Організаційно-правові проблеми реформування правоохоронних органів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційно-правові проблеми реформування правоохоронних органів



1. Поняття правоохоронних органів та доцільність у їх реформуванні

1.1 Поняття правоохоронних органів та доцільність їх реформування

Одне з центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із захисту прав і свобод людини, охорони прав та законних інтересів державних і недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями. Цей різновид державної діяльності в юридичному аспекті отримав найменування „правоохоронна діяльність", а заклади, що її здійснюють, - „правоохоронні органи". Дані поняття ще перебувають у стадії становлення і навколо них серед фахівців тривають активні дискусії. Неоднозначне розуміння цих правових категорій зумовлене, головним чином, відсутністю чіткого визначення поняття "правоохоронні органи" у законодавстві України. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними й управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів..Правоохоронна діяльність є поняття багатовимірне і є ціла низка міністерств і відомств які мають завдання в цій сфері і повинен бути послідовний розподіл повноважень, крім того є ділянки де відповідальність накладається. Якщо це робиться послідовно, економічно та доцільно, системно то це вимагає досить потужного координаційного механізму.

Завдання реформування полягає у тому , що б була відповідність між завданнями та функціями з одного боку, структурою та людьми з другого та ресурсним забезпеченням по третє. Для того щоб встановити відповідальність необхідне здійснити необхідне ресурсне забезпечення - без того забезпечення це аматорство та безвідповідальність.

Сьогодні є дефіцит ресурсів та нагальні потреби у реформі. Тому держава повинна встановити що на сьогодні є нагальним, що необхідним і що бажаним. Те що є бажане можна здійснити на потязі тривалого проміжку часу, що необхідне - у середньостроковій перспективі і що нагальне терміново. Тобто встановити часові пріоритети реформи.

Крім того є проблеми , які мало обговорюються в Україні, але були визначенні деякими закордонними експертами:

це проблема української законодавчої культури пострадянського типу.

Ця проблема полягає у надмірному нормативному закріпленню діяльності всіх без винятку органів і посадових осіб державної влади. Нашим головним завданням у будь якому реформаторстві є прийняття відповідного нормативно-правового акту, який би на папері урегулював би існуючи проблеми, а як ці норми будуть діяти у практичній діяльності - це питання не прогнозується і не обговорюється.

Наслідки реформування повинні бути підпорядковані загальній меті, яка має бути прозорою та зрозумілою для громадян країни.

Можливо за загальну мету можна визначити:

перетворення правоохоронних органів з механізму переслідування та репресій на механізм захисту та відновлення порушених прав громадян,

відродження довіри до них, як до головного правозахисного елементу держави,

ліквідація або зменшення в них рівня корупції тоді як суто функціональними цілями можна визначити: ліквідація дублювання функцій різними правоохоронними органами, побудову системи за європейськими стандартами організації та ефективності.

1.2 Основні завдання, які потрібно вирішити у процесі реформування правоохоронних органів

Саме "радянська модель" правоохоронних органів, яка існує на даний час у нашій державі, на мою думку, і є основною проблемою, яка заважає їм ефективно функціонувати та захищати права й інтереси громадян. Це, перш за все, пов'язано із тим, що застаріла система правоохоронних органів не здатна виконати усі ті завдання, які постають перед державою, яка рухається у європейському напрямку. Крім того, слід зазначити, що незважаючи на все, основною метою функціонування правоохоронних органів у колишньому СРСР була покарання і стримування населення для забезпечення безперешкодного управління державою вузьким колом осіб. На даний час, основним завданням діяльності правоохоронних органів повинно бути захист прав та інтересів населення від протиправних посягань, у тому числі і збоку держави. Для цього, безперечно, необхідним є реформування системи правоохоронних органів. При цьому, ці зміни не повинні залишитися у текстах законів чи інших нормативно-правових актів.

Реформування правоохоронної системи було і залишається пріоритетним завданням із самого початку утворення нашої держави. Проте, необхідно погодитися, що цей процес є доволі складним, оскільки провести його потрібно у найкоротших термін та для реалізації цього потрібно використовувати цілий комплекс засобів та методів.

