Інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

Мiнiстерства освіти i науки України

ДИПЛОМНА РОБОТА

Інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства

Виконав

Студент групи 20, спеціальність 7.060.101 В.Г. Хижняк

Запорiжжя 2011

Реферат

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що обумовлюють виникнення і розвиток інституту парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства.

Предмет дослідження - дослідження загальних закономірностей та особливостей становлення, розвитку i організації парламентської опозиції, форми та методи її роботи, проблеми організаційно-правового і політичного існування, зарубіжне та вітчизняне законодавство.

Мета роботи - комплексний розгляд теоретичних i практичних проблем, пов'язаних з функціонуванням парламентської опозиції.

Методи дослідження: індукції, дедукції, системно-структурний, системно-функціональний, порівняльний, формально-логічний, історичний.

Необхідність правового врегулювання суспільних відносин, пов'язаних з існуванням політичної опозиції, обумовлює актуальність і важливість комплексного дослідження зазначеної проблеми через призму історичного досвіду зарубіжних країн та України, що дасть можливість забезпечити механізм гарантій функціонуванні політичної опозиції в Україні.

За результатами проведеного дослідження було розкрито еволюцію поглядів на політичну опозицію, поняття, призначення i сутність парламентської опозиції, охарактеризовано виникнення i розвиток, здійснено класифікацію п. о. та запропоновані основні шляхи удосконалення роботи п.о в Україні. Показано основні етапи інституціоналізації як в зарубіжних країнах, так і в Україні.

Перелік ключових слів: ПАРЛАМЕНТСЬКА ОПОЗИЦІЯ, опозиційність, політична опозиція, сучасна демократія.

Перелiк умовних скорочень

ГА ООН Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй

БЮТ Блок Юлії Тимошенко

ГГР Головна Руська Рада

КПУ Комуністична партія України

НДПУ Народно-демократична партія України

СДПУ (о) Соціал-демократична партія України (об'єднана)

СПУ Соціалістична партія України

США Сполучені Штати Америки

УНП Українська народна партія

УПСР Українська партія соціалістів-революціонерів

УПСС Українська партія соціалістів-самостійників

УПСФ Українська партія соціалістів-федералістів

УРДП Українська радикально-демократична партія

УТП Українська трудова партія

УЦР Українська Центральна рада

ФРН Федеративна Республіка Німеччина

п. о Парламентська опозиція

Змiст

Перелiк умовних скорочень

Вступ

Роздiл 1. Теоретичні основи інституту політичної опозиції

1.1 Поняття опозиції її види та функції

1.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

Роздiл 2. Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції

2.1 Історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах

2.2 Формування української політичної опозиції

2.3 Формування основ інституту української парламентської опозиції (ХІХ - поч. ХХ ст.)

2.4 Українська парламентська опозиція доби незалежності

Висновки

Перелiк посилань

Додаток А

Додаток Б

Додаток В

Вступ

Актуальність теми дипломного дослідження. Одним з головних елементів політичної системи є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Безперечно, законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом, тоді як у не демократичних суспільствах, опозиція як інститут може бути відсутнім взагалі.

Питання надання прав та гарантій, а також правового закріплення опозиційної діяльності у країнах недемократичного і демократичного типу мають суттєві відмінності. В державах сталої демократії інститут парламентської опозиції є усталеним, або ж перебуває на етапі інституалізації, тоді як при авторитаризмі опозиція хоч формально існує, але не має всіх складових ознак притаманних інституту парламентської опозиції.

Аналіз попередніх досліджень: вивчення загальної проблематики опозиції здійснювали переважно західні вчені. Основними працями вважаються дослідження Р. Даля, Дж. Сарторі та Х. Лінца. На пострадянському просторі типи й моделі політичної опозиції досліджували О. Циганков, С. Поршаков, У. Кирієнко, С. Телешун. Вирішенню проблем взаємовідносин між різними суб'єктами влади, визначення сутності, форм, функцій опозиції її взаємовідносинам з провладними політичними суб'єктами присвячено праці В. Авер'янова, М. Михальченко, М. Вебера, М. Еліфорта, С. Князєва, С. Рябова, С. Серьогіна, Р. Сміта та інші.

За останнє десятиріччя створено певний науковий доробок з вивчення різних аспектів феномена опозиції. Проте при вивченні сутності опозиції, її ролі та місця в суспільстві без суттєвої уваги залишається питання про інституційний вимір парламентської опозиції та її можливості існування.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини.

Предметом дослідження є інститут парламентської опозиції в історії зарубіжного та вітчизняного законодавства.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в комплексному історико-правовому дослідженні процесу становлення, розвитку та реформування моделей парламентської опозиції її форм, функцій, організації діяльності; аналіз процесу становлення парламентської опозиції в Україні.

Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення наступних дослідних завдань:

- з'ясувати сутність поняття «політична опозиція» та «парламентська опозиція»;

- дослідити історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах;

- порівняти політичну опозицію і умови її діяльності у світовій політико-правовій думці;

- виявлення особливостей інституційної взаємодії української парламентської опозиції з системами державного управління Австрії та Росії у ХІХ - на поч. ХХ ст.

- виявити проблеми інституціоналізації парламентської опозиції у сучасній політичній системі України.

Методи дослідження. Вихідним філософським методом дослідження є діалектичний метод наукового пізнання. Широко використовувалися соціологічний, формально-логічний, системний, структурно-функціональний, семантичний, проблемно-хронологічний, метод періодизації, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Особливу увагу було приділено підходу до системи формування як політичної опозиції, так і парламентської.

Основним методом дослідження парламентської опозиції в зарубіжних країнах та в Україні був обраний порівняльно-правовий метод, який дозволив виявити загальні тенденції та закономірності розвитку інституту опозиції в досліджуваних країнах і визначити специфічні умови функціонування в окремо взятій досліджуваній країні.

