Особисті немайнові права дитини

Найважливішим природним правом особи є право на життя. Право на життя відноситься до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування особи. Воно гарантує недоторканність фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не допускає розпорядження ним ким-небудь, крім самої людини. Це право має декілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпоряджання життям. Стаття 281 Цивільного кодексу України проголошує невід'ємне право фізичної особи на життя, неможливість позбавлення її життя. Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального так і цивільного законодавства. Ще одною з складових права на життя є неприпустимість медичних, наукових та інших дослідів над неповнолітньою людиною. Категорії “життя” та “здоров'я” взаємно пов'язані. Тому можна сказати, що життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.

Основи законодавства про охорону здоров'я відтворили положення Всесвітньої організації охорони здоров'я, згідно з яким здоров'я є станом цілковитого фізичного, духовного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб.

Проголошене у Конституції та у Цивільному кодексі право кожного на життя - не просто декларація; це право неодмінно має бути реалізовано. Стаття 49 Конституції України визнає за кожним право на охорону здоров'я. Неважко помітити, що “право на здоров'я” - ширше за змістом поняття. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок забезпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти. Складовими частинами права на охорону здоров'я дитини є достатній рівень життя, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримки здоров'я; безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище; безпечні умови навчання та відпочинку та ін.

У загальному контексті прав особи щодо свого здоров'я чільне місце посідає право на надання медичної допомоги. Цивільний кодекс України пропонує докладну регламентацію змісту цього права. Зокрема ст. ст. 282, 283, 284 Цивільного кодексу України.

Важливе значення для здійснення особою свого головного природного права - права на життя - має право на безпечне довкілля.

Довкілля - це не лише природа, а й усе те, що оточує дитину в школі, вдома та поза ним; усе те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.

Порушення цього права ми, на жаль, спостерігаємо дуже часто: тротуари з вибоїнами, за які можна зачепитися і впасти, антисанітарія у дворах будинків, радіоактивне випромінювання від будматеріалів, які було виготовлено із забрудненого піску, недостатня звукоізоляція стін жилих будинків і багато, багато іншого.

За статтею 29 Конституції людина має право на свободу. Джерелом цієї норми є положення Загальної декларації прав людини, що було перенесено у статтю 21 Конституції: “усі люди є вільними”. Свобода фізичної особи -це немайнове благо, яке полягає у можливості вільно обирати місце свого знаходження. Законом передбачена кримінальна відповідальність за злочини проти свободи людини. Що стосується дітей то до таких злочинів проти свободи можна віднести незаконне позбавлення волі та викрадення, підміна дитини, експлуатація дітей та ін. Визнати позбавлення волі незаконним можна у тих випадках, коли таке позбавлення волі здійснюється не у відповідності з Конституцією України, законами України, а також діючими міжнародними договорами.

Це право є всеосяжним і стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя.

Цивілістичний аспект свободи пов'язується з дієздатністю фізичної особи. Цілком позбавленою свободи є недієздатна особа, яку визнано такою судом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Носієм цілковитої свободи є особа, яка досягла повноліття і набула повної дієздатності (18 років). Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках: 1) реєстрації шлюбу, особою, яка не досягла 18 років (ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України); 2) надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки і піклування неповнолітній особі (ст. 35 Цивільного кодексу України). Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які не досягли 14 років і за ст. 31 Цивільного кодексу України іменуються малолітніми особами, неповну цивільну дієздатність мають особи у віці від 14 до 18 років.

За Конституцією право на свободу поєднано з правом на особисту недоторканність. Недоторканність трактується як гарантія від посягань з боку будь-кого [53; 16]. Фізична недоторканність це складова частина поняття „здоров'я”. Дитина не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському, або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Звідси можна зробити висновок, що головний аспект права особи на недоторканність полягає в абсолютному обов'язку кожного не завдавати іншому фізичного болю, не обмежувати його свободи.

Не допускається фізичне покарання батьками(усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ) малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Відповідно до вимог Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дітей батьками, а також застосування до дітей інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини. При цьому не має значення, яка мета такого покарання: застосовується вона за провину або ні, з метою перевиховання чи залякування. Таким чином визначені межі вибору форм і методів виховання дітей. Ці методи не можуть суперечити закону і моральним засадам суспільства. Забезпечуються права дитини на особисту недоторканність установленою законом системою державного контролю, судовим захистом.

Одним з природних прав людини є право на сім'ю, адже вона була і залишається природним та основним осередком суспільства., вибір осіб, які утворюють сім'ю, право на перебування в сім'ї

Конвенція про права дитини (ст. 16) передбачає право дитини на сімейне життя. Отже, право на сім'ю у сенсі права жити у сім'ї мають усі від моменту народження. Щодо права на створення сім'ї, то це право - категорія вікова. Оскільки дитина, якій виповнилося 14 років ( ч 3 ст. 160 Сімейного кодексу) може сама обирати місце свого проживання, батьки не можуть вимагати примусового повернення до них дитини. Звідси випливає висновок про те, що чотирнадцятирічна особа може сама безперешкодно створити сім'ю. Зареєструвати шлюб, однак, за загальним правилом вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. У разі вагітності або народження дитини особам, які не досягли шлюбного віку, може бути надано право на шлюб. При цьому мінімальна вікова межа не встановлюється. Не слід, однак, забувати, що кримінальне законодавство України передбачає покарання за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими вважаються особи обох статей, які не досягли 14-літнього віку). Питання про досягнення статевої зрілості у віці від 14 до 17 років у кожному конкретному випадку визначається судово-медичною експертизою.

