Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

· які походять із цього регіону, специфічного місця або країни, і

· якість або характеристики яких головним чином або виключно залежать від особливого географічного середовища з притаманними йому природним та людським факторами, і виробництво, переробка та підготовка яких відбувається у визначеному географічному районі.” [59].

Очевидно, що таке визначення «найменування походження» відповідає наведеному в Лісабонській угоді.

Необхідно також зазначити, що Регламент ЄЕС допустив до визнання найменуваннями походження певні традиційні (історичні) географічні або навіть не географічні назви, що позначають сільськогосподарські або харчові продукти, на які поширюються відповідні умови та які походять із вказаного регіону або специфічного місця.

Порівняння наведених у документі визначень «найменування походження» та «географічного зазначення» виявило таку різницю між цими об'єктами:

· на відміну від «якості або характеристик», що ними мають володіти позначені «найменуваннями походження» товари, для відповідних товарів, які позначаються «географічним зазначенням», вимагається лише одна з характеристик: специфічна якість, репутація або інші характеристики;

· якщо для «найменувань походження» вимагається виключна або головна залежність від природного та. людського факторів, зумовлених географічним середовищем - то для «географічного зазначення» достатньо лише, щоб певна характеристика відповідного товару визначалась його географічним походженням. Тобто, допускається залежність його специфічної якості, репутації, іншої характеристики або від природних, або від людських факторів.

Таким чином до поняття «географічне зазначення» висуваються менш суворі вимоги і вони можуть бути застосовані для ширшого кола товарів.

У 1994 р. у рамках Світової організації торгівлі (далі - COT) для забезпечення захисту прав інтелектуальної власності в умовах функціонування вільного переміщення товарів було укладено Угоду з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності («Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights» - далі Угода TRIPS) [62].

Відповідні положення Угоди TRIPS встановлюють спеціальний режим охорони «географічних зазначень» для держав - членів COT.

При цьому Угода TRIPS дає дещо інше визначення «географічного зазначення», ніж наведене у Регламенті Ради ЄЕС. Зокрема, ст. 22.1 встановлено:

„Географічними зазначеннями є зазначення, що ідентифікують товар як такий, що походить з території члена [COT], чи регіону або місцевості на цій території, де певна якість, репутація або інша характеристика товару є головним чином визначені своїм географічним походженням.” [62].

Звичайно, що це визначення в основному збігається із визначенням «географічного зазначення», наведеним у Регламенті Ради ЄЕС, проте відмінне від нього в тому, що:

по-перше, Угода TRIPS до відповідних товарів, що можуть позначатись «географічними зазначеннями», відносить будь-які товари, а не тільки сільськогосподарські та харчові продукти;

по-друге, «географічним зазначенням» у значенні Угоди TRIPS може бути не лише географічна назва, а будь-яке відповідне зазначення, що вказує на географічне походження, наприклад емблема чи графічне зображення.

Аналіз зазначених статей дозволяє констатувати, що, по-перше, визначення географічного зазначення в ст. 22.1 Угоди ТРІПС є більш широким, ніж визначення Закону України. Тому, відповідно до вимоги гармонізації законодавства до Закону мають бути внесені відповідні зміни, головна із яких буде полягати в тому, що географічним зазначенням мають визнаватися не лише назви географічних місць, а будь-які позначення, які вказують на певне географічне місце походження товару.

Порівняння Угоди TRIPS із міжнародними угодами, що їх адмініструє ВО1В, свідчить: наведене визначення «географічного зазначення» у певному відношенні базується на визначенні «найменування походження», встановленому у ст. 2 Лісабонської угоди. Проте воно відрізняється від нього у певних аспектах. Головна відмінність полягає ось у чому. Стаття 21.1 Угоди TRIPS визначає географічне зазначення як «зазначення, що ідентифікує товар...», тоді як ст. 2 Лісабонської угоди визначає найменування походження як «географічну назву країни, регіону, чи місцевості, що слугують для назви товару...» [81]. Таким чином позначення інші, ніж географічні найменування, або емблеми не підпадають під дію цієї статті. Проте вони можуть бути віднесені до категорії позначень, здатних становити собою «географічні зазначення» відповідно до Угоди TRIPS.

