Політична влада в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1.1 Влада як суспільне явище

1.2 Держава як інструмент влади

1.3 Структура політичної влади

1.4 Типологія політичних процесів

Розділ ІІ ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ФОРМИ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ

2.1 Влада як соціальне явище.

2.2 Сутність і функції політичної влади

2.3 Реалізація державної влади. Політичні режими

2.4 Формування політичної системи і державності України

РОЗДІЛ ІІІ ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

3.1 Влада як системоутворюючий чинник політичної системи.

3.2 Основні концепції політичної влади.

3.3 Форми та механізм політичної влади.

3.4 Поняття легітимності та принцип поділу влади.

3.5 Політична система за умов трансформації українського суспільства та шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

політичний влада держава



ВСТУП

Під владою розуміють здатність і можливість реалізовувати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства і інше. По суті влада - це вид суспільних відносин, що являє собою:

- вираження потреб складної соціальної системи в організації та саморегуляції (незалежно від типу суспільства);

- наслідок виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними.

Політична влада є одним із найважливіших її видів. Під політичною владою вбачають реальну спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керуванням тих чи інших станів, соціальних груп та інше. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм. Основним видом політичної влади є державна влада, яку докладніше розглянемо нижче.

Воля та підтримка керівної групи є умовою й джерелом спроможності певних інститутів нав'язувати суспільству рішення, зразки поведінки і таке інше і в такий спосіб здійснювати керування. Виходячи з цього стає зрозумілим, що правлячі стани є кінцевими суб'єктами влади. У свою чергу безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі й способи їх використання. Практично всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства. Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу. Розрізняють такі основні підходи до тлумачення природи політичної влади:

1. Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов'язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел). Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і таке інше. М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення.

Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією. Під останньою він розумів поведінку суб'єктів політики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників. Згідно з функціональним принципом влада зобов'язує суб'єктів виконувати суспільні обов'язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей. У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етнічними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття "соціальна влада", а згодом зазначили, що основне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада. М. Дюверже (Франція) розглядав владу в комплексі: на основі насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому належить визначення влади як "дволикого Януса". Вона є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас - засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші - підкоряються. Ця концепція влади пов'язана з іменами Ч. Мерріема , Г.Лассуелла (США) та Дж. Кетпліна (Великобританія). Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів. Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політичній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила розвиток психоаналітичних і неофреідистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою. Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведінки зі страху, що породжується ворожим для людини соціальним середовищем. Л.Дюгі (Франція) пов'язував владу одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов'язана з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або "суспільною волею", яка мусить підкорятися "індивідуальній волі" "найсильніших" (у передсучасних і сучасних суспільствах).

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії, Г. Юнг (Німеччина) - психічної енергії взагалі. С. Московісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби, а Ж. Лакан - в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову.

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

- макрорівень - влада як властивість або атрибут макросоціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей;

- мезорівень - влада на рівні конкретних систем - сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Крозье, К.Дойч, Н. Луман). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;

- мікрорівень - влада як взаємодія індивідів у межах специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб'єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К.Дойч, Н.Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio - донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб'єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади. У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

- опору (Д. Картпрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен ), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;

- обміну ресурсами (П.Блау, Д.Хіксон, Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ресурсів;

- розподілу зон впливу (Д. Ронг), яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями володаря влади та її об'єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади. Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю. Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики. На мою думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності. Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності та структури великою мірою визначаються суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов'язані із суттєвими матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві. Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

- об'єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;

- вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем і таке інше;

- масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування ухвалення певних рішень і таке інше.

Отже, завдання безпосередніх суб'єктів влади такі:

- забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;

- гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслідок погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;

- прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний розвиток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.

Термін "ресурси влади" використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на інше. У вузькому розумінні - це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади. Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання. Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні).

Нормативні ресурси - засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси - заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).

Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).

Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси - матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси - соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси - інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.

Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоффлер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади.

Силові (спонукальні) ресурси - інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини - життю, свободі, майну.

Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.

Відповідно до зазначених ресурсів влади виокремлюють владу економічну, соціальну, культурно-інформаційну та спонукальну. Проте нас найбільше цікавить політична влада, яка характеризується такими ознаками:

- легальністю використання сили в межах держави;

- верховенством щодо інших видів влади;

- публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);

- моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);

- використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.

У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас-медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар'єрі та підвищенню доходів.

Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно-інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної - на законодавчу, виконавчу та судову; економічної - між центрами впливу; духовної - між мас-медіа, конфесіями. Ось тут доречно розглянути типологію влади. Розглядаючи проблему влади, неможливо обійти питання її легітимності. Якщо влада спирається лише на силові методи впливу, її можливості є доволі обмеженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкорятися цій владі. Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов'язана з консенсусом суспільства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету. Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер, який включав у неї визнання влади правителів і зобов'язання підлеглих підкорятися цій владі. Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював традиційний та харизматичний типи легітимності влади. Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, султанів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом. Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт. У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітимності. Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не назвав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокомандувачем. Повертаючись до М. Вебера, зазначу, що він вважав за потрібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатовіковими традиціями панування влади. Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки.

Харизматична легітимність (від грецьк. charisma - божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне волевиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню населенням. Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизматична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням суспільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються. М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Алієва (Азербайджан). Ці лідери є представниками країн з переважним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.

Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування влади на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність. У такій державі підкоряються не особистості керівника, а законам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади. Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в "молодих" демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у "старих" демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персональним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату. Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль досить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очолюваного ним політичного блоку. І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН. І лише після того, як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об'єднання німецьких земель (1989), він отримав "бонус канцлера", внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.

Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності. Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легітимність. Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поширений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легітимності. Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має підтримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній благодійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення. Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користувалися тоталітарні режими у СРСР і країнах "соціалістичного табору" (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал-соціалізм). З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на підтримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, деякі з балканських країн).

В чистому вигляді наведена щойно типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльності. Звичайно, не всім це вдається зробити. При цьому законність і легітимність далеко не завжди збігаються. Скажімо, російська конституція 1993 року, згідно з проведеним референдумом, стала законною, але нелегітимною, не діставши підтримки більшості населення. У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером законно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори 1933 року. Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо інакодумців, розв'язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку.

Мета роботи полягає в тому, щоб, розкриваючи феномен політичної влади і розглядаючи його в деяких основних аспектах, показати, як відносини в суспільстві, завдяки владі, стають політичними, тобто показати владу як першооснову політики.

Завдання магістерської роботи:

- виявити деякі прояви влади в суспільстві, показати владу як регулятор суспільних відносин, що випливає з характеру даного суспільства; Тобто розглянути владу як суспільне явище

- показати, як діє влада в рамках державного механізму та розкрити структуру влади в рамках цього механізму. Розглянути роль держави в системі владної регуляції;

- виявити основні тенденції реформування української державності. Це важливо проаналізувати, оскільки, наше суспільство, продовжує залишатися своєрідним полігоном, соціальних і політичних експериментів, власної влади. Тим більш актуальна ця тема зараз, коли Україна знаходиться в стані постійних викликів та загроз державному устрою, а тому необхідно зв'язати деякі теоретичні аспекти розгляду влади з реаліями в Україні.

У вітчизняній літературі довгий час поза критикою було енгельсовське розуміння влади як відносин «панування-підпорядкування».

Розуміння політичної влади дуже спрощувалося за радянських часів і зводилося до «класового панування - підпорядкування». Політична влада розглядалася виключно крізь призму понять диктатури пролетаріату і диктатури буржуазії. Такий підхід частково відображав реальні відносини в суспільстві XIX-XX ст. зі стійкими ознаками класового розмежування. Проте абсолютизувати залежність влади від класових відносин і «панування-підпорядкування» у владних відносинах, вважаю, було б неправильно.

Реформа політичної системи в Радянському Союзі, справедливо підкреслює В. Амелін, виявила неспроможність багатьох традиційних уявлень про сутність політичного становища, про владу і владних відносинах у суспільстві.

