Політична влада в Україні

Головна соціальна мета модернізації - гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому інформатизація суспільства пов'язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики ( в освіті, культурі, охороні здоров'я, материнства і дитинства)- тощо.

Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих рудиментарних зразків політичного буття. Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:

а) “раціоналізація політичної влади” шляхом заміни традиційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва і таке інше);

в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп традиційних суспільств;

г)суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій, відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).

2. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета - приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У ХХ столітті політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн - Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема - України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає обов'язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

- панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство

- однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція

- руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде “департизація” державних установ і соціальних інститутів складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі - на центральну, регіональну і місцеву

- етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності

- монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна преса”, що діє як “четверта влада”

- руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на ґрунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х - початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і відносно “повільної трансформації” на основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина)- масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія)- збройного повстання (Румунія, Албанія)- громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”.

3. Політична модифікація - це процес, що є характерним для досить розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини завдяки коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається демократична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави, водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп ( “зелених”, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо)- так, неоконсервативні моделі політики “тетчерізму” і “рейганоміки” спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація, як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдосконалення законодавства.

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію “культурного коду”, що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і "незахідного” світу. Отже, Л.Пай здійснив на прикладі так званої “ідеальної моделі” характеристику “незахідного” (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Однак, слід враховувати, що в західному світі є держави, народи, яких складаються з різних етнічних, релігійних і культурних спільнот, політична культура таких країн гетерогенна з великою кількістю субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них політичний процес має специфіку в порівнянні з політико-культурними однорідними суспільствами отже, тут протиставлення політичних процесів по схемі “Захід не - Захід” втрачає сенс.

Для розв'язання цієї дилеми політологія пропонує ще одну типологізацію процесів ( згідно з критерієм різновидів політичної культури):

1.Якщо в основі політичної взаємодії полягає демократична, неетатиська політична культура, в суспільстві розвивається горизонтально організований політичний процес. Він побудований на визнанні формальної рівності та відносній автономії суб'єктів політики, що конкурують чи співробітничають один з одним згідно правилам політичної гри. В неетатиській системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

2. Якщо політичні відносини ґрунтуються на етатиській (елітиській, технократичній) політичній культурі, то складається вертикально організований політичний процес. За його умов, державній владі, пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні вияви політичних інтересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки правителів і тих, ким правлять, тобто піддані визнають авторитет влади, якщо правителі гарантують їм певну міру суспільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний (транзитний) стан суспільства наявність великої кількості субкультур і контркультур слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей величезну соціально-економічну диференціацію населення тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

- технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень, засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

- ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої загально-національної поєднальної ідеї - наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу, країни;

- харизматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр., Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харизматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політичної культури населення харизматичний лідер може швидко перетворитись на вождя чи диктатора, що деформує весь політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати демократичними засобами.

Висновки до І Розділу

Влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один з яких підпорядковується розпорядженням іншого, в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.

Владу іноді ототожнюють з її знаряддями - державою, з її засобами - управлінням, з її методами - примусом, переконанням, насильством.

Політична влада виникає в суспільстві, де люди поділені різними інтересами, неоднаковим становищем. Політичною владою забезпечується порядок на основі приналежності людини, групи до певної території, соціальної категорії, відданості ідеї. Політична влада здійснюється завжди меншістю, елітою і виникає на основі поєднання процесу концентрації волі множини і функціонування структур (установ, організацій, інститутів), взаємозв'язку двох компонентів: людей, які зосереджують у собі владу, і організацій, через які влада концентрується і реалізується.

Розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно пов'язана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття “політичний розвиток” було введено в науковий обіг у другій половині ХХ століття для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням.



ІІ РОЗДІЛ ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ФОРМИ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ

2.1 Влада як соціальне явище. Концепції влади

Історія політичної думки засвідчує одвічне прагнення людства знайти відповіді на питання, які найбільше впливали на розвиток суспільства. Серед таких питань тема влади, і політичної влади зокрема, має ключове значення. Від античних часів і до наших днів ця тема є обґєктом уваги визначних мислителів, державних діячів і політиків, громадян різних держав.