Аналізуючи останні події, слід зазначити, що в нині Україні Не склалося поняття в Україні, що правоохоронні органи за своєю суттю є захисниками порушених прав суб'єктів правовідносин - і громадян, і юридичних осіб. Навпаки, правоохоронну систему більшість громадян сприймають як механізм репресій і тиску держави та її окремих представників на економічних конкурентів та політичних опонентів. Таким чином, перш за все необхідно викорінити із свідомості громадян таке сприйняття правоохоронних органів, що робить процес реформування ще більш складним.

Слід зазначити, що на даний час в Україні не існує чіткого законодавчо закріпленого переліку правоохоронних органів. Більш-менш загальний перелік зафіксовано у статті 2 Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів". Тому видається логічним віднести до правоохоронних органів саме ті, які у своїй постійній діяльності і за змістом основних завдань виконують функції охорони порушених прав і правозастосування щодо їх відновлення.

Однак, пересічний громадянин під правоохоронними органами розуміє саме ті, які повинні здійснювати повсякденний захист його прав, свобод та інтересів від різноманітних злочинних посягань і з працівниками яких йому найчастіше доводиться стикатися у повсякденному житті. А це, як засвідчують усі опитування, - органи внутрішніх справ, прокуратури, Служби безпеки України, митні органи, прикордонна служба, податкові органи.

Таким чином, реформування вказаних вище державних органів і повинно відбуватися в першу чергу. Однак, перед реформуванням системи правоохоронних органів, потрібно детально її дослідити та проаналізувати для того, щоб побудувати нову модель, яка зможе повністю виконати завдання, які буде ставити перед нею сучасне суспільство.

Саме тому, необхідно з'ясувати які ж основні проблеми постають перед правоохоронними органами сьогодні. Перш за все, це, звичайно, недостатнє фінансове та матеріально-технічне забезпечення системи правоохоронних органів загалом. Ця проблема є надзвичайно важливою, адже вона є причиною цілої низки інших, серед яких і корупція, і низький професійний рівень працівників, і неефективна діяльність вказаних органів. Так, саме низький рівень заробітної платні працівників правоохоронних органів та їх низька соціальна захищеність у більшості випадків "змушує" правоохоронців йти на посадові злочини та вчиняти корупційні діяння. Крім того, цьому сприяє і те, що працівники правоохоронних органів наділені досить широким колом повноважень, які надають їм змогу легко вирішувати будь-які питання, що не може не цікавити суб'єктів господарювання, які таким чином можуть швидко та ефективно вирішити проблеми власного бізнесу. Також, невелика заробітна платня призводить до того, що кваліфіковані робітники не зацікавлені йти працювати до правоохоронних органів, а надають перевагу комерційним структурам, які забезпечать гідну оплату та умови праці.

Недостатня кількість кваліфікованих кадрів у лавах правоохоронних органів призводить до того, що вся їх діяльність є поверхневою та неефективною. І це явище, на жаль, є системним у нашій державі. Проте, слід зазначити, що світова фінансова криза дещо позитивно вплинула на дану ситуацію, оскільки велика кількість комерційних структур перебувають у досить скрутному становищі. Зважаючи на це, вони були змушені зменшити та оптимізувати свої витрати, а тому почало відбуватися скорочення працівників, у тому числі і доволі досвідчених та кваліфікованих. Отже, вивільнені таким чином кадри для того, щоб "перечекати" вказаний кризовий період, пішли працювати до правоохоронних органів, що позитивно відобразилося на їх діяльності.

Ще однією із проблем правоохоронних органів є низький рівень правової культури правової культури працівників правоохоронних органів та нехтування ними основними моральними засадами суспільства. На відміну від попередньої, дана проблема потребує більш глибокого вивчення та її вирішення відповідно є значно складнішим і довготривалішим. Дуже просто змінити структуру певного органу або прийняти якийсь нормативно-правовий документ, але доволі непросто проникнути та змінити свідомість людей. Так, підвищення правової культури населення є необхідним не лише для ефективного існування та функціонування системи правоохоронних органів, але й для забезпечення процвітання держави в цілому. Саме тому, ця проблема потребує негайно вирішення, перш за все, шляхом застосування відповідних заходів виховного і навчального характеру.

