Правовий статус особи в Україні

Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період. Правовий статус громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Міжнародні організаційно-правові механізми гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.07.2009
Размер файла 68,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та

громадянина в міжнародному і національному

законодавстві

3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод

людини і громадянина

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов'язки (ст.57) тощо.[1]

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії - правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна - це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту - та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об'єктивно достовірна мета або об'єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об'єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об'єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п'ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об'єктивних і суб'єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини - це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб'єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета - це не що інше, як «мета права».

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому - відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому - здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов'язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов'язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета - це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини - це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов'язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав - об'єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб'єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов'язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) - це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб'єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб'єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]

Представник іншого підходу до цієї проблеми - О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб'єктивного права; це - самосійне право, хоча й тісно пов'язане із суб'єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб'єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.

Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист): право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об'єднань з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Використання тієї чи іншої методологічної правомочності визначається характером права, що потребує захист. Процесуальний зміст права на захист означає: право людини звернутися за захистом порушеного права у будь-який орган державної влади і місцевого самоврядування або громадського об'єднання у будь-якій законній формі: право на користування правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту права; право на оскарження у судовому адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи.

Таким чином, методологія права на захист права повинна розглядатися як законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організації) з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки. Право на захист - не є захистом. Захист означає реалізацію права у конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати різними методами.

Метод захисту прав людини - це регламентований правом комплекс особливих процедур здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права.

Методологічні особливості захисту прав людини по-різному структуруються на таких рівнях як міжнародний та внутрішньодержавний. Міжнародне гарантування прав і свобод людини включає засоби гуманітарної інтервенції ,силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є не правовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав та свобод людини. Засоби тиску та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв'язання гуманітарних криз.

Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері ,яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що впливає на правові системи конкретних держав.[3;38]

Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов'язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист.

Залежно від особливостей суб'єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права - юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об'єднань з відновлення порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційний метод захисту - сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) прав без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і несудові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту.

Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини. Судовий метод захисту найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об'єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.[3;38]

Чинна Конституція України не містить застереження щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рушень, дій чи бездіяльність державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». І громадяни змогли скористатися цим правом.

Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно- та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються підстави для відводу суддів, так і порядку вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Законі «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.

Останнє є важливим, оскільки саме органи конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Козлов, сприймають як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотриманням владою правового статусу особи. Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції.

Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність. Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю та абстрактним правом, наданим громадянам ,звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судами України, іншими органами державної влади.

Конституція України значно розширила методологічні можливості захисту прав та свобод громадянина, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст.26 Європейської конвенції з прав людини.[3;38]

У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів. Судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

3.2 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина через формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. Адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначає розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва, є одним з визначальних завдань процесу реформування українського суспільства, що набуває особливого значення у контексті європейської інтеграції України.[4;56]

Права і свободи людини - це такий правовий інститут загальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів. На даний час у світі існує багато інститутів і механізмів, спрямованих на захист права та свобод людини і громадянина, але права особистості часто порушуються, а способи їх захисту не завжди досить ефективні.

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі - їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов'язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.[4;56]

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозоляє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні і регіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). в обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково пов'язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом ,хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні договори з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини - згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.[9;203]

Особливе місце посідає Комісія з прав людини - універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав - членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розумінні прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими органами і цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав із захисту меншин.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст.28 Міжнародного пакту по громадські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав - учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав - учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст.40). У разі, якщо держава0учасниця зробить заяву згідно зі ст.41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов'язань за Пакту.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні прав Комітету із прав людини наділених повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб порушення прав, зазначених в цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарги відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. [9;205]

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи - на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЕС - на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ - згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці - згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці - згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав - учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурами і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурами і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання).

Конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

До конкретних досягнень співробітництва в рамках Ради Європи можна віднести сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства і близько 170 укладених європейських конвенцій і договорів (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Соціальна хартія Європи 1961 р., Європейська конвенція щодо запобігання катувань 1987 р. тощо) еквівалентних 75000 двосторонніх угод.