Влада завжди була і залишається заповітною мрією різних політичних сил та їхніх лідерів. Уся історія людства повґязана з боротьбою за владу, з домаганням влади, з прагненням впливати на владу.Мислителі стародавнього світу, середньовіччя, нового й 

новітнього часу відзначали безперервну боротьбу різних соціальних груп за владу як засібзадоволення своїх власних інтересів. Водночас у розумінні сутності політичної влади важливим було трактування її як механізму вирішення спільних справ. Так, німецький філософ Г. Геґель, характеризуючи державу як інституцію організованої політичної влади, зауважував, що держава є виразником всезагальних інтересів.

Значний вплив на розвиток політичної думки і суспільних відносин протягом тривалого періоду справляла марксистська концепція, суть якої полягає в тому, що розвиток економіки, виробництва з відповідною структурою суспільства розглядався як основа політичної та духовної історії людства, яка з часу розпаду первісного общинного землеволодіння була історією класової боротьби між пригнобленими та експлуататорами, підкореними і панівними класами. У такому суспільстві влада має класовий характер, вона зумовлена майновими відносинами, а змістом соціальної влади є відносини панування та підпорядкування. Держава, за марксистською концепцією, відіграє головну роль у системі забезпечення соціальної влади.

Однак, як показав досвід держав, які дотримувалися марксистської моделі суспільного розвитку, абсолютизація класової боротьби блокує конструктивні функції держави, відкидає можливість функціонування її як правової держави, унеможливлює формування громадянського суспільства, а отже, і суспільного прогресу в цілому.

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології ХХ століття мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, - це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів. Реалізація соціальних інтересів значною мірою залежить від влади, яку Вебер визначав як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опорові інших. Він характеризував владу і як панування, що дає право одним керувати іншими, від яких вимагається покора та підпорядкування.

Функціонування влади - одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Телеологічна концепція (від грец. zeXos (reXws) - мета) розглядає владу як засіб досягнення певної мети, певних результатів. Один із прихильників цієї концепції Б. Рассел вважає, що владу можна визначити як реалізацію намічених цілей. Тут використовується широке розуміння влади, яке поширюється не тільки на відносини між людьми, а й на взаємодію людини з природою.

Біхевіористські концепції (від англ. eehavior - поведінка) розглядають владу як особливий тип поведінки людей, коли одні домінують (панують) над іншими, а інші підпорядковуються їм. Влада зводиться до взаємодії людей, базується на можливості зміни поведінки індивідів. Влада розглядається як першопричина, як детермінанта дії особи. Звідси і висновок про необхідність контролю, здійснення впливу на поведінку людей. Так, американський дослідник Б. Скіннер розглядав людину як пасивний обґєкт, не здатний до ініціативи, зате з природними задатками підпорядковуватися. Він обґрунтував необхідність цілеспрямовано впливати на людей для одержання бажаної зміни їхньої поведінки. Ці ідеї було використано в деяких урядових програмах, спрямованих на зміну поведінки людей, включаючи і сферу політичних відносин.

Психологічна інтерпретація влади (3. Фройд, Е. Фромм та їхні послідовники) вбачають першопричину владних відносин у сфері свідомості й підсвідомості людей, розглядають владу як взаємодію людей, як прагнення влади одних і підлеглість інших, досліджують субґєктивну мотивацію поведінки індивідів у реальних умовах суспільного життя. У деяких аспектах психологічні інтерпретації близькі до біхевіористських трактувань влади.

Багатогранність влади як соціального явища виявляється і в підходах до визначення цього поняття. У літературі можна знайти характеристику влади як особливого типу відносин між людьми -- відносин панування та підпорядкування; як здатність до цілеспрямованої діяльності; як особливий психічний акт (прагнення влади, панування); як спосіб регулювання групової поведінки та соціального управління тощо.