Крім того, досить важливою проблемою, яка заважає правоохоронним органам захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, а також здійснювати цю діяльність на високому рівні, є недосконала нормативно-правова база у даній сфері. Так, майже усі Закони, які регламентують діяльність правоохоронних органів були розроблені ще у період існування СРСР або ж на їх основі. Таким чином, прийняття нових нормативно-правових актів повинно бути першим кроком на шляху реформування системи правоохоронних органів. На нашу думку, вирішення даної проблеми не є досить складним, адже ми маємо змогу ознайомитися із досвідом у даній сфері країн Європейського Союзу, серед яких також є країни пострадянського простору. Необхідно лише правильно перейняти цей нажитий десятиліттями досвід й ефективно адаптувати його під потреби та ментальність українського суспільства.

Отже, немало проблем сьогодні заважають ефективно функціонувати одному із найважливіших механізмів держави - системі правоохоронних органів. На нашу думку, всі ці проблеми ми зможемо вирішити вже в найближчому майбутньому.

1.3 Принципи, на яких ґрунтується діяльність правоохоронних органів

Принципи правоохоронної системи існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій, що виступають правовими орієнтирами суб'єктів правоохоронної діяльності. їх можна поділити на загально-соціальні та спеціальні.

Загально-соціальні принципи правоохоронної системи відображають систему цінностей, що притаманні певному суспільству, і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів):

- гуманізму сутність цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності;

- юридичної рівності забезпечує однакові для всіх умови здійснення власної свободи. В правоохоронній системі він виражається у рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав і обов'язків, рівному захисті передсудом незалежно від національності, майнового цензу, статевої, релігійної належності, місця проживання та інших обставин;

- демократизму - виявляється в тому, що через правоохоронну систему реалізується вираження волі народу;

- справедливості - йдеться про здатність правоохоронної системи захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп, кожна з яких має свої уявлення про справедливість. Зазначений принцип реалізується через пропорційність вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини і їх правового забезпечення або по іншому за заслуги - нагорода, а за правопорушення - покарання.

Спеціальні принципи правоохоронної системи узагальнюють засади формування та існування власне правоохоронної системи як специфічного соціального явища:

- верховенства права - виявляється у відповідності нормативно-правових актів ідеалам свободи, рівності, справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правоохоронної системи;

- законності - виражається у верховенстві закону в системі нормативно-правового регулювання правоохоронної системи, а також в необхідності слідувати закону в процесі правозастосовної діяльності суб'єктів правоохоронної системи;

добропорядності громадян, тобто суб'єкти правоохоронної системи не повинні бачити в громадянах потенційних правопорушників, а навпаки мають залучати громадян до участі у вирішенні суспільних справ в тому числі і в сфері правоохоронні

- гласності полягає у тому, що діяльність суб'єктів правоохоронної системи є відкритою. Вони зобов'язані інформувати органи влади і управління, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи, що вживаються для цього;

- взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, населенням - дотримання цього принципу є однією з умов підвищення ефективності діяльності суб'єктів правоохоронної системи та здійснення реального демократичного цивільного контролю над правоохоронними органами;

- професіоналізму та компетентності означає, що у правоохоронній системі працюють спеціалісти-професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи, кваліфіковано виконують юридично значущі дії, що визначають зміст їх роботи. Складність життєвих ситуацій, що вирішуються правоохоронцями, висока вимогливість правової процедури, особливість формально-абстрактного мислення і термінології юридичного спілкування передбачають, що цю роботу повинні здійснювати лише спеціально підготовлені фахівці;

- незалежності суб'єктів правоохорони - обов'язковою умовою ефективного забезпечення безпеки, прав, свобод та законних інтересів громадян, втілення вимог норм права в діяльності суб'єктів права є визнання та дотримання принципу незалежності суб'єктів правоохоронної системи.

Наступним елементом правоохоронної системи є її мета. Відомо, що мета визначає напрями і наповнює змістом будь-яку практичну діяльність тому доцільно дослідити мету, що ставиться перед правоохоронною діяльністю.

