Структура адміністративно-правової норми

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Курсова робота

СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ НОРМИ

Одеса - 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДОКТРИНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОЇ НОРМИ

1.1 Поняття та сутність адміністративно-правових норм

1.2 Характерні риси адміністративно-правових норм

1.3 Визначення структури адміністративно-правових норм

РОЗДІЛ II. ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОЇ НОРМИ

2.1 Поняття та види гіпотез, як структурних елементів адміністративно-правових норм

2.2 Поняття та види диспозицій, як структурних елементів адміністративно-правових норм

2.3 Поняття та види санкцій, як структурних елементів адміністративно-правових норм

2.4 Особливості структури деяких адміністративно-правових норм

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Адміністративно - правові норми є центральними правовими конструкціями адміністративного права, є основними механізмами для регламентації та упорядкування суспільних відносин, які виникають у сфері державного управління. Питання склада адміністративно-правових норм у доктрині адміністративного права є актуальною у зв'язку із тим, що знання внутрішньої об'єктивної організації норми дає можливість визначитись із її призначенням у процесі регулювання відносин та її спрямованістю чи - то на регламентацію, чи-то на охорону, чи - то на заборону. Особливу актуальність обрана проблема дослідження набуває у контексті визначення внутрішньої структури певних адміністративно-правових норм, які мають відмінну від формально - логічної, структуру.

Об'єктом наукового дослідження виступає проблема внутрішньої організації адміністративно-правових норм. Обраний об'єкт є комплексним, оскільки передбачає теоретичну репрезентацію структури адміністративно-правових нормах з урахуванням галузевих особливостей.

Предметом наукового дослідження виступають загальні закономірності структурної організації адміністративно-правових норм, співвідношення структурних елементів у нетипових нормах адміністративного права, особливості їх класифікації за різними підставами.

Метою наукового дослідження систематизація теоретичних наукових доробок правової доктрини України та деяких зарубіжних країн у сфері аналізу складу адміністративно-правових норм, обґрунтування їх наукової доцільності. Поставлена мета реалізується через такі завдання:

1) дослідити доктринальний плюралізм поглядів щодо поняття, особливостей адміністративно-правових норм, як основних елементів регламентації суспільних відносин у сфері державного управління;

2) проаналізувати погляди науковців щодо внутрішньої структури адміністративно-правових норм, визначити особливості розуміння сутності та класифікацію структурних елементів норм адміністративного права;

3) визначити специфіку внутрішньої структури певних адміністративно-правових норм.

Методологічною основою курсової роботи є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. У роботі використано діалектичний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, системно-структурний та інші методи.

Науково-теоретичне підґрунтя дослідження склали загальнотеоретичні та наукові праці фахівців у галузі адміністративного права, а саме: В.Б. Авер'янова, О.Ф. Скакун, П. Рабіновича, О.І. Остапенка, З.Р. Кісіля, М.В. Ковалів, С.С. Алексєєва, В.Д. Перевалова, С.В. Ківалова, О. С. Піголкіна, О. І. Костенко та інших дослідників.

Курсова робота складається із вступу, 2 розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (26 джерел). Загальний обсяг роботи складає 36 сторінок

РОЗДІЛ 1. ДОКТРИНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОЇ НОРМИ

1.1 Поняття та сутність адміністративно-правових норм

Норми права є основним елементом механізму адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, вони є первинною «клітинкою» правової матерії [11, с. 96]. Саме за допомогою норм право закріплює різні моделі обов'язкової, забороненої чи дозволеної поведінки суб'єктів, регулює і охороняє суспільні відносини, що піддаються правовому регулюванню чи об'єктивно потребують такого регулювання. Відповідно за допомогою адміністративно-правових норм встановлюються відносини у сфері державного управління, а разом з тим організується забезпечення прав і свобод громадян та інших суб'єктів адміністративно - правових відносин.

На думку О.Ф. Скакун [24, с. 437], «норма права - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. За предметом правового регулювання (або за галузями права) правові норми класифікуються на норми конституційного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.» [24, с. 439]. Іншої думки дотримується П. Рабінович [23, с. 4]: «Норма права - формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер і встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин та забезпечується відповідними державними гарантіями його реалізації. Ознаки загального характеру норми права полягають у тому, що вона:

а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в) діє у часі безперервно;

г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю її застосувань;

д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою».

Серед доктринальних визначень норм права особливої уваги заслуговує погляд Л.І. Заморської [14, с. 36], за якою «норми права - це особливий вид соціальних правил поведінки загального характеру, що встановлені, визнані чи санкціоновані компетентним органом держави або в іншому, передбаченому нею порядку, які мають загальнообов'язкову силу, регулюють суспільні відносини в інтересах громадян і суспільства, виражаються публічно у формально-визначених приписах, як правило, у письмовій формі та передбачають можливість застосування державно-примусових заходів, включаючи відповідальність перед державою у разі порушення цих норм з метою їх підтримки та неухильного виконання»

Одним із різновидів правових норм є й адміністративні норми, які вирізняються поміж інших своєю структурою, функціональною спрямованістю, іншими характерними особливостями. Доктрині права характерне плюралізм наукових концепцій та підходів щодо визначення сутності адміністративно - правової норми.

