Негативні обставини при розслідуванні злочинів

Процес формування показів (слідів пам'яті) відбувається в опосередкованому механізмом людської психіки зв'язку з реальними подіями на рівні мислення і свідомості, і обумовлюється властивостями джерела (людини) [12, с.54]. Такий самий характер зв'язку з розслідуваною подією носить і процес формування завідомо неправдивих показань, але останній є в структурному відношенні набагато складнішим, оскільки передбачає специфічну послідовність певних дій. Послідовність дій (стадій) по формуванню завідомо неправдивих показань, включає:

сприйняття справжньої події чи окремих епізодів;

запам'ятовування і опрацювання сприйнятої інформації про подію тощо;

усвідомлення мети повідомлення неправдивих показів і їх наслідків;

перероблення сприйнятої інформації і створення мисленої моделі майбутнього лжесвідчення;

утримання в пам'яті моделі неправдивих показань, побудова моделі процесу їх повідомлення на допиті;

відтворення неправдивих показань на допиті чи в процесі інших видів вербально-комунікативних дій.

Як видається з наведеного переліку формування змісту показань, які міститимуть ознаки негативних обставин - дисимуляцій у вигляді протиріч, прогалин, недоречностей у цих показаннях може відбуватись на різних стадіях, а їх безпосередній прояв - тільки на останній. Разом з тим, не виключається можливість утворення таких і, безпосередньо, під час відтворення неправдивих показань на допиті чи інших слідчих дій, що може обумовлюватись особливостями характеру допитуваної особи, змістом перебігу слідчої дії чи предметом допиту (змістом з'ясовуваного питання) [43, с.74].

У слідчій практиці мав місце такий випадок. Завідувач одного з магазинів зник з великою сумою грошей, яку він самостійно здавав в касу. Через п'ять днів “потерпілий” був знайдений в лісі лісниками, які почули його крики. Прибувши в прокуратуру, завмаг заявив, що на нього було вчинено напад. Двоє невідомих відібрали в нього гроші, потім відвезли до лісу, де прив'язали до дерева і залишили. При допиті заявника було встановлено ряд істотних протиріч. По-перше в роті “потерпілого”, з його ж слів, була палиця, а обличчя обв'язане шматком тканини. Отже, голосно кричати він не міг. Лісники ж почули його крик на відстані близько двох кілометрів. По-друге, температура повітря в той період була -3 - -9 С, тому завмаг, пробувши у лісі без взуття і теплого одягу близько п'яти діб, повинен був загинути від переохолодження. По-третє, після того як його розв'язали, він без сторонньої допомоги дійшов до найближчого населеного пункту, розташованого на відстані семи кілометрів від місця події, що зробити неможливо за таких обставин (згодом судово-медичний експерт підтвердив неможливість такої активності “потерпілого”). Слід зауважити, що після, немовби, п'ятидобового голодування завмаг безболісно з'їв 700 г чорного хліба і випив 1л молока. Насправді ж вживання такої кількості їжі повинно було б викликати тяжкі наслідки. За висновком судмедексперта, у “потерпілого” повинно було відбутись рефлекторне скорочення ротового м'язу, що привело б до стиснення щелеп, і палиця, яка знаходилась у його роті, зламалася або пошкодила зуби. Насправді цього не відбулося. Після перебування протягом п'яти діб з відкритим ротом у “потерпілого” неминуче повинно було відбутись різке пересихання дихальних шляхів. Але цих ознак медичним освідуванням не виявлено. Зрештою, цілих п'ять діб завмаг не міг справляти природні потреби, тим більше, що, з його слів, він знаходився без свідомості, під час якої, як правило, настає мимовільне сечовипускання і дефекація. Цього ж не було. Аналіз всіх цих різних за характером негативних обставин дозволив встановити дійсну картину події, а саме її навмисне інсценування з метою приховування розтрати [40, с.87].

З наведеного прикладу, окрім іншого, стає зрозумілим, що, намагаючись в показаннях відтворити якомога точніше обстановку, особа, яка інсценувала подію, звертає увагу, головним чином на її зовнішній бік, випускаючи з поля зору незначні, на її погляд, обставини. Аналізуючи останні, вони виступають як негативні, оскільки суперечать і не узгоджуються з розслідуваною (в даному випадку інсценованою) подією. З цього приводу Т.В.Церетелі зробила висновок: “… об'єм результатів діянь людини набагато ширший за результат, який міститься в меті, яку перед собою ставить особа. Остання, вчиняючи цілеспрямований поступок, намагається змінити об'єкт зовнішнього світу. Ця зміна в об'єкті й виступає метою його вольової діяльності. Однак така діяльність може викликати ряд таких побічних наслідків, які не мають прямого відношення до поставленої мети, або ж навіть є небажаними для цієї особи. Зрештою. Поступок людини може призвести і до таких побічних наслідків, які взагалі не передбачались суб'єктом.”[60, с.89].