Завдання правоохоронної системи можна визначити проаналізувавши певні нормативні акти, в яких тією чи іншою мірою закріплено порядок організації та основи діяльності різних правоохоронних органів. До таких нормативно-правових актів можна віднести, наприклад, Конституцію України, Закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про нотаріат", Кримінально-процесуальний кодекс та деякі інші. У Конституції У країни, зокрема підкреслено, що основними об'єктами, які повинні захищатись системою державних органів, є особистість - її права та свободи; суспільство - його матеріальні і духовні цінності; держава - її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність. Також слід зазначити, що одне з центральних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із забезпечення правопорядку та законності, охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів державних та недержавних організацій, протидії правопорушенням. Таким чином до головних завдань правоохоронної системи слід віднести:

- забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

- охорона інтересів суспільства і держави від протиправних посягань;

- сприяння дієвості всієї системи права України, національного законодавства (Конституції, законів та інших нормативних актів, пов'язаних з організацією і здійсненням державної влади всіма її гілками);

- забезпечення громадського порядку і громадської безпеки;

- протидії злочинності;

- вжиття заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень.

Соціальне призначення правоохоронної системи, її місце та роль у правовій системі відображаються в її функціях. Під функціями правоохоронної системи слід розуміти основні напрями діяльності суб'єктів правоохоронної системи в процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Функції правоохоронної системи пов'язуються з впливом на суспільні відносини, що виникають:

- у соціально-економічній і політичній сферах суспільного життя;

- під час забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;

- у процесі провадження дізнання та досудового слідства;

- здійснення адміністративно-правової юрисдикції;

- під час проведення оперативно-розшукових заходів;

- у профілактичній діяльності;

- у зв'язку з виконанням адміністративних і судових рішень. Відповідно можна виокремити основні та допоміжні функції правоохоронної системи.

Основні тобто ті, що безпосередньо пов'язані з протидією правопорушенням та тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права:

- профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права);

- охоронну (охорона громадського порядку і власності);

- захисну (захист життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб);

- ресоціалізаційну (ця функція найбільш характерна для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі);

- оперативно-розшукову;

- розслідування злочинів;

- судового розгляду справ (ця функція притаманна виключно судам і ніяким іншим правоохоронним органам, тому суди необхідно віднесли до особливої категорії державних правоохоронних органів);

- розгляду справ про адміністративні проступки;

- виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів.

Реалізація саме цих функцій потребує специфічного правового, організаційного, кадрового, інформаційного, матеріально-технічного, фінансового, наукового та іншого забезпечення, що, в свою чергу, обумовлює необхідність створення спеціальних служб забезпечення.

Такі функції як функція протидії організованій злочинності та функція протидії корупції, хоча й передбачені окремими законами України, по суті є лише складовими названих головних функцій правоохоронної системи, тому ми їх окремо не виділяємо.

Допоміжні функції:

- контрольна (наглядова);

- дозвільна (надання дозволів на здійснення певної діяльності, в тому числі підприємницької або вчинення певних дій);

- аналітична та (або) методична;

- інформаційна (інформування інших державних органів, у тому числі правоохоронних);

- нормотворча (з правом видання актів міжвідомчого характеру);

- координаційна.

Державні правоохоронні органи можуть виконувати й інші функції, які не відносяться до правоохоронних, а саме: забезпечення урядового зв'язку, конвойну тощо.

Використання системного підходу дозволяє розглядати правоохоронну систему як утворення, що має внутрішню структуру та ієрархію складових елементів. Правоохоронна система має не тільки складні та багатогранні цілі, завдання та функції, але і досить складну структуру.

1.4 Напрями та етапи реформування правоохоронних органів

Проблема реформування органів внутрішніх справ в Україні досить часто висвітлюється в науковій літературі, в засобах масової інформації та все ширше обговорюється на публіці.

