Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ТА ДО УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ

Кафедра міжнародного приватного права, правосуддя та адвокатури

Дипломна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст

«Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність»

(7.03040101 «Правознавство»)

Виконала: Довганич Г.В.

Науковий керівник: Шелевер Н.В.

Ужгород - 2015 року



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Проблема сутності судового рішення в цивільному процесуальному праві України

1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі

1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

РОЗДІЛ ІІ. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

2.2 Зміст судового рішення

2.3 Законна сила судового рішення

РОЗДІЛ ІІІ. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень

3.1 Особливості ухвалення судових рішень

3.2 Перегляд судових рішень

3.3 Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК



ВСТУП

Актуальність теми. Суттєве оновлення процесуального законодавства викликає потребу в певній корекції наукових підходів, які лежать в основі правової доктрини щодо правової природи та основних якостей головного акту судової влади - судового рішення. Хоча окремі аспекти теорії судового рішення досліджувалися у роботах М.Г.Авдюкова, С.Н.Абрамова, А.Т.Боннера, Є.В.Васьковського, Т.Н.Губарь, М.А.Гурвича, П.П.Заворотько, Н.Б.Зейдера, М.А.Черемина, Н.А.Чечіної, Д.М.Чечота, М.К.Шакарян, П.І.Шевчука, М.Й.Штефана, О.О.Штефан, В.В.Яркова та інших, різний підхід до вивчення сутності судового рішення, виключно багатий зміст та складність цього інституту спричинили те, що до цього часу в теорії цивільного процесу немає загальновизнаного поняття судового рішення, а питання щодо його сутності трактується науковцями неоднаково.

Визнаним положенням у процесуальній науці вважається розмежування судового рішення як акту правосуддя та як процесуального документу. В той же час, основною фундаментальною роботою щодо цієї проблематики є робота М.А.Гурвича, написана понад 50 років назад. Хоча її положення і тепер залишаються актуальними, цю проблематику не можна вважати вичерпаною, перш за все, в зв'язку із уведенням в цивільне судочинство нових судових процедур (наказного провадження, заочного порядку розгляду справ та провадження у справі до судового розгляду) та нових видів постанов, які мають різний зміст як процесуальні документи (судовий наказ, заочне рішення тощо). Юридична природа таких постанов викликала дискусії в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать і дисертаційні дослідження Шиманович О.М. «Судові постанови у цивільному процесі України» (Київ, 2005), Навроцької Ю.В. «Заочний розгляд справи в цивільному процесі України» (Львів, 2008), Андронова І.В. «Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України» (Одеса, 2008) та інші.

Звертає на себе увагу й те, що у літературі наявні різні точки зору щодо кола вимог, яким повинно відповідати судове рішення; існують різні підходи до визначення логічного змісту кожної із них; по-різному оцінюється їх співвідношення. Судова ж практика свідчить, що відносно правосудності певної частини судових рішень виникають обґрунтовані сумніви. У зв'язку із цим, є необхідність у визначенні модернізованих наукових підходів до інтерпретації основних якісних характеристик судового рішення та напрямків вдосконалення процесуальної форми здійснення правосуддя у цивільних справах з метою забезпечення ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективного їх виконання. Отже, багато питань, що стосуються інституту судового рішення в цивільному судочинстві, досліджені недостатньо повно. Необхідність глибшого їх вивчення та вирішення обумовила вибір теми цього дослідження.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в науковій розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень.

Мета наукового дослідження зумовила наступні завдання наукового пошуку:

- дослідити та узагальнити існуючі в науці цивільного процесуального права концепції щодо визначення сутності та поняття судового рішення в цивільному судочинстві;

- дослідити підстави диверсифікації процедур цивільного судочинства та відповідних різновидів судових рішень в межах єдиної процесуальної форми цивільного судочинства;

- дослідити та узагальнити вимоги, яким має відповідати судове рішення, з'ясувати суть, логічний обсяг та зміст кожної з них;

- визначити проблеми, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах. Об'єктом дослідження є судове провадження як комплексна система процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу в межах процесуальної форми цивільного судочинства.

