1) Найменування суду, до якого подається скарга;

2) ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

3) ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

4) рішення (ухвала), що оскаржується;

5) в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;

6) клопотання особи, яка подає скаргу;

7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги (ст.326 КПК) [2].

Касаційна скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника. До касаційної скарги додаються копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної інстанцій. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу. Одержавши касаційну скаргу, суддя-доповідач протягом трьох днів вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу, витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу. За наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суддя-доповідач у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду [33].

Касаційна скарга у передбачених законом випадках може бути залишена без руху чи повернута заявнику. Копія ухвали про повернення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження разом з доданими до скарги матеріалами направляються особі, яка подавала касаційну скаргу, а касаційна скарга залишається в суді касаційної інстанції. Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки. Заява про приєднання до касаційної скарги може бути подана протягом трьох днів з дня одержання копії касаційної скарги. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження [15].

Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу. При відкликанні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги. У разі закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою від касаційної скарги повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається. Касаційна скарга на судові рішення має бути розглянута протягом одного місяця, а на ухвали суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі.

Після отримання справи суддя-доповідач протягом десяти днів готує доповідь, у якій викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі. Попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду (ст.331-332 ЦПК) [2].

У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п'яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на рішення, ухвалу якого суду розглядається. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати (ст.333 ЦПК) [2].

Незалежно від того, за касаційною скаргою кого з осіб, які беруть участь у справі, було відкрито касаційне провадження, у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти між собою мирову угоду з додержанням правил ЦПК, що регулюють порядок і наслідки вчинення цих процесуальних дій. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (ст.334-335 ЦПК) [2].

За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

1) Постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (ст.336 ЦПК) [2].

Після закінчення касаційного провадження справа протягом десяти днів повертається до суду, який її розглядав.

Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного провадження.

Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (ст.355 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, може бути подана не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного (ст.356 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається у письмовій формі. У заяві про перегляд судових рішень зазначаються:

1) Найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв'язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК;

5) вимоги особи, яка подає заяву;

6) у разі необхідності - клопотання;

7) перелік матеріалів, які додаються. Заява підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження (ст.357 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. До заяви додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі;

2) копії судових рішень про перегляд яких подано заяву;

3) копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК (ст.358 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам ЦПК. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог ЦПК, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ст.359 ЦПК) [2].

Якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов'язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд справи здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. Суддя-доповідач протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та надсилає її копії особам, які беруть участь у справі. Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.

Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом (ст.360-2 ЦПК) [2].

Після закінчення заслуховування пояснень осіб суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

1) про повне або часткове задоволення заяви;

2) про відмову в задоволенні заяви.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК (ст.360-3 ЦПК) [2]. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи [21, c.280].

3.3 Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах

Виконання рішення суду є невід'ємною частиною права на справедливий суд. Судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України (стаття 124 Конституції) [1].

Виконання рішення суду чи судового наказу в цивільній справі здійснюється відповідно до статей 367-389 Цивільного процесуального кодексу, Закону «Про виконавче провадження», інструкції Міністерства Юстиції від 15 грудня 1999 року N 74/5 « Про проведення виконавчих дій та інших правових актів» [10].

За невиконання законних вимог державного виконавця винні особи несуть адміністративну відповідальність (стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення). За умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому виконанню винні особи можуть притягатися до кримінальної відповідальності (стаття 382 Кримінального Кодексу України) [34].

Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту.

За загальним правилом обов'язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили.

Постанова або ухвала суду, що набрали законної сили, підлягають виконанню на всій території України. Потрібно мати на увазі, що вони є обов'язковими для виконання і за межами України, якщо особи, які беруть участь у справі, знаходяться там. Обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

 Рішення суду може бути виконано в добровільному або в примусовому порядку.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом [31].

Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Зазначена норма Конституції України містяться і в процесуальному законодавстві України. Так, статтею 14 Цивільного процесуального кодексу України [2] та статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України [7] встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Як вбачається із наведених норм, судове рішення допускається до виконання лише після набрання ним законної сили, тобто після апеляційного розгляду справи або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

В той же час, процесуальним законодавством визначений перелік справ, рішення у яких допускаються до негайного виконання, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи.

