Спадковий договір

Успадкування у первіснообщинному суспільстві. Порядок успадкування за заповітом у відповідності з Цивільним кодексом України. Правова характеристика спадкового договору. Інститут обов’язкової частки у спадщині. Виникненням договірних спадкових відносин.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 09.11.2014
Размер файла 47,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Спадкове право - це найдавніший інститут права який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини. Вивченню спадкового права присвячено багато праць радянських та українських учених, зокрема В. Серебровського, Б. Антимонова, К. Граве, І. Азімова, Т. Коваленка, А. Немкова та ін.

Інтерес науки до питань спадкування природний, адже у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби рідних та близьких.

Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті.

Процес переходу майна після смерті особи почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. Сьогодні, на етапі розбудови Української держави, значно зростає потреба у вивченні історії українського права, оскільки розвиток країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, використанні історичної спадщини.

За останні роки вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями з окремих питань інституту спадщини, проведених В. Васильченком, В. Чуйковою, Л. Шевчук, Є. Рябоконем, Ю. Заікою та В. Співаком, С. Фурсою та Є. Фурсою, О. Дзерою, Н. Кузнецовою та ін.

Разом із тим у сучасній науковій літературі історія становлення, розвитку та реформування спадкового права України викладена недостатньо і фрагментарно, до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному комплексному дослідженню спадкового права в нових умовах, але кардинальне реформування цивільного законодавства та відповідні законодавчі рішення часто спричиняють появу певних правових нововведень.

З 01.01.2004 р. набрав чинності новий Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), в якому глава 90 книги шостої присвячена новій і раніше невідомій вітчизняному цивільному праву правовій конструкції - спадковому договору. Аналіз останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить, що в науковій літературі на данин час не існує ґрунтовних досліджень, предметом яких є спадковий договір. Містяться лише окремі аспекти, які, зрозуміло, недостатні для розкриття сутності цієї правової конструкції. Однак цивілістика не може залишати поза увагою відповідні законодавчі новели і має ставити адекватні вимоги часу завдання щодо розроблення теоретичних положень цього нового інституту спадкового права.

Право людини на гідний рівень життя є одним із основних та визначальних особистих конституційних прав. Забезпечується воно різними цивільно-правовими засобами, в основному за допомогою договірного права. Не менш важливим на сучасному етапі є інститут правонаступництва, передусім спадкового. Це пов'язано з тим, що зміна майнової складової забезпечення рівня життя впливає на людину. До того ж рівень життя спадкодавця так чи інакше через спадкову масу переходить на спадкоємців. Питання спадкування є актуальними не тільки для фізичних осіб, а й юридичних осіб. У процесі свого життя людина накопичує певні матеріальні блага і цінності, якими задовольняє різні потреби, як свої, так і рідних, і це цілком природно, бо в майбутньому людина бажає передати їх своїм рідним і близьким.

Конституція України проголошує: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48).

Безперечно, і в забезпеченні, і в підтримці достатнього рівня життя людини суттєву роль відіграє спадщина. Кожне нове покоління не починає життя з нуля, а продовжує започатковане, прагне до його примноження, вдосконалення.

Істотне реформування соціально - економічного устрою українського суспільства, що відбувається сьогодні на вітчизняному терені з неминучістю спричиняє формування нових і вдосконалення традиційних цивільно-правових відносин. У сучасних умовах формування української державності значну роль у перетворенні економічної основи нашого суспільства, поліпшенні якості правових норм та їх ролі в реалізації принципу соціальної справедливості відведено оновленому спадковому законодавству, яке, безумовно, відкриває якісно нову епоху в розвитку вітчизняної науки спадкового права.

1. Успадкування у первіснообщинному суспільстві

Первісний лад - перша в історії людства суспільно-економічна формація. У своєму розвитку він пройшов період матріархату, який з посиленням ролі чоловіка змінився патріархальним родовим ладом і парною сім'єю - моногамною, де спорідненість і спадковість велася по батьківській лінії.

У період матріархату існувала поліандрія. За такої форми шлюбу батько дитини був невідомий. Відома тільки мати. Тому походження дітей і їх спорідненість велися за материнською лінією.

Основою соціальної організації суспільства була велика родова громада, у якій, з часом, почала виділятися й парна сім'я. Кожна така сім'я вела своє невеличке «господарство», що задовольняло щоденні потреби її членів, але було тісно пов'язане із загальними рисами життя і господарювання общини. Іншими словами, кожна окрема сім'я не могла існувати як цілком самостійна й відокремлена інституція. Причина цього полягала у необхідності докладання значних колективних зусиль для виживання, оскільки за умови мисливського господарства це виявлялося під силу лише численній родовій громаді.