На думку авторів підручника «Адміністративне право України» за загальною редакцією Т.О. Коломоєць [18, с.104], адміністративно-правова норма - це формальне визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку.

О.І. Харитонова [25, с. 24] у своєму дисертаційному дослідженні «Адміністративно-правові відносини: концептуальні засади та правова природа» визначає адміністративно-правову норму як встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене і забезпечене можливістю державного примусу правило поведінки суб'єктів, що діють у галузі державного управління та сфері забезпечення публічного правопорядку, призначенням і безпосередньою метою яких є організація й регулювання суспільних відносин (а також сприяння цій меті), що забезпечує виникнення та функціонування адміністративно-правових відносин, а також умови реалізації своїх прав учасниками цих відносин та виконання покладених на них обов'язків [3, 24]. Вбачається, що наведене визначення цієї правової категорії, незважаючи на його повноту, залишає певним чином «поза увагою» регулюючої функції адміністративно-правової норми відносини, що виникають під час реалізації юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав громадян та інших суб'єктів адміністративного права. Дещо схожий підхід застосовує С.Л. Горьова [18, с. 104], яка, характеризуючи адміністративно-правову норму, зазначає, що саме вона має характерну функціональну спрямованість, яка в системі соціальних норм виконує широкий спектр завдань. Серед соціальних норм адміністративно-правові норми виконують функцію зв'язуючої ланки, оскільки вони є продуктом діяльності держави і тому сприяють становленню і зміцненню норм саморегуляції в суспільстві, а також створюють умови для здійснення управління у всіх сферах життя і є об'єктивною категорією в системі соціальних норм.

Застарілими за своєю суттю варто вважати визначення адміністративної норми, запропоновані В.М. Столбовим, О.І. Остапенком, З.Р. Кісілем, М.В. Ковалівим та Р.В. Кісілем. Так, В.М. Столбовий стверджує, що адміністративно-правова норма - це обов'язкове правило поведінки, яке встановлюється і охороняється державою та регулює суспільні відносини в сфері державного управління [18, с. 104], а О.І. Остапенко, З.Р. Кісіль, М.В. Ковалів та Р.В. Кісіль вважають, що така норма є загальнообов'язковим формально визначеним правилом поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі їх компетентних органів (посадових осіб) і призначається для організації та регулювання суспільних відносин у сфері державного та громадського управління, а також відносин управлінського характеру, що виникають в інших сферах державної діяльності і реалізація якого забезпечується державним примусом [18, с. 105].

На думку Б. М. Лазарева[12, с. 59] нормою адміністративного права є встановлене державою правило, яке покликане регулювати відносини у сфері державного управління і реалізація якого, як і норм інших галузей права, підкріплюється на випадок невиконання примусовою силою держави. В. М. Манохин: норми адміністративного права -- це встановлені компетентними органами, суворо визначені, забезпечені заходами державного примусу правила поведінки учасників державного управління.

Д. М. Бахрах [12, с. 60] вважає, що адміністративно-правові норми можна розуміти як встановлені або санкціоновані державою правила, котрі регулюють відносини у сфері державного та муніципального управління, реалізація яких при невиконанні забезпечується державним примусом.

В. В. Богуцький [18, с. 105] визначає адміністративно-правову норму ,як правило поведінки, яке встановлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою врегулювання суспільних відносин у сфері державного управління. Норми адміністративного права визначають межі належної, допустимої або рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Власний погляд у парадигмі наукових визначень висловлює І. П. Голосніченко [17, с. 21], яким вказано, що адміністративно-правова норма являє собою обов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлено та охороняється Українською державою для організації та регулювання суспільних відносин, які виникають, розвиваються та припиняються в процесі здійснення державної виконавчої влади та відповідальності у сфері управління за незначні правопорушення.

Досить цікавий підхід використовують російські вчені-юристи Ю.А. Дмитрієв, І.О. Полянський та Є.В. Трофімов, які визначають норму адміністративного права як завжди правило поведінки, яке встановлено державою в особі уповноважених органів або посадових осіб, яке має вираження в певній формі, обов'язкове для невизначеного кола осіб та розраховане на багатократне застосування та санкціонування (тобто захищене від порушень) примусовою силою держави [10, с.54].

З урахуванням наведених поглядів, а також виходячи із сучасного розуміння сутності адміністративного права я можу зробити наступний висновок : адміністративно-правові норми -- це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, формально визначені, юридично обов'язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників суспільних відносин у сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цими учасниками своїх прав та виконання покладених на них обов'язків.

1.2 Характерні риси адміністративно-правових норм

Норми адміністративного права визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим відносин суб'єктів державного управління і місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права й обов'язки громадян у сфері виконавчої влади та гарантії їх реалізації.

Як зазначає В.Б. Аверя'нов [8, с. 109-110], нормам адміністративного права властиві загальні риси, притаманні нормам інших галузей права. Зокрема, вони:

1. встановлюються, санкціонуються чи ратифікуються державою і тому мають державно-владний характер;

2. є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двохсторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, а й обов'язки учасників правовідносин;

3. визначають певні варіанти поведінки; їх дотримання забезпечується шляхом як юридичного примусу, так і застосування різноманітних організаційних, роз'яснювальних, стимулюючих та інших заходів.