У цивільних справах суд допускає негайне виконання рішень про:

1) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (стаття 367 ЦПК України) [35].

Як було зазначено вище, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Не виконані добровільно, вони виконуються примусово в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження»[10].

Виконання судового рішення - важлива ділянка правової практики, що відображає ефективність усього механізму правового регулювання й здатність права впливати на поведінку людини. Разом з тим, слід зазначити, що в Україні за офіційною статистикою щороку не виконується від 30 до 80 відсотків рішень судів. Близько 70 відсотків всіх звернень громадян України до Європейського суду з прав людини також обумовлені невиконанням судових рішень. Це означає, що права та законні інтереси мільйонів наших громадян залишаються нереалізованими. Нерідко буває, що, отримавши на руки позитивне рішення суду, людина роками чекає його виконання. Тому застосування державного примусу при виконанні судових рішень не втрачає свою актуальність, а навпаки, потребує вивчення та вдосконалення на законодавчому рівні.

На сьогодні відсоток рішень, що виконуються у добровільному порядку, незначний. Хоча статистика й не ведеться, проте основна маса рішень виконується саме в примусовому порядку за безпосередньої участі Державної виконавчої служби. При цьому методів впливу на недобросовісних боржників, що не виконують судові рішення, практично немає. Аналіз законодавства України свідчить, що боржник за невиконання рішення суду лише в окремих випадках може нести адміністративну і кримінальну відповідальність.

Статистика свідчить, що в Україні не виконуються 95% рішень Європейського Суду та близько 70% рішень національних судів. Це означає, що право українців на справедливий суд постійно порушується. Особливо якщо боржником виступає держава. Причинами такої ситуації правозахисники називають: мораторій на продаж майна державних підприємств, відсутність належного контролю за виконанням судових рішень та відсутність ефективного судового захисту прав власників.

Суттєве погіршення стану виконання рішень судів українці відчули ще в 2007 році. З того часу ситуація лише погіршується. Україна посідає третє місце за кількістю заяв, які знаходяться на розгляді Європейського суду з прав людини. Станом на 31 грудня 2013 року на розгляді Європейського суду перебувало 13 284 заяв, поданих проти України, що становить 13,3% від загальної кількості заяв у Суді. Найбільша кількість заяв проти України, за яким у 2013 році були прийняті рішення по суті, стосуються системної проблеми невиконання (тривалого невиконання рішень національних судів) [34].

За словами Максима Щербатюка, програмного директора Української Гельсінської спілки з прав людини, невиконання рішень судів стало чи не національною традицією. Особливо, якщо йдеться про стягнення коштів з держбюджету. Процедура виконання таких судових актів, як правило, затягується на роки.

Державні органи та посадові особи, програвши справу в суді, і маючи на руках справедливе рішення суду, всіляко ухиляються та затягують від його виконання, звертаючись до всіх можливих інстанцій. І навіть після остаточного програшу не хочуть виконувати рішення добровільно. Через це обов'язок виконати рішення покладається на державну виконавчу службу та збільшують навантаження на кожного працівника в кілька тисяч проваджень.

Зарплата державного виконавця становить близько 2 тисяч гривень, що спричиняє відсутність зацікавленості у виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. При цьому у нього можуть перебувати виконавчі провадження із стягнення мільйонних сум, а у відділі примусового виконання рішень - мільярдних обсягів коштів. Чи будуть вони стягнуті, залежить від оперативності та сумління конкретного державного чиновника.

Результат - виконання рішень відбувається роками, що не влаштовує ані громадян, ані бізнес. У виграші залишаються державні підприємства/установи, які програли справу та не мають наміру виконувати рішення.

Статистика свідчить, що робота органів виконавчої служби вкрай неефективна. Так, у 2013 році в органах ДВС знаходилося на виконанні понад 8 млн. справ на 440 млрд. грн. Середній відсоток стягнення - лише 4% або 20 млрд. грн [34] .

Кримінальна відповідальність за ухилення від виконання рішення суду законом встановлена лише для посадових осіб. У зв'язку з цим фізична особа (громадянин), яка на даний час не є суб'єктом такої кримінальної відповідальності, ухиляючись від виконання рішення суду, залишається безкарною. У той же час досвід зарубіжних країн свідчить, що разом із кримінальною та адміністративною відповідальністю в цих країнах існує і цивільна (економічно-фінансова) відповідальність, що є суттєвим важелем, який впливає на стан виконання судових рішень. Боржникові соціально-економічно і фінансово невигідно ухилятися від виконання судових рішень і мати проблеми із судом чи органом виконання судових рішень.

