Законна сила судового рішення

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття і значення законної сили судового рішення

1.1 Поняття законної сили судового рішення

1.2 Властивості законної сили судового рішення

Розділ ІІ. Межі законної сили судового рішення

2.1 Поняття меж законної сили судового рішення

2.2 Об'єктивні межі

2.3 Суб'єктивні межі

Розділ ІІІ. Правові наслідки набрання рішенням законної сили

Висновок

Список використаної літератури



ВСТУП

Актуальність теми. Цивільний процесуальний кодекс України, реалізовуючи ст. 55 Конституції України, визначає завданням цивільного судочинства справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справах з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Важливою гарантією права на судовий захист, поряд із визначеним ст. 124 Конституції України здійсненням правосуддя виключно судами, поширенням юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають в державі, та обов'язковістю судових рішень на всій території України, є набрання рішенням суду законної сили. Набранням законної сили забезпечується втілення в життя владного припису, що міститься у судовому рішенні, а також усувається можливість його ігнорування зобов'язаною особою, зокрема через отримання судового рішення за тотожним позовом.

Актуальність теми визначається також істотним впливом цієї процесуальної категорії на судову практику, оскільки вона визначає момент набрання рішенням суду законної сили, критерії допустимості відкриття провадження у справі, звільнення від доказування, можливість оскарження судових рішень, звернення судових рішень до виконання тощо.
На сьогодні проблематика законної сили судових рішень у цивільних справах в Україні представлена працями таких провідних дослідників у сфері цивільного процесуального права, як: М. Г. Авдюков, І. В. Андронов, С. С. Бичкова, Ю. В. Білоусов, В. І. Бобрик, Ю. А. Борисова, Є. В. Васьковський, М. А. Гурвіч, К. В. Гусаров, О. В. Дем'янова, С. К. Загайнова, М. Б. Зейдер, Є. В. Клинова, О. О. Князєв, В. В. Комаров, В. М. Кравчук, К. І. Малишев, Н. І. Маслєннікова, М. О. Миловидов, Ю. В. Навроцька, Є. О. Нєфєдьєв, О. В. Ісаєнкова, Д. М. Притика, Ю. Д. Притика, М. О. Рожкова, Т. В. Сахнова, Л. О. Терехова, О. І. Угриновська, І. В. Удальцова, С. Я. Фурса, Н. О. Чечіна, О. М. Шиманович, М. Й. Штефан, Т. М. Яблочков, В. В. Ярков та інші.
Разом з тим ряд теоретичних проблем, пов'язаних із законною силою судового рішення у цивільних справах, не вирішено або має дискусійний характер. Це, зокрема, стосується переліку ознак судового рішення, що зумовлюють його законну силу, правових наслідків набрання судовим рішенням законної сили, співвідношення законної сили із обов'язковістю судового рішення, питання про набрання законної сили ухвалами суду та судовими наказами.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний, комплексний і системний аналіз проблем законної сили судового рішення

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

-- дослідити становлення поняття «законна сила рішення суду» у теорії цивільного процессу;

-- дослідити властивості законної сили судового рішення;

-- з'ясувати правову природу і зміст законної сили рішення суду у цивільних справах та її співвідношення з іншими правовими категоріями;

-- визначити суб'єктивні та об'єктивні межі законної сили рішення суду.

законний судовий рішення



Розділ І. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

1.1 ПОНЯТТЯ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Ухваленням судового рішення, яким вирішується цивільна справа по суті, не закінчується процес захисту прав, свобод чи інтересів сторін. Рішення має бути реалізоване, а для цього воно повинне на брати законної сили. Відповідно до положень ЦПК України рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Тобто згідно зі ст. 223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Відповідно до положень ЦПК рішення і ухвала апеляційного суду, як і касаційного, набирають законної сили з моменту їх проголошення

В той же час ЦПК України не врегульований порядок та правові наслідки набрання законної сили судовими рішеннями Верховного Суду України.

Питання сутності та змісту законної сили судового рішення у зв'язку із своєю теоретичною складністю та практичною значимістю відноситься до однієї з найбільш дискусійних доктрин цивільного процесу. Тому закономірним є те, що і на сьогодні в юридичній літературі по-різному формулюється поняття законної сили судового рішення.

Одні автори вважають, що законна сила судового рішення -- це правова дія, яка виявляється в тому, що на явність або відсутність прав, а також фактів, які лежать у їх основі, встановлюється остаточно, і в тому, що визначені рішенням суду права підлягають негайному виконанню за вимогою управомоченої особи [3, с. 137]. Інші -- під законною силою судового рішення розуміють його обов'язковість (загальнообов'язковість) [12, с. 249-250; 10, с. 147] Деякі вчені вважають, що рішення, яке набрало законної сили, стає незмінним, тому що не можна вимагати його перегляду в касаційному порядку, а також змінювати в будь-якому іншому порядку [9, с. 176]. Серед вчених є думка, що законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства: захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій; зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції, законів України, поваги до правил співіснування, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає: авторитетність, загальнообов'язковість, стабільність, незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність і реалізованість [10, с. 116; 39, 420].

Є й така думка, що законна сила судового рішення -- збірне поняття, яке визначає обов'язковість приписів, які в ньому містяться, після спливу строку оскарження чи перевірки рішення вищим судом [31, с. 472].

Незважаючи на різні погляди щодо сутності законної сили, у цілому всі процесуалісти розглядають її як прояв дії судового рішення.

Виходячи із змісту ст. 223 ЦПК України законна сила судового рішення - це правова дія судового рішення, суть якого зводиться до його незмінності і виключності.