По-друге, Лісабонська угода до відповідних товарів встановлює вимоги стосовно їх якості та характеристик, тоді як Угода TRIPS охоплює товари, що мають або певну якість, або репутацію або іншу характеристику.

По-третє, Лісабонська угода вимагає, щоб відповідні продукти виключно або головним чином залежали від географічного середовища, включаючи природний та людський фактори. Тоді як в Угоді TRIPS для «географічного зазначення» достатньо, щоб певна характеристика відповідного товару визначалась географічним походженням, тобто природними або людськими факторами, залежними від свого географічного походження.

Певна річ, товари, що завдяки їх місцю походження мають звичайну репутацію, а не специфічну якість та характеристики, не підпадають під визначення найменування місця походження, наведене у Лісабонській угоді, отже, на них не може бути застосовано «найменування походження». Не підпадають під охорону позначеннями «найменувань походження» й товари завдяки своїм або лише природним, або лише людським чинникам.

Однак названі товари підлягають охороні свого походження «географічними зазначеннями» відповідно до Угоди TRIPS.

Порівнюючи між собою визначені терміни «найменування походження» та «географічні зазначення», звернемо увагу на те, що «географічні зазначення» як вказівки географічного походження охоплюють ширший спектр товарів, ніж «найменування походження». Тобто всі «найменування походження» можна вважати «географічними зазначеннями», однак не всі «географічні зазначення» будуть «найменуваннями походження».

Порівнюючи ж між собою такі терміни як «зазначення походження», «найменування походження» та «географічні зазначення», слід зазначити: більш загальним з-поміж них можна вважати «зазначення походження». Він може включати як «географічне зазначення», так і «найменування походження» [71, 368]. Так, «зазначення походження» лише вимагає, щоб відповідний продукт походив із відповідного географічного місця. Тобто в загальному значенні термін «зазначення походження» може бути застосований і для «найменувань походження», і для «географічних зазначень».

Проте є «зазначення походження», що не підпадають під визначення «найменувань походження» Лісабонської угоди, зокрема зазначення походження, які застосовуються на товарах без певної якості та характеристик, зумовлених взаємодією природних та людських факторів у даному географічному регіоні.

Також існують «зазначення походження», що не можуть бути віднесені до «географічних зазначень», визначених в Угоді TRIPS, а саме зазначення походження, застосовувані на звичайних товарах без специфічної якості, характеристик чи репутації.

Водночас аналіз законодавства різних країн засвідчив: ситуація щодо застосування у відповідному законодавстві таких термінів як «зазначення походження», «найменування походження», «географічне зазначення» дещо неоднозначна. Ще більш неоднозначною є ситуація щодо концепцій охорони відповідних зазначень про географічне походження у різних країнах.

Загалом охорона зазначень походження та найменувань походження на національному рівні зарубіжних країн характеризується різноманітністю правових концепцій. Крім того, кожна окрема концепція правової охорони зазначень та найменувань походження товарів розвивалась відповідно до національної правової традиції. Звичайно ж, значний вплив на розвиток національного законодавства мали як умови історичного та економічного розвитку певної країни, так і наявність певних товарів з відповідними характеристиками, що залежали від їх географічного походження.

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

2.1 Суб'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення походження товару

Суб'єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення походження товару згідно зі ст. 502 ЦК України [71] та ст. 9 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» можуть бути (Додаток В):

1. фізичні або юридичні особи, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем

2. асоціації споживачів;

3. установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць. [24].

Фізичними особами, які в заявленому географічному місці виробляють товар є як правило індивідуальні підприємці. Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном що належить їм на праві власності.