Практика свідчить, що з моменту ухвалення рішення до початку примусового виконання минає багато часу, що дає можливість боржникові розпорядитись майном за своїм бажанням і не в інтересах стягувача. Державний виконавець, здійснюючи в умовах чинного законодавства примусове виконання судового рішення, не має жодної інформації про фінансово-матеріальний стан боржника, що в багатьох випадках значно ускладнює процес стягнення майна або взагалі робить стягнення неможливим.

Важливою проблемою, яку необхідно вирішити, є покращення статусу державних виконавців та органів державної виконавчої служби, ролі цих органів у системі органів виконавчої влади. Потребують удосконалення норми закону, якими встановлено правовий захист державних виконавців, соціальний захист працівників державної виконавчої служби, в тому числі їх матеріальне забезпечення.

Удосконалення потребують й інші аспекти виконавчого провадження, зокрема механізм контролю та нагляду за законністю виконавчого провадження, процедури накладання арешту на майно боржника, звільнення майна з-під арешту та звернення стягнення на заставлене майно боржника тощо. Врегулювання вищевказаних проблем шляхом внесення змін до відповідних нормативних актів, на наш погляд, дасть змогу суттєво вдосконалити механізм здійснення виконавчого провадження, що забезпечить належний рівень виконання судових рішень, сприятиме захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження, значному підвищенню ефективності діяльності державної виконавчої служби.

Для того, аби змінити ситуацію, правозахисники пропонують забезпечити існування ефективного судового захисту прав власників, в тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів [34] .

Науковці, практики все частіше схиляються до думки, що одним із найдієвіших способів підвищення ефективності виконавчого провадження в Україні є запровадження інституту приватних виконавців. Дійсно, як свідчить досвід багатьох держав, діяльність приватних виконавців має чимало позитивного й використовується як субсидіарна або альтернативна форма організації державного механізму виконання рішень судів й інших юрисдикційних органів.

Що ж позитивного в діяльності приватних виконавців? Перш за все, на відміну від державних виконавців, фінансування й матеріальне забезпечення яких здійснюється як за рахунок коштів Державного бюджету України, так і за рахунок боржника, фінансування й матеріальне забезпечення приватних виконавців здійснюється виключно за рахунок коштів боржника. Тому приватний виконавець є матеріально зацікавленою особою, а, отже, зростає ефективність виконання ним рішень судів й інших юрисдикційних органів.

Основним аргументом противників запровадження інституту приватних виконавців є те, що вони можуть використовуватися кредиторами для рейдерських захоплень підприємств боржників, вчинення інших протиправних дій щодо боржників. Для прикладу можна згадати діяльність колекторських організацій, одним із напрямків діяльності яких є сприяння кредитору в стягненні грошових коштів за судовими рішеннями й виконавчими написами. Діяльність цих організацій, яка взагалі не врегульована на законодавчому рівні, викликала значний суспільний резонанс і спричинила негативне ставлення до колекторів із боку всього суспільства. Тому для завоювання у громадськості довіри до інституту приватного виконавця необхідно вдосконалити законодавство про виконавче провадження, а також сформувати систему для ліцензування діяльності приватних виконавців, ввести чіткі й прозорі правила їхньої професійної діяльності, встановити дисциплінарну відповідальність приватного виконавця, передбачити можливість страхування професійної відповідальності приватного виконавця.

Зважаючи на політичні реалії, відсутність правової культури й панування в суспільстві правового нігілізму, виникає питання щодо термінів запровадження в Україні інституту приватних виконавців. Вбачається, що в суспільстві відсутні необхідні передумови для введення в законодавство інституту приватних виконавців, а тому запровадження такого інституту найближчим часом є недоцільним. Цей процес має відбуватися поступово, без необґрунтованої одномоментної руйнації державного механізму виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів [22].