Сучасні українські політологи, узагальнюючи зарубіжний і вітчизняний досвід у підходах до цієї проблеми, на мій погляд, висловлюють велику кількість дуже цінних для світової науки ідей.

Нинішня українська влада (після майдану), яка почала корінні перетворення в українському суспільстві і підтримана народом, повинна показати свою здатність виправдовувати надії більшості українців на гідне існування, але поки буде збройне протистояння на Донбасі, розраховувати на швидке благополуччя не приходиться, та альтернативи реформ не існує, реформи напряму пов'язані з існуванням нашої держави. Завдяки цьому сьогоднішня політична ситуація складається дуже неблагополучно. У більшості країн частина громадян, які радикально відкидають систему, зазвичай невелика і складає 10-20%. Більш високий рівень (а в Україні він переходить позначку 40%) ставить легітимність політичної влади під сумнів. Тому не дивує, що питанням влади взагалі і влади політичної зокрема зараз приділяється велика увага, як в засобах масової інформації, так і в роботах вітчизняних політологів.

Починаючи з початку 90-х років, тема влади широко розробляється як публіцистами, так і вченими. Особливо відрадно, що з'явилася маса видань, які знайомлять із зарубіжною політологічної думкою. Хоча ще й рано говорити про наявність фундаментальних досліджень з цього питання у вітчизняних політологів, діапазон цих досліджень досить широкий і дуже цікавий.

При виконанні даної магістерської роботи використовувалася література таких авторів, як: Білоус А.О., Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І, І.С.Дзюбка, К.М.Левківського, О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка, Томенко М.В. Б.Кухти, Андрущенка, Андрієнко І.С., О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко, В. Пугачов А. Соловйов та інших.



РОЗДІЛ I. ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1.1 Влада як суспільне явище

Поняття «влада» у повсякденному житті і в науковій літературі вживається в самих різних сенсах. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти - про владу господарську, юристи - про державну владу, політологи - про політичну владу, натуралісти - про владу над природою, психологи - про владу людини над самим собою, батьки - про сімейну влади, богослови - про владу від Бога і т. д. і т.п. Використовується поняття законодавчої, виконавчої та судової влади.

Одні вважають, що влада означає реальну спроможність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її рамках, і в цьому сенсі влада є здійсненням впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою результати, продукт деякого цілеспрямованого впливу. Треті вважають, що влада являє собою такі взаємні відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає у впливі, впливі, що це прагнення до досягнення рівноваги.

Влада є властиве суспільству вольове відношення між людьми. Влада необхідна, підкреслював Аристотель, насамперед, для організації суспільства, яке немислиме без підкорення всіх учасників єдиній волі, для підтримки її цілісності та єдності. Ряд соціологів і політологів говорять про її таємничості, про те, що у своїй політичній формі «влада ставить найбільш грізну загадку», саме поняття влади смутне і невиразне.

Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність в узгоджених діях людей (чи то окрема сім'я, група, соціальний шар, нація чи суспільство в цілому), там відбувається підпорядкування їх діяльності досягненню певних цілей. У цьому випадку визначаються пануючі і підвладні, панівні і підлеглі. Мотиви підпорядкування вельми різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості у досягненні поставленої мети, на переконаності в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючого і, нарешті, просто на почутті страху перед небажаними наслідками у разі непокори. Самі мотиви мають велике значення для ефективності влади та її довговічності. Тут важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно притаманні суспільному життю. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, бо жити в суспільстві і бути вільним від його правил неможливо. Іншими словами, без відносин влади людська цивілізація неможлива.

Будь-яке суспільство не може нормально існувати, якщо будь-кому представляється безперешкодно чинити свавілля. Як відзначав Вл. Соловйов: «Вимога особистої свободи, щоб воно могло здійснитися, вже припускає горе цієї свободи в тій мірі, в якій вона в даному стані людства несумісна з існуванням суспільства або загальним благом. Ці два інтереси, протилежні для абстрактної думки, але однаково обов'язкові морально, насправді сходяться між собою. З їхньої зустрічі народжується право».

