Особисті немайнові права дитини

Аналогічне право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів, закріплене у ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України. Звісно важко уявити, що малолітня дитина зможе самостійно встановити контакт з цими органами. Нажаль у повсякденному житті юридично визнане право прямого звернення дитини за необхідним захистом з приводу жорстокого поводження, недбалого ставлення з боку опікунів, усиновителів та біологічних батьків до державних органів є декларативним і не має реального механізму впровадження. Жодна державна установа не надасть серйозного значення заяві, скарзі, якщо вона надана дитиною самостійно. Треба, щоб в інтересах дитини звернувся її законний представник. Як свідчить практика, діти, які страждають від зловживань з боку батьків, часто не тільки не звертаються за захистом своїх прав, а й намагаються приховати такі зловживання з остраху перед батьками або побоюючись, що їх заберуть у батьків і направлять до дитячої установи. Тому усі посадові особи і громадяни, яким стало відомо про порушення прав дитини, загрозу її життю чи здоров'ю, зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем проживання дитини.

Відповідно до ст. 154 Сімейного кодексу України батькам належить право представляти і захищати інтереси своїх дітей. Згідно з ч. 2 цієї ж статті при цьому вони не потребують спеціальних повноважень. Варто обмовитись, що захист прав та законних інтересів дітей не можуть здійснювати: особи, що позбавлені батьківських прав, громадяни, у яких дитина була відібрана за рішенням суду, чи органів опіки і піклування, особи визнані недієздатними, не можуть виступати також в ролі захисника прав і законних інтересів своєї дитини, особи, дієздатність яких обмежена через зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами. Якщо дитина поміщена в дитячий заклад, заклад охорони здоров'я, чи ін., захист його прав та інтересів здійснюється адміністрацією установи, навіть тимчасове перебування дитини в подібного роду закладах зобов'язує адміністрацію виступати на захист її прав та інтересів. При неможливості повернути дитину в сім'ю відразу ж влаштувати в іншу сім'ю чи в одне з дитячих виховних закладів захист прав та інтересів неповнолітнього тимчасово покладається на орган опіки та піклування. Відповідно до ч. 1 ст. 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Проте, на нашу думку, у цьому формулюванні допущено неточність. Воно суперечить положенням ч. 1 ст. 237 і частин 2 і 3 ст. 32 Цивільного кодексу України. Адже згідно з ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України, представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А, оскільки батьки відповідно до частин 2 і 3 ст. 32 не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми право чинів, перелічених у зазначених частинах цієї статті, вони не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей в галузі цивільного матеріального права. Проте із змісту статей 31 і 237 Цивільного кодексу України випливає, що у галузі цивільного матеріального права батьки є законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

На нашу думку, варто розрізняти здійснення батьками прав та виконання ними обов'язків, пов'язаних з представництвом і захистом прав та інтересів своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

Частини 1 і 2 ст. 154 Сімейного кодексу України передбачають, що батьки мають право звернутися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Як зазначено в літературі, один з батьків може бути представником своєї дитини при пред'явлені позовів про встановлення батьківства й материнства та при пред'явленні позовів про їх оспорювання (статті 128, 131, 136 і 139 Сімейного кодексу України).

Водночас, як зазначає Ю. Червоний, окремі положення ст. 154 Сімейного кодексу України викликають зауваження. Як випливає зі змісту ч. 2 цієї статті, батьки мають право на захист прав та інтересів не тільки своїх неповнолітніх дітей, а й повнолітніх без спеціальних на те повноважень. Однак це положення суперечить ст. 30 Цивільного кодексу України, відповідно до якої цивільною дієздатністю особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі невиконання. Згідно з ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу повну Цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років. Тому батьки не можуть бути представниками своїх дітей без спеціальних на те повноважень [58; 253].

Право особи на самозахист закріплене у ч. 5 ст. 55 Конституції України і у ч. 1 ст. 19 Цивільного кодексу України. Остання передбачає право особи на самозахист цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до неї, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Батькам, як вже зазначалося, належить право та обов'язок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здійснюють права та обов'язки останніх. У зв'язку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дружини та близьких родичів? Ні у Цивільному кодексі України, ні в Сімейному кодексі України це питання не врегульоване.