У сучасних умовах інститут законної сили судового рішення не можна розглядати у відриві від функцій правосуддя, оскільки ця функція судової влади безпосередньо відображається в судовому акті, який набрав законної сили судового рішення з точки зору реалізації функцій судової влади цивільному процесі. Судове рішення, яке набрало законної сили, є засобом правореалізації, оскілки вносить правову визначеність у спірні правовідносини [11, с.147]. У цьому зв'язку правильно зауважив С. Ю. Кац, що якщо судом винесене позитивне рішення і воно набрало законної сили, дане конкретне право набуває рис: із стану невизначеності і нестійкості воно переходить у стійке положення [14, с. 88-89].

З аналізу юридичної літератури можна зробити висновок, що законна сила судового рішення - це його стабільність, що обумовлює його здійсненність, правову визначеність. Тому законну силу слід визначати через остаточність та стабільність, оскільки саме через ці якості проявляються функції судової влади.

Теорія остаточності судового рішення має широку розповсюдження в міжнародній практиці. Як в системі англосаксонського права, так і країнах з континентальною системою права винесене судове рішення набуває властивості res judicata.

Латинський вираз «res judicata» означає «вирішена справа» [40]. Уявляється, що на думку стародавніх римських юристів це поняття охоплювало наступні аспекти: по-перше, спірна ситуація врегульована - винесено судове рішення, по-друге, рішення вступило в законну силу. В країнах англосаксонської правової системи властивість res judicata набуває судове рішення відразу після його винесення, то в країнах континентального права рішення набуває якості остаточності після вичерпання всіх, встановлених законом засобі оскарження [11, с. 149].

Хазард Г. відмічає, що принцип остаточності (res judicata) і його наслідки є спільними для всіх процесуальних систем [39, с. 753].

Цей принцип знаходить своє закріплення в практиці Європейського суду з прав людини. Так, в рішенні від 12 січня 2006 року у справі Кехайа та інших проти Болгарії Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип, відповідно до якого остаточна постанова є res judicata та остаточно вирішує спір між сторонами, представляє собою основоположний елемент права на справедливий судовий розгляд, гарантований п.1 ст. 6 Конвенції в цивільних справах [19].

Я погоджуюся з М. Філатовою, яка розглядає поняття законної сили як синонім res judicata. Вона зазначає, що як показує аналіз законодавства європейських країн, визначення моменту, коли винесення рішення стає остаточним чи, використовуючи вітчизняну правову школу, набирає законної сили, залежить, по-перше, від приналежності держави до англосаксонської чи континентальної правової сім'ї, а по-друге, від політики конкретної держави по відношенню встановлення меж оскарження судового рішення [30, с. 284]. Також, розглядаючи особливості континентальної правової сім'ї, вона вказує, що одних судових системах рішення стає res judicata тільки після того, як вичерпає всі передбачені законом можливості для його оскарження у вищестоящих судових інстанціях, включаючи перевірку у вищому судовому органі (Австрія, Німеччина, Італія, Голландія); в інших системах остаточність судового рішення, яке не пройшло перевірки у вищій судовій інстанції, може бути предметом такої перевірки (Франція, Бельгія), але при цьому стабільність судового рішення забезпечується точним, ясним та єдино образним становленням процедури оскарження такого рішення , обмеженням строку на оскарження та переліку підстав для його скасування або зміни [30, с.284].

Таким чином, розгляд суті законної сили судового рішення та міжнародного принципу res judicata, які за своєю правовою природою є синонімами, дозволяє зробити акцент не на самому акті правосуддя, а на його функціональному призначенні, яке виражається в усуненні правової невизначеності, наданні громадським відносинам закінченості та стабільності.

Варто зазначити, що судове рішення яке вступило в законну силу стає нібито законом для даного конкретного випадку. Ця якість судового процесу випливає безпосередньо із специфіки судового рішення як акту правосуддя.

Законна сила судового рішення набуває значення особливого інституту, який сприяє зміцненню правопорядку в цілому і в кожному конкретному випадку судового розгляду.



1.2 ВЛАСТИВОСТІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

З урахуванням принципу res judicatа, який відображає остаточність судового рішення і яким усунена правова невизначеність, а суспільні відносини набули закінченості, стабільності, можна визначити ознаки, які притаманні законній силі судового рішення.

Як вже раніше зазначалось, законна сила - це правова дія судового рішення, сутність якої полягає його незмінності і виключності [18, с. 535]. Із цього визначення витікає, що властивостями законної сили судового рішення є його незмінність та виключність.

Незмінність судового рішення означає неможливість переглядати і спростовувати в апеляційному порядку рішення, яке набрало законної сили, для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, тобто неможливість апеляційного оскарження [18, с. 535].

Гурвич М. А. також зазначає, що незмінність судового рішення, що вступило в законну силу, являє собою таку його якість, в силу якої рішення не може бути змінено або скасовано як судом, його прийняв, так і вищестоящим судом. Потрібно відзначити, що саме ця властивість законної сили найбільшою мірою піддавалося неоднозначній оцінці: від повного забуття або заперечення до зведення в абсолют, тобто прямого ототожнення з законною силою рішення [8, с. 37]. Незмінність судового рішення - це самостійна якість його законної сили, що додає акту правосуддя безповоротний, стабільний, стійкий і остаточний характер за допомогою заборони, адресованої виключно суду, на зміну або скасуванню, яке набрало законної сили судового рішення [16, с. 429]. Іншими словами - це заборона апеляційного оскарження рішення, яке набрало законної сили. Ця заборона за словами Авдюкова М. Г., дозволяє уникнути «нескінченного ходіння справи по інстанціях» в результаті багаторазових оскаржень [3, с. 144].