Із зростанням загальної кількості членів роду проблема забезпечення їх продуктами харчування поставала все гостріше, загальнішою була необхідність удосконалення чи то способів і прийомів полювання, чи то знарядь для цього. Разом із тим подібні удосконалення зумовлювали різке зменшення природних запасів дичини, що мало своїм наслідком погіршення продовольчого балансу роду, а це, у свою чергу, викликало сутички між сусідніми мисливськими угрупованнями за право полювати у визначених місцях. У зв'язку із цим поступово, але неухильно визрівали передумови для виникнення нових економічних форм господарства, за яких необхідні продукти добувалися б іншими способами. Почало, зокрема, зароджуватися первісне рослинництво.

Колективне полювання, рибальство за участі всієї громади (чоловіків, жінок, дітей) не виключало індивідуальних форм промислової діяльності. Можливості її значно розширилися із удосконаленням мисливського та рибальського спорядження, способів і засобів полювання, риболовлі.

Спочатку вся здобич споживалася спільно всіма членами громади. Історично пізнішим є порядок, за якого їжа споживалася спільно всією громадою лише за особливих обставин (наприклад, у випадку голоду), в інший же час здобич розподілялася між усіма членами громади через систему мисливських часток. При цьому свою частку отримували й ті, хто не брав безпосередньої участі у «виробничій» діяльності - люди похилого віку, каліки тощо. На цьому етапі розвитку форм власності та розподілу, як і на попередньому, мисливська здобич ще не була власністю мисливця.

Із розвитком суспільства починається й економічне виділення в громаді окремих домогосподарств. Мешканці одного житла, зазвичай, полювали, харчувалися спільно і, за винятком випадків голоду, не ділили свою здобич з іншими домогосподарствами общини. Економічне виділення домогосподарств у межах общини було характерним явищем для ранніх землеробів і знаменувало собою перехід від ранньої до пізньопервісної громади.

Окрім продуктів харчування, у людей первісної общини були й інші об'єкти володіння: у колективному володінні перебував основний засіб виробництва - земля; різного роду засоби для колективного полювання й риболовлі - ловчі й пастки для полювання на звірів, загороди на водоймах для риболовлі. В їх будівництві брала участь уся громада, і використовувалися вони також усіма членами общини спільно, тобто були об'єктом колективної власності общини.

В особистій власності перебувала мисливська зброя та рибальські знаряддя індивідуального використання, мисливське спорядження, одяг. Предметом володів той, хто ним користувався: мисливською зброєю - чоловіки, куховарськими речами - жінки, іграшками - діти. При цьому чоловічі знаряддя праці вважалися виключною власністю чоловіків, жіночі - жінок, і часто ні тим, ні іншим через систему «табу» не дозволялося навіть торкатися чужих знарядь.2 Існував також порядок, за яким предмети, котрими у цей час їх власник користується, не тільки можна, а й навіть необхідно позичити іншому членові громади на перше його прохання. Великими житловими будівлями володіла спільно вся громада; у той самий час і житло, яке займала одна сім'я, належало не тим, хто там проживав, а громаді, тому в одному й тому самому житлі протягом різних періодів могли мешкати різні сім'ї.

Таким чином, економічним осередком суспільства став не рід, а його великий підрозділ - материнська велика сім'я. Вона охоплювала 4-5 поколінь родичів по материнській лінії, проживала під одним дахом, мала у своєму користуванні наділ землі, вела спільне господарство під керівництвом старшої жінки. У цю велику материнську сім'ю входила й парна сім'я, що замінила собою пуналуальну сім'ю, але ніякої економічної самостійності вона не мала.

Як відомо, у перший період матріархату існував груповий шлюб, за якого група чоловіків перебувала у шлюбі з групою жінок. Роль жінки була визначальною як при веденні господарства, так і у сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначитися, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. На нашу думку, у період матріархату різноманітність і розмір власності були ще недостатньо великі, щоб розвинути сильний інтерес до спадкування. Для початкових етапів розвитку ранньопервісної громади була характерна нерозвинутість успадкування майна: зброя, прикраси та інші предмети, які перебували в індивідуальній власності небіжчика, як свідчать археологічні дані, підлягали захороненню разом із покійним або залишалися зверху на могилі. Пізнішим є порядок, за яким на могилі лишали зброю та інші речі у вигляді моделей або зламані чи непридатні для подальшого використання. У деяких громадах найцінніші речі небіжчика, оскільки можливості тодішніх технологій не давали змоги мати всі необхідні речі, зброю тощо у необхідній кількості, залишалися у спадок. Відсутність достовірних археологічних даних не дає змоги відповісти на питання, з якого часу особисте майно почало успадковуватися родичами, а не вилучатися із обігу Із смертю власника. Виходячи із етнографічної аналогії, можна вважати, що спадкування особистого майна виникає ще на етапі ранньо-первісної громади мисливців, збирачів і рибалок.

Вважаю, що з метою зміцнення економічної основи родової громади звичай не допускав виходу майна померлого за межі роду. Якщо помирала дружина, її майно переходило до дітей і сестер (але не братам).