Визначення сутності політичної влади повґязане із загально-соціологічним трактуванням влади як соціального явища. Більшість дослідників віддають перевагу визначенню влади як реальної здатності соціального субґєкта здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства тощо.

Таке трактування влади включає в себе як необхідні складові відносини примусу, підпорядкування обґєкта волі носія влади, а також утвердження права на такий примус, на використання сили. Ж.-Ж. Руссо слушно зауважив: «Найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору -- на обовґязок».

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками -- субґєктом і обґєктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості обґєкта впливові субґєкта.

Субґєкт влади є активним, спрямовуючим началом у владних відносинах, він є носієм влади і впливає на поведінку обґєкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Субґєктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Обґєктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив субґєкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі обґєкт впливу.

Обґєкт і субґєкт влади перебувають у тісному взаємозвґязку, під впливом різних обґєктивних і субґєктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та н..

Зміст політичного життя суспільства визначається характером субґєктно-обґєктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій субґєкта обґєктом. Це сприйняття може проявлятись у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати субґєктові влади.

2.2 Сутність і функції політичної влади

Становлення суспільної влади зумовлено обґєктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.

Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.

Ускладнення змісту, структури і функцій політичної влади сприяло перетворенню політичного відчуження на норму політичного життя.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Тривалий історичний період у розвитку цивілізації держава була монопольним субґєктом політичної влади, і це призводило до абсолютизації влади і до зловживання нею, служило перешкодою повноцінному, ефективному розвиткові суспільства. На розвґязанні цієї проблеми зосереджували свої зусилля визначні мислителі, державні й політичні діячі. У XVIII столітті французький філософ Ш. Монтескґє розробив концепцію поділу влади, сутність якої полягає в необхідності функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення умов для їхнього повноцінного функціонування. Такі самі думки висловлював і український мислитель, гетьман П. Орлик у своєму проекті Конституції України, який вважається одним із найкращих зразків перших політичних документів такого роду.

Дальший розвиток людства з інтенсивними процесами демократизації всіх сфер суспільного життя сприяв розширенню спектра учасників політичної влади, зокрема таких, як політичні партії, громадські обґєднання та рухи, групи тощо. Відтак і політична влада стала уособленням не лише держави та її інституцій, а й нових субґєктів політики.

Отже, поняття "політична влада" обґємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада - це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх обґєднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.

У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.

Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.

Основними характерними ознаками політичної влади є: легальність використання сили; верховенство, обовґязковість її рішень для всіх громадян; публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень; багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

- формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

- управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

- керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

- контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

2.3 Реалізація державної влади. Політичні режими

Аналізуючи феномен політичної влади, М. Вебер виділив три типи легітимного (суспільно визнаного) владарювання.

Перший тип - традиційне владарювання, що базується на усталених традиціях, на вірі у законність і непорушність існуючих відносин влади, на повазі до авторитету володаря. Цей тип влади має дві модифікації: а) патріархальне владарювання, характерне першорядною роллю патріарха в системі влади і формальною згодою громадян щодо запроваджених владою відносин; б) станове владарювання, що базується на ієрархічності (структурованості) за майновими і моральними критеріями і, відповідно, за нерівністю різних станів щодо відносин з владою.

Другий тип легітимного владарювання, за М. Вебером, - це легальне (раціонально-правове) владарювання, якому притаманне дотримання встановлених законом порядків і виконання владних повноважень органами влади і професійним апаратом, визнання їхньої законності громадянами. Такий тип влади базується на свідомому підпорядкуванні правовим нормам і законам, які встановлюють інституції влади.

Третій тип влади одержав назву "харизматична влада" (від грец. харіауіа - винятковий дар, талант людини). Цей тип влади базується на вірі у надзвичайні властивості, в такі риси характеру політичного лідера, які забезпечують визнання підлеглими його безпосереднього права здійснювати владні повноваження.

Типологія влади і політичного лідерства, яку розробив М. Вебер, активно використовується і в сучасних політичних процесах.

