Особистість вимагателя хабара

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти та науки

Національний Університет

«Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого»

Індивідуальна робота

Дисципліна « Кримінологія»

На тему: «Особистість вимагателя хабара»

Виконав: Студент 3гр. 5к. 7ф.

Погосян А.А.

Харків 2013

Зміст

Вступ

1. Кримінологічна характеристика корупційних злочинів

1.1 Поняття та сутність корупційних злочинів

1.2 Детермінанти корупційних злочинів

2. Кримінологічна характеристика особистості вимагателя хабара

2.1 Поняття та характеристика особистості вимагателя хабара

2.2 Види осіб, які вимагають хабарі

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

В умовах реформування в Україні соціально-економічної сфери, реорганізації економічного механізму в регулюванні нових форм власності, постійної зміни законодавства досить відчутно загострилася криміногенна обстановка, виникли нові види корупційних діянь, посадових злочинів, у тому числі хабарництво, яке набуло масового й часто організованого характеру. Розмаїтість їх форм, проникнення до різних сфер діяльності - економічної, фінансової, підприємницької, правоохоронної - потребують кримінологічного вивчення корупційних злочинів та розробки нових ефективних способів запобігання цим злочинним проявам.

Кримінальна активність корупційних злочинів (хабарництва) характерна для всіх гілок влади і за останні роки за офіційними даними хоча і не має стабільної тенденції до зростання, проте залишається на досить високому рівні. Так, за 2006 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 3014 випадків; за 2007 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 2775 випадків; за 2008 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 2297 випадків; за 2009 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 2764 випадки; за 2010 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 2914 випадків; за 2011 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 2873 випадки, за 2012 рік загальна кількість фактів хабарництва склала - 3239 випадки¹¹ Дані взяті з офіційного сайту МВС України / http://www.mvs.gov.ua/. Така ситуація зобов'язує органи внутрішніх справ своєчасно виявляти негативні тенденції, усувати причини та передумови корупції, налагоджувати дієвий обмін інформацією, здійснювати профілактику корупції.

Окремі питання корупційних злочинів (хабарництва) досліджено у працях вітчизняних та зарубіжних учених: Р. Аксьонова, В. Василинчука, О. Гурова, Д. Гребельського, І. Гуткіна, К. Єрмакова, А. Загорного, Г. Зуйкова, В. Плішкіна, М. Корнієнко, В. Капнуліна, В. Колпакова, В. Комісарова, М. Мельника, Ю. Наумкіна, О. Негодченка, В. Статкуса, Л. Скалазуба, Г. Туманова, Ю. Тихомирова, В. Шамрая, В. Шванковата, О. Філімонова та інших. Проте, питанням особистості вимагателя хабара увага майже не приділялась чим і обумовлена актуальність даного курсового дослідження.

Мета курсової роботи полягає в здійсненні комплексної кримінологічної характеристики особистості вимагателя хабара.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені завдання:

1) дослідити поняття та сутність корупційних злочинів;

2) виявити детермінанти корупційних злочинів;

3) розкрити поняття та характеристику особистості вимагателя хабара;

4) дати класифікацію осіб, які вимагають хабарі.

Об'єктом дослідження виступає хабарництво.

Предмет дослідження - здійснення кримінологічної характеристики особистості вимагателя хабара.

Методологічну основу дослідження становлять положення теорії пізнання. У процесі дослідження була використана система методів наукового пізнання: формально-логічний метод, правовий, статистичний.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження та складається із вступу, двох розділів, висновків, переліку використаних джерел.

1. Кримінологічна характеристика корупційних злочинів

1.1. Поняття та сутність корупційних злочинів

Для визначення поняття корупційні злочини, для початку необхідно розглянути, що розуміють під корупцією взагалі. Дослідники пропонують кілька варіантів походження терміна «корупція». Одні вважають, що він походить від поєднання латинських слів «corret» і «rumpere». В результаті утворився самостійний термін «corrumpere», який означає діяльність кількох осіб, спрямовану на «гальмування» нормального перебігу судового процесу чи процесу управління справами суспільства [18, с. 6-7].

Інші пов'язують цей термін з латинським словом «corruprio», яке тлумачать як «підкуп, продажність громадських і політичних діячів, посадових осіб» [21, с. 144].