Водночас нормам адміністративного права притаманні певні особливості, які відрізняють їх від норм інших галузей права. Специфіка змісту адміністративно-правової норми полягає в об'єкті правового регулювання, так як, на відміну від норм інших галузей права, вона регулює відносини у сфері виконавчої діяльності, у певній галузі суспільних відносин: економічних, соціальних, адміністративних, політичних тощо. Норми адміністративного права відрізняється від норм деяких інших галузей права тим, що правила в ній подано в імперативній (категоричній, владній) формі. Саме імперативність не допускає можливості зміни встановлених раніше вимог діяти відповідним чином. Імперативність адміністративно-правових норм виражається у наступному [8, с. 110]:

а) у прямому приписі, що зобов'язує суб'єкта діяти тільки певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням;

б) у можливості суб'єкта обирати варіант поведінки лише із передбачених у нормі таких варіантів;

в) у можливості застосування примусової сили держави у випадку недотримання правил, встановлених нормою.

При цьому не можна в повній мірі підтримати точку зору вже згаданих Ю.А. Дмитрієва, І.О. Полянського та Є.В. Трофімова [10, с. 56], які серед інших особливостей норм адміністративного права (публічний характер, прийняття таких норм на основі та на виконання законів), виділяють імперативний характер адміністративно-правових норм, що, звісно, по своїй суті є цілком правильним, проте, вбачається, що вчені-юристи не зовсім вірно, враховуючи модернізацію та прогрес адміністративного права, розкривають зміст цієї особливості норм. Зокрема, вони зазначають, що адміністративно-правові норми, на відміну від цивільно-правових, характеризуються владним, однозначним, імперативним характером, тобто не допускають варіативності поведінки на рівні волі суб'єкта правозастосування. Проте норми адміністративного права мають ознаки диспозитивності. Л.І. Заморська [14, с.37] надає визначення диспозитивної норми права як юридично встановленої державою міри можливої правомірної поведінки суб'єктів права при варіантному використанні прав та свобод. Диспозитивність полягає у наданні суб'єкту, що не наділений державно-владними повноваженнями, права діяти за своїм вибором, хоча в загальних межах, визначених нормою. В цілому такими нормами встановлюються межі як належної (необхідної), так і дозволеної (можливої) поведінки [26, с. 454].

Як справедливо зазначає В.К. Колпаков, намітилася тенденція, з одного боку, суттєвого збільшення диспозитивного методу регулювання у відносинах, що виникають у сфері застосування адміністративних норм, та з іншого - розширення кола самих так званих «горизонтальних» відносин, що можуть становити предмет адміністративного права [17, 45].

На думку В.Б. Аверя'нова [8] адміністративно-правова норма встановлює поведінку шляхом закріплення: які дії можна вчиняти (дозволи), від яких слід утриматися (заборони), які вчиняти необхідно (приписи). Суб'єкти адміністративно-правових відносин повинні виконувати приписи і заборони, встановлені адміністративно-правовою нормою, під загрозою можливості застосування до них примусових заходів з боку держави.

Таким чином, соціальна природа адміністративно-правових норм виявляється подвійною: з одного боку, вони відображають державну управлінську волю, і з іншого - постають засобом організованого впливу на управлінські відносини в сфері державної влади. Фактично, при всій своїй відносній самостійності норми адміністративного права, як і інші види соціальних норм, здійснюють свої специфічні регулятивні функції не ізольовано і відокремлено, а в єдиному комплексі та взаємодії з іншими соціальними регуляторами.

Ю.М. Старилов серед характерних рис адміністративно-правових норм виділяє: забезпечення публічних інтересів, організуючий початок у системі регулювання управлінських відносин, односторонній владний вплив на суб'єкти права, примусовість [18, с.104].

Підтримуючи точку зору Т.О. Коломоєць [26, с.454], можна окреслити мету адміністративно-правових норм:

1) організація й регулювання відносин у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку;

2) інформаційна (забезпечує необхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління) ;

3) охорона (забезпечення законності й дисципліни в у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку;

4) заохочувальна (стимулювання учасників відносин до участі, активізації ролі, самостійності);

5) соціально-моральна (формування правосвідомості, ставлення до громадського порядку, безпеки тощо).

Проаналізувавши наведені вище окремі думки вчених-юристів на правову природу адміністративно-правової норми, можна погодитись із поглядом О.І. Костенко [18] і виокремити мету та особливості, які підтверджують її специфічність відносно інших правових норм (кримінальних, цивільних, конституційних тощо). Так, особливостями адміністративно-правових норм є те, що:

1) у них закріплюються відносини по управлінню, державному контролю та нагляду, внутрішньоорганізаційна діяльність;

2) метод впливу норм на суспільні відносини має, переважно, імперативний характер, хоча останнім часом зростає регулюючий вплив диспозитивного методу;

3) виконання приписів норм гарантується державою за допомогою системи засобів організаційно-роз'яснювального та суспільно-примусового характеру;

4) системність норм адміністративного права;

5) публічний характер;

6) регулюють не тільки владно-управлінські відносини, але й також земельні, фінансові та інші суспільні відносини тощо.