Нормативно-правова база дослідження представлена зарубіжним та вітчизняним законодавством.

Вірогідність і наукова аргументація результатів дослідження ґрунтуються на широкому використанні спеціальної літератури з філософії, соціології та психології, а також статей, монографічних праць, теоретичних і соціологічних досліджень американських, англійських, радянських і українських учених-правознавців, що присвячені вивченню інституту парламентської опозиції. У дослідженні проводиться комплексне історико-правове порівняння політичної та парламентської опозиції в США Франції, Росії та України:

- показана еволюція нормативно-правових актів, спрямованих на законодавчому рівні забезпечити діяльність опозиції;

- сформульовано поняття «політична опозиція» та «парламентська опозиція»;

- порівняно німецьку модель (Німеччина, Австрія), скандинавську модель (Данія, Норвегія, Швеція) та вестмінстерську модель (Австралія, Велика Британія, Індія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія) політичної опозиції;

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків, переліку посилань та трьох додатків. Загальний обсяг роботи складає 102 сторінки. Перелік посилань нараховує 100 позицій і займає 10 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні основи інституту політичної опозиції

1.1 Поняття опозиції її види та функції

Опозиція - партія або група партій, які опонують правлячій проурядовій більшості [1]. Протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем [2].

Опозиція, похідна від латинського oppositio - протилежність, протидію, відсіч, протистояння, протиставлення.

Об'єктом опозиції можуть бути панівні в суспільстві релігійні, філософські, політичні, літературні і будь-які інші ідеї.

Найчастіше слово опозиція вживається як термін державного права, а саме: спосіб протиставлення одних політичних поглядів, ідей, дій - іншим політичним поглядам і діям, а також частина суспільства, ведуча політику протистояння панівному становищу.

Політична опозиція - необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетиквному функціонуванню [2].

Політична опозиція є предметом наукових досліджень. У найширшому значенні це елемент цілісної моделі суспільства, механізму і процесу політичної діяльності, що трактується як одна з сфер існування і розвитку суспільного буття. Напрямки розуміння:

1. Політична опозиція як частина суспільної опозиції. У тому значенні політичною опозицією виступають соціальні рухи протесту, вона не завжди є інституцією політичної репрезентації.

2. Політична опозиція через призму стосунків влада - опозиція, не завжди легальна, але відома в політичних колах, вона є головним конкурентом урядовців і водночас невід'ємною частиною влади (теорія еліт, влада завжди переходить від однієї меншості до іншої).

3. Опозиція частина соціо-політичної моделі у відношенні «керівники - керовані». Опозиція артикулює інтереси тієї частини населення, яка незадоволена діями влади.

Функції опозиції:

На системному рівні

1) легітимація - культорологічно врегульоване і суспільно апробовані форми і способи прийняття і підтримки для системи і її процесів, зразків суспільної діяльності, системи отримання влади.

2) соціалізація - приготування індивіда до виконання соціальних ролей, репродукції існуючих соціальних структур, функцій і процесів системи. Адаптація до соціального оточення, підготовка до інтеракцій.

3) інституціоналізація - залучання до механізмів функціонування системи.

4) інституціоналізація конфліктів.

5) застосування санкцій - обмеження застосування примусу.

На рівні влада - опозиція:

1) мобілізаційна - декларація довіри та визнання існуючої влади.

2) артикуляція.

3) комунікаційна - забезпечує можливість невдоволених спілкування з владою.

4) рекрутування - організацінйо - політично використовуєьться людський ресурс.

Опозиція в політиці може здійснюватися на різних рівнях політичного володарювання, у різних видах державної і партійної влади, а також - всередині кожної з них. Парламентська опозиція, як правило, організована за партійним критерієм, складається з фракцій і всіма доступними їй засобами веде антиурядову діяльність, домагаючись його відставки і свого приходу до влади.

Парламентська опозиція - інститут сучасного парламентаризму і вид політичної опозиції (форма цивілізованого протистояння) депутатів, депутатських груп (фракцій), представницьких органів, партій офіційним політичному курсу. Це необхідний елемент демократичного суспільства, де основою його життєдіяльності є політичний плюралізм. Політична опозиція своїми діями заявляє про свій принциповий намір боротися якщо не за владу, то як мінімум за вплив на неї, завоювання голосів виборців. Це - організаційна противага політичним силам, які перебувають при владі. При демократичних парламентарних режимах парламентська опозиція має чітко окреслений політико-правовий статус; законом визначено організаційні форми діяльності, завдання та функції, квоти представництва членів парламентської опозиції в парламенті, Умови фінансового забезпечення лідерів парламентської опозиції і т.і.

Існують різні форми і види політичної опозиції: парламентська і позапарламентська, лояльна і нелояльна, постійно діюча і тимчасова.

Конкуруюча, конструктивна парламентська опозиція є альтернативою політиці, стратегії і тактиці правлячих сил, способом запобігання небезпечної поляризації існуючих в суспільстві сил, некомпетентності офіційного державного керівництва, бюрократизації апарату влади, порушення законності і правопорядку, розмивання легітимності влади, Зростання соціальної і політичної напруги [3].

У сучасних конституційних державах опозиції визначається область, в межах якої вона може діяти вільно, навіть і під охороною державної влади; їй надано право вільної критики дій уряду у пресі, у представницьких зборах, на народних мітингах і так далі.

Але разом з тим невиконання вимог закону, протидія уряду, що виходить за зазначені законом межі, навіть заклик або підбурювання до нього переслідуються і піддаються карі.

Центром діяльності легалізованої таким чином опозиції є, по-перше, парламенти, по-друге - ЗМІ.

Всі члени парламенту, що протидіють політиці більшості, є опозицією в найбільш вживаною нині розумінні цього слова; всі ЗМІ, більш-менш критикує діяльність уряду, називаються опозиційними ЗМІ.