Спадкоємцями після смерті чоловіка були його рідні сестри, їх діти, брати матері, братії померлого. Оскільки чоловік і дружина не були членами одного роду (шлюб між членами одного і того ж роду не допускався), то вони не могли успадковувати одне після іншого, інакше майно вийшло б за межі роду. З цієї ж причини діти не могли успадковувати після смерті свого батька, а батько не міг бути спадкоємцем після смерті своїх дітей із зростанням ролі чоловіка матріархат змінився патріархальним родовим ладом і парною сім'єю - моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією. Господарською основою патріархальних родових общин стала велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії, що здійснювали спільне виробництво та користування. Зосередження у руках чоловіка приватної власності зумовили необхідність збереження її в рамках сім'ї, щоб після смерті власника його майно успадковували найближчі родичі - діти. Походження дітей стали вести не по материнській лінії, а по лінії батька. Діти стали входити у батьківський рід і могли успадковувати після смерті свого батька. Дружина стала проживати у будинку чоловіка.

За патріархату такий порядок успадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовласника, які були тісно пов'язані кровним зв'язком і не виходила за межі патріархальної сім'ї. Агнатське рідство суперечило природному бажанню батьків залишати спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовласника.

Отже, на ранній стадії патріархату майно померлого стало розподілятися між агнатами, не виходячи за межі патріархальної сім'ї. Решта родичів закликалася до успадкування лише у випадку, якщо не залишалося нікого з агнатів. Агнатами визнавалися особи, які перебували між собою на день смерті спадкодавця в агнатичній спорідненості. Агнатична спорідненість охоплювала главу сім'ї, його дружину, їх синів і неодружених дочок, дружин синів з їх нащадками, а також усиновлених осіб. Агнатична спорідненість (що базувалася на владі глави сім'ї, сумісному з ним веденні господарства і кровній спорідненості за чоловічою лінією) була спорідненістю юридичною, оскільки кровний зв'язок тут не мав вирішального значення. Агнатична спорідненість вважалася ближчою спорідненістю за чоловічою лінією. Сини, які вийшли із-під влади батька і які припинили ведення спільного з ним господарства, втрачали агнатичну спорідненість і до успадкування не закликалися. Але оскільки вони продовжували залишатися членами роду свого батька, то могли бути покликані до спадкування разом із іншими родичами, якщо у померлого не залишалося агнатів.

Одружена дочка втрачала колишню агнатичну спорідненість, але ставала агнаткою і членом роду свого чоловіка. Після смерті свого батька або інших членів її колишньої сім'ї одружена дочка не закликалася до успадкування і у тому випадку, якщо не залишалося агнатів у сім'ї померлого. Раби і особи, які потрапили у кабалу, хоч і визнавалися членами патріархальної сім'ї, в агнатичній спорідненості з іншими членами сім'ї не перебували і до успадкування не закликалися. З числа агнатів велику частину спадщини одержували діти померлого. Але вони повністю не усували від успадкування інших агнатів. Спадкове майно, як і раніше, не виходило за межі роду. Це був другий порядок успадкування у родовому суспільстві.

На завершальному етапі патріархату патріархальна сім'я поступово розпадалася на індивідуальні сім'ї, які стали основним економічним осередком суспільства. Патріархальна сім'я змінилася моногамною. На початку патріархату худоба, сільськогосподарський інвентар, споруди, збіжжя й інше найцінніше майно було спільною власністю патріархальної сім'ї. Потім це майно перейшло у власність глави патріархальної сім'ї. У кінці патріархату приватна власність на знаряддя і засоби виробництва концентрувалася у рамках моногамної сім'ї.

Подальше звуження і концентрація приватної власності у рамках моногамної сім'ї зумовили новий порядок успадкування. При третьому порядку успадкування спадкоємцями першої черги визнавалися діти померлого, але права дітей були різні. Оскільки в період патріархату чоловіки відігравали провідну роль у суспільстві, то й у спадкуванні сини користувалися перевагою перед дочками. Після смерті батька спадкове майно переходило до його синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечувати їх посагом. Дочки померлого закликалися до успадкування лише за відсутності у спадкодавця синів. Оскільки продовжувало існувати правило про збереження спадкового майна в межах роду, одружені дочки не могли успадковувати після смерті свого батька. До успадкування закликалися (за відсутності синів) лише неодружені дочки. У цьому випадку спадкоємиці не могли одружуватися з чоловіками з іншого роду, оскільки спадкове майно перейшло б в інший рід. У своєму ж роді спадкоємиці не могли одружитися, оскільки шлюб між родичами не допускався. Незабаром з цього спільного правила для спадкоємиць було зроблено виняток, їм стали дозволяти одружуватися з чоловіками з того ж роду. За відсутності дітей майно померлого поступало до агнатів, а якщо і агнатів не було, то до успадкування закликалися найближчі за ступенем спорідненості родичі

На завершальному етапі родового ладу виник інститут спадщини за заповітом.

2. Спадкування за заповітом

В Україні останнім часом прийнято значну кількість нормативних актів, у тому числі кодексів, призначених регулювати різні види суспільних відносин. Але особливе місце серед них посідає Цивільний кодекс України, оскільки він містить значну кількість новел, що стосуються спадкового права, метою яких є гармонізація відповідних інститутів українського цивільного права із законодавством європейських країн у цій галузі, а також більш повний захист спадкових прав та інтересів учасників цивільних правовідносин.

Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом та за законом. Спадкування за законом має місце лише у випадку, якщо воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Основні норми, що регулюють умови і порядок спадкування за заповітом, містяться у главі 85 ЦК України. У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається у заповіті. При спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець не висловив бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридичне недійсним.

Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги «Спадкове право». На відміну від Цивільного кодексу УРСР, у ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. На думку Є. Рябоконя, «це дозволяє стверджувати, що, незважаючи на те, що на практиці спадкування за законом зустрічається значно частіше, інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль по вирішенню до спадкування за заповітом».

С. Фурса і Є. Фурса вважають, що, якщо законодавець у ЦК України розмістив першими норми, що регулюють спадкування за заповітом, то цим він констатував пріоритет, який надається ним такому виду спадкування. Хоча, виходячи із аналізу зазначених норм, воля спадкодавця буде дійсною доти, доки вона не суперечнтиме закону4.

Порівняно з ЦК УРСР, новий ЦК України дає визначення поняття «заповіту», що закріплено у ст. 1233 ЦК України: «заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті».5

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спад шини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Іншими словами, під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - його спадкоємців.

Спадкоємцями можуть бути тільки фізичні особи - громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їх майна іншим особам або державі визначається не нормами спадкового права, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать усі права та обов'язки спадкодавця, їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Такий перехід прав і обов'язків називається універсальним правонаступництвом, де спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле. Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певна кількість його прав (або обов'язків).

Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом. На думку Ю. Заіки, заповіт - це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі та посвідчується особами, вказаними в законі.6 Коли ж громадянин не залишив заповіту, або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці не прийняли спадщину тощо, настає спадкування за законом.

За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Заповіт складається однією особою, тому в ньому виражається волевиявлення лише заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. Проте новий ЦК України не забороняє складання так званого спільного заповіту (наприклад, заповіт подружжя - ст. 1243 ЦК України). Але спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини, що спадкоємці за заповітом висловлюють згоду прийняти спадщину. Тому закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня особа, так і неповнолітня особа, яка у встановленому законом порядку набула дієздатності у повному обсязі до досягнення 18 років (статті 34, 35 ЦК України).

Певною особливістю спадкування за заповітом є положення про те, що спадкодавець особисто визначає своїх спадкоємців і наступні їх права щодо розпорядження визначеною частиною спадщини. Саме тому такому волевиявленню необхідно надавати певні переваги. Спадкодавець має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути, скасувати або змінити заповіт.

Слід зазначити, що спадкодавець не зобов'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення. Він може заповідати своє майно державі, державним, кооперативним, громадським організаціям та іншим юридичним особам. Проте право спадкодавця у цьому питанні має деякі обмеження. Так, ст. 1241 ЦК України визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні та непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, які, незалежно від змісту заповіту, мають право вимагати, щоб їм була залишена із спадщини половина їх законної частки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом. Це можливо з урахуванням відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення.

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов'язки або їх частину. Якщо заповідач поділив у заповіті лише свої права, то до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною одержаним ними правам (ч. 3 ст. 1236 ЦК України). Це пов'язано з тим, що до складу спадщини включаються як права, так і обов'язки спадкодавця і ніхто із спадкоємців не може спадкувати лише права, залишаючи обов'язки іншим особам. Частина спадщини, що залишилася не охопленою заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1223 ЦК України). Відповідно до цього їх частка у спадщині буде збільшена.

Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема, належать:

заповідальний відказ (легат) (ст. 1237ЦК України);

покладення на спадкоємця деяких обов'язків (ст. 1240 ЦК України);

визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК України);

підпризначення спадкоємця (ст. 1244ЦК України);

встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК України);

призначення виконавця заповіту (ст. 1386 ЦК України).

Чинний ЦК України закріплює новий різновид заповіту - заповіт подружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт. Важливим є те, що такий заповіт може бути складений лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Роздільне майно, власником якого є кожен із подружжя (майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору дарування, в порядку спадкування тощо), не може включатися до заповіту подружжя. Щодо майна кожен із подружжя може скласти заповіт особисто в загальному порядку.

У випадку складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкривається, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише в разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті.

У випадку смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК України особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини.

Дійсність заповіту безпосередньо пов'язана з додержанням відповідних умов щодо його форми. Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК України (статті 1248, 1251, 1252).

Чинне законодавство встановлює правила щодо порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення.

Заповіт може бути написаний власноручно заповідачем або за допомогою технічних засобів. Також законом допускається запис тексту заповіту нотаріусом зі слів заповідача. Однак, незалежно від способу складання тексту заповіту, заповіт повинен бути посвідчений нотаріально (ст. 1248 ЦК України).