1.3 Визначення структури адміністративно-правових норм

В сучасній теоретико - правовій науці особливе місце займає питання структури норм права, в тому числі - структури норм адміністративного права. Як вказує В. Б. Малишев у сучасних наукових роботах та навчальній літературі переважно відтворюються положення, вироблені за радянських часів, хоча аналіз відповідних досліджень того періоду [16, с.557] свідчить про те, що більшість відповідних наукових дискусій так і залишилися незавершеними.

Доктрина права наводить класичну тричленну модель побудови будь - якої норми права, яка передбачає наявність гіпотези, диспозиції та санкції. У сукупності ці елементи створюють логічну формулу «якщо -то - інакше». Втім, цей поділ, по-перше, характеризує лише деонтичний аспект природи норми права [16]; а по-друге, по суті характеризує норму права лише в якості елементу системи права, залишаючи поза увагою її роль в якості елементу системи законодавства. Іншими словами, зазначений підхід розкриває структуру лише змісту норми права, але не структуру власне норми права, оскільки залишає поза увагою щонайменше ще один важливий аспект норми права як явища, а саме - її текстуальну форму.

Розглядаючи структуру норми права, слід передусім визнати, що вона складається як мінімум з двох елементів: змісту та зовнішньої (текстуальної) форми. Зазначений вище підхід до структурування змісту норми права на три елементи, не може абсолютизуватися, оскільки він стосується лише так би мовити «класичних» норм-правил поведінки, в той же час зміст інших так званих «нетипових» норм права (дефінитивних, колізійних, оперативних, норм-принципів, норм-цілей, норм- декларації тощо) не має подібної структури, а відтак з цієї точки зору вони ніби то не є власне правилами поведінки [16, с. 557]

Як вказував П. Недбайло, зазначені елементи як правило дуже рідко співпадають зі статтями нормативно-правових актів, вони майже ніколи у чистому вигляді не даються: їх слід встановлювати логічним шляхом із співставлення низки статей або розподілу однієї статті на окремі норми. Відповідно мова іде про логічну структуру норми права та її логічні елементи [16, c.558].

Для виходу із наведеної ситуації низкою вчених (С. Алексєєвим, А. Міцкевичем, А. Парфентьєвим,) була здійснена спроба на рівні з поняттям «норма права» запровадити поняття «нормативно-правовий припис». Проаналізувавши чинне законодавство, вчені прийшли до висновку, що трьохчленну структуру має лише так звана логічна норма, що представляє собою ідеальну модель норми, натомість у реальному законодавстві закріплені нормативно-правові приписи, які здебільшого мають тільки два елементи: 1) гіпотезу; 2) диспозицію або санкцію [9, c.55-63]. Така точка зору залишається досить поширеною і сьогодні [10].

На думку В. Б. Малишева структура норми права складається з таких елементів: 1) зміст; 2) форма; 3) мета. Так, А. Нашиц зазначає, що структура норми включає в себе об'єкт, цілі, зміст та форму [16, c.559]. Проте, автор не підтримує погляди зазначених дослідників щодо структури норм права, оскільки вважає дану концепцію телеологічною (світоглядною), що базується на уявленні про норму права з точки зору її мети та призначення, проте не відображає логічну сторону її існування. З огляду на те, що тричленна норма здебільшого не співпадає з текстом закону, вона отримала назву логічної. Як зазначає С.С. Алексєєв, «логічна норма - це встановлене логічним шляхом загальне правило, що відображає органічні зв'язки між нормативними приписами і характеризується всіма особливостями, які розкривають їх державно - владну, регулятивну природу» [11, с. 55].

До того ж, етимологія «структури» полягає у розумінні характеру, способу, закону зв'язків між елементами конкретного поняття, а під елементами - будь-які явища, процеси, а також їхні властивості і відношення, що перебувають у постійній взаємодії (зв'язку). При цьому як елементи розглядають не тільки реальні явища і процеси, їхні властивості і відношення, а й відображення останніх у людській свідомості1. Це означає, що кожному явищу (фізичному, хімічному, біологічному, соціальному або духовному) властиві як внутрішні елементи, що його утворюють, так і певний спосіб їхнього зв'язку між собою, відповідна структура їх співвідношення. Іншими словами, будь-яке явище є діалектичною єдністю елементів і структури. Як зазначає В.Д. Перевалов [21, с. 112] «структуру правової норми слід розглядати як єдність логічної та реальної структури. Логічна структура норми виражає первинні, вихідні її зв'язки в системі об'єктивного права, вона має потенціальне значення. Це своєрідний набір логічно взаємопов'язаних елементів, зумовлений специфікою правотворчості і структурою права загалом. Логічна структура в процесі свого розвитку перетворюється на реальну структуру, але, змінюючись, водночас зберігає свій результат. Логічна структура норми включає стільки елементів, скільки логічно необхідно для врегулювання певного виду суспільних відносин».