Серед напрямків реформування особливої уваги заслуговує організаційно-структурна перебудова органів внутрішніх справ. У цьому аспекті на даний час тривають заходи з максимального заміщення окремих посад рядового і начальницького складу ОВС цивільними особами. Також слід виділити необхідність подолання паралелізму в роботі органів і підрозділів внутрішніх справ. Це питання актуальне, тому що на практиці виникають питання щодо дублювання деяких функцій і завдань, що по-перше створює умови для невиправданого розширення чисельності працівників, і по-друге призводить до наявності конкурентної ситуації між окремими службами, негативним наслідком якого є у деяких випадках навіть викривлення статистичної звітності.

Також важливим напрямком реформування є і нормативно-правове забезпечення служби в ОВС. І крім нормативного регулювання зазначених вище проблем багато науковців зазначають також про необхідність прийняття Закону України "Про органи внутрішніх справ", у якому повинно бути чітко визначено правові та організаційні засади діяльності даних інституцій, адже законодавчого закріплення деяких питань у Законі України "Про міліцію" недостатньо, так як остання є лише одним із органів, що входять до системи ОВС.

Необхідно також зауважити, що особливо гостро в останні роки постало питання про подальші шляхи розвитку окремих підрозділів внутрішніх справ України, зокрема слідчого апарату системи МВС України, спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, ДАІ, Внутрішніх військ тощо. Можна привести в приклад реформування підрозділів МРЕВ, які призвели до скорочення структурних одиниць за рахунок їх об'єднання. У Вінницькій області з 27 районних відділень ДАІ створено всього 8 відділів. Більшу частину посад МРЕВ розатестовано по мірі вивільнення робочих місць. Атестованими залишаються лише тільки посади начальників та інспекторів з розшуку АМТ.

Необхідним є і подальший розвиток інформаційного забезпечення ОВС. Зважаючи на те, що це є умовою, що повинна відповідати міжнародним стандартам, впровадження нових інформаційних технологій та сучасної комп'ютерної техніки, створення єдиного банку даних створять можливість значно підвищити продуктивність діяльності органів внутрішніх справ, покращити якість обслуговування населення і полегшити працю персоналу.

Якісне покращення системи добору, навчання та роботи з персоналом, подолання депрофесіоналізації особового складу, що безпосередньо пов'язано із забезпеченням прав людини з одного боку і працівників ОВС - з іншого. Крім того, повинні відбутися якісно нові зміни у свідомості правоохоронців, які мають випливати із усвідомлення ними соціальної спрямованості правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ. Отже, кадрове та наукове забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ набуває за сучасних умов особливого значення.

Серед проблем з якими стикаються працівники органів внутрішніх справ є і недовіра населення. Відповідно до даних, які отримав під час вивчення громадської думки Український центр соціологічних досліджень, у 2007 році міліції не довіряло 66% опитаних, на сьогодні ця цифра становить 54%. Незмінність поглядів і ставлення громадян свідчить не лише про загальносоціальні проблеми, але і про прорахунки у системі управління даними інституціями.

Варто зауважити, що саме довіра громадян до працівників ОВС виникає на підставі ефективної їх професійної діяльності, що прямо пов'язана не лише з їх кваліфікованістю, а й з заохоченнями з боку держави, що спрямовані на покращення психологічної стабільності працівників. Визнаним у всьому світі принцип, за яким відданість своїй професії держава підкріплює достойною оплатою праці. Такі заходи спрямовані на підкріплення непідкупності працівників, що і є чинником підвищення довіри громадян до осіб, які охороняють і підтримують їх безпеку. Підвищення життєвого рівня як самих працівників ОВС, так і членів їх сімей особливо необхідні для того, щоб задовольнити на зазначеній основі потреби особового складу ОВС у різноманітних освітніх послугах, самовираженні й подальшому вдосконаленні.

І на сам кінець, потрібно підвести підсумок що зважаючи на все вищевказане реформування ОВС в Україні - це довготривалий процес, що потребує неабияких зусиль і комплексного підходу як з боку владних інституцій, так і з боку населення, тому що такі заходи обов'язково умовою формування дієвої системи забезпечення прав людини і громадянина.