Предметом дослідження є судові рішення у цивільних справах як завершальний елемент цивільного судочинства, його види, а також вимоги, яким повинно відповідати судове рішення, як умови його правосудності. В роботі не досліджуються інші постанови суду, зокрема ухвали, оскільки ними цивільна справа по суті заявлених вимог не вирішується і вони виконують іншу процесуальну функцію, а тому мають бути предметом самостійного наукового дослідження.

Наукова новизна визначається передусім тим, що в роботі здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу легітимної судової влади, а також у формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективне їх виконання, шляхом створення такої структури як приватний виконавець.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, досліджені в дипломній роботі можуть бути використані для вдосконалення правотворчої діяльності, правозастосовної діяльності та зокрема для вирішення проблеми виконання судових рішень.



РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА СУТНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі

судовий рішення цивільний процесуальний

Суд є органом державної влади, у зв'язку з чим волевиявлення суду з тих чи інших питань мають владний характер. Втілюються вони у відповідну процесуальну форму - форму судових рішень, постанов та ухвал.

Судове рішення з цивільної справи - інститут, теоретичній розробці якого в науці цивільно-процесуального права має бути приділена серйозна увага.

Інтерес, виявлений процесуальною теорією до теми судового рішення, глибина і багатосторонність досліджень дали суттєві результати. Однак було б неправильно стверджувати, що всі, навіть основні, питання вирішені, і потреба в подальшому дослідженні відсутня. Прогалини в теорії рішення суду існують. Як у будь-якій теорії цивільного процесуального права, ми зустрічаємося з різними, а іноді протилежними поглядами, і тут далеко не все зроблено для того, щоб розкрити причини суперечностей, висвітлити сутність проблеми.

Як було сказано вище, в теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо [49, с. 157]. Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою - це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій - це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи [36].

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру -- підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій. Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо [3]. Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики [31].

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторонам присуджується додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин [ 46, c.159 ].

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості [ 43, c.298 ]. Застосування в рішенні суду закону, розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до низ і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. « Про судове рішення» в п.1 ( в редакції постанови №14 від 18.12.2009 р.) звертає увагу суддів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права [11].

Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що судове рішення є найвагомішим у ієрархії судових актів також відповідно до ст. 124 Конституції, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4].

Як зазначав вчений-процесуаліст М.Й.Штефан, судове рішення - акт правосуддя у цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від його політичної, економічної і юридичної характеристики [48, c.425]. У судовому рішенні найяскравіше виявляється владна воля суду.

І при цьому чіткому визначенні поняття «судове рішення», деякі науковці мають розбіжні думки. Наприклад, така трактовка судового рішення пропонується Фурсою С. Я.

Судове рішення - це постанова суду, якою справа вирішується по суті. Крім того, судове рішення - це процесуальний акт у цивільній справі, який має свого форму та зміст, у ньому підсумовується уся діяльність суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті, тобто встановлення фактичних обставин справи - наявність або відсутність юридичних фактів, якими позивач, заявник чи їх представники обґрунтовують свої вимоги, а відповідач, заінтересовані особи чи їх представники заперечують проти позову чи встановлюваного судом факту у порядку окремого провадження, дослідження та оцінка поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів та правова кваліфікація конкретних правовідносин [ 41, c.512 ].

Подібне визначення дає науковець Ясинок М.М. На його думку, судові рішення - це акти правосуддя, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні нори матеріального та процесуального права.

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини та здатності підтверджувати взаємовідносини суб'єктів матеріального права (цивільних, трудових, сімейних, земельних, житлових правовідносин), усуває їх спірність, створює правову можливість реалізації права або охоронюваного законом інтересу [ 38, c.304].

Більшість сучасних вчених-процесуалістів, серед яких М. А. Вікут, І. М. Зайцев, В. В. Комаров, І. В. Решетнікова, В. В. Ярков, М. К. Треушніков, визначають судове рішення як постанову суду, яка постановляється іменем держави і підтверджує наявність чи відсутність конкретних правовідносин або юридичних фактів і зобов'язує певних осіб діяти певним чином.

Однак у радянські часи поняття судового рішення в процесуальній літературі визначалося по-різному. Відповідний аналіз провела О. М. Шиманович [47]. Так, одні автори вважали, що це є постанови суду з приводу об'єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне, і що судове рішення - це така постанова суду, якою розв'язується спір про право цивільне. Другі доводять, що це постанови суду першої інстанції, якими вирішується правовий спір, розв'язується матеріально - правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом. Інші автори визначають судові рішення як постанови суду, в яких дається відповідь на позовні вимоги і визначаються права та обов'язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин.