Л. І. Заморська [13, с. 20] наводить таке визначення структури норми права: «структура норми права - це внутрішня будова правової норми, що складається із логічно-викладених, чітко визначених елементів, які знаходяться у нерозривному взаємозв'язку та взаємодії між собою і є певним засобом упорядкування відносин у суспільстві.» Слід також погодитися з визначенням поняття, яке запропонував В.Д. Перевалов[21, с. 113]: «Структуру правової норми можна визначити як логічно погоджену внутрішню будову норми, Зумовлену суспільними відносинами, що характеризується наявністю взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, реально виражених у нормативно- правових актах ». Науково обґрунтованою варто вважати пропозицію щодо визначення структури норми права, яку навела Л. І. Заморська [13, с. 21], на думку якої «структура норми права - це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми; модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку; об'єктивований результат відображення у правовій нормі певних суспільних відносин з урахуванням особливостей їхнього типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності; система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою; динамічна категорія, що залежить від волі законодавця у процесі формування структурних елементів відповідно до системи юридичних фактів, а також забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів (залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів і мети регулювання) і стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства».

Будучи складовою частиною значно ширшої проблеми, питання про структуру правової норми має своє самостійне значення. Як зазначає С.С. Алексєєв [11, с. 63], це мікроструктура права, в якій, на відміну від макроструктури - розподіл права на галузі та інститути (системи права) - не так чітко видно соціально політичні особливості правового регулювання. Однак у вітчизняній та російській юридичній літературі досі немає єдності поглядів щодо кількості елементів правової норми. Найбільш поширеною є думка про тричленну структуру норми права. Вона булла висловлена в одному з перших підручників з теорії держави і права, як написали С.А. Голунський та М.С. Строгович. Їх підтримував Ю.С. Жицинський, який говорив, що «без диспозиції норма немислима, без гіпотези - беззмістовна, без санкції - безсильна» [18, с. 104].

Плюралізм поглядів науковців на структуру норми права ускладнює можливість наведення уніфікованого сутнісного визначення структури норми адміністративного права.

Як вказує О. І. Костенко[18, с.104], «структура адміністративно-правової норми - це її внутрішня побудова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності її складових частин». Т.О. Коломоєць та П.С. Лютіков зазначають, що класична структура норми адміністративного права зустрічається досить рідко. Як правило, зустрічається двочленна структура норми (гіпотеза і диспозиція), а санкція передбачається в інших нормах (як правило, у Кодексі України про адміністративні правопорушення тощо) [10, с.17], що певним чином накладає відбиток на процес тлумачення таких норм. Варто, у певній мірі, погодитись із В.К. Колпаковим [17, с.58], що питання про заохочення як складовий елемент юридичної норми в теорії права майже не розглядається, на жаль не досліджується воно і в літературі, присвяченій проблемам адміністративного права. У той же час, вченими - адміністративістами, стверджує В.К. Колпаков, приділяється достатня увага заохоченню як одній з форм переконання. В.Б. Авер'янов [8, с.109] зазначає, що заохочення як елемент правової норми - це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків. Такі заслуги формулюються (перелічуються), як правило, у диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені нормою права на дії (поведінку), що стимулюються державою [12,с. 67].

Спираючись на доктринальний аналіз поглядів і концепцій щодо сутності структури норм права, в тому числі і норм адміністративного права, треба вважати обґрунтованим таке визначення структури адміністративно - правової норми: це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання внутрішня організація норм адміністративного права, яка виражається в їх поділі на складові елементи (гіпотезу, диспозицію та санкцію) та у певних зв'язках між цими елементами.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОЇ НОРМИ

2.1 Поняття та види гіпотез, як структурних елементів адміністративно-правових норм

Правовій науці характерна наявність значної кількості поглядів та концепцій щодо визначення, класифікації гіпотез, як структурних елементів норм адміністративного права.

Так в доктрині наводять таке визначення поняття гіпотези: «Гіпотеза -- це частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна або необхідно здійснювати її диспозицію, а ці обставини охоплюються юридичними фактами» [10, с.27]. Таким чином, виходячи із зазначеного визначення, основним призначення гіпотези полягає у тому, щоб визначати сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

О.І. Костенко [18, с.107] вказує, що «гіпотеза - частина норми адміністративного права, яка вказує на фактичні умови, за наявності яких норма застосовується». В.Б. Авер'янов [8, с.110] зазначає, що гіпотезою є частина адміністративно - правової норми, яка вказує на фактичні умови, за яких дана норма застосовується та повинна виконуватись. Проте, варто погодитись із визначенням гіпотези адміністративно - правової норми, яке наводить С.В. Ківалов [9, с.40], а саме: «Гіпотезою є такий елемент адміністративно - правової норми, в якому вказуються умови та обставини у сфері управління, при настанні яких норма (а саме її диспозиція) реалізується». Варто вважати таке визначення обґрунтованим з точки зору вказівки чіткої сфери суспільних відносин, щодо яких норми підлягають застосуванню.

О.О. Сидоренко [18, с.109] зазначає, що гіпотеза адміністративно - правової норми вказує на ті життєві обставини, за наявності та/або відсутності яких реалізується її диспозиція. За допомогою гіпотези абстрактний варіант поведінки співвідноситься з конкретним випадком правової дійсності, визначає необхідні структурні елементи самої гіпотези. В свою чергу, позиція О. С. Піголкіна полягає у тому, що гіпотеза - можливий, але зовсім не обов'язковий елемент норми позитивного регулювання [22, с. 24].

Таким чином, на підставі викладеного можна навести таке визначення: гіпотезою адміністративно - правової норми є структурний елемент норми права, в якому відображені ті життєві обставини та формальні вимоги, за наявності чи відсутності яких норма права (її диспозиція) підлягає реалізації, а правовідносини у сфері державного управління виникають, змінюються чи припиняються.