Чинний ЦК передбачає, що у випадку, коли заповіт був записаний нотаріусом під диктовку спадкодавця і останній через фізичні вади не може особисто прочитати заповіт, його посвідчення має відбутися за участю не менш як двох свідків (ч. 2 ст. 1248, ч. 2 ст. 1253 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 1253 ЦК України свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути:

нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

спадкоємці за заповітом;

члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Отже, свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано заінтересованими у спадку.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

За загальним правилом заповіт повинен бути підписаний заповідачем особисто, однак у випадках, коли він не може підписати заповіт внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і у його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Підпис цієї особи засвідчується нотаріусом або посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка має право на здійснення нотаріальних дій. Одночасно із посвідченням підпису нотаріус зобов'язаний в тексті заповіту зазначити причини, що зумовили необхідність підписання заповіту третьою особою (ч. 4 ст. 207 ЦК України).

Регламентуючи порядок підписання заповітів іншою особою замість заповідача, законодавець не передбачає заборони щодо підписання заповіту особою, на користь якої було складено заповіт. Така норма містилася у ст. 543 ЦК УРСР і не увійшла до нового ЦК України.

Як і ЦК УРСР, новий ЦК України у ст. 1252 передбачив перелік випадків, коли заповіт може бути посвідчений спеціально уповноваженими на це посадовими особами. Такі заповіти за своїм юридичним значенням прирівнюються до нотаріальних.

У порівнянні з нормою ст. 542 ЦК УРСР, ст. 1252 ЦК України містить певні новели. По-перше, ЦК України розширив коло осіб, посвідчення заповітів якими прирівнюється до нотаріального, за рахунок надання права посвідчувати заповіти начальникам слідчого ізолятора. По-друге, у ньому закріплено, що таке посвідчення має відбуватися при свідках (ст. 1253 ЦК України). Одним із основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкриття спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни (ст. 1255 ЦК України).

3. Правова характеристика спадкового договору

Аналіз наукових досліджень публікацій, в яких започатковано розв'язання зазначеної проблеми, свідчить, що в питанні визначення юридичної сутності спадкового договору у вітчизняній науці переважає точка зору на це явище як на наступництво майнового характеру за спадковим договором. У той самий час слід зазначити, що спектр поглядів науковців щодо оцінки доцільності існування цієї правової конструкції у системі спадкового права України коливається від вкрай негативного та критичного до позитивного. І це не дивно, оскільки новий, раніше невідомий українському цивільному законодавству, правовий інститут закономірно висвітлює питання: чи є така новела кроком уперед чи кроком назад на шляху його вдосконалення? Безумовно, якщо її загальний зміст і спрямованість не суперечить основним засадам цивільного законодавства та гармонійно узгоджується з його загальним духом, то слід лише вітати вдале нормативне рішення законодавця. Але слід бути відвертими у визнанні того факту, що конструкція спадкового договору залишається недосконалою. Тому актуальним є питання визначення юридичної природи та місця спадкового договору в новому Цивільному кодексі України.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК України) Зазначене дає підстави визначити юридичну природу спадкового договору. Це консенсуальний договір, оскільки момент його укладення пов'язується з досягненням сторонами угоди за всіма істотними умовами і тягне за собою виникнення цивільних прав та обов'язків контрагентів після вчинення правочину у письмовій формі та нотаріального посвідчення. Істотною умовою спадкового договору є його предмет, яким виступає майно відчужувача. Спадковим договором може встановлюватися лише речове право, а саме виключно право власності набувача.

У наведеному у ст. 1302 ЦК України визначенні спадкового договору не викликає сумнівів така ознака - оплатність, оскільки кожна сторона отримує від іншої зустрічне задоволення: набувач - у вигляді визначеного у договорі конкретного майна, а відчужувач - у вигляді відповідних дій майнового або немайнового характеру з боку свою контрагента. Характер зустрічного задоволення у спадковому договорі є однією із ознак, які дозволяють його відрізнити від близьких до нього правових конструкцій. Цим він відрізняється, передусім, від заповіту, який за своєю суттю є безоплатним правочином. На відміну від договору довічного утримання, в якому загальний обсяг належного відчужувану зустрічного падання є невизначений, оскільки зобов'язання з такого надання діє на весь строк життя відчужувача, у спадковому договорі обсяг дій майнового або немайнового характеру, які має виконати набувач, повинен бути чітко визначений оскільки з цим закон пов'язує питання про належне виконання або невиконання передбачених договором умов. Окрім цього, договір довічного утримання починається з переходу права власності, а спадковий договір саме цим і завершується. Стосовно останнього можна заперечувати, що у разі закріплення в договорі умови про виконання визначених розпоряджень відчужувача після відкриття спадщини законом передбачений автоматичний перехід майна у власність набувача. Але такі сумніви не є закономірними. Слід погодитися з точкою зору тих авторів, які цілком слушно вважають за необхідне розглядати момент переходу права власності на речі виключно з доцільності його обумовлення виконанням сторонами умов договору і застосовувати в даній ситуації такий підхід, як резервування права власності.