2. Судова система в Україні. Суди загальної юрисдикції, їх реформування

2.1 Поняття та загальна характеристика судової системи

Судова система становить сукупність усіх судів держави, що здійснюють судову владу. Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи. Судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядаються у першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи можуть переглядатися в порядку виключного провадження. Суди загальної юрисдикції утворює і ліквідує Президент України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою вищого спеціалізованого суду.

Основний Закон держави передбачає два базові принципи, що визначають напрями побудови системи судів, -- територіальність і спеціалізацію. Шляхом їх поєднання створюється організаційна структура судової системи, тобто конституційне оформлення її складових. Виходячи з цього, відповідно до ст. 124, 125 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції. Ст. 125 Основного Закону визначає склад системи судів загальної юрисдикції: місцеві, апеляційні, відповідні вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд як найвищий судовий орган у системі згаданих судів, що є вершиною цієї піраміди й консолідує в собі всі правові форми правосуддя (крім конституційного).

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України й своїм найменуванням. Судову систему України представляють суду, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно - територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність. Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку.

Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади судочинства:

1. законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3)забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8)забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9)обов'язковість рішень суду.

Засади здійснення судочинства тісно взаємопов'язані й у сукупності становлять єдину систему.

2.2 Місцеві суди, шляхи їх реформування

Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної юрисдикції. Це випливає насамперед з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції інших судів. Засади його організації та діяльності закріплено в Конституції, законах України "Про судоустрій України", "Про статус суддів" і деяких інших нормативних актах. Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста, а також на території міста і району - міськрайонний. В назві місцевого суду використовують назву населеного пункту, в якому він знаходиться. До місцевих загальних судів належать і військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами - окружні суди, які утворюють у округах відповідно до Указу Президента України. До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду. За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності; місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди. Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України "Про статус суддів" (ст. 9).

Планується створити два види місцевих судів як судів першої інстанції: а) дільничні суди -- районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди; б) окружні суди -- окружні господарські, окружні адміністративні, окружні кримінальні суди. Їхню територіальну юрисдикцію запропоновано, як уже зазначалося, під час створення визначати указом Президента. А підсудність справ цим судам має визначатися процесуальним законодавством.

Якщо врахувати, що певні місцеві суди й усі апеляційні (а саме вони розглядають переважну більшість справ) створюватимуться не в межах існуючого адміністративно-територіального устрою, а в межах округів і апеляційних округів, територія яких, очевидно, буде значно більша, ніж територія одного району (міста обласного підпорядкування) чи однієї області, то наслідком такого застосування принципу спеціалізації може стати зменшення рівня доступності суду для громадян. А це суперечить вимогам Основного Закону щодо побудови системи судів загальної юрисдикції.

Статистика свідчить, що місцеві суди (в проекті -- дільничні) нині розглядають близько 90% усіх судових справ у першій інстанції. Тому закономірно постає запитання: як покращать роботу місцевих судів закладені в цей законопроект норми, якщо він стане законом? Жодного покращення не вбачається, адже місцеві суди й надалі розглядатимуть ті самі справи і в такій само кількості. А зміна назви на дільничні не сприятиме поліпшенню роботи цих судів, а лише принижуватиме їхній авторитет.

Як відомо, серед важливих завдань судової реформи -- розвантаження місцевих загальних судів і звуження категорії справ, які вони розглядають. У нинішніх умовах, за постійного внесення змін до законодавства, один суддя не може якісно водночас розглянути кримінальну справу, справу про адміністративне правопорушення, трудовий і цивільно-правовий спір, а також адміністративний позов. Дуже складно досконало знати чотири процеси: кримінальний, цивільний, адміністративний і порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення. За такого стану речей важко детально вивчити матеріальні правові норми, які регулюють вирішення згаданих судових спорів. А тут ще й ускладнення процесу, що вочевидь не сприяє успішному розгляду справ, бо зростає ймовірність помилки під час застосування норм не лише матеріального, а й процесуального права.

Тож проблема зменшення завантаженості суддів місцевих судів залишається нерозв'язаною.