На поширену сьогодні в західноєвропейських державах переконання, такого роду опозиція не тільки не шкідлива, але є необхідною умовою мирного, здорового прогресу розвитку!

Положення і характер опозиції істотно різняться в різних країнах залежно від того, чи є державний лад президентським чи парламентською.

У державах президентських республіках у опозиції небагато шансів перейти у владу шляхом «боротьби ідей» всередині парламенту, внаслідок чого її діяльність набуває радикального характеру.

Навпаки, в державах парламентських опозиція має шанс домогтися висловлення недовіри правлячому кабінету, якщо на її боці опиниться більшість і кабінет буде зобов'язаний піти у відставку. Після цього глава держави звернеться до лідера опозиції з пропозицією сформувати новий. Таким чином, вчорашня опозиція стає урядом, а вчорашнє уряд переходить в опозицію. Природно, що в таких державах боротьба між урядом і опозицією приймає більш практичний, діловий характер.

Політична опозиція може складатися з досконалого різної кількості партій. У тій же Англії протягом майже всього XIX століття при владі чергувалися дві партії - консервативна і ліберальна, і тільки в останні два десятиліття значну роль стала грати ірландська партія, звичайно є опозицією всім як ліберальним, так і консервативним урядам.

А у Франції і в Німеччині опозиція складається з декількох, іноді навіть діаметрально протилежних партій, які укладають між собою коаліції для досягнення загальних цілей.

Опозиція в демократичних країнах існує не тільки в парламентах, а й у думах, радах, провінційних сеймах та інших органах місцевого самоврядування.

Опозиція представляє собою політичний інститут, який має на меті вираження інтересів і цінностей, які не підтримуються правлячим режимом. Тим самим опозиція висловлює і консолідує протестну активність населення, формулює вимоги, що опонують або коректують поведінку влади. Опозиція - це носій «критичного духу» в політиці.

Існування і діяльність опозиції мають як негативні, так і позитивні наслідкисторони для розвитку суспільства.

З одного боку, опозиція запобігає монополізацію влади. Без неї політичний режим поступово втрачає прагнення до саморозвитку і, навпаки, прагне до окостеніння влади. При демократичних режимах наявність опозиції є найважливішим атрибутом влади, це її «візитна картка».

З іншого боку, опозиція виступає і в ролі чинника, що дестабілізує громадський порядок.

Політична опозиція може бути реальною і нереальною, помірною і радикальною, конструктивною і деструктивною, утопічною й реалістичної, демократичної і антидемократичною і т. д.

За ступенем лояльності до цілей і цінностей уряду поділяють проурядову, нейтральну і непримиренну форми опозиції, а також інституалізовані, тобто, структуровані (які включають певні суспільні інститути, партії, «тіньові кабінети» і т.п.) Та неінституционализовані (обмежуються ідейної критикою).

Відповідно до типу опозиції формуються і способи її політичної діяльності: Від критики режиму вузькою групою інакодумців, дисидентів, не вдаються до активних політичних дій, до політичного терору і насильства з боку партій і рухів, що знаходяться на нелегальному положенні.

У поєднанні з реакцією влади, опозиційні сили розрізняються ступенем впливу на прийняття в державі рішення, обсягом допуску до ЗМІ, характером критики з боку правлячої політичної сили.

Здорова влада повинна і хоче прислухатися до думки опозиції, враховувати його при прийнятті рішень, якщо воно корисно, ефективно і висловлює думку досить великої групи населення країни.

В умовах демократичних систем, як правило, здійснюється гнучка тактика по відношенню до опозиції, активно використовуються механізми узгодження інтересів, освіти погоджувальних комітетів, арбітражних комісій парламенту, проведення «круглих столів».

У тоталітарних та авторитарних режимах, влада однозначно негативно ставиться до опозиції, заперечуючи будь-яка взаємодія і пригнічуючи її всіма силами державного апарату, включаючи не тільки поліцейські репресивні методи, але і дискредитацію її в очах широких мас, Використовуючи всі можливості провладних ЗМІ і підконтрольних правоохоронних органів [4].

1.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

Видатний давньогрецький філософ Платон, рішуче відмовляється від примусу і придушення як методів підтримки установленого державою правопорядку і розумного співіснування; Платон передбачає підкорення, засноване на моральній перевазі одних над іншими. Разом із тим, він не допускає думки про безконтрольність влади, про відсутність відповідальності за дії політиків і правителів. «Коли виповнюється рік правління» будь-якого правителя потрібно поставити перед судом народу і вимагати у нього звіту [5, с. 30, 60].

Аристотель у своїй «Політиці» розглядає питання про причини політичних переворотів та їх головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються ті, хто вважає себе обділеним і вважає, що їм не віддається належне, тому Аристотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі [6, с. 37].

Ф. Аквінський у дусі середньовічної схоластики відзначає, що підкорятися владі потрібно настільки, наскільки вона від Бога і виділяє два випадки, за наявності яких піддані можуть не підкорятися владі:

· коли велять те, що противне повелінню Божому, бо Бог вищий властитель;

· коли велять те, на що не поширюється влада правителя [6, с. 65].

Б. Спіноза, відстоюючи свободу кожного говорити і навчати кожного тому, що він думає, висуває важливе питання про межу, до якої ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Дане питання він вирішує таким чином, що оскільки кожен поступився на користь верховної влади діяти за власним рішенням, але не поступився правом міркувати і судити, за ним залишено дане право, яким він вправі користуватися без обмежень, але при цьому, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі [7, с. 216].

Т. Гоббс говорить не тільки про можливість, а й про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів і примушувати вносити в протокол або так чи інакше засвідчувати їх незгоду. Разом із тим, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховну владу і такий протест не може мати місця, оскільки те, що повеліває верховна влада є виправданим цим велінням, бо відповідальним за таке веління є кожний підданий [8, с. 249], оскільки саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена.