Як будь-яке правило, властивість незмінності вступило в законну силу судового рішення має винятки, продиктовані інтересами відновлення і зміцнення законності і правопорядку. У частині 4 ст. 223 ЦПК закріплене правило, яке є винятком із незмінності законної сили рішення суду. Якщо після набрання рішенням законної сили, яким із відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежі, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати змінити розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежі або звільнення від них. Це стосується, зокрема, рішень про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смерті фізичної особи при зміні в період виплати аліментів чи відшкодування шкоди заробітної плати, сімейного чи майнового стану, ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, складу сім'ї потерпілого, підвищені розміри мінімальної заробітної плати у визначеному законодавством порядку, у разі зростання в попередньому календарному році середньої заробітної плати в галузях економіки [35, с. 101].

Відповідно до ч. 2 ст. 223 ЦПК України після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом та виражені у рішенні суду, що набрало законної сили, факти та правовідносини.

Така неможливість після набрання рішенням суду законної сили осіб, що беруть участь у справі, а також їх правонаступників пред'являти в суді ті самі позовні вимоги з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти та правовідносини в теорії цивільного процесу отримала назву виключності судового рішення [20, с. 176].

Тобто суд не розглядає тотожні позови. Кожна конкретна справа вирішується по суті лише один раз [21, с. 98].

Сутність виключності рішення суду дослідниками визначається як властивість, якою забезпечується остаточне встановлення прав, обов'язків та відповідальності осіб - учасників правовідносин, а також фактів та обставин, що з ним пов'язані. Саме у зв'язку із вищезазначеним виключність поєднувалася із неспростовністю рішення суду, або з його статичним елементом [25, с. 56].

Подання для розгляду тотожної заяви неприпустиме також і у випадках, коли при первісному розгляді спір між сторонами було остаточно вирішено ухвалою суду про затвердження мирової угоди або про прийняття відмови позивача від своїх вимог. Повторне звернення з таким позовом неможливе і в інших випадках, передбачених ст. 205 ЦПК [18; с.535].

Пункт 2 ч. 1 ст. 122 ЦПК України передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. З допомогою цієї норми можна визначити елементи тотожності.

Таким елементами тотожності є: 1) тотожні сторони; 2) тотожні предмети; 3) тотожні підстави. Тільки за наявності тотожності всіх перелічених елементів має місце тотожність обох позовів.

Тотожність сторін означає те, що у справах за обома позовами особи мають процесуальне становище сторін - позивача або відповідача. Питання, чи ці особи повинні мати те саме процесуальне становище у справі, чи ні, на сьогодні є досить дискусійним. Деякі автори вважають, що не має значення, що позивач та відповідач у справі за вторинним позовом поміняються місцями [3, с. 147], інші - що такі позови не можна вважати тотожними [5].

Я більш схиляюсь до думки, що не має значення та обставина, що у справі за повторним позовом позивач став на місце відповідача, тобто колишній позивач виступає відповідачем, а колишній відповідач - позивачем. При встановленні тотожності сторін не має значення тотожність чи неоднаковість їх представників, тому що останні виступають у суді від імені й в інтересах сторін. Тотожність сторін у випадку, коли вони змінюють своє процесуальне становище, має місце тоді, коли при розгляді позову, за яким ухвалено рішення суду, відповідач подав до позивача зустрічний позов, і цей позов був предметом судового розгляду нарівні із позовом позивача, відповідно за обома позовами було ухвалено судове рішення. В цьому випадку, якщо відповідач подасть такий самий позов до позивача в окремому судовому процесі (тоді матимемо зміну сторін місцями), матимемо тотожний позов. Позивач в такому випадку також буде не в праві подати зустрічний позов, оскільки за ним уже ухвалювалося судове рішення, і матиме право лише подати заперечення проти позову як такого, що вже вирішений.

Наприклад, 11 травня 2011 р. суддя Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області Пащенко Т.П., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу суддя вирішив, що у відкритті провадження за вказаним позовом слід відмовити, виходячи з наступного.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Відповідно до п.3 ч.2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області від 04.04.2011 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

За таких обставин, відповідно п.3 ч.2 ст.122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі.

Зміна процесуального становища особи із третьої особи із самостійними вимогами на позивача, або навпаки, на тотожність позову не впливатиме - оскільки вимога особи буде тотожною, а її процесуальний статус за законодавством визнається за ідентичними вимогами (має усі права і обов'язки позивача відповідно до ч. 1, ст. 34 ЦПК України), то, відповідно, уже вирішена судом вимога третьої особи не може заявлятися в суді як самостійний позов [28].

У випадку спадкування до правонаступника разом із правами переходить і їх судовий захист. Якщо до спадкоємця переходять обов'язки, наявність яких раніше була підтверджена судом, то рішення останнього зберігає свою законну силу стосовно спадкоємця. Тому буде наявна тотожність позовів у випадку, коли повторний позов пред'явлений до правонаступника сторони за первісним позовом чи, коли останній пред'явить позов до особи, яка брала участь у вирішенні справи як сторона.

Таким чином, для визначення тотожності сторін в у позові необхідно, щоб вони мали процесуальне положення сторін - позивача (правонаступника, третьої особи із самостійними вимогами) або відповідача.

Для встановлення тотожності позовів, необхідно, щоб, крім тотожності сторін , були також тотожними такі елементи, як його підстави та предмет.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також віднесена судом до юрисдикції загальних судів [17, с. 517].