Та все ж, позитивний досвід багатьох розвинутих країн Європи й Північної Америки свідчить, що забезпечення виконання судових рішень можуть ефективно здійснювати й недержавні структури. У більшості країн ЄС нарівні з державними органами, відповідальними за примусове виконання судових рішень, успішно функціонують і приватні служби, які надають такі кваліфіковані послуги.

У світі існують різні погляди на систему як державного, так і приватного примусового виконання судових постанов.

Згідно з правилами приватної системи примусового виконання судовий виконавець є вільним професіоналом, котрий самостійно організує свою діяльність і який несе повну майнову відповідальність за результати своєї роботи. Приватний судовий виконавець отримує повноваження від держави у особі органів юстиції та діє від імені держави. Зарахування на дану посаду регулюється законом та здійснюється, як правило, на конкурсних засадах. Держава регулює компетенцію приватного судового пристава, процедури діяльності, розмір тарифів та інших винагород, що стягуються як винагорода за роботу приватного судового пристава. Так само держава контролює і роботу приватного судового приставу, здійснює перевірки професійної діяльності, а також видає та відкликає ліцензії на право діяльності [34].

Так, у Франції, Нідерландах, Люксембургу, Словенії , Італії, Польщі, Румунії, Словаччині, Естонії, Латвії та Литві судові виконавці є приватними особами, які працюють за ліцензією. Керування судовими виконавцями здійснюють регіональні та національні палати у якості органів самоуправління.

Французька система виконання актів судів та інших органів цивільної юрисдикції склалася ще у ХІХ столітті і суттєво відрізняється від інших систем. Правила примусового виконання у даній системі існують з початку ХІХ сторіччя. Протягом двох століть правила незначним чином змінювались та адаптувалися до вимог соціально-економічної і політичної ситуації. Саме стабільний, консервативний та одночасно гнучкий характер норм виконавчого провадження, адаптація до соціально-економічних умов життя французького суспільства показують життєздатність та ефективність правових норм, інститутів та усієї галузі «виконавчого права».

Ще кілька років тому представники деяких європейських країн (Італії, Бельгії) говорили про те, що метою їхнього національного законодавства було перейняття саме французької моделі виконання. Паралельно з ними, представники Нідерландів стверджують, що у основу їхньої системи виконавчого провадження вже давно покладена модель виконання Французької Республіки. Окрім цього, дана модель покладена у основу систем виконання багатьох держав Східної Європи та країн Балтії: Польщі, Угорщини, Словаччини, Литви та ін.

Виходячи зі світового досвіду примусового виконання рішень судів та інших органів, можна виділити дві основні конструкції системи органів примусового виконання. Перша система є домінуючою у більшості країн континентальної Європи - у вищезгаданій Французькій Республіці, Бельгії та Люксембурзі, де судові виконавці не перебувають на державній службі, а є приватними особами, котрі працюють за ліцензією. Управління судовими виконавцями здійснюють регіональні та національні палати судових виконавців зі статусом самоврядування [56].

У Франції виконавче провадження реалізується не лише судовими виконавцями, а й генеральними прокурорами, прокурорами, командирами та офіцерами поліції. Одночасно з цим характерним у правовому статусі судових виконавців є елементи незалежної практикуючої особи та державного службовця. До кандидатів у виконавці пред'являють суворі вимоги: наявність юридичної освіти, успішне проходження дворічного стажування у конторі судового виконавця, складення державного кваліфікаційного іспиту.

Так, судова організація французької системи відрізняється виділенням судів з цивільних та карних справ, а також судів адміністративної юстиції, що об'єднані у різні судові системи. Правова система країни побудована на розділенні права на приватне та публічне. Згідно з даними нормами, примусовий виконавець не виконує рішення на користь держави та взагалі актів, які приймають адміністративні суди. Для цього існує особлива система судових виконавців державного казначейства, що є державними службовцями.

Щоб стати примусовим виконавцем, необхідно мати диплом про юридичну освіту, пройти дворічне стажування у конторі судового виконавця, успішно скласти державний кваліфікаційний іспит. Стажування включає практичну професійну роботу та вивчення теоретичних дисциплін. Звання примусового виконавця присвоюється наказом міністра юстиції Франції, яке видається після отримання висновку прокуратури конкретного територіального округу та Палати примусових виконавців департаменту.

