соціальний базис даної держави: особиста незалежність селян, але повна приналежність землі феодалам. Залежність селян приймала форми не тільки в належності їх до землі, але селяни так само повинні були певну кількість днів особисто працювати на свого пана. (У Росії це називалося відпрацюванням панщини)

У такому суспільстві повноправним класом могли бути тільки люди володіли землею - поміщики, феодали, різні дрібні дворяни. Причому обсяг їхніх прав на ранніх стадіях розвитку феодальних держав визначався кількістю землі. А становище селян в реальності мало відрізнялося від рабського, хоча звичайно, брало інші вже більш людяні форми.

На відміну від рабовласницького, феодальне держава могла розвиватися більш швидкими темпами і більш плавно. Певний вага тут набувають, звичайно не відразу, наука, торгівля, розвиток техніки. Це дуже важливо оскільки саме розвиток торгівлі і техніки визначає багато в чому процес переходу до наступного типу держави.

У феодальній державі сутність класового суспільства залишалася: суспільство трималося на класовій експлуатації. Кріпосне суспільство завжди було більш складним ніж суспільство рабовласницьке. У ньому був великий елемент розвитку торгівлі, промисловості, що вело ще в той час до апіталізму.1

У правовому ставлення феодальні держави ще не могли мати гарної основи для розвитку. Далі визнання природних прав справа не пішла. Між рабовласницьким суспільством і феодальним можна провести паралель в тому, що більша частина населення країни мала обмежені права. І при рабстві і при кріпосному праві панування невеликої меншості над величезною більшістю їх не може обходитися без примусу.

Капіталістичні держави

Розвиток торгівлі дозволило за досить короткий період виділиться нового класу населення - капіталістам. Найбільш активне зростання капіталу мав місце в Європі після відкриття Америки (1492 р.). Постійний товарообмін, безперервний потік дорогоцінних металів дозволили зосередити велику кількість вільних грошових коштів в руках вузького кола людей, значення сільського господарства поступово падало, вірніше сказати, люди переставали залежати від землі так, як це було за часів феодалізму. А, отже, значення класу феодалів поступово втрачався. Головну роль грали вже не земельні ділянки, а фінансові кошти, зосереджені в руках невеликої кількості підприємливих людей[21].

Падали економічні показники поміщицького класу, і розвивалася сила нового класу - представників капітала.1 Тепер в основному економіку держави становила власність капіталістів. І призначення держави змінювалося, в тому сенсі, що клас буржуазії підпорядкував собі всіх інших. Перебудова суспільства відбувалась таким чином, щоб усі громадяни стали як би рівними, що відпало колишній поділ на рабовласників і рабів, щоб усі вважалися рівними перед законом, не залежно від того, хто яким капіталом володіє. Закон однаково охороняє всіх, охороняє власність, у кого вона є, від замахів проти з боку тієї маси, яка, не маючи власності, не маючи нічого, крім своїх рук, поступово убожіє. розоряється і перетворюється в пролетарів. Таке капіталістичне общество.2

Проголошена свобода капіталістичного суспільства це свобода не для всіх, а для тих, хто має власність, яку необхідно охороняти. Свобода капіталістичного суспільства не повноцінна. Товариства, яке виступило проти кріпосництва, проти самого кріпосного права з лозунгом свободи, яке оголошує своїм гаслом свободу всенародну, говорить, що вона виражає волю всього народу, заперечує, що воно класове государство.3

Суть суспільства тут на змінюється, адже власність буржуазії мало чим відрізняється від власності феодалів. Як писали класики марксизму, будь-яка власність робить будь-якої клас людей залежні від іншого класу. Капіталістичне суспільство не виняток з цього правила. Борючись проти кріпосного права, воно оголосило власність вільною і особливо пишалося тим, що ніби держава перестала бути класовим.

Соціалістична держава

Соціалістична держава - це остання стадія розвитку суспільства за класифікацією прийнятої в формаційному підході. Воно протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому сенсі цього слова. Соціалістична держава - вже не є, на відміну від трьох попередніх, типом експлуататорського держави. Існував і існує до цих пір суспільству, яке рухається в класових протилежностях, було необхідно держава, тобто організація експлуататорського класу для підтримки зовнішніх умов виробництва, значить, особливо для насильницького утримання експлуатованого класу в визначених даними спосіб виробництва умовах придушення (рабство кріпацтво найману працю)[20].

Істотна відмінність соціалістичного державу від всіх інших типів держав і полягає у відсутності цих умов придушення. Тут відсутні класи, а отже, немає ні експлуататорів, ні експлуатованих. У соціалістичній державі немає того апарату насильства, який притаманний державі, можна сказати, що держава як така відсутня, немає тих факторів, які підтримували держава будь воно рабовласницьким, феодальним або капіталістичним. Більше немає класів і встановленого апарату підпорядкування. Коли держава стає дійсно представником усього суспільства вона сама себе робить зайвим. Коли немає класів, немає держави, немає жодного апарату насильства, нікого пригнічувати держава поступово відмирає. На підставі цього слід оцінювати фразу про «вільне народна держава» як науково-неспроможною.

