Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи

Розділ 2. Місце судового контролю серед інших видів контрольної діяльності

Розділ 3. Адміністративне судочинство. Види адміністративних судів

Розділ 4. Юрисдикція адміністративних судів та підсудність адміністративних справ. Судові рішення

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах правової держави діяльність органів виконавчої влади повинна носити підзаконний характер, тобто здійснюватися на основі й у виконання закону. Специфіка цієї діяльності породжує необхідність судового контролю за її законністю. Цей контроль здійснюється в певних формах, обумовлених особливостями характеру взаємовідносин двох самостійних гілок влади - виконавчої і судової.

Основні завдання, що стоять перед державою, є загальними для всіх гілок влади. Про це свідчать положення Конституції України, які наголошують, що визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов'язок держави.

Особливості правового статусу громадянина, на відміну від правового статусу органу влади, вимагають від держави підвищеного захисту їх прав, свобод і законних інтересів. Держава зобов'язана швидко і справедливо реагувати на будь-яке порушення цих прав і свобод з боку органів державної або місцевої влади та їх посадових осіб. Таким чином, у Конституції України закладений механізм взаємодії двох гілок державної влади - виконавчої і судової.

Як відомо, основною функцією судових органів влади є здійснення правосуддя. В той же час суди здійснюють функцію судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади щодо громадян й інших суб'єктів правовідносин, які виникають у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності вказаних органів. Вирішуючи загальні завдання забезпечення законності діяльності державної влади в країні, органи судової влади взаємодіють з органами виконавчої влади, здійснюючи судовий контроль.

Проблематика судового контролю та нагляду як способу забезпечення прав і свобод людини і громадянина для юридичної науки є традиційною. Широко обговорювались питання про розширення судового контролю. Зокрема, М.С. Строгович висловився за право суду розглядати справи за скаргами громадян на дії державних органів і посадових осіб без всяких обмежень. В.І. Ремньов запропонував значно розширити можливості оскарження до суду дії органів державного управління. М.І. Бару і А.А. Пушкін висловились проти встановлення повного переліку випадків оскарження до суду дій органів управління.

Ставились питання про те, що є предметом оскарження (які конкретно дії посадових осіб можна оскаржити), і яка форма судового провадження може бути використана для розгляду скарг громадян.

За надання необмеженої можливості звернення до суду із скаргами на дії посадових осіб виступили В.М. Сіренко, Л.Я. Носко, В.В. Комаров.

Огляд наукової літератури дозволив зробити висновок, що теоретично, тема виникнення та дії судів адміністративної юстиції в науковій літературі розроблена досить широко.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України в галузі регулювання діяльності органів судової влади України.

Предмет дослідження - судовий контроль за діяльністю публічної адміністрації.

Метою курсової роботи є дослідження судового контролю за діяльністю публічної адміністрації.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

здійснити загальний огляд джерел за темою курсової роботи;

визначити місце судового контролю серед інших видів контрольної діяльності;

охарактеризувати адміністративне судочинство та види адміністративних судів;

дослідити юрисдикцію адміністративних судів та підсудність адміністративних справ, а також судові рішення.

Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.

Основою для написання роботи стало практичне вивчення конституційного законодавства України.

Розділ 1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи

Кожна держава має власну історію розвитку та становлення наукових поглядів на інститут адміністративної юстиції. Це пов'язано, передусім, з особливостями національного законодавства, швидкістю або, навпаки, повільністю переходу тієї або іншої держави на шлях побудови демократії, запровадження елементів правової державності. Інакше кажучи, інститут адміністративної юстиції міг виникнути тільки там і тільки тоді, коли абсолютизм почав здавати свої позиції на користь демократії. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що розвиток наукових поглядів на інститут адміністративної юстиції має національні особливості, оскільки зазначені процеси у різних країнах проходили у різні часи та під впливом різних факторів.

У сучасній вітчизняній та зарубіжній адміністративно-правовій науці існує ціла низка різноманітних підходів до визначення змісту поняття "адміністративна юстиція". Велика юридична енциклопедія визначає адміністративну юстицію як систему спеціальних судових органів, головним завданням яких є контроль за законністю дій та рішень адміністрації (органів виконавчої влади) при розгляді позовів та скарг громадян або організацій у зв'язку із порушенням їх прав та законних інтересів [15, 19]. Юридичний словник за ред. Ю. Шемшученка трактує адміністративну юстицію як особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами [47, 47]. Розгляд існуючих наразі у сучасному адміністративному праві наукових доробок дає можливість виділити цілу низку визначень поняття "адміністративна юстиція", серед яких:

судовий контроль, що здійснює суд при вирішенні спорів у сфері публічно-правових відносин (Н. Саліщева, Н. Хаманьова, Н. Писаренко);

судовий механізм захисту прав людини (Р. Куйбіда, Ю. Педько);

адміністративне судочинство як галузь правосуддя, метою якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління або ж між самими органами управління (В. Кампо, Ю. Старілов, Д. Бахрах);

система судових органів, спеціалізованих судів (О. Кузьменко, І. Решота, І. Панова);

інститут судового оскарження актів управління (О. Пасенюк, О. Лістратов) та ін. [37, 15-18].