У якості посадової особи примусовий виконавець вручає повістки, виконує судові рішення від імені держави, вдаючись одночасно до державного примусу. Примусовий виконавець також має право складати проекти документів, протоколи, що мають значення доказів, надавати юридичні консультації та здійснювати інші правові дії. Акти та діяльність судового виконавця мають публічно-правовий характер, тому на нього покладається обов'язок надавати послуги стільки разів, скільки це знадобиться. Примусовий виконавець не має права вибирати собі клієнтів, оскільки він не відноситься до числа приватних юристів [56]. У Нідерландах судові виконавці поєднують у своїх функціональних обов'язках риси державної та приватної особи. Вони мають право займатися приватною практикою з повернення боргів по взаємній згоді сторін, дачею правових консультацій, бути повіреними у суді і будують свою діяльність на основі затвердженого бізнес-плану. Наявність такого плану є обов'язковою вимогою. Такий план повинен містити положення про окупність витрат судових виконавців, зазначення потенційних клієнтів та ін.

У Люксембургу судових приставів відносять до осіб вільної професії, які працюють за ліцензією (як і у Бельгії, Франції). Правовий статус судового виконавця поєднує у собі елементи незалежної практикуючої особи та державного службовця, а управління системою судових приставів здійснюють регіональні або національні палати, що діють як органи самоуправління.

На території Словенії виконання примусового провадження покладено на окружний (районний) суд. Судові пристави - особи, які безпосередньо проводять примусові дії. Пристави призначаються Міністром юстиції у межах території своїх окружних (територіальних) судів. У особливих випадках пристави призначаються постановою суду, так само, як і сам кредитор має право сам обрати конкретного пристава. Так само, у особливих випадках пристав має право виконувати свої повноваження на усій території Республіки Словенія.

Служба судових приставів є державною службою, яку пристави несуть автономно. Так, пристави особисто відповідають за будь-яку завдану шкоду під час здійснення своїх повноважень та страхового випадку через свої дії або бездіяльність під час виконання постанов суду. У випадку досить значних порушень пристави можуть бути усунені від своїх обов'язків міністром юстиції.

Документ про примусове виконання може бути поданий особисто від кредитора. Хоча, згідно з правилами, цей документ подається юристом.

У випадку, коли кредитор самостійно вирішує усі питання з примусового виконання, він має сплатити за особисте подання документів, так само, як і за рішення суду у конкретній справі. Якщо боржник діє через посередництво адвоката, він також повинен сплачувати за послуги адвоката

Слід зазначити, що у наведених вище країнах основний обсяг рішень судів стосується проблемних боржників - безробітних, малих підприємців, які не у змозі розрахуватися за кредити. Деякі європейські країни вирішують проблему неплатоспроможності боржника шляхом переводу боргу на себе. Тобто, виплачують робітникам збанкрутілих підприємств призначені судом суми заборгованості із зарплатні та інші платежі.

Наразі в Україні обговорюють законопроект, за яким в країні зможуть діяти приватні виконавці. Приватні виконавці виконуватимуть ту ж роботу, що й державні, проте вимоги будуть до них жорсткими і кожна людина зможе обирати, до якого приватного судового виконавця їй звернутися [56].

На нашу думку, запровадження в Україні інституту приватних судових виконавців є необхідним позитивним кроком, оскільки дозволить розвантажити органи державної виконавчої служби, оптимізувати процес виконання судових рішень і вирішити проблему корупції в цій сфері. Держава, як і в багатьох інших видах професійної діяльності, що мають велике суспільне значення (як нотаріат або оціночна діяльність), має здійснювати жорсткий контроль за кваліфікаційним рівнем осіб, які будуть безпосередньо займатися такою діяльністю, а також виступати регулятором відносин у цій сфері, забезпечуючи постійний контроль за дотриманням умов здійснення вищевказаної діяльності. Доцільним вбачається і встановлення виключної підвідомчості деякої категорії справ виконавчого провадження саме системі державної виконавчої служби, зокрема це стосується справ, у яких стягувачем виступає держава, кримінальних справ, деяких категорій сімейних справ (щодо батьківських прав, стягнення аліментів тощо).



ВИСНОВКИ

Судове рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права. Враховуючи його зміст, суть, функції, завдання, місце в цивільному процесуальному праві, воно об'єктивно визнається найважливішим видом судових постанов. Природно, що цей інститут завжди був в центрі уваги практиків та науковців.