Негативні обставини - дисимуляції, у вигляді протиріч, прогалин і недоречностей в показаннях допитуваних осіб можуть реалізуватись у формі завідомо неправдивих показаннях, а також у формі самообмови, а також неправдивого алібі

Інші види негативних обставин особистісного характеру, наприклад, немотивовані поступки, різні прояви некерованих реакцій організму, що відображають емоційну напругу, розгубленість та інші некеровані волею внутрішні стани, обумовлюються психологічними процесами як супутніми реакціями особи на конкретну ситуацію, за якої відбуваються певні дії, та сприймаються або відтворюються обставини злочинної події з приховування слідів злочину чи інших формах протидії розслідуванню: при дачі показань на допиті і т.п [11, с.76]. Поведінка - це соціально-значуща система дій людини. Передумовою поведінки людини, джерелом її діяльності є потреба. Остання, з нейрофізіологічної точки зору, являє собою утворення домінанти (стійкого збудження певних механізмів головного мозку), які пов'язані з регулюванням актів поведінки. Аналізована потреба викликає певний стан - мотивацію. Мотив - це довід на користь вибраної, усвідомленої події. Слово “мотив” в перекладі з латинської мови означає “спонукання“. Однак не всяке спонукання є мотивом. Мотив - усвідомлене спонукання на досягнення конкретної мети, це необхідний елемент свідомої, вольової та навмисної дії. Багато актів поведінки є імпульсивними (імпульсивний - поривчастий, той, що діє під впливом першої спонуки) реакціями непов'язаними з усвідомленням мети, вони однозначно обумовлені у конкретного індивіда зовнішнім ситуаційним впливом. Вони не опосередковані передбаченням своїх наслідків і не мають усвідомлених мотивів [31, с.76].

Наведемо приклад. Під час проведення додаткового огляду місця згвалтування (подія мала місце в травматологічному відділенні 1120 ОГВ м.Львова: військовослужбовець Власов, знаходячись на лікуванні в госпіталі, за словами чергової медсестри, вночі зґвалтував її ), черговий лікар-травматолог, який здійснював ранковий огляд хворих, повідомив слідчому, що хворий Баб'як, якому робили операцію на руці, підозріло поводиться: збентежений, на обличчі з'явились почервоніння шкіри, піт на чолі, розгубленість і т.і. закінчивши огляд місця події, слідчий допитав Баб'яка як свідка. Зовнішній вигляд та поведінка допитаного була така, як це описав лікар. Чим така ситуація могла бути обумовлена, було загадкою. Стосовно згвалтування свідок нічого пояснити не міг і ніяких доказів його причетності до цієї події у слідчого не було і не могло бути, оскільки ні Власов, ні потерпіла жодних стосунків з ним не мали. Тим не менше, така немотивована поведінка Баб'яка змусила слідчого зібрати і вивчити характеризуючи його особу дані. Виявилось, що Баб'як - військовослужбовець, будівельник, до призову в армію вчинив замах на згвалтування. За підставами, передбаченими ч.1 ст.50 КК України, він був звільнений від кримінальної відповідальності, а справу було закрито [45, ст.67].

Ситуаційні причини: вчинено злочин, проводять слідчі дії - обумовили появу у свідка, в минулому підозрюваного у злочині, некерованих реакцій організму - негативних обставин.

Можливості виявлення та особливості використання негативних обставин при розслідування конкретних злочинів завжди залежать від їх виду і джерела, а також від характеру зв'язку цього джерела з механізмом злочину і супутнім ситуаційним чи побічним процесом відображення, в результаті якого вони виникли. На відміну від джерел доказів, які безпосередньо встановлюють конкретні обставини злочинної події або вину в ній певної особи, як свідчать наведені приклади, безпосередньо не пов'язані з механізмом вчинення злочину. Тому, як прямі джерела доказів в процесі доказування не можуть використовуватись. За своєю природою негативні обставини є джерелами прямих доказів лише для певного побічно-ситуаційного процесу супутнього вчиненню злочину, викликаного окремими актами поведінки його учасників при підготовці злочину, під час його вчинення, а також після нього, наприклад, здебільшого, в результаті інсценування [43, с.87].