Таке різноманіття визначень та деталізація у трактуванні адміністративної юстиції, що, проте, не дає можливості охарактеризувати дане поняття у повній мірі, зумовлюється, переважно, специфікою конкретних дослідницьких завдань, які вирішуються тими чи іншими науковцями. Намагаючись об'єднати близькі за змістом трактування, Р. Куйбіда та В. Шишкін, виділяють серед існуючих у сучасній науці три основні групи визначень адміністративної юстиції:

адміністративна юстиція як особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами;

адміністративна юстиція як самостійна галузь правосуддя, метою якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління;

адміністративна юстиція як система спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, що здійснюють адміністративне судочинство [32, 16].

На думку О. Тихомирова та О. Гусарєвої, зазначеним групам визначень відповідають три загальні підходи до розуміння сутності адміністративної юстиції - процедурно-процесуальний, функціональний та інституційний.

Відповідно до процедурно-процесуального підходу адміністративна юстиція визначається як особливий порядок вирішення спорів (або як вид судочинства). Розглядаючи адміністративну юстицію з даної точки зору, такі вчені, як В. Бевзенко, Ю. Битяк, В. Гаращук, О. Дяченко та ін. під адміністративною юстицією розуміють встановлений законом порядок розгляду й вирішення в судово-процесуальній формі справ, які виникають у сфері державного управління між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та органами виконавчої влади й місцевого самоврядування (посадовими особами) - з іншого, здійснюваний загальними або спеціально створеними для вирішення правових спорів судами [14, 17-18; 10, 218].

За функціональним підходом головний акцент робиться на здійсненні державою функції захисту прав і свобод громадян. Розвиваючи даний підхід, Ю. Тихомиров, А. Комзюк, та ін. визначають адміністративну юстицію як спеціальний механізм, гарантований державою та закріплений чинним законодавством спеціальний спосіб захисту прав громадян від неправомірних дій адміністрації [45, 14; 27, 38].

Згідно з інституційним підходом адміністративна юстиція характеризується як система спеціалізованих судів. Представники цього підходу (В. Авер'янов, О. Миколенко та ін.) визначають адміністративну юстицію як систему судових органів (судів), до компетенції яких входить розгляд та вирішення адміністративних публічно-правових спорів, що виникають у зв'язку зі зверненнями фізичних чи юридичних осіб до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Визначаючи сутність та зміст адміністративної юстиції через її співвідношення з адміністративним судочинством, деякі автори пропонують розрізняти дані правові інститути. Так, Р. Синельник розглядає адміністративну юстицію виключно як відповідну систему судових органів, тоді як під адміністративним судочинством розуміє діяльність судів щодо розгляду та вирішення адміністративних справ [11, 251]. О. Сухарев, також розрізняючи дані поняття, вважає адміністративну юстицію формою здійснення контролю за державним адмініструванням, механізмом забезпечення законності здійснених адміністративних актів, тоді як адміністративне судочинство постає як урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність із практичного розгляду судовими органами адміністративно-юрисдикційних справ [43, 15]. Інші дослідники (Ю. Старілов, Д. Бахрах, А. Руденко), виходячи з загального розуміння юстиції як правосуддя, тобто виду державної діяльності, в якому реалізується судова влада [15, 464], практично ототожнюють поняття "адміністративна юстиція" та "адміністративне судочинство" (правосуддя), під яким розуміють спеціальну гілку судочинства, що забезпечує судовий контроль за публічною владою, діяльністю органів виконавчої влади, різних публічних правових інститутів, установ і організацій [41, 10]. Таким чином, з позицій функціонального підходу до визначення сутності адміністративної юстиції, остання являє собою форму реалізації державної функції правосуддя. О. Пасенюк відзначає, що "адміністративна юстиція є особливим різновидом правосуддя, що передбачає діяльність адміністративних судів з розгляду та вирішення адміністративних спорів, які ініціюються громадянами шляхом оскарження протиправних дій чи бездіяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб відповідно до правил адміністративного судочинства, встановлених законом" [6, 84]. Розглядаючи адміністративне судочинство як процесуальний аспект адміністративної юстиції (діяльності судів), доцільно виділити у науковому тлумаченні адміністративної юстиції інституційного (організаційного) і процесуального аспектів існування та функціонування даного інституту. Таким чином, адміністративну юстицію можна визначити як:

систему спеціалізованих судів, що здійснюють контроль за дотриманням законності в сфері державного управління;

особливий процесуальний порядок вирішення адміністративно-правових спорів між громадянином або організацією, з однієї сторони, та органом державного управління - з іншого (в такому розумінні адміністративна юстиція являє собою здійснення правосуддя (різновид судової діяльності), оскільки здійснюється із додержанням основних елементів судового розгляду).