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128)[14], ЦК (статті 50-54)[71], законами: від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45)[21], від 14 травня 1992 р. (в ред. Закону від 30 червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 47)[20] та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45)[21].

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів, в тому числі в заявленому географічному місці виробляти товар.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

а) що становлять монополію держави: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками);

б) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін [10, 58].

Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо: ліцензування певних видів господарської діяльності (Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»)[23]; патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону від 23 травня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»[28]); подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплати податків та інших обов'язкових платежів; ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; додержання прав і законних інтересів споживачів; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством; своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах; дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, проти пожежних та інших вимог.

Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство - традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи).

Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом суб'єктів права на географічне зазначення, однак основними учасниками цих правовідносин є юридичні особи.

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

Це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення; вона має бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку; вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені; вона може бути позивачем і відповідачем у суді [10, 66].

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціальною утворення - організації. Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога "організаційної єдності". Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляються у статуті юридичної особи, її установчих документах або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст. 143, 151, 154 ЦК)[70].

Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їхньої внутрішньої структури та порядку функціонування її органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом [70]. Таким чином, вказана норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них 2 рівні органів управління товариством. Перший рівень - це вищий орган управління; другий - виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариства незалежно від його виду.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначаючи засади голосування в них учасників товариства [70].

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить виключень з цього права. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть таке, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати його майнові і немайнові права як учасника товариства.

Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їхня майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" це право включає в себе можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству здійснення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається більш вузьким правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їхня майнова відокремленість виражається у праві власності. Разом з тим, майно юридичної особи може не обмежувань , майновими об'єктами а полягати ще й в наявності зобов'язальнії1 майнових прав. Крім того, деякі юридичні особи не мають майна на право власності, господарського відання або оперативного управління. Все їхнє майно може складатися з грошових внесків її банківських рахунках, а займані ними приміщення знаходитись і володінні на умовах договору оренди.

Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності
брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа під власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, котре дозволяє одразу визначити основні ознаки організації - чи і вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених уст. 90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника г об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій.

Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема, ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном [70]. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними засобами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи а також окремі її обмеження містяться також у главі 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідальність за зобов'язаннями, які виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, були схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який мас такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має юридичну силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови недостатності таких коштів до субсидіарної відповідальності притягується власник установи.

Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як її здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником цивільного обігу [68, 201]. Однак правильним здається тлумачити її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту її цивільних прав. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК [70].

Класифікація юридичних осіб, які в заявленому географічному місці виробляють товар може проводитися за різними підставами на загальних засадах визначених в законодавстві України (Додаток).

Зокрема, юридичні особи поділяють:

1) Залежно від виду права власності на:

а) державні і комунальні юридичні особи - ті, що засновані на державній або комунальній формах власності. До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК)[70]. Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК)[70]. Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, що є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи - ті, що засновані на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом (ст. 325 ЦК)[70];

в) юридичні особи, що засновані на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК)[70].

2) Залежно від мети створення і діяльності - на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

У основі цього розмежування перебуває ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета с основною.

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, благодійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань зазначених юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування - на:

а) госпрозрахункові юридичні особи;

б) бюджетні юридичні особи.

Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони при заснуванні отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а, відтак, хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб.

Бюджетні - отримують кожен рік від держави кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитів. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від відношення засновників до майна - на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (права вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

5) За типом правосуб'єктності та функціями - на:

а) юридичні особи публічного права - створені для виконання функцій публічної влади - управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права - створені для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їхніх засновників.

6) Залежно від організаційно-правової форми - на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна - поділ юридичних осіб на особи приватного права і особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення юридичних осіб. Зокрема, ч. 2 ст. 81 встановлює, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права[70].

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

Юридична особа публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Критерієм для класифікації, насамперед, слід вважати усе ж таки не порядок, а цілі створення, а також галузь у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні функції, то вона є суб'єктом публічного права і має створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо ж юридична особа має функціонувати у галузі приватного права, як його суб'єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.

Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, яка передбачена законом. Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб, як товариства та установи.

Крім того, у цій нормі йдеться про допустимість створення юридичних осіб у інших формах, "встановлених законом".

Враховуючи особливості методу цивільно-правового регулювання, про які йшлося у перших главах цієї книги, це положення ст. 83 ЦК, очевидно, слід тлумачити у тому сенсі, що йдеться не лише про форми юридичних осіб, прямо передбачені законом, але й узагалі - про будь-яку форму юридичної особи, котра прямо не заборонена законом.

Товариство - це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у ньому.

За своєю суттю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності статутного фонду товариства, поділеного на частки учасників пропорційно їхнім внескам.

Разом з тим, товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника [66, 187]. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Важливими суб'єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є також асоціації споживачів та установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць[66, 190].

Отже, підводячи підсумки слід відзначити, що право на використання географічного зазначення, право інтелектуальної власності на яке зареєстроване, мають виробники, які у зазначеному географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відповідають тим, що внесені до державного реєстру.

2.2 Об'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення

Географічні зазначення відносяться до об'єктів права інтелектуальної власності, чия функція полягає в тому, що вони відрізняють товари залежно від місця їх географічного походження. При цьому за сутністю свого призначення такі об'єкти можливо поділити на дві основні групи, а саме ті, які:

вказують на те, що відповідні товари походять з певного географічного місця, регіону (частіше - країни), - до них зазвичай відносяться, «зазначення походження»;

вказують на те, що відповідні товари, що походять з певного географічного місця, регіону та мають зазвичай певну якість, характеристики чи репутацію, котрі в свою чергу залежать саме від географічного місця походження таких товарів[6, 90].

Таким чином остання група об'єднує так звані спеціальні об'єкти, що для вказівки про місце походження застосовуються на відповідних товарах, яким властиві певна якість, характеристики чи репутація, зумовлені їх географічним походженням. Саме до таких спеціальних об'єктів, як правило, відносяться «найменування походження» («Appellation of Origin» - відповідно до термінології, застосовуваної в міжнародних договорах та в законах зарубіжних країн) та «географічні зазначення» (відповідно - «Geographical Indication»)[12].

При цьому стосовно прийнятої на сьогодні термінології в зазначеній сфері слід зауважити: хоча термін «географічні зазначення» визначає окремий вид спеціального об'єкта інтелектуальної власності, в міжнародних угодах та в законодавстві зарубіжних країн його також прийнято застосовувати в якості загального терміна, що охоплює інші спеціальні об'єкти інтелектуальної власності.

Однак іноді в якості загального терміна прийнято застосовувати «зазначення походження». Закон «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від Україні 16 червня 1999 р. встановлює правовий режим охорони «зазначень походження товарів» та регулює відносини у сфері цих об'єктів інтелектуальної власності [9, 17]. «Зазначення походження» є загальним терміном, який охоплює: «прості зазначення походження товару» та такі спеціальні об'єкти, що підлягають охороні на підставі державної реєстрації, як: «назви місця походження товару» і «географічні зазначення походження товару» (названі як «кваліфіковані зазначення походження товару»).

Відповідно до положень книги четвертої Цивільного кодексу України, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено «географічні зазначення»[70]. При цьому встановлено, що право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації його на підставі закону.

Очевидно, термін «географічні зазначення» належить до застосування в якості загального терміна, що охоплює «назви місця походження товару» і «географічні зазначення походження товару» («кваліфіковані зазначення походження товару»).