Тотожність предметів позовів має місце у випадку, коли у первісному позові майно вимагалося в натурі, а за повторним позовом вимагається вартість того самого майна. Коли за законом допускається альтернативна вимога, набрання законної сили рішенням суду з однією вимогою перешкоджає розгляду й вирішенню інших альтернативних вимог, тому що в цьому випадку має місце тотожність предметів позову [37, с. 99].

Тотожність підстав позовів має місце в тому випадку, коли вимога позивача виводиться з тих самих фактичних обставин. При розгляді питання про тотожність підстав позовів основна увага приділяється випадкам, коли правовідносини сторін мають більш-менш тривалий характер, і обставини, що є підставою первісного позову, піддані змінам. У цих випадках наступний позов з істотно зміненими обставинами буде позовом щодо іншої підстави, не тотожної підставі первісного позову [2, с. 11-12].

Отже, законною силою судового рішення є його незмінність і виключність, що полягають у неможливості його оскарження й винесення нового рішення між тими самими сторонами з тих самих підстав про той самий предмет.



Розділ ІІ. МЕЖІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

2.1 ПОНЯТТЯ МЕЖ ЗАКОНННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Поняття інституту законної сили судового рішення було б не повним, якби ми не визначили поняття іншої важливої складової цього інституту, як межі законної сили судового рішення. Це питання цікаве як з теоретичної точки зору, так і з практичної, оскільки не встановивши кордонів, в яких діє судове рішення, яке набрало законної сили, неможливо практично в кожному випадку визначити, на кого поширюється законна сила рішення, а так само яке правовідносини врегульовано судовим рішенням. Зокрема визначити в кожному конкретному випадку дія таких властивостей судового рішення, як його незмінність, виключність, здійсненність, можливо лише чітко визначивши межі дії законної сили судового рішення .

Межі законної сили судового рішення характеризують динамічну сторону судового рішення яке набрало законної сили та обумовлені правозастосовним характером судового рішення. Окреслити межі законної сили судового рішення - означає визначити межі регулюючого впливу судового рішення на матеріальні правовідносини [22, с. 135]. Мається на увазі, що судове рішення являє собою процесуальний (але не матеріально-правовий) юридичний факт в механізмі забезпечення належної реалізації суб'єктивних прав та законних інтересів, необхідність в якому обумовлена спірністю (іншою правовою невизначеністю) матеріальних правовідносин [21, с. 113].

Межі законної сили рішення поділяються на суб'єктивні і об'єктивні межі.

Об'єктивні межі законної сили визначаються предметом судового рішення, тобто дійсно існуючим між сторонами матеріальними правовідносинами, встановленими судом. Відповідно, таким розумінням охоплюється і юридичні факти, які знаходяться в основі виникнення, розвитку чи припинення правовідносин, без чого правовідносини не існують і не можуть розвиватися. Об'єктивні межі роблять неможливим для тих же суб'єктів заявляти в суді ті ж позовні вимоги, на тій же підставі, а так само неможливість оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини. Таким чином, об'єктивні межі обмежують поширення законної сили на певне коло фактів і правовідносин, інакше б стерлася грань між нормою права і актом її застосування - рішенням суду. Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються суб'єктним складом цих правовідносин [21, с. 114].

Тобто суб'єктивні межі дії судового рішення допомагають визначити, на кого із суб'єктів поширюється дія рішення. Встановлення суб'єктивних меж означає підтвердження приналежності прав, обов'язків, охоронюваних законом інтересів певним особам. Різні точки зору про суб'єктивні межах дії рішення показують, що далеко не всі сторони цього питання можна вважати вирішеними. Єдине положення, яке, загалом, не піддається сумніву - це необхідність виділення суб'єктивних меж.

2.2 ОБ'ЄКТИВНІ МЕЖІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Законна сила судового рішення з точки зору її об'єктивних меж означає дію судового рішення з приводу тих правовідносин, прав і обов'язків, які були предметом рішення суду, а також тих юридичних фактів, які були підставою. Об'єктивні межі законної сили судового рішення завжди визначаються його предметом. У випадках, коли предмет судового рішення не збігається з предметом судового розгляду, така невідповідність може бути усунута шляхом ухвалення додаткового рішення чи шляхом скасування в апеляційному чи касаційному порядку [18, с. 536-537].

Стосовно справ позовного провадження, на перший погляд, питання вирішується просто: об'єктивні межі дії законної сили рішення судів визначаються розглянутим у суді позовом. Законна сила судового рішення поширюється на те право, яке захищається пред'явленим позовом, індивідуалізованим певною підставою і предметом. Правило - не можна пред'явити позов двічі тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав - формує саме об'єктивні межі законної сили судового рішення: судове рішення є відповіддю на індивідуалізований підставою і предметом позов, новий позов, що має іншу підставу й інший предмет, знаходиться за межами дії даного судового рішення .

Межі судового рішення не можуть бути визначені тільки пред'явленим позовом. Необхідно мати на увазі, що зміна позову позивачем не мислиться за межами тих правовідносин, виходячи з яких позивачем було пред'явлено позов.

З урахуванням викладеного слід визнати, що об'єктивні межі законної сили рішення визначаються спірним правовідносинами хоча б позов і піддався зміні самим позивачем.

З цього слід зробити висновок, що об'єктивні межі законної сили судового рішення не стосуються тих же правовідносин, які не виражені в такому позові, який пред'являвся, але не фігурував перед судом.

Якщо був пред'явлений позов про виселення за неможливістю спільного проживання з відповідачем і суд задовольнив його перейшовши на іншу підставу, то позивач потім не був позбавлений ??права пред'явити позов про стягнення квартирної плати: в даному випадку буде абсолютно новий позов, хоча і відноситься до тих ж правовідносин, що і перший позов вже задоволений судом.