Натомість Дж. Локк обґрунтовує доктрину законності опору головній посадовій особі, якщо ця особа не є священною і мають місце незаконні прояви її влади [9, с. 382].

Ш.Л. Монтеск'є, вважаючи монархічну форму правління найбільш вдалою, відзначає, що, якщо злочин образи величності не визначено, то цього вже достатньо, щоб правління виродилося у деспотизм [10, с. 323], і започатковує таким чином ідею про необхідність законодавчого визначення межі між тим, що є «образою» для влади і тим, до чого влада повинна ставитися із розумінням.

Д. Юм закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток же допускається лише у випадку крайньої тиранії, крайнього пригнічення [11, с. 592].

Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування політико-правового обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом із тим, політико-правові погляди наведених вище мислителів через розробку концепцій права на опір, меж здійснення верховної влади тощо заклали основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.

Аналіз політико-правової думки з початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції парламентської опозиції.

Так, І. Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, і який на думку І. Канта, заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ні обурення, ні повстання. Разом із тим, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а тільки від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він зіпсований, його представники продажні, голова уряду діє як деспот через свого міністра, а цей сам зраджує народу [12, с. 362].

Ж.О. Ламетрі ставить питання про те, чи можна законним чином протидіяти такій розумній істоті як людина висловлювати і повідомляти іншим людям те, що вона думає, або в письмовій формі, або по-іншому з приводу тих або інших тверджень, якої б властивості вони не були. Разом із тим, за Ж.О. Ламетрі таке питання не повинно виникати по відношенню до членів парламенту, оскільки вони є лише адміністраторами і виконавцями волі монарха, за яким завжди лишається право остаточного вибору [13, с. 340].

П.А. Гольбах відзначав, що боротьба політичних партій є необхідною для політичного організму, оскільки він вимагає рухів і вправ для збереження сил і підтримання життєдіяльності [14, с. 367].

Уперше сутність поняття опозиційної партії сформулював англійський лорд Болінбрук у 1749 р. До завдань партій, які програли під час виборів, зазначав він, входить: по-перше, систематично критикувати діяльність уряду, вказуючи на його помилки й недоліки; по-друге, контролювати дії влади з точки зору їх відповідності до Конституції, до проголошених під час виборів обіцянок та морально-етичних принципів, прийнятих у даному суспільстві; по-третє, пропонувати альтернативне вирішення проблем, що виникають.

Саме Болінбрук обґрунтував принцип, що визначає сферу лояльної діяльності опозиції. Зміст цього принципу полягає у постійному забезпеченні балансу гілок влади, контролі і критиці з боку опозиції дій уряду, внесенні пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [15, с. 232].

Раціонально пояснив існування партій, а також розробив і обґрунтував концепцію лояльної опозиції інший англійський вчений Е. Берк. За його вченням, існування багатопартійності допускається на принципах лояльної опозиції, завдання якої полягало в тому, щоб, змагаючись за владу, шукати способів зміцнення держави, яка існує у формі парламентської монархії, і покращення суспільних відносин, заснованих на приватній власності. Організаційно це мало бути закріплено шляхом розмежування функцій правлячої партії або Уряду з одного боку, та функцій провідної партії меншості або, офіційно, Найбільш Лояльної Опозиції її Королівської Величності, з іншого [16, с. 144-145].

Крім того, як слушно відзначає Г.Єллінек, багато вчених присвятили свої роботи питанням того, чи існує меншість, яка за своєю природою має претензії на визнання її прав. Враховуючи ту обставину, що парламентська опозиція, як правило, хоча і не завжди, є складовою парламентської меншості, можна вважати, що ці дослідники заклали теоретичні підвалини для подальшої розробки питання стосовно місця та ролі парламентської опозиції у політичній системі суспільства. Єллінек Г. виділяє серед них, зокрема: Калхауна, Т.Х. Ара, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, Г.С. Мена, Констана, Гізо, Токвіля, Лабуле, Дюпон-Уайта. У своїй роботі «Право меншості» Г. Єллінек зазначає, що вказані вчені виходять з того, що існують межі для волі більшості, що чисте панування більшості означає ніщо інше, як загарбання і тиранію. На питання про межі панування більшості, більшість з них відповідає положенням: право меншості йде також далеко, як і право особистості [17, с. 26]. У іншій своїй роботі - «Загальне вчення про державу» - Г. Єллінек розглядає питання про природу рішення, прийнятого парламентом як результат компромісів, пристосування до співвідношення сил окремих партій. При цьому він зазначає, що це рішення не є, однак, волею суспільства, тобто не сума воль соціальних груп - шляхом такого складання воль за загальним правилом неможливо було б вивести ніякого рішення - а єдина народна воля [18, с. 427].

Д.С. Мілль відзначав, що відповідне представництво меншості є суттєвим завданням демократії, зазначаючи при цьому, що поза цим немислима ніяка істинна демократія [19, с. 72].

Р. Моль у роботі «Енциклопедія державних наук» фактично говорить про лояльну, конструктивну опозицію, однак прямо не називаючи дане поняття. Так, він зазначає, що кожна партія повинна розумним чином прагнути до того, щоб вести уряд своїм шляхом і, відповідно, наповнити його своїми прихильниками. Тому у політично розвинутого народу скільки-небудь розумні партії не будуть намагатися ускладнити до неможливості дії уряду або виставляти вимоги, яких жоден уряд не в змозі виконати; але вони будуть прагнути до того, щоб усунути відому урядову систему, ворожу їх власним поглядам і пануючу у даний час; при цьому вони не будуть вимагати нічого такого, чого б вони самі не могли або не бажали виконати, якщо б досягли влади [20, с. 118-119].