Відповідно до ч. 6 ст. 203 Цивільного кодексу України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 і ч 2 ст. 155 Сімейного кодексу України. Малолітня особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право чини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 31 Цивільного кодексу України). Інші право чини від її імені та в інтересах цієї особи можуть вчиняти лише її батьки (усиновлювачі) та опікун. Неповнолітня особа може самостійно вчиняти право чини, перелічені у ч. 1 ст. 32 Цивільного кодексу України. Інші правочини вона вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2 і 3 ст. 32 Цивільного кодексу України).

Треба зазначити, що у ст. 78 КпШС було закріплене положення, згідно з яким якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те повноваження, але з додержанням відповідних правил опіки і піклування [9; 35]. У ст. 177 Сімейного кодексу подібного правила немає. Однак треба вважати, що права батьків щодо управління майном дітей не можуть бути вужчими ніж права опікунів і піклувальників.

Так, на нашу думку, правочин одного з батьків з дитиною про передачу їй майна у власність і правочин цих осіб про надання дитині майна у безоплатне користування від імені дитини, яка не досягла 14 років, має вчинити другий з батьків. А такі правочини з дитиною обох батьків повинен вчиняти представник органу опіки і піклування. Це твердження відповідає змісту ст. 31 Цивільного кодексу України, відповідно до якого фізична особа, яка не досягла 14 років, має право вчиняти лише дрібні побутові право чини. Якщо правочин дарування або правочин про передачу дитині, яка досягла 14 років, майна у безоплатне користування вчиняє один з його батьків, згоди другого з них на це не потрібно. Такий висновок випливає із порівняння та аналізу ч. 1 ст. 68 і ч. 2 ст. 71 Цивільного кодексу України, згідно з якою на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків, усиновлювачів і такий правочин підлягає державній реєстрації.

Частина 2 ст. 155 Сімейного кодексу України встановлює припустимі межі здійснення батьківських прав і виконання батьківських обов'язків. У ній зазначено, що здійснення батьківських прав не може суперечити інтересам дитини. Аналогічні норми містяться й у міжнародному законодавстві. Під інтересами дитини, як підкреслює В.Рясенцев, треба розуміти потребу останньої у збереженні свого здоров'я, нормальному фізичному, та психічному розвитку, виховання у неї якостей, потрібних суспільству. Це поняття охоплює також належні матеріально-побутові умови життя дитини.

Визнання існування інтересів дитини не обов'язково передбачає усвідомлення нею своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак при визначенні поняття „інтереси дитини” не можна не враховувати й суб'єктивного моменту. Йдеться про прихильне ставлення дитини до одного з батьків або інших членів сім'ї [54; 153 ]. Частина 3 ст. 155 Сімейного кодексу України закріплює положення проте, що відмова батьків від дитини є неправозгідною і суперечить моральним засадам суспільства. Однак з чинного законодавства випливає, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини. Належне здійснення батьками батьківських прав є їх обов'язком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у виді позбавлення батьківських прав.

ВИСНОВКИ

В людській історії настало третє тисячоліття. Яким воно буде для нас та наших дітей, онуків? Особливо це хвилює нас тому, що в цьому столітті будуть жити наші з вами діти. Проблема захисту дитинства належить, до найбільш актуальних проблем сьогодення, адже лише у дітях майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, демографічного, та соціального розвитку.

Складовою концепції розвитку українського суспільства є державна політика захисту дитинства, закріплена у Конституції, Сімейному кодексі України та інших нормативно-правових актах. Однак, на жаль, вони не є пріоритетними в державі, оскільки першочергово вирішуються питання економічного характеру, як підґрунтя розв'язання інших соціальних проблем. Закріплюючи права дитини у чинному національному законодавстві, держава тим самим, по-перше, підкреслює їх значення, а по друге, створює гарантії їх реалізації. Проте кожне особисте право дитини має свої особливості, які відображені у конкретних статтях Сімейного кодексу України, у якому часто використовуються термінологія Конвенції про права дитини, що свідчить, на нашу думку, про виконання Україною вимог міжнародно-правових актів та про їх імплементацію у національне законодавство.