Наприклад, своєю ухвалою від 30.12.2013 року Володимирецький районний суд Рівненської області відмовив позивачу ОСОБА_3 в прийнятті заяви про зміну предмету та підстав позову. ОСОБА_3 до початку розгляду справи по суті позивач надіслав суду заяву про зміну підстав та предмету позову.

Відповідно до ч.2 ст. 31 ЦПК України до початку розгляду справи по суті позивач має шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

В своїй ухвалі суд зазначає, що позивач може змінити або предмет, або підставу позовних вимог тільки до початку розгляду справи по суті. Зміна одночасно предмету та підстав позову є новими позовними вимогами, які повинні оформлюватись відповідно до норм ЦПК України.

Як вбачається з поданої заяви позивач змінив і предмет і підставу позову, чим порушив закон, зміна підстав і предмету позову по суті є пред'явленням нового позову. Пред'явлення позову передбачено главою 2 ЦПК України

Так, враховуючи, що позивачем подано заяву про зміну предмету та підстав позову, що не передбачено одночасно процесуальними правами, тому у суда відсутні підстави для прийняття до розгляду заяви із зміненим предметом та підставами позову [29].

Важливо таким чином, щоб правовідносини, що визначають межі законної сили судового рішення, були чітко виражені в конкретному позові.

2.3 СУБ'ЄКТИВНІ МЕЖІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Проблема поняття та змісту суб'єктивних меж дії законної сили судового рішення в цивільному процесі має велике практичне і не менш важливе теоретичне значення. Але для того, щоб іі вирішити знову необхідно звернутися до визначення поняття «законна сила судового рішення».

Скоблєв В. П. зазначає, що законна сила являє собою процесуальний інститут (тобто сукупністю встановлених законодавством процесуальних правил), який спрямований зробити для безпосередньо заінтересованих в результаті справи осіб їх встановлене в процесі матеріально правове становище, з допомогою правил виключності (заборона повторного звернення до суду з позовом по вже розглянутій справі) та преюдиціальності (заборона оскарження в правомірному процесі обставин справи, вже встановлених судом в іншому процесі) [23, с. 136].

Із даного визначення законної соли судового рішення Скоблєв В. П. робить висновок, що суб'єктивні межі іі дії представляють собою коло осіб, на яких поширюється дія обмежень, які входять до змісту інституту законної сили [23, с. 136].

Говорячи про суб'єктивні межі законної сили судового рішення необхідно проводити розмежування при визначенні кола осіб, на яких поширюється судове рішення. Відносно певних осіб судове рішення діє в певних суб'єктивних межах. Таким чином, суб'єктивні межі законної сили судового рішення слід визначати у зв'язку з її об'єктивними межами. Зв'язок суб'єктивних і об'єктивних меж законної сили надзвичайно важливий, як при розгляді питань про загальнообов'язковість судового рішення, так і при визначенні кола осіб, на яких судове рішення поширюється як на учасників правовідносин, які були предметом розгляду суду [ 38, с. 48 ].

Значення об'єктивних меж законної сили судового рішення при визначенні обсягу суб'єктивних меж останньої величезне. Перш за все, необхідно зупинитися на загальнообов'язковості судового рішення, що вступило в законну силу. Судове рішення, яке набрало законної сили містить в собі положення обов'язкові для всіх, кого це рішення може стосуватися з тієї чи іншої причини.

Рішення є наказом, що походить від органу держави і обов'язковим для виконання всіма. Однак загальнообов'язковість судового рішення не може вийти за об'єктивні межі законної сили рішення. Судове рішення визначає права та обов'язки між певними особами в рамках тих правовідносин, які були предметом обговорення й оцінки судом при розгляді ним справи. Судове рішення не може бути обов'язковим, для таких матеріально-правових відносин, які стоять за межами даної судової справи і учасники яких не притягувалися до участі у справі в процесі його розгляду. Це однаковою мірою відноситься до всіх видів судового провадження - і до позовної і до провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Наголошуючи на загальнообов'язковості судового рішення, що вступило в законну силу, у всіх випадках достатньо вказати, що межі загальнообов'язковості рішення визначаються тими матеріальним правовідносинами і тими фактами, з приводу яких рішення постановлено. Ствердженням в такій формі буде вичерпано визначення загальнообов'язковості рішення з кожного справі незалежно від того, в якому порядку справа розглядалася. Слід розглянути і питання про суб'єктивні межі законної сили рішення для певних осіб, які є суб'єктами правовідносин, яке було предметом судового розгляду. Природно, що зміст дії судового рішення щодо цих осіб буде вчинено іншим, ніж дія судового рішення, як загальнообов'язкового акта держави для всіх громадян взагалі, а також організацією і державних органів. Для учасників спірного правовідносини, які брали участь у справі, судове рішення має значення акту, що стосується безпосередньо їх прав та інтересів. Воно є актом, що підтверджує наявність або відсутність спірних прав і обов'язків; воно є наказом, безпосередньо зверненим до них [ 33, с. 57 ].

Таким чином, законна сила судового рішення з точки зору суб'єктивних меж поширюється на сторони і третіх осіб із самостійними вимогами, а також їх правонаступників. Суб'єктивні межі рішення яке набрало законної сили, можуть охоплювати лише тих осіб, які приймали участь в даному процесі та мали, таким чином, надане їм законом право захищати в суді свої права, свободи та інтереси.