Доречно зауважити, що у країнах світу правова охорона «зазначень походження», «найменувань походження», «географічних зазначень» нараховує далеко не одне десятиліття, а в деяких такі об'єкти охороняються цілою низкою законодавчих актів. Укладені також багатосторонні та двосторонні міжнародні та регіональні угоди щодо їх охорони. Загалом «зазначення походження» («Indication of Source») та «найменування походження» («Appellations of Origin») були визнані в якості об'єктів промислової власності серед таких об'єктів як «винаходи», «корисні моделі», «знаки» та «промислові зразки» ще при укладені Паризької конвенції про охорону промислової власності в 1883 році [50].

До відомих «найменувань походження» та «географічних зазначень», застосовуваних на відповідних товарах, що мають відповідне географічне походження, відносяться такі найменування товарів: «Danablu», «Gorgonzola», «Roquefort» та «Manchego» для сирів; «Basmati» для рису; «Antigua» та «Mocha» для кави; «Toscano», «Olympia» для оливкового масла; «Bordeaux» «Chianti» для вина; «Havana» для тютюну; «Swiss» для годинників; «Meissen» для порцеляни; «Walerford» та «Baccarat» для кришталевих виробів. Відсутність в Україні охорони певних назв місця походження та географічних зазначень походження не є результатом відсутності в Україні таких товарів, які б вирізнялися своєю специфічною якістю, характеристиками чи репутацією залежно від їх географічного походження. Згадаймо кримські вина, зокрема ті, що походять із знаменитої Масандри та Сонячної долини. Досі не мають відповідної правової охорони такі відомі продукти українського походження, як петриківський розпис дерев'яного посуду, коростеньська порцеляна, житомирський граніт, різьбляні вироби Карпат.

У якості географічних зазначень захищеними могли б бути в Україні такі природні мінеральні води, як «Трускавецька», «Миргородська», «Моршинська» (табл.1). На сьогодні назви цих вод зареєстровані в Україні в якості знаків для товарів і послуг (де серед товарів зазначено «природні мінеральні води») на ім'я різних осіб. Як правило, вони складаються з назви води або містять таку назву у своєму складі та відрізняються один від одного застосуванням різних прикметників або дизайном напису, чи складовими в разі охорони у вигляді етикетки. Такі знаки зареєстровані як на ім'я різних осіб, які знаходяться у відповідному місці, та видобувають відповідну воду, так і на осіб, які не мають виробничих потужностей, розташованих у певному географічному місці.

Характерно, наприклад, що на сьогодні до Державного реєстру знаків для товарів і послуг занесено 24 знаки, які містять словесне позначення «Трускавецька» і призначені, серед іншого, для води. Нараховується 10 різних власників вказаних знаків, а самі знаки різняться такими прикметниками як: «заповідна», «джерельна», «курортна», «кришталева», «оригінальна», «природна», «особлива», «класична», «справжня». Щонайперше така ситуація насторожує.

Таблиця 1.

Відомості про зареєстровані в Україні кваліфіковані зазначення походження товарів 105]

Номер реєстрації	Дата реєстрації	Зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару	Назва товару, для якого реєструється кваліфіковане зазначення походження товару
1.	15.03.2007	Миргородська	Мінеральна вода
2.	15.03.2007	Сонячна долина	Десертне марочне вино
3.	15.03.2007	Східницька	Мінеральна вода
4.	25.02.2008	Ессентуки	Мінеральна вода
5.	25.02.2008	Нагутская	Мінеральна вода
6.	25.02.2008	Славяновская	Мінеральна вода
7.	10.09.2009	Новий світ	Вина ігристі
8.	10.09.2009	Поляна квасова	Мінеральна природна вода
9.	10.09.2009	Менська Остреч	Мінеральна природна вода
10.	12.10.2009	Царичанська	Мінеральна природна вода