На нашу думку, дуже важливим є значення Конвенції про права дитини для охорони сім'ї, як неминучої цінності, вона повинна в своїй сутності змінити сформоване сторіччями патріархально залежне становище дитини у сім'ї та суспільстві.

Історія розвитку суспільства свідчить, що залишення проблем дитинства без належної уваги може завдати невиправної шкоди державі і громадянському суспільству. Для вирішення питання сирітства сьогодні необхідні значні цільові інвестиції з боку держави і суспільства, а віддачу ми можемо отримати не скоро. Важко уявити, яке майбутнє чекає дітей, якщо сьогодні багатьом із них бракує найнеобхіднішого - харчування, одягу, медичної допомоги, врешті, батьківської турботи. Низький рівень життя переважної більшості громадян деформує свідомість дітей, молоді, у суспільстві уже майже немає місця моральним принципам життя та буття, а їх замінюють корисливість, прагнення наживи, що спонукає до пошуку сумнівних джерел існування. А усе це і відображається на сьогоднішньому стані злочинності серед дітей у нашому суспільстві. А тому часто і постає питання : від кого захищати дітей? Від самих себе? Від держави? Чи все таки об'єднувати спільні зусилля суспільства і держави та вживати необхідних заходів для вирішення проблеми захисту “дитячих” прав. А для цього створювати та належних чином фінансувати дитячі будинки, прийомні сім'ї, інтернати, які хоч якось будуть замінювати сім'ю дітям, які залишились без неї, часто сиротам за наявності у них живих батьків.

На сьогодні склалася така ситуація, що діти на мають куди звернутися за захистом своїх прав, в Україні не існує органу державної влади з розгалуженою мережею представництва на місцях, діяльність якого була б виключно присвячена виключно проблемам дітей і куди б вони могли звернутися по будь-яких питаннях. Так звичайно створені відповідні державні органи і служби у справах неповнолітніх, які повинні забезпечувати захист прав дитини. Але на сьогодні штат цих організацій не достатньо укомплектований і кількісно, і якісно для того щоб охопити всіх неповнолітніх, які потребують необхідної допомоги.

Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім'я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім'ї. Масштаби поширення багатьох соціально-негативних явищ таких як зменшення народжуваності, дитяча безпритульність, дитяча смертність, збільшення кількості осіб позбавлених батьківських прав, проституція та соціальне сирітство створює загрозу для національної безпеки нашої держави. Отже, вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї, яка безпосередньо зумовлює проблеми у сфері виховання підростаючого покоління. З урахуванням зазначених чинників, проблема неналежного виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дітей викликає необхідність удосконалення правових норм щодо відповідальності батьків за ухилення від виховання дітей, що необхідно передбачити у сімейному та цивільному законодавстві.

Враховуючи все зазначене, можна зробити наступний висновок, що всі, на кого покладені обов'язки вирішення проблем захисту дитинства повинні з відповідальністю ставитися до виконання цих зобов'язань та функцій і вжити необхідних заходів до удосконалення наявних заходів щодо забезпечення дитині можливості реалізації особистих немайнових прав, передбачених міжнародним та національним законодавством, адже від цього залежить майбутнє українського суспільства та імідж нашої держави у світі.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141 із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 5. - ст.40.

2. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року. - Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2001. №2.

3. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. - К.: Наукова думка, 1992. - Ст. 86-95.

4. Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року Міжнародні договори України. - К.: Наукова думка, 1998. - Ст. 110-115.

5. Декларація від 13 травня 1992 року “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” // Відомості Верховної Ради України. - 1993 №16. - Ст. 166

6. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Офіційний вісник України. - 2002. - № 7. - Ст. 273.

7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - ст.. 461.

8. Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1983. - № 28. - Ст. 573.

9. Кодекс про шлюб та сім'ю України від 20 червня 1969 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1969. - № 26. - Ст. 204.

