Конституційні інститути безпосередньої демократії

Сутність виборчого права та його принципи. Порядок організації виборів, як конституційного інституту безпосередньої демократії. Процес висування і реєстрації кандидатів у депутати. Роль виборчих комісій в процесі організації та проведення виборів.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.06.2011
Размер файла 51,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційні інститути безпосередньої демократії

Вступ

Визнання народу носієм суверенітету i єдиним джерелом влади в України, а також формування демократичної правової держави вимагають активного дослідження проблем, пов'язаних iз функціонуванням форм безпосередньої демократії. Питання про вибори є актуальними в наш час, оскільки відіграють неабияку роль в політичному житті

Демократія має свої історичні обличчя і сьогодні, коли Україна спромагається ввійти в один ряд із Європейськими державами, які є взірцем розвитку демократичного суспільства. Україна вже ніяк не може втілювати свою самостійність у тій демократичній формі, які вона виборювала протягом ХХ століття. Сьогодні вона розбудовує соціальну, правову державу, формує відкрите громадське суспільство, реформує економічні відносини у напрямку ринкових, створює політичну націю. Особливу роль у цьому процесі відіграють вибори/

У демократичному політико державотворчому процесі інститут виборів реалізує функції: залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв`язку між громадським суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної еліти, представництва інтересів соціальних груп.

Мета дослідження полягає у дослідженні механізмів реалізації конституційних інститутів безпосередньої демократії.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

– проаналізувати сутність виборчого права та основних його принципів;

– проаналізувати порядок організації виборів, як конституційного інституту безпосередньої демократії;

– визначити роль виборчих комісій в процесі організації та проведення виборів;

– дослідити процес висування і реєстрації кандидатів у депутати;

– проаналізувати такий конституційний інститут безпосередньої демократії як референдум.

Об'єктом дослідження є існуючі в умовах України конституційні інститути безпосередньої демократії.

Предметом дослідження є механізми реалізації конституційних інститутів безпосередньої демократії.

виборчий комісія депутат кандидат

1. Виборче право

Одним з елементів демократії є вибори до різного роду центральних і місцевих представницьких установ. Ці установи створюються правоздатними громадянами шляхом голосування за кандидатів, яких висувають відповідно до встановлених законом правил. У зарубіжних країнах існують й інші органи, що також обираються або населенням країни, або населенням суб'єктів федерації чи адміністративно-територіальних одиниць. У всіх цих випадках проводяться загальні, федеральні, місцеві та інші вибори, які являють собою масові політичні кампанії.

Вибори - це процедура обрання представників влади, коли певна група людей (виборців) висуває зі свого оточення одного або кількох членів для виконання будь-яких громадських функцій.

Питома вага і значення виборів у політичному житті різних країн неоднакові. Так, у Великій Британії обираються тільки нижня палата парламенту (палата громад) й місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муніципальних і не муніципальних міст і парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там обираються глава держави, дві палати парламенту і органи місцевого самоврядування. У Болгарії шляхом всенародного голосування обираються президент, Великі Народні збори (спеціальний установчий орган), Народні збори (парламент), а також органи самоврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах (кмети). Значна кількість органів і посадових осіб обираються у США [7].

Проте вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а сутність виборів. Вибори певною мірою відбивають перебіг політичної боротьби між різними спільностями людей у конкретній країні, виразниками інтересів яких є політичні партії, суспільні рухи, національні політичні асоціації тощо. У ході виборів вони мають змогу виступати з власними лозунгами й боротися за свої політичні цілі. Найбільш гострою і послідовною є виборча боротьба, в якій беруть участь сильні та впливові партії з досить високою свідомістю народних мас. При цьому у виборців з'являється справжня альтернатива вибору: голосувати за партії, які з різними модифікаціями виступають за збереження економічного й політичного статус-кво, або за реформістські (революційні) партії, що вимагають докорінних змін існуючого ладу. Революційна боротьба партій у ході виборів велася, наприклад, в Індії, Угорщині, Португалії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині (у недавньому минулому, і в інших країнах). Там, де згадані умови відсутні, вибори перетворюються на фікцію (Куба, КНДР, В'єтнам, КНР, ОДЕ та ін.).

Вибори у переважній більшості сучасних зарубіжних держав відбивають складні процеси у політичній системі суспільства.