Влада не є результатом лише насильства, придушення однієї особистості іншою. Замічено, наприклад, що в складній натурі людини є безсумнівним шукання над собою влади, якій вона могла б підкоритися. Це свого роду потреба впливу однієї людини на іншу, сила, що з'єднує людей в суспільство.

Таким чином, влада неминуче виявляється наслідком самої соціальної природи людини. Однак як тільки прояв влади набуває громадського характеру, головною її метою стає створення і підтримання порядку, найважливішим засобом чого і виступає влада. У зв'язку з цим людям зовсім не потрібно створювати владу. Їм достатньо її прийняти і підкоритися їй, тим самим встановлюється відомий порядок. Шукання порядку, як правило, супроводжується шуканням влади. Так, влада вимагає підпорядкування, але люди, підпорядковуючись їй, не повинні жертвувати своєю свободою.

Виходячи з вищесказаного, можна дати наступне визначення влади. Влада в загальному сенсі є здатність і можливість чинити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства.

Звідси можна зробити наступний висновок: влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один з яких підпорядковується розпорядженням іншого, в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.

Владу іноді ототожнюють з її знаряддями - державою, з її засобами - управлінням, з її методами - примусом, переконанням, насильством. Деякі автори проводять знак рівності між владою і авторитетом, який має багато спільного з нею, але і відрізняється від влади принципово.

Сама влада виступає у вигляді управління, управління - у вигляді влади. Але управління не є функціонування влади. Управління, підкреслював Б. Краснов, ширше, ніж влада. Влада - елемент управління, джерело сили управління. Процес управління являє собою процес реалізації владної волі для досягнення мети володаря. Управління ж є засобом, за допомогою якого цілеспрямований вплив влади з можливості перетворюється в дійсність.

Одне з найбільш поширених уявлень про владу - розуміння її як примусу. Як вважає М. Байтін, влада незалежно від форм свого зовнішнього прояву, по суті, завжди примусова бо, так чи інакше, спрямована на підпорядкування волі членів даного колективу, панівної чи керівної в ньому єдиної волі.

Заперечувати те, що влада проявляється в процесі підпорядкування, примусу волі будь-якого суб'єкта, було б безглуздо. Разом з тим вважаю, що зводити сутність владних відносин лише до насильства і примусу було б неправильно. На жаль, це властиво було марксистській традиції політичної думки. Марксова констатація - «насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим» - перетворилася в імператив революційного мислення і дії. Звести владні відносини до насильства не дозволяють, на мій погляд, такі підстави. Справа в тому, що влада виявляється неповною, коли суб'єкт не досяг поставлених цілей. Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні труднощі, пов'язані з подоланням опору інших людей, свідчать не про тріумф влади, а про її ущербність. Крім того, незрозуміло, чому мобілізація людей на досягнення суспільно значущих цілей повинна здійснюватися тільки на основі примусу і насильства. Адже існує безліч інших способів впливу.

Сказане дозволяє прийняти позицію тих авторів, які виходять з того, що поняття «влада» означає право і можливість одних керувати, розпоряджатися і управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, робити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

Політична влада вторинна по відношенню до індивідуальної влади, формується в результаті делегування частини прав і концентрації волі множин в одному суб'єкті. Однак політична влада не тотожна будь-якої суспільної влади.