Приблизно таке саме тлумачення цього поняття дає С. Ожегов. «Корупція, - зазначає учений, - підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів» [20, с. 140]. Крім підкупу й продажності, енциклопедичні словники тлумачать латинське слово «corruprio» ще й як псування й розбещування, що підкреслює глибинний аспект корупції як соціального явища, яке свідчить про розбещення владою певних посадових осіб державних органів і розпад системи державної влади.

Авторитетний юридичний словник Генрі Блека визначає корупцію як «діяння, яке вчиняється з наміром надати деякі переваги, несумісні з офіційними обов'язками посадової особи та правами інших осіб; діяння посадової особи, яка неправомірно використовує своє становище чи статус для одержання будь-якої переваги для себе чи іншої особи в цілях, які протирічать обов'язкам і правам інших осіб» [28, с. 117].

Дослідник Ю. Тихомиров пропонує розглядати корупцію як злочинну діяльність у сфері політики чи державного управління. Серед найтиповіших проявів корупції він називає підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг, протекціонізм - сприяння працівникам на підставі родичання, земляцтва, особистої відданості та приятельських стосунків [24, с. 26].

Найчастіше під корупцією розуміють підкуп і продажність посадових осіб, що позначається кримінально-правовим поняттям «хабарництво» [16, с. 165].

Дослідник В. Комісаров вважає неправомірним ототожнення корупції з одержанням хабара. Корупцію він розглядає як використання суб'єктом управління своїх владних повноважень в особистих інтересах усупереч службовим. «Дискредитація держапарату, - зазначає учений, - його розпад пов'язані не тільки з ситуаціями одержання посадовими особами хабарів чи незаконних привілеїв, а й з тими випадками, коли посадові особи діють з інших вузькоегоїстичних мотивів (влаштування долі родичів, кумівство, прагнення догодити керівнику тощо)» [11, с. 25-31].

О. Гуров вважає корупцію однією з обов'язкових ознак організованої злочинності. Під корупцією він розуміє не просто давання чи одержання хабара за надання будь-якої послуги, а «постійний зв'язок посадових осіб з організованими злочинцями» [6, с. 22].

У Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 р., зазначено, що корупція - використання особою, зазначеною в частині першій статті 4 цього Закону, наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в частині першій статті 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей [2].

Отже, з нашої точки зору, корупція - це соціальне явище, яке полягає в розпаді влади, коли державні службовці та інші особи, уповноважені на виконання державних функцій, використовують своє службове становище, статус і авторитет займаної посади в корисливих цілях для особистого збагачення або в групових інтересах.

Стосовно поняття корупційного злочину зазначимо, що у національному законодавстві та юридичній науці поки що ні нормативного, ні єдиного наукового визначення цього поняття не існує. Тому, ми приєднуємося до думки тих науковців, які висловлюють пропозицію про допустимість та доцільність виділення «корупційних злочинів» як окремого виду злочинів [19, с. 354].

Аналізуючи КК України можна дійти висновку, що до корупційних злочинів, належить: одержання хабара (ст. 368 КК України), в тому числі вимагання хабара (ч. 4 ст. 368 КК України), зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), провокація хабара (ст. 370 КК України), заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК України), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК України) [3].

Як було зазначено вище, одним із видів корупційних злочинів є вимаганням хабара. Виходячи з положень ч. 4 ст. 368 КК України, вимаганням хабара визнається вимагання службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів [3].

Не дивлячись на те, що вимагання хабара як кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України є внормованим Кримінальним кодексом України поняттям, уяснення його змісту та юридичної природи потребує аналізу як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак одержання хабара, вчиненого за наявності цієї обставини, поскільки і в правозастосовчій практиці, і в науці кримінального права немає єдності в розумінні змісту вимагання хабара.

Етимологія слова «вимагання» пояснює значення його як вчинення (або невчинення) таких дій особою, які загрожують іншій особі; вимагатель залякує, погрожує певній особі, змушує її проти власної волі вчиняти дії, вигідні саме вимагателю. Близькими за змістом до вимагання є шантаж (фр. - chanttage), рекет (англ. - racket), зміст яких також зводиться до залякування, примушування, з метою досягнення певних, як правило, незаконних, протиправних цілей [22, с. 34].