Документи Ради Європи встановлюють ряд важливих принципів, які застосовуються до правової держави: принцип законності, права на справедливий судовий розгляд ,вільний доступ до судів, гарантії справедливого і відкритого судового розгляду, неупередженості суддів і відповідність покарання вчиненому. Цими принципами повинні керуватися уряди й інші органи влади, а також судові і законодавчі органи.

Найбільш відомою серед цих документів стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, прийнята в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 р. Більш ніж за сорок п'ять років свого існування Конвенція довела свою необхідність й значимість і визнана міжнародним співтовариством як найефективніший у світі механізму щодо захисту прав людини й основних свобод. Пояснюється це політичною волею держав-учасниць у забезпеченні загальної системи цінностей. У даний час у Конвенції беруть участь усі держави-члени Ради Європи, у тому числі й Україна (з 1973 р.). З точку зору міжнародного права Конвенція становить багатосторонній договір. Держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання гарантувати кожній людині, що перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, зафіксовані в цьому документі. Особливістю Конвенції є не лише та обставина, що в ній закріплений широкий спектр прав людини, але й наявність механізмів контролю за реалізацією її положень. Рада Європи здійснює постійний контроль за виконанням Конвенції з метою розширення забезпечуваного нею захисту шляхом доповнення переліку прав, а також за допомогою удосконалення діючих процедур. На 1 липня 1999 р. у систему Конвенції входило, крім неї самої, 11 додаткових протоколів.

Європейська конвенція ґрунтується на переконанні, що основні права і свободи - це підвалини справедливості і миру в усьому світі, найкращим чином здійснюється завдяки дієвій політичній демократії та завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Уряди європейських країн, які дотримуються єдиних думок і мають загальну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві закону, робили перші кроки на шляху колективного забезпечення здійснення цих прав.

Однак, оскільки гарантування громадських та політичних прав не може бути відокремлено від сприяння основним соціальним правам і свободам та їх захисту, держави-членів Ради Європи прийняли другу важливу Конвенцію - Європейську соціальну хартію - з метою гарантування на міжнародному рівні такі права, як право на працю, на задовільну винагороду, право створювати профспілки і вступати до них, право на страйки тощо.

Європейська конвенція з теоретичної точки зору - це міжнародний договір, свого роду контракт, згідно з яким держави беруть на себе деякі правові зобов'язання. Усім цим зобов'язанням властива така риса - визнання за окремими особами певних прав. Положення Конвенції дозволяють особам, які вважають, що їх права не були дотримані, порушити в європейських установах з прав людини у Страсбурзі справу проти уряду-відповідача.

Уряди мають піклуватися про те, щоб кожна людина, що знаходиться під їх юрисдикцією, мала можливість користуватися правами і свободами, які захищаються цією Конвенцією.

У деяких країнах Конвенція включена у внутрішнє законодавство з тим, щоб кожна людина мала можливість подати скаргу або заяву до національного суду або органу ,спираючись безпосередньо на її положення. Але навіть у тих країнах, де Конвенція не включено у внутрішнє законодавство, національні закони не повинні суперечити її положенням.

Конвенція не замінює національної системи захисту прав людини, але забезпечує міжнародну гарантію на доповнення до права на оскарження, яке існує у тій чи іншій державі. Більшість прав і свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, мають громадянський та політичний характер. Конвенція чітко визначає, що більшість цих прав в демократичному суспільстві не може бути необмеженою, і що необхідні обмеження можуть запроваджуватися з міркувань громадської або національної безпеки, з метою захисту економічного добробуту країни, здоров'я та моралі суспільства або прав і свобод інших людей, для запобігання заворушенням і злочинам.

Навіть коротке ознайомлення зі змістом Європейської Конвенції показує її важливу особливість по відношенню до Загальної Декларації ООН. Якщо Декларація проголошує рекомендації державам-учасницям ООН поважати права і свободи людини, то Європейська Конвенція містить вимоги, обов'язки держав не тільки надавати особам, які знаходяться під їхньою юрисдикцією, певні права і свободи, але й не посягати на універсальні права, а також такі права і свободи ,які випливають із традиції, рівня розвитку європейського співтовариства.