Доцільність такого розуміння адміністративної юстиції, що одночасно поєднує зазначені підходи, відзначають такі сучасні науковці, як Ю. Георгієвський, І. Коліушко, Ю. Педько, В. Стефанюк. Так, І. Коліушко, аналізуючи європейський досвід розбудови і функціонування інституту адміністративної юстиції, наголошує, що адміністративну юстицію слід трактувати одночасно як особливий вид судочинства та як систему спеціалізованих судів, що здійснюють адміністративне судочинство [25, 9]. Двояке розуміння інституту адміністративної юстиції, на переконання В. Стефанюка, зумовлюється такими основними характеристиками:

існуванням системи спеціалізованих адміністративних судів, відокремлених від загальних судів цивільної і кримінальної юрисдикції;

наявністю особливих процедур розгляду скарг на неправомірні адміністративні акти та (або) дії (бездіяльність);

особливим порядком вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими держаними органами.

Ю. Георгієвський, підкреслюючи важливість дослідження адміністративної юстиції не тільки з позицій інституційного підходу (організація адміністративних судів), а й концепції адміністративного судочинства (процесуальні аспекти діяльності), визначає адміністративну юстицію як інститут спеціалізованих адміністративних судів, вид судового контролю у сфері державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також як особливий порядок розгляду і вирішення в процесуальній формі загальними або спеціально створюваними судами спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності [19, 7, 9].

Слід також підкреслити, що між інституційним та процесуальним підходами до визначення та розгляду змісту адміністративної юстиції існує безпосередній зв'язок. Як зазначають А. Комзюк, Р. Мельник та В. Бевзенко, дані аспекти розуміння адміністративної юстиції являють собою єдність статичної і динамічної категорій відповідно, які органічно доповнюють одна одну, адже саме завдяки передбаченій законодавством системі адміністративних судів стає можливим здійснення адміністративного правосуддя [27, 67].

З урахуванням викладеного, можна зробити висновок, що адміністративне судочинство - це форма позивного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об'єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами

Кодексу адміністративного судочинства України адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами з одного боку та суб'єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) - з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин.

Розділ 2. Місце судового контролю серед інших видів контрольної діяльності

Закріплене в ст. 55 Конституції України право громадян на звернення до суду зі скаргами на дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також прийнятий Закон України від 02.10.1996 року "Про звернення громадян" є свідоцтвом підвищення ролі судів у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина. Можна сказати, що вони певною мірою на даному етапі підвели підсумки науковим дискусіям щодо проблем судового контролю як способу забезпечення прав та свобод людини і громадянина, вказавши на підвищення ролі і значення суду в цьому напрямку. Про необхідність створення третього виду судочинства висловлювався В.М. Щеглов. Його підтримали В.А. Кудряшова і З.М. Черниловський. Але в свою чергу, проти створення третього виду судочинства виступили А.Ф. Козлов і М.К. Хутиз [16, 149-150, 152]. Тому без визначення сутності судового контролю та нагляду, його правової природи неможливо об'єктивно говорити про них як про адміністративно-правовий спосіб захисту прав і свобод громадян.

Судовий контроль - це комплексне правове явище, яке відображає як основні риси судової влади, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави [5, 20].

В демократичній державі кожна з гілок влади має відповідні функціональні та цільові орієнтири, а також специфічні форми діяльності. Судова влада виокремлюється такою формою діяльності як правосуддя, що передбачає розгляд і розв'язання на основі чинного законодавства економічних, політичних, управлінських та інших спорів, сторонами у яких можуть бути громадяни, їх об'єднання, юридичні особи, державні органи і органи місцевого самоврядування.

При цьому найголовнішою суспільною роллю судової влади в демократичному суспільстві необхідно визнати забезпечення панування права в ході розв'язання різноманітних юридичних конфліктів.

Здійснення судової влади покладено на відповідну систему судів. Кожен з них, незалежно від свого місця в судовій системі, від низового до верховного, вирішує конкретні справи самостійно, керуючись виключно законом і правосвідомістю, тобто є самостійним носієм судової влади. Цим судова влада принципово відрізняється від виконавчої, в системі, якої вищі органи керують нижчими і можуть давати вказівки щодо розв'язання питань, які входять до їх компетенції. Судова система не передбачає подібних відносин між її складовими елементами.

Отже, в межах судової системи створюються оптимальні умови для здійснення неупередженого та ефективного контролю щодо державного управління, а саме контролю за його законністю.

Судовий контроль щодо забезпечення законності державного управління виступає необхідною умовою ефективності юрисдикційної діяльності суду в справах, які пов'язані з перевіркою законності діяльності відповідних органів та посадових осіб.

Оскільки контрольна діяльність суду підпорядкована загальній меті його юрисдикції - розв'язанню певного правового спору і не може здійснюватися поза нею, судовий контроль є юрисдикційним.

Залежно від різновиду судової юрисдикції можна виокремити такі види судового контролю [5, 22]:

загальний судовий контроль, або контроль з боку загальних судів під час розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ;

спеціалізований судовий контроль, або контроль з боку спеціалізованих (адміністративних і господарських) судів;

конституційний судовий контроль, або контроль з боку Конституційного Суду.