А. Токвіль, зазначає, що перевага однієї партії над іншою виникає як результат порушення рівноваги між партіями, коли думка громадян держави перестає бути єдиною. Разом із тим, він не говорить про можливість цивілізованого співіснування партій, у період сучасний написанню його роботи, натомість зазначаючи, що партія, яка отримала перевагу, руйнує всі перешкоди, вимотує свого противника і ставить все суспільство цілком собі на службу, а переможені у відчаї від такого успіху свого противника, припиняють свою діяльність [21, с. 147]. Але на перспективу А. Токвіль говорить, що провідні діячі партії, яка лишилася за порогом влади, повинні мати право об'єднати свої сили; і ця меншість повинна мати право протиставити владі, яка буде їх ущемляти, силу морального впливу на маси [21, с. 157].

Розгляду одного з елементів механізму боротьби парламентської меншості з парламентською більшістю - парламентській обструкції, присвятив свою роботу Е. Бранденбург [22].

І. Варзар слушно відзначає, що наприкінці XIX - на початку XX століття питаннями теоретичного обґрунтування феномену політичної опозиції займалися такі відомі політологи, як: В. Парето, Р. Міхельс та М. Вебер. Цікаво, що В. Парето епізодично заговорив навіть про «опозиціологію» [23, с. 95].

Ціла низка російських, а згодом і радянських вчених присвятила свої праці питанням, що так або інакше мають відношення до становлення цілісного наукового розуміння поняття «парламентська опозиція».

Так, М. Петрашевський подає розгорнуте та досить всебічне розуміння поняття «опозиція», наводячи його класифікацію, функції, призначення. Він відзначає, що опозиція є явищем, необхідним за будь-якої форми суспільного побуту, бо вона є ніщо інше як виявлення загального закону протидії сил, за умови впливу або взаємовпливу яких здійснюється розвиток всіх форм буття в природі [24, с. 743].

М. Новосільцев у розробленому ним проекті «Державної статутної грамоти Російської імперії» закріплює повну свободу членів сейму викладати свою думку стосовно проектів, що вноситимуться у сейм монархом до їх затвердження ним. [25, с. 652] Повну свободу членів Сенату висловлювати свої думки, не піддаючись ніякий відповідальності, обстоював також К. Кавелін [25, с. 49].

Б. Чичерін у своїй роботі «Про народне представництво» приділив досить значну увагу питанню функціонування опозиції у представницькому органі. Він виділяє позитивні та негативні аспекти такого функціонування, відносячи до перших те, що, піддаючись постійній критиці, уряд завжди стоїть насторожі і намагається уникнути всіляких приводів до справедливих нарікань. Негативним же аспектом Чичерін Б.М. вважає те, що боротьба з противниками забирає значну частину сил та енергії [26, с. 138, 140].

Г. Шершеневич вважав важливим з'ясування питання про межі свавілля державної влади, а до таких меж він відносив власний світогляд монарха або членів парламенту та ступінь готовності підкорятися владі. При цьому він відзначав, що, якщо державна влада дозволить собі переступити межі того, з чим може примиритися народний світогляд, то вона повинна очікувати вираження невдоволення з боку підвладних; якщо ж страх перед впливом державної влади примушує коритися їй, то страх протидії з боку громадян примушує владу стримуватися і бути обережною. Таким чином, Г. Шерешеневич фактично говорить про можливість та невідворотність існування за певних умов політичної опозиції. Разом із тим, він не передбачає існування опозиції парламентської, об'єднуючи парламент та монарха в єдине ціле поняттям «влада», яке у нього є тим неподільним, всередині якого не можуть існувати суперечності [27, с. 42].

І. Ільїн відмічає необхідність закріплення у Проекті Основного Закону Російської Імперії депутатських імунітету та індемнітету [28, с. 23]. Разом із тим, у Тезах до доповіді про Основи державного ладу майбутньої Росії він відмічає необхідність існування особливого регулювання політичних партій, що забороняє будь-яку партію, яка мислить не від цілого (а таким цілим у нього є усвідомлення владою і народом єдності, спільної справи) [29, с. 140]. Таким чином, І. Ільїн, не відкидаючи можливості існування партій із різними політичними поглядами, вважає за необхідне встановлення меж «коливання» таких поглядів.

Представники російського анархістського напрямку політичної думки (зокрема, М. Бакунін, О. Боровой) у своїх роботах засуджують народне представництво, парламентаризм, а також той механізм який лежить в їх основі - механізм політичних партій [30, с. 29], [31, с. 604], тим самим виступаючи і проти парламентської опозиції у тому числі. Інший представник політичної думки кінця ХІХ - початку XX століття - Л. Тихомиров, будучи монархістом за своїми політичними переконаннями, також критикує парламентаризм і панування партій, вважаючи їх підміною «народоправства» [32, с. 126]. Неможливість існування парламентської опозиції обумовлена і суттю фашистської держави, в якій, як відзначає М. Устрялов, держава - це партія, а партія - це вождь [33, с. 779].

За радянських часів панування марксистсько-ленінської ідеології можливість функціонування парламентської опозиції або заперечувалася взагалі, або розглядалася досить спрощено, примітивно.

Так, В.І. Ленін опозиційну діяльність вважав «... грою буржуазних партій в опозицію, яку серйозно не сприймає жоден уряд ...» [34, с. 202]. Ю. Мартов (Цедербаум) зводив боротьбу між політичними партіями у парламенті до боротьби у повсякденному житті, де вона набуває характеру боротьби «за копійку», за владу одних над іншими, за звільнення одних від гніту інших [35, с. 559]. Г. Александров, обґрунтовуючи ідею необхідності існування виключно однієї політичної партії, відзначає, що демократичний або антидемократичний характер суспільного життя, держави, політики, уряду, визначається не кількістю партій, а сутністю політики цієї держави, цих партій, тим - в інтересах народу або в інтересах його меншості проводиться в життя та або інша політика [36, с. 822].