немайновий право дитина законодавство

Розділ 3. Види особистих немайнових прав дитини

3.1 Право дитини на прізвище, ім'я, по батькові

Відповідно до ст. 7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків та право на їх піклування. Стаття 8 Конвенції передбачає право дитини на збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючи ми ознаками особи є ім'я приз віще, громадянство, сімейні зв'язки. Згідно зі ст. 28 Сімейного кодексу України фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм іменем. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право дитини на ім'я забезпечує їй правову індивідуалізацію, свідчить про сімейну належність цієї особи і наявність у неї зв'язку з цим встановлених законом можливостей. Право фізичної особи на ім'я передбачене також Цивільним кодексом України зокрема ст. 294, 295, 296 і воно є значно ширшим за своїм змістом і його не можна ототожнювати з правом на присвоєння імені згідно з нормами сімейного права. Згідно з Цивільним кодексом України фізична особа має право на транскрибований запис її приз віща та імені відповідно до своєї національної традиції, що можна вважати важливою гарантією від спотворення імені, зокрема перекладі іншою мовою. [7; 36] Цивільний кодекс За умов колишнього Радянського Союзу, коли імена неросіян “підганялися” до російської вимови та написання, нормальним вважалася заміна українських імен, приміром, Надія, Опанас, Катерина відповідно на Надежда, Афанасий, Єкатерина.

Право на ім'я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке включає в себе таку низку прав:

· Право володіти, користуватись і розпоряджатись своїм іменем;

· Право вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені;

· Право на псевдонім;

· Право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші його порушення.

Відповідно до ст. 145 Сімейного кодексу України прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється і дітям. Така ситуація є найпоширенішою і особливих проблем не викликає.

За наявності у батьків різних прізвищ за їх письмовою згодою дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворюване шляхом з'єднання прізвищ батьків.

У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки мають зазначити, з якого прізвища (батька чи матері) має починатися прізвище дитини. Однак, передбачаючи таку можливість, Сімейний кодекс України не дає відповіді на питання, як бути у випадку, коли один із батьків має подвійне прізвище. Обґрунтовано необхідність удосконалення ч. 2 ст. 145 Сімейний кодексу України, доповнивши її абзацом, який викласти в такій редакції: “Якщо один з батьків має подвійне прізвище, при присвоєнні дитині подвійного прізвища, батьки мають вирішити, яку із складових подвійного прізвища батька (матері) вони бажають закріпити в подвійному прізвищі дитини” [70; 13].

За відсутності згоди між батьками дитині присвоюється прізвище на підставі рішення органу опіки та піклування. У разі виникнення спору між батьками щодо прізвища, яке носитиме їх дитина, вони можуть звернутися для його вирішення до суду. Отже, встановлено альтернативну підвідомчість зазначеного спору. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється і прізвище дитини, яка не досягла семи років.

Право на зміну прізвища дитини, як і право на його присвоєння, належить до особистих немайнових прав батьків. Стаття 148 Сімейного кодексу України встановлює підстави та загальний порядок зміни прізвища дитини її батьками. Докладніше зміна прізвища, по батькові дитини та інших актових записів цивільного стану регулюється Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану.

Згідно з зазначеним Положенням зміна прізвища неповнолітньої дитини проводиться шляхом внесення зміни до актового запису про її народження. За загальним правилом внесення змін і доповнень до актових записів цивільного стану, складених в органах РАЦСу, у випадках, передбачених законодавством, за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами, провадиться відділами РАЦСу районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції.

Заява про зміну прізвища дитини подається до відділу РАЦСу за місцем проживання заявника. Вона має бути заповнена розбірливо, містити вичерпні відповіді на всі питання.

У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою (ч. 2 ст. 148 Сімейного кодексу України). Після досягнення семирічного віку дитина, як правило, вперше усвідомлено починає реалізовувати право на ім'я, виступаючи від свого імені у суспільних відносинах (зокрема у школі, під час участі у спортивних або музичних змаганнях тощо). Тому законодавець надає їй право вирішувати питання про зміну її приз віща (як у разі зміни прізвища обома батьками, так і тоді коли прізвище змінює один з них).

Як вже зазначалось, зміна прізвища дитини, яка досягла семирічного віку, можлива лише за її згодою. Проте у ст. 148 Сімейного кодексу України не вказано, в якій формі має діставати вияв ця згода (в усній чи письмовій). Оскільки дитина у такому віці, як правило, вже володіє початковими навичками письма, уявляється, що її згода на зміну прізвища має бути підписана нею. Адже усна форма зазначеного волевиявлення дитини може призвести у майбутньому до оспорювання зміни прізвища на тій підставі, що згоди дитини не було.