Вибори державних органів і посадових осіб громадянами (підданими) - найбільш поширена форма безпосередньої демократії. Хоча остаточно, вони знаходять вияв в акті голосування, зміст даного інституту, як і його безпосередньо демократична сутність, цим не вичерпуються. Вибори охоплюють цілий процес, який називається виборчою кампанією, що починається від призначення дати виборів і включає всі стадії підготовки до них: утворення виборчих округів, дільниць для голосування, складання або перевірка списків виборців, формування виборних органів, голосування та визначення його результатів. Порядок виборів, тобто система політичних суспільних відносин, пов'язаних з виборами, називається виборчою системою, а система правових норм, якими регулюються вибори, - виборчим правом. Поряд з цим значенням термін «виборче право» має й інше, а саме: право громадянина (підданого) обирати (право голосу, активне виборче право) і право бути обраним до державних органів, посадовою особою (пасивне виборче право).

В об'єктивному розумінні термін «виборче право» - це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах).

Як суб'єктивне право особи (громадянина) воно поділяється на активне в пасивне виборче право. Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права зумовлюється певними вимогами до потенційних учасників виборів [7].

Під принципами виборчого права слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у собі соціально-політичні умови виборів і виступають як загальнообов'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого права закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і виконують функцію загальнонормативного орієнтира. Офіційно вони закріплюються, як правило, у конституціях відповідних держав і виборчих законах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.

Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами - установленими конституцією чи виборчим законом вимогами, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.

Надання пасивного виборчого права пов'язане з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади майже повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз (23-25 років - у нижню палату, 30-40 - у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США - 35 років (ст. II розд. 1), у Болгарії - 40 років (п. 2 ст. 93 Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР віковий ценз установлений Конституцією - 45 років. Щоб надати пасивного виборчого права, набагато частіше застосовується ценз осілості, який має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: забороняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. Наприклад, у ст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які обіймають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та ін. «не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони не підуть у відставку до свого висунення. Відставка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі». Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені вимоги щодо їх моральних якостей [26].

З принципом загальності виборчого права пов'язана проблема абсентеїзму - ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах: наприклад, у США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків чисельності зареєстрованих виборців. Абсентеїзм майже відсутній в Італії, де введено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції), в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та кримінальна відповідальність за абсентеїзм. Це явище практично відсутнє у країнах тоталітарного політичного режиму з відомих причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т. ін.).

Абсентеїзм як форму політичної поведінки виборців не можна не враховувати, оцінюючи підсумки голосування. Цілком справедливо зазначає В.В. Маклаков, що показник пасивного ставлення до голосування як до масової політичної кампанії не може оцінюватися тільки негативно. Безперечно, високий рівень абсентеїзму призводить до обрання представницьких органів меншою частиною виборного корпусу, в той час, як обрані органи, висловлюючи волю меншості, поширюватимуть свою владу на всіх виборців. Водночас можливий і позитивний абсентеїзм, коли неучасть у виборах є формою виявлення протесту або ставлення до запропонованих реформ чи до осіб, які обираються [4].

Принцип виборчого права випливає також із демократичної сутності суспільного ладу, тому що є одним із конкретних проявів більш загального принципу рівноправності громадян. Рівність виборчого права означає для громадян однакову можливість впливати на результати виборів. Вона досягається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голосу і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однакових за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представницького органу (палати).

Перша вимога рівності на цей час реально забезпечується в усіх зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбувається порушення принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке передбачається виборчим законодавством.

У виборчому процесі зарубіжних країн досить часто порушується рівність виборчого права навмисним створенням виборчих округів, які надають переваги будь-якій політичній партії («виборча геометрія»).

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і непрямим. Прямі вибори передбачають те, що виборець безпосередньо віддає свій голос за конкретного кандидата чи за список кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються прямим способом. Непрямі вибори поділяються на посередні та багатоступеневі [11].

Під час посередніх виборів воля виборця опосередковується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщиків), яка створюється тільки з цією метою. Наприклад, посереднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання президента, після чого розпускається.

При багатоступеневих виборах воля виборців опосередковується не особливою, тільки для даного випадку створюваною колегією, а постійно діючою представницькою установою, для якої обрання іншого органу чи посадової особи є лише одним із повноважень, що входять у його компетенцію.

Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори будуть триступеневими, тричі - чотириступеневими і т. ін.

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад представницьких органів не відображає дійсного співвідношення сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому конституції всіх без винятку зарубіжних країн проголошують цей принцип.