Політична влада існувала, як відомо, не завжди. У примітивних суспільствах, тобто у суспільствах, соціально неструктурованих, загальна влада ще не носить політичного характеру, так як немає проблем досягнення згоди. Політична влада виникає в суспільстві, де люди поділені різними інтересами, неоднаковим становищем. У примітивному суспільстві влада обмежена родинними племінними зв'язками. Політична влада визначена просторовими, територіальними межами. Політичною владою забезпечується порядок на основі приналежності людини, групи до певної території, соціальної категорії, відданості ідеї. При неполітичній владі немає жорстких відмінностей між керівниками і підпорядкованими. Політична влада здійснюється завжди меншістю, елітою. Політична влада виникає на основі поєднання процесу концентрації волі множини і функціонування структур (установ, організацій, інститутів), взаємозв'язку двох компонентів: людей, які зосереджують у собі владу, і організацій, через які влада концентрується і реалізується. Звичайно, кожна форма прояву влади заслуговує на увагу і вивчення. І цим займаються відповідні наукові дисципліни. Політологію ж цікавить політична влада, що є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регулятивно- контрольним початком. Вона визначає всі інші інститути і відносини в самій політичній системі суспільства. Прямо чи опосередковано політична влада впливає на розвиток усіх інших суспільних систем - економічної, соціальної, духовної та інших. Політична влада, як і будь-яка інша влада, означає здатність і право одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, веліти і управляти іншими. Але разом з тим вона має на відміну від інших форм влади, свою специфіку. Її відмітними ознаками є:

Верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших форм влади, поставивши їх в розумні межі, або взагалі усунути їх;

Загальність, тобто публічність. Це означає, що політична

влада діє на основі права від імені всього суспільства;

Легальність у використанні сили та інших засобів

володарювання в межах країни;

Моноцентричність, тобто існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень;

Найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади.

Нерідко владі і примусу протиставляють свободу. Свобода є стан незалежності від зовнішніх умов. Однак такий стан не є зовнішньо бездіяльним, коли людина і не підкоряється нікому сама і не підпорядковує нікого, не піддається на чужий вплив і сама його не надає. Важко уявити собі суспільство з людей подібного типу. Таке суспільство, строго кажучи, скасовується, так як живучи в суспільстві, людина не може бути вільною від суспільства.

Основними елементами влади є її суб'єкт, об'єкт, а також засоби (ресурси). Суб'єкт влади втілює в собі її активність, спрямовує початок. Ним може бути особа, орган, організація, соціальна спільність і інше. Для реалізації владних відносин суб'єкт повинен мати такі якості, як бажання володарювати і волю до влади. Крім цього суб'єкт влади повинен бути компетентним, повинен знати стан і настрій підлеглих, мати авторитет.

Відображенням першорядної ролі суб'єкта у відносинах влади є широко розповсюджене ототожнення влади з її носієм. Так, говорять про рішення влади, про дії влади, про свавілля влади і тому подібне, маючи на увазі під владою управлінські органи або окремих осіб.

Суб'єкт визначає зміст владних відносин через: 1) наказ (розпорядження) як владне веління підкоритися волі суб'єкта влади; 2) підпорядкування як поведінку приватної волі під загальну волю влади: 3) покарання (санкції) як засіб впливу на заперечення пануючій волі; 4) нормування поведінки як сукупність правил відповідно до загальних інтересів.

Від наказу, характеру вимог, що містяться в ньому, багато в чому залежить ставлення до нього об'єкта (виконавця) - другого найважливішого елемента влади. Влада - завжди двостороннє ставлення взаємодії суб'єкта та об'єкта. Влада немислима без підпорядкування об'єкта. Де немає об'єкта, там немає влади.

Усвідомлення залежності суб'єкта влади від покірності населення знайшло своє практичне вираження в акціях громадянської непокори, широко використовуються в сучасному світі як засіб ненасильницької боротьби. Про ефективність цього засобу свідчить, наприклад, факт отримання незалежності Індією в результаті масових акцій непокори колоніальним британським властям.

Масштаби відносин об'єкта до суб'єкта влади простираються від запеклого опору боротьби на знищення до добровільного, що сприймається з радістю покори. По суті, підпорядкування також природно притаманне людському суспільству, як і керівництво. Як зазначав В. Пугачов і А. Соловйов, готовність до підпорядкування залежить від багатьох чинників: від якостей об'єкта влади, від характеру пропонованих до нього вимог, від ситуації та засобів впливу, якими володіє суб'єкт, а також від того, як виконавець сприймає об'єкт в залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

Якості об'єкта політичного владарювання визначаються, перш за все, політичною культурою населення. З цієї точки зору найбільшу покірність забезпечує патріархальний тип політичної культури.