Згідно з ч. 4 ст. 148 Сімейного кодексу у разі незгоди одного з батьків зі зміною прізвища дитини спір між батьками, як і більшість сімейних спорів вирішується органами опіки і піклування або судом. Причому відповідно до ч. 3 ст. 19 Сімейного кодексу України звернення до органу опіки та піклування не позбавляє особу права звернення до суду.

Розглядаючи спір, орган опіки та піклування або суд беруть до уваги міру участі батьків у вихованні дитини та виконання кожним з них своїх батьківських обов'язків, а також інші обставини, що свідчать про відповідність зміни прізвища дитини її інтересам.

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім'я з додержанням порядку, встановленого законом, що є важливою гарантією права на ім'я фізичної особи. Право на зміну приз віща імені та по батькові, відповідно до ст. 295 Цивільного кодексу, а також Сімейного кодексу України, Указу Президента України „Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові” від 31 грудня 1991 року №23, та Положення „Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові”, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233, мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Однак фізична особа, яка досягла 14 років, також наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою одного з батьків з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє приз віще та ім'я. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені. Прізвище, ім'я та по батькові дитини можуть бути змінені у разі її усиновлення відповідно до закону. Що стосується прізвища, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, або визнання його недійсним.

Кожна особа має право на ім'я. Це суб'єктивне цивільне право розцінюється як істотне, первинне і найіндивідуальніше. [72; 10 - 11]. Дитина відповідно до статті 28 і 294 Цивільного кодексу України, як і будь-яка інша фізична особа має право на ім'я, так само, як і по батькові та прізвище, необхідне для її індивідуалізації як суб'єкта правовідносин.

У ст. 146 Сімейного кодексу України закріплено право батьків дитини на присвоєння їй імені, яке одночасно є й їх обов'язком. Як правило, ім'я дитини визначається за згодою батьків. Вони мають право обрати будь-яке ім'я, яке передбачене довідником власних імен, керуючись лише здоровим глуздом Однак уявляється, що у випадку, коли батьки виявляють бажання присвоїти дитині певне „екзотичне” ім'я, наприклад, Плуг, Трактор, Бен Ладен тощо, органи опіки та піклування або ж суд може, використовуючи принцип розумності (п.6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України), відмовити батькам у реєстрації такого імені, керуючись при цьому інтересами дитини. Національне законодавство не містить заборон як щодо подвійного, так і щодо потрійного імені. Якщо бажання присвоїти дитині три чи навіть більше імен зумовлюється національною традицією хоча б одного з батьків, то відмова службової особи була б безпідставною. Якщо ж такою історичною національною традицією бажання батьків не обґрунтоване, подібна “творчість” батьків мала би бути зупинена, адже в усьому має бути міра.

Право на присвоєння дитині імені мають не тільки батьки, а й інші особи та заклади. Зокрема, прізвище, ім'я, та по батькові знайденої дитини записуються за даними, зазначеними у рішенні органу опіки та піклування, адміністрації дитячого закладу, органу внутрішніх справ, або визначаються особою, яка взяла дитину на виховання, чи працівниками органу РАЦСу.

Частина 2 ст. 146 Сімейного кодексу України передбачає можливість присвоєння дитині двох імен, хоч реалізація такого положення, на думку Ю. Червоного, може ускладнити індивідуалізацію тієї або іншої особи [58; 244]. Кількість та форма імен не обмежуються у тих випадках, коли батько і (або) мати дитини є представниками національних меншин, звичаєм яких є присвоєння дитині декількох імен. У разі відсутності згоди між батьками щодо імені дитини спір вирішується за їх бажанням органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини є однією зі складових її імені. Воно не може визначатись за розсудом батьків. Згідно з ч. 1 ст. 147 Сімейного кодексу України по батькові дитини визначається за іменем батька. Якщо батько має подвійне ім'я, по батькові присвоюється дитині за одним з них на вибір батьків. У разі реєстрації народження дитини у громадян, у національній традиції яких немає звичаю присвоювати дитині по батькові, в актовому записі та у Свідоцтві про народження дитини мають бути записані лише її прізвище та ім'я.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває в шлюбі, за умови, що батьківство конкретної особи щодо неї не визнане, визначається за іменем особи, яку мати дитини називає її батьком.

У тих випадках, коли мати, яка не перебувала в шлюбі з батьком дитини, померла або коли мати, яка не перебуває у шлюбі, передала дитину на повне утримання держави, тобто відмовилася забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, або коли місце проживання матері не відоме, а батьківство конкретної особи щодо дитини не встановлене, реєстрація народження дитини провадиться за письмовою заявою уповноваженого представника адміністрації дитячого закладу чи особи, яка опікується дитиною. У такому разі відомості про матір визначаються за медичним свідоцтвом про народження дитини встановленої форми, прізвища дитини та її батька - за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини і батька - за вказівкою заявника. Причому по батькові дитини має відповідати імені батька (інші відомості про батьків не записуються). Про реєстрацію народження такої дитини орган РАЦСу зобов'язаний повідомити орган опіки та піклування.