2. Виборча система

Залежно від способу визначення результатів голосування виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голосування яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1). Інші громадяни своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік - у тому, що вона не результативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком [12].

Інколи проводять другий, третій і т.д. тури голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час виборів депутатів до Національних зборів В'єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї та ін.

За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-не-будь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Великобританії, Індії та інших країнах [26].

Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори проводяться по округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).

Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по полі-номінальних округах, то голосування ще більше заходить у суперечність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голосів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випадках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За пропорційною системою передбачається створення великих округів, від кожного з яких обираються кілька депутатів. Що більші округи, то виразніше виявляються переваги пропорціоналізму [14].

Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на основі методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому.

Найпростіший спосіб визначення квоти - ділення загального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється діленням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скільки разів квота вміститься у кількості одержаних партією голосів, стільки мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після першого ділення - «метод найбільшої остачі». Застосовуються також інші методи.

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбувається за двома правилами. Перше - це правило «зв'язаних («жорстких») списків». Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання [27].

Друге правило - правило «вільних («гнучких») списків» - ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ цифрами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд зарубіжних країн застосовує панашанування, тобто надання виборцю права голосувати за кандидатів різних партійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відповідно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Панашанування створює умови для різного роду залаштункових махінацій.

Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Ізраїлі тощо) є запровадження «загороджувального пункту». Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за пропорційною виборчою системою участь беруть тільки ті політичні партії, які набрали установлену законом кількість голосів, наприклад, не менш як п'ять відсотків голосів у Німеччині, три - у Чехії і т. ін. Пропорційна виборча система може застосовуватися разом із мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змішаними.

3. Організація і порядок проведення виборів

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Кількісний склад Верховної Ради України визначається Конституцією України. Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій. У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Вибори депутатів є загальними. Право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Підставою реалізації виборцем свого права голосу на виборах є його включення до списків виборців на виборчій дільниці [15].

Документом, який підтверджує особу та громадянство України виборця на виборах депутатів, є: паспорт громадянина України; тимчасове посвідчення громадянина України; військовий квиток (виключно для військовослужбовців строкової служби); картка (довідка) установи виконання покарань і слідчого ізолятора, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи (для осіб, які перебувають в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах); паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка.

Вибори депутатів є вільними. Громадянам України забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні.

Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Виборчий процес включає такі етапи:

– складання та уточнення списків виборців;

– утворення виборчих округів;

– утворення виборчих дільниць;

– утворення виборчих комісій;

– висування та реєстрація кандидатів у депутати;

– проведення передвиборної агітації;

– голосування;

– підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;

– встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;

– припинення діяльності виборчих комісій [2].

Виборчий процес завершується через п'ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів. Суб'єктом виборчого процесу є: виборець; виборча комісія, утворена відповідно Закону «Про вибори народних депутатів України» або Закону України «Про Центральну виборчу комісію»; партія (блок), що висунула кандидатів у депутати; кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом; офіційний спостерігач від партії (блоку) - суб'єкта виборчого процесу. У Законі також визначаються види виборів депутатів, порядок і строки їх призначення. Вибори депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними та проміжними. Чергові вибори депутатів проводяться у зв'язку з закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори депутатів призначає Президент України в порядку, встановленому Конституцією України.

Вибори депутатів проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ. Для проведення виборів депутатів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - регіони) встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального устрою. Територіальні виборчі округи утворюються з приблизно рівною кількістю виборчих дільниць, виходячи з кількості виборчих дільниць, які були утворені під час попередніх чергових виборів Президента України або народних депутатів України. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст. На території великих міст може бути утворено більше ніж один територіальний виборчий округ. Не допускається включення до одного територіального виборчого округу частин території двох чи більше регіонів [24].

Для підготовки організації і проведення голосування та підрахунку голосів виборців утворюються виборчі дільниці. Виборча дільниця може бути звичайною, спеціальною або закордонною. Виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців від двадцяти осіб до двох тисяч п'ятисот осіб. Якщо на відповідній території, у відповідному закладі чи установі налічується менше або більше від зазначених меж чисельності виборців і їх (або їх надлишок) неможливо віднести до іншої виборчої дільниці або неможливо утворити додаткову виборчу дільницю на цій території, у відповідному закладі чи установі, виборча дільниця може бути утворена з меншою або більшою від відповідних граничних значень чисельністю виборців. Виборчі дільниці утворюються не пізніш як за п'ятдесят днів до дня виборів. Відповідно до законодавства в Україні можуть створюватися звичайні та спеціальні виборчі дільниці.

Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування виборців за місцем їх проживання [11].

Спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під Державним Прапором України, на полярних станціях України, в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування. Спеціальні виборчі дільниці утворюються таким чином, щоб виборці могли проголосувати, не порушуючи режиму перебування в закладі (установі). Не допускається утворення однієї виборчої дільниці для двох і більше закладів чи установ.

Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та проведення виборів депутатів, становлять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.

Повноваження виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів депутатів здійснюються:

– Центральної виборчої комісії - на всій території України та у закордонному виборчому окрузі;

– окружної виборчої комісії - у межах територіального виборчого округу;

– дільничної виборчої комісії - у межах виборчої дільниці.

Виборчі комісії є спеціальними колегіальними органами, уповноваженими організовувати підготовку та проведення виборів депутатів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори депутатів. Статус Центральної виборчої комісії визначається Конституцією України, Законом України «Про Центральну виборчу комісію», цим та іншими законами України. Центральна виборча комісія очолює систему виборчих комісій, які організовують підготовку і проведення виборів депутатів, і є комісією вищого рівня щодо всіх окружних та дільничних виборчих комісій. Окружна виборча комісія є юридичною особою. Окружна виборча комісія є комісією вищого рівня щодо всіх дільничних виборчих комісій в межах відповідного територіального виборчого округу з питань виборів депутатів [12].

Дільнична виборча комісія не є юридичною особою. Дільнична виборча комісія є суб'єктом відповідного виборчого процесу, має право звертатися в межах своїх повноважень до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до підприємств, закладів, установ та організацій, їх посадових та службових осіб. Дільнична виборча комісія має власну печатку, зразок якої затверджується Центральною виборчою комісією.

Повноваження Центральної виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів депутатів визначаються цим Законом, Законом України «Про Центральну виборчу комісію» та іншими законами України. Серед повноважень, визначених Законом України «Про Центральну виборчу комісію», Центральна виборча комісія:

– здійснює контроль за додержанням і однаковим застосуванням законодавства про вибори депутатів виборцями, окружними і дільничними виборчими комісіями та їх членами, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами цих органів, підприємствами, закладами, установами, організаціями та їх посадовими особами, засобами масової інформації, їх власниками, посадовими особами та творчими працівниками, кандидатами у депутати, партіями (блоками), їх представниками та уповноваженими особами, офіційними спостерігачами, іншими об'єднаннями громадян;

– здійснює організаційно-методичне забезпечення діяльності виборчих комісій;

– організує навчання голів, заступників голів та секретарів окружних комісій;

– скликає у разі необхідності за власною ініціативою засідання виборчої комісії нижчого рівня;

– встановлює норми і перелік обладнання, інвентарю для приміщень виборчої комісії та приміщень для голосування, а також види послуг, робіт, що можуть надаватися виборчим комісіям;

– припиняє рух коштів на рахунках окружних виборчих комісій в установах банків після закінчення строку повноважень цих комісій або в разі порушення ними кошторисно-фінансової дисципліни; приймає рішення про перерахування залишків коштів на рахунок Центральної виборчої комісії;

– забезпечує виготовлення інформаційних плакатів партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

– забезпечує централізоване виготовлення та облік бланків відкріпного посвідчення на право голосу на виборах депутатів та передає їх окружним виборчим комісіям;

– затверджує форму та текст виборчого бюлетеня з виборів депутатів; забезпечує централізоване виготовлення у необхідній кількості та облік виборчих бюлетенів та передає їх окружним виборчим комісіям, тощо.

Виборча комісія є колегіальним органом. Основною формою роботи виборчої комісії є засідання, яке скликається головою комісії, в разі його відсутності - заступником голови, а в разі відсутності голови та його заступника - секретарем комісії.

Для підготовки проведення голосування виборців до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних депутатів України, складаються загальні списки виборців за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією. Для складання та уточнення загальних списків виборців, які проживають на території кожного села, селища, міста та району у містах Києві та Севастополі, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад (міст республіканського в Автономній Республіці Крим, обласного значення) утворюються робочі групи обліку виборців на період з 1 серпня року, що передує року проведення чергових виборів, до дня проведення чергових виборів включно [7].