В Україні, як відзначають Д. Шелест та О. Якубовський, перші теоретичні розробки з питань опозиції зроблені представниками освітньої еліти - латино - польськомовними діячами часів Відродження і Реформації. Серед них видатні постаті загальноєвропейського масштабу: філософ і вчений Юрій Дрогобич (1450-1494 pp.), поет Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517 pp.), письменник Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.), магістр вільних наук Лукаш з Нового міста (пр. 1542 р.) та ін. Вони твердо стояли за еволюційний розвиток опозиції, вважаючи, що соціальні конфлікти ведуть до взаємного знищення людей і культури; необхідність опозиції, вважали вони, обумовлюється тим, що всупереч твердженню богословів королівська влада виникає внаслідок угоди між людьми (суспільного договору). Правитель повинен обов'язково обиратися і залежати від волі громадян республіки. Того ж правителя, який не дослухається голосу громадян, не має при собі сенату (або має його у вигляді «нікчемного гурту людей»), який використовує республіку для своїх потреб, С. Оріховський називає тираном, що дбає лише про спільників, які уміють тримати язика за зубами [37, с. 88-89].

Важливі етапи розвитку опозиції в Україні відзначені діяльністю православних братств, творчістю письменників-протестантів. Вчені Києво-Могилянської академії довели, що риторика, ораторське мистецтво - це політична зброя як для правителів, так і для опозиції [37, с. 90].

Важливою віхою у розвитку української політико-правової думки стали праці М. Драгоманова та М. Грушевського.

Так, О. Скакун слушно зазначає, що М. Драгоманов, відмічаючи, що в основі демократії лежить воля більшості, вказував на необхідність врахування волі меншості. М. Драгоманов виходив з міркувань, що волі більшості повинні бути поставлені кордони, що повне панування більшості являло б собою гніт і тиранію. «Відмінність у думках людських» він називав природною, такою, що випливає з природи людини, яка не тільки не шкодить людям, а й слугує їм для того, щоб «доходити до правди». Він відстоював право на критику існуючих порядків, вимагав політичної амністії [38, с. 62-63].

М. Грушевський у роботі «Конституційне питання: українство в Росії», розмірковуючи стосовно основних засад державного будівництва, наголошує на необхідності представлення меншості шляхом удосконалення виборчої системи, хоча і залишає поза своєю увагою питання її діяльності у виборному органі [39, с. 14-15]. М. Грушевський не оминає і проблеми відносин депутата і виборця, насамперед, з точки зору їх взаємної відповідальності, позитивно ставиться до того, що «правове звичаєве право» депутатів вимагає від них уваги до конкретних потреб кожного громадянина, з якими вони звертаються [40, с. 41]. Проте існує певна межа, якої не можна переходити, особливо тоді, коли в такій ситуації опиняється «... опозиційний депутат, змушений жертвувати своїми поглядами заради виконання «побутових» наказів своїх виборців» [41, с. 5].

Розглянемо представників політико-правової думки середини та кінця XX століття стосовно ролі, місця та значення парламентської опозиції у політичній системі суспільства.

Так, М. Дюверже у праці «Політичні партії» розглядає питання опозиції як одну із функцій партії. При цьому він відзначає, що наявність організованої опозиції є сутнісною характеристикою західної демократії, а демократії східної - її відсутність. Крім того, М. Дюверже виділяє особливості функціонування опозиції за різних партійних систем. Так, за однопартійної системи справжня опозиція знаходиться поза самою партією. Вона виявляється у формі дисидентських фракцій, течій меншості, що більш або менш вільно критикують уряд на партійних зборах; ці фракції та течії можуть проявлятися і на парламентському рівні. При двопартійній системі опозиція перетворюється у справжній інститут, тоді як за багатопартійної системи не зовсім зрозумілі її кордони по відношенню до уряду. За багатопартійної системи невизначеність зростає ще й у світлі того факту, що доводиться розмежовувати опозицію зовнішню, що представлена партіями меншості, і опозицію внутрішню - між партіями самої більшості. Зупиняється М. Дюверже і на питанні виникнення опозиції, зазначаючи, що протягом історії можна було виявити чисельні сліди особливої організації опозиції. Цій ідеї відповідало - принаймні при зародженні - запровадження у Римській республіці посад трибунів плебса, наділених правом intercessio (лат. - протесту). Пізніше роль того ж порядку по відношенню до феодальних монархій середньовіччя відігравала церква. Починаючи з XVII століття опозиція більше не існувала у якості якоїсь окремої установи; місце опозиційних інститутів, що створювалися державою і спрямовувалися проти власне урядових інститутів, зайняло протистояння самих цих інститутів. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої первісно породжено саме цією ідеєю: поряд з королем запроваджувалася асамблея, покликана його обмежувати. Але одного разу монарх зник і, оскільки досвід якобінців показав всю небезпеку концентрації повноважень у руках Зборів, було винайдено нові форми втілення опозиційної функції, як правило, у вигляді внутрішнього протистояння різних владних органів. Сучасний розвиток політичних партій разом зі зміною класичного розподілу влади перетворив і функцію опозиції, знов уособивши її в окремому органі, зовнішньому по відношенню до уряду.

К. Поппер вважав такою, що відповідає принципу демократії, ситуацію, за якої особи, хоча і скоряються волі більшості, щоб уможливити роботу демократичних інститутів, але почуваються необмеженими у виборі демократичних засобів боротьби за перегляд такого рішення [42, с. 145].

Сіган Бернард Г. у «Пропонованому зразку конституції», закріплюючи у ній депутатський імунітет та індемнітет, не вважає за необхідне вводити до її змісту будь-які положення, що стосуються правового статусу парламентської меншості та опозиції [43, с. 79-98].

Ж. Зіллер розглядає врахування позицій меншості як необхідну складову європейської традиції парламентаризму [44, с. 76].