Відповідно до ст. 149 Сімейного кодексу України у разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитині, яка досягла 14 років, змінюється за її згодою.

3.2. Право дитини жити і виховуватись в сім'ї

Правове регулювання відносин по сімейному вихованню малолітніх та неповнолітніх дітей, досягнення тих цілей, які передбачають норми сімейного права, багато в чому залежать від факторів і обставин, прямо чи опосередковано впливаючих на умови проживання дитини в сім'ї. Найважливішим серед прав та обов'язків батьків є право на виховання дитини. Як зазначає М. Антокольська, виховання - це тривалий процес впливу на дітей, який передбачає як здійснення батьками дій спрямованих на досягнення певного результату, так і несвідомий вплив на дітей, який відбувається постійно у процесі їх спілкування [27; 206]. Тому можна сказати що, забезпечення цілого ряду життєво важливих прав дитини в суспільстві, державі тісно пов'язане з умовами його сімейного виховання. При цьому мається на увазі передбачені Конвенцією права на: виживання і здоровий розвиток (ст. 6); користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб та відновлення здоров'я (ст. 24); користування благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 26); рівень життя необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (ст. 27); освіту, у тому числі на безплатну і обов'язкову початкову освіту (ст. 28); захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні освіти чи завдавати шкоди здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку неповнолітнього ( ст. 32); захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження або експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

Кожне із перерахованих в Конвенції положень не може бути відокремлене від якості сімейного виховання. Тому різноманітні порушення будь-якого із зазначених прав можуть повністю чи частково паралізувати зусилля осіб, зобов'язаних захищати права дитини, перш за все пов'язані з сімейним вихованням. Конвенція дає перелік усіх прав дитини, не виділяючи як головних жодного з них, чи йде мова про загальногромадянські права і свободи чи права у сім'ї. При цьому не існує ніякої залежності між правовим статусом дитини і рівнем її матеріального, сімейного благополуччя.

Не віддаючи переваги якому-небудь одному праву дитини, документ наголошує на необхідності приділяти увагу найкращому забезпеченню її інтересів, що має особливе значення при захисті прав, пов'язаних із сімейним вихованням, визначає загальний характер захисту прав дитини, їх спрямованість, визначає коло осіб, зобов'язаних захищати права дитини (причому на першому місці в їхньому переліку батьки, опікуни, а також ті, хто несе по закону відповідальність за неповнолітнього).У ньому звертається увага на відповідальність батьків, а у відповідних випадках і інших членів родини за неналежне здійснення передбачених законом прав і обов'язків щодо дитини, пропонується організована система контролю за дотриманням усіх прав дітей, передбачається контроль за виконанням державою-учасником своїх зобов'язань по забезпеченню прав дитини у своїй країні, пропонується державам-учасникам приймати необхідні законодавчі, адміністративні міри для здійснення передбачених нею прав дитини. Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Особливе місце в забезпеченні права дитини на виховання в родині займають засоби масової інформації. Визнаючи їхню важливу роль, Конвенція пропонує державам-учасникам забезпечити, по-перше, доступ дитини до інформації й матеріалів з різноманітних національних і міжнародних джерел, особливо до таких, які направлені на сприяння соціальному, духовному й моральному благополуччю дитини, його здоровому фізичному й психічному розвитку. По-друге, заохочує розробку відповідних принципів захисту дитини від інформації й матеріалів, що наносять шкоду її благополуччю (п. "е" ст. 17 Конвенції). Те ж саме можна сказати про ст. 33 Конвенції, де говориться про прийняття державою всіх мір захисту дитини від незаконного вживання наркотичних засобів й психотропних речовин. Таким чином, ті положення Конвенції, які умовно можна позначити як загальні, неможливо розглядати в ізольованому виді. Усі вони несуть своє смислове навантаження при забезпеченні прав дитини в сім'ї. З іншої сторони, багатство змісту Конвенції, розмаїття передбачених нею прав дозволяє зайвий раз переконатися в їхньому комплексному характері, що вимагає застосування мір захисту за допомогою не тільки сімейного, але й інших галузей права.

Права неповнолітніх дітей закріплені також в главі 11 Сімейного кодексу України, що включає в себе: право жити і виховуватись в сім'ї; право наскільки це можливо знати своїх батьків; право на піклування зі сторони батьків; право на сумісне проживання разом зі своїми батьками; право на виховання своїми батьками; право на забезпечення своїх інтересів.

Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням (ст. 7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов'язків. Реалізація права дитини на проживання в сім'ї має розпочатись з виконання батьками їх обов'язку забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я (у тих випадках, коли дитина була народжена не в пологовому будинку, а іншому закладі але була поміщена туди відразу після пологів). Це положення закріплено у ч. 1 ст. 143 СК України. Вперше в історії сімейного права України законодавчо закріплено обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я. Підставою для закріплення цього обов'язку стали статистичні дані, відповідно до яких у нашій країні з кожним роком збільшується кількість дітей, яких батьки з різних причин залишають у пологових будинках або інших закладах охорони здоров'я. А ч. 2 цієї статті встановлює обов'язок матері забрати свою дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я навіть тоді, коли вона не перебуває у шлюбі. Тим самим законодавець робить наголос на тому, що відсутність у жінки чоловіка або іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для відмови від дитини. Однак, як зазначає Ю.Червоний закріплення зазначеного обов'язку лише матір'ю порушує принцип рівності прав та обов'язків обох батьків. Тому уявляється, що цей обов'язок має покладатися як на матір, так і на батька дитини не залежно від тих відносин, у яких вони перебувають (зареєстровано шлюб чи ні) [58; 239]. Обов'язок матері, батька дитини забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, який, на відміну від інших суб'єктивних сімейних прав та обов'язків, має разовий, а не триваючий характер, відповідає праву дитини на проживання в сім'ї (ч.3 ст. 4 Сімейного кодексу України). Право фізичної особи на сім'ю закріплене і в ст. 291 Цивільного кодексу України. Однак на відміну від ст. 4 Сімейного кодексу України стаття Цивільного кодексу України передбачає право особи бути членом сім'ї, а не її право на створення сім'ї, а також неможливість проти волі особи її розлучення з сім'єю (крім випадків встановлених законом).

Положення ч. 3 ст. 4 Сімейного кодексу України відповідає ч. 3 ст. 51 Конституції України, яка передбачає охорону державою сім'ї, дитинства, материнства і батьківства. Тому обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я є їх обов'язком перед державою, тобто він має не тільки сімейно-правовий, а й публічно-правовий характер.

У ч. 3 ст. 143 Сімейного кодексу України закріплено винятки з загального правила - обов'язку батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я і підстави її залишення там. Згідно з нею однією з таких підстав є істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку дитини, які найчастіше виявляються після її народження і фіксуються медичними працівниками у картці новонародженого. Проте прикметник „істотні” має оціночний характер. А зробити висновок про істотність або неістотність вад розвитку дитини можна лише за результатами її медичного обстеження. Тому уявляється, що підставою для залишення дитини має бути не особиста думка батьків та їх родичів щодо істотності вад дитини, а лише медичний висновок.

Складніше вирішувати питання про наявність такої передбаченої ч. 3 ст. 143 Сімейного кодексу України підстави залишення дитини, як „інші обставини, які мають істотне значення”. Таке формулювання, як зазначає Ю.Червоний дозволяє довільно тлумачити дану норму, адже перелік цих обставин передбачити не можна. Більше того, одні й ті ж самі обставини можуть для когось мати істотне значення, а для когось ні. У зазначеній же статті не вказано, хто саме має вирішувати питання про їх істотність.

Оскільки розглядувана стаття встановлює певний обов'язок батьків, їх ухилення від його виконання відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 164 Сімейного кодексу України. У ч. 1 цієї статті зазначено, що якщо мати, батько не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав.

Оскільки виховання у сім'ї має важливе значення, ч. 4 ст. 143 Сімейного кодексу України надає право забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я у тих випадках, коли її батьки відмовилися зробити це, бабі, діду та іншим родичам дитини. Однак така передача може бути здійснена з дозволу органу опіки і піклування, який повинен переконатись у тому, що це не суперечитиме інтересам дитини і не порушуватиме її прав. У подальшому згідно зі ст. 165 Сімейного кодексу України баба, дід та інші родичі можуть звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків дитини батьківських прав як особи, в сім'ї яких вона проживає.

У ст. 150 Сімейного кодексу України визначено загальне коло обов'язків батьків щодо виховання та розвитку дитини. Згідно з нею батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Питання ж про те як треба виконувати ці обов'язки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішувати самі батьки.

Виховання - це процес, який передбачає не тільки здійснення батьками певних дій. А й певну реакцію на них з боку дитини. Отже, можна сказати, що обов'язку батьків щодо виховання дитини відповідає її право одержувати від них належне виховання.

Батьки самі вирішують питання про вибір форм та методів виховання дитини. Проте це їх право. Як і будь-яке інше. Має свої межі. Тому згідно з ч. 3 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають право обирати такі форми і методи виховання, що не суперечать закону, моральним засадам суспільства. Частина 7 ст. 150 Сімейного кодексу України закріплює заборону застосування батьками до їх дітей фізичних та інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Наведеним положенням ч. 3 ст. 151 і ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України певною мірою відповідає ст. 1 Закону України „Про попередження насильства в сім'ї” [18; 45]. У ній під насильством у сім'ї розуміються будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психологічної або економічної спрямованості одного члена сім'ї щодо іншого, які порушують конституційні права і свободи останнього, як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному, або психічному здоров'ю.

Уявляється, що положення, наведене у ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України є не зовсім точним. Адже людська гідність - це суб'єктивна категорія. Тому одне й те саме покарання, але застосовуване до різних дітей, може принижувати і не принижувати людську гідність.