Виборець, який не раніше ніж за тридцять днів до дня виборів вибуває з населеного пункту, де він включений до списку виборців на звичайній виборчій дільниці, або повертається з-за кордону в Україну, може звернутися до дільничної виборчої комісії з письмовою заявою з проханням видати йому відкріпне посвідчення на право голосу на виборах депутатів (далі - відкріпне посвідчення) та виключити його зі списку виборців. У заяві зазначаються причина, з якої він не може проголосувати за місцем свого проживання, та номер територіального виборчого округу або закордонний виборчий округ, в якому він має намір проголосувати у день виборів. Така заява може бути подана виборцем не пізніше 20 години останньої п'ятниці перед днем голосування.

Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано Центральною виборчою комісією. Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано Центральною виборчою комісією, для фінансування своєї передвиборної агітації зобов'язана утворити свій виборчий фонд. Фінансування передвиборних агітаційних заходів чи матеріалів з джерел, не передбачених законодавством забороняється.

Фінансове забезпечення підготовки і проведення виборів депутатів за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, здійснюється Центральною виборчою комісією, яка є головним розпорядником цих коштів. Обсяг коштів для підготовки і проведення виборів депутатів за поданням Центральної виборчої комісії передбачається окремим рядком у законі про Державний бюджет України [27].

Громадянин України, який має право бути обраним депутатом, може дати згоду балотуватися кандидатом у депутати від партії (блоку). Висування кандидатів у депутати розпочинається за сто дев'ятнадцять днів і закінчується за дев'яносто днів до дня виборів. Виборчий блок може бути утворено двома і більше партіями, на підставі рішень з'їзду (зборів, конференції) кожної з цих партій. Таке рішення підписується керівником партії та скріплюється печаткою партії. З'їзди (збори, конференції) партій, які приймають рішення про утворення виборчого блоку, можуть відбутися в будь-який час до закінчення терміну висування кандидатів у депутати. Керівники або представники партій, яким надано з'їздами (зборами, конференціями) повноваження щодо утворення виборчого блоку, укладають угоду про утворення виборчого блоку, яка підписується ними і скріплюється печатками партій, що утворили блок.

Кількість кандидатів у депутати, що висуваються партією (блоком), не може перевищувати кількості депутатів, яка становить конституційний склад Верховної Ради України, визначений Конституцією України, та не може бути меншою від вісімнадцяти осіб. Партія (блок) може висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї партії (членом партії, яка входить до блоку), або позапартійну особу, яка має право бути обраною депутатом. Партія, яка входить до виборчого блоку, не може самостійно висувати кандидатів у депутати чи входити до складу іншого виборчого блоку. Висування кандидатів у депутати партією здійснюється на її з'їзді (зборах, конференції), а блоком - на міжпартійному з'їзді (зборах, конференції) партій, що входять до блоку. У з'їзді (зборах, конференції), на якому здійснюється висування кандидатів у депутати, повинно брати участь не менше 200 делегатів. Висування кандидатів у депутати здійснюється у вигляді виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку) за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією. Усі кандидати у депутати, висунуті партією (блоком), включаються до єдиного виборчого списку партії (блоку). Черговість кандидатів у списку визначається на з'їзді (зборах, конференції). Особа може бути включена до виборчого списку лише однієї партії (одного блоку). Грошова застава становить дві тисячі мінімальних розмірів заробітної плати і вноситься партією (блоком) у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії. У разі прийняття Центральною виборчою комісією рішення про відмову в реєстрації усіх кандидатів у депутати внесена грошова застава у п'ятиденний строк після прийняття відповідного рішення перераховується на рахунок партії (блоку) [2].

Кандидати у депутати, включені до виборчого списку партії (блоку), реєструються Центральною виборчою комісією. Подання документів до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати закінчується за вісімдесят п'ять днів до дня виборів. Особа, включена партією (блоком) до виборчого списку кандидатів у депутати, яка на день подання заяви партії (блоку) про реєстрацію кандидатів у депутати до Центральної виборчої комісії не подала заяви про згоду балотуватися кандидатом у депутати від цієї партії (блоку), вважається виключеною з виборчого списку партії (блоку) з дня подання заяви партії (блоку). Заява такої особи про згоду балотуватися, подана після подання партією (блоком) зазначеної заяви про реєстрацію кандидатів у депутати, не приймається. Особа, включена партією (блоком) до виборчого списку кандидатів у депутати, має право до дня реєстрації відкликати свою заяву про згоду балотуватися кандидатом у депутати. З моменту отримання Центральною виборчою комісією заяви про відкликання згоди балотуватися кандидатом у депутати така особа вважається виключеною із виборчого списку партії (блоку). Про отримання такої заяви Центральна виборча комісія письмово повідомляє партію (блок) не пізніш як наступного дня після дня отримання заяви. Повторна заява особи про її згоду балотуватися від партії (блоку) не приймається [12].