10. Закон України „Про освіту” від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР, - 1991. - № 34. - Ст. 451

11. Закон України від 21 листопада 1992 року „Про державну допомогу сім'ям з дітьми” // Голос України. - 1992. - № 239.

12. Закон України від 24 грудня 1993 року „Про органи реєстрації актів цивільного стану” // Відомості Верховної Ради України, - 1994. - № 14. - Ст. 78.

13. Закон України від 5 лютого 1993 року „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України” // Відомості Верховної Ради України, - 1993. - № 6.

14. Закон України від 1 червня 2000 року „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям” // Офіційний вісник України. - 2000. - № 26. - Ст. 1078.

15. Закон України від 18 січня 2001 року „Про громадянство” // Офіційний вісник України. - 2001. - № 9. - Ст. 342.

16. Закон України від 26 квітня 2001 року „Про охорону дитинства” // Офіційний вісник України. - 2001. - № 22. - Ст. 981.

17. Закон України від 21 червня 2001 року „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” // Голос України. - 2001. - № 132.

18. Закон України від 15 листопада 2001 року “Про попередження насильства в сім'ї” // Офіційний вісник України. - 2001. - №51. - Ст. 2258

19. Закону України від 17 вересня 2004 року „Про міжнародні договори” // Офіційний вісник України, - 2004. - № 35. - Ст. 2317

20. Постанова Верховної Ради України від 3 лютого 2004 року „Про рекомендації парламентських слухань „Про проблему бездоленості громадян та безпритульності дітей і шляхи її подолання” .

21. Постанова Кабінету Міністрів України, від 26 квітня 2002 року „Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу” // Офіційний вісник України. - 2002. - № 18. - Ст. 925.

22. Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми „Діти України” на період до 2005 року” від 24 січня 2001 року // Офіційний вісник України. - 2001. - № 4.

23. Указ Президента України „Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові” від 31 грудня 1991 року №23 Збірник указів Президента вiд 31.03.1992 - 1992 р., № 1. - Ст. 116.

24. Указ Президента України „Про державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки” від 21 лютого 2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 9. - Ст. 354.

25. Указ Президента України № 97 „Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” від 24 травня 2000 року // Офіційний вісник України. - 2000. - № 21. - Ст. 858.

26. Положення „Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові”, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233.

27. Антокольская М. В. Семейное право. - М.: Юристь , 1999. - 375 с.

28. Ариванюк І. А. Сімейне право України. - К., 2002. - 389 с.

29. Богданова Н. А. Система науки конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 352 с.

30. Ворожейкин Е. М. Семейные правоотношения в СССР. - М., 1972. - 346

31. Головченко В. В. Юридична термінологія. - К., 2001. - С. 34.

32. Гражданское право. Учебник / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. М.: ТЕИС, 1996. - 552 с.

33. Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. - 598 c.

34. Державна доповідь про становище дітей в Україні. - К, 2006. - 85 с.

35. Индиченко С. П. Личные права и обязанности родителей и детей. - К, 1972. - 345 с.

36. Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. - Харков, 2001. - 375 с.

37. Короткова Л. П. Відповідальність батьків (усиновителів) за неналежне виховання дітей.- К, 1980. - 235 с.

38. Кузьмычова Л. Личные права и обязанности родителей: учебное пособие. М.: АИС, 1991. - 234 с.

39. Лукашов С. Н. Социальная помощь детям на улице. - Одесса.: ЮНИСЕФ, 2004. - 142 с.

40. Лучин В.О. Конституция РФ: проблемы реализации. - М.: Юнити, 2005. 285 с.

41. Лялька І. Правове становище дитини в Україні : Навчально-методичне видання - Луцьк, 2003. - 104 с.

42. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України/ За ред Ю. С. Червоного. - К.: Істина, 2003. - 464с.

43. Нечаєва А. М. Охрана прав несовершеннолетних.- М.: Знание, 1983. - 257 с.

44. Нечаєва А. М. Правовая охрана детства в СССР. М.: Наука, 1987. - 264 с.

45. Пчелинцева Л. М. Семейное право. - М.: Профиздат, 1999. - 206 с.