1. Багатогранність судового рішення зумовлювала можливість проведення спеціальних досліджень окремих його сторін, що сприяло розвитку наукових правових знань в цілому. І проблема сутності судового рішення залишається однією з найдискусійніших. Теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень. Вивчено теоретичну концепцію інституту судового рішення в цивільному судочинстві.

Судові рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права, якому присвячується глава 7 розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України. На сьогодні у цивільній процесуальній доктрині існують різні погляди щодо юридичної природи судового рішення, його ознак, видів. І на сьогодні не сформульовано загальноприйнятого визначення поняття судового рішення, відсутнє таке визначення в Цивільному процесуальному кодексі України.

Найвідомішими є визначення поняття судового рішення таких науковців, як М.Й.Штефана, який визначає судове рішення як процесуальну форму вираження діяльності суду щодо застосування права. На думку Ю.В. Білоусова судові рішення це - акти здійснення правосуддя.

1. Проблема сутності судового рішення - це два основні погляди на визначення даного поняття, чи це є процесуальний документ, чи акт правосуддя.

Спірним є питання про поділ судових рішень на групи. Одні науковці вважають, що є три основні групи рішення: про присудження, рішення про визнання та правоперетворювальні (конститутивні) рішення. Інша ж група науковців не згодна з таким видом судових рішень як правоперетворювальні.

Аналіз класифікації рішень по видах має наступні висновки - рішення поділяються на : завершальні, додаткові, альтернативні, факультативні, заочні, часткові, проміжні та умовні судові рішення. Крім різновидів судових рішень всі вони мають певні вимоги щодо їх написання та ухвалення.

Так, Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218).

3. Вимоги до змісту судового рішення. Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК рішення суду містить: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Щодо законної сили судового рішення. Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості. За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення.

4. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду (суддя і народні засідателі) - суддями, які розглядали справу. Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні.

5. В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є: апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд судових рішень Верховним Судом України та провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами. Проблемним питанням на сьогодні являється низький відсоток виконання судових рішень у цивільному процесі.

Аналізуючи наявну на сьогодні наукову базу, можна сказати, що інститут судового рішення в цивільному процесуальному праві явно потребує додаткового науково-теоретичного дослідження, успішність якого багато в чому залежатиме як від правильності обраної методології, так і від точності та вірності базових наукових постулатів, які лежатимуть в основі теорії судового рішення. Враховуючи позитивний досвід багатьох розвинутих країн Європи й Північної Америки погоджуємось, що забезпечення виконання судових рішень можуть ефективно здійснювати й недержавні структури.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР [Електронний ресурс] - Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua

2. Цивільний Процесуальний Кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15

3. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15

4. Про судоустрій і статус суддів : № 2453-VI від 07 липня 2010 р. -[чинний] / Верховна Рада України /. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17

5. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: № 266/94-ВР від 1 грудня 1994 р. . -- [чинний] / Верховна Рада України .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-вр

6. Про доступ до судових рішень: № 3262-IV від 22.12.2005 р. . -- [чинний] / Верховна Рада України .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3262-15

7. Про мову судочинства:-- [чинний] / рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2008 від 22.04.2008 р. .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-08

8. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: № 3477-IV від 23.02.2006 р.. -- [чинний] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15

9. Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України: №2540-III від 21.06.2001 р. -- [втратив чинність] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2540-14

10. Про виконавче провадження: № 606-ХIV від 21.04.1999 р.. -- [чинний] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/606-14

11. Про судове рішення у цивільній справі: № 14 від 18 грудня 2009 р.. -- [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09

12. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав: № 3 від 30.09.2007 р. -- [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-07

13. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: № 9 від 01 листопада 1996 р.. -- [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96

14. Про судову практику у справах про спадкування: № 7 від 30.05.2008 р. -- [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-08

15. Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку : № 12 від 24.10.2008 р.. -- [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0012700-08

Монографії, наукові статті, підручники та посібники

16. Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України // Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03; Одеська національна юридична академія. -- О., 2008. -- 20 с.

17. Антонюк О.І. Проблеми цивільного процесуального права : Лекції -- Донецький Національний Університет, 2012. -- 86 с.