Для реалізації Конвенції було сформульовано механізм захисту прав людини і основних свобод. За Конвенцією завдання захисту прав людини покладається на два спеціально утворених з цією метою органи: Європейську Комісію з прав людини та Європейський Суд з прав людини, а також на Комітет Міністрів, який є директивним органом Ради Європи і складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників. Ці установи територіально розташовані у Страсбурзі. Європейська Конвенція з прав людини через установи ,які вона створила, забезпечує практичний і ефективний захист прав людини в Європі протягом майже сорока років.

Варто підкреслити, що ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не піднімають національні системи захисту прав людини й основних свобод. Основне призначення Конвенції - дати міжнародну гарантію на додаток до права системах права держав. У відповідності зі ст.9 Конституції України положення Конвенції - часина національного законодавства нашої держави з усіма юридичними наслідками, які випливають звідси.

У Конвенції передбачені два режими механізму міжнародного захисту прав людини. Перший надає можливість державі-учасниці звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, якщо вона вважає що інша держава-учасниця порушує свої зобов'язання по Конвенції або протоколах до неї. Другий режим забезпечує можливість будь-якій особі, групі осіб або нерядовій організації адресувати скаргу в Європейський Суд з прав людини на державу-учасницю Конвенції, що, на їх думку, порушує свої зобов'язання, зафіксовані в Конвенції або протоколах до неї.

До листопада 1998 р. існувало три органи, що могли впливати на результат розгляду скарги держав-учасниці або окремої особи Європейська комісія з прав людини; Європейський Суд з прав людини і Комітет Ради Європи. У зв'язку зі збільшенням кількості скарг, що направлялися в Комісію з прав людини, стали виникати затримки з їх розглядом. Крім того, сама природа багатоланкового механізму розгляду скарг з об'єктивних причин призводила до повноваження термінів їх розгляду. У зв'язку з цим у 1994 р. був прийнятий і відкритий для підписання Протокол №11 до Конвенції 1950 р. Відповідно до положень цього Протоколу постійно функціонуючий єдиний Суд повинен замінити багатоланкову систему розгляду скарг. Мета такої реформи - прискорити судові процедури, зробити їх більш ефективними і розширити звернення до Суду. У листопаді 1998 р. Протокол №11 набрав чинності. У даний час Суд працює на новій основі. Він складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав-учасниць Конвенції 1950 р. Судді обираються ПАСЄ терміном на шість років від кожної держави-учасниці Конвенції більшістю голосів.[8;357-359]

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав - учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших держава-членах (ст.33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в держава-членах (ст.34), Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави - члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб'єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст.1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст.11 Європейської Конвенції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої вади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст.35), але заявник може просити не вказувати ім'я в разі офіційного опублікування результатів Європейським судом з прав людини (ст.35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст.35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п.3 ст.35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов'язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.[9;206-208]

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш неурядових організацій у захисті можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

ВИСНОВОК

Захист прав та свобод людини посідає найголовніше місце як національних, так і міжнародних законодавствах.

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі - їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Серед найважливіших міжнародних правових актів з захисту прав людини посідають:

- Загальна декларація прав людини 1948 р.;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р.;

- Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

Тому, ми можемо зробити висновок, що початок організації захисту прав і свобод людини, почалося у 2 половині ХХ століття. На мою думку, що організація захисту прав людини сформувалася пізно, бо до цього особа мала VETO у деяких сферах життя, що сковувало дії щодо організації особистих прав та інше.

ВИСНОВОК

Протягом століть права та свободи особи ставала об'єктом у історичних проектах та наукових дослідженнях. Як уже зазначалося, права та свободи людини становлять ядро правового статусу особи і громадянина.

Права людини, їх соціальне призначення в суспільстві - одна з найбільш важливих проблем історичного, соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.

Отже, ми можемо зробити висновок, що правовий статус особи і громадянина - це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов'язків особі, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб'єктивні права та обов'язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних формах діяльності, спілкування і навчання.