Перебуваючи в такому опосередкованому (непрямому) зв'язку з механізмом розвитку злочину, негативні обставини процесі доказування по справі можуть відігравати важливу роль здебільшого як непрямі (побічні) докази. Вивчення походження негативних обставин, встановлення причин, що обумовили їх в даній ситуації, і зв'язків з джерелом відображення, забезпечує під час розслідування перехід від встановлення наявності і характеру супутнього процесу, який викликав негативну обставину, до безпосереднього джерела, а від нього - до того елемента механізму розвитку злочину, який в дійсності був закономірною передумовою виникнення цього відображення [29, с.87].

Під час обшуку на ручці молотка, знайденого в автомашині підозрюваного, виявили волосся, яке, згідно висновку експерта, не належало потерпілій. Зробили припущення, що це волосся могло потрапити на молоток під час вчинення підозрюваним нового, не відомого слідству, злочину. Проаналізувавши зупинені кримінальні справи про нерозкриті вбивства виявили факт зникнення дівчини за обставин, схожих до обставин смерті потерпілої у розслідуваній кримінальній справі. Порівняльне дослідження волосся з ручки молотка з волоссям, яке було з голови ще живої, а згодом зниклої потерпілої, встановило їх однорідність. Ця обставина посприяла викриттю злочинця у вбивстві і цієї дівчини [37, с.79].

Даний приклад зі слідчої практики підтверджує наведене вище теоретичне положення: як негативна обставина, після встановлення механізму її виникнення, допомогла зрозуміти всі елементи механізму злочинної діяльності, супутні процеси якої і були передумовами її виникнення.

Зроблений аналіз походження відображень, які є різновидами негативних обставин, що часто зустрічаються в процесі розслідування злочинів, а також факторів, які впливають на їх виникнення, робить можливим сформулювати наступне криміналістичне поняття: негативні обставини - це реальні явища, що виникають внаслідок відображення певних супутніх злочинним діянням ситуаційних або побічних процесів у вигляді матеріальних утворень (слідів, предметів, змін в обстановці тощо) та кореляційно-пов'язаних з поведінкою учасників злочину дисимуляцій (ознак приховування чогось), які за своїм походженням, наявністю чи відсутністю і іншими ознаками в обстановці місця події та поведінці конкретних осіб не узгоджуються з закономірностями механізму її розвитку та встановлюваними в ході розслідування даними.

Різноманітність ситуаційних та побічних процесів (приготування до злочину; замах на нього; приготування до приховування в майбутньому наслідків злочинної діяльності; випадкові і не пов'язані з злочином дії; протидія потерпілого; приховування наслідків злочинної діяльності; різні види інсценувань у поєднанні або без нього з симулятивними показаннями винного, з метою ввести в оману; діяльність, пов'язана з розслідуванням та розглядом кримінальних справ і т.д.), які обумовлюють виникнення негативних обставин, різні форми їх відображення у навколишньому середовищі і прояви під час розслідування злочинів вимагають диференційованого підходу до їх аналізу [50, с.98].

2.3. Класифікація негативних обставин

3.1. Місце негативних обставин в процесі доказування

Розслідування злочинів здійснюється у двох взаємопов'язаних формах - пізнання і процесуальне доказування. Злочин вважається розкритим , якщо встановлена подія злочину, її обставини і забрана достатня інформація відносно осіб, винних у її вчиненні, та інших обставин, що згідно ст.64 і 23 КПК України підлягають доказуванню у кримінальній справі. Для таких суб'єктів процесуальної діяльності як особа, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора всі злочини, що розслідуються, неочевидні. Розкрити злочин неможливо без дослідження і пізнання суб'єктами процесуальної діяльності його обставин, без збирання, фіксації і оцінки необхідної для цього інформації. Методологічною основою розкриття злочинів, як процесу пізнання його обставин, є теорія пізнання, яка за своєю суттю є теорією відображення у свідомості людини оточуючої дійсності [47, с.74]. В інформаційному розумінні розкриття злочинів - це, перш за все, процес відображення і осмислення особою, що здійснює дізнання, слідчого чи прокурором виявленої і зібраної інформації про конкретну подію та формування випливаючи з її всебічної оцінки висновки, у значенні відповідних доказів. Цей процес протікає у формах чуттєвого сприйняття, абстрактного мислення і практичної апробації пізнаного за загальними закономірностями розвитку пізнання [54, 179]. Але для повного і всебічного розслідування злочину такого суб'єктивного пізнання його обставин особою, яка його проводить недостатньо. Закон (ст. 2, 5, 67 і інші КПК) вимагає, щоб в процесі розслідування справи механізм події злочину, винуватість обвинуваченого й інші суттєві для вирішення справи обставини були не тільки встановлені, а й доказані. Це означає, що факти і обставини, які не підтверджуються в справі зібраними доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувачення тощо.