Х. Арендт, характеризуючи роль опозиційної партії в англосаксонській партійній системі, відзначає, що через те, що правління кожної партії обмежене в часі, опозиційна партія здійснює контроль, ефективність якого посилюється певністю того, що вона правитиме завтра; фактично, як відзначає вказаний автор, саме опозиція, а не символічне становище короля, оберігає єдність цілого від однопартійної диктатури [45, с. 300].

Дж. Сорос відзначає, що принципом демократії є умови, за яких кожен вільний виражати свої погляди і, в разі ефективності критичного процесу, погляд, що зрештою стає панівним, майже точно віддзеркалюватиме найкращі наміри учасників [46, с. 168]. Вказаний принцип є визначальним не тільки для демократії в цілому, а і для функціонування парламентської опозиції як її невід'ємної складової.

Р.А. Даль, розглядаючи співвідношення демократії та опозиції, зупиняється, зокрема, на такому аспекті як співвідношення права на опозицію із реальністю виборчого права та характером існуючого уряду. Так, він вважає, що держава, в якій загальне виборче право поєднується з абсолютно репресивним урядом, надає опозиції значно менше можливостей, ніж держава з обмеженим виборчим правом і високо толерантним урядом. Крім того, Р.А. Даль виводить залежність між функціонуванням опозиції та витратами, які повинен робити уряд на те, щоб співіснувати із нею: чим менші витрати, пов'язані з тим, що треба терпіти опозицію, тим міцніший уряд, а чим більші витрати, пов'язані із приборканням опозиції, тим міцніша опозиція. [47, с. 18].

Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К. Стромм, Р. Далтон розглядають опозицію, у тому числі парламентську, як невід'ємний елемент політичної системи суспільства, характеризуючи її місце та роль у цій системі у взаємозв'язку із функціонуванням політичних партій, уряду та інших елементів вказаної системи [48].

П. Бромхед у своїй роботі «Еволюція Британської Конституції» подає історію розвитку інституту парламентської опозиції у Великобританії, відзначає її характерні риси, детально розглядає функції «тіньового кабінету» та порядок його функціонування. Говорячи про риси офіційної опозиції у цій країні, вказаний автор в якості однієї з її найважливіших рис відзначає лояльність [49, с. 144].

Таким чином, для політико-правової думки XVIII-XX ст. є характерною активна розробка концепції парламентської опозиції та її визнання в якості невід'ємного елементу політичної системи демократичного суспільства. Разом із тим, в Україні таку тенденцію ми можемо спостерігати до входження її до складу Радянського Союзу та після проголошення незалежності. У період же її перебування у складі Радянського Союзу у політико-правовій думці відкидалася можливість обґрунтування поняття «парламентська опозиція» з точки зору її належності до демократичних інститутів політичної системи суспільства.

Роздiл 2. Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції

2.1 Історичні витоки політичної опозиції в зарубіжних країнах

Однією з перших спроб законодавчого регулювання опозиційної діяльності було прийняття декларації незалежності США від 1776 р., в якій говорилося, що уряд утворюється для забезпечення права людини на життя, свободу та прагнення до щастя, і якщо якийсь державний устрій порушує ці права, то народ має право організувати владу в такій формі, що здатна забезпечити безпеку та процвітання [50]. Декларація прав людини та громадянина (declaration des droits de l'homme et du citoyen) часів великої французької революції серед природних прав особи, поряд із свободою, власністю, безпекою проголошувала право на спротив насиллю [51].

Світова практика законодавчого регулювання опозиційної діяльності свідчить, що хоча в правових актах і не містяться поняття «опозиція» або «опозиційна діяльність», їх зміст полягає у тому, що представникам владних структур та їх опонентам від опозиції надаються рівні права у їх взаємодії із законом Habeas Corpus act (англійський Біль про права) [52].

Початок інституціоналізації опозиції поклала Велика Британія. Ще в ХVIII ст. Г. Болінгброк у творі «Dissertation on parties» доводить, що істинна свобода нероздільна з боротьбою, що в конституційних державах нагляд народу та кожної окремої особи за урядом та його заходами становлять суттєву необхідність, і що ніяка форма правління, ніяка організація не можуть бути захищені від народних виступів. Зміст викладеного ним конституційного принципу полягав у забезпеченні балансу влади, контролю та політики з боку опозиції дій влади, внесення пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [53].

Цілі опозиції Великої Британії:

· сприяння формуванню політичного курсу та здійснення законодавчої влади за допомогою конструктивної критики;

· опонування тих пропозицій уряду, які вважаються сумнівними; внесення поправок у законопроекти;

· обґрунтування власної політичної лінії, щоб покращити свої шанси на успіх на майбутніх виборах.

Опозиція виконує свою роль, беручи участь у дебатах з різних питань, а також шляхом внесення своїх пропозицій на обговорення в обох палатах та діючи через систему парламентських комітетів. Порядок денний визначається урядовою партією за узгодженням з головним парламентським організатором опозиційної партії. Головні організатори правлячої та опозиційної партії (так звані «кнути») являють собою звичайні канали, якими часто користуються у тих випадках, коли необхідно знайти час для обговорення якогось конкретного пункту порядку денного. Лідери обох палат зобов'язані надати можливість членам палат ознайомитися з питаннями, що їх цікавлять [54, с. 101].

Опозиція здійснює контроль за політикою уряду. Така можливість в неї виникає при роботі у парламентських комітетах, під час «години питань» уряду або прем'єр-міністру, протягом 20 останніх днів сесії, коли опозиція має право вибирати теми для обговорення.

Ще одною формою контролю за діючим кабінетом міністрів, якою користується опозиційна партія, є винесення так званої «пропозиції». Така пропозиція містить точку зору парламентаря з того чи іншого питання та має своїм наміром винесення на обговорення палати з метою наступного прийняття нею ухвали. Після розгляду такої пропозиції палата голосує за або проти прийняття ухвали. У позитивному випадку наслідком винесення пропозиції є початок парламентських дебатів за тематикою «пропозиції» [55, с. 45-46].