Гіпотези адміністративно-правових норм класифікують за різними підставами.

В залежності від особливостей структури, виділяють складні та прості гіпотези адміністративно-правових норм.

Простими називають гіпотези, які вміщують одну умову дії адміністративно - правової норми [8, с.109]. Тобто, в такій гіпотезі чітко визначена умова чи формальна вимога, за наявності чи відсутності якої адміністративно правова диспозиція підлягає застосуванню та реалізації. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 33 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порядок накладання адміністративного стягнення за скоєне адміністративне правопорушення визначається законодавством України. Таким чином, у даній нормі наведена проста гіпотеза - «скоєння адміністративного правопорушення », - яка є формальною умовою накладання адміністративного стягнення відповідно до чинного законодавства України[2].

Складні гіпотези - ті, які перераховують декілька обставин, кожна з яких є достатньою умовою здійснення припису[8, с.110]. Наприклад, відповідно до ст. 39 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «якщо особа, яка підлягала адміністративному стягненню , протягом року від дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то така особа вважається такою, що не підлягала адміністративному стягненню». В даному випадку має місце складна гіпотеза, оскільки наводиться дві формальні обставини, за яких особа може бути визнана такою, що не підлягала адміністративному стягненню, а саме: 1) якщо особа, яка підлягала адміністративному стягненню; 2) якщо протягом року від дня закінчення виконання стягнення така особа не вчинила нового адміністративного правопорушення [2].

В залежності від ступені визначеності умов та формальних вимог, виділяють такі гіпотези адміністративно-правових норм:

а) абсолютно визначена гіпотеза яка вичерпно визначає ті умови, за наявності яких вступає в дію правило поведінки, що міститься у диспозиції правової норми[ 8, с.110]. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про контрольну - ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 року службова особа державної контрольно - ревізійної служби при виконанні своїх службових обов'язків перебуває під захистом закону. Таким чином. В даній нормі встановлена абсолютно визначена гіпотеза - «при виконанні своїх службових обов'язків» [5].

б) частково визначена гіпотеза, яка містить формулювання у загальній формі типу “у необхідному випадку ”, а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб'єктами. Такі види гіпотез у структурі адміністративно-правових норм зустрічаються вкрай рідко [8, с.111].

в) відносно визначена гіпотеза, яка обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог. Відносно визначені гіпотези найбільш загально, абстрактно формулюють обставини, які є умовою дії норми. На думку Л.І. Заморської [15, с.37], відносно визначеної норми гіпотеза є такою частина адміністративно - правової норми, що не містить достатньо повних даних про умови та обставини дії норми й обмежує її застосування певним колом формальних вимог, сукупність яких визначає і є підставою виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин. Наприклад, ст. 111 Конституції України передбачає, що Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину[1].

Як вказує В.Б. Авер'янов[8, с.111], гіпотези за характером утримання або залежно від того, наскільки точно вказані умови реалізації норми, можуть бути загальними і конкретними. Загальні (абстрактні) гіпотези визначають умови застосування норми загальними, родовими ознаками, вони охоплюють всі можливі випадки дії норми, не називаючи жодного з них конкретно. Конкретні (казуїстичні) гіпотези встановлюють приватні,спеціальні умови реалізації норми. Недоліком таких гіпотез є те, що вони ведуть до надмірного збільшення числа юридичних норм, але при цьому не можуть охопити всі суспільні відносини, які потребують в правовому регулювання: завжди знайдеться хоч один окремий випадок, непередбачений конкретної гіпотезою. Тому в даний час цей вид гіпотез практично зник з нормотворчості.

Доктрина права зазначає, що, як правило, гіпотеза адміністративно-правової норми у нормативних актах має абстрактну форму. Рідше зустрічається казуїстична форма, тобто коли реалізація правової норми, виникнення, зміна та припинення відносин, які нею врегульовуються, пов'язуються з окремими, чітко визначеними випадками, які неможливо відобразити з допомогою абстрактної гіпотези (наприклад, через суворий перелік дій, ознак тощо).

2.2 Поняття та види диспозицій, як структурних елементів адміністративно-правових норм

В доктрині адміністративного права існує декілька визначень диспозиції адміністративно - правової норми. О.Ф. Скакун [24, с.456] визначає диспозицію норми права, як частину норми в якій формулюється саме правило поведінки, права та обов'язки, які виникають, змінюються чи припиняються за наявності обставин, які вказані у гіпотезі норми права.

Так, В.Б. Авер'янов зазначає [8, с.111], що диспозиція -- елемент адміністративно-правової норми, в якому формулюється саме правило поведінки (може бути сформульоване у вигляді приписів, заборон або дозволів). Часто для детальнішого роз'яснення правила поведінки треба звернутися до іншого правового акту, тобто диспозиція має так званий відсилочний характер. О.І. Костенко [18, с.105] визначає диспозицію, як частину норми, у якій сформульоване саме правило поведінки (обов'язок отримати паспорт, подати до податкової адміністрації декларацію про доходи).