46. Рабинович П. М. Права людини та їх захист. - Л.: Світ, 1993. - 264 с.

47. Ромовська 3. В. Права та обов'язки батьків та дітей. - Львів.: Світ, 1975. 154 с.

48. Рыбинский Е. М. Детство как социальный феномен. - М.: НИИ детства РДФ, 1985. - 253 с.

49. Рясенцев В. А. Семейное право. - М.: Юридическая література,1971. - 356 с.

50. Рясенцев В. А. Советское семейное право. - М.: Юридическая литература ,1982. - 256 с.

51. Савченко Л. А. Особисті права та обов'язки батьків і дітей за сімейним законодавством України. - К.,1997. - 342 с.

52. Скакун О. Ф. Теория государства и права. - Х.: Консул, 2000. - 427 с.

53. Словник української мови. Т. 5.- К., 1974. - 845 с.

54. Советское семейное право. - М., 1982. - 438 с.

55. Спиридонов Л. И. Теория государства и права. - М.: Знание, 1995. - С. 82 - 83.

56. Сухарев А. Я. Большой юридический словарь - К., 1991. - 593 с.

57. Цивільне і сімейне право України : Навчально - практичн. Посібник / За заг. ред. Є. О. Харитонова, А. І. Дрішлюка - Х.: ТОВ „Одісей”, 2006. - 640 с.

58. Червоний Ю. С. Сімейне право України. - К.: Істина, 2004. - 435 с.

59. Щеглова С. Н. Социология детства. - М.: Ин-т молодежи, 1996.

60. Яременко В. Новий тлумачний словник української мови- К.: Аконіт, 2005. - Т.1. - 573 с.

61. Борисова Н.Е. О правовом статусе ребенка в современной России // Право и политика. - 2003. - № 3. - С. 109-112

62. Буткевич В. Г. Права людини в Україні.: Політична думка. - 1993. - № 1. с. 79-81.

63. Витрук М. В. О категориях правового положения в социалистическом обществе. // Сов. государство и право, 1974. - № 12. - С. 12-13.

64. Від кого треба захищати дітей // Аудиторія. - 2006. - 30 травня-5 червня. С. 5.

65. Воеводин Л. Д. Понятие и основные элементы конституционного статуса личности. // Конституционний статус личности в СССР. - М.: Юрид. Лит., 1980. - С. 21-27.

66. Карпенко О. Сімейні форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування: проблеми правового реформування. // Право України. - 2005. - № 3. - С. 79-82.

67. Кидалова А. Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей: характеристика їх окремих видів. // Право України. - 2003. - № 5. - С. 51-56.

68. Косянчук І. Дитяча бездоглядність загострюється. // Урядовий кур'єр. - 2006. - № 198. - 5 жовтня.

69. Кулапов В. В. Правовая защита в сфере защиты интересов детей. // Правовая политика и правовая жизнь. - 2005. - № 3. - С. 58-67.

70. Левківський Б. К. Особисті немайнові права та обов'язки членів сім'ї: Автореф. дис. канд. юрид. наук. К, 2001. - 25 с.

71. Полешко А. Правові аспекти захисту дітей в Україні. // Право України. - 1996. - №6. - С. 32 - 33.

72. Ромовська З. С. Личные неимущественные права граждан в СССР: Автореферат. дис. канд. юрид. наук. М, 1975. - 26 с.

73. Ромовська З. Сімейний Кодекс України погляд у майбутнє. // Право України. - 2001. - №2. - С. 45-48.

74. Савченко Л. Про права і обов'язки батьків по вихованню дітей. // Право України. - 1997. - №5. - С. 55 - 57.

75. Юзікова Н. Як захистити дітей від жорстокості батьків // Право України. 1998. - №3. - С. 60.

76. Юзікова Н. Діти потребують захисту // Право України. - 1998. - №6. - С. 45 - 47.

77. Фадеева Т.А. Личные права и обязанности граждан в семейных отношениях Правоведение. - 1988. - № 2. - С.62-85

Размещено на Allbest.ru