З об'єктивної сторони вимагання хабара складається з двох взаємопов'язаних і в той же час відносно самостійних дій: вимоги і погрози.

Вимога хабара є по суті настійливою, категоричною пропозицією ультимативного характеру, яка звернена до конкретної особи (як правило, бо вона може бути передана через посередника в одержанні хабара). Мова йде саме про вимогу хабара, тобто про бажання отримати вимагателем незаконно вигоду для себе (гроші, майно, право на майно), а також вимогу вчинити інші дії, здатні принести матеріальну вигоду вимагателю чи іншим, вказаним ним особам, як це випливає із змісту диспозиції ч. 1 ст. 368 КК України.

Погроза при вимаганні хабара є способом впливу вимагателя на потерпілого, що спонукає останнього діяти так, як цього хоче той, хто вимагає хабар [22, с. 34].

Як правило, така особа обіцяє, що в разі невиконання його вимоги він використає владу чи своє службове становище і застосує певні заходи щодо потерпілого. При цьому не є обов'язковим, що саме так і буде діяти вимагатель. Погрожуючи потерпілому негативними для нього наслідками у разі відмови дати хабар, вимагатель має на меті залякати його, спонукати до вчинення дій, вигідних вимагателю. Тому погроза повинна сприйматись потерпілим саме як реальна можливість, що може здійснитись, і реалізація її повністю залежить від волі вимагателя.

За своїм характером погроза при вимаганні хабара є психічним примусом. Вона може бути виражена зовні як усно, так і письмово, повідомлена як безпосередньо потерпілому, так і через третіх осіб. Вона може мати форму категоричного ультиматуму чи викладена в досить коректній або в завуальованій формі, донесена до потерпілого чи при особистій зустрічі, чи телеграфом, телефоном, телефаксом або шляхом використання електронної пошти [22, с. 34].

Отже форма погрози не є обов'язковою ознакою вимагання хабара. Яким би чином погроза не була донесена до свідомості потерпілого - вербально, жестами, письмово - вона повинна сприйматись потерпілим як реальна і така, що може бути реалізована. Вона впливає на волю потерпілого і змушує його діяти так, як цього хоче вимагатель.

Отже, враховуючи все вище вказане та підводячи підсумок по даному пункту дослідження зазначимо, що корупційні злочини - це злочини, які полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах чи інтересах третіх осіб. Одним із таких злочинів, є вимагання хабара, передбачений ч. 4 ст. 368 КК України.

1.2 Детермінанти корупційних злочинів

хабар вимагатель кримінологічний

Система факторів, які породжують хабарництво, складна та багатогранна. Більш того, як справедливо зазначила І.Н. Клюковська відносно корупції, «зв'язок між корупцією та породжуючима її проблемами двосторонній. З однієї сторони, ці проблеми усугубляють корупцію, а їх вирішення може сприяти зменшенню корумпованості. З іншої сторони, масштабна корупція консервує та загострює проблеми перехідного періоду, заважає їх вирішенню. Звідси слідує, що, по-перше, зменшити та обмежити корупцію можливо, тільки одночасно вирішуючи проблеми які її породжують, і, по-друге, вирішенню цих проблем буде сприяти протидія корупції з усією рішучістю та на всіх напрямках» [10, с.73].

Дослідження детермінант хабарництва, як і злочинності в цілому, базується на основі науково обґрунтованої їх класифікації, відповідно до якої, в залежності від сфер виявлення криміногенних факторів, останні поділяються на соціально-економічні, політичні, організаційно-правові та ідеологічні.