Характерною ознакою диспозиції адміністративно-правової норми є її імперативність, оскільки правило поведінки не може бути змінено за згодою учасників відносин у сфері державного управління. Як вказує В.Б. Авер'янов [8, с.112], існування норм такого виду зумовлено роллю, яку виконує публічне управління, оскільки воно має забезпечити реалізацію загальнодержавних та інших суспільно значущих інтересів з урахуванням інтересів галузевих, регіональних, міжгалузевих інтересів деяких установ та організацій. Значна частина диспозицій має відсилочний характер, тобто для детальнішого роз'яснення правила поведінки треба звернутися до іншого правового акту. Таким чином, формулюються диспозиції норм-зобов'язань і норм-заборон. Так, ст.168-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] передбачає, що виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил, тягне відповідну відповідальність. Тому прийняття постанови про відповідальність правопорушника пов'язано з аналізом стандартів, вимог тощо.

В окремих випадках адміністративно-правова норма може мати й дозвільну диспозицію - коли законодавець дозволяє учасникам відносин домовитись щодо правила взаємної поведінки у сфері державного управління. Таким чином, регулюються відносини в процесі зверненя громадян до органів виконавчої влади з приводу реалізації наданих громадянам конституційних та інших прав.

Як правило, диспозиція адміністративно-правової норми у нормативних актах має абстрактну форму, хоч зустрічається й казуїстична форма, коли зміст диспозиції розкривається шляхом переліку дій, ознак та ін. (див., напр., ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій міститься перелік дій, що складає дрібне хуліганство) [2].

В доктрині адміністративного права виділяють такі види диспозицій адміністративно-правових норм:

а) абсолютно визначена диспозиція адміністративно - правової норми -- це така диспозиція, яка закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть діяти тільки так, як вказано у нормі права, і їм не надається можливостей для вибору іншої поведінки. Так, відповідно до ч. 1 ст. 111 Митного кодексу України від 11 липня 2002 року [3], транспортні засоби, якими переміщуються громадяни, та товари через митний кордон України підлягають митному контролю та митному оформленню. В даному випадку законодавець встановив абсолютну вимогу до будь-яких транспортних засобів та товарів, які переміщують громадяни через митний кордон України, що вони підлягають обов'язковому митному контролю та оформленню.

б) частково визначена диспозиція адміністративно - правової норми -- вказує лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права і обов'язки самостійно. Наприклад, відповідно до ч.14 ст. 22 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року[6], «місцеві ради можуть встановлювати й інші гарантії соціальної захищеності працівників міліції». Таким чином, законодавцем не деталізовано, які саме соціальні гарантії можуть бути надані працівникам міліції, проте закріплено право місцевих рад про надання таких гарантій.

в) відносно визначена диспозиція адміністративно - правової норми -- вказує на права і обов'язки суб'єктів, але надає можливості для їхнього уточнення, залежно від конкретних обставин. Як зазначає Л.І. Заморська [13, с.20] невід'ємним елементом відносно визначеної норми адміністративного права є диспозиція, яка, встановлюючи права й обов'язки учасників правовідносин, водночас дає їм можливість уточнювати їхній обсяг і зміст або в межах можливого мінімуму, якого слід дотримуватися, або в межах максимуму, за який виходити забороняється, або в межах альтернативи шляхом вибору певної дії. Наприклад, відповідно до ст. 18 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року[7], «при прийнятті на державну службу може встановлюватись випробування терміном до шести місяців». Отже, дана норма є відносно визначеною, оскільки можливість та необхідність випробування, а також його термін визначається в залежності від конкретних обставин щодо конкретної особи, яка претендує на посаду державного службовця.

2.3 Поняття та види санкцій, як структурних елементів адміністративно-правових норм

Особливе місце в структурі адміністративно-правових норм посідає санкція. На думку О.Ф. Скакун [24, с.456], санкцією є частина норми права, яка встановлює міру (вид і розмір) державного примусу, яка застосовується при порушенні диспозиції. Під санкцією норми права В. Ю. Орєхов [20, с.6] розуміє «структурну частину правової норми, яка містить у собі певне відношення суспільства та держави до юридично значимих діянь суб'єктів права, зокрема, яка передбачає заходи негативного впливу як результат порушення норм права, а також заходи заохочення у випадку відповідних правомірних вчинків». Якщо норма - це правило поведінки у певному випадку, то санкція - не частина норми, основа самостійної норми, яка починає діяти у випадку порушення першої норми. Якщо без диспозиції норма позбавлена смислу, та без санкції - позбавлена сили. Науковець [20, с.6] зазначає, що зміст санкції як структурної частини правової норми визначається тим, що санкція:

1) вказує на можливі наслідки (як негативні - відповідальність, покарання, примус, так і позитивні - заохочення, стимули) залежно від відношення суб'єкта до правил поведінки, визначених диспозицією правової норми (правомірна поведінка чи правопорушення);

2) це встановлений державою засіб захисту, охорони та забезпечення, дотримання та виконання суб'єктивних прав та обов'язків, що передбачений правовою нормою.

В правовій доктрині [18,20] виділені такі основні функції правових санкцій - стимулююча, охоронна та регулятивна.

Стимулююча функція сприяє забезпеченню таких загальних функцій права, як виховна та соціальна.