2.3 Апеляційні суди, шляхи їх реформування

Апеляція (від лат. - звернення, скарга) - основний засіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності, до суду вищої інстанції (апеляційного суду) з метою перевірки їх законності та обґрунтованості. Інститут апеляції відомий в Україні з давнини. Апеляція набула законодавчого закріплення ще у Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.). Застосовувалася деякий час у судочинстві України. У радянський період інститут апеляції припинив своє існування. Відновлений згідно з Конституцією України (ст. 125) і передбачений статтею, що коментується, та процесуальним законодавством. В системі судів загальної юрисдикції України функціонують загальні і спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційний загальний суд діє у АРК, у кожній області, містах Києві і Севастополі. До апеляційних спеціалізованих судів належать апеляційні господарські суди і апеляційні адміністративні суди в апеляційних округах.

До складу апеляційних судів входять голова суду, заступники голови суду (у кількості не більше трьох) і судді, як правило обрані Верховною Радою України безстроково після перебування в суді першої ланки не менше п'яти років. Проте не виключена можливість призначення суддею апеляційного суду за Указом Президента України в межах першого п'ятирічного строку після перебування на суддівській посаді у суді першої ланки не менше трьох років.

Кількість суддів у апеляційному суді визначається Президентом України.

Апеляційні суди є внутрішньо структурованими. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не тільки закріплена в законі, ним визначений і порядок утворення цих структур.

В апеляційних судах утворюються судові палати. їх кількість залежить від виду апеляційного суду. Зокрема, в апеляційних судах областей функціонують традиційно дві палати: судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. Натомість в апеляційному господарському суді можуть утворюватись судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Так, наприклад, у Харківському апеляційному господарському суді, кількість суддів котрого досить значна, утворено три судові палати з розгляду окремих категорій справ:

- по спорах за участі податкових та інших контролюючих органів;

- по справах про банкрутство;

- по спорах, пов'язаних з укладанням, зміною, виконанням договорів.

Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду.

В апеляційних судах можуть діяти судові палати для розгляду справ в апеляційному порядку і в першій інстанції, шо очолюються заступниками голови суду. Кількість цих палат залежить від виду апеляційного суду. Так, у апеляційних судах областей діють дві судові палати: судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах.

Щодо апеляційних судів, то у зв'язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України "Про судоустрій і статус суддів" здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд - Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

2.4 Вищі спеціалізовані суди, шляхи їх реформування

У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами в: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. До складу вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. У вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.

У вищому спеціалізованому суді утворюються палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів вищого спеціалізованого суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів вищого спеціалізованого суду про діяльність судової палати.

У вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, визначених цим Законом. Склад і порядок діяльності пленуму вищого спеціалізованого суду визначаються цим Законом.

При вищому спеціалізованому суді утворюється Науково-консультативна рада, статус якої визначається цим Законом.

Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.

У ч. 1 ст. 125 Конституції України міститься припис, за яким система судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності і спеціалізації. На виконання цього положення у коментованому Законі виокремлено в системі судів загальної юрисдикції суди, які мають розглядати спори, що виникають у конкретній сфері правовідносин, оскільки, як свідчить практика, спеціалізація завжди дає більший ефект, ніж універсальна (загальна) діяльність. Фактично в судах загальної юрисдикції спеціалізація завжди неформально існувала. Що стосується Верховного Суду України (за коментованим Законом, щоправда, палати в ньому не утворюються), апеляційних загальних судів, то наявність у них палат, де розглядається певна категорія справ, є не що інше як спеціалізація, хоча Закон на це прямо і не вказує.

7 липня 2010 р., після числених дискусій та переговорів представників різних політичних сил, Верховна Рада прийняла в цілому Закон "Про судоустрій та статус суддів". Вказаним законом вносяться істотні зміни в судову систему України, зокрема передбачається введення системи вищих спеціалізованих судів по всім галузям юрисдикції: створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, який разом з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України буде працювати як суд касаційної інстанції.

Реформою ліквідовані військові суди -- тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, а справи, що мали б розглядатися у апеляційних військових судах розглядаються у апеляційних судах загальної юрисдикції.

Також реформою різко обмежено компетенцію Верховного суду -- він може переглядати рішення Вищих спеціалізованих судів тільки за наявності визначених законом обставин.