Судовий контроль має й інші різновиди. Наприклад, можна відокремити прямий судовий контроль від непрямого.

"Прямий контроль передбачає вирішення подальшої долі управлінського акта, законність якого перевіряється судом. Така ситуація можлива у випадку оскарження конкретного індивідуального або нормативного правового акта управління" [16, 12].

"Необхідно зауважити, що під час розгляду справ, пов'язаних з оскарженням правових актів управління, судовий контроль не є, як зазначається в літературі, "завданням" [16, 12], а є необхідним наслідком скарги і функціональним засобом забезпечення захисту прав і свобод суб'єктів правових відносин, які виникають у сфері державного управління.

Непрямий контроль здійснюється, коли оскаржується не безпосередньо акт управління, а дії, які суперечать цьому акту, чи бездіяльність (якщо акт зобов'язує здійснити відповідні дії). В такому випадку правова доля акта управління не вирішується, а лише розв'язується пов'язане з ним спірне питання.

Крім того, непрямий судовий контроль здійснюється у випадку, коли постає питання про законність у державному управлінні, рішення якого впливає на з'ясування сутності справи, що розглядається судом (наприклад, про наявність ознак злочину в діях посадової особи, стягнення збитків тощо)".

Сфери контролюючого впливу судової влади і адміністративних органів відрізняються за різнотипними завданнями, що стоять перед ними. Якщо судовий контроль - це складова частина відправлення правосуддя в суді, то адміністративний контроль - функція управління.

Сфера, яка контролюється судом, обмежується питаннями законності діяльності органів державного управління.

Контроль як управлінська функція спрямований передусім на спостереження за "відповідністю діяльності підконтрольного об'єкта тим приписам, які він (об'єкт) отримав від керівної ланки (органу, посадової особи)" [42, 7].

У зв'язку із цим адміністративний контроль може бути як внутрішнім, так і зовнішнім, а судовий контроль завжди зовнішній.

Зовнішній характер судового контролю обумовлюється специфічним незалежним статусом представників судової влади, у зв'язку з чим суди поширюють свій контроль на непідлеглі їм органи.

Для судового контролю забезпечення ефективності державного управління не є метою, а виступає як побічний напрямок діяльності. Цей вид контролю полягає, насамперед, у забезпеченні законності в державному управлінні, а також дотримання прав громадян та інших суб'єктів правовідносин, охорона яких здійснюється судовою владою [5, 25].

Отже, судовий контроль, забезпечуючи законність державного управління, спрямований на такі важливі цілі, як захист прав і свобод громадян та процесуальне забезпечення розгляду справи.

Прийнята в 1996 р. Конституція України сформулювала загальні ціннісні підходи до охорони і захисту прав людини. Судовий контроль за діяльністю державних і місцевих влад пов'язаний, перш за все, із забезпеченням конституційного права людини і громадянина на державний захист його прав і свобод, у тому числі на судовий захист. Відомо, що Конституція України має вищу юридичну силу і пряму дію. Проте такий принцип не виключає необхідності конкретизації, детальної розробки юридичних процедур, в межах яких повинні здійснюватися права і свободи людини. У зв'язку з цим виникла необхідність в умовах нової державності продовжувати і розвивати вдосконалення способів захисту прав громадян у сфері державного управління.

Чинним законодавством України введений в дію принцип загальності оскарження, що означає принципову можливість судового оскарження будь-якого індивідуального адміністративного акту.

Слід стверджувати, що всі дії і рішення, що зачіпають і порушують права і свободи громадян (за винятком прямо встановленого законом), підлягають судовому оскарженню.

Конституція України (ст. 55) [1] і Кодекс адміністративного судочинства України (ст.ст. 6, 48) визначили єдиний механізм судового захисту для всіх без виключення громадян України, іноземців та осіб без громадянства тощо [2].

Закон наділяє громадянина правом звертатись із скаргою на дії (рішення), що порушують його права, і свободи або безпосередньо до суду, або у вищестоящу в порядку підлеглості інстанцію, тобто передбачає можливість вибору первинної дороги оскарження.

Можливість безпосередньо звертатися до суду значно полегшує дорогу громадянинові до судового захисту.

Кодекс адміністративного судочинства (ст. 99) встановлює граничний термін звернення зі скаргою до суду загальної юрисдикції: річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів [2]. Введення норми, що обмежує термін звернення за захистом, не можна розглядати як утиск прав громадян. У необхідних випадках цей термін може бути продовжений.

Ця норма сприятиме унеможливленню подачі скарги, що "запізнилася", коли питання, які порушені в ній, вже втратили свою актуальність, докази втрачені і не можуть ефективно сприяти відновленню прав і законних інтересів громадян.

У юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, як далеко повинні поширюватися кордони судового контролю за актом управління, а конкретно - чи признається за судом право контролювати лише законність або також доцільність акту управління. З цього питання переважає думка, що суд не повинен мати права контролювати причини і підстави (окрім юридичних), на яких засновано рішення. Таке право суду означало б "вторгнення" в здійснення органом виконавчої влади наданих йому законом повноважень.