Такі загально-обов'язкові вимоги до процесу доказування в кримінальних справах випливають з ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним висновком суду. Окрім цього, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях [26, с.56].

Практично ці конституційні засади врегульовані і відповідних статтях кримінально-процесуального закону (ч.2 ст.15, ст.22; ч.1 ст.237, п.2 ст.213, ч.2 і 4 ст.327) і є обов'язковими для всіх стадій кримінально-процесуальної діяльності органів досудового слідства і суду, яка здійснюється ними у спеціально визначених процесуальних формах.

Отже, розкрити злочин - це не тільки пізнати і зафіксувати, а й засвідчити і доказати його обставини і винуватість конкретних осіб, зробити одержану про них інформацію доступною і переконливою для використання іншими правоохоронними органами і судом при вирішенні справи.

Засвідчення ж встановлених обставин розкритого злочину здійснюється тільки в порядку і на основі процесуального доказування, як діяльності органів розслідування, прокуратури, суду (судді) з участю інших суб'єктів процесуальної діяльності по збиранню, закріпленню. Перевірці й оцінці фактичних даних та їх процесуальних джерел, необхідних для встановлення істини у справі і для вирішення завдань кримінального судочинства [45, с.69].

Що до змісту і суті процесуального доказування в процесуальній літературі мали місце багато пропозицій, нерідко таких, що взаємно виключають себе. Так, А.О. Старченко, наприклад, характеризував судове доказування виключно як мислену (логічну) діяльність. С.В.Курильов розглядає дане явище, повністю виключаючи з його змісту оцінку доказів. Сучасними теоретиками ні перша, ні друга з цих позицій не підтримана, оскільки, на думку переважної більшості із них, кримінально-процесуальне доказування не повинно зводитись лише до мисленої діяльності, до логічних операцій з відомостями, знаннями, поняттями; здебільшого доказування - це правозастосовча діяльність, спрямована на встановлення значимих для справи обставин, яка завершується обґрунтуванням кінцевого рішення по справі.

У зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, суду (суддів), пов'язаної з процесом доказування у кримінальній справі включають збирання, закріплення, перевірку, оцінку доказів і “посвідчувальний” момент [31, с.58]. Ці види діяльності іменуються елементами процесу доказування. У даному випадку названо п'ять складових частин аналізованого явища. Однак, деякі вчені по-своєму визначають зміст кожної з них, тому в літературі можна зустріти й інші їх поєднання.

Так, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор. В.П.Шибіко в цій діяльності вбачають тільки три складових: збір (формування), перевірку (дослідження), оцінку доказів.

Фаткулін Ф.Н., Жогін М.Б. додають до цього переліку побудову і динамічний розвиток версій у справі, а також обґрунтування висновків [31, с.265].

Автори “Теорії доказів в радянському кримінальному процесі”, зокрема Якубович М.А., наполягають на наявності такого елементу, як “закріплення доказів”. До того ж у збирання вони включають: виявлення, отримання, процесуальне закріплення і надання “доказових матеріалів”. Окрім того, М.А.Якубович вважає, що у зміст цих елементів також входять: “... пошук (розшук), виявлення і отримання (вилучення) наявної в доказах інформації. Процесуальне закріплення, залежно від способу, поділяють на “складання протоколів, а також винесення постанов (ухвал) про приєднання до справи речових доказів” [27, с.196].

Деякі автори, зокрема, як вже було згадано С.В.Курильов, зовсім виключають зі змісту процесу доказування оцінку доказів, стверджуючи, що цей процес підпорядковується “об'єктивним закономірностям людського мислення і процесуальній регламентації не підлягає. А отже, не може входити в процес доказування, що регламентується нормами процесуального права”.