Переважання в суспільстві людей, які звикли коритися, є сприятливим живильним середовищем авторитарних і тоталітарних режимів. Одним з найважливіших внутрішніх спонукань до підпорядкування є страх перед покаранням. Страх - це дуже сильний мотив, але вкрай нестійкий. Фахівці в області психології відзначають, що сила влади, заснована на страху перед санкціями за непокору, прямо пропорційна тяжкості покарання. Більш стабільною є влада, заснована на інтересі, оскільки особиста зацікавленість спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень, робить зайвим контроль і застосування негативних санкцій. Не менш сильною мотивацією підпорядкування об'єкта є його внутрішня переконаність у необхідності підпорядкування, яка пов'язана з схилянням перед розумом, досвідом, або будь-якими іншими якостями суб'єкта влади, інакше кажучи, схиляння перед авторитетом. Максимальна ж сила влади досягається при ідентифікації, ототожненні об'єкта влади з суб'єктом. У цьому випадку об'єкт владних відносин сприймає справу суб'єкта як свою особисту справу, він абсолютно довіряє своєму керівнику.

Сила влади, підпорядкованість об'єкта суб'єкту залежить також ще від одного важливого чинника - нерівності. В основі підпорядкування однієї людини іншою (об'єкта суб'єкту) лежить нерівність. Влада виникає на основі природної нерівності, завжди носить характер міжособистісної взаємодії, завжди персоніфікована. Виникає підпорядкування конкретній людині. І якщо в новій ситуації вона виявиться нездатною продемонструвати свою перевагу, навряд чи її розпорядження будуть виконуватися. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. На службі ми змушені виконувати розпорядження начальника незалежно від того, подобається він нам чи ні, сильніше він фізично або слабкіший. Саме така влада носить більш визначений і стійкий характер. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників. Наприклад, керівник підприємства, лідер партії мають виключне право на прийняття рішень, обов'язкових для підлеглих. У той же час механізм владного спілкування, мабуть, включає в себе і тиск «знизу» різних груп і верств громадянського суспільства, що мають свої зони впливу і сфери інтересів, які через канали «зворотного зв'язку», систему представництва та інші форми демократичного волевиявлення впливають на стан владних відносин у тій чи іншій країні. Необхідно включити в ці зони («поля») дії регулятивного механізму спілкування три проекції («площини») влади і впливу, що отримали в сучасній політології назви: 1) символічна влада (відносини «панування і підпорядкування», у відповідності з домінуючими цінностями суспільства визначають легітимний порядок), 2) структурна влада (відносини «контролю і впливу», пов'язані з регулюванням ресурсів і розподілом зон впливу між елементами політичної системи) і 3) інструментальна влада (відносини «управління і тиску», що визначають засоби і способи взаємної дії зустрічних процесів керівництва людьми з боку правлячої верстви і тиску на правлячі структури громадянського суспільства). Складність розуміння влади як регулятора сукупної діяльності людей полягає в необхідності врахування при аналізі її функціонування в сучасному суспільстві різних і часто різнонаправлених способів її політичної дії.

Як вважає Ільїн, мета влади полягає в тому, щоб за допомогою прямого або непрямого впливу на людей, їх об'єднання або роз'єднання:

а) протидіяти деструкції, кризі, занепаду, нейтралізовувати напругу, конфлікти;

б) прагнути до максимуму стабільності суспільного цілого, сприяти його вдосконалення, зміцненню, прогресу. Засіб влади - багатий арсенал тактики - від патронажу до адміністрування, залякування, застосування сили. Оскільки механізми влади зосереджуються в окремих осіб, що реалізують основні цілі влади відповідно до закону її зміцнення, можливо протиріччя між суб'єктом влади - влада власниками і її об'єктом - народними масами.

Специфічною ознакою влади як суспільного явища виступає домінування владної волі, а не просто впливу. Влада пов'язана з громадською організацією, вона є якість, внутрішньо властива організації суспільства. Слід бачити різницю між владою організації (на перших щаблях розвитку людського суспільства) і організацією влади (в класовому суспільстві).