Узагальнюючи всі визначення поняття судового рішення, П. П. Гуреєв зазначив, що це найважливіший акт правосуддя, в якому суд, керуючись законом, від імені держави і на підставі встановлених у судовому засіданні фактів вирішує цивільну справу по суті, дає відповідь на вимогу позивача та заперечення відповідача, вирішує питання про охорону і захист інтересів громадян і юридичних осіб.

Наведені визначення поняття судового рішення, які мали місце в теорії радянського цивільного процесуального права, більшою чи меншою мірою глибоко й логічно розкривали зміст цього правового явища загалом правильно. Але слід звернути увагу на одну неточність властивої риси судового рішення, яку постійно підкреслюють автори, а саме про вирішення судовим рішенням матеріального правового спору. Це положення дійсно властиве, але лише для справ позовного провадження, де поставлено питання про необхідність охорони чи захисту порушеного права, тобто необхідність прийняття з боку суду таких дій, які б ліквідували спірність юридичних відносин і усунули правопорушення. Але в окремих категоріях справ відсутній спір про право. Також за діючим цивільним процесуальним законодавством на розгляд суду віднесені справи з адміністративно-правових відносин та окремого провадження, в яких завжди відсутній спір про право. Суд лише встановлює наявність чи відсутність певних юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав. У дореволюційному праві цей вид провадження мав назву охоронного або безспірного. При вирішенні таких справ суд також приймає такий процесуальний акт, як рішення [55, c.132].

Також окремо слід торкнутися такого різновиду судових рішень як судового наказу. Особливість цього акту полягає у його подвійній природі: з одного боку - він є судовим рішенням, а з іншого - виконавчим документом. Така природа є винятком із загального правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних офіційних письмових доказів. Але при цьому, виходячи із принципу рівності сторін, до яких можна віднести стягувача та боржника - суб'єктів наказного провадження, боржнику також законом гарантується захист його прав шляхом спрощеної процедури скасування судового наказу.

Хоча наказне провадження є спрощеною судовою процедурою про стягнення з боржника грошових коштів, але воно здійснюється у межах судової процедури, регламентується ЦПК, хоча й з деякими винятками. Тому судовий наказ - це постанова (акт), якою закінчується судовий розгляд, але спрощений, оскільки здійснюється він суддею як обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних відносин відповідно до встановленої ЦПК процедури, хоча за відсутності стягувача та боржника. Але, якщо стягувач бажає, він може бути присутнім при розгляді судового наказу, так само як і боржник, оскільки за ч. 2 ст. 6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи [2].

Дуже чіткі вказівки дає постанова Пленуму Верховного Суду №14 «Про судове рішення у цивільному процесі» від 18.12.2009 року :

1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України ; далі - ЦПК [2]. Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [5], в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали [11]. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 14 ЦПК) [2].

2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України [1] прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК) [2] .

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК [2], вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК [2], а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

Правосуддя у цивільних справах здійснюється шляхом розгляду та вирішення їх у судовому порядку. Розгляд і вирішення справи передбачає встановлення обставин справи, юридичних фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, фактів, які мають значення для вирішення справи, а також низку процесуальних дій із застосування норм матеріального та процесуального права.

Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов'язкові для виконання та забезпечені державним примусом. Ч.1 ст. 208 ЦПК передбачено, що судові рішення можуть викладатися у формах рішень, ухвал та постанов [2].

Таблиця 1.1

Не менш важливим питанням, ніж поняття судових рішень, є їх класифікація. Дане питання в юридичній літературі не було об'єктом самостійного дослідження, найчастіше констатується лише той факт, що судові рішення поділяються на певні види. Причому одні процесуалісти стверджують, що існують три види судових рішень, інші ж вважають, що суд постановляє рішення двох видів. Такий поділ судових рішень на види відповідає класифікації позовів.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення справи без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Ухвали суду - це акти застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток і закінчення. Вони не стосуються матеріально-правового спору, а відносяться до питань процедури вирішення цього спору. Тобто ухвалою суду спір не вирішується і цим ухвала відрізняється від рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення і в попередньому судовому засіданні.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови [32].

Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частину суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи [41, c.304].

Група процесуалістів, до якої входять С. Н. Абрамов. М. А. Гурвич, Я. Л. Штутін та інші, поділяють судові рішення на три групи:

1) рішення про присудження;

2) рішення про визнання;

3) правоперетворювальні (конститутивні) рішення.

Рішеннями про присудження є такі судові акти, коли предметом рішення суду є вимога, що випливає з наявного суб'єктивного матеріального права, в суд підтверджує існування між сторонами в наявності спірних правовідносин, які підлягають примусовому здійсненню в результаті порушення їх. Такі рішення зобов'язують відповідача виконати на користь позивача певні дії на поновлення порушеного права або утримання від їхнього виконання [20, c.102].

Рішеннями про визнання є такі судові акти, якими ліквідується спір про наявність чи відсутність певних юридичних відносин між сторонами. Через відсутність між сторонами існуючих правових відносин суб'єктивні права й обов'язки не присуджуються до примусового виконання [24, c.121].

Коли позови спрямовуються на створення, припинення або зміну правових відносин, то постановлені судом рішення називаються правоперетворювальними (конститутивними). М. А. Гурвич вважає, що цей вид рішень у встановлених законом випадках може перетворювати правовідносини, створювати, припиняти, встановлювати або змінювати їхній зміст. Вони можуть бути правостворювальними, правозмінюючими, правоприпиняючими у сфері матеріальних відносин [20, c.131]. На його думку, суд, розглядаючи такі справи, має змогу контролювати правомірне здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав на зміну або припинення правовідносин з іншими особами. Судовий контроль, який здійснюється постановленням судового рішення, є гарантованим засобом захисту інтересів зацікавлених осіб. Ця група рішень розглядається як юридичні факти, оскільки їм властиві аналогічні риси.

У теорії цивільного процесуального права прихильники концепції поділу судових рішень на два види М. А. Авдюков, Н. О. Чечіна, П. П. Гуреєв, А. Ф. Клейнман та інші заперечують існування третього виду судових рішень - перетворювальних. Ці процесуалісти вважають, що існування перетворювальних (конститутивних) рішень означало б надання суду повноважень створювати нове право [35, c.481].

Однак, на погляд О. М. Шиманович, не можна визнати це положення обґрунтованим, оскільки судовим рішенням норми права не створюються, не змінюються і не припиняються. Щодо суб'єктивних прав, то вони виникають унаслідок юридичних дій, що передбачені нормами матеріального права, і це не може бути віднесено до нормотворчої діяльності. Тому, якщо закон у певних випадках надає суду право здійснювати дії, що мають значення юридичних фактів, з якими пов'язано перетворення правовідносин, то така діяльність суду не може розглядатися як правотворча. Навпаки, обмеженість сфери конститутивних рішень і точна їх регламентація служать надійною гарантією від правотворчого свавілля [46].

Самостійну позицію в теорії поділу судових рішень на види зайняла Н. І. Авдеєнко. Вона виступила проти правостворювальних рішень, так як при вирішенні справи суд не є творцем права і не створює нової норми права, тобто суд не може своїм рішенням створювати нові правовідносини між сторонами. Водночас автор допускає наявність існування перетворювальних рішень у цивільному процесуальному праві, але не як самостійного виду рішень, а як підвиду рішень про визнання. Якщо позови про присудження можуть бути спрямовані на присудження до виконання відповідної дії або на утримання від вчинення будь-якої дії, то позови про визнання можуть бути не тільки з позитивним і негативним характером вимог, а й з перетворювальним. Але не погоджуючись з такою позицією, А. Ф. Клейман вважає, що неправильно відносити правоперетворювальні позови тільки до виду позовів про визнання. У цивільному процесі існують такі випадки, коли перетворювальне рішення було підвидом рішення про присудження.

Автори, які заперечують існування конститутивних рішень як самостійного виду рішень, вважають, що вони можуть бути віднесені до рішень про присудження і рішень про визнання. Однак, на переконання Шиманович О.М., така позиція видається непереконливою, оскільки вона випливає з досить спірних теорій. Суд повинен точно уявляти, рішення яких видів він постановляє. Саме тому, на її погляд, у цивільному процесі існують три види судових рішень.