Спадковий договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 1304 ЦК України). У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення спадкового договору він визнається нікчемним. Ця умова має істотне юридичне значення. При посвідченні спадкового договору нотаріус накладає заборону на відчуження майна, чим досягається охорона прав та інтересів набувача. З огляду на це нотаріус визначає обсяг майна, що підлягає майбутньому відчуженню. І якщо при посвідченні заповіту не перевіряється наявність права власності заповідача на майно (оскільки до моменту відкриття спадщини його обсяг може коливатися у бік як збільшення, так і зменшення), то при посвідченні спадкового договору вкрай важливо визначити обсяг майна, на яке накладається така заборона. Зрозуміло, що у разі смерті відчужувача набувач повинен отримати майно в обсязі, розмір якого не може бути меншим за тон, який було визначено на момент укладення договору.

Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інші особи. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особи.

Для дійсності спадкового договору необхідно, щоб кожна із його сторін була би у визначеній законом мірі правосуб'єктною. Загальною умовою виникнення у контрагентів права укладати договір є наявність повної цивільної дієздатності. У разі реєстрації шлюбу громадянин, який не досяг повноліття, набуває дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК України). За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на укладення шлюбу, якщо це відповідає її інтересам (ч. 2 ст. 23 Сімейного кодексу України). З огляду на це, право на укладення спадкового договору у такої особи виникає з моменту реалізації нею права на шлюб, а не з моменту набуття законної сили рішенням суду про надання їй цього права, оскільки реалізувати право на шлюб є особистим правом неповнолітньої особи.

На відміну від свого іноземного аналога, що, як і заповіт, відноситься до розпорядчих правочинів суто особистого характеру, вітчизняний спадковий договір такою ознакою не наділений, а тому є цілком припустимою можливість його укладення через представника, який діє за довіреністю або на підставі закону.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття або після відкриття спадщини (ст. 1305 ЦК України).

Новий ЦК України визначив особливості спадкового договору за участю подружжя. Предметом такого договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, що є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що у разі смерті одного з подружжя спадщина перейде до другого, а у разі смерті останнього з подружжя майно перейде до набувача за договором.

Таким чином, спадковий договір - новий правовий інститут в українському праві, використання якого на практиці викликає багато проблемних питань. І тому проблеми тлумачення та використання спадкового договору є актуальними вже з моменту дії нового ЦК України.

Стаття 1302 ЦК України, яка дає визначення спадкового договору, дозволяє зробити висновок, що цей договір є складною правовою конструкцією. З одного боку, законодавець беззаперечно відвів йому місце у системі спадкового права, з іншого - немає і натяку на те, що за спадковим договором встановлюється право спадкування. Визначений дуалізм цього інституту зумовлює неоднозначне тлумачення суті досліджуваного явища.

Існує точка зору, згідно з якою набувач, отримуючи право власності на одержане у спадщину майно відчужувача, фактично успадковує його, і тому набувач розглядається як правонаступник відчужувача. Із цим твердженням не можна погодитися, тому що відносини, які виникають на підставі спадкового договору, не є за своєю природою спадковими. І якщо розглядати набувача як правонаступника відчужувана, то не як універсального, оскільки спадковим договором може охоплюватися не вся сукупність цивільних прав та обов'язків, що належали відчужувачу за його життя, а лише речові та лише такі, що належали останньому на праві власності. Звідси і випливає неточне тлумачення норми, де зазначається, що при укладенні спадкового договору нотаріус зобов'язаний пересвідчитися, що майно, яке успадковується, є спільним сумісним майном - власністю подружжя, або ж, якщо подружжя перебувало у зареєстрованому шлюбі, але до смерті відчужувача спільно це проживали, не є перешкодою для успадкування майна. 7

З наведеними аргументами можна було би погодитися, якщо 6 предметом спадкового договору закон визнав встановлення для сторони права спадкування майна спадкодавця. Але цей договір лише опосередковує зміну власника майна, яке є предметом договору. Отже, специфіка такого зобов'язання пояснюється положенням спадкового договору та закону, які зумовлюють таку зміну власності і відносно яких сторони дійшли взаємної згоди. У цьому аспекті спадковий договір можна типізувати як один із різновидів зобов'язань, спрямованих на передачу майна у власність від одного суб'єкта до іншого. З огляду на це не може йтися про будь-яку можливість успадкування чи одержання майна у спадщину.8

Аналіз норм глави 90 ЦК України дає підстави вважати спадковий договір двостороннім, оскільки правами та обов'язками наділяються обидві сторони. Набувач, з одного боку, набуває право власності на майно відчужувача, має право вимагати розірвання договору у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача, з іншого - зобов'язаний належним чином виконувати відповідно до умов договору розпорядження контрагента. Відчужувач має право робити певні розпорядження, вимагати від набувача вчинення визначених умовами договору дій майнового або немайнового характеру; призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, та вимагати розірвання договору за життя у разі невиконання набувачем його розпоряджень. У той самий час, на нього покладається обов'язок не відчужувати майно, визначене спадковим договором. На підставі ознаки двосторонності спадковий договір не можна скасувати або змінити в односторонньому порядку за життя відчужувача, як це має місце при заповіті. Заповіт, складений щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним, а тому пізніше вчинений спадковий договір скасовує заповіт, який йому передує.