Так, вітчизняна кримінологія в детерміації злочинності традиційно на перше місце ставить фактори економічного порядку. В умовах сучасної України можна стверджувати, що активізація злочинної діяльності, корупції та хабарництва пов'язана з побудовою в країні ринкових відносин. В зв'язку з чим висловлювалась точка зору, що ринкові відносини в пострадянських державах з самого початку обумовлені злочинністю, причому в країнах вільного ринку злочинність не тільки велика, але й небезпечна своєю організованістю [9, с. 152]. Сказане ні в якій мірі не означає негативної оцінки ринку та відмови від його побудови в країні. В.Н. Кудрявцев справедливо зазначає, що в «використанні інструментів ринкового владування немає нічого злочинного, більш того, економічно вони неминучі та необхідні. Але справа в тому, що в наших умовах ці корінні зміни не були належним чином підготовані та супроводжувалися рядом обставин, які сприяють пожвавленню та розвитку організованої злочинності» [15, с. 198]. Значні прорахунки, допущені на початковому етапі проведення реформ, перед усім в економічній сфері, а також у військовій, правоохоронній та інших галузях державної діяльності, пов'язане з цим послаблення системи державного регулювання та контролю, недосконалість правової бази та відсутність сильної державної політики в соціальній сфері можуть бути визнані основними факторами, які сприяють росту злочинності, особливо її організованих форм, а також корупції, на самому високому рівні.

Оцінюючи економічні фактори, які сприяють хабарництву, необхідно вказати, що більшість з них сформувалася в перехідний період:

- загальна бідність та ріст майнової диференціації?

- економічна криза, нестійка економічна ситуація?

- дозволяючий принцип, який охоплює практично всі сфери економічної активності?

- невиплати (бюджетні, податкові, по заробітній платні і т.д.).

Як відомо, хабарництво існує постільки, поскільки держава втручається в приватне, суспільне, економічне життя. Специфіка України полягає в тому, що в її економічному житті продовжує панувати дозволяючий принцип, коли від управлінського робітника відповідної державної структури залежить дуже багато. Звичайно, держава не може безучасно відноситись до того, що відбувається в сфері підприємницької чи іншої економічної діяльності, проте межі її втручання в економіку та контроль над нею, підстави, способи та форми контролю повинні бути максимально чітко регламентовані. За відсутності подібної регламентації створюються сприятливі умови для чиновницького свавілля і хабарництва [12, с. 374].

Наступна група факторів, які детермінують хабарництво, відноситься до розряду політичних. Як цілком справедливо зазначає А.Я. Гуськов, ретроспективний аналіз причин розквіту корупції та злочинності дозволяє зробити висновок, що основна його причина в тому, що держава не забезпечила в свій час потрібного управління реформуванням суспільства [7, с. 297].

Держава на початку 90-х років фактично добровільно відмовилася від контрольних функцій, створивши тим самим управлінський вакуум. Притому, на цьому фоні залишались достатньо сильними традиції минулої радянської номенклатури та бюрократизму. Стрімкі і кардинальні перетворення в країні відбувалися та відбуваються при збереженні істотної частини корпусу державних службовців.

Збільшення рівня хабарництва можна вважати одним з продуктів розпаду радянської системи. Розпад старої системи та неготовність нової еліти до управління країною, необхідність у створенні нових економічних структур у встановленні зв'язків зі старою елітою, яка залишалася при владі, потреба упорядкувати стару систему взаємовідносин та вписатися в неї призводили до абсорбції старої еліти в структури нового бізнесу.

Вважаємо, що до політичних причин існування та розповсюдження хабарництва, які сприяють, крім того, проникненню хабарництва в сферу політики, слід віднести: відсутність політичної культури? недостатній розвиток партійної системи? віддаленість суспільства від влади? несформованість інститутів громадського суспільства? незакоренілість демократичних політичних традицій? бюрократизація управлінського апарату? слабкість судової системи? відсутність політичної волі боротьби з хабарництвом.

Політичні детермінанти хабарництва безпосередньо пов'язані із наступною групою факторів, які його породжують - правових. Розпад старої радянської системи породив величезний правовий вакуум та, на більш пізній стадії безлад. Основні проблеми правового характеру можуть бути зведені до: 1) проблеми якості правового регулювання державної служби? 2) проблеми якості правового регулювання різних видів діяльності, які є об'єктом управління з боку держави? 3) проблеми наявності нормативних актів, що безпосередньо регламентують процес протидії корупції.

Недосконала правова база яка направлена на регулювання суспільних відносин породжує і масу негативних явищ організаційного порядку. До числа організаційних факторів які сприяють хабарництву, слідує вказати на:

- порушення в підборі і розстановці кадрів, коли виконання посадових обов'язків доручається особам, які скомпрометували себе, та не заслуговують на довіру, або особам, які за своєю підготовкою та іншим ознакам не компетентні, не в змозі виконувати покладені на них задачі;

- порушення в організації та низька якість контрольно-ревізійної діяльності?