Як зазначає В. Рясенцев, у батьків і дітей є одночасно права та обов'язки, пов'язані з вихованням останніх [50; 206]. Праву батьків на виховання дітей відповідає обов'язок останніх не чинити батькам перешкод під час здійснення ними цього права в інтересах дітей. При цьому треба, однак, враховувати, що виконання цього обов'язку (як і здійснення цього права) не завжди може бути покладене на дітей. Воно забезпечується насамперед їх батьками, а також закладами та особами, покликаними створювати належні умови для нормального фізичного і духовного розвитку дитини. Праву батьків на виховання, як зазначає М. Антокольська, протистоїть обов'язок дітей „перетерплювати виховання”. Батьки мають право вживати до своїх дітей певних примусових заходів, щоб домогтися від них бажаної поведінки[27; 206]. Проте батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини (ч. 2 ст. 155 Сімейного кодексу України).

Проте більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні тяготи, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрісімейних зв'язків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок, внаслідок зниження престижу сім'ї, нестабільності сімейних стосунків, відсутності необхідної культури сімейного життя, пияцтва батьків зростає кількість сімей, що розпадається, та дітей, які потрапляють до спеціальних дитячих закладів, жебракують, бродяжать [34; 35]. Як показує практика, батьки часто неналежно виконують свої обов'язки по вихованню, тому наше законодавство повинно передбачати заходи захисту дітей від жорстокості батьків. Чинним сімейним, адміністративним, кримінальним законодавством України передбачені деякі заходи захисту. Проте, їх реалізація на сьогодні є досить неефективною, адже притягати батьків до кримінальної відповідальності, на думку і науковців, і практиків, є надзвичайно важко. Зумовлено це наступними причинами:

1) сім'я є відносно відокремленим утворенням (групою) суспільства, тому взаємовідносини між її членами приховані від стороннього ока;

2) порушена кримінальна справа часто припиняється в силу того, що дорослі члени сім'ї заперечують факти, наведені в позові, а неповнолітній, під тиском з боку батьків, часто не підтверджує фактів жорстокого поводження з ним [41; 63].

Законодавство віддає явну перевагу сімейному вихованню перед іншими його формами. Йому підпорядковані такі форми виховання дітей, як усиновлення, встановлення над дітьми опіки та піклування, передача дитини у сім'ю патронатного вихователя. Але, незважаючи на досить чітко розроблену, на сьогодні, законодавчу основу щодо захисту прав дітей, в Україні дедалі збільшується кількість дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, що зумовлено соціально-економічними, морально-етичними, психологічними причинами тощо, що призводить до негативних наслідків: порушується визначальне право дитини виховуватись в сім'ї та збільшується кількість вихованців державних закладів опіки. За даними Державного комітету статистики у навчально виховних закладах на початок 2008 року виховується 54819 дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, в Україні становить 150679 осіб, але статистика щодо кількості дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування не є точною, оскільки реєстрація відбувається за відомчим принципом влаштування і є діти, які фіксуються двічі, а є зовсім не враховані (безпритульні діти, діти-жебраки, діти, які перебувають у медичних закладах). Починаючи з 2005 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках-інтернатах збільшилася в 1,8 рази. Кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,7 рази. У ч. 3 ст. 4 Сімейного кодексу України зазначено, що кожна особа має право на проживання в сім'ї. Як підкреслює Л. Пчелинцева, право жити і виховуватись в сім'ї є одним з найважливіших прав дитини. Право батьків на виховання дітей включає в себе низку правомочностей та обов'язків. Відповідно до ч. 1 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Зазначені право та обов'язок - це міра можливої й належної поведінки батьків щодо дітей, яка ґрунтується на законі. Як зазначає Т. Фадєєва, право батьків на особисте виховання дитини передбачає їх право на спілкування з дитиною і право на визначення її місця проживання[33; 409].

Згідно зі ст. 150 Житлового кодексу громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним, нею для особистого проживання та проживання членів їх сімей [8; 47].

Як було зазначено вище, право батьків на особисте виховання дитини включає в себе їх право визначати місце її проживання. Відповідно до ст. 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а дитині, якій виповнилось десять років, - за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою (ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу)

Згідно з ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає постійно, переважно, або тимчасово. Право на вибір місця проживання є одним із конституційних прав громадян (ч. 1 ст. 33 Конституції України.)

Право батьків на особисте виховання включає в себе і їх право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону, або рішення суду (ч. 2 ст. 163 Сімейного кодексу України). Проте це право, як підкреслюється в літературі, не є безмежним. Воно визначається відповідністю цієї дії інтересам дитини [36; 177]. У разі відмови осіб, які тримають у себе дитину, повернути її батькам, спір має вирішуватись судом.

До обов'язків батьків щодо виховання і розвитку дитини, як вже зазначалось належить і їх обов'язок піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний, та моральний розвиток (ч. 2 ст. 150 Сімейного кодексу України). Цей обов'язок батьків, який згідно з ч. 3 ст. 51 Конституції є й обов'язком держави, відповідає праву дітей на фізичний і духовний розвиток, що забезпечує їй можливість стати повноцінним членом суспільства.