Видається, що, якщо штучно не встановлювати які-небуть межі між елементами і не лякатись повного або часткового поглинання одного з них іншим, у загальному вигляді кримінально-процесуальне доказування являє собою єдність наступних видів діяльності:

побудова і динамічний розвиток слідчих версій по справі;

пошук;

виявлення;

отримання;

надання (представлення) доказів учасниками процесу або іншими особами;

складання протоколів та деяких інших процесуальних документів про докази;

порівняння (перевірка) зібраних доказів;

оцінка наявних засобів доказування по кримінальній справі;

елемент засвідчення доказів та їх джерел;

обґрунтування висновків [30, с.97].

Слід зазначити, що хоча закон забороняє проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за виключенням огляду місця події, накладення арешту на поштову і телеграфну кореспонденцію і прослуховування телефонних розмов), доказування має місце не тільки на стадії досудового слідства і в суді, а й на стадії порушення кримінальної справи, що саме рішення про порушення або відмову в порушенні справи є результатом доказування, що здійснювалось до його прийняття в формі доказування, передбаченого ст.97 і іншими статтями КПК України. Отже, з позиції розкриття злочинів, як процесуальної діяльності, доказування - це не лише пошуково-пізнавальні дії по збиранню, перевірці й оцінці одержаної інформації в значенні доказів, які здійснюються у зв'язку з розслідуванням та розглядом судом кримінальних справ, а й процесуальна діяльність по перевірці заяв та повідомлень про злочини, виявленню їх ознак, обґрунтуванню рішень про порушення або відмову в порушенні кримінальних справ. Забезпечуючи можливість пізнання і засвідчення обставин злочину, який необхідно розкрити, доказування виступає як врегульована законом процесуальна форма вирішення цього завдання. Розслідування злочину - це результат сполучення, пізнання і доказування. Тому розслідуваним і розкритим може бути визнано лише той злочин, обставини якого в повному обсязі доказані в установленому законом порядку [37, с.45].

Слід зазначити, що хоча негативні обставини у викладеному їх визначенні в роботі прямо не вказані в ст.64 КПК, але вони за своїм походженням і характером сприяють повноті і всебічності доказування обставин події злочину і винуватості осіб, які причетні до цього, своїм змістом і закономірностями виникнення, а також ситуаційними чи побічними зв'язками, після достовірного з'ясування яких, негативні обставини набувають значення побічних доказів. На такий зв'язок негативних обставин з певною обстановкою місця події може, зокрема, вказувати локальний або периферійний менш запилений слід певного розміру і форми на письмовому столі або на інших площинах. Зокрема, він говоритиме, що тут знаходився предмет, який під час огляду місця події не виявлений. Слідчий практиці відомі випадки, коли інсценоване під крадіжку з проникненням у сховище розкрадання майна шляхом привласнення було викрито завдяки використанню в процесі доказування в якості побічних доказів саме таких негативних обставин [24, с.63].

Комерційна фірма орендувала на території однієї з військових частин Львівського гарнізону два тимчасово вільних складських приміщення. Там зберігалась вітчизняна та імпортна побутова техніка. В кінці березня 1992 р. Комірник цієї фірми заявив у прокуратуру про те, що з одного із складських приміщень командуванням військової частини викрадено значну кількість побутової техніки. У якості доказу такого припущення наводився факт наявності у командира другого ключа від воріт складу. Останній наявності у нього ключа не заперечував, представив його слідчому, але категорично відмовився від причетності до крадіжки. Він заявив, що ключ зберігався у його службовому сейфі і ніхто ним скористатись не міг. Оглядом місця події було встановлено, що видимих слідів проникнення у складське приміщення як і слідів рук, взуття і т.д., виявлено не було. Експерт-криміналіст, оглянувши навісний замок, який замикав вхідний замок попередньо заявив, що він стороннім предметом не відкривався (згодом була призначена криміналістична експертиза, результати якої підтвердили попереднє припущення). Подальшим оглядом слідчий виявив на верхній полиці пристінного стелажу, покритій по всій площині шаром пилу, декілька місць, на яких пил був відсутній. Складалось враження, що на цих, невеликих за розміром місцях недавно знаходились предмети прямокутної форми, швидше за все - якісь коробки. Комірнику було задано запитання - що лежало на верхніх полицях стелажу? Той категорично заявив, що там нічого і ніколи не зберігалось через незручність вкладування. Тоді слідчий у всіх подробицях довідався від комірника про кількість і вигляд викраденого. Зі слів комірника, серед викраденого були також, 4 фени імпортного виробництва, які були упаковані в картонні коробки. Недостача підтверджувалась також відповідними документами. Комірник заперечив можливість знаходження викраденого у сусідньому складі. Тільки після цього слідчий оглянув другий склад, незважаючи на попередження комірника, що це даремна витрата часу і сил. Коли ж було знайдено всі 4 фени, заховані у запакованій коробці з-під телевізора марки “Електрон” і після експериментального розміщення їх на не запилених місцях на вже згаданій площі, комірник заявив, що має місце непорозуміння і попросив не порушувати кримінальної справи. Остання, зрештою, була порушена і завершена обвинувальним вироком суду [60, с.82].