3. Ромовська не вважає спадковий договір двостороннім. «У статті 1302 ЦК України не визначені обов'язки відчужувача і це не є помилкою. Справа в тому, що спадковий договір, будучи двостороннім правочином, одночасно є одностороннім договором. Відчужувач у спадковому договорі не має обов'язків - це пояснюється особливістю даного інституту.9 Одностайно визначити це питання неможливо, але точку зору 3. Ромовської слід враховувати.

На спадковий договір, як і на будь-який інший правочнн, поширюються загальні вимоги щодо їх дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити нормам Цивільного кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Ця норма заслуговує на увагу у зв'язку з тим, що останнім часом у юридичній літературі висловлюється точка зору, згідно з якою спадковий договір па підставі норм загальної частини ЦК України є недійсним, бо цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб. На підтвердження зазначеної позиції наводиться думка, що такий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном. визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпоряджатися ним на випадок смерті шляхом складення заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.

Слід погодитися з точкою зору авторів, які вважають зазначену позицію недостатньо обґрунтованою. Як вважає Є. Фурса, необхідно враховувати реальність прав на речі, оскільки право власності на річ може мати обмеження, визначені у законі або договорі. І тут йдеться про обмеження не правоздатності а лише кількості майна, що може залишитися після смерті громадянина у спадщину.

Якщо погодитися з першою точкою зору, то під обмеження правоздатності можна безпідставно підвести, наприклад, такі інститути, як застава нерухомого майна (іпотека) або ті самі речові права на чуже майно, які також обмежують певні правомочності власника. Навряд чи можна погодитися з Т. Коваленком, що цей договір є спробою позбавити певних спадкоємців (зокрема, малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей) обов'язкової частки у спадщині, «обійти зазначену норму, щоб залишити їх ні з чим».

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити загальним засадам цивільного законодавства (зокрема, справедливості, добросовісності та розумності), моральним засадам суспільства, а також правам і інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно з п. 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.04.2004 р. № 20/5, нотаріус зобов'язаний роз'яснювати сторонам зміст та значення наданих ними проектів угод, перевіряти відповідність змісту договору, що посвідчується, вимогам закону. В іншому випадку, відповідно до ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або інша посадова особа, яка вчиняє нотаріальну дію, відмовляють у її посвідченні, якщо вчинення цієї дії суперечить закону. Такий підхід до вчинення правочинів усуває можливість зловживання відчужувачем правом інших осіб на обов'язкову частку.

Т. Коваленко вважає, що спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у спадковому договорі, позбавляє його можливості розпоряджатися ним і у випадку смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним. У той самий час у ст. 26 ЦК України, що регламентує обсяг цивільної правоздатності фізичних осіб, право заповідати та успадковувати майно передбачається як елемент їх правоздатності. Правочин, яким обмежується правоздатність особи, вважається недійсним (ст. 27 ЦК України). Отже, спадковий договір, на підставі норм Загальної частини ЦК України, є недійсним, бо він обмежує правоздатність фізичних осіб.

Для того щоб спадковий договір був дійсним, необхідно зробити відповідні застереження у статтях 26 та 27 ЦК України, інакше не уникнути суттєвих суперечностей, які виявлятимуться при зіставленні норм Загальної частини ЦК України та норм, що регламентують спадковий договір. Але і цей єдиний шлях подолання суперечностей є принципово неприйнятним, оскільки внесення винятків до зазначених статей розхитувало б основні, принципові положення цивільно-правових відносин, закріплених цими нормами.

В. Васпльченко вважає за доцільне визнати спадковий договір окремим видом спадкування і пропонує внести зміни до ст. 1217 ЦК України, виклавши її в такій редакції: «Спадкування здійснюється за заповітом, за спадковим договором або за законом». При цьому цілком доречним є, на нашу думку, розташування норм глави 90 ЦК України одразу ж за главою 85, що регулює відносини із спадкування за заповітом. Передування цих норм положенням про спадкування за законом логічно випливає із принципу автономії волі учасників цивільних відносин, який знайшов своє втілення у новому цивільному законодавстві. Такий підхід буде виправданим і з точки зору юридичної техніки, бо спадкування за законом повинно мати місце, якщо і оскільки воно не змінене заповітом або угодою сторін у спадковому договорі.