Складовою частиною права та обов'язку батьків щодо виховання дитини є їх право та обов'язок забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 3 ст. 150 Сімейного кодексу України), якому кореспондує відповідне право та обов'язок дітей. Зазначене право та обов'язок батьків є їх правом та обов'язком не тільки перед дітьми, а й перед суспільством, тобто, як зазначає М. Антокольська, воно має не тільки сімейно-, а й публічно- правовий характер [27; 208]. Батьки наділені правом вибору закладу освіти та форми навчання дітей для здобуття ними повної загальної середньої освіти. Відповідно до ст. 8 Закону України „Про дошкільну освіту” сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільному та інших закладах освіти або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї. Дитина може здобувати дошкільну освіту за бажанням її батьків або осіб, які їх замінюють, у дошкільних закладах освіти (незалежно від їх підпорядкування, типів та форми власності; в сім'ї; з допомогою осіб, які мають відповідну вищу педагогічну освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг у галузі дошкільної освіти (ч. 5 ст. 9 Закону). А згідно зі ст. 60 Закону України „Про освіту” батьки та особи, які їх замінюють, мають право обирати заклади освіти для неповнолітніх дітей.

Обираючи заклад та форму навчання для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти батьки зобов'язані враховувати її думку. Цей обов'язок обумовлений одним із загальних принципів сімейного права України, відповідно до якого регулювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (ч. 8 ст. 7 Сімейного кодексу України). Він відповідає ч. 2 ст. 155 Сімейного кодексу України, згідно з якою батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини, ч. 2 ст. 152 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї, а також ч. 1 ст. 14 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці мають поважати право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

Як вже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції і п. 1 першого розділу Декларації про загальні принципи державної політики України стосовно сім'ї та жінок батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Зазначене положення закріплене у ч. 1 ст. 141 Сімейного кодексу України. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, вирішуються батьками спільно. При цьому не має значення, проживають батьки разом з дитиною чи окремо від неї (частини 1 і 2 ст. 157 Сімейного кодексу України). Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з них. Хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини. Відповідно до ч. 4 ст. 157 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Уявляється, що такий договір має бути укладений в письмовій формі. Інакше досить важко довести недодержання його умов. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з них.

З урахуванням соціального значення сімейних правовідносин Є. Ворожейкін виділяє в окрему групу ті правовідносини, зміст яких становлять права та обов'язки, здійснення, або виконання яких істотно зачіпає суспільний інтерес. Зміст зазначених прав та обов'язків визначається тим, що вони є не тільки правомочностями певної особи перед іншою особою, а й одночасно її обов'язками перед суспільством. Особливістю захисту цієї групи сімейних правовідносин є те, що він забезпечується незалежно від бажання, а нерідко і всупереч бажанню їх суб'єктів [30; 257 - 258].

Складовою частиною виокремленої Є. Ворожейкіним групи сімейних правовідносин є право дитини на належне батьківське виховання, що забезпечується встановленою законом системою державного контролю.

На сьогодні, як стверджує Б. Левківський в українських сім'ях емоційна підтримка дитини з боку батьків поступово зменшується з віком дитини. Відзначається досить стала динаміка: чим старша дитина, тим менше батьки цікавляться її справами, колом спілкування, проблемами, які хвилюють дитину. Однак і соціологи, і психологи стверджують, що чим старша дитина, тим більше вона потребує емоційної підтримки з боку батьків. Батьки повинні не тільки емоційно підтримувати своїх дітей, а й якомога частіше контролювати, як і з ким дитина проводить свій вільний час, особливо у великих містах (мегаполісах), такий контроль потрібен саме через сплеск наркоманії, токсикоманії та алкоголізму серед неповнолітніх у містах.

Поширення таких соціально-негативних явищ, як наркоманія, алкоголізм, злочинність серед неповнолітніх перебувають у прямій залежності від сімейного благополуччя, емоційної підтримки неповнолітнього та контролю з боку батьків.

3.3. Право дитини на висловлення своєї думки

У загальному вигляді це право з урахуванням положень ст. 12 Конвенції про права дитини закріплено у ст. 171 Сімейного кодексу України. Закріплення цього права підкреслює, що в сім'ї дитина є особистістю, до думок якої потрібно прислухатись, особливо при вирішенні тих питань, що безпосередньо стосуються її інтересів. Право дитини на висловлення своєї думки полягає в тому, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також життя сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору, щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення цих прав, а також спору, щодо управління її майном. Ці положення відповідають ч. 3 і 8 ст. 7 Сімейного кодексу України, де зазначено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародно-правовими актами, визнаними в Україні, також те, що регулювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її прав, передбачене і деякими іншими статтями Сімейного кодексу України. Так відповідно до частини 2 і3 ст. 148 не допускається без згоди дитини, яка досягла семи років, зміна її приз віща, а згідно зі ст. 149 зміна по батькові дитини, якій виповнилось 14 років. Частина 2 ст. 152 закріплює право дитини противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Але уявляється, що поняття „противитися” є некоректним з погляду юридичної термінології. Воно більшою мірою відображає дії дитини, а не правові наслідки її неналежного виховання у тому разі, коли батьки здійснюють його неналежним чином. Тим більше, що відповідно до ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України дитина має право звернутися за захистом своїх інтересів до органів опіки і піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Будь-яких вікових обмежень для цього не встановлено .