Для суду є важливими наступні моменти:

чи виданий акт компетентним органом і у відповідній формі;

чи дотримані матеріально-правові і процесуальні норми;

чи відповідає акт меті, яку переслідує закон;

що саме суперечить матеріальному праву рішенні органу влади, що оскаржується.

Безумовно, рішення суду повинне містити лише висновок про законність дій і рішень що оскаржуються, і про необхідність їх відміни в разі обґрунтованості скарги. Суд лише залишає акт, що оскаржується в силі або визнає його недійсним і зобов'язує орган, посадову особу задовольнити вимоги громадянина, вирішивши питання за суттю.

Таким чином, нині створений певний механізм судового контролю за органами виконавчої влади і їх посадовими особами з метою захисту прав і свобод громадян. В той же час слід зазначити, що цей інститут судового контролю потребує чіткішого правового регулювання, особливо в частині встановлення специфічних процесуальних правил розгляду справ, які виходять з адміністративно-правових стосунків.

Адміністративна юстиція як юридична форма вирішення адміністративно-правових суперечок завжди пов'язана з правовою оцінкою законності актів і дій того або іншого органу державної адміністрації, органу місцевого самоврядування, державного або муніципального службовця - посадової особи.

Абсолютно обґрунтовано передбачати, що така оцінка актів адміністрації найбільш ефективна тоді, коли її здійснює незалежний і самостійний орган судової влади. В той же час це не унеможливлює адміністративного порядку розгляду і вирішення адміністративно-правових суперечок відповідними органами виконавчої влади.

Важливою умовою реалізації конституційних свобод людини і громадянина є державний контроль за законністю в діяльності органів управління та їх посадових осіб.

Особливими видами контролю з боку держави можна назвати такі:

а) судовий контроль,

б) адміністративний контроль,

в) нагляд прокуратури (крім перелічених в юридичній літературі даються й інші види контролю [17].

Конституція України (ч. 2 ст. 124) встановила, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Відповідно до статті 55 Основного Закону кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Така можливість конкретизується в Законі України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Громадяни, звертаючись зі скаргою на дії чи прийняте рішення управлінського органу або його посадової особи, намагаються забезпечити свої суб'єктивні права і законні інтереси. Але водночас особиста зацікавленість громадян допомагає захищати інтереси держави.

Перевірка законності дій органів управління здійснюється через розгляд в судових засіданнях підвідомчих йому справ. Приводом для цього є скарги громадян та звернення адміністративних органів. Зміст судового рішення залежатиме від того чи визнає суд дію або рішення державного органу таким, що відповідає закону, чи ні [17].

Контроль, здійснюваний органами управління, може бути зовнішнім або внутрішнім, здійснюваним всередині відомства чи організації. В обох випадках він має адміністративний характер, тому що здійснюється при виконанні функцій управління, покладених на той чи інший орган або окрему посадову особу.

Поряд із судовим контролем існують інші спеціальні способи забезпечення законності, які становлять практичний і теоретичний інтерес.

Однією з проблем тут є проблема відмежування різних видів контролю та нагляду. Її аналіз допоможе певною мірою ефективнішій правовій регламентації та організації роботи контролюючих установ.

З метою відмежування судового контролю від інших видів контролю необхідно вказати на критерії такого відмежування:

межа (сфера) дії контролю;

суб'єкти контролю;

об'єкти контролю;

методи та форми контролю [17].

Органи адміністративного контролю під час виконання своїх обов'язків, наділені владними повноваженнями, а це означає, що вони мають право від імені держави видавати владні приписи, і в разі їх невиконання застосовують заходи впливу. Державою можуть також створюватися окремі спеціальні контрольні органи (інстанції, комісії), наявність яких пов'язується з вирішенням важливих практичних питань державного характеру. Вони здійснюють контроль і перевірку фактичного виконання вказівок з боку держави. Особливістю такого адміністративного контролю є те, що органи, які його здійснюють, контролюють усю діяльність (господарську, фінансову тощо) тієї чи іншої установи або навіть окремої посадової особи [17].

Головне завдання судового контролю - забезпечення законності - він не розповсюджує на всі напрями роботи управлінських одиниць і здійснюється лише з окремих питань, встановленим нормативним актом.

Отже, адміністративний контроль має ширшу сферу застосування. Судовий контроль торкається лише частини управлінської діяльності. Різниця в межах дії адміністративного і судового контролю виходить передусім, із завдань для органів виконавчої та судової влад, встановлених Конституцією України.

Закон України "Про судоустрій та статус суддів" установлює, що одним із завдань суду є зміцнення законності і правопорядку, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. Це завдання можна назвати контрольним, адже воно означає, що суд вимагає дотримання законності дій адміністративних органів. Отже, судовий контроль є складовою частиною відправлення правосуддя. Адміністративний же контроль виконується всією системою органів державного управління, здебільшого вищими органами до нижчих [17].

Судовий контроль провадиться тільки судом. Коло суб'єктів адміністративного контролю значно ширше; він може бути як зовнішнім, так і внутрішнім. Судовий контроль завжди тільки зовнішній, і поширюється він на всі органи та установи.