Зазначимо, спори стосовно правомірності реєстрації одного із знаків «Трускавецька» суди вирішували не один рік. Причому, іноді зміст позовних вимог вражав своєю винахідливістю. У первісному спорі позивач та відповідач, власник відповідного свідоцтва на знак, зайняті видобутком води практично в одному місці, все-таки дійшли до примирення стосовно використання назви води. Однак уже через два роки власник спірного свідоцтва на знак просив суд визнати за ним виключне право на використання відповідного позначення. Це при тому, що право виключного використання власником свідоцтва позначення, зареєстрованого як знак, встановлено Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». І суд задовольнив позовні вимоги. Первісний же позивач згодом, скориставшись тим, що знак мав комбінований характер, а саме позначення «Трускавецька» було виконане із застосуванням літер особливої форми написання, просив суд виключити з правової охорони слово «трускавецька», забезпечивши собі таким чином можливість використовувати назву води, не порушуючи прав власника свідоцтва на знак. Унаслідок цього після всіх судових розглядів нині колишній позивач і відповідач володіють спірним знаком спільно.

Безперечно, що витоки таких спорів лежать у площині права на використання назви природної води, що може мати підстави охорони в якості спеціального виду зазначення походження такої води, право на використання якого може належати тим особам, які її видобувають.

Ще й сьогодні, суди вирішують спір щодо правомірності використання назви природної мінеральної води «Миргородська», зареєстрованої у варіаціях знаків на двох різних юридичних осіб, які добувають воду з Миргородського родовища мінеральних вод. Позов виник саме через невизначений статус назви природної води, що й досі не визнана в Україні зазначенням походження (чи географічним зазначенням), що підлягає правовій охороні та має належати до використання володільцям такого права на підставі видобутку води у відповідному географічному місці.

Досі не вирішено спір стосовно того, чи вказує складова «KRIM» на півострів Крим як на місце походження ігристого вина, тобто є простим зазначенням походження товару, що викликає у споживачів асоціації того, що вино ігристе «KRIMSEKT» походить із півострова Крим.

Зрозуміло, що таких колізій могло б не існувати, якби були реалізовані положення відповідного Закону і чітко визначено об'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення та способи їх захисту.

РОЗДІЛ 3

НАБУТТЯ ТА ЗМІСТ ЧИННОСТІ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

3.1 Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення

В законодавстві України визначено, що право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з моменту його реєстрації.

Законом України встановлено, що право на реєстрацію назви місця походження та географічного зазначення походження товару мають:

· особа чи група осіб, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем;

· асоціації споживачів;

· установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць[24].

Водночас право на використання вже зареєстрованих зазначень походження товару матимуть виробники, які у відповідному географічному місці, зазначеному в державному реєстрі, виробляють товар, особливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відповідають внесеним до реєстру.

Звичайно і в законах зарубіжних країн право на реєстрацію географічного зазначення також надаються особам як приватного, так і публічного права. Окремі виробники для подання відповідної заявки можуть формувати групи, консорціуми, створювати асоціації.

Обов'язковими складовими заявки на одержання правової охорони відповідного зазначення походження або права на його використання на території України мають бути такі відомості:

· назва товару, для якого заявник просить зареєструвати вказане зазначення походження товару та/або право на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару;

· назва та межі географічного місця, де виробляється товар, із яким пов'язуються особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики товару;

· опис особливих властивостей товару, певних якостей, репутації або інших характеристик товару;

· дані щодо використання заявленого кваліфікованого зазначення походження товару на етикетці та при маркуванні товару;

· дані про взаємозв'язок особливих властивостей, певних якостей, репутації або інших характеристик товару з природними умовами та/або людським фактором вказаного географічного місця [45].

До матеріалів заявки належить також додати:

· документ, який підтверджує, що заявник виробляє товар, для якого просить зареєструвати назву місця його походження чи географічне зазначення походження товару та/або право на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару;

· висновок спеціально уповноваженого органу про те, що особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару, зазначені в заявці, об'єктивно зумовлені чи пов'язані з природними умовами та/або людським фактором вказаного географічного місця виготовлення товару;

· висновок спеціально уповноваженого органу щодо меж географічного місця, з яким пов'язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару [45].