Держава, що втратило деякі з свої властивостей не може мати ті ж функції, що й раніше. Форми власності стають іншими. Люди вже не відносяться до речей як до своїх або чужих, тепер все спільне. У захисті та примноження загальній соціалістичній власності і полягає функція такої держави. Саме суспільна власність і є економічним базисом держави.

5. Типологія сучасної України

держава феодальний демократичний

Створення нової України обумовлює постійну потребу в теоретичному осмисленні і наданні силам наукового інструментарію, за допомогою якого тільки й може бути досить ефективним процес цього втілення.

Нагальні проблеми демократичного перебудови нашого суспільства, заняття ним гідного місця в цивілізованому світі, в якому на першому плані стоїть особа, формування громадянського суспільства з неминучістю потребують як теоретичного осмислення основних тенденцій розвитку держави, так і пошук можливих шляхів їх практичного втілення в українській дійсності, як і будь-які реформи в суспільстві з новою силою ставлять питання про ставлення різних суспільних сил, політичних організацій до держави в силу того, що у всі часи існували керовані та керуючі органи, функціонувала влада, яка використала і переконання, і примус, а держава являє собою особливий різновид пануючої організації, в якій власне початок виявляється завжди активно і ніколи пасивно. Розвиток сучасної держави тісно пов'язаний з минулим, а особливо при розгляді питання ії типології. Адже говорячи про типологію держав дійсно йдеться про «поділ» усіх утворень, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи - типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Отже, розглядаючи питання можна сказати, що визначення типології сучасної України є складним питанням. У ході дослідження приділення належної уваги державам, що існували на території сучасної України є обов'язковим, адже не звернувши увагу на історичні аспекти розвитку ми ніяким чином не зможемо простежити певні ключові аспекти розвитку та визначити типологію, як було доведено вище.

Потрібно виділити такі ключові періоди для території України та пов'язаним існуванням на них інших держав: виникнення та існування Київської Русі - першої держави українців, Галицько-Волинське князівство, панування Польщі та Литви, Австро-Угорська та Російська імперії, СРСР. Саме під цими державними утвореннями перебувала основна частина українських земель та аналізуючі які можна детальніше розкрити наше питання.

Київська Русь. Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі - його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Галицьке-Волинське князівство. Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників не могли не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Князі повинні були визнавати хана Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати "в отня (батька) місце" і приймати з боку хана у свою адресу назву "діти наше". Князі зобов'язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили.

Польща і Литва

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 p. - центральним органам Речі Посполитої.

Російська імперія. У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу - його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації, власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності. Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади і управління Росії.

На чолі Росії стояв цар, імператор - самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.

СРСР. Починаючи з 1917 року більшовики починають все частіше і частіше звертати свої погляди у бік України. Скинення уряду Центральної Ради та ліквідація ЗУНРу ознаменувала одну з сумних сторінок української історії - входження території України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Управління велося централізовано - з Москви, з самого початку на території України велися переслідування ідеологів української державності та патріотів рідної землі, влада належала комуністичній партії, її центральним органам. Поширення тоталітаризму, репресій, геноциду супроводжувалося аж до Хрущовського часу, пізніше починаються якісні зміни і з приходом до влади Горбачова М. стає можливим зародження ідеї відновлення української державності. З розпадом СРСР з'являється теперішня незалежна Україна[15].

Простежуючи шлях розвитку нашої держави ми простежити існування суспільства як послідовну зміну способів виробництва, що за часів СРСР завершилося комуністичним. Не зважаючи на те, що шлях розвитку нашої держави був трохи відмінним від Європейських, пропустивши рабовласницький стрій, Україна перейшла від первіснообщинного до феодального, саме за часів існування УРСР сформувалися основні передумови для самостійного розвитку нашої держави сьогодні.

Ідеологія КПРС, яка пропагувала марксистсько-ленінське розуміння державно-правових явищ та процесів, запроваджувала у суспільну свідомість вульгарно-класовий підхід до трактування понять держави і права, гіперболізуючи при цьому роль та значення насильства у їх функціонуванні, підкреслюючи службовий характер даних соціальних інститутів у руках пануючого класу[8]. Сучасне ідеологічне спрямування теорії держави і права полягає у відмові їх від обмежень та догм марксистсько-ленінського періоду розвитку юридичної науки і утвердженні нових, загальнодемократичних, гуманістичних ідеалів.

Це саме той шлях, на якому можна досягнути нового рівня знань та справді наукових пояснень щодо понять держави і права з використанням досягнень сучасної методології суспільствознавства. На цих підставах відбувається збагачення теорії держави і права новими знаннями про роль гуманістичних та демократичних цінностей у розвитку сучасної держави, про верховенство права та конституційну законність, про соціальну, правову державу як перспективну та прогресивну мету розвитку української державності, про пріоритет прав людини у суспільстві. Ці нові поняття стали надбанням чинної Конституції України, що є потужним фактором розвитку прогресивного права і державотворчого процесу формування сучасної демократичної, правової держави - незалежної України, яка прагне зайняти чільне місце серед провідних держав Європи і світу, активно вирішуючи проблеми інтеграції України до європейської та світової правових систем[7].