У ч. 2 ст. 160 Сімейного кодексу України зазначено, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Частина 3 цієї статті, якщо батьки проживають окремо місце проживання дитини, яка досягла 14 років визначається нею самою, але це дещо суперечить аналогічній нормі Цивільного кодексу України. Так, ч. 2 ст. 29 закріплює положення про те, що фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Це принципово нова норма у вітчизняному законодавстві. Причому наслідки її запровадження важко оцінити. Уявляється, що це положення, може призвести до збільшення кількості втеч дітей з дому, безпричинної зміни місця проживання. У 14 років у підлітка, як правило настає перехідний вік, відбувається формування особистості, свого „я”, внаслідок чого досить часто виникають конфлікти між батьками та дітьми.

Частина 1 ст. 218 передбачає згоду дитини на її усиновлення. Оскільки усиновлення проводиться виключно в інтересах дитини, тому важливим є її ставлення до факту передання її в сім'ю усиновлювача. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові. Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він пов'язує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому ставлення дитини до її усиновлення має бути виявлене з того моменту, коли дитина у змозі висловити і сформулювати його. У кожному конкретному випадку відділ освіти, на який покладено ведення справ про усиновлення визначає, в якій формі, що відповідає віку дитини має бути висловлена згода на її усиновлення. Однак одержання від дитини згоди не повинно бути формальним актом. Треба прагнути до того, щоб думка дитини щодо усиновлення свідчила про її справжнє бажання. Отже, відсутність згоди дитини має розглядатись судом, як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає у такому разі волі дитини вирішального значення. Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, пов'язані виключно з її малолітством і не стануть перешкодою до налагодження нормальних відносин між нею та усиновлювачем [27; 208].

Також стаття 253 Сімейного кодексу України передбачає згоду дитини, яка досягла такого віку, що може її висловити, на її передачу у сім'ю патронажного вихователя.

Проте, варто зазначити, що ні у Конвенції про права дитини, ні в Сімейному кодексі України немає вказівки на мінімальний вік дитини після досягнення якого повинна братись до уваги її думка. Згідно зі ст. 12 Конвенції право на висловлювання своєї думки має дитина, здатна сформулювати власну точку зору. Це означає, що, як тільки дитина досягне достатнього ступеня розвитку для того, щоб це зробити, вона вправі виражати свою думку при вирішенні в сім'ї любого питання, що зачіпає її інтереси, наприклад вибір закладу освіти, форми навчання, організації дозвілля, тощо. З цього часу дитина має право бути заслуханою в любому судовому чи адміністративному розгляді справ, що безпосередньо стосуються її інтересів, зокрема, вона може висловлювати свою думку при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання (ст. 158 - 159 Сімейного кодексу України), місця проживання (ст. 160 - 161 Сімейного кодексу України), про позбавлення і поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління майном. В залежності від обставин дитина може бути визваною в суд для вияснення її думки. Якщо присутність в судовому засіданні може негативно вплинути на дитину, вона опитується поза судовим засіданням представниками органів опіки і піклування за участю необхідних спеціалістів.

Право дитини на врахування питань, що стосуються її особисто, а також її сім'ї, має не тільки сімейно-, а й публічно-правовий характер. Це дістає вияв у тому, що дитина, яка досягла певного віку, може вступати в адміністративно-правові відносини з органом РАЦСу з приводу зміни свого прізвища, імені та по батькові (статті 148 і 149 Сімейного кодексу України; частини 1 і 2 ст. 295 Цивільного кодексу України).

Водночас треба зазначити, що думка дитини не має вирішальне значення для вирішення усіх питань, пов'язаних з її життям. Відповідно до ч. 3 ст. 171 Сімейного кодексу України суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

3.4 Право дитини на захист і представництво своїх прав та інтересів

Більшість зазначених у законі прав, не тільки проголошені ним, але і забезпечені санкціями. Гарантією їх здійснення є те, що дитина може їх захищати як особисто, так і через своїх представників.

Право на захист особистих немайнових прав - це регламентоване правове регулювання, на випадок оспорювання, невизнання, виникнення загрози порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження: а) вимагати не порушення цих прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення. Захист прав дитини, як члена суспільства здійснюється за допомогою інших галузей права (адміністративного, цивільного, кримінального, трудового та ін.) Дитина має право на захист не тільки своїх прав. Але і законних інтересів між якими немає і не може бути суперечностей. Відповідно до ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України дитина може звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Жодних вікових обмежень для цього не встановлено. В українському законодавстві існує ряд невідповідностей положенням Конвенції про права дитини. Так відповідно до статті 9 Закону України „Про охорону дитинства” діти мають право звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації, та їх посадових осіб з заявами, щодо реалізації своїх прав та скаргами щодо їх порушення [16; 56].