18. Батрин О.В. Відкликання апеляційної скарги та відмова від неї в цивільному процесі України // Вісник ХНУВС. - 2013. - № 2 (61). - С. 240-248

19. Васильєв С.В. Цивільний процес : Навч. посібник. -- Харків: Одисей, 2009. - 408 с.

20. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданському процессу. - М., 1957. - 199 с.

21. Гусаров К.В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядках : Монографія. -- Х.: Право, 2010. -- 352 с.

22. Державна виконавча служба / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dvsu.at.ua/publ/zakonodavstva/privatni_ sudovi_vikonavci_v_ukrajini_primarni_iljuziji_chi_realni_perspektivi/3-1-0-1

23. Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішеня. - К., 1971. - 188 с.

24. Кілічава Т.М. Цивільне процесуальне право : Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури. - 2007. - 352 с.

25. Колісник О.В. Суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин : Дисертація -- Харківський Національний Університет, 2008. -- 224 с.

26. Куйбіда Р.О., Руда Т.В. Путівник для учасника цивільного процесу : Брошура. -- Центр політико-правових реформ Київ, 2011. - 136 с.

27. Курс цивільного процесу: підручник /В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - 1352 с.

28. Менджул М.В. Судовий захист прав та законних інтересів громадян [Текст] : Марія Василівна Менджул ; . - Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2013. - 212 с.

29. Процесуальні документи у цивільних справах (теорія, методика, практика): науково-практичний посібник / за заг. ред. С. Я. Фурси. - Київ: Правова єдність, 2011. - 896 с.

30. Сакара Н.Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах : Монографія. -- Х.: Право, 2010. -- 256 с.

31. Самолюк Ю.М. Судове рішення у цивільному процесі: спірні питання // Судова апеляція - 2009, - №1 (14), С.91-98.

32. Стефанюк B.C. Судова система України та судова реформа. -- К, 2001. -- С. 21.

33. Судова влада України / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://adm.ko.court.gov.ua/sud1070/informacia/vukonannia/

34. Українська гельсінська спілка з прав людини / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1249063079

35. Уповноважений Верховної Ради з прав людини / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ombudsman.gov.ua/ua/page/secretariat/pravo-na-sudovij-zaxist/poryadok-vikonannya-sudovogo-rishennya/

36. Фазикош Г.В. Юридична та соціальна природа судового рішення в цивільному судочинстві : сучасні наукові погляди / Г.В.Фазикош // Право України, 2001. - № 3. - С.57-60.

37. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи : Посібник.. -- К.: Вид. С. Я. Фурса, 2008. - с.612

38. Фурса С.Я. (ред.) Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Том 1: К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. - Т.1. - 368 с.

39. Харитонов Є.О. Цивільний процес України : Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012. -- 472 с.

40. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 172 с.

41. Цивільний процес України: Підручник; [за загальною ред. д. ю.н., доцента М. М. Ясинка]. - К.: Алерта, 2014. - 744 с.

42. Цивільне процесуальне право України : Навчальний посібник. [за заг.ред. Бичкова С.С. ] . - Киев: Атіка, 2006. - 384 с.

43. Цивільний процес України : Підручник. [ за заг.ред. Червоного Ю.С.] -- К.: Істина, 2007. - 392 с.

44. Цивільний процес України: академічний курс: підруч. для студ. .юрид. спец. вищ. навч. закл.; за ред.. С.Я. Фурси. - К.: Вид. С. Я. Фурса, 2009. - с.715

45. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Підручник -- К.: Вид. С. І. Чорнооченко, 2005. - с.408

46. Шиманович О. М. Поняття, види та роль судових рішень у захисті прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - № 60-62. - 2004. - С. 22-25.

47. Шиманович О.М. Проблема сутності (юридичної природи) судового рішення у цивільному процесуальному праві України // Юридичні науки - 2004, - №60-62

48. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Концерн «Видавничий Дім «ІН Юре», 2005. - 624 с.

49. Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник. - К.: Концерн «Видавничий Дім «ІН Юре», 2001. - 444 с.

50. Штефан М. Й. Концептуальні положення правового регулювання апеляційного і касаційного провадження в новому ЦПК України/ М. Й. Штефан// Вісник Академії правових наук України. - 1995.-№2. С.154-162.