Не останнє місце в розумінні влади як явища, пов'язаного з процесами, що відбуваються в житті суспільства, займає таке поняття як легітимність. Влада-поняття правове, що означає творення цінностей згідно суспільним інтересам; це законне право приймати рішення, яким люди зобов'язані підкорятися, легальне право використовувати примус в ім'я торжества законів. Влада надзвичайно необхідна для досягнення цілей, тому що державна політика навряд чи буде ефективною, якщо не дотримуються правила, встановлені для реалізації цієї політики. Саме тому, що легітимність грає важливу роль, уряд прагне обґрунтувати свою владу, спираючись на певні принципи. По суті, уряд намагається створити ситуацію, в якій рішення визнавалися б і дотримувалися б «не на страх, а на совість», з вірою в моральну правоту рішень та законів. Уряди не можуть розраховувати на тривале існування і ефективну діяльність, покладаючись тільки на насильство. Необхідно добровільну згоду, скріплену повагою законності.

Правителі завжди прагнули створити враження правомірності своєї влади і законності правління. Жоден уряд не може повністю покладатися на фізичну силу як гаранта згоди з їхньою владою. Шляхом погроз і репресій можна змусити коритися лише невелику частину громадян, але, наростаючий опір владі призводить до масової громадянської непокори. Першою передумовою добровільної згоди є тверда впевненість народу в тому, що представники влади з повною підставою займають свої пости і втілюють в життя свої рішення шляхом законних державних інтересів, не посягаючи на те, що справедливо вважається приватним і особистим. Там де легітимність влади небезперечна, запановує беззаконня і небезпека революційних потрясінь.

М. Вебер свого часу запропонував класичну теорію, яка пояснює соціокультурні підстави легітимності влади.

Влада може набувати законності завдяки традиції. Таку владу М. Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. У цьому випадку підкоряються тому, що «так завжди було».

Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах, організованих по подобі родини, де покора батьку на чолі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в порядку речей і схоже по своїм психологічним механізмам з простим наслідуванням.

Авторитет носія харизматичної влади - це авторитет якогось незвичайного особистого дарунка - харизми. М. Вебер відзначає, що харизмою варто називати якість особистості, що визнається надзвичайним. Завдяки цій якості вона оцінюється навколишніми як обдарована надприродними або, щонайменше, специфічно особливими силами і властивостями, недоступними іншим людям. Така особистість розглядається як би надіслана Богом. Носії харизматичного авторитету завжди постають в аурі пророка, що випромінює благодатне світло божественної істини і вказує людям єдино вірний шлях. В історії ми легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький і інші. Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди пов'язане з особистістю харизматичного лідера й у цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади. У випадку традиційної влади законність у багатьох випадках зв'язана не стільки з окремими особами, скільки з певними політичними інститутами. Аура харизматичного пророка і вождя не залежить від того факту, що він є президентом, лідером партії і таке інше. Кожен з них - це єдина і неповторна фігура, а не один з багатьох заступників якої-небудь позиції в політичній організації суспільства. Для законності влади харизматичного лідера байдуже, що було раніше. Харизматичний авторитет звертається не до традиційного автоматизму політичного поводження. Навпаки, він як би струшує людей, змушує їх відмовитися від колишніх стереотипів у сприйнятті влади, глянути на неї по-новому. Він розраховує на щире, емоційне ставлення. Харизматичний лідер - це завжди в тій чи іншій мірі «батько народів». Харизматичний авторитет відновлюється в кожний поточний момент часу і його законність розвалюється, коли віра в вибраність його носія тьмяніє. Відірваність харизматичного панування від звичайного ходу речей виявляється в тому, що вона, як правило, цурається економіки. Носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним зразком суспільного устрою, у здійсненні якого переважає утопічне експериментаторство, а не увага до практичних потреб економічного життя. Крім того, вони не схильні до рутинних способів одержання доходів, наприклад, таким, як податки, а віддають перевагу конфіскацію, експропріацію і тому подібне, надаючи їм більш-менш законний вид.