Органи, які здійснюють адміністративний контроль, перевіряють відповідність законам дій підконтрольних органів, їх доцільність та ефективність. У разі порушення правових приписів контролюючий орган вживає заходів щодо їх усунення. Мета судового контролю - перевірка законності актів та управлінських структур.

Важливою відмінністю судового контролю від інших видів контролю є проведення його в чіткій процесуальній процедурі, тому що це відбувається під час розгляду цивільних і кримінальних справ. Особливістю судового контролю є те, що, виходячи з принципу незалежності суддів, при розгляді конкретної справи ніхто не має права впливати на суддю [17].

Адміністративний контроль - це частина виконавчо-розпорядчої діяльності і має стосуватися практичного аспекту управління - економічної, адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер. Застосування управлінських норм пов'язано з виявленням того чи іншого протиправного факту із впливом на нього під час застосування права. Адміністративний контроль, на відміну від судового, має набагато більше форм діяльності. Зокрема це проведення ревізій, перевірок, правова пропаганда, інструктажі тощо.

Але, незважаючи на те, що судовий контроль у своєму розпорядженні має менше засобів впливу на підконтрольні органи, його все ж можна назвати більш ефективним.

Перевірка законності під час адміністративного контролю часто провадиться разом з виконанням інших виконавчо-розпорядчих функцій, отже вона не є основною. Завжди тут мають місце і відомчі інтереси, які впливають на висновки перевіряючих.

На відміну від судового контролю, де за законом під час розслідування справи спрацьовує принцип змагальності і рівності сторін, органи, що здійснюють адміністративний контроль, мають право самостійно оцінювати матеріали справи без участі зацікавлених осіб. Визначаючи конкретні завдання контролюючим установам, держава надає їм відповідну свободу щодо вибору засобів їх вирішення. Закон не закріплює жорсткого порядку діяльності цих органів. Часто в нормативному акті вказується тільки на те, які дії не можна виконувати, що стимулює ініціативу при проведенні контролю [17].

Предметом дослідження може бути і співвідношення судового контролю з адміністративним наглядом.

Адміністративний нагляд здійснюється спеціальними державними структурами цільового спостереження за дотриманням виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами і організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Правові відносини між органами, що здійснюють адміністративний нагляд, і органами, на які він поширюється, ґрунтуються на спеціальних повноваженнях, якими держава наділила відповідні державні структури, а не на принципі влади - підпорядкуванні.

Різницею між судовим контролем і адміністративним наглядом є характер діяльності та компетенції.

Органи адміністративного нагляду, як правило, перевіряють стан дотримання правил, інструкцій і не завжди можуть встановити межу відповідальності, якщо є якісь порушення. Під час судового контролю суд може вказати на санкцію порушникам існуючого законодавства [17].

Об'єкти судового контролю й адміністративного нагляду також різні.
В процесі адміністративного нагляду перевіряється фінансова і господарська діяльність. Судовий контроль пов'язаний з дотриманням законності.

Наглядові функції виконуються від імені держави, а це дозволяє в межах закону застосовувати заходи адміністративного примусу.

Залежно від характеру діяльності інстанції мають право провадити контрольні виміри, експертизи, призупиняти роботу підприємств. Суд же такими повноваженнями не наділений. Він залежно від обставин може призначити експертизу, але сам її не провадить.

Слід вказати на те, що за виявленим порушенням органи адміністративного нагляду мають можливість самі прийняти рішення і передати зібрані матеріали на розгляд уповноваженим органам, наприклад, адміністративним комісіям, сільським (селищним) радам народних депутатів. Тоді як суд, як правило, сам вирішує питання про відповідальність правопорушників [17].

Особливе місце в системі державних органів належить прокуратурі. Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, законодавчими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами, та громадянами здійснюються Генеральним прокурором України і йому підпорядкованими прокурорами.

Повноваження прокурора знаходять своє відображення у вказівках і вимогах усунути порушення нормативного акту. Прокурор не має ніяких управлінських повноважень щодо піднаглядного органу, отже рішення, які видає прокурор, управлінським назвати не можна. Як орган вищого нагляду, який не входить до системи виконавчої влади, прокуратурі надано право здійснювати нагляд за законністю дій всіх органів, що самі повинні забезпечувати законність на території України.

Наявність специфічних форм реагування (припису, протесту, подання, постанови), незалежність від усіх гілок влади дає їй перевагу при здійсненні нагляду за дотриманням законності. Виходячи з цього, прокурорський нагляд є важливою правовою гарантією прав і законних інтересів людини і громадянина.

Саме тут виявляється схожість суду і прокуратури у забезпеченні законності на території держави. Для виконання цього завдання суд і прокуратура мають у своєму розпорядженні правові засоби та шляхи їх застосування, які відрізняють прокурорський нагляд від судового контролю.