Слідчій практиці відомі випадки, коли наявність на знайдених у будинку чи помешканні сокирі, лопаті, вилах і т.д. слідів крові, схожою за групою з кров'ю потерпілого, вказувало на те, що предмети могли бути знаряддями вбивства. Так інсценоване умисне вбивство під час сварки за землю між сусідами в одному з сіл Закарпатської області, вдалось розкрити саме завдяки знайденим у винного господарським вилам (знаряддя вбивства), на яких було виявлено залишки крові вбитого [39, с.82].

Всебічне, повне і об'єктивне розслідування обставин злочинів - завдання всього процесу доказування. Але, в першу чергу, воно повинно бути вирішене на стадії досудового слідства. Доки воно не виконане, розслідування не може вважатись закінченим. А це означає, що в розслідуванні, як ретроспективному процесі пізнання і доказування обставин минулої на момент її провадження події, яка встановлюється на основі її матеріальних слідів та ідеальних образів у свідомості осіб, які є носіями інформації про неї, органи, які його здійснюють, повинні довести не лише те, що розуміється під подією злочину. Вони повинні також доказати всі наявні види відображень та їх зв'язки як на місці події, так і в поведінці учасників, включаючи різні матеріальні зміни і неузгодженості, протиріччя в показаннях, станах і діях конкретних осіб. Доказуванню підлягають винуватість підозрюваних та всі інші обставини справи. Тільки цим буде забезпечено в повному об'ємі розкриття того, що відбулось, включаючи ознаки ситуаційно-супутніх та випадкових побічних явищ [20, с.71].

Це не означає, що доказування вказаних обставин не здійснюється в суді і суд не є суб'єктом доказування. Однак, завданням судового доказування не є розкриття злочинів (до цього моменту вони вже розкриті органами дізнання і досудового слідства), а розгляд і вирішення кримінальних справ по суті. Відповідно до ст.ст. 62, 124,129 Конституції України тільки суд має право визнати підсудну особу винною у злочині та призначити їй покарання, передбачене КК України.

Отже як “колективна процесуальна діяльність” [45, с.65], що здійснюється на основі визначених чинним кримінально-процесуальним законодавством принципів, що утворюють її процесуальну форму, взаємопов'язані завдання і функції, які виконуються системою уповноважених органів, кожний з яких має свою компетенцію і відносну автономію в рамках системи кримінального судочинства і її цілей, розкриття злочинів здійснюється в межах повноважень кожного з них. Органи дізнання і досудового слідства вирішують завдання швидкого і повного розкриття злочинів, а суд - завдання вирішення по суті кримінальних справ про конкретні злочини, як результату пізнання і доказування, що здійснювалось в стадіях порушення кримінальних справ і досудового слідства. Розкриття злочинів відображається в обвинувальному висновку та інших підсумкових процесуальних актах. Не виступаючи підставою для призначення покарання судом, обвинувальний висновок констатує доказ події злочину, вини обвинуваченого і інші фактичні дані та їх джерела в кримінальній справі, в тому числі виявлені і досліджені негативні обставини та їх відношення і зв'язки (ситуаційні і побічні) з подією злочину та поведінкою конкретних її учасників, а також засновану на доказах переконливість органів дізнання, слідчого і прокурора про розкриття злочину, при якій справа направляється на вирішення суду [18, с.50].