- відсутність вимогливості з боку вищих посадових осіб стосовно дотримання підлеглими правових норм службової діяльності, а іноді і пряме потурання порушенням чи навіть дозвіл вчиняти незаконні дії, «дурний приклад» вищих начальників?

- неналежні умови для виконання службових обов'язків на окремих ділянках, які ускладнюють точне дотримання приписів правових норм за цими обов'язками [4, с. 74].

Особливістю причинного комплексу хабарництва є домінуюча роль факторів ідеологічного порядку. При цьому слідує враховувати, що вони поділяються:

1) в моральному розкладенні чиновницького апарату?

2) в зростаючій толерантності населення до хабарництва та корупції.

Значним чином змінилася система та ієрархія цінностей державного службовця, в межах якої сформувалося переконання в можливості та готовності принести в жертву матеріальної користі закон, норми моралі і професіональну честь.

Вказане явище стало результатом дій декількох тенденцій: 1) різкою зміною морально-політичного клімату в державі та моральних орієнтирів населення? 2) збереженням в значній мірі традицій підкорення чиновників не закону, а інструкції та начальству, традиціям хабарництва та лихварства? 3) відсутністю нового механізму морального регулювання, що адекватно змінився в зв'язку з реформуванням суспільства системі моральних цінностей та пріоритетів свого роду моральним вакуумом? 4) заповненням цього вакууму сумнівними чи попросту аморальними цінностями [4, с. 75-76].

Таким чином, проведений нами аналіз детермінант хабарництва показав, що вони містяться як в наявній історичній спадщині, так і в особливостях сучасного періоду. За розповсюдженням хабарництва стоять великі прорахунки в управлінні справами держави та суспільства, слаба економічна та організаційна основи функціонування державної та іншої служби, розповсюдження психології вседозволеності та допустимості використовування будь-яких засобів забезпечення особистого благополуччя, правовий нігілізм і правовий цинізм.

2. Кримінологічна характеристика особистості вимагателя хабара

2.1 Поняття та характеристика особистості вимагателя хабара

Під особою злочинця розуміється сукупність соціальних та соціально значущих властивостей, ознак, зв'язків і стосунків, що характеризують особу, яка винна у порушенні закону, і в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами впливають на її антисуспільну поведінку [13, с. 74]. Це поняття цілковито може бути застосоване до особи вимагателя хабара з тим лише уточненням, що вимагатель хабара це особа, яка вчиняє корупційний злочин передбачений ч. 4 ст. 368 КК України.

Структуру та головні риси кримінологічної характеристики особи вимагателя хабара, як і особи злочинця, складають такі основні групи ознак:

1) соціально-демографічні ознаки;

2) правові характеристики;

3) соціальні ролі та соціальні статуси;

4) моральні властивості та психологічні особливості.

Дослідження особи вимагателя хабара показує, що від інших видів правопорушників вимагатель хабара відрізняється передусім особливою соціальною позицією - наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння. Вимагателем хабара може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто особа, яка має відповідний соціальний статус [26, с. 214]. Цей статус визначає реальні соціальні функції особи, обумовлені її становищем у системі суспільних відносин, і відіграє для вимагателя хабара надзвичайно важливе значення, яке проявляється у трьох аспектах.

По-перше, без відповідного соціального статусу (без повноважень щодо виконання функцій держави, без включення у суспільні відносини щодо реалізації публічної влади) особа не може стати вимагателем хабара - вона може зловжити владою або службовим становищем, використати їх в особистих інтересах або інтересах третіх осіб, лише будучи офіційно наділеною ними.

По-друге, від соціального статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежить характер корупційного правопорушення та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає вимагатель хабара і значнішими повноваженнями він наділений, тим небезпечнішим може бути вчинене ним корупційне правопорушення. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Зокрема, зміст антикорупційних вимог та обмежень має визначатися залежно від зазначених моментів, пов'язаних із соціальним статусом публічної службової особи.

По-третє, соціальний статус є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, а саме утруднює притягнення особи до відповідальності за вчинене корупційне правопорушення. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї або інших осіб. При цьому чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю [26, с. 214-215].