Однією з важливих умов успішного функціонування влади та її інститутів є забезпечення легітимності влади. Легітимність (від лат. legitimus - законний, правомірний, справедливий) - поняття, що характеризує здатність політичного режиму досягти суспільного визнання обраного курсу, прийнятих ним політичних рішень, функціональних чи кадрових змін. Легітимність - це засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну правомірність дій існуючого політичного режиму. Легітимація досягається проведенням інституціями влади заходів щодо інформування громадян про стратегічні й тактичні завдання та про здійснювану політику, обґрунтування правильності й ефективності прийнятих рішень і дій. Такі заходи мають на меті завоювати довіру громадян до влади і є невідґємною умовою реалізації політики.

Проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади(як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Існує думка, що поняття „суб”єкт влади” і „носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Існує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1) Первиним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2) Вторинні суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади - це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя - економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Функції політичної влади:

- інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

- регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

- стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М.Вебером:

- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

Представники традиційної влади:

- харизматичний - оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади: харизматична Індіра Ганді;

- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур: приклад раціональної влади: канцлер ФРН Ангела Меркель.

Основні особливості державної влади:

- вона не може належати нікому поза правовими повноваженнями (поза законом);

- є єдиною в межах свого політичного простору;

- має публічний характер;

- володіє монополією на використання спеціального апарату примусу;

- видає владні розпорядження, обовґязкові для населення;

- програма діяльності базується на спільності інтересів громадян.

У політичному житті сучасних демократичних держав поділ влади - визначальний механізм функціонування влади, відповідно до якого законодавча, виконавча і судова влада здійснюється відповідними (різними) державними органами в межах повноважень, компетентності та відповідальності кожної гілки влади, а це унеможливлює зловживання та узурпацію влади в суспільстві.

Реалізація державної влади відбувається завдяки виконанню державою певних функцій, суть яких полягає у встановленні законів, забезпеченні управління та регулювання всіх сфер суспільного життя, здійснення правосуддя тощо.

Розвиток суспільства - це постійне прагнення різних політичних сил завоювати владу, домогтися її чи вплинути на перерозподіл влади на свою користь. Спектр шляхів досягнення влади досить широкий - від політичних революцій, контрреволюцій, різного роду політичних переворотів (включаючи й військові) до політичних виборів як механізму реалізації влади в демократичних державах.

До основних ознак демократичного політичного режиму належать такі:

- вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне і рівне виборче право; 3) свободу голосування, що означає таємне голосування, рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої компанії.

Вибори:

- пріоритет прав людини над правами держави;

- наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

- виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);

- побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову;

- легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (тобто реальна багатопартійність);

- визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, а влада - підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;

- визнання рівноправґя громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;

- підпорядковування меншості волі більшості після прийняття рішень і виконання їх;

- обмеження влади більшості над меншістю, теоретичне й практичне унеможливлення фізичної ліквідації меншості;

- повага більшості до права меншості мати власний погляд і відстоювати його цивілізованими методами;

- розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

- розвинуте громадянське суспільство. Державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем. І держава, і громадянське суспільство є субґєктами суспільної життєдіяльності.

Тоталітарний політичний режим характеризується всеохопним репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі, здійснюється цілковитий державний контроль за діяльністю окремих громадян, їх обґєднань, соціальних груп та індивідів. Суспільне життя ґрунтується на адмініструванні, примушуванні й заборонах, на бюрократичній системі управління.

Тоталітарному політичному режимові притаманні:

- надцентралізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами. Влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

- монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства, цілковите відчуження громадян від власності. У тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

- влада належить масовій політичній партії, що організована недемократично. Влада партії забезпечується шляхом зрощення її з державними органами і повного одержавлення суспільства;

- політизація, регламентація і санкціонування всієї життєдіяльності суспільства. Терористичний поліційний контроль за поведінкою громадян;

- вимога до громадян активно виявляти відданість режимові і підтримку його;

- громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням державних або партійних організацій. їхня діяльність детально регламентується;

- монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим і обґрунтовує його історичну місію;

- ліквідація конституційних прав і свобод особи (особистості);

- репресії як засіб державної політики.