Значною відмінністю прокурорського нагляду від судового контролю є те, що останній за своєю ініціативою не провадить спостережень за законністю у сфері державного управління. Іншою відмінністю судового контролю від прокурорського нагляду є те, що розгляд і вирішення справ від імені держави про порушення законності проводиться в судових засіданнях відповідно та на підставі норм процесуального законодавства. А прокуратура будує свою діяльність, ґрунтуючись на головному для неї принципі підпорядкування по вертикалі, тобто підпорядкування нижчого прокурора вищому.

Отже з викладеного випливає, що в системі способів забезпечення законності в державному управлінні суд посідає відповідне місце. Не викликає сумнівів те, що практичне його застосування є також важливим чинником реалізації прав і законних інтересів людини і громадянина.

Судовий контроль щодо реалізації прав громадян в галузі державного управління є особливим видом діяльності судів різних юрисдикцій, який полягає у прямій або опосередкованій перевірці правомірності державно-управлінських рішень, який складає сутність справи або супроводжує розгляд і розв'язання окремих правових спорів і наслідком якого можуть бути відновлення порушеного режиму законності, забезпечення охорони суспільних відносин та поновлення порушених прав суб'єктів різноманітних правовідносин, які виникають у державі.

Розділ 3. Адміністративне судочинство. Види адміністративних судів

Нормативне визначення адміністративного судочинства надається п. 4 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого воно визначається як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому кодифікованим законом. Наявність кодифікованого закону - Кодексу адміністративного судочинства України, - прийнятого 6 липня 2005 р., а також усталена з 2005 р. судова практика підтверджують самостійність адміністративного судочинства як окремої галузі права.

Адміністративне судочинство можна охарактеризувати як судовий порядок розгляду спорів, що виникають у сфері владного управління між фізичними та/або юридичними особами, з одного боку, та суб'єктами владних повноважень - з іншого. Наявність суб'єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві є обов'язковою умовою.

Одразу необхідно зазначити, що поняття "адміністративне судочинство" (адміністративний процес) слід розглядати як адміністративне судове право у значеннях:

адміністративне судочинство як галузь юридичної науки;

позитивне (об'єктивне) адміністративне судочинство як галузь права;

адміністративне судочинство як окрема галузь правосуддя [7, 65].

Адміністративне судочинство як галузь юридичної науки розглядає чинне законодавство і судову практику його застосування, його історію та теорію, законодавство інших держав, яке регулює визначені правовідносини. Адміністративне судочинство має свій предмет і метод.

Як галузь науки адміністративне судочинство також доцільно розглядати як цілісну систему знань про правовий зміст процесів, явищ процедур, що склалися - теоретичній та практичній сферах адміністративного судочинства. Право адміністративного судочинства вивчає поняття і зміст права на судовий захист у публічно-правових відносинах, порядок і форми його реалізації та механізм забезпечення.

Реалізація права адміністративного судочинства здійснюється за допомогою позовного провадження.

Характерними рисами адміністративного судочинства як галузі права можна визначити наступні:

адміністративне судочинство є формою реалізації адміністративного права як права матеріального;

спрямоване на регулювання публічно-правових відносин;

одним із суб'єктів завжди виступає суб'єкт владних повноважень;

наявність публічного інтересу;

наявність специфічного, лише йому притаманного, методу - імперативно-диспозитивного з певними особливостями;

його норми встановлюються Верховною Радою України, що є вищим органом законодавчої влади;

воно знаходить вияв як у законах України, так і в міжнародних нормативно-правових актах [7, 66].

Позитивне (об'єктивне) адміністративне судочинство являє собою сукупність юридичних норм, що встановлюють правила з'ясування:

чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги адміністративного позову та заперечення проти нього, і якими доказами вони підтверджуються;

чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення до суду тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин;

чи підлягають задоволенню позовні вимоги;

як розподілити між сторонами судові витрати;

чи є підстави для негайного виконання постанови суду;

чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову тощо [7, 66].

Адміністративне судочинство як галузь права включає в себе:

загальні положення (завдання адміністративного судочинства, визначення понять, які вживаються у КАС, законодавство про адміністративне судочинство, принципи адміністративного судочинства, положення щодо правової допомоги при вирішенні справ у адміністративному суді);

організацію адміністративного судочинства (адміністративну юрисдикцію і підсудність адміністративних справ, склад суду, відводи, судові виклики і повідомлення, фіксування адміністративного процесу, норми щодо учасників адміністративного процесу тощо);

провадження у суді першої інстанції (звернення до адміністративного суду та відкриття провадження у адміністративній справі, підготовче провадження, судовий розгляд справи тощо);

перегляд судових рішень (апеляційне провадження, касаційне провадження, провадження за винятковими обставинами, провадження за нововиявленими обставинами);

процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах;

заходи процесуального примусу;

прикінцеві та перехідні положення [7, 66].