Можливістю винесення пропозицій на обговорення парламенту часто користується опозиція - для розгляду питань урядової політики. Підтримці опозиційної діяльності у Великій Британії також сприяє її фінансування з державного бюджету (щоправда за умови обрання до парламенту). Саме Об'єднане королівство було першою державою, яка встановила зарплатню лідеру опозиції. Іншим цікавим моментом є те, що у Великій Британії опозиція протиставляється не монарху, а діючому «уряду Її Величності», і так само носить назву «опозиція її Величності».

Положення відносно опозиційної діяльності, подібні до Вестмінстерської моделі опозиції, мають Австралія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія.

В Сполучених штатах Америки до складу усіх конгресових комітетів зазвичай включають представників від «малих» партій (інші, окрім двох головуючих в політичній системі США - республіканської та демократичної), а також конгресменів, які не належать до жодної партії. Квота на таких осіб визначається парламентською більшістю, разом із тим, близько половини часу, що виділяється на обговорення, надається депутатам від меншості.

Хотілося б зауважити, що на відміну від британського парламенту, в США можлива ситуація, коли президент перебуває в опозиції до парламенту (у випадку відсутності підтримки в будь-якій з палат або в разі обрання президентом особи, яка належить до партії, що набрала менше голосів і сформувала меншість) [56, с.143].

В США (де більше прийнято вживати терміни «більшість» і «меншість», а не опозиція) головне - це розподіл не між партіями, а між органами влади. Законодавство США не оперує поняттям «права партії», там говориться про «права депутата». Більше того, президент не має гарантованої підтримки ні в Сенаті, ні в Конгресі навіть серед представників своєї партії. Він взагалі може виявитися обраним від партії меншості і, таким чином, опинитися в опозиції до парламенту.

Поряд з посадами і визначеними обов'язками як для представників більшості, так і меншості, в Конгресі існує правило включення до складу кожного комітету незалежних конгресменів і представників другорядних партій [57]. Але кількість цих місць у комітетах і підкомітетах визначається більшістю. В дебатах половина часу традиційно віддається представникам меншості. Конкретно перелік промовців при цьому визначається її лідером. У сенаторів взагалі немає обмежень виступу в часі. Чим представники меншості часто користуються для блокування роботи Сенату.

Інші країни регулюють правовий статус опозиційної діяльності конституцією.

Найбільше прав закріплено за опозицією у конституції Португалії, прийнятої після революції 1974 р. Ст.40 конституції Португалії надає парламентській опозиції право на ефірний час на державних радіо- та телеканалах пропорційно кількості мандатів, право на відповідь заявам уряду. При цьому опозиційні партії мають однаковий з владними ефірний час та однаковий розмір публікацій. Ст.117 тієї ж конституції містить посилання на право опозиційних партій на регулярне отримання від уряду інформації про проблеми, що становлять суспільний інтерес [58]. Крім того, португальський парламент ухвалив два спеціальні закони, що стосуються діяльності опозиції: від 05.08.1977 р. - про правовий статус опозиції, та від 05.09.1986 р. - про гарантії права опозиційної партії на виступ.

Конституція ФРН містить положення, які використовуються опозицією у своїй діяльності. Зокрема, на вимогу десятої частини депутатів може проводитися закрите засідання німецького парламенту - а саме Бундестагу, четверта частина від конституційного складу парламенту може вимагати формування слідчої комісії, а третина депутатів має право на ініціювання позачергового засідання Бундестагу. Меншість може також звертатись до більшості із заявами (вимогами), протестами та запереченнями [59]. Як говорив німецький конституціоналіст Д. Штернбергер, «толерантне ставлення, визнання, легітимізація і, зрештою, інституалізація парламентської політичної опозиції є найвищим винаходом політичної культури» [60].

Регламентом німецького Бундестагу дозволяється депутатам звернутися до уряду з великим та малими запитами. В свою чергу, обов'язком уряду є надання усної або письмової відповіді на такий запит (строки відповіді погоджуються обома сторонами). Для надання запиту правової сили необхідні підписи 30 депутатів [61, с. 160].

Права на опозиційну діяльність в Норвегії регламентується Актом про парламент (аналог Регламенту Верховної Ради України). Відповідно до цього документу політичні сили представлені в керівництві різноманітних парламентських структур (наприклад, комітетів) у відповідності до представлення в парламенті [62]. Подібним чином здійснюється регламентація у Швеції та Фінляндії. У Швеції встановлено суму, яка виділяється на кожний депутатський мандат, передбачається, що в разі здобуття опозицією місць у парламенті, на кожний такий мандат виділяється вдвічі більше коштів [63, с. 155].

В Сеймі Литви за опозиційними політичними силами закріплені такі права: призначення одного заступника голови Сейму, голови або заступника голови бюджетного комітету, визначення порядку денного певних днів засідань, проведення прес-конференцій [64]. Конституцією Сейшельських островів визначено порядок обрання лідера опозиції та встановлено об'єм фінансування опозиційної діяльності [65].

Серед прав, закріплених за литовською опозицією, - право на посаду одного заступника голови Сейму; право на посаду голови або заступника голови парламентського комітету з питань бюджету і фінансів (при чому ця особа обирається більшістю голосів серед членів опозиції); право визначати кожного третього четверга порядок роботи вечірнього засідання; право не менше, ніж двічі на тиждень проводити прес-конференції; право першого виступу при розгляді у Сеймі програми і звіту уряду тощо. Особливими привілеями наділений також лідер опозиції. Він входить до правління Сейму і має право на позачерговий виступ під час дискусії (таким правом користуються ще лише президент, голова Сейму та прем'єр-міністр); лідер опозиції може також у терміновому порядку пропонувати на розгляд проекти законів і рішень Сейму та одержує за свою роботу додаткову платню, встановлену законом [66].