Склад суддів Верховного Суду України наразі становить 48 суддів.

2.5 Верховний Суд України, шляхи його реформування

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Верховний Суд України:

1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; дає судам роз' яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в пункті 1 частини другої статті 44 цього Закону; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами інших держав; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;

Судова палата у кримінальних справах;

Судова палата у господарських справах;

Судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених цим Законом.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган, у якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції та інші матеріали. Згідно зі ст. 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Це визначення прямо асоціюється з повноваженнями цього судового органу щодо його діяльності (перегляд справ у касаційному порядку, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо, тобто те, чим займається Верховний Суд згідно з чинним законом).

Згідно зі ст. 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Це визначення прямо асоціюється з повноваженнями цього судового органу щодо його діяльності (перегляд справ у касаційному порядку, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо, тобто те, чим займається Верховний Суд згідно з чинним законом).



3. Правовий аналіз Закону України: "Про оперативно-розшукову діяльність" та шляхи його реформування

правоохоронний суд оперативний розшуковий

3.1 Загальна характеристика оперативних підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх посадові обов'язки

Підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов'язані:

- у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову базу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів попередження, своєчасного виявлення, припинення і розкриття злочинів, викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактикуправопорушень;

- виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про здійснення оперативно-розшукових заходів;

- виконувати запити відповідних міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних органів інших держав на підставі договорів і угод;

- інформувати відповідні державні органи про відомі їм факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, пов'язані зі службовою діяльністю посадових осіб;

- взаємодіяти між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних;

- забезпечувати із залученням інших підрозділів безпеку працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які подають допомогу, сприяють оперативно-розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.

Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності надається право:

- опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу;

- здійснювати контрольну та оперативну закупівлю і постачання товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь (порядок здійснення оперативної закупівлі та контрольованого постачання визначається нормативними актами МВС України, податкової міліції, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України);

- порушувати в установленому законом порядку питання про виконання перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю або іншими видами господарської діяльності індивідуально, і брати участь у цих перевірках;

- витребовувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

- виконувати операції із захоплення злочинців, припинення злочинів, розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб;

- відвідувати жилі та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого злочину або такого, що готується, а також збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких здійснюється перевірка;

- негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, або одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника у приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки;

- здійснювати проникнення у злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з останнім, із збереженням у таємниці достовірних даних щодо їх особистості (про необхідність такого проникнення приймається постанова, яка затверджується начальником відповідного органу);

- знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;

- контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові відправлення;

- здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів;

- мати гласних і негласних штатних та позаштатних працівників;

- встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності;

- отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, і загрозу безпеці суспільства й держави;

- використовувати за згодою адміністрації службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій, а також за згодою осіб -- житло, інші приміщення, транспортні засоби і майно, які їм належать;

- створювати з метою конспірації підприємства, організації, використовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів оперативних підрозділів; - створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи; - застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених законами про міліцію, Службу безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб. Негласне проникнення у житло чи в інше володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації здійснюються за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Такі заходи вживаються виключно з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Виключно з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України, запобігання і припинення розвідувально-підривних посягань спеціальних служб іноземних держав та іноземних організацій зазначені заходи можуть здійснюватись у порядку, узгодженому з Генеральним прокурором України та Головою Верховного Суду України.

3.2 Підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності

Працівникам міліції дозволено здійснювати оперативно-розшукову діяльність за наявності підстав, передбачених ст. 6 Закону про ОРД:

1) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про:

-- злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

-- осіб, які готують або скоїли злочин;

-- осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

-- осіб, безвісно відсутніх;

-- розвідувально-підривну діяль-ність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

-- реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв'язку з їх службовою діяльністю, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, з метою створення необхідних умов для належного правосуддя; співробітників розвідувальних орга-нів України у зв'язку із службовою діяльністю цих осіб, їх близьких родичів, а також осіб, які конфіденційно співпрацюють або співпрацювали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей з метою належного здійснення розвідувальної діяльності;