З'ясування змісту інституту спадкового договору неможливе без чіткого визначення прав та обов'язків сторін у ньому. На жаль, у новому ЦК України цьому аспекту не приділено достатньої уваги. Між тим, бажано було б визначитися хоча б із тими, які найповніше відображають специфіку договірних відносин з приводу спадкування. Якщо взяти до уваги концепцію спадкового наступництва за договором, то серед можливих прав у контрагентів можна було б встановити: право відступити від окремих умов правочину, якщо відносно цього сторони дійшли згоди і відобразили це у договорі; право сторін призначити себе спадкоємцями один після одного; право відчужувача на встановлення сервітуту на своє майно; право на виконання певного зобов'язання майнового чи немайнового характеру на користь третіх осіб тощо.10

Актуальним залишається і питання чіткої регламентації підстав припинення спадкового договору. На нашу думку, слід розширити коло підстав для розірвання договору (ст. 1308 ЦК України передбачена можливість розірвання лише у судовому порядку) По-перше, як для правочину, що має двосторонній характер, немає жодних сумнівів з приводу того, що при досягненні згоди між собою сторони можуть розірвати договір у будь-який час. По-друге, сторони можуть скасувати договір укладенням нового. Логічним вбачається і припинення спадкового договору у випадку визнання спадкоємця винним у вчиненні дій, які є підставами для усунення його від спадкування.

Спадковий договір як альтернатива договору довічного утримання дає відчужувачу суттєву психологічну перевагу. За договором довічного утримання право власності на майно передається в момент нотаріального посвідчення. Таким чином, відчужувач, який втратив найбільш цінне майно, одночасно втрачає економічну можливість впливати на поведінку контрагента. За спадковим договором моментом переходу права власності є смерть відчужувача. У спадковому договорі може бути передбачено виконання набувачем певних юридичних дій і після смерті відчужувача (не тільки поховання та спорудження пам'ятника), у тому числі на користь третьої особи. В цьому випадку спадковий договір може частково нагадувати заповідальний відказ.

4. Спадковий договір і інститут обов'язкової частки у спадщині

Складною проблемою є також з'ясування правової природи інституту спадкового договору та співвідношення з інститутами спадкового права. Проте поза увагою залишається той факт, що, попри назву «спадковий», ця правова конструкція має дуже позірне відношення до посмертного переходу прав та обов'язків у традиційному для цивілістичної науки значенні цього слова і не може розглядатися як один із видів спадкування. Цю тезу можна проаналізувати на прикладі дискусії з приводу можливості залишення суб'єктів із правом на обов'язкову частку у спадщині взагалі без будь-якої частки за допомогою конструкції спадкового договору. Склалося принаймі дві точки зору на таку проблему, проте є й інші розбіжності серед прихильників того чи іншого погляду.

Т. Коваленко вважає, що даний інститут абсолютно ігнорує права малолітніх та непрацездатних, бо «після прийняття нового Цивільного кодексу України із залишенням спадкового договору... можна все своє майно залишити будь-кому і ці «обов'язкові» спадкоємці нічого не одержать». Тому, незважаючи на негативне ставлення до такого стану речей та пропонуючи виключити цю правову конструкцію з ЦК України, Т. Коваленко зазначає, що обов'язкова частка у спадщині не повинна виділятись із майна, що переходить до набувача за спадковим договором.


Подобные документы

  • Цивільно-правова характеристика спадкового договору як інституту договірного права, визначення його юридичної природи, змісту та правового статусу сторін спадкового договору, підстав його припинення та особливостей правового регулювання відносин.

    автореферат [28,8 K], добавлен 11.04.2009

  • Правова природа заповіту подружжя. Порядок розподілу спадкового майна між спадкоємцями. Спадкування обов’язкової частки в спадщині. Поняття приватного підприємства, види та оформлення його прав на майно. Особливості спадкоємства майна нерезидентів.

    курсовая работа [36,5 K], добавлен 02.04.2011

  • Які підстави відповідальності встановлені Цивільним і Господарським кодексами України. Що таке "випадок" або "непереборна сила" за Цивільним кодексом України. Договір лізингу обладнання. Звільнення від відповідальності і відшкодування збитків орендарем.

    контрольная работа [17,5 K], добавлен 15.06.2015

  • Теорії договору: угодницька (правочинна), зобов’язальницька, актова. Правова основа, поняття та ознаки господарського договору. Класифікація та система господарських договорів за законодавством України. Порядок укладання, зміни та розірвання договору.

    курсовая работа [61,9 K], добавлен 06.02.2011

  • Правова характеристика договору дарування, його юридичні ознаки, основні суб'єкти та зміст. Порядок укладання договору та особливості його виконання. Відмежування договору дарування від договору позички. Визначення прав та обов'язків сторін договору.

    курсовая работа [69,6 K], добавлен 24.05.2015

  • Загальна характеристика шлюбного договору по суті, його значення та правова природа. Шлюбний договір за сімейним законодавством сучасної України: поняття та суб'єкти. Форма та зміст даного договору, порядок та умови його укладання, зміни та припинення.

    курсовая работа [46,8 K], добавлен 17.03.2011

  • Дослідження правової природи господарського договору як засобу організації господарсько-договірних відносин. Суспільні правовідносини, що виникають у сфері господарської діяльності при визнанні господарських договорів недійсними та неукладеними.

    курсовая работа [50,7 K], добавлен 30.03.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.