Партія (блок), кандидати у депутати мають право розпочати свою передвиборну агітацію з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку). Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Передвиборна агітація напередодні дня виборів та в день виборів забороняється. У цей же час забороняються проведення масових акцій (зборів, мітингів, походів, демонстрацій, пікетів) від імені партії (блоку) - суб'єкта виборчого процесу, розповсюдження агітаційних матеріалів, а також публічні оголошення про підтримку партією (блоком) чи окремими кандидатами у депутати проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів.

Передвиборна агітація - це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб'єкта виборчого процесу. Передвиборна агітація може проводитися у таких формах:

– проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями;

– проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів;

– проведення публічних дебатів, дискусій, «круглих столів», прес-конференцій стосовно положень передвиборних програм та політичної діяльності партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу чи кандидатів у депутати;

– оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо - та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень;

– розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації, тощо [27].

Голосування виборців на виборах депутатів здійснюється за допомогою виборчого бюлетеня з виборів народних депутатів України (далі - виборчий бюлетень). Форма і текст виборчого бюлетеня затверджуються Центральною виборчою комісією не пізніш як за тридцять два дні до дня виборів. Виборчі бюлетені повинні бути однаковими за розміром, кольором та змістом. Ступінь захисту виборчого бюлетеня встановлюється Центральною виборчою комісією. Виборчий бюлетень містить назву та дату виборів депутатів, номер територіального виборчого округу або позначення закордонного виборчого округу, номер виборчої дільниці, а також позначення місця для печатки дільничної виборчої комісії, прізвища та підпису члена дільничної виборчої комісії, який видаватиме виборчий бюлетень. Текст виборчого бюлетеня викладається державною мовою і повинен бути розміщений на одному аркуші та лише з одного боку [2].

Окружна виборча комісія приймає виборчі бюлетені від уповноваженого члена Центральної виборчої комісії або представника секретаріату Центральної виборчої комісії, уповноваженого рішенням Центральної виборчої комісії, на своєму засіданні не раніш як за сім днів до дня виборів. Окружна виборча комісія складає у трьох примірниках протокол про прийняття виборчих бюлетенів.

Голосування проводиться в день виборів з сьомої до двадцять другої години без перерви. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці. Організація проведення голосування та підтримання у приміщенні для голосування належного порядку, забезпечення таємності волевиявлення виборців під час голосування покладаються на дільничну виборчу комісію. У разі вчинення правопорушень, за які законом встановлена відповідальність, голова або заступник голови дільничної виборчої комісії мають право запросити у приміщення для голосування працівника органів внутрішніх справ, який повинен вивести порушника із приміщення для голосування і після цього вжити до нього передбачених законом заходів, після чого працівник органів внутрішніх справ залишає приміщення для голосування. Перебування працівників органів внутрішніх справ у приміщенні для голосування в інших випадках забороняється [15].

При проведенні голосування на виборчій дільниці два члени дільничної виборчої комісії надають виборцю можливість проголосувати: один член дільничної виборчої комісії за умови пред'явлення відповідного документа та наявності виборця у списку виборців на відповідній виборчій дільниці надає виборцю список для підпису; другий член дільничної виборчої комісії вписує своє прізвище і розписується у визначеному місці на виборчому бюлетені і контрольному талоні виборчого бюлетеня, проставляє на контрольному талоні у позначеному місці номер, за яким виборця внесено до списку виборців на дільниці. Виборець розписується за отримання виборчого бюлетеня у списку виборців та на визначеному місці на контрольному талоні виборчого бюлетеня. Після цього член виборчої комісії відокремлює від виборчого бюлетеня контрольний талон та видає виборцю виборчий бюлетень для голосування. Контрольний талон виборчого бюлетеня зберігається у члена комісії, який видав виборчий бюлетень. При цьому робити на виборчих бюлетенях будь-які інші позначки забороняється. Виборець може перебувати у приміщенні для голосування лише протягом часу, необхідного для голосування. Виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні для таємного голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняється присутність у кабіні для таємного голосування інших осіб. Виборець, який внаслідок фізичних вад не може самостійно заповнити виборчий бюлетень, має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця, крім члена виборчої комісії, кандидата у депутати, уповноваженої особи партії (блоку), офіційного спостерігача. Виборець не має права передавати свій виборчий бюлетень іншим особам. У виборчому бюлетені виборець робить одну позначку «плюс» («+») або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти назви партії (блоку), за кандидатів у депутати від якої (якого) він голосує. Виборець може голосувати за кандидатів у депутати лише від однієї партії (блоку) або не підтримати кандидатів у депутати від жодної партії (блоку). У разі не підтримання кандидатів у депутати від жодної партії (блоку) виборець робить позначку «плюс» («+») або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти слів «Не підтримую кандидатів від жодної політичної партії, виборчого блоку політичних партій» [2].