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури. Наприклад, в результаті виборів. Легітимність влади в цьому випадку базується не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політичного порядку. Слід мати на увазі, що в реальному політичному житті навряд чи можна знайти якісь «чисті» типи, пов'язані тільки з однією з форм легітимності. У дійсності можна говорити лише про домінування однієї з форм законності і про визначену структуру маргінальних чи другорядних форм, пов'язаних з різного роду соціокультурними традиціями і впливами. Крім того, в деяких західних суспільствах можна говорити про риси традиційності в сприйнятті системи раціонально-правової влади.

Не можна не погодитися з розподілом форм влади за родами, яке пропонує В. В. Ільїн, згідно з їх найбільш принциповими ознаками. Найважливішими підставами систематизації владних структур по Ільїну видаються такі:

Ознака лімітування - інтервал "безмежна - обмежена влада». Логіка владної організації суспільства, включає форми правління, типи політичних режимів, види державного устрою, в цілому векторизоване. На масштабних проміжках історії чітко спрямований рух від безмежної до обмеженої влади. Безмежна влада вбирає численні модифікації політико-державного абсолютизму від моно - до полідержавності. Абсолютизм (самодержавно-тиранічний лад) як різновид апостольства в питаннях влади представляє самовладне всевладдя, багато в чому безглузде політичне свавілля, в принципі притаманне добуржуазному стану, проте у варіанті диктаторських, деспотичних, авторитарно - хунтистських, феодально-монархічних клік, фундаменталістських, цезаристський, бонапартистських тираній реставрується в сучасності. Характерні передумови абсолютизму - злиття законодавчих і виконавчих структур, узурпація влади однією особою (групою осіб), нещадне і беззаконне обмеження прав і свобод підвладних. Абсолютизму протистоїть, спираючись на лібералізм і парламентаризм, демократизм, який на ділі реалізує громадянську самодостатність за допомогою гарантованої загальної рівності і відповідальності.

Ознака успадкованого - "династична-виборна влада». Успадкована влада (монархія, імперіїя) по суті своїй глибоко трагічна, бо пов'язує долі країни, народу з щедрістю природи, яка частенько «відпочиває» на дітях великих людей. Успадкована влада належить минулому, однак, точно голова гідри, відновлюється там і тоді, де і коли підриваються здорові демократичні соціальні підвалини.

Ознака елітності - "персоніфікована - неперсоніфікована влада». У першій частині дилеми - розряди влади, які конституюються особистісними якостями правителів як аристократія, олігархія, меритократія, технократія, плутократія, ієрократія, теократія. У другій частині дилеми - типи влади, які, подібно охлократії і безпосередньої демократії, будуються на принципах радикального відволікання від персональних переваг володарів. Топографія сучасної влади відрізняється взаємодією цих обох видів: інституціалізація політики тягне професіоналізацію, а значить індивідуалізацію даної сфери соціальної зайнятості; в той же час завдяки краху ідеології месіанізму поряд зі зростанням екзистенціальної відповідальності за вироблення і прийняття політичних рішень в наші дні посилюється значущість легального народовладдя.

Ознака парціальності - інтервал "ліцензована - не ліцензована влада». Перший член означеної пари характеризує системи влади, які вводять обмеження (дискримінації) на допущення громадян до потентату (численні цензи - майновий, освітній, етнічний, класовий, становий, осілості і інші). Цивілізований суспільний устрій, виключає саму ідею проведення владних цензів, установи нагляду (цензури) за владною діяльністю. На даний момент домінує тенденція до неліцензійованої влади.

Ознака корпоративності - "кастова - некастова влада». Мова йде про наявність Котерів - згуртованих замкнених політичних угруповань, які переслідують в суспільному житті самокорисливі цілі. Діяльність цих «лобістських» структур узаконюється специфічним регламентом, заохочує вузькогрупові вертикалі влади. Будучи частковими, подібні інститути не відображають і не висловлюють умонастроїв, громадянської волі населення.