У положеннях Правил складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару (далі - Правила) зазначено: «У відповідному розділі заявки указуються: конкретна назва та межі географічного місця виробництва товару. Межі географічного місця можуть бути описані за допомогою координат природних меж місцевості - рік, гір, озер; адміністративних меж; довговічних споруд, комунікацій тощо»[45].

На перший погляд, це положення не становить труднощів стосовно його застосування, хоча потенційно воно може суперечити відповідному положенню Закону, в якому «географічне місце» визначено як «будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами». Зрозуміло, що такі поняття, як «природні межі місцевості» та «офіційно визначені межі», є різними.

Законодавство зарубіжних країн, наприклад, вирішує проблеми опису географічного місця так. Насамперед вимагається, щоб описання географічного регіону, вибраного для захисту в якості географічного зазначення, здійснювалось по можливості точнішими термінами. При цьому відповідне географічне місце може бути як визначеним у межах певної офіційної територіальної одиниці, так і не пов'язаним з нею.

Визначення меж географічного регіону у першому випадку може бути зроблено різними способами: і як відповідно до існуючого адміністративно-політичного, так і до економічного поділу тощо. Повна відповідність між зазначеним географічним регіоном та відповідним адміністративно-політичним поділом не вимагається. У кожному випадку повинно бути лише показано місце знаходження зазначеного регіону, додано точну карту. Якщо ж географічний фактор залежить від природи ґрунту і клімату, може вимагатись грунто-кліматична карта.

Прикладами географічних регіонів, які не відносяться до адміністративно-політичних чи інших офіційних територіальних одиниць, можуть бути: визначений спеціально регіон, область, де росте виноград; їх комбінація; мала місцевість або група місцевостей; обмежена зона виноградарства і т. д.

Критерієм для визначення меж такого географічного регіону будуть відповідні властивості продукції. Наприклад, для продукції виноробства, є визначення однорідності її у відповідному регіоні й порівняння стосовно відмінностей з продукцією інших регіонів[49, 11].

Специфічний критерій визначення меж відповідної території може включати такі характеристики: природні фактори, такі як ріки, контурні лінії та інші топографічні характеристики; географічні характеристики, такі як грунт, дренаж, клімат, висота над рівнем моря; людські фактори, такі як вибрані варіанти та способи виробництва; історичні та традиційні фактори.

Тобто критерії визначення меж географічного місця походження товару можуть змінюватися, як залежно від специфіки самого географічного місця, так і від особливостей самого товару, так і виду правової охорони зокрема.

Водночас необхідно звернути увагу на такий документ як «висновок спеціально уповноваженого органу щодо меж географічного місця, з яким пов'язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару».

В Україні спеціально уповноваженим органом, наділеним повноваженнями щодо визначення меж географічних місць, з якими пов'язані особливі властивості, певні якості чи інші характеристики товарів, є державний орган, що визначається Кабінетом Міністрів України. Розпорядженням КМУ «Про спеціально уповноважені органи для визначення та контролю особливих властивостей та інших характеристик товарів від 23.04.2001 р. №149-р такі повноваження покладені на Державний комітет з природних ресурсів[60].

З цього приводу можна висловити певні сумніви стосовно компетентності зазначеного державного органу щодо визначення меж географічного місця, з яким пов'язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товарів промислового виробництва, на відміну від продукції природного походження. Адже в такому разі необхідно визначити людські фактори, зокрема вибрані варіанти та способи виробництва. Викликає сумнів і компетенція вказаного органу стосовно визначення однорідності продукції у відповідному регіоні.

Зазначимо, що в ряді країн така компетенція покладена на місцеві органи влади. В ряді країн відповідні межі географічного місця також встановлюються та засвідчуються у відповідному описі характеристик товару або його специфікації, про що йтиметься далі.

Особливої уваги потребує розділ заявки «опис особливих властивостей товару, певних якостей, репутації або інших характеристик товару».