У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:

1) завершальні, тобто ті, якими вирішені усі правові вимоги, передані на розгляд суду;

2) додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);

3) альтернативні - ті, якими встановлюються два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;

4) факультативні - рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити;

5) заочні (ст. 224 ЦПК);

6) часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем (мають місце при роз'єднанні позовів). Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин та подання необхідних доказів. У одній справі може бути ухвалено декілька рішень (процесуальна співучасть);

7) проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;

8) умовні - рішення, якими право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли його виконання залежить від зазначених умов [49, c.321].

Слід виділити також ще один із різновидів судового рішення - додаткове рішення суду, підстави та порядок ухвалення якого передбачено ст. 220 ЦПК [2].

Так, суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За загальним правилом, рішення суду щодо його змісту має відповідати вимогам, передбаченим ст. 215 ЦПК [2], бути повним та вичерпним, але при його ухваленні можуть мати місце помилки, які стосуються його неповноти. Тому законом передбачено право суду у випадках, визначених ЦПК, усунути недоліки рішення суду шляхом ухвалення додаткового рішення.

На нашу думку, дуже практичним є поділ рішень не тільки на окремі види, а і їхнє згрупування за Штефан О.О.

Так, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають рішення поділяються на :

1) Про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій. Це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати та користь іншої певні дії або утримання від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

2) Про визнання наявності або відсутності правовідносин (або юридичних фактів). Це постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

3) Конститутивні про перетворення правовідносин. Це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст.6 ЦК) [3] ( виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення, розірвання шлюбу, тощо) [51, c.275].

В юридичній літературі конститутивні постанови суду називають перетворювальні - виконують перетворювальні повноваження, зумовлюють правові зміни у сфері правового становища, а також рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника. Наприклад: рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму, розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу про виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення тощо.

Залежно від обсягу розв'язувальних ними питань (ст. 220 ЦПК) судові рішення поділяються на:

1) завершальні;

2) додаткові [2].

Залежно від рівня покладених зобов'язань, які містяться в рішенні:

1) альтернативні;

2) факультативні [48, c.183].



РОЗДІЛ 2. СУДОВЕ РІШЕННЯ - НАЙВАЖЛИВІШИЙ АКТ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону «Про доступ до судових рішень» кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою - справедливості судової влади [6]. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.

Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203), мати свою структуру (ст.ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218) [2].

До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства [7].

Про такий же підхід наголошується в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» щодо того, що неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та ім'я дитини після усиновлення в резолютивній частині рішення.

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) - це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону [40, c.146].

Обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи [11].

Обґрунтованість судового рішення - це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, а також, якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи [42, с.306].

Якщо існують суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вишу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму ВСУ, що містяться у постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р [13].

Рішення суду повинно відповідати й іншим важливим вимогам, а саме: вичерпності, визначеності та безумовності.

Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання. Визначеними є рішення, у яких чітко вирішено питання щодо змісту прав та обов'язків сторін, спір між якими був предметом судового розгляду. Безумовність означає, що висновки, викладені в рішенні, не включають умови, які поставили б його виконання у залежність від їх настання.

Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні - усунення порушень і реалізація положень в життя.

Застосування права - реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності - примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання - лише диспозиції.

У певних випадках у мотивувальній частині рішення суд зазначає про урахування: рішень КСУ про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню у даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення; постанов Пленуму ВСУ з питань тлумачення норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню у даній справі.

Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Резолютивна частина рішення суду має важливе значення, оскільки в ній стисло та у остаточному вигляді представлені висновки судового розгляду.

Зокрема, зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; 2) висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; 3) розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; 4) вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; 5) конкретні дії, які відповідач повинен вчинити, та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; 6) розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; 7) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 8) у яких межах допускається негайне виконання рішення суду [11].

У зв'язку з тим, що у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті, закон забороняє включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження за ними, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням. З метою запобігання виникненню неясності при виконанні рішення у його резолютивній частині зазначаються точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, стосовно яких суд вирішив справу.