У національному праві правовий статус людини та громадянина характеризується широким змістом, в основі якого закріплення прав, свобод та обов'язків громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що знайшли своє відображення в роботі.

Закони про нормативно-правові акти України, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Але це не відбувається належним чином. Багато прав людини принижуються, від чого питання щодо демократії нашої держави під питанням. На мою думку, щоб здійснювалися принципи щодо здійснення належним чином прав та свобод, необхідно перш за все змінити відносини всередині суспільства, а також між суспільством та державою.

Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та захищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, щоправда, ряд проблем у плані активнішого впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. Регламентуючи обов'язки людини і громадянина, Конституція виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Конституція України/Верховна Рада України: Офіц.вид. - К.: Парламентське вид-во, 2006. - 60 с.

2. Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.//ВВР України. - 1994.

3. «Право України» 2'2006. - К. Слюсар. - с.35-39.

4. «Право України» 9'2006. - В. Баштанник. - с.56-57.

5. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч.посіб. - К. Юрінком-Інтер, 2004. - 336 с.

6. Конституційне право України: Підр.для студентів вищих навч.закл./ Ю.М.Тодика, В.С.Журавський. - К., 2002.

7. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. Навч.посібник - К.: Атака. - 2005. - 593 с.

8. Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демокр.правової держави. Монографія. - Харків, Вид-во Нац.ун-ту внутр.справ, 2003. - 406 с.

9. Міжнародне право: Навч.посіб./ За ред. М.В.Буроменського. - К.: Юрінком-Інтер, 2005. - 336 с.

10. Правознавство: Підручник / Авт.кол..: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. та ін. За ред. В.В. Копєйчикова. - 7-е вид-во, стер. - К.: Юрінком-Інтер, 2003. - 736 с.

11. Иванов О.В. Защита субъективных прав и проблема истины в гражданском процессе//Вестник МГУ. Сер.право. - 1996.

12. Скакун О.Ф. Теорія государства и права: Ученик. - Харьков: Консум: Ун-т внутр.дел, 2000. - 704 с.

13. Эскимов А.И. Категория цели в науке права/Философские проблемы государства и права. - Л. ,1979.

14. Теорія держави і права. Навч.посіб. / Упоряд. Л.М.Шестопалова. - К.: Прецедент. 2004. - 234 с.


Подобные документы

  • Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період. Методи гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, міжнародні організаційно-правові механізми їх захисту. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [58,2 K], добавлен 02.02.2016

  • Правова характеристика основних прав людини як суспільних і соціальних явищ. Поняття, принципи і вміст правового статусу людини. Правовий статус громадян України, іноземців і осіб без громадянства. Міжнародні гарантії прав і свобод людини в Україні.

    курсовая работа [53,3 K], добавлен 02.01.2014

  • Поняття "іноземця" та "особи без громадянства", конституційно-правове регулювання їх статусу. Права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства в Україні та їх гарантування. Правова відповідальність іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [75,4 K], добавлен 21.10.2015

  • Права людини і громадянина. Види гарантій прав і свобод людини і громадянина та їх реалізація за законодавством України. Інститут парламентського уповноваженого з прав людини як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

    курсовая работа [33,1 K], добавлен 14.05.2014

  • Поняття, підстави набуття і припинення громадянства України. Правовий статус особистості. Класифікація і характеристика прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Види міжнародних стандартів у сфері прав людини: поняття, акти, що їх визначають.

    презентация [222,9 K], добавлен 06.04.2012

  • Становлення і сучасне розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства. Характеристика їх прав, свобод і обов’язків. Особливості їх відповідальності за законодавством України. Правовий статус біженців і осіб, що отримали політичний притулок.

    дипломная работа [102,9 K], добавлен 20.04.2011

  • Поняття та особливості правового статусу іноземців в Україні. Права, обов’язки та правовий режим іноземців. Порядок в’їзду в Україну і виїзду з України. Правила та особливості адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства.

    курсовая работа [41,7 K], добавлен 06.05.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.