- Василь Стус - один з багатьох репресованих українських інтелігентів.

Авторитарний політичний режим характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або монопольної групи, де обмежуються політичні права і свободи громадян, їхніх суспільно-політичних організацій, діяльність і повноваження яких суворо регламентуються. Це-режим жорсткого примушування до дотримання непопулярних, але формально легальних вимог.

Основні ознаки авторитарного режиму:

- відмова від принципів конституційності і законності (якщо конституція зберігається, то, здебільшого, стає чисто декларативною), широке застосування або загроза застосування політичних репресій;

- концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Відмова від принципу поділу влади;

- відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові установи;

- мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил. Втручання армії в політичний процес з метою припинити тривалі політичні кризи;

- формування приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання ( приклад авторитарного режиму - Авторитарна КНДР).

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежені, їхня політична поведінка жорстко регламентована, легальна опозиція заборонена.

За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера досить обмежена. Держава може зважати на вимоги громадянського суспільства чи ігнорувати їх, воно фактично підпорядковане державі.

Отже, авторитаризм певним чином відрізняється від тоталітаризму. Основні відмінності:

- тоталітаризм практично стирає межі між державою і громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. За авторитаризму зґявляються елементи громадянського суспільства;

- стрижень усієї тоталітарної системи - єдина ідеологія й добре організована єдина партія. Особа лідера може не мати великого значення. Для авторитарного режиму така ідеологія не обовґязкова. Правляча еліта переважно неоднорідна і спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому різняться, але мають суспільну зацікавленість у здійсненні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який користується авторитетом у всіх течій правлячого блоку і стежить за додержанням балансу інтересів його учасників;

- тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання сфери економіки, тоді як авторитаризм може поєднуватися і з централізованою, і з ринковою економікою. Отже, за авторитаризму політична система має більшу автономію щодо економіки.



2.4 Формування політичної системи і державності України

Політична система в Україні є той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого - відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображаються інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та інші. Політична система суспільства - це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств суб'єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп - рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаюча з політичних відносин політична організація суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінська частина політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. І демократія реалізовувалася лише поки як «уряд схвалений народом», але не як правління народу.

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. Політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. Сучасна політична система України - перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:

а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат;

б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму;

в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї;

г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Політична система України одержавлена з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів» демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної Україні досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало загрозливих меж, за якими людський гніт зневір'я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем, перетворюється в заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що виголошувались тоді: «Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та ін.». Але тоді чомусь, гасла, що їх кидали демократи, «замовчували»: «Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики - Україну забезпечують нафтою, лісом, сировиною...»

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України робили висновок, що і Україні і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використають сировинну базу Росії і інших республік. І щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс - на п'ятнадцять мільярдів доларів. І якщо тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м'ясо купували бензин ( якщо за кілограм м'яса Україна отримала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це тоді не звернули уваги. А коли опам'ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн - по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх то в Україні немає... І ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після і співдружності незалежних держав згубно для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «москаля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... І в сучасних умовах в Україні немає людей, що не зрозуміли ситуації, і не закликали б до здорового розуму в відносинах з сусідами і партнерами - колись по Союзу, а тепер в співдружності. Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі, рівноправні, суверенні зв'язки з Росією, з іншими державами співдружності, мовляв, «проросійські настроєні» або «антиукраїнці». Так, хочеться Україні в «ту» Європу - ситу і благополучну. Але реалії такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією, невідповідними запитами і потребами Європі чи потрібна. Ось чому вкрай потрібні розширені зв'язки з Росією, країнами співдружності, зв'язки рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні, культурні зв'язки з Росією, Білорусією та іншими державами співдружності по рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства - сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи, організації і неофіційні об'єднання та інші. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на ос« нові однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічнимия базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість! стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX століття, що об'єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн. В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та інші. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новим її елементом - президентська влада. Президент України - глава держави, виступає від" її імені, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою. Верховної Ради Президент призначає Прем'єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та інше.