У разі вирішення справи за позовами про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин суд при задоволенні позову зобов'язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення правові наслідки, які тягне таке визнання (наприклад про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо) [30, c.186].

Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду -

суддями, які розглядали справу [29, c.712].

Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи [ст. 209 ЦПК]. Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп'ютері в одному примірнику [39, c.299].

Так, дуже чітку класифікації вимог, яким має задовольняти судове рішення сформувала науковець Штефан О.О.

Вимоги, яким має задовольняти судове рішення:

1) Законність.

Вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення. ст. 8, 213, 215 ЦПК встановлюють такі вимоги законності :

· Правильне застосування закону, який підлягає застосуванню;

· незастосування закону, який не підлягає застосуванню;

· правильне тлумачення закону.

Рішення законне тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а в разі їх відсутності - на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

2) Обґрунтованість.

Вимога до фактичної, обґрунтованої сторони рішення ст. 8, 213, 215 ЦПК визначають такі умови обґрунтованості рішення:

· Повне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

· доведеність обставин, які мають значення для справи і які суд вважає встановленими;

· відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинами справи.

Рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

3) Якість, визначеність.

У судовому рішенні у зрозумілій формі повинна бути дана відповідь на головні питання справи:

· Про долю позову;

· про розмір задоволених вимог та ін. (ст.214 ЦПК).

Прохання роз'яснити судове рішення можуть заявити:

· Особи, які беруть участь у справі;

· органи державного управління за таких умов:

- Якщо рішення не виконано;

- якщо строк позовної давності не закінчився.

Суд дає роз'яснення рішення:

· У судовому засіданні з викликом сторін, неявка яких при належному повідомленні не заважає вирішенню цього питання;

· роз'яснення рішення не повинно змінювати його змісту;

· відповідною ухвалою, яка може бути у встановленому порядку оскаржена (ч.1 ст.218 ЦПК)

4) Чіткість.

Вимога до змісту судового рішення: судове рішення має бути викладене чітко, грамотно, не повинно містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

Невиконання цієї вимоги при винесенні рішення може бути виконано шляхом виправлення описок і арифметичних помилок [51, c.280].

Суд виправляє нечіткість свого рішення:

· З власної ініціативи; з ініціативи осіб, які беруть участь у справі;

· у судовому засіданні з викликом осіб, що беруть участь у справі;

· їх неявка не заважає розгляду питання при належному повідомленні цих осіб про засідання суду;

ухвала, в якій містяться виправлення, може бути у встановленому порядку оскаржена (ст.219-221; ч.1 ст.293 ЦПК) [48, c.501].2.2. Зміст судового рішення. Додаткове рішення суду, виправлення та роз'яснення судових рішень

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом -- відповідати ст. 203 ЦПК [2].

Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається:

1) Час і місце його постановлення;

2) назва суду, що його ухвалив;

3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання;

4) сторони та інші особи, які брали участь у справі;

5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі;

6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини;

7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог;

8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався;

9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).

Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності [50, c.159].

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини [11].

Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України. Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог [11].

Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.

У ній може зазначатися, в якому засіданні розглядалася справа (у відкритому чи закритому). Наприклад, норми ч. 1 ст. 289 ЦПК передбачають, що справа про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, розглядається у закритому судовому засіданні [27, c.1002].

Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. І ст. 215 ЦПК).

У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона розглядається не вперше.

Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи відсутність обставин, що мають значення для справи [45, c.301].

При визначенні описової частини рішення не допускається ситуація, коли після пояснень осіб, які беруть участь у справі, йдеться про «інші докази», оскільки це не узгоджується зі ст.ст. 57. 184 ЦПК, за якими пояснення сторін, третіх осіб, їх представників вважаються доказами тільки у разі допиту цих осіб як свідків. Не можна вважати, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, є «доказами», а решта - «іншими», а не просто доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК [2].

Усі інші міркування суду щодо вирішення справи є мотивами рішення суду, які викладаються в наступній - мотивувальній його частині.

У мотивувальній частині (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким [2].

У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції, на підставі яких визначені права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224 - 226 ЦПК - при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі [8].

У необхідних випадках суд зазначає про урахування:

а) рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в цій справі, та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. ч. ст. 150 Конституції [1], якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення;