Багатоаспектність законності визначає можливість її дослідження як теоретичної, так і практичної категорії. Для визначення поняття законності потрібно дослідити: визначення вимог, гарантій, сфер вираження та механізмів реалізації законності; співвідношення законності, моральності та справедливості; співвідношення законності та доцільності; визначення законності як принципу правотворчого процесу. Законність як принцип, відправне положення та об'єктивна властивість права в узагальненому вигляді являють собою всезагальну вимогу дотримання та виконання законів. Це матеріально обумовлений, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права, котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведення в життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення, реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинах чітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одного для комплексної організації і регулювання суспільних відносин.

Виділяють декілька концептуальних підходів до розуміння поняття законності. Один - визначає сутність законності за допомогою системи нормативних вимог, тобто розглядає законність як метод, керуючий принцип правового регулювання та управління державою і суспільством. Другий - визначає законність крізь призму процесу та кінцевого результату правомірної поведінки, тобто визначає законність як режим (стан) діяльності всіх державних органів, посадових осіб, громадських об'єднань, політичних партій, підприємств, установ, організацій та окремих громадян, який ґрунтується на точному і неухильному дотриманні чинного законодавства.

Вихідними положеннями, котрі характеризують зміст принципу законності та забезпечують його єдність, є: реальність законності, тобто досягнення фактичного виконання вимог, які закладені в юридичних нормах учасниками правовідносин, та невідворотність відповідальності за правопорушення; єдність законності - єдина націленість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади в рамках системи права, а також надання всім суб'єктам права рівних можливостей та пред'явлення рівних вимог; верховенство закону - характеризує основне місце закону в системі нормативних актів і відповідність підзаконних актів законові; доцільність законності - вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш оптимальним засобом досягнення мети правового регулювання [8, с.23].

Розглядаючи правовий режим певної держави, можна виділити дві сторони втілення вимог законності. Перша міститься в чинному законодавстві у вигляді юридичного закріплення вимог чіткого, точного та неухильного дотримання правових приписів. Друга відображається в практиці щоденної реалізації права, в соціальній діяльності державних органів з охорони права від порушень.

Говорячи про шляхи та засоби впровадження законності в усі сфери державного життя, слід звернути увагу на механізми, котрі повинні керувати цими процесами. Це соціальний механізм впровадження законності та юридичний механізм.

Під соціальним механізмом слід розуміти сукупність засобів (як юридичних, так і не юридичних), за допомогою яких політичні, ідеологічні, психологічні та юридичні вимоги законності реалізуються в практичній діяльності. Тут, поряд з нормативно-правовими засобами та прийомами впливу, важливе значення має організаційна та культурно-виховна діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності, мікросередовища відносно окремої особистості та суспільства в цілому. Політичні, ідеологічні, економічні заходи, які здійснюються в державі, певною мірою, прямо чи побічно впливають на сферу діяльності права. Такий вплив може бути прогресивним - мати напрям вдосконалення форм та методів управління суспільним життям, а може й навпаки - гальмувати процеси реформування [7, с.41].

Юридичний механізм впровадження законності втілюється в системі засобів та способів перетворення вимог правомірної поведінки в практичну діяльність щодо застосування правових норм. Змістом юридичного механізму є нормативно-правові засоби, котрі становлять постійну основу цілеспрямованої діяльності щодо забезпечення законності та ряд динамічно діючих факторів, які постійно змінюються, - право, тлумачення, правосвідомість тощо. Взаємодія цих факторів постійно віддзеркалюється в моделі законності, що міститься в нормах права, створює юридичний механізм втілення вимог правомірної поведінки в процес застосування права.

Розбудовуючи суспільство з урахуванням орієнтації на принцип законності, не слід забувати про комплекс специфічних факторів, котрі визначаються як гарантії законності. Під гарантіями розуміють ряд засобів та умов, за допомогою яких забезпечується повне та послідовне здійснення вимог законності. Можливо виділити певні групи таких гарантій:

1. Загальні - політичні, ідеологічні, економічні та психологічні умови, в межах яких існує правова система. Реально існуючий політичний режим суспільства формує та відображає законність як відносно самостійне явище в політико-правовій сфері. Ідеологічні умови знаходять вираження у притаманній суспільству системі ідей, поглядів, принципів, понять з приводу суті, змісту та соціальної ролі законності в житті держави. Психологічні умови гарантій законності містяться в почуттях, емоціях, хвилюваннях, настроях окремих індивідів, колективів, соціальних груп та суспільства в цілому. Це - уявлення про законне та незаконне, справедливе чи несправедливе в соціальному середовищі. Економічні умови віддзеркалюють наявний стан законності та справедливості у відносинах обмінно-розподільчого типу при виробництві насамперед матеріальних благ.

Загальні гарантії постають як офіційний рівень задекларованої та гарантованої державою справедливості в політико-правовій сфері, за умов, що вони щільно взаємопов'язані та реально взаємодіють. Вони створюють необхідні механізми для найбільш ефективного впливу права на процес упорядкування суспільних відносин [4, с.102].

2. Спеціальні гарантії являють собою специфічні юридичні засоби та внутрішні юридичні механізми, що є реальним втіленням законності в правовій сфері. Вони поділяються на наступні групи: загальноправові гарантії, до яких належать розвинутість правової системи в цілому, повнота та незаперечність законодавства, наявність розвинутої юридичної техніки та юридичної процедури, певний рівень правової культури суспільства; організаційно-правові гарантії (тобто діяльність парламенту як гаранта розроблення та прийняття законів), діяльність Президента як гаранта Конституції, діяльність виконавчих органів як гаранта ефективної реалізації законів, діяльність судових органів як гаранта охорони законів, а також діяльність органів спеціального призначення як гаранта ефективності законів та створення умов щодо їх реалізації та захисту; процесуальні гарантії, серед яких наявність ефективних засобів державного примусу, презумпція невинуватості, рівність правового статусу, невідчужуваність прав та обов'язків суб'єктів, нормативно визначений принцип невідворотності покарання за порушення закону.