В літературі існує думка, яка бере початок у римському праві, про існування так званого презумпціонального представництва, відповідно до якої учасник процесу передбачається, у зв'язку із особливостями предмета судового розгляду (неподільні правовідносини, позови про громадські стани) чи внаслідок залежності правового становища третьої особи від правового становища учасника процесу (наприклад, поручителя при відмові від позову до боржника), представником особи, який не бере участі (навіть юридично) в розгляді справи, а тому останнє включається в суб'єктивні межі дії законної сили [4, с. 40]. Ця позиція вже критикувалася в літературі [36, с. 35]. Крім того, ще з стародавніх часів відомий принцип, відповідно до якого судове рішення діє лише відносно учасників процесу, стороннім процесу особам воно не повинно приносити ні шкоди, ні користі, що пояснюється з одного боку тим, що бере свої джерела в римському праві своєрідним договірним характером процесу, з іншої - дією такого першоджерела, як ніхто не буде засуджений, доки не буде вислуханий, а також змагальним характером цивільного процесу [7, с. 227].

Тому, дійсно, обмеження, які складають зміст законної сили, занадто істотні для того, щоб їх можна було б розповсюджувати на осіб, які не брали участь у процесі. Це призвело б до безпосереднього обмеження права на судовий захист. Як справедливо зазначає Комаров: «Законна сила судового рішення поширюється лише на тих юридично заінтересованих осіб, котрі притягувалися у процесі як, особи, які беруть участь у справі, та мали можливість захищати у суді свої права. На особу, яка мала юридичну заінтересованість у справі, але не була притягнута як учасник процесу, законна сила судового рішення не поширюється, і вона може оспорювати ті самі факти і правовідносини в іншому процесі» [20, с. 179 ].

Дія рішення не розповсюджується на прокурора та інших осіб, які мають лише процесуально-правову заінтересованість у справі.

Якщо справу було розпочато Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, фізичною та юридичною особою (ст. 45 ЦПК), то рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Таким чином, суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються колом юридично заінтересованих осіб та їх правонаступників. Поширення суб'єктивних меж законної сили судового рішення на осіб, які не є учасниками спірних правовідносин, призводит до ухвалення неправосудного рішення. Так, у справі, яка аналізувалась нами раніше, за позовом Г. М., У. В., У. С. до Іршавської міської ради щодо виділення у приватну власність земельних ділянок та видачу державних актів на право власності Іршавський районний суд Закарпатської області рішенням від 24 березня 2004 р. позов задовольнив і зобов'язав міського голову оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на земельні ділянки та видачу державних актів на право власності.

Між тим, відповідно до п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Отже, суд першої інстанції безпідставно зобов'язав міського голову вчинити дії, які належать до компетенції міської ради. Тим самим розширив суб'єктивні межі законної сили судового рішення [6].

Таким чином, суб'єктивні межі визначаються колом юридично заінтересованих осіб та їх правонаступників [18, с. 536].



РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НАБРАННЯ РІШЕННЯМ ЗАКОННОЇ СИЛИ

Набрання рішенням законної сили викликає певні правові наслідки, які полягають у тому, що рішення набуває нових властивостей. Ці правові наслідки забезпечують стабільність рішення суду та його реалізацію. Але слід зауважити, що характер правових наслідків законної сили судового рішення в процесуальній літеру тарі визначається по-різному. М. Авдюков вважає, що існують такі правові наслідки рішення, яке набрало законної сили: неспростовність, здійсненність, виключність, преюдиціальність, загальнообов'язковість для державних органів, службових осіб, громадян [2]. Д. Чечот правовими наслідками законної сили судового рішення вважає: виключність, неспростовність і обов'язковість, до якої включена здійсненність [34, с. 143]. На думку Н. Зейдер, з властивостей загальнообов'язковості судового рішення випливають всі інші властивості судового рішення або наслідки законної сили: незмінність, неспростовність, преюдиціальність, здійсненність [12, с. 121].

На думку Абрамова С. Н. властивостями рішення, яке набрало законної сили є: виключність, неспростовність та здійсненність [1, с. 276-277]. Аналогічні правові критерії називає Гурвич М., але він уточнює, що здійсненність властиве лише рішенням про присудження, а проявом виключності є преюдиціальність юридичних фактів, тобто обов'язковість їх для іншого цивільного чи кримінального процесу [9, с. 139-140].

В свою чергу Комаров В. В., думку якого я вважаю більш обґрунтованою, зазначає, що якісна характеристика судового рішення, яке набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає. Такими наслідками є: здійсненність, преюдиціальність і обов'язковість.

Таким чином, необхідно детально дослідити кожну властивість, яку набуває рішення, набравши законної сили. Так, однією із властивостей законної сили судового рішення є його здійсненність. Під здійсненністю слід розуміти можливість примусового виконання судового рішення незалежна від волі особи, зобов'язаної в цьому рішенні.

В юридичній літературі існує думка, що рішення суду представляє собою не лише актом реалізації судової влади, але й примусу. Але Комаров В. В. з даним твердженням не погоджується і зазначає, що судова влада примушує не прямо, не сама по собі, а за допомогою державної виконавчої служби, іншими словами, опосередковано. Саме через державну виконавчу службу реалізується судова влада при реалізації рішення суду. Здійсненність як наслідок законної сили судового акта відкриває можливість перетворення в життя державної волі, яка виражена в судовому рішенні. Таким чином, здійсненність -- це наслідок набрання законної сили будь-яким рішенням. Здійсненність притаманна всім судовим актам незалежно від виду позову, щодо якого воно було ухвалене: про визнання, про присудження і про перетворення. Здійсненність як наслідок законної сили судового рішення притаманна також і рішенням, якими позовні вимоги відхилені судом: здійсненність таких рішень полягає в точному дотриманні тих висновків суду, які містяться в тексті такого рішення. Більше того, здійсненність слід розглядати не тільки у зв'язку із законною силою судового рішення, але і у зв'язку із судочинством по справі. З цих позицій стадії судочинства спрямовані на забезпечення здійсненності майбутнього судового рішення, а рішення, яке можливо виконати, є гарантією ефективності виконавчого провадження [18, с. 540].