Охоронна функція санкцій проявляється у тому, що вона: а) впливає на свідомість і поведінку людей шляхом загрози можливого покарання у випадку вчинення правопорушень; б) інформує їх стосовно соціальних цінностей, які охороняються державою.

Регулятивна функція санкцій вказує на її: а) можливість поновлення порушених прав; б) можливість та межі державного втручання з метою притягнення винних до юридичної відповідальності;

За В.Б. Авер'яновим [8, с.112], санкція адміністративно-правової норми містить вказівку на заходи адміністративно-правового примусу (попереджувального або запобіжного характеру) або заходи дисциплінарної відповідальності, які застосовуються у разі невиконання своїх обов'язків (а іноді не реалізації прав) учасниками адміністративно-правових відносин. В доктрині адміністративного права наводять й інше визначення санкції адміністративно - правової норми [9,10]: «Санкція -- це частина адміністративно - правової норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Завдання санкції -- забезпечувати здійсненність диспозиції адміністративно - правової норми».

Санкції адміністративно-правових норм мають певні особливості, які визначаються характером суспільних відносин, які регулюються адміністративно-правовими нормами. Це насамперед специфічне коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати адміністративно-правові санкції: органи виконавчої влади та їх посадові особи.

До особливостей санкцій треба віднести і те, що вони містяться не у всіх адміністративно-правових нормах. Особливістю є також виключно багатий арсенал засобів адміністративного впливу, розмаїття видів санкцій, а також надання органам та посадовим особам у встановлених межах широких можливостей застосовувати ті заходи впливу, які вони вважають найбільш доцільними та ефективними[8, с.112].

У найбільш систематизованому вигляді перелік адміністративно-правових санкцій, що передбачені чинним законодавством України, закріплено у ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення[2]. До них, зокрема, віднесено:

попередження;

штраф;

оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або був посереднім об'єктом адміністративного проступку;

позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину;

виправні роботи;

адміністративний арешт.

В науці виділяють такі види санкцій адміністративно-правових норм:

1. Залежно від наслідків [8, с.113]:

а. каральна -- санкція, основним завданням якої є притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності та запобігання вчиненню ним нових правопорушень. Наприклад, відповідно до ст. 76 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] «знищення корисної для лісу фауни тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». Санкцією у вигляді штрафу законодавець мав на меті притягнути до відповідальності громадян, які порушили законодавство України про охорону навколишнього природного середовища, а саме стосовно корисної для лісу фауни, а також посадових осіб, діями чи бездіяльністю яких такі порушення були допущені. Також законодавець за результатами притягнення вказаних осіб до адміністративної відповідальності шляхом накладання стягнення у вигляді штрафу виконати превентивну (запобіжну) функцію Закону для попередження скоєння даними особами таких правопорушень у майбутньому.

б. відновлювальна -- санкція спрямована на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладених на нього і невиконаних або неналежно виконаних обов'язків[18, с.106]. Наприклад, ч. 3 ст. 109 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] встановлено, що «викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». В даному випадку серед основних видів стягнень законодавець передбачив відновлювальну санкцію, а саме попередження, оскільки вона спрямована на надання можливості правопорушнику відновити свій адміністративно - правовий статус і запобігти вчиненню ним даного правопорушення повторно.

2. За ступенем визначеності [20]:

а. абсолютно визначена санкція - вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника. Наприклад, ст. 172-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] визначає, що порушення встановленого порядку видачі сертифіката відповідності тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від трьох до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У санкції законодавець встановив чіткий засіб впливу на правопорушника - застосування штрафу.

б. відносно визначена санкція - вказує на кілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається, виходячи з особливостей конкретної справи. Як приклад, ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] встановлено, що дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб. Тобто у зазначеній адміністративно - правовій нормі санкція передбачає декілька альтернативних засобів впливу на правопорушника, порядок застосування яких визначається за конкретних обставин справи.

Таким чином, адміністративно - правова санкція, по-перше, визнається необхідним структурним елементом або атрибутом будь-якої адміністративно - правової норми, що надає їй державно-владного характеру. По-друге, адміністративно - правова санкція - це складова частина норми права, що передбачає заходи примусового впливу та юридичної відповідальності як результат невиконання чи порушення адміністративно - правової норми. По-третє, адміністративно - правова санкція є не лише загрозою по відношенню до можливого правопорушника, але й правилом поведінки (диспозицією) відповідних державних органів, що реалізують цю загрозу у випадку правопорушення. По-четверте, адміністративно - правова санкція - це частини адміністративно - правової норми, що містить не лише вид і міру можливого покарання за невиконання зобов'язань, визначених у диспозиції, але й вказівку на заходи заохочення за виконання рекомендованих дій.

2.4 Особливості структури деяких адміністративно-правових норм

Особливістю структури відзначають в доктрині такі адміністративно - правові норми, які не підпадають під «класичну» тричленну структуру, тобто в яких присутні одразу всі структурні елементи правових норм: гіпотеза, диспозиція, санкція. Враховуючи особливе призначення адміністративно-правових норм, варто зазначити, що в нормативно - правовому матеріалі рідко можна зустріти адміністративно - правові норми, які містять усі три елементи. Проте, деякі адміністративно - правові норми мають особливу структуру, тобто можуть складатись лише із одного або з декількох структурних елементів.