Основою, що забезпечує єдність законності, є конституційна законність, яка повинна гарантувати свободу особистості, включати в себе рівність усіх перед законом і судом, принципи народовладдя, розподілу влад, володіння громадянами правами і свободами [8, с.147].

Методами забезпечення законності виступають політичні, економічні, організаційні та інші засоби забезпечення дії права. До них відносять: відкритість та обізнаність суспільства про порушення законів і заходи, які вживаються до порушників, широке використання судової системи в зміцненні законності; забезпечення конституційної законності спеціальними структурами, наприклад, діяльністю Конституційного Суду; практичне забезпечення принципу "вся влада закону" в діяльності прокуратури та інших правоохоронних органів; ефективна робота законодавчого органу тощо.

Оскільки законність полягає також у вимозі виконувати чинні закони, вони, безумовно, слугують умовою її здійснення. Законодавство, таким чином, основа, нормативна база без законності [8, с.32]. "Першою умовою законності є сам закон", - писав П.І. Стучка [9, с.132]. Як основа законності, закон багато в чому визначає її характер. Зокрема, детально розроблена система римського права, його кодифікація визначили і високий рівень законності в сфері майнових відносин у Римі. Однак вказані риси закону і законодавства в цілому вимагають і специфічних вимог до нього. Основою дійсної законності може бути тільки ефективне законодавство, що відповідає вимогам суспільного розвитку. Для забезпечення необхідного рівня законності закон має не лише відповідати об'єктивним потребам, а й бути технічно досконалим. При його формуванні слід використовувати сучасний юридичний інструментарій, мати чітку структурну організацію, що базується на прогресивних принципах [10, с.213].

Необхідною умовою законності є забезпечення в законодавстві такого важливого принципу, як верховенство закону і Конституції, оскільки процес руйнування законності найчастіше починається з грубих порушень положень Конституції, з прийняття антиконституційних законів, підзаконних актів, що суперечить законові. Але найголовніше - це те, що закон тільки тоді може бути базою законності, коли в ньому знаходять відображення правові ідеї добра, гуманізму, справедливості, а також закріплені права людини.

Слід погодитися з Ю.А. Тихомировим, який обгрунтовано вважає, що в законі має відбуватися нормативно-зобов'язуюче відображення об'єктивних закономірностей [3, с.412]. Таким чином, генеральний підхід до поняття закону в громадянському суспільстві полягає в тому, що конститутивними рисами закону як юридичної настанови є закономірності права.

Однак одного визначення зв'язків закону із закономірностями ще недостатньо для конструювання його поняття. В законі втілені не тільки об'єктивні закономірності права, але й сам підхід до права, праворозуміння. Закон у соціальному суспільстві має бути формою буття права, а тому вектор імперативності, що складається з реального стану законодавства і розуміння права як гуманістичної цінності, спрямовує поняття закону до права, підвищує це поняття до рівня права. Ю.А. Тихомиров вперше зробив висновок про закон як форму публічної громадянської згоди або про офіційно визнану міру суспільної злагоди, що дозволяє глибше розкрити сутність верховенства закону. Йдеться про забезпечення високої ролі закону в громадянському суспільстві та вираженні соціальних інтересів і волі народу.

Доречно зауважити, що закон і законність ні в якому разі не ототожнюються, оскільки це було б хибно в першу чергу з практичного боку. Сам факт наявності нормативних актів ще не означає механічного встановлення режиму законності. Видання досконалого закону ще не означає саме по собі вирішення проблеми боротьби з правопорушеннями, зміцнення прав і свобод громадян, ліквідування багатьох негативних явищ у суспільному житті. Всі ці проблеми можуть вирішуватися лише зі створенням ефективного механізму реалізації законодавства, забезпечення відповідного рівня політичної і правової культури, належної системи гарантій тощо [10, с.85].

Законність у теорії права розглядається як принцип діяльності державних органів, як політико-правовий режим громадського життя, як конституційна вимога суворого дотримання законів. Саме про це йдеться у ст. 19 Конституції України. Конкретніше законність можна визначити як сукупність вимог, що становлять зміст законності. Це: точне та неухильне дотримання законів усіма, кому їх адресовано, дотримання ієрархії законів та інших нормативних актів, вимоги незаперечності закону, тобто щоб ніхто не міг скасувати закону крім органу, який його видав. Залежно від того, виконуються чи ні ці вимоги, законність може бути формальною (коли вимоги лише проголошуються) і реальною (коли вимоги реалізуються на ділі, фактично). Основа, фундамент, передумова законності - самі закони. Керування поведінкою людей через видання законів, що містять загальні та конкретні правила поведінки - умова законності. У держави немає інших способів управління суспільством, окрім як через видання законів або застосування сили. Ці способи або доповнюють один одного, коли силу застосовують у рамках закону, або сила торжествує - і тоді закони мовчать.

Слід мати на увазі, що саме законність охороняє демократичні права громадян, політичні рухи та організації, забезпечує пріоритетне значення актів парламенту, зобов'язує посадових осіб дотримуватися вимог ієрархії закону та всіх інших нормативно-правових актів.