Виборець особисто опускає заповнений виборчий бюлетень до виборчої скриньки. Виборець, який через фізичні вади не може самостійно опустити виборчий бюлетень до виборчої скриньки, має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії доручити зробити це у своїй присутності іншій особі, крім члена виборчої комісії, кандидата у депутати, уповноваженої особи партії (блоку), офіційного спостерігача. О двадцять другій годині голова дільничної виборчої комісії оголошує про закінчення голосування, після чого мають право проголосувати лише виборці, які знаходяться в приміщенні для голосування.

Після закінчення процедури голосування та проведення усіх необхідних процедур відбувається підрахунок в результаті якого виявляється кількість голосів набраних тією чи іншою партії. Окрім бюлетенів заповнених та використаних належним чином у виборчих скриньках можуть бути бюлетені, які можуть бути визнані недійсними.

Недійсним вважається виборчий бюлетень:

– на якому не зазначено прізвище та (або) відсутній підпис члена дільничної виборчої комісії, який його видав, або наявний підпис особи, яка не видавала виборчі бюлетені на цій виборчій дільниці;

– якщо зроблено більш як одну позначку проти назв партій (блоків);

– якщо не поставлено жодної позначки;

– якщо не відокремлено контрольний талон виборчого бюлетеня;

– якщо неможливо з інших причин встановити зміст волевиявлення виборця.

При підрахунку виборчих бюлетенів визначений виборчою комісією член комісії рахує виборчі бюлетені вголос. Інші члени комісії спостерігають за підрахунком. При підрахунку виборчих бюлетенів забороняється поділ комісії на кілька груп, кожна з яких підраховує частину бюлетенів.

Дільнична виборча комісія на своєму засіданні складає протокол про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці. Центральна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазначенням в алфавітному порядку їх прізвища, імені, по батькові, року народження, освіти, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійності, суб'єкта висування.

4. Референдум і народна законодавча ініціатива

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення (ст. 1). Термін «референдум» у перекладі з латині означає «те, що має бути повідомлене». На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. У деяких країнах розвинутої демократії він ніколи не застосовувався (Нідерланди) або застосовувався в одиничних випадках (Велика Британія, Бельгія). Нерідко цей інститут використовувався для політичного маніпулювання.

Референдум - це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення.

У законодавстві і філософській доктрині права термін «референдум» тлумачиться по-різному. В нормативних актах застосовуються терміни «референдум» (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Італія, Іспанія, Словаччина) і «плебісцит» (Чилі, Еквадор, Коста-Ріка) [26].

В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III «Вибори. Референдум», а також статтями 5, 75, 106, 138, 143, 156). У конституціях інших країн виділення спеціальних глав або розділів трапляються рідко. Детальна регламентація - це предмет законодавчого регулювання. В Україні діє Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Референдуми можна класифікувати за різними ознаками: територія проведення; юридична сила рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму; час проведення; за суб'єктами, що ініціювали проведення референдуму. Так, за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» референдуми в Україні поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим; в) місцеві референдуми [1].

За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні. Перший відрізняється від другого тим, що рішення імперативного референдуму мають найвищу юридичну силу, є остаточними, обов'язковими для виконання на всій території країни і не потребують затвердження будь-яким державним органом. Причому рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом. Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності та найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Прикладом такого референдуму є конституційний референдум, який може проводитися відповідно до ст. 156 Конституції України.

Згідно із законом консультативні референдуми проводяться з метою вирішення важливих питань загальнодержавного та місцевого значення. Результати дорадчого опитування (консультативного референдуму) розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами (ст. 46). Незважаючи на формально-обов'язковий характер, дорадче опитування має морально зобов'язуючу силу. У демократичній державі влада, як правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Водночас В.Ф. Погорілко і В.Л. Федоренко правильно зазначають, що ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем. Тому поширення на дорадчі опитування процесуальних вимог є недоцільним. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їхніх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само як і їхні результати. За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними. Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Так, Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України (ст. 73) та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону (ст. 156). Значущість обов'язкового референдуму полягає в тому, що він гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування. Факультативний референдум проводиться для прийняття: а) законів шляхом всенародного голосування; б) рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення [15].

За часом проведення загальнодержавний референдум може бути дозаконодавчим або післязаконодавчим. Дозаконодавчі референдуми, як правило, мають консультативний характер і проводяться для визначення ставлення громадян до рішення, яке має бути прийняте відповідним державним органом. Післязаконодавчі референдуми спрямовані на надання відповідної юридичної сили рішенням парламенту. Прикладом такого референдуму був всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 p., на якому було підтверджено законність і надано найвищої юридичної сили Акту проголошення незалежності України, прийнятому 24 серпня 1991 р. Верховною Радою Української РСР.

За суб'єктами ініціювання референдуми поділяють на ініціативні та імперативні. Ініціативні референдуми призначаються парламентом та Президентом України, а імперативні - на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян, наділених виборчим правом. Проведення ініціативних референдумів може бути скасованим тим органом, що його ініціював, а проведення імперативних референдумів є обов'язковим.


Подобные документы

  • Організація виборів: складання списків виборців, утворення виборчих округів і виборчих дільниць. Система виборчих комісій. Висування і реєстрація кандидатів у депутати. Голосування та встановлення результатів виборів депутатів, повторне голосування.

    дипломная работа [127,0 K], добавлен 14.01.2011

  • Загальні положення про порядок та процедуру проведення виборів Президента України. Правовий статус виборчих комісій. Особливості діяльності виборчих комісій різних рівнів та їх співвідношення. Проблеми та шляхи вдосконалення діяльності виборчих комісій.

    курсовая работа [45,9 K], добавлен 02.12.2010

  • Основні форми безпосередньої демократії, поняття і види референдумів. Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні. Застосування форм безпосередньої демократії, реального волевиявлення народу. Особливості всеукраїнського референдуму.

    курсовая работа [36,3 K], добавлен 23.02.2011

  • Поняття виборчої системи і виборчого права, загальна характеристика виборчої системи України та її принципи. Порядок організації та проведення виборів народних депутатів. Правова регламентація процесів формування представницьких органів публічної влади.

    курсовая работа [40,6 K], добавлен 23.02.2011

  • Поняття виборчої системи і виборчого права. Типи виборчих систем. Конституційно–правове регулювання виборів в Україні. Характеристика виборчого процесу. Шляхи вдосконалення виборчої системи. Складання списків виборців. Встановлення результатів виборів.

    курсовая работа [44,7 K], добавлен 14.07.2016

  • Поняття виборчої системи. Принципи виборчого права. Порядок висування та реєстрації кандидатів у народні депутати. Передвиборна агітація: поняття, форми та порядок проведення. Порядок голосування, підрахунку голосів виборців та встановлення результатів.

    курсовая работа [46,4 K], добавлен 04.11.2014

  • Розгляд скарг про порушення виборів народних депутатів України. Встановлення фактів порушення виборчого законодавства. Розгляд спорів виборчими комiсiями. Реєстрація кандидатів у депутати. Передвиборна агітація, виборчі бюлетені та підрахунок голосів.

    реферат [99,0 K], добавлен 28.09.2010

  • Розвиток в історії людства змісту демократії. Політична думка ХХ-ХХІ ст.. Основні аспекти аналізу демократії. Форми демократії в Україні та їх втілення у Конституції. Вибори в Україні. Референдум в Україні як форма безпосередньої демократії.

    контрольная работа [37,9 K], добавлен 22.01.2008

  • Організаційно-правові проблеми функціонування виборчого процессу та створення виборчих комісій. Формування списків та проблема забезпечення явки громадян на вибори. Адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення виборчого законодавства.

    курсовая работа [48,8 K], добавлен 28.03.2013

  • Інститути безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні. Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та виконання управлінських рішень, як частина політичної думки. Референдум як засіб демократичного управління державними справами.

    контрольная работа [21,4 K], добавлен 17.12.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.