Сторони повинні будувати свої відносини чи діяти згідно з рішенням суду. При цьому поведінка сторін згідно з рішенням суду про визнання забезпечується не примусовим його виконанням, а можливістю заінтересованої сторони у випадках невиконання рішення пред'явити позов про присудження. Рішення щодо позову про визнання буде мати преюдиціальне значення для справи за позовом про присудження. Виконання сторонами рішень у позовах про визнання забезпечується обов'язковістю цих рішень для органів державної влади та їх посадових осіб, керівників установ, організацій, підприємств та інших осіб, від яких залежить реалізація стороною прав, визначених за нею рішенням суду, або їх оформлення.

Європейський суд з прав людини зазначає, що здійсненність є частиною принципу верховенства права. Вимога здійсненності розповсюджується на всі рішення які стали остаточними, тобто res judicata. Право на доступ до правосуддя було б ілюзорним, як би національна правова система дозволяла остаточному та обов'язковому судовому рішенню залишатися без дії на шкоду одній із сторін. Крім того, в одному із своїх рішень Суд зазначив, що відповідальність держави існує у випадку, коли порушення прав і свобод, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод [38, с. 262-263] викликано недотриманням державою обов'язків, закріплених ст. 1 по забезпеченню охороні цих прав і свобод на національному рівні для кожного, хто знаходиться під його юрисдикцією. Держава не може уникати відповідальності відповідно до правила ratione personae шляхом делегування своїх обов'язків приватним органам чи особам (сутність правила полягає в тому, що звертатися в Суд може будь-яка особа чи група осіб, як і недержавна установа, якщо вони є жертвою, чиї права гарантовані Конвенцією, порушені Договірною державою чи це порушення будь-яким чином стосується останнього). Обов'язки Договірних сторін відповідно ст. 1 Конвенції разом із обов'язком не заважати в гарантовані права та свободи включають позитивні обов'язки приймати відповідні міри для забезпечення цих прав і свобод в межах всієї території [38, с. 263] .

Позитивні обов'язки держави відповідно до п. ст. 6 цього міжнародного документа, як вважає Суд, полягає також в організації системи здійснення рішень, ефективної як теоретично, так і на практиці в реалізації їх без необґрунтованих затримок [38, с. 263].

Із наведеного випливає, що здійсненність, як наслідок набрання судовим рішенням законної сили, передбачає можливість втілення в життя приписів, що містяться в його резолютивній частині. При чому це може бути зроблено як в добровільному, так і в примусовому порядку.

Наступним наслідком законної сили судового рішення є преюдиціальність. Преюдиціальність - це неможливість для осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників оспорювати, а для суду - досліджувати в іншому процесі факти і правовідносини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили [18, с. 537]. Властивість преюдиціальності зумовлена загальним правилом про обов'язковість рішення, що набрало законної сили, для всіх громадян, посадових осіб і організацій, а також юрисдикційних органів.

Властивість преюдиціальності закріплена у ч. 3, 4 ст. 61 ЦПК України. Так, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи

або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. 

Так, суддя Верховного Суду України Барсукова В. М., розглянувши касаційну скаргу Особи-1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 березня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2006 р. у справі за позовом Особа-1 до комітету фізичної культури, спорту і туризму Мелітопольської міськради про стягнення заробітної плати, компенсації та відшкодування моральної шкоди, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, відзначила, що задовольняючи позов частково, суд виходив із положень ч. 3 ст. 61 ЦПК, відповідно до якої обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, щодо яких установлено ці обставини. Оскільки рішенням Мелітопольського

міськрайонного суду Запорізької області від 25 липня 2005 р., яке набрало чинності, було встановлено площу території, яку позивачка прибирала -- 557, 16 кв. м, у тому числі надлишок у 57,16 кв. м, за прибирання якого стягнуто на її користь 984 грн 81 коп., суд правильно послався на зазначену норму закону та ухвалив рішення про відмову в позові в цій частині та в частині про відшкодування моральної шкоди [27].

Важливе значення для забезпечення стабільності цивільних правовідносин має властивість його обов'язковості, тобто рішення суду, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів, підприємств установ організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України ( ст. 124 Конституцій України, ст. 14 ЦПК) Рішення, що набрало законної сили повинно бути виконано зобов'язаними особами добровільно, а в необхідних випадках примусово. На думку багатьох вчених, саме обов'язковість забезпечує реалізацію примусової сили рішення, прояв її ззовні. Іншими словами, в обов'язковості рішення знаходить вираження незаперечність державної волі. Саме обов'язковість є властивістю, що спонукає до поведінки, яка відповідає вимогам, закріпленим у рішенні суду як акті правосуддя.

Державні органи і службові особи зобов'язані здійснювати необхідні дії щодо оформлення і реєстрації прав, визначених рішенням суду, а також сприяти його виконанню. Наприклад, при задоволенні позовів про визнання шлюбу недійсним, про розірвання шлюбу, про скасування усиновлення та інших потрібна реєстрація вказаних фактів у органах державної реєстрації актів цивільного стану. При цьому оформлення і реєстрація цих та інших фактів можлива лише після того, як рішення набрало законної сили [35, с. 100].