Корупційна поведінка здебільшого може проявлятися у двох формах. Перша з них полягає у поступовому відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, установлених нормативно-правовими актами. При цьому в одних випадках відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки (якісне зростання), в результаті чого особа твердо стає на корупційний шлях, виявляючи дедалі небезпечніші корупційні прояви і визначаючи для себе корупційну поведінку, зокрема вимагання хабарів сенсом перебування на посаді. В інших випадках корупційні правопорушення вчинюються внаслідок збігу певних життєвих обставин. Тобто йдеться про ситуативну корумповану поведінку (ситуативного корупціонера) [27, с. 243].

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що, зайнявши відповідну посаду, особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для вимагання хабарів, задоволення інших інтересів або інтересів третіх осіб [27, с. 243]. Тобто особа цілеспрямовано йде до влади з метою отримувати та вимагати хабарі.

Характерною рисою вимагателя хабара є наявність у нього корисливого інтересу, який, по-перше, є обов'язковим елементом для визнання неправомірної чи неетичної поведінки корупційною; по-друге, свідчить про умисний характер корупційної діяльності.

Окрім цього, вимагатель хабара усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону, шляхом вимагання хабара. Про це, зокрема, свідчить той факт, що особи, які претендують на зайняття посади у системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них антикорупційні обмеження.

Таким чином, виходячи з вище наведеного, можна підсумувати, що вимагатель хабара - це особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто особа, яка має відповідний соціальний статус, яка усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону, шляхом вимагання хабара.

2.2 Види осіб, які вимагають хабарі

Виходячи з аналізу кримінологічної літератури, можна здійснити певну класифікацію осіб, які вимагають хабарі, виділивши певні їх типи, які характеризуються єдністю однієї або кількох найбільш суттєвих ознак.

Як зазначає Г.Л. Шведова, можна виділити кілька умовних типів осіб, які вимагають хабарі, залежно від їх морально-психологічної спрямованості та характеру дій.

1. Вимагатель хабара, який одержує незаконну винагороду за вчинення або невчинення певних дій по службі від випадку до випадку, спеціально не створюючи чи підшукуючи ситуації для одержання хабара (ситуативний хабарник). Такий хабарник, діючи на користь хабародавця, як правило, рідко виходить за межі своїх повноважень, отримуючи незаконну винагороду власне за виконання своїх службових обов'язків. Вигода, яку має хабародавець від такого хабарника, полягає, наприклад, у прискоренні вирішення його питання безпосередньо хабарником або «проштовхуванні» вирішення цього питання іншими службовими особами, отриманні незначних переваг порівняно з іншими особами тощо. У таких випадках ініціатива одержання хабара виходить від відповідної посадової особи, яка прямо або в завуальованій формі повідомляє, що певне питання вирішити не вийде або воно буде вирішуватись значний час, але за певних умов це можна прискорити.

Після повідомлення такої інформації, певна особа сумніваючись у можливості позитивного вирішення того чи іншого питання, але прагнучи вирішити його більш ефективно, пропонує службовій особі матеріальну винагороду за вчинення у власних інтересах певних дій або утримання від них.

Ініціатива особи, яка отримує хабар, у таких випадках здебільшого проявляється у його готовність одержати незаконну винагороду і має характер простої пропозиції, яка здебільшого не впливає на добровільність поведінки хабародавця. Останній приймає рішення про давання хабара майже без тиску службової особи. Взаємовідносини сторін за таких обставин утворюють угоду про специфічне співробітництво, взаємодію службової особи та особи, яка прагне досягти певної мети за допомогою підкупу. При цьому суб'єкти протиправної угоди виявляють взаємну зацікавленість і їх волевиявлення базується на засадах партнерства. У таких випадках давання-одержання хабара, як правило, не маскується під законні угоди або в інший спосіб [26, с. 216].

2. Вимагатель хабара цілеспрямовано займається «продажем» своїх повноважень, постійно вишукуючи можливості для одержання незаконної винагороди, фактично повністю або значною мірою підпорядковуючи цій діяльності свою службову діяльність. У багатьох випадках така діяльність має завуальований вигляд, давання-одержання здійснюється через посередників, що істотно ускладнює її викриття і доказування вини хабарника. Ініціатива давання-одержання хабара належить хабарнику і може мати форму як простої пропозиції, так і прямого вимагання.