Адміністративне судочинство як окрема галузь правосуддя характеризується:

наявністю триланкової системи спеціалізованих судів. На сьогоднішній день існують окружні, апеляційні адміністративні суди та Вищий адміністративний суд України;

можливістю перегляду судового рішення за винятковими обставинами;

наявністю кодифікованих процесуальних норм. На сьогоднішній день є чинним Кодекс адміністративного судочинства України;

наявністю так званого принципу презумпції вини суб'єкта владних повноважень, якщо він виступає як відповідач. Фактично, на такого суб'єкта покладений обов'язок довести правомірність своїх рішень управлінського характеру, здійснення певних дій або бездіяльності (ст. 71 КАС України). Цей принцип вирівнює фізичну або юридичну особу в спорі проти суб'єкта владних повноважень, який, безумовно, має адміністративний інструментарій тиску на громадянина або юридичну особу. Виходячи з даної норми вважається, що суб'єкт владних повноважень є винним доти, поки не доведе свою невинність в адміністративному суді;

наявністю спеціально підготовлених суддів та працівників апарату;

наявністю спеціалізованого об'єкта судового захисту;

наявністю певної спеціалізації суб'єктного складу спірних правовідносин. В адміністративних справах однією із сторін обов'язково має бути суб'єкт владних повноважень;

наявністю особливостей провадження в окремих категоріях адміністративних справ [7, 67].

Крім того, адміністративне судочинство може розглядатися як соціальне явище, що характеризується додатковим підтвердженням належності громадянського суспільства в країні. Держава, в особі державних органів, доволі обмежено використовує у публічних правовідносинах диспозитивний метод приватноправового регулювання, залишаючи досить широкою можливість втручання в ці правовідносини шляхом імперативного регулювання або впливу.

Публічне право домінує в суспільствах, відносини в яких контролюються державними органами, а подекуди державна регламентація є майже тотальною. Адміністративне судочинство є гарантією прав та інтересів особи в царині публічно-правових відносин, стверджуючи, що особа має можливість і право на судовий захист від свавілля суб'єктів владних повноважень. Як соціальне явище адміністративна юстиція представляє собою відповідь прогресивно налаштованої частини суб'єктів владних повноважень, юридичних осіб приватного права та громадян - авторитарно налаштованій частині суб'єктів владних повноважень.

Взаємовплив судової влади та органів виконавчої влади проявляється у тому, що суд може скасовувати суперечливі Конституції та законам України акти органів державного управління; розглядати скарги громадян на незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів управління. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", в Україні створюються адміністративні суди, що розглядатимуть адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції).

Система адміністративних судів побудована наступним чином. Судами першої інстанції є: по-перше, неспеціалізовані місцеві загальні суди. Вони поряд з адміністративними справами розглядають цивільні і кримінальні справи.

Це районні, міські, районні у містах та міськрайонні суди. По-друге, окружні адміністративні суди. Місцеві загальні суди і окружні адміністративні суди є судами першої інстанції та не підпорядковані одні одному. Апеляційною інстанцією (тобто інстанцією, яка переглядає судові рішення, які не набрали законної сили) для місцевих загальних судів та окружних адміністративних судів є апеляційні адміністративні суди. Вони створюються в округах. Вищою судовою інстанцією, касаційною інстанцією (переглядає судові рішення адміністративних судів першої інстанції та апеляційних адміністративних судів) в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд. Законодавством також передбачено можливість перегляду судових рішень у виняткових випадках Верховним Судом України.

Винятковими випадками визнаються:

неоднакове застосування закону судами різних юрисдикцій;

наявність рішення Європейського суду з прав людини, яким констатовано порушення Україною її зобов'язань.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

про накладення адміністративних стягнень;

щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції [38].

Адміністративне судочинство базується в основному на справах "особа проти держави", воно має не каральну, а, передусім, правозахисну спрямованість. Так, адміністративні суди не накладають адміністративні стягнення, однак вони розглядають скарги на рішення чи дії адміністративних органів щодо накладення адміністративних стягнень.

Розгляд справ у адміністративних судах здійснюється за правилами, що встановлює Кодекс адміністративного судочинства, який був прийнятий 06 липня 2005 року та набрав чинності з 01 вересня 2005 року. Зокрема, Кодекс адміністративного судочинства регламентує:

завдання адміністративного судочинства та принципи його здійснення;

повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції;

статус учасників судового адміністративного процесу - позивача, відповідача, третіх осіб, секретаря судового засідання, судового розпорядника, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, їхні права та обов'язки;

поняття, види, правила оцінки доказів;

види та порядок розподілу судових витрат;

порядок та строки звернення до адміністративних судів;

порядок здійснення адміністративного судочинства в адміністративних судах І інстанції;

види та вимоги до судових рішень адміністративного суду;

особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ;

порядок перегляду судових рішень;

порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та інші питання [2].

Завданнями адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Кодексом адміністративного судочинства встановлено основні принципи адміністративного судочинства, тобто вихідні, кардинальні засади його здійснення: верховенство права; законність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість адміністративного процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; обов'язковість судових рішень.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк (6 місяців), який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору (мається на увазі оскарження в адміністративному порядку шляхом подання скарги) і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень [2, ст. 99].

До адміністративного суду має право звернутися особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Право на звернення до адміністративного суду реалізується шляхом подання адміністративного позову. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень, причому суб'єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Кодексом адміністративного судочинства (наприклад, про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом [2, ст. 50].