ВИСНОВОК

У цій роботі я прагнула показати і теоретично обґрунтувати виняткову важливість і величезне наукове і практичне значення інституту законної сили судового рішення; висвітлити наявні теоретичні концепції та підходи до законної силі; показати їх дискусійний характер; розкрити сутність, правову природу і зміст даної правової категорії.

Підводячи підсумки цього дослідження, слід підкреслити, що інститут законної сили рішення суду достатньо розроблений на теоретичному рівні. Законодавча регламентація інституту законної сили судового рішення в цілому знаходиться на досить високому рівні. Закріплення в законі визначення законної сили представляється недоцільним у зв'язку з дискусійністю питання про сутність і правову природу даного поняття. При цьому, всі ключові аспекти прояви законної сили рішення в основному закріплені в процесуальному законі. Суттєвих прогалин у нормативному регулюванні законної сили судового рішення не спостерігається.

Виходячи із аналізу судових рішень можна зробити висновок, що значних порушень та ігнорування законної сили судового рішення не спостерігається.

Варто зазначити, що цивільним процесуальним кодексом України не врегульований порядок та правові наслідки набрання законної сили судовими рішеннями Верховного Суду України.

Постанови Верховного Суду України, прийняті у зв'язку із неоднаковим застосуванням норм матеріального права, є загальнообов'язковими. Однак суб'єктивні межі їх законної сили не є чітко визначеними, відтак законна сила таких постанов поширюється на усі суди та усіх осіб, до правовідносин яких повинна бути застосована відповідна норма права, визначена у постанові Верховного Суду України. Виняток становлять постанови Верховного Суду України, якими у задоволенні заяви особи було відмовлено. Такі постанови обов'язкові тільки для заявника у частині визнання відсутності неоднакового застосування норм матеріального права.

У сучасних умовах законна сила судового рішення повинна стати реальним механізмом захисту прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави; повинна забезпечувати дійсну обов'язковість, недоторканність і непорушність рішення суду і його розпоряджень; повинна сприяти торжеству справедливості, законності та правопорядку в цілому.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамов С. Н. Советский гражданський процесс. - М. - 1948. - с. 276 - 277.

2.Авдюков М. Г. Законная сила судебного решения в советском гражданском процессе: Автореф. дис. кандид. юр. Наук. - М., 1953 - с. 5.

3. Авдюков М.Г. Судебное решение // М.Г Авдюков. - М.: Госюриздат. - 1959 - с. 147.

4. Азаревич Д. И. // Судоустройство и судопроизводство по гражданским делам. Университетский курс. - Варшава. - 1896. - Т. 2. Вып. 2. - с. 39 - 41.

5. Васильченко М. М. Заперечення проти позову [Електронний ресурс]/ М.М. Васильченко - режим доступу: http://inpos.com.ua/bib/none_002/00000001.htm

6. Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 3 (91). - с. 10-11.

7. Гражданский процесс / Под ред. А. Мусина, Н. А. Чечиной Д. М. Чечота. - М, 2001. - с. 303.

8. Гурвич М. А. Судебное решение: теоретические проблемы. - М. - 1976. - с. 139-140.

9. Гурвич М. А. Общеобязательность и законная сила судебного решения. - М.: ВЮЗИ. - 1971. - Т. ХVII. - c. 176.

10. Заворотько П. П., Судове рішення. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1971. - с. 116

11. Загайнова С. К. Законная сила судебного акта и res judicata: сравнительный анализ // Юридическая наука и образование. - Х. : Нац. юрид. акад. Украины им. Я. Мудрого / Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого, Белорус. гос. ун-т, МГУ им. М. В. Ломоносова. - 2009. - Вып. 2. - С. 146-160

12. Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданському делу. - М.; Л. - 1966. - с. 119-123.

13. Зейдер Н. Б. Судебное решение и спорное право//Правоведение. - 1958. - № 2. - с. 174.

14. Кац С.Ю. Сущность законной силы судебного решения//Проблемы совершенствования Гражданского процессуального кодекса РСФСР. - Калинин. - 1984. - с. 88-89.

15. Клейман А. Ф. Советский гражданський процесс. - М.: Изд-во Моск. ун-та. - 1954. - с. 254

16. Курс гражданского судопроизводства. Т. 3 / Малышев К. - С.-Пб.: Тип. М.М. Стасюлевича. - 1879. - 460 c.

17. Курс цивільного процесу: підручник/ В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.. : за ред.. В.В. Комарова. - Х.: Право. - 2011. - 1352 с.

18. Позовне провадження: монографія/ В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І. Радченко та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право. - 2001. - 552 с

19. Постанова ЕСПЧ від 12.01.06. Кехайн та інші проти Болгарії. // Режим доступу: www.echr.coe.int.

20. Проблемы науки гражданского процессуального права/ В.В.Комаров, В.А.Бигун, В.В Баранкова; под. ред. В.В. Комарова - Х. - 2002. - с. 208.

21. Сахнова Т. В. Законная сила как атрибут правосудия// Тенденции развития гражданского процесуального права России. - СПб. : Юрид. центр Пресс / Санкт-Петербургский гос. ун-т. Юрид. фак., Ин-т гос-ва и права РАН. С.-Петерб. фил. - 2008. - С. 98-117

22. Сахнова Т. В. Законная сила судебного решения и иных судебных постановлений // Известия Высших учебных заведений. Правоведение. - 2007. - 3. - С. 126-138.

23. Скобелев В. П. Понятие и содержание законной силы судебного решения // Право и демократия. Вып. 16. - Минск : БГУ / Белорус. гос. ун-т. - 2005. - С. 173-190.