При вимаганні хабара службова особа, використовуючи владні повноваження, авторитет посади, здійснює психічний тиск на хабародавця, висуває конкретні вимоги та умови задоволення інтересу останнього, або створює відповідну обстановку, за якої у хабародавця залишається єдиний спосіб вирішення питання - давання хабара. Така форма поведінки службової особи засвідчує, крім усього іншого, її послідовне намагання використати свою посаду для незаконного одержання матеріальних цінностей чи благ матеріального характеру, тобто стійку корисливу її спрямованість. Саме характер взаємовідносин між службовою особою та особою, яка дає хабар, є підставою для більш суворої відповідальності за одержання хабара шляхом вимагання (ч. 4 ст. 368 Кримінального кодексу України) [3].

3. Вимагатель хабара, який перебуває, так би мовити, на матеріальному утриманні кримінальних угруповань, комерційних або політичних структур, забезпечуючи за допомогою наданої йому влади чи службових повноважень постійне «обслуговування» їх інтересів. Це найнебезпечніший тип хабарника, який, як правило, обіймає керівну посаду в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, має безпосередній стосунок щодо прийняття важливих рішень, наділений широкими владними повноваженнями. Відстоюючи за незаконну матеріальну винагороду інтереси зазначених суб'єктів, він може діяти як у межах своїх службових повноважень, так і виходити за них. Таку винагороду хабарник одержує здебільшого на системній основі, хоч вона може бути й разовою [26, с. 216].

Підводячи підсумок по даному пункту дослідження, зазначимо, що наведені типи осіб, які вимагають хабарі мають, по-перше, умовний характер, а, по-друге, не є вичерпними. В реальності той чи інший хабарник може поєднувати ознаки різних типів, мати додаткові особливі ознаки, за якими можна продовжити типологізацію вимагателів хабарів, як, власне, й інших корупціонерів.

Також, слід зазначити, що вимагатель хабара становить особливий тип корупціонера, який може вчиняти корупційне діяння здебільшого у взаємодії з іншими суб'єктами. Тобто, одержання службовою особою хабара здебільшого здійснюється за умови його давання іншою довіреною особою.

Висновки

Підводячи підсумок проведеного курсового дослідження, можна зазначити, що корупція є одним з основних чинників, яка створює реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави, вона негативно впливає на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.

Корупційні злочини - це злочини, які полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах чи інтересах третіх осіб.

Одним із таких злочинів, є вимагання хабара, передбачений ч. 4 ст. 368 КК України. Відповідно до зазначеної статті вимагання хабара - це вимагання службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

Осіб які вчинюють, вище наведений злочин умовно називають вимагателями хабара, під якими розуміють осіб, уповноважених на виконання функцій держави та які усвідомлюють протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йдуть на порушення закону, шляхом вимагання хабара.

Вимагателів хабара залежно від їх морально-психологічної спрямованості та характеру дій можна поділити на:

1) Вимагателів хабара, які одержують незаконну винагороду за вчинення або невчинення певних дій по службі від випадку до випадку, спеціально не створюючи чи підшукуючи ситуації для одержання хабара (ситуативний хабарник).

2) Вимагателів хабара, які цілеспрямовано займаються «продажем» своїх повноважень, постійно вишукуючи можливості для одержання незаконної винагороди, фактично повністю або значною мірою підпорядковуючи цій діяльності свою службову діяльність.

3) Вимагателів хабара, які перебувають, так би мовити, на матеріальному утриманні кримінальних угруповань, комерційних або політичних структур, забезпечуючи за допомогою наданих їм владних чи службових повноважень постійне «обслуговування» їх інтересів.

Отже, з вищенаведеного слідує, що вимагателі хабарів це один з найнебезпечніших типів хабарників, які не лише не протидіють корупції, а навіть створюють її самі, шляхом вимагання від певних осіб матеріальної вигоди за вчинення тих чи інших неправомірних дій.

Перелік використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2011. - № 40. - Ст. 404.

3. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

4. Анохіна Л.С. Кримінологічні питання дослідження: детермінант хабарництва / Л.С. Анохіна // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадського Серия «Юридические науки». Том 20. - 2007. - № 1. - С. 72-76.

5. Братков С. Поняття корупції та її феноменологія / С. Братков // Вісник Академії управління МВС. - 2009. - №4. - С. 66-77.

6. Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность / А.И. Гуров. - М., 1990. - 226 с.

7. Гуськов А.Я. Национальная безопасность и коррупция / А.Я. Гуськов. - М., 2001. - 382 с.

8. Йосифович Д.І. Профілактика корупційних правопорушень / Д.І. Йосифович // Митна справа. - 2011. - № 2. - С. 447-452.

9. Карпец И.И. Преступность: иллюзии и реальность / И.И. Карпец. - М., 1992. - 512 с.

10. Клюковская И.Н. Современное состояние коррупции в России и проблемы предупреждения / И.Н. Клюковская. - Ставрополь, 2001. - 493 с.

11. Комиссаров B.C. Уголовно-правовые аспекты борьбы с коррупцией / B.C. Комиссаров // Вестник Московского университета. - Серия 11. - 1993. - № 1. - С. 17-23.

12. Криминология - XX век / Под ред. В.Н. Бурлакова, В.П. Сальникова. СПб., 2000. - 630 с.

13. Криминология. Избранные лекции / Ю.М. Антонян. - М.: «Логос», 2004. - 448 с.

14. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, М.Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В.В. Голіни. - 2-ге вид. перероб. і доп. - Х.: Право, 2009. - 288 с.

15. Кудрявцев В.Н. Преступность и нравы переходного общества / В.Н. Кудрявцев. - М., 2002. - 143 с.

16. Матіос A.B. Адміністративна відповідальність посадових осіб / A.B. Матіос. - К.: Знання, 2007. - 223 с.

17. Мельник М.І. Корупція - корозія влади: монографія / М.І. Мельник. - К.: Атіка, 2004. - 384 с.

18. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, ознаки, заходи протидії: монографія / М.І. Мельник. - К.: Атіка, 2001. - 347 с.

19. Михайленко Д.Г. Тенденції щодо визначення поняття корупції та її співвідношення з хабарництвом / Д.Г. Михайленко // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. - Вип. 45 / [редкол.: С.В. Ківалов (голов. ред.) та ін.; відп. за вип. Ю.М. Оборотов]. - Одеса: Юридична література, 2009. - С. 352-357.

20. Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов; под ред. Н.Ю. Шведовой. - 23-е издание, испр. - М.: Русский язык, 1990. - 270 с.

21. Пічкуренко С.І., Ворона В.В. Теоретично-правові засади протидії корупції та хабарництву в органах внутрішніх справ / С.І. Пічкуренко, В.В. Ворона // Науковий Вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2011. - № 1. - С. 143-150.

22. Прохоренко А. Вимагання хабара як кваліфікуюча ознака одержання хабара / А. Прохоренко // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XI регіональної науково-практичної конференції. 3-4 лютого 2005 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. - С. 303-307.

23. Скалазуб Л.П. Проблеми застосування новоприйнятих законів України про корупцію оперативними підрозділами органів внутрішніх справ / Л.П. Скалазуб, В.І. Василинчук, В.Е. Хібовський // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 6. - С. 267-278.

24. Тихомиров Ю.А. Современная теория административного права / Ю.А. Тихомиров // Государство и право. - 2004. - №11. - С. 24-30.

25. Шведова Г.Л. До питання про протидію корупції в Україні: політико-кримінологічний аспект / Г.Л. Шведова // Держава і право. - 2011. - Вип. 53. - С. 527-532.

26. Шведова Г.Л. Окремі питання характеристики суб'єктів корупційних злочинів: політико-кримінологічний аспект / Г.Л. Шведова // Наукові записки Національного університету Острозька академія. - 2010. - Вип. 56. - С. 215-218.

27. Щегорцова В. Мотивація як засіб подолання корупції в органах державного управління України / В. Щегорцова // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. - 2008. - Вип. 14. - С. 241-245.

28. Black Н. Black Law Dictionary / Н. Black. - New York, 1998. - 460 p.

Размещено на Allbest.ru