Безумовно, обвинувальний висновок не є актом, яким вирішується кримінальна справа, після його складання і затвердження процес доказування в ній продовжується у процесуальній формі судового розгляду, як гласного, всебічного, повного і об'єктивного дослідження події злочину, винуватість підсудного та всіх інших обставин, до яких відносяться і фактичні дані про негативні обставини, які були виявлені, оцінені і засвідчені на попередніх стадіях судочинства як побічні доказові факти про ситуаційне чи побічне їх походження та значення в системі достовірно встановлених доказів [51, с.76].

Не підтвердження окремих положень обвинувального висновку при розгляді кримінальної справи в суді, в тому числі про суть і зв'язок з подією злочину негативної обставини або недослідженість її доказового значення, свідчить про те, що його не можна розглядати, як процесуальний акт, що повністю фіксує факт розкриття злочину. У цьому разі дане положення не відображає цей факт, як з'ясований, оскільки в більшості випадків, органи, які проводили розслідування не виконали на цей раз поставлені перед ними завдання, не повністю дослідили певну обставину події злочину чи не врахували наявність ситуаційного (побічного) процесу, не дослідили його доказове значення у справі.

3.2. Форми процесуальної діяльності, спрямовані на виявлення

негатив них обставин

Різнобічність процесуальних форм дослідження одних і тих же обставин події та їх відображень в оточуючому середовищі і пам'яті людей - одна із методичних умов різних рівнів доказування (відповідно при проведенні дізнання, досудового і судового слідства) і важлива нормативно визначена гарантія встановлення в кримінальних справах об'єктивної істини. У сукупності вони утворюють систему процесуальних вимог і гарантій, додержання яких суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності в межах своєї компетенції забезпечує належне вирішення завдань кримінального процесу і недопущення слідчих і судових помилок [37, с.62].

Процесуальна діяльність, спрямована на збирання доказів про злочини і винних в ньому осіб, включає в себе їх пошук, фіксацію, вилучення і засвідчення. В дійсності існують не докази, а різні за походженням і характером сліди злочину, які несуть певну інформацію про його обставини і дії причетних осіб. Щоб стати доказами, сліди-відображенння повинні бути виявленні, сприйняті особою, яка проводить розслідування, закріплені у встановленому КПК порядку і приєднані до кримінальної справи. Названі елементи процесу збирання доказів, як правило, здійснюються при проведенні слідчих дій, мета, умови і порядок проведення яких визначається нормами КПК і в своїй сукупності утворюють специфічну процесуальну форму різновидів цих дій [23, с.87].

З цього приводу слід зауважити, що кримінально-процесуальний закон, неодноразово згадуючи про збирання доказів (ст.ст.128, 218 ,242 та інші статті КПК України) дає лише загальну нормативну характеристику способів (процесуальних форм) здійснення цієї діяльності. Так, ст. 66 КПК встановлює: ”Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні вправі викликати в порядку, встановленому цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковими для всіх громадян, підприємств, установ і організацій.

Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, цивільним позивачем і цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, установами і організаціями”.

Отже, процесуальними формами збирання доказів закон вважає:

провадження слідчих (судових) дій;

витребування предметів і документів;

витребування про проведення ревізій;

отримання доказів, наданих учасниками процесу, громадянами і посадовими особами.

Залежно від характеру розслідуваного злочину і побічних та ситуаційних процесів, явищ та діянь осіб, які супроводжували механізм його вчинення, а також носіїв їх відображення (об'єкти обстановки, учасники події, очевидці та інші причетні до неї особи тощо) основними процесуальними формами встановлення різновидів негативних обставин, як свідчить аналіз слідчої практики, можуть бути ті ж, що й для встановлення будь-яких інших доказів у кримінальній справі [64, с.87].

Як вже зазначалось, найважливішими процесуальними формами встановлення негативних обставин є слідчі дії. Термін “слідча дія” багаторазово згадується в КПК. Однак, законодавець не роз'яснює його зміст. У літературі слідчу дію визначають як дію (або вид діяльності), які проводяться відповідно кримінально-процесуального закону, для встановлення, фіксації і перевірки доказів [32, с.65]. Це визначення у загальній формі розкриває пізнавальну і нормативну сутність слідчої дії. Пізнавальна сутність слідчої дії полягає в тому, що в результаті її проведення слідчий отримує фактичні дані, в тому числі і про негативні обставини, відомості про них, що підлягають доказуванню або служитимуть доказовим фактом. Тобто, отримані законним способом і зафіксовані у передбаченій законом формі, негативні обставини набуватимуть значення доказу. В такому розумінні слідча дія являє собою процесуальну форму встановлення негативних обставин.