Відповідні положення Правил визначають, що у цьому розділі подаються відомості стосовно особливих властивостей товару, що відрізняють його від аналогічних товарів. Тут же мають наводитись відомості щодо певних якостей, репутації або інших характеристик товару, пов'язаних з указаним географічним місцем [45].

При цьому зазначено, що у відповідному описі надається інформація щодо наявності у певному географічному місці вихідної сировини, відповідних кліматичних, геологічних або інших природних умов, людей (колективу), спроможних виготовляти товар традиційним способом, тощо.

До зазначених відомостей встановлено вимоги стосовно чіткості, ясності та відповідності до загальноприйнятої спеціальної термінології (наприклад, товарознавчої, технічної). Проте жодних критеріїв, за якими може бути встановлена особлива властивість, певна якість, репутація чи інша характеристика відповідного товару, не встановлено.

Відповідно, не визначено будь-якої процедури встановлення такої якості, репутації чи характеристики. Аналіз відповідних положень зарубіжного законодавства засвідчив, що в них, як правило, розрізняються окремо опис якості, опис характеристик та опис репутації. Крім того їх критерії мають певні відмінності. Принагідно слід зауважити, що відповідний опис має ідентифікувати товар за його особливою якістю, репутацією чи характеристиками.

Зокрема, опис характеристик товару може включати опис основних фізичних (рівень рН, форма, вага, зовнішній вигляд, консистенція), хімічних (присутність/відсутність домішок, осаду і т. д.), мікробіологічних (використання тих чи інших ферментів, присутність бактерій) і/або органолептичних (запах, смак, текстура, колір, візуальні та сенсорні дані) характеристик.

За потреби опис може складатися з опису сировини, технологічних процесів, стадій виробництва товарів та критеріїв якості кінцевого продукту. Сам опис має відноситись до всіх відповідних стадій виготовлення продукту, включаючи за необхідності упакування [32, 313].

Наприклад, для продукції рослинництва зазначають, звичайно, сорт рослини, дату посадки і збирання врожаю, період вегетації, метод збирання врожаю, зберігання, відвантаження і т. ін., та самі характеристики продукції, як от твердість/м'якість, рівень цукру чи кислоти.

У низці країн, зокрема Франції, Швейцарії, Угорщині, для опису відповідних характеристик чи якості продукції встановлені спеціальні специфікації [44, 95].

Специфікація товару містить звичайно певні стандарти, вже визначені на національному чи регіональному рівнях (наприклад, ЄС). При цьому товари повинні відповідати не лише специфікації, але й певним горизонтальним стандартам. Таким чином продукти можуть бути об'єктом подвійного контролю. Причому, стосовно специфікацій звичайно встановлено правила, що регулюють всі стадії технологічного процесу, стандарти якості, пакування та маркування. Така специфікація, як правило, включає і визначення меж географічного місця. Звичайно, підписується вона установленим компетентним органом, який засвідчує, зокрема, застосовуваний виробничий процес, технологію і/або переробку продукту. Переважно такий орган сертифікації діє на підставі національних чи регіональних стандартів, у яких викладено основні критерії для відповідних продуктів.

Принципи специфікації товарів Правова охорона географічних зазначень, як відповідно до законодавства ЄС, так і відповідно до законодавства України, мають одним із основних принципів охорони принцип ненадання охорони тим географічним зазначенням/вказівкам про походження, які стали видовими назвами товарів. Однак, немає узгодженості між Україною та Європейським Союзом з приводу того, які саме географічні зазначення є видовими назвами товарів. Іншим основним принципом правової охорони географічних зазначень відповідно до законодавства ЄС є принцип специфікації товарів, щодо яких застосовується відповідне географічне зазначення або вказівка про походження. Положення щодо специфікації є детально розробленими. Українське законодавство не містить положень, які б визначали критерії специфікації товарів, процедуру щодо перевірки відповідності товарів вимогам специфікації.